Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

– Де Мишанин папірець знайшли?

– На смітнику.

– Більше нічого?

– Ні.

– Почерк його дружини взяли?

Підполковник зітхнув:

– Ні, звичайно… Чому ти не підказав?

– Тільки зараз уторопав… Може, вона якісь телефони для нього записувала…

– Ще одне: як тільки ти вліз у діло, на місто повісили два вбивства: Яструб і Людка. Думаєш, приємно? Дзвінки, запити, виклики…

– Поясни мені ще раз мої права – у новій якості.

– Давати ідеї, коли вимагатиме Строїлов.

– І все?

– І все.

– Права контролю за реалізацією своїх ідей я не маю?

– Ти нічого не маєш. Ніяких прав… Операцію веде Строїлов.

– Передай йому від мене привіт… А я вже краще повернуся до себе в бібліотеку… Припаду до динаміту знань… Шкода, що Мишаню звели з світу… Він же на Хріна вийшов, через Людку вийшов… Їх тому й уколошкали… Дитині ясно… Ти завтра з Кольорових металів відповідь одержиш, потримай у себе годину, даси подивитись, добре?

Підполковник похитав головою:

– Ні, Романовичу. Я з тобою по горло набрався біди. Не проси, не став мене в скрутне становище, шкуру здеруть.

– А коли ти в Розки здихав, – розлютувався Костенко, – з мене шкуру не здирали? Вона ж «малину» тримала, і санкції тобі ніхто не давав, щоб її трахкати! Я це на себе взяв?! Може, не так? А коли ти виступав на бігах, п’яний як чіп, я на себе це ЧП узяв?! Чи, може, хтось інший?!

Костенко підвівся й вийшов з кабінету, люто грюкнувши дверима…

…У квартирі, де жили афганці, Костенко спитав, хто тут старший за званням; ним виявився Ігор, капітан, інвалід другої групи, двадцять вісім років. Приймав із стриманою солдатською доброзичливістю, відкрито.

– Я хочу відрекомендуватись, – сказав Костенко, простягши свою пенсійну книжку. – З Афганістану мене вислали через п’ять днів після введення наших військ…

– Були радником у «Царандої»?[1]1
  «Царандой» – Міністерство внутрішніх справ Афганістану.


[Закрыть]

– Був.

– Чому вислали?

– Тому що не хотів консультувати нацизм… Амін – нацист: «революцію в білих рукавичках не роблять»… Улюблена його фраза, цитував Сталіна, як «Отче наш»… Нещасного Таракі задушив, сім’ю його вирізав, інтелігенцію й духовенство запроторив у тюрми, розстрілював з кулеметів, без суду й слідства… Коли наші висадились, коли відчинили ворота тюрем і звільнили в’язнів, я вважав, що, звільнивши тих, кого ще можна було врятувати, наші хлопці повинні одразу повернутися додому… Та коли я зрозумів, що це – надовго, з прицілом на Перську затоку, я передав злий рапорт, послався на здоров’я, і мене відкликали, так би мовити… Розповів вам усе, щоб не було недомовок… Згодні поговорити про справу? Чи щось у моїй поведінці вам здається неправильним?

– І так, і не так, товаришу Костенко… Але те, що консультувати фашизм – гріх, з цим я згоден… Нас там натаскували на ненависть, кіплінги кінця двадцятого століття, але ми чесно дивилися в очі смерті.

– Усі дивилися в очі смерті, Ігоре… по батькові як?

– Можна без батька, вік дозволяє… Яке ж у вас діло до нас, товаришу Костенко?

– Ви фільми з участю Зої Федорової бачили?

– Це котру вбили? Ні, не бачив.

– Можна влаштувати у вас перегляд?

– Який перегляд?! – Ігор гірко посміхнувся. – Звідки гроші на відео? Де зал з кріслами для інвалідів? «Наші хлопчики виконали свій інтернаціональний обов’язок!» Державне базікання і ніякої реальної допомоги! Нам, знаєте, хто допомагає? В’єтнамські ветерани США! А «комсомольці-добровольці» тільки розкачуються… А Язов і зовсім мовчить, наче й не було Афганістану…

– Добре, а коли я влаштую перегляд?

– Де?

– На кіностудії… у хорошому залі…

– Мета?

– Яка мета? – задумливо перепитав Костенко. – Як ви думаєте, що нам зараз найбільше шкодить?

– Загальна байдужість.

– І хамство… А ще?

– Бюрократія.

– Точно. А ще?

– Саботаж перебудови…

– Правильно. Хто керує саботажем?

– Праві сили… Апарат… Бюрократія, яка ненавидить Горбачова…

– Державна мафія – ось наш бич, Ігоре…

– Справді, державна мафія – це страшно… Тільки яку причетність це має до смерті Зої Федорової? Я читав в «Огоньку», як у неї Щолоков перстень забрав, після того як ад’ютант її шльопнув…

Костенко заперечливо похитав головою.

– Ні, Ігоре, це все на поверхні… Дуже просто… Покійниця влаштовувала ліві концерти, тоді акторам дуже мало платили, треба було крутитись… Дані про це в її справі лежали, вистачило на те, щоб заарештувати й провести дома обшук… Ось тобі камінчик і тю-тю – без мокрухи… Знайдуться у вас люди, які захочуть мені допомогти? Я декому з начальства поперек горла став…

– Ми не штурмові загони, товаришу Костенко… Нам треба наших хлопців лікувати, ставити на ноги, стрес знімати…

– Про лікування обіцяти боюся, хоча, може, щось і вдасться… А от стрес зняти можна… Стрес породжується різким зламом життя, неможливістю адаптуватися в нових, мирних умовах… А вони, наші умови, не мирні, Ігоре… За минулу ніч мафія вбила двох людей, котрі вийшли на того, хто міг би пролити світло на справу Федорової…

Через два дні Ігор подзвонив Костенку, запросив зайти, пригостив чаєм і сказав:

– Так от, з приводу кооперативного гаража… Слюсар Осунєв причалювався в Саблазі з п’ятдесят четвертого по п’ятдесят восьмий, – грабунки й квартирні крадіжки. Свій інструмент замикає в сейфик. Однак викрутку в нього поміняли…

Ігор витяг із столу викрутку дивовижного кольору й простяг її Костенку…

Той спитав:

– Він помітив пропажу?

– Він тільки післязавтра повернеться… На рибалку поїхав, отже викруточку треба повернути завтра ввечері. І ще: хлопці про Федорову з батьками поговорили, з бабусями й захотіли подивитися картини, де вона знімалася. Тільки, мабуть, вони всі чорно-білі?

…Від афганців Костенко подався на Петровку, подзвонив з автомата, що біля мебельного магазину, трохи змінивши голос, попросив Галину Михайлівну вийти, передав їй викрутку: «З того гаража, де стоїть машина пілота. Відповідь мені потрібна завтра вранці, інакше підведу друзів… Заходила до Лисого?» – «Так. Колишній слідчий Бакаренко справді живий, квартира на Кутузовському проспекті…»

– Спасибі, Галко.

Жінка зітхнула:

– Вік, немов воронка, усе вбирає в себе! Для Ксюші я «баба», стара, для тебе «Галка»… О дванадцятій приїжджай, думаю, впораюся з викруткою…

– Запам’ятай, хазяїн викрутки – також пацієнт Саблагу… Нехай хлопці подивляться… Але, звісна річ, зробити це треба мимо Строїлова…

З Петровки Костенко поїхав у відділення міліції, що було біля Київського вокзалу; начальником карного розшуку туди кинули Колю Ступакова. Коли Федорчук розганяв кадри, особливо напав на тих, у кого була міцна господарська хватка, а Миколка збив для своїх стариків з ящиків невеличкий сарайчик на ділянці, яку насилу дали коло Нарофомінська; донос прийшов через тиждень після новосілля: «Побудував хороми, цікаво, на які гроші?»

З інспекції міністра надійшла «депеша»: «Розібратися й доповісти».

Миколка, знаючи, що живемо серед гієн і крокодилів, зберігав квитанції на кожен гвіздок, не те що на фанерний ящик; подав начальству, через тиждень одержали рішення: або Ступаков зносить будову, або ж звільняється з органів.

Миколка вирішив краще піти з органів. «Знаєш, – сказав він тоді Костенку, – при Леніні найстрашнішим покаранням для ворогів було вислання за кордон і позбавлення громадянства, а потім уже розстріл. Я скоригував би: найстрашніше покарання – працювати під дурнем в безправній державі, а потім – розстріл… Як сам розумієш, про вислання тепер мріють, як про манну небесну, але чорта з два випустять…»

Він утеплив свій сарайчик і найнявся комендантом селища, сімдесят п’ять карбованців, завів курей і дві кози, – не життя, малина…

Як тільки Черненко, черговий великий теоретик марксизму, помер, а Федорчука з міністерства принизили переводом у маршальську групу, Микола Ступаков написав листа новому міністрові; в органах відновили, але, правда, сунули його в карний розшук невеличкого відділення – допрацювати до пенсії.

Костенку він зрадів, вийняв з сейфа почату пляшку коньяку й пачку вафель:

– Давай, Славику, за наше просране життя по п’ять капель!

– Потім, Колю… Я до тебе у справі… Дозволиш зараз викликати якогось Бакаренка? Пенсіонера за статусом, сталінського ката за професією. І дай мені кімнатку: треба провести розмову…

– То мене за це знову проженуть, Славику! Перевищення повноважень, самодіяльність…

– А ти подзвони на Петровку, спитай: мовляв, Костенко позаштатний консультант чи ні?

– А мене спитають: чого вас це цікавить?

– А ти відповіси: він прийшов з’ясовувати адреси кооперативних майстерень радіоремонту.

– А вони припруться з перевіркою… Коли тебе нарекли «позаштатним консультантом», значить, видри, копають…

– Прізвище Строїлов щось тобі говорить?

– У мене в районі генерал Строїлов живе…

– Наш?

– Ні. Військовий будівельник…

– Ну то як, Миколко?

Той зітхнув, підсунув Костенкові телефон, налив собі коньяку, зробив довгий ковток, вафлею не закушував, приклався до мануфактури…

Костенко набрав номер Бакаренкаї – Івана Львовича, будь ласка…

– Діду, тебе, – голосок був пронизливий, дівочий. Господи, в чому вони винуваті, маленькі? За що й на них гріхи дорослих падають?

Костенко згадав, як Розка (дочка його агента Рудого, був кишеньковим злодієм, зав’язав, не міг прописатися; Костенко допоміг, відтоді Рудий – дочку дуже любив – був з ним на зв’язку) кричала повіям, які розшифрували її батька: «Мій батько сука, кажете, еге? Я йому ноги митиму й воду питиму, бо через нього не стала такою лярвою, як ви, через нього я в сім’ї жила, як нормальна! Всі стукають, тільки одних наколюють, а інші вислизають! Серед вас, падлюк, дві стукачки, не менше! Бийте, бийте, все одно ваш програш, а батька мого не чіпайте, бритвою очі повирізаю!» Не вона вирізала… Їй вирізали; Рудий повісився; дружина його, Лінда, лежить в психіатричці й заливається істеричним сміхом з ранку до ночі, регоче вона без упину, ніяк допомогти не можуть…

– Бакаренко, – почув Костенко розкотистий, досить молодий голос.

– Полковник Костенко, – відповів йому в тон, рокотливо. – Я хотів би просити вас, товаришу Бакаренко, зайти у відділення…

– Милості прошу до мене… Можемо поговорити дома.

– Це службова розмова…

– У мене окрема кімната…

– Спасибі. І все-таки краще переговорити у нас, у відділенні…

– Щось негайне? Я ж тільки вчора розмовляв з Віктором Павловичем…

Та ти на зв’язку, ціпонька, збагнув Костенко, он як…

– Я приїхав з Владимира у справі, пов’язаній з «малограмотними внуками Дзержинського»…

– Пробачте, не зрозумів…

– Так у нас дехто розшифровує МВД[2]2
  Від російського скорочення; «Министерство внутренних дел».


[Закрыть]. Жду вас у відділенні біля Київського, ви знаєте адресу, поряд з вами, півгодинна розмова, потрібна порада, до того ж – невідкладно. Машину підіслати?

– Та я за три хвилини од відділення, товаришу Костенко… Добре, підійду…

Але спочатку він подзвонить у відділ, подумав Костенко. І ті вваляться сюди; мабуть, розумніше було б іти до нього.

А втім, дома він, як у фортеці; посвідчення пенсіонера на нього не вплине, а тут і стіни мені помагатимуть. Та ще сейф, та ще два портрети.

…Бакаренко виявився невеличким сухеньким дідком, у формі без погонів, з орденською колодкою: дві Червоні Зірки, медалі «За відвагу» та «За перемогу».

– Здрастуйте, Іване Львовичу, – Костенко підвівся йому назустріч, потиснув руку, але зразу руку засунув у кишеню й старанно витер її об сатин. – У мене до вас лише одне запитання, – він вийняв фоторобот Хрінкова, – коли ви його бачили останній раз?

– По-моєму, в п’ятдесят третьому, – відповів Бакаренко. – А в чому справа?

– Яке в нього прізвище?

– Не пригадую… Зустрічались мимохідь.

– Він заарештовував Зою Федорову разом з вами?

– Я справу Федорової не вів… Я оформляв документи, котрі заздалегідь підготували… Кілька разів розмовляв – та й годі.

– А він? – Костенко кивнув на фоторобота, не одводячи пильного погляду від обличчя Бакаренка.

– Кілька разів, здається, залишався з нею в камері, коли полковника Лібачова викликали на нараду… Вам краще спитати б про все це Лібачова, він був старшим, а я лише виконував…

– Лібачов її бив, так? – натиснув Костенко.

– Навіщо повторювати пусті вигадки, товаришу Костенко? Підірвемо довір’я до органів, хто порядку дотримуватиметься, коли страйки стануть загальними? Хочемо мати другу Польщу? Були садисти, безумовно, самі тільки Кобулови чого варті… Але не треба кидати тінь на апарат…

– Ви Федорову не били, я розумію, Іване Львовичу… А він, – тицьнувши пальцем у фоторобот Хріна, спитав Костенко, – міг? Коли ви були відсутні?

– До Зої Федорової заборонені методи слідства не застосовувались, тим паче, що в справі були беззаперечні докази: її зв’язок з американським розвідником, розмови з ним… Це все зафіксувала техніка… Але я не дуже розумію, навіщо мене потрібно було викликати до міліції, коли її справа закрита?

– Вона тільки починається, Іване Львовичу.

– Ви мені пред’явіть, будь ласка, посвідчення й постанову на допит… Ви ж не поради в мене просите, товаришу Костенко… Ви допитуєте мене… З нами такі фокуси не вийдуть…

– Постанова на допит не виписується, – Костенко витяг зі столу бланки допиту свідка, – що ж ви, юрист, а такі ази забули? Річ у тім, що він, – Костенко знову тицьнув пальцем у фоторобот Хріна, – нині зв’язався з громадянином США, який проходив у справі Федорової… А в мене до того ж є показання ветерана партії Савушкіна про те, як ви, особисто ви, його били… Він написав про це… Так от, від того, як складеться наша розмова, залежатиме доля цього листа: я вашої крові не хочу, мені лише треба докопатися до істини. Ясно?

– Ясно, – тихо відповів Бакаренко.

– З листом Савушкіна ознайомитися маєте бажання?

– Покажіть.

– Добре. Після того як ви мені дасте відповідь: перед тим як прийти сюди, до мене, ви Віктору Павловичу, оперуповноваженому, у якого перебуваєте на зв’язку, дзвонили? Він вам порадив прийти до мене?

– На жаль, він у відпустці…

– Кому ще дзвонили?

– Нікому…

– Читайте, – Костенко простяг Бакаренкові лист Савушкіна, який передав йому особист Ромашов.

Той немовби обдивлявся кожне слово, обличчя закам’яніло ще дужче, а коли дійшов до фрази «у суді підтвердити правильність моїх слів можуть Граєвський Роман Йосипович, він мене виходжував у камері після допитів, і персональний пенсіонер, ветеран КПРС Григорій Сергійович. Обидва живі, письмові показання дали в нотаріальній конторі» – хрипко попросив склянку води.

Випивши повільними ковтками, лист повернув…

– Де гарантії, що, коли я вам відповідатиму, цей лист не потрапить до комісії по реабілітації?

– Попроситесь у лікарню, – Костенко всміхнувся, – з серцем погано… Хворих не судять… А партквиток і погони у вас і так відібрали, чого ж боятися?

По цій справі ти не підеш, ти по Зої підеш, подумав Костенко, та й Савушкіну вже не допоможеш – три місяці як на Ваганьковському…

– Добре, – повільно відповів Бакаренко. – Я згоден розмовляти…

– Федорова відповідала на всі ваші запитання без примусу?

– Без примусу.

– Ви сказали, що її вам передали… Хто?

– Помічник това… пробачте, Абакумова викликав мене й Лібачова… Сказав, що Зоя Федорова призналася в шпигунстві на користь американської розвідки і в підготовці терактів проти тов… проти Сталіна… Дав нам папку із записами її розмов з цим самим американським капітаном… От і все…

Костенко похитав головою:

– Не сходиться, Іване Львовичу… Ви за шпигунку «Червоний Прапор» одержали б… А у вас лише «Зірочка»… І в постанові Особливої Наради її в шпигунстві не обвинуватили… Лише розмови з метою послаблення, підриву й повалення Радянської влади… Свідків практично не було, тільки дані, зібрані на капітана Тейта…

– Моя заслуга, що її під шпигунство не підвели, ну мені й віддячили за це… Все життя партії віддав, а зробив добре діло – вишвирнули з рядів…

– Як же ви наважились? Проти самого міністра державної безпеки повстали?

– А не треба усіх, хто тоді правив державою, робити недоумками. Ця недалекоглядність породжує у молоді нігілістичну недовіру… Про державу вболіваю, не про себе…

– Між іншим, «держава» походить від слова «держати», «не пускати», «загнуздати»; є така приказка з російської казки: «жив-був татарський державець…» А державець – це хан, володар, султан… Це поняття до нас від таро-монгольської окупації прийшло – «держава»… Обачніше з ним поводьтесь… А що стосується «безвір’я», то як ви мені поясните той феномен віри в Сталіна, який знищив усіх, хто разом з Леніним керував Союзом Республік?

– Разом з Леніним Союзом керували Молотов, Калінін і Ворошилов.

– Молотов був технічним секретарем ЦК, Ворошилов – з чотирма класами освіти – боровся проти Леніна у «військовій опозиції», а Калінін підписав декрет про «суцільну колективізацію». І правити вони стали після Леніна, а не разом з ним… Ленін не правив, він керував. Є різниця?

– Історія розсудить…

– Розсудила… Її, звичайно, можна і в четвертий раз переписати, проковтнемо, але правда – сказана, і щоб її вбити, треба каральний апарат разів у п’ятсот збільшити… Ви в органи прийшли у тридцять п’ятому?

– Нічого подібного… У тридцять восьмому, напередодні арешту Єжова… Я перші реабілітації проводив, коли Лаврентій Пав… коли тов… пробачте, коли Берія прийшов…

– Скільки разів ви були в Абакумова у справі Федорової? Чим він цікавився насамперед?

– Він її викликав, я тільки вів її в секретаріат…

– Як довго він її тримав у себе?

– Не пригадую… Години по три, треба ж розім’яти людину, а вже потім приступати до діла…

– До якого?

– Хіба не зрозуміло? Вона ж за дочкою побивалася, крихітка зовсім була… Абакумов обіцяв її вислати – без суду, потім, говорив, повернемо, на студії поновимо, познайомимо з іноземцем, начебто з англійцем… Ну, мовляв, працюватимеш з ним…

– До американця її також підвели?

– Ні. А взагалі ніхто цього не знав, такі речі това… Берія на особистому контролі тримав: взаємовідносини із союзниками, а тим паче сорок п’ятий рік… Це в мене таке припущення…

– Ви знали, що Зоя ні в чому не винувата?

– Вона жила з американцем…

– Це кримінал?..

– У ті часи – звичайно!

– Але ж ви не вірили, що вона шпигунка?

– Ні. Я й відмив її від цієї статті.

Костенко похитав головою:

– Ви ж підписали – для постанови Особливої Наради – «шпигунство, антирадянська пропаганда й злочинна група спільників». Хтось на Особливій Нараді залишив їй одну лише «пропаганду». Хто?

– Не мій рівень. Не можу знати.

– Хто вам передав матеріали, вимагаючи оформити статтю про шпигунство?

– Полковник Лібачов.

Костенко знову закурив:

– Який уже мертвий… Слід обривається…

– Це точно, обірвався.

– Пригадуєте Савушкіна? – знову натиснув Костенко.

– Пригадую.

– Кого викликали на допити у справі Федорової?

– Запросіть архіви… Скільки років минуло… Хіба в голові все вдержиш?

– Бориса Андреєва, народного артиста, важко з пам’яті викинути…

– Та він же мимрив, ні «за», ні «проти»…

– Отже, декого пригадуєте… Добре, знайдемо всіх, кого ви висмикували на допити та очні ставки…

– Усі повмирали, – посміхнувся Бакаренко. – Марна праця.

– Після того як порішили вашого шефа, люди все розповіли близьким…

– Переповідання – не доказ… Немає й не може у вас бути доказів… Нас тепер так легко не візьмеш – демократія…

І Бакаренко раптом розсміявся дрібним тремтячим сміхом.

У цю мить двері відчинив Миколка Ступаков і, не дивлячись на Костенка, сказав:

– Я одержав ордер на обшук у вас дома, Бакаренко… З приводу самогонного апарата. Ходімо, будемо забирати, телебачення я вже запросив, «Добрый вечер, Москва!» приїде… Фізіономію твою покажуть москвичам, жди дзвінків і зустрічей у під’їзді з тими, хто тебе пізнає.

І тут Бакаренко зламався:

– Гаразд, ставте запитання.

…Запитання ставити не довелося; Костенко подзвонив Глинському, і той сказав, що слюсар Окунєв, власник саблагівської викрутки з кооперативного гаража, утонув на риболовлі; човен перекинувся; останній свідок мертвий…

3

Дмитра Степанова пощастило знайти не зразу; раніше, до того як він займався своєю головною справою – літературою й журналістикою, – Костенко знав, де його спіймати, а тепер, коли прочитав інтерв’ю про те, що той почав випускати газету, шукав його два дні, поки нарешті Бембі, старша дочка Митяя, не продиктувала йому таємний телефон батькового офісу.

Дзвонив години три – без перерви; без упину зайнято; вирішив був, що Бембі переплутала номер; та розсміялася: «Дядю Славо (а самій уже тридцять! от час летить, га?! Життя минуло – й не помітив!), у них лише дві кімнати, один апарат на десять чоловік, там пекло, але зовсім особливе – відчуття шаленого, короткоплинного, невідомого всім нам досі щастя». – «І таке з’явилося?» – «З’явилося, зайдіть до батька, самі впевнитеся…»

…Секретар дзвінким голосом поставила жахливе запитання:

– А у вас яка справа?

Костенко хотів був повісити трубку, але втримався: всі секретарі в нашій країні однакові, у чомусь подібні до сищиків, тільки в нас, у сищиках, закладено інстинкт гончака – наздогнати й схопити, а в них – гени німецької вівчарки: оберігати й не дати.

– Скажіть вашому шефу, що це Костенко… Він у мене стажувався на Петровці, у шістдесят другому… (Господи, двадцять сім років минуло! Старі люди пихато й самовпевнено не відчувають власної слабості… Справу Федорової треба б якомусь двадцятисемирічному розслідувати, а не мені!)

– Не сердьтесь, – відповіла секретарка вже добрішим голосом, – його рвуть на шматки, тому я дістала вказівку від колективу стати цербером.

– Перечитайте Булгакова, – порадив Костенко. – Там про це вже було.

Знявши трубку, Степанов посміхнувся:

– Не лютуй, Славику… Зоя у нас каторжанка, дисципліни не на курсах вчилась, у концтаборі, школа чудова…

Зустрілися в кооперативному ресторані «Кропоткінська, 86» близько десятої, за годину перед закриттям.

– Чого сумний? – спитав Степанов, глянувши на змарніле обличчя друга.

– Думаєш, ти – веселіший?

– Я – в бійці, це зрозуміло, а ти у нас тепер спостерігач…

– Нам, спостерігачам, важче, Митяй… З боку все набагато страшнішим видається, бо є час на обдумування наступного ходу… Ходять же не самі лише чорні; білі також обдумують кожен свій хід…

– Раніше ти говорив без натяків.

– За те й вигнали… – він раптом злобно засміявся. – «А у вас яка справа?» Треба ж, га?!

– Славо, ми почали півроку тому… З розгульної демократії почали: «ніякого табеля про ранги, всі рівні, робимо спільну справу, однодумці, людину оцінюємо за кінцевим результатом праці…» Все, як і належить… І – понесло! Шофер став учити журналіста, як писати, стенографістка дає поради художникові, як верстати номер, бухгалтерія: «так – не можна і так не можна, а тут не дозволяє інструкція»… А – як можна? Ти мені це скажи, я ж на госпрозрахунку, самофінансуванні і повній самоокупності! І – закрутилися рідні російські чвари: а чому він таку премію одержав?! я йому не підлягаю! а по якому праву його послали за кордон, а мене – ні?! Рівність?! Е-е-е, Славику, ні, до рівності ми ще повинні рости й рости, п’янюга генію не рівня, виконавець творцеві не пара…

Костенко здивувався:

– Щось чуються в твоєму плачі нотки звичного: «хай живе геніальний пожежник, біолог, філолог, економіст і жандарм усіх часів і народів»… Ач, як тебе за рік зігнуло…

– Мушу сказати, що наша генетично-рабська душа, на жаль, усе ще жде дубини й окрику… «Ми ліниві й недопитливі»… Не дисидент писав – Пушкін…

– Нема на тебе «Пам’яті»…

– А що – «Пам’ять»? Чи може вона взяти верх? Не вона, то тенденція? Може, Славо. Але хто тоді Росії хліб продаватиме? Америка? Не буде. На віки вічні заборонить своїм фермерам мати з нами справу… Синдром гітлеризму став єдиним з поняттям «погром», а цього інтелігентський світ більше не прийме…

– А чого ти непокоїшся? – Костенко хотів усміхнутись, але вийшла якась гримаса скорботного, презирливого подиву. – Чи таїш у крові гени Христа, Ейнштейна, Левітана і Пастернака?

– Владі, Славику, якщо вона не хоче перетворитися в бузувірську, доведеться виводити на захист маленьких ейнштейнів і пастернаків російських солдатів. А це й буде початком громадянської війни. І презирством цивілізованого світу… А втім, Каддафі нам поаплодує…

– «Пам’ять» не кличе до погрому… Вона вимагає вислати інородців у Ізраїль…

– Татари і якути в Ізраїль не поїдуть… А також калмики з черкесами… І Гітлер спершу пропонував вислати німецьких євреїв на Мадагаскар… А кінчилося – Освенцімом, незмивною ганьбою німецької нації…

Офіціант стояв віддалік, вилощений, готовий до роботи, сама коректність: коли люди розмовляють, не можна перебивати; але погляд Степанова спіймав одразу, ступив крок до столу, приготувався запам’ятати, хоч блокнотиком не гребував.

– Що хочеш? – спитав Степанов. – Давай замовимо пельмені і копчену курку, це в них фірмове… Пельмені, як в «Іртиші»… Пригадуєш?

– Це в підвалі, навпроти Мінфлоту? Де тепер «Дитячий світ»?

– Ага… Ти ж там з нами виступав… Пам’ятаєш, як Левон Кочарян відшмагав п’яного Волоху?

– Також помер…

– Мені сказали… Міни рвуться поряд… Смерть однолітків уже не дивує нас… Жах смерті друзів став нормою…

– Горілку тут подають?

Степанов похмуро всміхнувся:

– За валюту. Спасибі, хоч хліб ще за карбованці продають… А горілку випросимо… У директора Федорова, вони тут з Генераловим добрі… До речі, ніколи ми хабара не переможемо… Ідеалістом був Ленін… Вважав, що цю генетичну виразку можна виправити законом, судом чи – більше того – розстрілом… Ясак триста років несли, потім триста років хортенятами платили, при Леонідові Іллічу брильянти були в ціні, а тепер хто на що здатен… Вічне у нас це… Лише російський інтелігент ніколи нікому не давав, тому й страждав завжди… А втім, Некрасов шефу таємної поліції Дубельту засаджував – примудрився у вінт програвати, за це цензорський штамп на Чернишевського одержав, де таке можливе, от вона, наша особливість, у цьому – безперечно – ми надзвичайно особливі…

– А ти Федорову якого хабара даєш, що він тобі горілку за карбованці відпускає?

– Дружбу я йому даю, Славо… Дружбу й захоплення…

…Федоров немовби відчув, що говорять про нього, виріс як з-під землі, весь ніби вібруючий (такий напружений внутрішньо), сміхотливо запитав, коли у місті почнуть стріляти; «тобто як це не почнуть?! Смішиш, пане! Ми без цього не можемо»; діловито розказав два анекдоти, один страшніший за другий, бо це ж не анекдоти, а зойк душі; горілку подати, підморгнувши усмішливо, голосно відмовився; прислав графин з «соком»; справжнісінька «лимонна».

– Чудовий бізнесмен, – мовив Степанов. – Почав на пустому місці, за кілька років вийшов у лідери, партзборів з колективом не проводить, а дисципліна – як в армії… А втім, це не так, бо про неї там почали забувати… До речі, тобі прізвище Панюшкін нічого не говорить?

– Чув, але толком не знаю…

– Дивовижна доля цієї людини… В двадцять першому, після введення непу, перейшов в опозицію: «Ленін зраджує соціалізм, кооператори – акули капіталізму, їм місце у концтаборі, а не в столиці»… Його й попереджали, й умовляли добром – нізащо: «Вимагаю надзвичайного з’їзду!» Справа закінчилася тим, що Дзержинський вкинув його на Луб’янку. Врятував Сталін – послав на низовку в провінцію, сховав до пори… Повернув у тридцятих, провів через випробування – кажуть, доручив Панюшкіну разом з керуючим справами ЦК Крупіним знищити Миколу Івановича Єжова… А в того – за півроку перед стратою – радянські люди мали вчитися «сталінським методам роботи»… Після цього Панюшкін став послом у Китаї і США, а потім очолив відділ ЦК, який формував наш закордонний корпус, усіх тих, хто кібернетику вважав підступами космополітів, а генетику – разом з усякими там бугі-вугі, Пікассами, Хемінгуеями і Ремарками – сіоністською змовою. І став на Русі найвидатнішим письменником Бубеннов разом з Павленком та Суровим… Але ж Бунін тоді ще був живий… Та й Платонов вулиці підмітав – не в Парижі, а тут, на батьківщині, в Москві…

– Я інше зараз у бібліотеці відкопав, Митяю, – озвався Костенко. – Я переконався в тому, що більшість сталінських міністрів, кого він привів до влади в тридцяті, були родом з бідняцьких селянських сімей… Почитай некрологи – переконаєшся…

– Це ти до того, що після непу бідняками лишилися тільки ті, хто горілку жер та рвав на грудях сорочку: «дайош загальну рівність?!» Тоді як справний мужик з усією сім’єю колупався в землі? Ти про це?

– А про що ж іще? Саме про це… Сталін привів до влади тих, для кого головний смисл життя: «постав будиночок»… Але при цьому – «розори хазяйство»… І Даля вони – через безграмотність свою – не читали, а він же писав: «Тільки видаток створює прибуток»…

– При Сталіні, Митю, Даля заборонили, це я достеменно в своїй бібліотеці з’ясував… Знаєш чому? – Достеменно – ні, але здогадуватися – здогадуюсь.

– Ну і?

– Ніхто так любовно не роз’яснював нещасним росіянам – здебільшого позбавленим права на власність, – що таке «земля», «хазяїн», «купець», «вигода», «підприємництво», «труд», «закон», «право», «найм», «карбованець»…

– Сходиться, – зітхнув Костенко. – Нещасний народ, позбавлений права на розуміння істинного смислу найживотворніших понять…

– Це точно, нещасний…

Солодко вицідивши лимонну, Костенко посміхнувся:

– Той, хто п’є вино і пиво, той найманець Тель-Авіва… Бачив майки «пам’ятників»? Нічого собі поезія, га? Віршомази з товариства непитущих писали, не інакше… Послухай, Митю, ти коли Щолокова вперше побачив?

– Щось через півроку після того, як він в’їхав на Огарьова, шість.

– А коли він вам про запонки Ростроповича говорив? Що, мовляв, пишається великим російським музикантом і тому подібне?

– У самий розпал шабашу, Славику… До речі, це мене дуже здивувало… Ні, спочатку обрадувало… Здивувало – потім уже… У той час така ремарка вимагала мужності.

– Не пригадуєш, це вже після того було, як його молодики до смерті побили андроповського чекіста у метрополітені?

– Не «його», а «ваші»… Ти ж при ньому третю зірку одержав, чи не так?

– Це ти мене добре підцюкнув, – посміхнувся Костенко. – І по заслузі, немає кращого адвоката для людини, як вона сама…

– Не сердься.

– Але ж по заслузі. За це сердитись гріх… Яструба давно бачив?

– Років три тому… У нього все гаразд, мені здається…

– Його вбили, Митю… Через мене…

– Як же це?

– Давай його пом’янемо…

Випили, закушувати було якось незручно; подихали скоринкою ще теплого калача.

Закуривши, Костенко сказав:

– Я знову почав справу Зої Федорової крутити…

– Ти ж у відставці… Їж, пельмені прохолонуть… Чому «через тебе»?

– Я розповім, коли хочеш…

– Хочу.

– А з Цвігуном тобі бачитися не доводилось?

– Доводилось.

– Коли?

– По-моєму, на початку сімдесятих… Потім він собі підібрав бригаду письменників, вони йому романи шльопали І сценарії… Справжній розвідник, прокладав дорогу в літературу Леоніду Іллічу, великому стилістові…

– Тобі здається, що це він прокладав дорогу Брежнєву? Чи є факти про це?

– Хронологія – це факти… Спочатку він випускав свої бойовики в кіно, а невдовзі Брежнєв захотів повчити письменників, як треба робити справжню літературу… – Степанов зітхнув. – Які ж ми гутаперчеві, га? Але Цвігун не справляв враження злочинця… Цілком доброзичлива людина… Усі, хто його знав, ставилися до нього з симпатією.