Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

– Останніми роками він змінився?

– Начебто – так.

– А в чому? Очі стали інші? Шукаючі? Злякані? Зачаєні? Миготливі? Змінилася хода? Манера мови?

– Коли я бачив його останній раз – здається, в Будинку літераторів це було, – він сидів у ресторані з друзями, за чарочкою і – фарбований був… Не сивий, яким я його бачив, а темно-каштановий…

– Скільки йому тоді було?

– Не пригадую… Хоча, стривай, він начебто з геройською зіркою сидів… А йому дали Героя в шістдесят два роки, дивно якось, після ювілею…

– Брежнєвські книжки вже з’явились? Я про вісімдесят перший запитую, коли Зою Федорову вбили…

– Боюсь збрехати, Славику… Чому ти повернувся до цієї справи? Відставникам дозволили працювати по розшитих справах?

– Думав – так. З’ясувалося – ні… Мені завжди муляє один епізод: у під’їзді, де жила Зоя Федорова, ліфтери – під час ремонту – знайшли в шахті пакети з доларами… Не пригадую точно суми, не в цьому справа, завтра знатиму… Один пакет – над виходом з кабіни шостого поверху, другий – на четвертому… Поряд… Дуже щось близенько, розумієш? Ніби хтось версію нам нав’язував… Ми було сунулись до начальства, та зразу ж і обпеклися… Натякнули, ніби цей епізод пішов до людей Цвігуна… І – кінці у воду… Мій колега – його потім з Москви перевели – натякнув, що, мовляв, тримав у руках кінчик… Який саме – не сказав… Але начебто йому заборонили відпрацьовувати ту версію…

– Чому?

– Не знаю…

– І зараз мовчить?

– Може, зараз би й сказав, але – помер…

– Дружина? Діти?

Костенко засміявся:

– Митю, ти нас не знаєш… І ніколи не взнаєш… Ми, Митю, мовчуни… Нас так життя навчило… Щоб дружина й діти були живі, треба мовчати… Намертво… Ми ж комбінатори, ходимо по темному лабіринту… І не відаємо, звідки вдарять… А особливо дуже боляче б’ють свої, розумієш?

Костенко раптом рвучко підвівся, швидко оглянув зал.

– Чого це ти? – здивувався Степанов.

– Звідси по «міжміському» подзвонити можна?

– Куди?

Костенко сів, наче зламався:

– Хороше запитання… Подзвонити треба в Узбекистан… А куди саме – не знаю… Хоча б на Петровку, га?

(Про те, що «тримав кінчик», йому сказав полковник Савицький, якого – коли розкасували групу – перевели до Риги: там і помер від цирозу печінки; Павлова посунули в Узбекистан, а Павлов і Савицький по-справжньому дружили, йому міг відкритися, тільки йому, нікому більше.)

…Як завжди, виручив майор Глинський; подзвонив у крихітний кабінетик ресторанного бухгалтера через десять хвилин, продиктував телефон полковника Павлова (виходить, генерала так і не дали, подумав Костенко, – але ж обіцяли, на хресті божились); живе у Ташкенті; «Капітан Строїлов збився з ніг, вас шукає, коли питатиме, що сказати?» – «Промовч». – «Він в’їдливий». – «А ти будь розумним»…

…Почувши сонний голос Павлова, Костенко зрозумів, що в Ташкенті зараз ранній ранок; вибачився:

– Я можу до тебе вилетіти, коли підтвердиш, що Савицький розповідав про кінчик…

Позіхнувши, Павлов спитав:

– Ти вже на пенсії?

– Уже.

– А я ще ні… Так що приїжджай через три місяці і двадцять сім днів…

– Буде пізно.

– Це твоя справа, Костенко.

– Відповідь зрозумів.

– Ждав іншої?

– Взагалі – так.

– Даремно. Все повертається на круги своя… Не бийся жопою об асфальт, моя тобі добра порада…

Костенко повернувся до столу, подивився на порожню пляшку; Степанов зрозумів його:

– Пізно вже… Їдьмо до мене на горище. Там і добавимо…

Степанов жив на дванадцятому поверсі, сам-один; діти тепер навідувалися до нього зрідка – свої турботи; в одній кімнаті намагався працювати, звільнивши крихітний п’ятачок на письмовому столі, захаращеному старими верстками, записами й кореспонденцією; друга кімната, завалена книжками (стелажів не вистачало), гірськолижними черевиками, альпіністськими пушками, мислилась як спальня, хоч завжди лягав він у себе в кабінеті на вузеньку кушетку, застелену буркою, яку йому подарував на Домбаї Мишко Лотоков, найвразлнвіший і найніжніший черкес з-поміж усіх, кого так любив Степанов; хіба що крім Магомета Конова, але той не черкес, той людина світу, особистість виняткового кування, таких би менеджерів нам з мільйон – не дали б завалити перебудову… За що нам така доля: віддавати на заклання молоху убогої і злобної заздрості кращих людей країни?!

– Подивись, що є в холодильнику, – сказав Степанов, – а я зроблю кілька дзвінків, газета йде до друку, мої працюють до ранку…

У холодильнику було три плавлених сирки, трохи масла, кілька яєць і два шматочки ковбаси. В морозилці лежала льодова пляшка «посольської», дві бурякові котлети й куряча нога.

Жаль Митю, подумав Костенко; хоча він сам вибрав таке життя; невже всі творчі люди приречені на самотність? Живуть у собі, всередині безупинно щось рухається, шукає виходу, мучить; я його й то не завжди можу терпіти, а як жінка? їй інше потрібно, їй хочеться завжди і в усьому ясності, надійності, споконвічних гарантій… Так, «гарантії» скоріш чоловіче поняття, пов’язане з політикою й бізнесом…

Політика – одне; чоловік і жінка – інше, непересікальність… Хто це сказав: «Тільки геній не боїться своєї жінки»? A-а, це Митя згадував Твардовського…

Костенко ввімкнув газ, вимив сковорідку, порізав тоненько плавлені сирки, поклав їх в розтоплене масло (якийсь неприродно білий колір, раніше було жовте, та й тепер на базарі тітки жовте продають, збитень, тільки коштує дванадцять карбованців кілограм), відсунув листи, нерозпечатані ще конверти, блокноти з летючими Дмитровими записами й накрив стіл:

– Митяй, чекаю!

Той прийшов через п’ять хвилин, налив чарки, кивнув на маленьке поляроїдне фото довгоносої голубоокої жінки в окулярах:

– Давай за неї… Тетяна… Чудо… Єдина – після Наді, – кого я любив… Люблю…

– Розлучились?

– Так…

– Твердо?

– Не від мене залежить… «Старість – це велика аварія корабля…» Знаєш, чиї слова?

– Ні.

– Де Голля… Сказав моєму партнерові по бізнесу Алексу Масковичу, той у нього начальником розвідки Північного фронту був…

– Давай за світлу пам’ять Льовушки Кочаряна жахнемо, Митяю…

– Ми ж пили…

– Він заслуговує на те, щоб повторити, – вишукана людина була…

Жахнули; покотилося повільно, з теплом; Костенко підійшов до плити, розбив яйця; «зараз смачною яєшнею почастую; все ще сам себе годуєш, бідолашний; дивись, на старості літ треба режиму дотримуватись, відкриється виразка – не встанеш».

– «Жизнь моя, иль ты приснилась мне». За один такий рядок поет приречений на безсмертя…

Костенко поставив сковорідку на стіл:

– Давай з жару, з полум’я… Смачніше, мабуть, ніж по тарілках розкладати…

– Дуже радий, що ти подзвонив, Славику… Я вдень ширяю, а тут, уночі, сам-один, гину…

– Переїжджай до нас…

– Я той, що ховається, Славику… Я себе без упину слухати повинен: закрутиться щось усередині – я миттю до машинки… Спати вам з Манюнею не дам…

– Послухай, Митю, пригадуєш, у вісімдесят першому, коли я подзвонив після вбивства Федорової, ти сказав, щоб я в це діло не ліз, шию зламаю… Поясни, чому так різонув?

– Думаєш, пам’ятаю?

– Треба згадати.

– Чорт його знає… Час був непевний, Славику… Не було в нашій історії м’якшої й безвольнішої людини, як Брежнєв… Коли в його товариша по службі в Молдавії, у голови Ради Міністрів Рудя, син помер, Віталик, аспірант Бауманського училища, поховали поруч з Висоцьким, то Брежнєв приїхав на панахиду й плакав, як дитина… Він злого близьким не робив, Славо… Чим міг допомогти – допомагав, коли, звісно, вдавалося до нього пробитися… А тут – диви, у Чехословаччину війська ввів, і в Афганістан, і Сахарова при ньому заслали, і Некрасова з Ростроповичем та Баришниковим країна позбавилася…

– Трагедія тоталітаризму: великою країною правила неграмотна людина…

– До речі, ти на Ваганьковське сходи… Подивися могилу Щолокових… Дві гільзи: і вона застрелилась, і він… Там же могилка бабусі, матері його дружини… Залишилася сиротою, немічна, недоглянута… Повісилась…

– Щолоков, до речі, був не злий… Намагався добро робити… Та хіба ця риса визначає лідера і його команду? Добра людина – не професія, а данність…

– Злочинець – гірше, – відрубав Степанов. – Знаєш, коли Брежнєв пережив свою першу трагедію? Ще зовсім молодим… Дочка, десятикласниця, втекла з Кишинева з артистом цирку Євгеном Милаєвим… Так, так, той, що потім героєм соцпраці став… Майже однолітком Брежнєва був і поцупив дівчину з дому першого секретаря молдавського ЦК… Уявляєш? Скандал… І, кажуть, саме Щолоков запропонував цю справу не приховувати, а одразу доповісти Сталіну… Розрахунок був кмітливий – у вождя дочка Світлана коники викидала, син Василь пив до нестями, а Яків, той аж у полон попав… Тиран жалів тих, хто опинявся в його ситуації, хотів наблизити – хоч у цьому був людяний… До речі, незадовго до загибелі Федорової я бачив, як Цвігун у Будинку кіно їй руку цілував… Але ж до Федорової, кажуть, не тільки дочка вождя заїжджала, але й ті, кого вона любила… І саме тоді ваші забили до смерті андроповську людину в метро… Чвари… А Щолоков і Цвігун – діти гнізда Брежнєва… Уявляєш, яка колотнеча була? Мабуть, тому я тобі й сказав це… До речі, ти книжку Віки Федорової читав?

– Звичайно, ні!

– Можу дати.

– Де дістав?

Степанов здивувався:

– Хіба я тобі не казав? Віка подарувала, Зоїна дочка, я ж її в Америці знайшов…

Костенко відсунув пляшку:

– Митяй, більше не п’ємо… Я тебе зараз допитуватиму, добре? З мене навіть хміль вискочив: вона ж – свідок!

Скинувши піджак, він набрав свій номер, сказав Маші, що затримається у Степанова, спитав, хто дзвонив, здивувався, що капітан Строїлов двічі запитував, не терпиться пустунчику, і, поклавши трубку, присунувся ближче до друга:

– Постарайся згадати всі дрібниці, імена, деталі, Митяй, це для нас, лягавих, головні зачепи.

…Через хвилину після того як Костенко поклав трубку, невідомий чоловік вийшов з «Волги», що стояла коло будинку полковника з вимкненими фарами, хиткою ходою підійшов до автомата й, набравши номер, не назвавшись, сказав:

– Емілю Валерійовичу, зараз Славик у якогось Степанова… Його безупинно розшукує капітан Строїлов, мадам Машуня сама нікому не дзвонила. Поки що все…

…Вислухавши повідомлення бойовика, Хрін підвівся з широкої тахти, застеленої величезною шкірою уссурійського тигра, підійшов до звукосистеми і ввімкнув запис Вагнера. Він довго стояв біля колонок, що створювали неземний, підвищений ефект звучання, який густо, відчутно заповнював квартиру: свого часу він зламав стінку, котра розділяла дві кімнати, вийшов зал; тахта, невеликий секретер, шведська стінка з карельської берези – і все, нічого зайвого.

Тому музика повністю поглинала простір, була володаркою…

Хрін сів до секретера, підсунув стосик голубуватого фінського паперу, витяг «паркер» і заходився креслити схему.

Спочатку він написав літеру «К», від неї провів лінії до трьох «Б», обвів кружечком букви «Д», «Я», «А», «С», вийшла система: Костенко – бойовики – Дейвід – Яструб – Люда – слюсар.

Себе він позначив «А»; зав’язав усі лінії на собі.

Так, на жаль, допущено ряд помилок; я дозволив собі піддатися емоціям. Я повірив записам розмов Костенка по телефону: «котимося в прірву, праві тягнуть нас до сталінізму, поворот суспільства до концепції люмпена: «Нехай хоч тричі геній, але якщо живе краще за мене, – саджати його на кілок, усі повинні бути рівними». Я переоцінив його критику Системи, вихваляння кооперативів як єдиної альтернативи виходу з тупика, я занадто довірився його нападкам на темноту і йолопство мільйонів наших обломових, які ніколи не навчаться працювати, бидло, без батога не вміють, правильно робив Сталін, знав чернь, як ніхто… Я погано підготувався до операції з людиною, яка тримає в голові ті нитки до Зої, що мені невідомі, і без них моє діло не зазвучить так, як могло б… Чому він знову поліз у розслідування після нашої зустрічі? Що підштовхнуло його до цього? Впізнав Дейвіда? Вночі? Шибки затемнені… Та й стільки років минуло… Нереально… Тоді – чому? Підштовхнув Степанов? З нейтралізацією Яструба, Людки й слюсаря всі кінці обрізано, ниток, які ведуть до мене, немає… А якщо?

І він дописав ще кілька букв «П», «С», «В» – Пшонкін – Строїлов – Варенов. А букву «Д» обвів ще одним кружечком і поставив у центр великого, з завитками знака питання…

Зім’явши аркуш паперу, узяв другий і подивився на світло – чи не лишилося слідів; скільки разів докоряв собі за те, що привчився натискати, як примушували у першому класі; подивився й третій аркуш; тут – чисто; перші два спалив, попіл викинув в унітаз, спустив воду й повернувся на тахту і, заплющивши очі, довго лежав, насолоджуючись Вагнером; потім набрав номер і сказав:

– Варенку хочу…

Відповіді не ждав; навіщо; фірма віників не в’яже: люди одержують великі гроші, але тільки за кінцевим результатом…

4

Капітан Строїлов, що очолив групу по розслідуванню обставин вбивства Яструба Михайла Рувимовича й Груздьової Людмили Василівни, був високий на зріст, по-донкіхотськи худющий (хоча, подумав Костенко, ми знаємо лицаря сумного образу з фільму, де зіграв його Черкасов; можливо, в світовому кіно є інші ідальго, які відрізняються від нашого, але тепер іншого не приймемо, звикли до цього), в підкреслено елегантному переливчасто-чорному костюмі з двома шліцами (у таких виступають декламатори на нудно-офіційних кремлівських концертах) і прямо-таки відкрито-доброзичливий.

– Який я радий, що ви відгукнулися на мій до вас заклик, Владиславе Романовичу! – Він миттю підвівся з-за столу й викинув довгу руку назустріч Костенкові. («Он был как выпад на рапире, гонясь за высказанным вслед», – Костенко відразу згадав пастернаківські рядки про Леніна і почув у собі останні, провидницькі слова цієї поеми, написаної в середині двадцятих: «предвестьем льгот приходит гений и гнетом мстит за свой уход»…)

– Здрастуйте, – відповів Костенко, потискуючи льодяну, дуже суху, тому й здавалася старечою, долоню Строїлова.

– Мене звати Андрій Володимирович, – відрекомендувався капітан. – Влаштовуйтесь, будь ласка… Сідайте за мій стіл, вам, асу, належить сидіти на чільному місці… А я примощуся на підвіконні; розповідають, що в молоді літа ви сиділи на підвіконні або ж на розі столу – неодмінно з лінійкою в руці, правда?

– Правда.

– Можна запитати вас – чому?

– Чорт його знає… Лінійка – метроном, відлік внутрішнього темпоритму… Ногами можна подригати… Потім, знаєте, в мої роки у сад «Ермітаж» часто приходили гарненькі дівчата… А я од природи спостерігач, для мене велика втіха милуватися прекрасним… З якого приводу шукали, Андрію Володимировичу? – Костенко примостився на підвіконні й одразу витяг сигарети.

– По-перше, хотів познайомитися з вами. Чув про вас багато, але працювати з вами ніколи не доводилось… По-друге, хотів порадитися про справу… По-третє, мені сказали, що ви якось пов’язуєте загибель Зої Олексіївни Федорової з вбивством Яструба та Груздьової. Це правда?

– Припустимо… Але ви в розслідуванні справи Федорової участі не брали…

– Я Зою Олексіївну добре знав, Владиславе Романовичу…

– Невже? Коли ви її добре знали, то ваше прізвище напевне було б у її телефонній книжці…

– Моє прізвище було в її телефонній книжці – так само непорушно, з дивно-доброзичливою усмішкою відповів Строїлов. – Більше того, я сам записав у неї свій домашній і службовий номери.

– Це коли було? – Костенко роздушив у маленькій попільниці недокурок і одразу закурив другу сигарету. – У якому році?

– У тому самому, – обличчя Строїлова різко змінилося, постаріло на мить. – Вони тоді в мого батька збиралися, відзначали річницю Лідії Андріївни Русланової, усі владимирські в’язні з’їхалися, хто ще був живий…

– Почекайте-но, – лоб Костенка звело рубленими зморшками, – ви хочете сказати, що саме її записну книжку – треба розуміти останню – викрав злочинець?

– Чому «злочинець», а не «злочинці»?

– Запитання правомірне… З вашим батечком про цю трагедію розмовляли?

– Звичайно… Він вважає вбивство Зої Олексіївни політичним злочином.

– Мотиви?

– Мотивів немає… Інтуїція…

– У якому році вашого батька забрали?

– У «російській справі»… У сорок восьмому… Вслід за Вознесенським і Кузнецовим… Він у Ленінграді працював, по будівельній лінії… І дуже дружив з Лідією Андріївною Руслановою та її покійним чоловіком…

– По Особливій Нараді йшов?

– Звичайно… Старий – кремінь, його на процес так просто не виведеш…

– Герой громадянської війни Іван Микитович Смирнов, член Реввійськради Троцького, також був не з лякливого десятка, однак – умовили, вийшов…

– Батько знав про це… Тому вважав краще смерть, ніж жах постановочного процесу.

– Вам тоді скільки було?

– Три місяці… До речі, батько вбитого Яструба з моїм старим в одній справі йшли – Яструба розстріляли, моєму вліпили двадцять п’ять з поразкою в правах: «спроба утворення Російської республіки з виходом із СРСР»… Так що шукав я вас так настирно тому, що до всього цього клубка, – Строїлов кивнув на томи старої справи Федорової і папочки з матеріалами про Яструба і Людку, – у мене інтерес не так службовий, як громадянський.

Чи вірю я йому, подумав Костенко; ми відучилися вірити людям; змієподібно перевіряємо свої думки і вчинки краще ніж шахові гросмейстери – на багато ходів наперед…

– Навіщо ви мене принизили позаштатним консультантом, капітан?

– Я не можу зачислити вас до опергрупи, Владиславе Романовичу… Закон є закон… Тому пробити статус позаштатного консультанта теж було не просто, але, на щастя, пройшло, та й вибуху заздрості не буде…

– Заздрість завжди буде… Коли і є щось незнищенне, то це заздрість, особливо у нас.

– Гени безправного рабства? У цьому народ не винен, його поставили в умови страху – от і результат.

Костенко витяг ще одну сигарету, але втримався, не закурив, у маленькій кімнатці й так було синьо від тютюнового диму, а от Строїлов раз по раз покашлює, може, з легенями неладно, бач, який пергаментний, хоч і не старий…

– Матінка жива, капітане?

– Померла.

– Виховувалися в рідних?

– У дитбудинку… Послухайте, може, підемо кави вип’ємо? А то задихнетесь у вашій комірчині…

– Чекаю дзвінка, Владиславе Романовичу. Чекісти обіцяли підіслати матеріали…

– Ви про книжку Вікторії Федорової, дочки Зої Олексіївни, знаєте щось?

– Ні.

– Розповісти?

– Звичайно.

– Книжка називається «Дочка адмірала»… Вікторія пише про трагедію матері й про те, як Зоя Олексіївна зуміла знайти в Штатах її батька… Через американців… Вікторія написала про те, хто і як мучив її матір, і, до речі, про Русланову написала, коли вони разом сиділи в одній камері владимирського політізолятора… Про те, як саме Зоя Олексіївна організувала… Як би це м’якше сказати… Втечу чи іцо…. Так, саме так… Легальну втечу своїй дочці… А втім, «легальність» і «втеча» поняття взаємовиключаючі… Словом, після опублікування цієї книжки за океаном Зоя Федорова стала відмовницею, хоча, як кажуть, мати за дочку не відповідає, як і син за батька… Таке формулювання пригадуєте?

– Не те що пригадую… Знаю.

Костенко кивнув на папки справи Федорової:

– Познайомились як слід?

– З цими документами не знайомитись треба, Владиславе Романовичу… Їх слід у комп’ютер запускати – якби вони у нас були – для ретельного аналізу… Я не дуже розумію, чому у висунутих версіях на перше місце одразу вивели вбивство з метою пограбування? І чому ймовірність вбивства з політичною метою була на найостаннішому місці?

– Ви раніше у Московському карному розшуку працювали?

– Ні.

– Яка у вас тема дисертації?

Строїлов посміхнувся:

– У вас хороші джерела інформації.

– Поганих не держимо.

– Тема в мене вистраждана, Владиславе Романовичу… «До питання про історію підготовки процесів тридцять восьмого року: аналіз процесуальних порушень діючого законодавства».

– В’язи не скрутять?

Строїлов відповів запитанням на запитання:

– Вважаєте, можлива реставрація?

– Апарат ще й досі всемогутній… у – У мене пістолет є… Коли реставрація – застрелюсь, ганьби не переживу, це рівнозначно розгрому покоління, публічна страта ідеї, вселенська компрометація нації, від такого країна не оправиться…

Повільно закуривши, Костенко, не одводячи очей від обличчя Строїлова, сказав:

– Я згоден детальніше розповісти про книжку Вікторії Федорової… Мені дещо переклали… Є зачіпки…

– Серйозні?

– Як роздуми для пошуку, звичайно… Конкретних – немає… Іще… Вам щось відомо про той процес, який Зоя Олексіївна мала намір почати у Штатах проти адмірала Тейта?

– Проти батька Віки?!

– Так.

– Цього немає в справі…

– Ви проскочили… Там про це згадується, але почерк у оперів районної міліції дитячий… Вона збиралася почати процес, бо адмірал використав у своїх мемуарах ті матеріали, які Федорова хотіла опублікувати сама… Ясно?

– А в ті роки публікація за кордоном книжок і мемуарів, пов’язаних з викриттям Сталіна і його катів, каралася, – ніби продовжуючи Костенка, сказав Строїлов.

– Гаряче, – посміхнувся Костенко. – От-от наступите на вугілля…

Строїлов не зрозумів:

– Про що ви?

– Забули дитячі ігри?

– Ми в дитячому приюті не гралися, Владиславе Романовичу. Нас там гусячим кроком вчили ходити змалечку… Ми дикі були й тихі, ігор цуралися, кожен у собі… І останнє запитання: у вас ворогів багато?

– А як без них жити?

– Справа в тому, що вчора на вас анонімка прийшла… Просто так від неї не відмахнешся, доведеться писати пояснення.

– Сюжет який? Що я Мишаньці Ястребу допомагав ротапринти красти?

– Це було позавчора, Владиславе Романовичу… Це півбіди… Хтось з тих, кому про вас багато що відомо, дуже багато – ніби друг писав, – сигналізує керівництву, що, мовляв, полковник Костенко котить бочку на чекістів, звинувачуючи їх у вбивстві Федорової, і що результати свого приватного розшуку запродав західникам.

– То ви й розберіться з цією анонімочкою, – враз спохмурнівши, відповів Костенко. – Взагалі я ж не захищений, карти свої – не всі, звичайно, але досить серйозні – розклав на столі, давайте тіштесь…

Строїлов витяг зі столу конверт:

– А я вже почав, Владиславе Романовичу… Оскільки в анонімці багато пишеться про вашу родину, немовби, повторюю, писала близька людина, – подивіться на почерк, га?

Костенко похитав головою:

– У такій обстановці – не дивитимусь… А як доказовий документ, як слід до вбивці Федорової – подивитися варто. На дактилоскопію не брали?

– Брали.

– Ну й що?

– Відповідь на вашу користь, Владиславе Романовичу… На конверті пальців немає, щось подібне до сліду від рукавички… Експерти певного нічого не стверджують, але висловлюють припущення, що склад, з якого виготовлені ці самі рукавички, ідентичний тому, який лишився в кіоску Яструба… Не російське виробництво – принаймні… Тому ваш інтерес до колишнього театрального адміністратора, а нині громадянина США. Джозефа Дейвіда, мені здається абсолютно виправданим… Хочете працювати разом – ось вам моя рука.

Вони потиснули один одному руки; Костенко знову подивувався з того, які холодні пальці у капітана, яка суха його долоня і яка вона аристократично довга; він схожий не на Дон Кіхота – на коня; дивна асоціація; а втім, ні, – у породистих скакунів дуже вузькі щиколотки; а взагалі коні – хороші люди, з ними можна йти в діло; він зразу прийняв мою версію: справа Федорової тліла всі ці роки; молодець, поборемось…

– Ну, коли ми разом, – Строїлов підвівся, – якщо вас це не обтяжить, то передайте нашій науці, щоб вона мене не обтікала… Кажучи відверто, експерт Галина Михайлівна мене зовсім не бачить…

Костенко нарешті посміхнувся:

– Бачить… Точніше – приглядається…

…Через десять хвилин Галина Михайлівна з НТВ поклала на підвіконня (не на стіл Строїлова) таблицю з відбитком пальця:

– Це я накопала на пояску вбитої Люди. Дактилоскопія проходить у картотеці, – не дивлячись на капітана, доповідала вона Костенку. – Варенов Ісай Григорович, сорок сьомого року народження, проживає на Сонячній, сімнадцять, звільнили його з місць ув’язнення три роки тому, проходив у справі про озброєні грабежі й гвалтування…

– Де відбував покарання? – Костенко легко зістрибнув з підвіконня й потягся до телефону.

– Не в Саблазі, – Галина Михайлівна немов чекала цього запитання. – Але працює він у тому кооперативному гаражі, де стоїть «Волга» вашого підопічного пілота.

Строїлов набрав номер районного управління, продиктував адресу Варенова, попросив негайно взяти під контроль; «співробітників висилаю, буду на зв’язку».

Дав команду по селектору:

– Членам групи негайно виїхати в Ізмайловське управління…

– Їдьмо, – сказав Костенко Строїлову. – Тільки краще у відділення, звідти, зручніше почати роботу…

– Ні, – відповів капітан, пополотнівши ще більше. – Нехай почнуть молоді сищики, треба дати їм можливість проявити ініціативу. Підождемо…

– Якби не анонімка – можна ждати, капітане… А так я не дуже розумію, хто за ким полює: ми за ними чи вони за нами?

– Спасибі, Галино Михайлівно, – Строїлов лагідно всміхнувся експерту. – Ваш бос і я робимо одну справу, ви мене признайте, добре?

Галочка навіть не обернулася:

– Я вільна, Сла… Владиславе Романовичу?

– Не мене треба питати, Галко, – відповів Костенко, – бос – босом, а капітан керує групою… Допомагай йому…

Коли Галина Михайлівна пішла, Строїлов переривчасто зітхнув:

– Спасибі, полковнику… Перед тим як ми почнемо роботу по Варенову, заїдемо до батька… Не відмовляйтесь… Пробачте, звичайно, що я наважився вам давати поради… Річ у тім, що одним із слідчих мого батька був той самий, хто мучив і Зою Федорову…

Костенко неквапливо спитав:

– Лібачов? Чи Бакаренко?

Строїлов цьому запитанню не здивувався:

– І вони також. До речі, Бакаренко вже послав листи про ваш самочинний допит – одразу на три адреси… Але мова йде про третього… Його прізвище Сорокін…

– Покійний нині…

Строїлов якось дивно знизав гострими пташиними плечима, хотів був заперечити, але – промовчав.

– Може, до вашого батечка пізніше заїдемо? – спитав Костенко… – Час, лічильник увімкнено…

– Вважаю, півгодинний візит до батька допоможе вам.

– «Нам».

– Ні. Саме вам… Ви ж вважаєте, що Сорокін мертвий…

– А ви?

– А я ні…

…Уже біля «Волги» Костенко – у звичній своїй манері (цілковита, трохи лінива незацікавленість) – спитав капітана:

– Ви не думали над тим, чому після вбивства Федорової у неї дома вилучили дванадцять касет?

Строїлов немов спіткнувся:

– Де вони?

– Спробуйте пошукати… Та й чи збереглися ці записи? Ось у чому річ…