Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)

20

Оскільки Берія знав, що Сталін прихильно ставиться до Федорової не просто як до красивої жінки, чудової актриси, а насамперед як до російського митця, національної героїні, яку знав у країні кожен і кожен любив її, комбінація по її усуненню – на відміну від сотень тисяч подібних усунень і нейтралізацій, коли було досить виписати постанову на арешт, усе інше додавалося само собою, – готувалася досить ретельно.

Берія пам’ятав, як узимку сорок п’ятого – незадовго перед тим як на Тушино стали прибувати американські льотчики, щоб включитися в роботу по підготовці спільного виступу проти японців, – під час одного застілля на Ближній дачі Сталін сказав:

– Після перемоги економічне становище народу, мабуть, серйозно погіршиться… Усі гроші вкладатимемо у створення атомного проекту… Головне завдання: нагодувати Москву… В Росії завжди все визначав центр… Така історична традиція… Треба заздалегідь дати сатисфакцію росіянам, виділивши їхнє надійне довготерпіння, – в ім’я слави Держави… Звичайно, в умовах нинішнього братання, – Сталін ледь усміхнувся, – із західними демократіями, які поставляють нам «студебеккери», гармати, шинелі й тушонку із свинини, добром терпіти ніхто не захоче, розпустились, забули про рятівну й необхідну вуздечку страху…

Берія дивувався з того, як акуратно й відчужено ставив завдання генералісимус. Раніше, в двадцятих, він міг публічно сказати, та ще й в присутності Троцького й Каменева: «Грузію доведеться переорати», – не думаючи про те, що ці його слова стануть відомі у Тбілісі кожному десятому, а це значить – усім.

Справді, новий час, нові пісні.

Тепер, коли минув жах колективізації, яку нині славили як «геніальну революцію згори», після жахливих тридцятих, які назвали «очищаючим вихорем», після поразок сорок першого і сорок другого, визначених пропагандою як один з елементів «геніальної воєнної стратегії», Сталін до кінця увірував у своє безсмертя і тому зримо готувався до будь-якої фрази, заздалегідь ліпив її, зважуючи кожне слово, і лише після того як проаналізував всебічно, віддавав вічності…

Спостерігаючи за Сталіним останні шість років практично щодня, Берія дедалі дужче й дужче боявся цієї людини, схилявся перед нею, відчуваючи свою малість, і вчився великої мудрості правити тими, кого давно й звисока зневажав, ставлячись до людей як до «маси», «матеріалу», «юрби».

Маючи справу з архівами, Берія відкривав для себе такі подробиці, які породжували в ньому жах: він жив у країні, де знання стало таким же небезпечним, як робота в чумному бараці або на артилерійському складі, замінованому досвідченими диверсантами.

Він читав не лише показання ленінців, що їх вибивали на слідстві, а й безпристрасні стенограми архівів, висновки лікарів, свідчення очевидців, що чудом збереглися в картонних папках, на яких з чиєїсь нерозумної примхи було накреслено «зберігати вічно».

Берія ніколи не міг забути документ, де описувалось, як у двадцять сьомому році на засіданні ЦК Троцький кинув Сталіну:

– Ви – могильник революції!

Кілька членів ЦК після цього говорили друзям по телефону (і це, звичайно, було зафіксовано), що Сталін став білим як крейда – ні до цього, ні після цього він таким не був, – похитнувшись, підвівся і, вийшовши з кабінету, так грюкнув дверима, що посипалась штукатурка.

Але скільки ж років він ішов до того, аби відомстити своєму ворогові за цю прилюдну образу! Він вислав Троцького – спочатку до Алма-Ати, потім до Туреччини; він міг знищити його на Принцевих островах, але не робив цього, бо знав: у Чека працюють ті, хто пам’ятає Жовтень, а значить, і роль Троцького, отже, спочатку треба знищити пам’ять, а вже після цього – самого ворога.

Сталін умів ждати; він мав інформацію про те, що Троцький ненавидить Ягоду, однак не давав Ягоді прямого доручення вбити головного недруга; дозволив лише муку – агенти Ягоди умертвили сина Троцького, Льва Сєдова, і дочку Зіну; не доручав він усунення Лейби і Єжову; лише перед ним, Лаврентієм Берією, поставив це завдання – через дванадцять років після завданої образи, але при цьому сформулював його якось зовсім особливо:

– Після того як троцькістські формування в Іспанії довели своє повне військове безсилля, сама ідея Троцького зникла з поля бодай трошечки серйозної політики… Але, оскільки Молотов підписав пакт з Берліном, що є апофеозом миротворчої політики, яка дає змогу нам бути не в боротьбі, а над нею, зміцнюючи при цьому свою могутність і розширяючи кордони Союзу Республік, Троцький, звичайно, неодмінно почне кампанію, щоб дискредитувати цей пакт, намагаючись насамперед одірвати від нас провідних художників Заходу… Емоціональні люди, вони можуть піддатися його доказам, у слові він митець… Саме тому нейтралізація такої активності Троцького угодна тепер історії, справі перемоги пролетаріату, торжеству російської революції, що стала державною суттю марксистсько-ленінського вчення.

Берія знітився тоді, бо вночі прочитав переклад останнього виступу Гітлера: «Ми живемо у такий час, коли ідеї націонал-соціалістичної революції німців стали основоположенням імперської ідеї третього рейху!»

… Коли Берія у далекому сорок першому запросив до себе Зою Федорову і та посміла не лягти з ним у ліжко, він, після страшного спалаху гніву, пригнувся, бо вранці спитав себе: «А що, коли вона, як і раніше, буває у Сталіна? Хазяїв уміє конспірувати, мабуть, не всі в його охороні повідомляють мені про те, хто навідує його, людьми править страх, а Хазяїн – творець цієї теорії державного страху, та де там страху, жаху…»

Тому Берія, готовий уже минулої ночі віддати наказ про початок розробки Федорової, стримав себе, повторивши презирливу фразу старця: «Не будь примітивним грузином, не кидайся з ножем на гаряче лайно, дай йому прохолонути…»

І він затаївся, примусивши себе зіграти роль Сталіна; «вміння ждати – основа успіху».

…У лютому сорок п’ятого, коли надійшла перша інформація про те, що співробітник американської військової місії капітан флоту Джексон Роджер Тейт буває на вулиці Горького в домі лауреата Сталінських премій Зої Федорової – вони познайомилися на прийомі, про це вже говорили в колах творчої інтелігенції, роман починавсь у всіх на виду, – Берія відчув стомливе, спокійне торжество: «ось вона, розплата»…

Комбінація народилася сама собою, без залучення «сценаристів», які писали плани заходів: йти до Федорової треба від Тейта; вискоблити його підспідок, з’ясувати зв’язки, настрої, манеру поведінки, стиль життя, виходи на верхні поверхи адміністрації, минуле…

Перші дані нічого цікавого не дали: ірландець, аристократ, генеалогічне дерево обчислюється з чотирнадцятого століття, схильний, як усі «платники», до авантюр, виховувавсь у Франції, чудовий пілот, ще хлопчиськом був близький до штабу президента Будро Вільсона в Парижі під час підготовки Версальського договору, користується особливим довір’ям посла Аверелла Гаррімана, висококомпетентний, чудово знає Сибір і Далекий Схід, марить полярними дослідниками Амундсеном, Сєдовим і Скоттом, п’є в міру, розбавляючи віскі содовою, тому зовсім не п’яніє, в Зою закоханий безмірно, ні на кого, крім неї, не дивиться, до росіян ставиться з відвертою симпатією.

Прочитавши донесення, Берія сказав завідуючому секретаріатом Мамулову, щоб пом’яли Сєдова – з росіян мало хто знав цього дослідника, – чому американець говорить про нього з таким захватом, і переключився на інші справи, невдовзі забувши про це своє доручення.

І як же він здивувався, коли через два тижні Мамулов доповів, що Георгій Сєдов готував свою легендарну експедицію вдвох з Олександром Колчаком, і були вони дуже близькими друзями, і лише завдяки допомозі тієї людини, яка ввійшла в історію Росії як «верховний правитель».

Сєдов зміг одержати шхуну й гроші на експедицію – уряд ставився до нього, як до божевільного мрійника, і тільки Колчак відчайдушно, мов одержимий, допомагав йому, називаючи царську адміністрацію збіговиськом «безглуздих бюрократів, позбавлених польоту сміливості»…

Берія запитав довідку на Колчака, бо, як і всі в країні, знав про адмірала лише те, що було написано в нових підручниках історії та в сталінському «Короткому курсі».

Коли документ підготували, він узяв його на неділю в Срібний Бір, умостився на веранді, почав неквапливо перегортати сторінки й не помітив, як захопився, розчинившись у ще недалекому минулому – всього лише двадцять п’ять років минуло відтоді, як Колчака розстріляли в Іркутську.

…Командуючий Чорноморським флотом Колчак одразу став на бік революції, вітав падіння монархії і присягнув на вірність Тимчасовому уряду. Однак, коли в армії й на флоті почався розвал, позиція Колчака різко змінилась: він не вважав за потрібне приховувати своє ставлення до того, як розвалювався російський флот, якому він служив вірою й правдою.

Військовий міністр Гучков, зрозумівши стан тридцятисемирічного адмірала, послав Колчака в Сполучені Штати: широко освічений флотоводець повинен був заздалегідь готувати переоснащення російської армії, розподіляти замовлення на будівництво кораблів, вивчати військову техніку й знайомитися з новинками авіації.

Коли владу в Петрограді захопили більшовики й почалися переговори з кайзером у Брест-Литовську, Колчак зустрівся з російським послом:

– Цей ганебний мир означатиме наше повне підкорення Німеччині, Ленін і Троцький віддають Росію німцю, тому я бачу свій обов’язок у тім, щоб продовжувати боротьбу з Вільгельмом: лише крах пруссака може врятувати батьківщину.

Того ж дня він побував у англійського посла у Вашингтоні; ім’я Колчака було широко відоме в Лондоні, адмірал запропонував британцям ідею мінування входів у лондонський порт – на випадок спроби німецького вторгнення.

Його пропозицію прийняли з вдячністю; Лондон відрядив його в розпорядження штабу Месопотамської армії.

Він поїхав у діючу армію через Китай, відпливши із Сан-Франциско; в Шанхаї в порту його чекав секретар російського посла в Китаї князя Кудашова:

– Ваше високопревосходительство, посол чекає вас для дуже важливої розмови.

– Про що говорити? – зітхнув Колчак. – Росія розвалюється, врятувати її можна, лише розгромивши німців; поваливши кайзера, ми повалимо і Леніна з Троцьким.

Сказавши це, він повернувся на корабель, що відправлявся в Бомбей, де містився штаб Месопотамської армії англійців.

Але у Сингапурі йому вручили шифровану телеграму англійського кабінету: «Адмірале, кабінет Його Величності просить Вас прислухатися до прохання князя Кудашова й повернутися до Росії: союзники переконані, що Ваше місце – в рядах тих, хто протистоїть більшовизму на полях битв на Волзі та в Сибіру».

Колчак не зразу дав відповідь на цю телеграму. Він дуже добре знав ситуацію, що склалася в Росії від Архангельська – через Уфу й Омськ – до Чити й Владивостока. Вона була абсолютно унікальною і пов’язувалася в його свідомості з гіршими днями смутного часу.

Справді, одразу після того як Ленін наполіг на укладенні Брестського миру – незважаючи на протести Троцького, Бухаріна й Дзержинського, не кажучи вже про подвижницю революційного терору Марію Спиридонову й героя соціалістів-революціонерів Натансона, – союзники проголосили ідею створення Східного валу антинімецької боротьби.

В Архангельську утворився уряд Чайковського, досвідченого борця проти царської тиранії, він уклав блок з англійцями й запросив військових радників з Лондона. У Самарі й Уфі до влади прийшли есери й соціал-демократи – Авксентьєв, Зензінов, Майський, які також стояли на позиції революційної боротьби проти німців; вони створили Комітет Установчих зборів; а потім – Директорію, що тісно співробітничала з празькими соціалістами Массарика, котрий виводив з Росії полонених чехів, аби вони змогли приєднатися до французької армії, евакуювавшись з Владивостока; тут оперували американська, французька й англійська місії.

У Маньчжурії хазяйнував отаман Григорій Семенов, якого підтримували японці й французи. Полосою Китайсько-Східної залізниці командував генерал Хорват; кордони з Монголією контролював отаман Дутов. Листковий пиріг, прищі на тілі Росії, що червоні бандити, що білі: «Соуси різні, зміст один, – сказав Колчак, – розвал, егоїзм, лиходійство»…

…Колчак прибув з Пекіна у Харбін і одразу опинився в задушливій атмосфері російських свар – лили бруд один на одного, базікали казна-що, тягли що попало, повторюючи як заклинання: «Рука потрібна, залізна рука, ми без цього не можемо, не англійці якісь чи французики, нам демократія протипоказана, тільки нагайки й шибениці».

Колчак став наводити порядок, виїхав на зустріч з отаманом Семеновим; той прийняв його у своєму вагоні (Троцького наслідував, сучий син!), на запитання толком не відповідав, посміювався, знаючи, що скривдити його японці не дадуть, та й французи допомагають потроху, хоч і бояться англійців та американців: ті вимагали, щоб «рукавички були білі», самовільні розстріли їм, бачте, не подобались…

А коли не подобаються – то бийтеся! Позицію зайняли б! Так ні! Спокійно спостерігали, як після сутички Колчака з Семеновим адмірала досить ввічливо, але водночас твердо запросили до Японії. Він прибув у Токіо, зустрівся з начальником генерального штабу Іхарою й повернувся в готель зовсім розбитий: він зрозумів, що японці, які готують інтервенцію в Сибір, не хочуть мати з ним справи – аж надто незалежний і патріотичний, потрібні маріонетки типу отамана Семенова, і аж ніяк не особистості.

Зустрівся з російським посланником Крупенським; той посміювався гірко:

– Ох, Олександре Васильовичу, Олександре Васильовичу, лобом стіни не проб’єш! Японці беруть реванш за дев’ятсот п’ятий рік, їм потрібні Владивосток і Хабаровськ з Читою, і я готовий їм у цьому допомогти, аби лиш розтрощити жидівський більшовизм… З ними, з масонами, усі засоби боротьби хороші… Так, прикро, що розкосі лізуть, але що робити, коли ми, росіяни, позбавлені єдиного стрижня й далекі від демократії?! Усе-таки я визнаю ієрархію мети: спочатку повалити головного ворога, а потім уже думати про наведення порядку в домі.

З Токіо Колчака не відпускали, скликали консиліум лікарів, піклувалися про здоров’я адмірала: «Такий молодий, а легені нікудишні! Та й нерви, як ганчірки! Ви дуже потрібні Росії, подумайте про себе, бо справді хворий політик – не політик…»

Колчак лютував:

– Чим японська ситуація відрізняється від більшовицької?!

Йому відповідали, як дитині, спокійно й доброзичливо:

– Ваше високопревосходительство, ніхто не збирається скуповувати Росію! Токіо завжди ставився й ставиться з дуже глибокою повагою до російського союзника. Наші війська лише гарантують спокійне виведення з Сибіру чехів, а їх же не менш як двісті тисяч, і вони дуже далекі від тих ідей, які ви визнаєте, – геть усі соціалісти… Як тільки чехів виведемо, як тільки ви, військові, наведете порядок, знищивши вогнища «совдепів», наші частини негайно покинуть Далекий Схід…

Колчак слухав співрозмовників, серце краялось, він розумів, що йому брешуть у вічі. І поступово він прийшов до висновку, що треба тікати звідси, тікати якнайшвидше: на південь, до генералів Алексєєва й Денікіна…

Проте англійці, тримаючи крижані пальці на криваво-рвучому пульсі Сибіру й Далекого Сходу, не дозволили Колчакові поїхати; останнє вогнище Рад у Владивостоці було скинуто, до влади прийшов клаптиковий уряд, що складався з однаково ненавидячих одне одного кадетів, есерів та соціал-демократів; Омська директорія соціалістів-революціонерів, яка претендувала на те, аби вважатися Тимчасовим Всеросійським урядом, керована терористами, що брали участь у змовах проти членів царської сім’ї ще з самого початку століття – такими, як Зензінов, Авксентьєв і Аргунов, – вела й далі ватну боротьбу з військовими, які мали її за ніщо; настав час диктатури, єдиної форми правління, котру, на думку Лондона, приймуть росіяни…

І Колчака привезли в Омськ, де його й коронували – після арешту членів Директорії («товариші» засрані, в будь-яку хвилину можуть змовитися з Москвою, одного поля ягоди, як не крути) – «верховним правителем».

Але полковник Уорд, який командував у Омську англійським батальйоном, не дав розстріляти есерівську Директорію, тому смисл воєнної диктатури було з самого початку вихолощено, тотальний страх не став камертоном нового правління, а коли так, то й сам переворот виявився безглуздим.

Французький генерал Жанен, що очолював паризьку місію в Сибіру, з прикрістю спостерігав за активністю англійців на чолі з генералом Ноксом: «Вони возять адмірала в своєму поїзді, як паяца… Росія не прийме гастролера, який не вміє віддати наказ на розстріл, угодний місцевому національному характеру… Замість того щоб заарештувати Директорію, треба було перетворити її на справжню Директорію; Наполеон став імператором після того, як його покликав революційний народ представляти інтереси армії у вищій раді республіки…»

Найдужче французи лютували на полковника Уорда, члена британського парламенту й діяча лейбористської опозиції: «робітничий» депутат двинув свій мідлсекський полк на захист воєнного диктатора, де ж ваша честь, полковнику?!

Розгадка була дуже проста, сотні мільйонів франків, фунтів та доларів…

Ось тому його невдовзі й віддали червоним: треба було розлучити адмірала з золотом, суп окремо, мухи окремо; політика, при всій її загадковості, лише на перший погляд глибинна, а як пошкребти нігтем добряче – відразу збагнеш, кому на користь…

Тільки-но Колчак спробував зібрати Сибір і Далекий Схід у єдину спільність, підминаючи під себе всі ті дев’ятнадцять урядів, які існували тоді між Уфою й Владивостоком, забіякувато нападаючи одне на одного, розпускаючи плітки й збираючи бруд, зовсім не думаючи про загальноросійський дім, то японці й французи одразу, як, утім, чехи й англійці, змінили своє ставлення до нього, бо стратегія «поділяй і владарюй» можлива лише там, де є що ділити й над ким владарювати.

Есери вимагали від адмірала зупинити крен праворуч: «Не можна перемогти смуту, коли все підпорядковувати ідеї боротьби з більшовицькою Москвою, закриваючи очі на злочини божевільних отаманів, що стали не ідейними борцями за свободу, а грабіжниками й бандитами».

Монархісти нападали на Колчака за те, що він не веде війська на Москву і не розстрілює есерів і меншовиків.

Кадрові військові на чолі з генералом Бодирєвим вимагали загнуздати козацтво, яке наказам головного штабу армії не підкорялося.

… «В один віз не запряжеш коня і трепетну лань»…

І ось тоді молодий американський офіцер подався з Владивостока в Іркутськ, до Колчака, з яким познайомився ще в Америці, на лекції, що її адмірал читав для молодих військових; мета його поїздки була по-американськи прагматичною: допомогти чудовому полярному дослідникові, що став верховним правителем, скоригувати його лінію на користь урівноваженої західної демократії. Не встиг. Колчака розстріляли більшовики. Повернувся до Владивостока, зрозумівши, що країна ця – загадковий сфінкс, містеріозна й алогічна…

…Ім’я молодого американського офіцера було Джексон Роджер Тейт.

…Відклавши довідку, Берія зрозумів: відплата тепер не просто можлива, а й бажана.

Його не обходило, що Тейт не встиг до Колчака; це деталі; головне – він хотів допомогти адміралові, лютому ворогові Рад, усе інше не так важливо.

Берія розумів, що коли дотримуватися логіки, то Сталін повинен був доручити йому заарештувати Черчілля ще в сорок другому, під час першого візиту сера Уїнні до Росії, – хто, як не він, був мозком і серцем самої ідеї інтервенції в червону Росію?! Але ж Сталін дружньо ручкався з Черчіллем і піднімав тости за здоров’я видатного лідера антигітлерівської коаліції, бойового союзника Рад у їхній спільній битві проти гітлеризму.

Те, що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику; що міг політик, то було неприпустиме для простого капітана; з політиками часом підписують несподівані, парадоксальні угоди, капітанів – висилають з країни.

Тейта першого серед союзників виселили з Росії за сорок вісім годин: ні Аверелл Гарріман, ні керівник американської військової місії не наважилися вступитися за нього – отже, докази Наркомату закордонних справ, підготовлені службою Берії, виявилися такими, що не дали змоги янкі стати на захист свого співробітника.

У Вашингтоні Тейт кинувся по допомогу в Пентагон; генерали одводили очі, поплескували по плечу, радили сподіватися на краще; зрештою відправили на флот, ближче до Японії, – дали командувати кораблем, ніякого зв’язку із сушею чи, ще гірше, листування з Москвою: «не можна дражнити дядька Джо».

Витурили його того дня, коли Федорову відправили на гастролі в Крим і на Кавказ; вони навіть не змогли попрощатися.

Через два роки він одержав від неї листа, якого хтось переправив з Копенгагена: «Я не хочу нічого знати про вас більше. У мене своя сім’я, прощайте, я тепер нарешті щаслива».

Слова були написані її рукою – Лібачов настриг із свідчень, які нещасна давала у внутрішній Луб’янській тюрмі зовсім з іншого приводу.

…Сорокін не знав подробиць, які накопали про Колчака та про Тейта для Берії, але він умів маніпулювати словом: тільки один раз Абакумов сказав йому й Лібачову з Бакаренком:

– Ви її потрусіть з приводу Колчака, може, щось скаже, падло… їй сказати було нічого – за це сиділа в карцері, не розуміючи, чому її запитують про того, кого звали «верховним правителем».

А Сорокіну було про що подумати – і в таборі, і потім, коли розгортав свою роботу в мафії: усяке знайомство небезпечне, будь-яке слово здатне викликати непередбачені наслідки, в наших умовах жити треба, мов та рослина, ніяких стиків, кожна людина, з якою не знайомий досконально, небезпечна; а втім, і той, хто досконально знайомий, також несе в собі таємницю; відлюдькуватість, хай живе відлюдькуватість!

…От я їх і запитаю: «Відкрийте свої архіви, давайте подивимося, чим Кремль умів вас лякати й дурити, – чому зрадили свого Тейта? Чому не захищали його? Чому мовчала ваша преса? Знаючи минуле – збагнеш майбутнє…»

…Сорокін заново аналізував свою останню розмову з Грізним і Рішучим, конспіративними керівниками його запасних центрів. Він пригадував кожне слово, сказане помічниками; останній виступ за довгі роки, тому фрази виходили литі, вивірені:

– Система – в стані паралічу, виконавча влада не знає, що робити. Багаторічна звичка одержувати вказівки у партії зле пожартувала з практиками: вони остаточно втратили здатність до вчинків в умовах демократії. Коли дитину кидають у воду, аби навчити її плавати, – вісімдесят п’ять процентів за те, що вона навчиться триматися на воді. А той, кому за сорок, утоне. Отже, ми маємо справу із зневіреними й наляканими людьми, які становлять хребет Системи…

Двадцять мільйонів старих пташенят, що відкрили дзьоби, куди партійна мама перестала закладати черв’яків, а чекістський тато пильно стежить, аби черв’ячків не поклали ми, деморалізовані й розгублені, тому держава розвалюється. Як нам бути в цих умовах? Перше: всіляко допомагати Системі.

Якби Кремль набирав людей за розумом і здібностями, а не за анкетою та по знайомству, він би обчислив: скільки товарів насправді виробляє промисловість та сільське господарство і скільки доходить до споживача. Вони цього не роблять, бо в них немає кмітливої хватки бізнесу.

Виявилося б – наші служби вважали, – що реального дефіциту в країні не існує. Права рука не відає, що творить ліва, Система все хоче сама, а хіба це можливо? Все можуть хазяї, а вони для Системи страшні – конкуренти. Тому ваше завдання – допомагати цьому саботажу, нетями. Ви мусите зробити все – через економістів, торговців, бюрократів, вірних нам письменників та журналістів, – аби, наприклад, усі бази ніколи, ні за яких умов не було ліквідовано… Бази – наш резерв, бо там осідає дефіцит, гиие те, що швидко псується, зберігається заморожене – «а раптом нападе Джон»?

На біса ми йому потрібні?! Годувати триста мільйонів?!

Але ж саме ми й зобов’язані підтримувати цей страх, бо в ньому порятунок нашого Управління, запорука діла…

Друге завдання: лякати бюрократів Системи близькими перемінами справа, військовим путчем, чим завгодно, аби тільки не почали ворушитися… Який головний ідейний стрижень нашої боротьби? Національне питання.

Маніпулюючи ним, ми ввійдемо в ще тісніший блок з Системою, з усіма її ланками. Наш довірливий народ цілком прийме пояснення: «У тому, що немає товарів і ціни підвищуються, а кооператори багатіють, винні масони й сіоністи». Хто такі сіоністи? Узбеки? Англійці? Ха-ха. Хто такі масони? Радищев і Пушкін? «Наклепи сіоністів!» Вони росіянами були, не могли вступити в цей сіоністський орден. Тоді хто такі масони? Також жиди. Процес виявлення, розгляду, виселення чи знищення «малого народу», а краще – народів, займе п’ять років, ми запрягаємо довго… Потім років п’ять новому режиму доведеться відмиватись од погромів, випрошуючи в позику медичну, продовольчу та іншу допомогу на Заході – араби навряд чи прогодують. Отже, під час погромної кампанії наше гігантське діло, коли народ перекопають, що тіньова економіка є справою рук масонських сіоністів, зростатиме не щоднини, а щогодини. Тому шукайте тих, хто зможе запалювати довірливий і нещасний народ на вимах!

Нехай дзвенять шибки й на вулицях стоять танки – з цими домовимось, солдатики теж їсти хочуть, а ніхто, крім нас, їх не нагодує… Запам’ятайте, якби ми встигли закінчити справу лікарів, ніякого потепління й демократизації, такої небезпечної для Управління, не було б: вішаючи чужих, лякаєш своїх, алгебра диктатури, а в нашій країні неможливо ніщо, крім диктатури… Усе треба доводити до логічного кінця: іспанська інквізиція не спалила всіх вільнодумних єретиків – і покотилася назад, розорилась, перетворившись на задвірок Європи… Наш государ не дав довести до кінця погроми – сам став жертвою бунту. Гітлер не встиг перетруїти газом усіх жидовинів – пустив собі кулю в лоб.

Сталін зволікав зі знищенням поволзьких німців, кримських татар, інгушів, карачаївців, з повішенням лікарів-євреїв на Красній площі – відгукнулося зразу… Повторяю: чим гірша обстановка в країні, тим краще нам і Системі. Ми неподільні.

Якщо повалиться Система – все кінчено, почнеться американський варіант, несумісний з нашим характером. Ми не можемо, коли править розумний і заповзятливий. Нам потрібен жорсткий і норовливий, який служить ідеї держави, а не особистості. З цього виходьте у своїй практичній щоденній роботі. Це наша остання зустріч у цьому році. Коли і в наступному нічого не зміниться, опрацьовуватимемо нові форми зв’язку, зі мною всі контакти обриваються – з цієї хвилини.

…Я був точний у формулюваннях, думав він, відпиваючи ковтки шипучого «Боржомі»; я абсолютний і в прогнозі: Штати й Західна Європа не простять погромів, а вони потрібні нам як повітря – названо справжнього винуватця, беріть його, шукайте! Нехай вибрикують, нам же треба буде працювати у той час, руки розв’язані! Ізоляція кине цю країну в обійми Сходу, що й треба було довести: конкуренції прудкого Заходу не буде, безперервність процесу накопичення нами капіталу триватиме; лише інтернаціональна демократія може заарештувати Хонеккера чи Живкова за вивіз капіталу… Надійна тиранія ніколи на це не піде. Тим більше що плебсу пояснили, в кому криється зло, поки розберуться, на наш вік вистачить, а після нас хоч потоп… Ні, я абсолютно точний в позиції; якщо й повертатися сюди, то тільки під охороною танків, інакше тут нічого не вийде: страх в’ївся в наші пори, розклав думку, став характером, та й годі…

…Він лежав, закинувши руки за голову, часом вставав з тахти, відпивав ковток «Боржомі», брав ложку холодцю, политого часниковим соусом (немає нічого прекраснішого за це кулінарне диво), і знову лягав, неквапливо перебираючи в голові прізвища, дати, зустрічі, свої слова й слова тих, з ким зводило життя.

Строїлова немає, це остання ланка, яка зв’язувала його з минулим.

Усе інше – двозначне, лише старий міг привнести емоційне забарвлення справі, а в цій країні немає нічого страшнішого від емоцій, панує філософія така угодна традиціям сходки, котра ніякого стосунку до закону не має – пристрасті, вила, кров…

Шинкін і його люди – граніт, мій Никодимов – також; хто-хто, а вони розуміють, що порятунок лише в одному – глуха відмова й мовчання…

Та й моя психоінвалідність – гарантія від усіх випадковостей.

Час тепер швидкоплинний – як за всіх тимчасових демократичних деформацій; новини щодня; лише в пору спокійно-надійної диктатури суспільство живе довгою й мстивою пам’яттю, інформація нульова, сконструйована пропагандистами, які вибудовують потрібні моделі життя, до самого життя ніякої причетності не маючи, власне тому й стають справжнім життям, чудеса в решеті… Нічого, все ще повернеться на круги своя, ось тоді я сюди повернуся на білому коні й заспіваю гімн тому, що тепер намагаються пустити в непам’ять, гімн верховному вождю, без якого мої співвітчизники державу проп’ють і проциндрять відразу…

…А Колчак… Складне питання… Боронь Боже розгнівити америкашок, їм треба, щоб усе було ідеально, коли я введу розповідь про адмірала, про те, як під нього у нас яму копали, – вмить знайдуться нелюди, які звинуватять мене в тому, що я – агент Чека… Про адмірала треба буде в Штатах пронюхати, порадитись з їхніми істориками… І козирна карта в мене в кишені: міністра Абакумова, за словами полковника Лібачова, викликав Лаврентій Павлович, і той запропонував запросити Зойку до співробітництва: «їдь до свого довбаря, він на півдні живе, майже біля самого атомного центру, умов його допомагати нам, у золоті викупаємо, все простимо». – «А дочка? Її зі мною пустите?» – «Курочко моя, та ти що?! Вона у нас в заставі залишиться! Хіба можна тебе з виплодком твоїм відпускати?!

Це після того як Тейт почне працювати на нас, тоді ми дівчинку до тебе відправимо, зараз ніяк не можна». – «Я не шлюха, принципами не торгую». – «Та хіба ліжко – це принцип!» – «Якщо кохання – це так! Це найвищий припцип!» і Колчака треба розписати з фугасом; вони ж недоумки, ці америкашки, хвилиною живуть, вічності цураються… їм треба Колчака так розписати, щоб зрозуміли: демократія в Росії неможлива, а для світу – небезпечна. Чим більше у нас демократії, тим скоріше її заллють крівцею; того, хто не вміє віддати наказу на масові розстріли, у колошкають, у нас над демократом Керенським досі сміються, а Івана Грозного з Йосифом Великим бояться, а тому шанують, парадокс у них шукають, глибинку, хоча кожна нормальна людина мусила б заволати: «Криваві лиходії, істерики, чому Господь не спалив вас блискавкою за злочини ваші!» А – мовчать! Штукарюють! Лазівку для відступу бережуть!