Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

ВИГУБЛЕННЯ ПРАКТИКАНТІВ ТРАНСПОРТНОГО АГЕНТСТВА КОБКАНА

Власник транспортного агентства Кобкан закликав до свого кабінету рожевощокого практиканта Пехачека й довго з ним говорив.

Коли Пехачек вернувся до свого столу, він був блідий і трусився всім тілом, а чуприна йому наїжачилась.

– Звільняють? – спитав бухгалтер.

Пехачек не відповів, а взяв пальто й капелюх і, не промовивши й слова, вийшов із контори. Бухгалтер зразу зайшов до хазяїнового кабінету, а вернувшися, похитав головою й сказав:

– Нічого не розумію. Пан хазяїн відпустив його на всю другу половину дня до винного погребка.

Решта п’ятеро практикантів заздрісно подивились на порожній Пехачеків стілець і знов устромили очі в свої фактури.

Над конторою транспортного агентства Кобкана завис дух таємниці, загадки, невідомості.

А справа була дуже проста, хоч і трошечки чудна.

Пан хазяїн говорив з Пехачеком дуже ласкаво. Сказав йому таке:

– Пане Пехачек, ви чоловік молодий і обдарований. Пан управитель і головний бухгалтер дуже хвалять вас. Ви старанний, меткий, кмітливий, скромний, енергійний, роботящий. Ви не п’єте, не курите, в карти не граєте, за дівчатами не бігаєте, боргів не маєте, на службі авансів не просите, добре вмієте рахувати, маєте гарно вироблене письмо, паперу не марнуєте, приходите до контори вчасно, виходите останнім. У вас є ділова жилка, ви дуже вправно стенографуєте і швидко, без помилок друкуєте на машинці будь-якої системи. Знаєте кілька мов і одягаєтесь скромно, але пристойно. Ваші черевики завжди ретельно вичищені, а комірець завжди свіжий…

У зразкового практиканта аж сльози на очах виступили від блаженства, він невідривно дивився на свого хазяїна, а той, кинувши на Пехачека милий, добродушний погляд, провадив м’яким, розчуленим голосом:

– За два тижні мої іменини. Мені було б приємно побачити в газеті поздоровлення й побажання від знайомих, друзів і персоналу фірми. Само собою зрозуміло, що пов’язані з цим витрати я беру на себе. Але я не хочу, щоб поздоровлення було заяложене, буденне. Я хотів би прочитати щось оригінальне, щось, скажімо, в транспортному стилі. Щось таке, чого у нас ще не було. Щось таке гарне, щоб читачі й через багато років згадували те поздоровлення до моїх іменин. Щось таке, щоб усі люди плакали. Ось я й згадав про вас. Звичайно, ви про це нікому ні слова. Дайте вашу руку.

Практикант подав хазяїнові тремтливу руку, той потиснув її й повів далі:

– Ви це зумієте. День сьогодні гарний, сонячний, думки у вас роєм роїтимуться. Я відпускаю вас зі служби на весь пообідній час. А щоб вам краще творилось, ідіть до винного погребка, випийте дві чвертки мускату або вермуту. Я знаю, ви не уп’єтеся. А потім поїдьте до Стромовки, сядьте десь там на лавці та й складіть те поздоровлення до моїх іменин. Ось вам п’ятдесят крон.

Отак і сталося, що практикант Пехачек вернувся до свого стола блідий як крейда.

Першу й другу частини доручення він виконав точно. Пішов до винного погребка, випив чвертку мускату й чвертку вермуту, не упився, негайно поїхав до Стромовки. Там сів на лавку й почав складати поздоровлення.

Але, на превеликий свій жах, помітив, що думки в нього не рояться роєм, що всі хазяїнові припущення про здібного практиканта дуже перебільшені і що ні гарний сонячний день, ні вермут, ні мускат йому не допомогли.

«Господи праведний, – зітхнув він, – таж я ідіот. Що це я за паскудство написав, адже тут нема ні крихти оригінальності. Ну чи не кретинізм – написати отаке:

„Прийміте наші палкі побажання, яких ми палко бажаємо вам. Ваше життя хай буде прекрасне, як небо у сяйві зірок. Хай труд ваш щоденний буде успішний, і хай помагає вам Бог. Здоров’я і щастя, і довгі літа, і вся ваша фірма нехай розквіта. Весь вік прожити в радості й щасті, і щоб сповнялись усі бажання – цього вам щиро бажають знайомі, друзі й персонал фірми“».

Пехачек видер з блокнота написане, порвав на клаптики, викинув в урну для сміття, тоді знову подумав і заходився писати.

У блокноті з’явилося ще кілька іменинних поздоровлень:

«І на цей рік хай щасливі будуть ваші побажання, вам найкращого бажаєм ми і звечора, і зрання. Самих радощів щодня, і в достатку та здоров’ї живіть ви й ваша рідня. Хай транспортні фургони подешевшають наполовину, і щиро поздоровляють вас, вашу шановну дружину і всю вашу родину знайомі, друзі й персонал фірми».

«Знов ми маємо щастя побажати вам щастя, і здоров’я міцного, і благословення від Бога, і достатку в усьому, і удач у житті діловому. Хай хвороби вас минають, самі радощі стрічають, і щотижня замовлень удосталь, і меблі возити, і багаж сторожити, і по всій республіці переселяння, і товарів доставляння, і прибутки мільйонові – палко зичать знову й знову знайомі, друзі й персонал фірми».

«Самої лише радості та довгого життя хай фортуна вам дасть. Успіху, удач, і щастя, і клієнтів без ліку, і з шановною вашою дружиною всяким добром тіштеся довіку. Щиро бажають і поздоровляють знайомі, друзі й персонал фірми».

«Фірмі вашій процвітати, а вам ніяких прикрощів не знати. Хай життя ваше плине щасливо, мов тихі ріки. Хай Господь вам дасть довгого віку. Щоб у кожній справі удачі вас чекали. А лихі недуги здалека обминали. Хай на транспортні послуги піднімуться ціни. Вам бажають такої щасливої зміни знайомі, друзі й персонал фірми».

Далі в блокноті пішли самі лише рими: «плине – лине», «щастя – удасться», «минає – немає», «зичимо – кличемо», «смутку – прибутку», «долі – доволі», «в домі – знайомі».

Нещасний практикант перекреслив усе це, порвав, викинув і, вхопившись руками за голову, подався прямо до Трої.

«Я йолоп, ідіот, я кретин, і більш нічого. У мене розм’якшення мозку. Щось оригінальне в транспортному стилі. Ох, дурна довбешка! Я йолоп, я зсунувся з глузду! Я інтелігент? Тварина я, а не інтелігент! У мене макуха в голові!»

У Трої він спробував відшукати натхнення в одному винному погребку за допомогою пляшки вина. Але замість сподіваного божественного осяяння запав у такий пароксизм тупості, що написав:

«В цей славний день, такий чудовий, ми палко зичимо вам, щоб і надалі життя ваше було незмінно радісне й веселе. Хай лиш добро в вашім домі розквіта, хай вас успіх супроводить весь час, живіть у здоров’ї довгі літа, і щоб квіти цвіли за вікном у вас. Цього вам палко бажають знайомі, друзі й персонал фірми».

– Готово, – сказав він, тупо сміючись над власними рядками. – Я спадковий психопат, звичайнісінький кретин і паралітик.

Уранці його капелюха знайшли на греблі шлюзу біля Клечан. У капелюсі лежав папірець із його адресою і двома словами: «Не можу…» І більше нічого.

У конторі п’ятеро практикантів розмовляли про загадкове самогубство свого колеги. Розмовляли тихенько, з належною дозою смутку, бо їм дуже бракувало доброго, веселого Пехачека.

Увійшов кур’єр і сказав:

– Практикант Клофанда, до кабінету пана хазяїна!

– Іду!

І хазяїн почав розмову з ним:

– Пане Клофандо, ви чоловік молодий і обдарований. Пан управитель і пан бухгалтер дуже хвалять вас. Ви старанний, меткий, кмітливий, скромний, енергійний і роботящий…

І так далі аж до: «Ось вам п’ятдесят крон».

Коли Клофанда вернувся до свого столу, він був блідий і трусився всім тілом, а чуприна йому наїжачилась. Не промовивши й слова, він узяв капелюх, пальто й вийшов із контори.

Атмосфера загадковості, таємничості й невідомості згустилася.

Решта четверо практикантів хитали головами.

Клофанда не мав стільки літературного хисту, як небіжчик Пехачек, але в нього була чиста, делікатна й сумлінна душа. Та хоч як він напружував думку, але нічого придумати не міг. Перше, ніж повіситись у годковицькому лісі, він спромігся скласти лиш таке: «Наше найпалкіше бажання – побажати вам найщиріших побажань, і ми бажаємо вам усього, чого ми вам бажаємо. З найкращими побажаннями ваші знайомі, друзі й персонал».

«У моїй смерті прошу нікого не винуватити», – написав він на папірці, якого пришпилив собі до пальта.

Четверо практикантів у конторі ще не встигли як слід поговорити про загадкову смерть свого другого колеги, а вже ввійшов кур’єр і оголосив:

– Практикант Венцль, до пана хазяїна!

– Іду!

І хазяїн заговорив з ним так:

– Пане Венцль, ви чоловік старанний, меткий, кмітливий, розважний, скромний, енергійний і роботящий.

І т. д. аж до: «Ось вам п’ятдесят крон».

Атмосфера таємничості, загадковості й невідомості ще більше згустилася. Дух смерті витав над конторою.

Практикант Венцль взагалі не зміг придумати нічого. Він помер у каменярні в Киях під Прагою, перерізавши собі на руках вени. Помер, не лишивши ні рядка.

– Практикант Коштяк, до пана хазяїна!

– Іду!

Коштяк довго не піддавався смерті. Цілих два дні він ховався десь на Петржині й лиш третього дня стрибнув з каланчі. Він тоді був уже зовсім не при тямі й уявляв, ніби його хазяїн держить не транспортне агентство, а зоомагазин і ніби йому, Коштякові, доручено написати для хазяїна поздоровлення зі срібним весіллям.

Цим і пояснюється те, що на одній із сторінок його блокнота знайшли такі рядки:

«Хай знов розквітають щасливі часи, хай щороку буде у вас срібне весілля, хай вам світить успіх у торгівлі, щоб ви тішились життям і продавали тисячі пар голубів, кролів, кролиць і золотих рибок. Поздоровляє вас Ян Коштяк».

У конторі пана Кобкана лишилось уже тільки двоє практикантів.

– Практикант Гавлік, до пана хазяїна!

– Іду.

Написавши своє оригінальне поздоровлення у формі ділової телеграми: «Трансагентство Кобкана сердечні поздоровлення іменинами знайомі друзі персонал фірми», – Гавлік простромив собі серце складаним ножиком у туалеті ресторану «Представницький дім».

– Практикант Піларж, до пана хазяїна!

Останній із практикантів, що лишався ще в конторі транспортного агентства Кобкана, поблід. Він невиразно здогадувався, що причина страшної трагедії практикантів транспортного агентства, трагедії, рівної якій ще не знав світ, таїться за дверима хазяїнового кабінету і що те таємниче, загадкове й невідоме насувається й на нього.

– Практикант Піларж, до пана хазяїна! – ще раз оголосив кур’єр.

Останній практикант підвівся й розпачливо вигукнув:

– Не піду!

Тепер у конторі було вже четверо блідих облич: практикантове, управителя, бухгалтера й кур’єра.

– Пане Піларж, – озвався бухгалтер, – думайте, що кажете! В Чехії ще такого не бувало, щоб практикант не йшов, коли хазяїн посилає по нього!

– Не піду! – розпачливо повторював останній практикант. – Нікуди я не піду!

У дверях з’явився сам хазяїн.

– Пане Піларж, зайдіть до кабінету. Я вже двічі по вас посилав.

– Не піду! – вигукнув останній практикант. – Сказав – не піду, і не піду!

Він шалено замахав руками, вигукуючи:

– Всі йшли, небіжчик Пехачек, небіжчик Клофанда, небіжчик Венцль, небіжчик Коштяк, небіжчик Гавлік. Тільки я не піду, нікуди не піду!

Він ухопив важку касову книгу й ударив нею об стіл.

– Не встану, нікуди не піду, все порозбиваю, всіх вас повбиваю! Я капітан Мограс, я всесвітня знаменитість, я поставив абсолютний світовий рекорд на своєму літаку! Я вас не боюся!

Санітари не можуть нарікати на останнього практиканта фірми Кобкана. У нього на халаті п’ять гудзиків, і він кожному показує на ті гудзики, рахує їх і каже:

– Перший – Клофанда, другий – Венцль, третій – Коштяк, четвертий – Гавлік, п’ятий – Пехачек. Ні, не так: перший – Пехачек, другий – Клофанда, третій – Венцль, четвертий – Коштяк, п’ятий – Гавлік. Усі пішли, а я не піду, нікуди не піду!

Лікарі вже втрачають надію, що він одужає.

Іменини пана Кобкана минули без оригінального поздоровлення в газетах. У конторі сидить шестеро нових, свіжих практикантів. Аж до наступних іменин триватиме пора бережливості й ощадження.

ПРИГОДИ ШКІЛЬНОГО ІНСПЕКТОРА КАЛОУСА

То була одна з найстрашніших гімназій у всій Чехії. Викладачі, директор і законовчитель були людьми, які вважали учнів за неминуче зло, за недолюдків, за юних негідників, яких треба держати в шорах, щоб із них не виросли злочинці.

Молодих веселих хлопців, що дивляться на світ із милою безпосередністю, характерною для їхнього віку, держали в шорах, як і слід за випробуваною методикою наших середніх шкіл. Циркуляри, видавані дирекцією гімназії, без кінця змальовували найчорнішими барвами занепад моральності, у них усе заборонялось, нічого не дозволялося, раз у раз нагадувалось про дисциплінарний статут.

А потім ще наводили жах і уроки віровчення.

Законовчитель, доктор теології Губенка, горлав у моторошній тиші гімназіальних класів про розбещеність, про нелюбов до вчителів, про зіпсуту молодь, про занепад моральності та повсюдну розпусту.

А потім у класі знову відчинялися двері, і поважно входив директор, суворий, сивоголовий, з вогнем ув очах, і грізно сякався біля дверей у велику хусточку.

Сховавши хусточку, він вигукував:

– О зіпсуті, о розбещені! – і починав, як і законовчитель, виголошувати зміст циркуляра, складеного всім викладацьким колективом. Знову він горлав до того самого класу про занепад моральності:

– О юнаки, ви добре знаєте, які наслідки мав занепад моральності для Стародавнього Риму! Цілковитий розпад Римської імперії. Отак і серед вас настане розпад.

То було найстрашніше зі слів, які він кидав в обличчя переляканим гімназистам. А тоді знов грізно сякався й у супроводі законовчителя переходив до дальшого класу; а класний наставник, що весь той час зберігав похмуру мовчанку й безперестану щось писав у класному журналі, тепер обертався їм услід і схвильовано промовляв:

– Ні, вони не виправляться, пане директоре, я вже поставив на них хрест!

Така сама картина повторювалась і в інших класах. Учителі, всі підготовлені до цих візитів, напускали на себе поважність і мали на обличчі такий вираз, як у індійської богині смерті. І все від початку до кінця відбувалось так само.

Входив законовчитель і волав грізним голосом:

– Минула пора милосердя, настала пора згуби!

І гімназисти, підготовані до цієї сцени недавно виданим циркуляром дирекції, який їм щойно зачитав викладач, здригались від жаху. А законовчитель і тут починав розводитись про Содом і Гоморру, про безмежне милосердя Господнє, яке теж має свої межі, про загибель усього світу, про чисті взірці святих, і знов, у кожному класі, він промовляв про катастрофічний занепад моральності, і, нарешті, почувши, що за дверима сякається директор, ще раз вигукував, що пора милосердя скінчилася.

І знов, як у інших класах, розчинялися двері, директор на порозі гучно сякався й знов заводив мову про занепад моральності в Стародавньому Римі та про катастрофу, яка настала потім.

Так обійшли вони всі класи, аж до сьомого, куди й законовчителеві, і директорові нелегко було наважитись увійти. То був якраз найгірший клас, він сіяв таку розбещеність у всій гімназії, що на міському пляжі бешкетники без ніякої пошани до чинів притопили статського радника Калоуса, інспектора шкіл.

А тим часом статський радник Калоус якраз приїхав інспектувати гімназію!

Уже давно серед учнів гімназії стала помітна та розбещеність, якась ніби здичавілість. А з ними ж іще в четвертому класі проходили вірші Овідія Назона, що змальовують золотий вік! Та пуття було мало. Вони ж могли увібрати в серце ті рядки, де оповідалось, як люди жили без гріхів. Та вони воліли чинити неподобства й навіть запхали в пальто одному класному наставникові якісь онучі. Хоч вони гойдались у човнах класичної освіти на морях греків і римлян, проте на річці, що текла через те повітове місто, заскочили двох третьокласників, які пливли в балії, викраденій з подвір’я дому викладача фізики й ботаніки. Балія тихо пливла річкою в надвечірньому світлі. А назустріч відпливла від другого берега ще одна – з перським екіпажем. Звичайно, тими персами теж були третьокласники.

І почався морський бій при Саламіні, такий, що й у прегарних творах Корнелія Непота не прочитаєш. Під час зіткнення двох бойових балій у балії греків, хоч це й суперечило історичній правді, випав чіп, який за нормальних умов, на суходолі, служить для випускання з балії води. Але тут сталось якраз навпаки. Балія пішла на дно. Та оскільки вона належала викладачеві, це визнали найтяжчим порушенням шкільної дисципліни, хоча міністерство освіти досі ще не видало наказу, який забороняв би вживати балії панів учителів як плавучі засоби. Двох винуватців виключили з гімназії, а двоє втопились, і то, як казав пан законовчитель, було їхнє щастя, бо інакше вони дістали б «незадовільно» з поведінки і теж були б виключені.

Виключення з гімназії – це кара, яка постійно висіла над усіма в цій похмурій будівлі.

Одного дня виключено п’ятикласника Мженка, який, не зваживши на категоричну заборону дирекції, взяв участь у футбольному матчі. Бо директор, сам слабий на хронічний ревматизм, став запеклим ворогом усяких рухливих ігор молоді. Програму фізкультури він намагався обмежувати, а врешті дозволив гімназистам купатись тільки на міському пляжі. Заборону купатися підтримував насамперед пан законовчитель, який заявляв, що купання за межами міста шкодить моральності учнів.

І ось стався той жахливий інцидент, коли панові інспекторові у воді надавали «пастушків».

Гадаю, кожному відомо, що означає вислів «дати пастушка». Це невинна розвага, яка полягає в тому, що купальники притоплюють один одного з головою.

І жертвою цієї розваги став пан інспектор шкіл, статський радник Калоус, що приїхав інспектувати гімназію.

Була субота, пообідній час, і гімназисти подалися на пляж освіжитися.

Скінчились цілотижневі тортури алгеброю, латиною, грецькою мовою, геометрією та всім іншим, коли в задушних класних кімнатах гімназисти під загрозою незадовільної оцінки готуються до життя, відмінюючи грецькі та латинські слова.

Зате річкова вода враз змивала з них свідомість рабської залежності від шкільної системи за весь тиждень. Вони стрибали у воду – першокласники, другокласники, третьокласники, четвертокласники, старшокласники – веселі й щасливі. Стрибали з драбинки, сміялися від радощів у холодних струменях чистої води.

А над ними сонце в блакитній високості, а довкола – дерева, зелень лісів, за річкою луки. Та ось на пляж прийшов якийсь незнайомий пан, роздягся і, сопучи, поліз у воду.

Біля нього саме стрибнув у річку шестикласник Шетелік.

Вода спінилась, високо злетіли бризки, і незнайомий чоловік закричав:

– Бешкетники, що це ви виробляєте!

Бурх! Прямо перед ним сторчголов стрибнув у воду четвертокласник Матуха.

– Що це ви робите, паскудники! – розлючено загорлав чоловік. – Ану, марш із води, всі! Чуєте?

Відповіддю йому був загальний сміх.

– Чого зволите? – звернувся до нього восьмикласник Смрчка.

– Геть з води, гайда вчити уроки, негідники, будьте раді, що маєте вільну годину, коли можна вдома старанно…

Він не доказав. Хтось під водою підбив йому ноги, і він, борсаючись, поринув із головою. Тоді звівся й закричав, пирхаючи водою:

– Нещасні, я статський радник! Марш з води, усі до одного, шибеники!..

Яке їм було діло до статського радника? У воді він рівний їм. Ще не доказав він, як хтось підплинув під нього знизу. Статський радник захлинувся й виборсався на поверхню. Але ззаду хтось повалив його знову, і йому дали «пастушка».

– Нещасні, – встиг він вигукнути, – я інспектор шкіл, почекайте-но до понеділка!

Тільки-но він це сказав, як усі першокласники, другокласники, третьокласники, четвертокласники та старшокласники з неймовірною швидкістю порснули під водою в усі боки геть від нього й почали ховатись у кабінах роздягальні та блискавично одягатися. А пан інспектор шкіл намагався схопити кого-небудь із них. Він щодуху плив до кабін, безперестану гукаючи: «Я інспектор шкіл, почекайте-но до понеділка!»

Нарешті він таки наздогнав другокласника Шпірека, який не вмів добре плавати й хлюпався у воді перед інспектором шкіл, наче п’яний матрос, що впав з палуби в море й утікає від акули.

Пан інспектор шкіл, статський радник Калоус, доплив до хлопця, вхопив його за ногу, притягнув до себе, а тоді за плавки потягнув його поруч із собою. Бідолаха тільки просився, щоб інспектор його не втопив, такий страх охопив його душу від слів «інспектор шкіл». Але його тягли далі, аж поки він зміг стати ногами на мілке дно. Поки йшли до роздягальні, він, плачучи, виказав усе. Бешкетники були з усіх класів, і він їх розпізнає. Сюди всі гімназисти ходять купатись.

– Ну, – грізним голосом сказав інспектор шкіл, – у понеділок я тебе викличу й ходитиму з тобою по всіх класах. Та я й сам їх упізнаю. По півкласу виключимо!

Просто з пляжу він подався до директора гімназії, у неділю показався в церкві, потім зайшов до винного погребка, а в понеділок від тої пори, коли по класах зачитали циркуляр і коли директор із законовчителем обійшли всі класи, виголошуючи проповіді проти розбещеності, його не було видно. Коли стали питати, чи хто не бачив такого й такого добродія, люди відповідали, що хтось такий ішов до передмістя Жабаків, де є два доми розпусти; але через те передмістя проходить і дорога до недалекої романтичної руїни в лісі, і ця обставина була вирішальною в здогадах про те, куди подівся пан статський радник й інспектор шкіл.

Дивна примха долі того ж таки дня привела до Жабаків і пана законовчителя. Він увійшов до будиночка з зеленими віконницями, що належав родині Піхів. Його провели до другої кімнати, для ліпших гостей.

Ступивши на поріг, пан законовчитель жахнувся: на канапі сидів інспектор шкіл, а поряд – одна панночка з Німеччини.

Інспектор звів на нього посоловілі очі. Але пан законовчитель не розгубився і сказав:

– Вибачте, я прийшов спитати вас, що нам робити з тими хуліганами.

– Виключимо кількох паскудників! – розкричався статський радник.

– Ну, то я дуже радий, – відказав законовчитель і, обернувшись до «мадам», щось шепнув їй.

За хвилину ввійшла Міра в розкішному «ампірі». Хоч це й розвеселило його, але від своїх намірів він не відступився. За рекомендацією статського радника він домігся, щоб із гімназії виключили шестикласника Шетеліка, що стрибнув у воду перед інспектором, та восьмикласника Смрчка, який спитав пана інспектора, чого той зволить.

Так скінчилася пригода статського радника й інспектора шкіл.