Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

СЛУЖБОВА ЗАПОПАДЛИВІСТЬ ШТЕПАНА БРИХА, ЗБИРАЧА ПОДАТКІВ НА ПРАЗЬКІМ МОСТУ

Кожний, хто проходив одним із празьких мостів, ступаючи на нього, напевно усвідомлював важливість цього моменту. Суворі офіційні обличчя чиновників у будці й перед будкою, поважна, сповнена достойності постать жандарма на проїжджій частині дороги й прибита табличка, що перераховувала всі мита, які збирають як з людей, так і з тварин, що наважилися ступити на міст, – усе це викликає у вас почуття священного трепету. А якщо ви уважніше придивитеся до тих постатей, що стоять перед митною будкою, яких не може підкупити навіть чарівний усміх жінки, то ви зажадаєте поцілувати руку, простягнену по крейцер. Ви шануєте цю любов до магістрату, службову запопадливість і непідкупність, а коли пригадаєте, що цих людей у пласких кашкетах охороняє закон, який суворо карає за будь-яку образу чиновної особи, то не втримаєтеся, знімете капелюх і покладете у руки цих невблаганних празьких Брутів крейцер.

Між ними вирізнявся Штепан Брих, збирач податків на мосту імператора Франца-Йосифа.

Мов яструб, дивився він на тих городян, що намагалися пройти через міст.

Він не визнавав жартів і зволікань. Як тільки хто-небудь із цивільних (офіцери не платили мита), із цих нікчемних цивільних висував свого носа за простягнуту руку Штепана Бриха, тому не було ні порятунку, ні виправдання. Він платив крейцер, бо в противному разі його можна було вважати загиблим.

Штепан Брих тільки робив знак рукою, і жандарму все було ясно.

Жандарм підходив, поклавши руку на кобуру револьвера. Штепан Брих, указуючи на людину, яка не хотіла перед цим заплатити крейцер, кидав усього лише два слова: «Візьміть його!»

І жандарм хапав цю людину за барки й казав теж коротко: «Підеш по-хорошому чи зі скандалом?» Звичайно, кожний вибирав перший спосіб і прямував у поліцейське відділення.

У поліцейському відділенні його примушували роздягатися, довго обшукували, змірювали, фотографували, допитували, вели в камеру і після цього день, щонайбільше – тиждень, з’ясовували, чи справді ув’язнений живе там, звідки назвався. Після цього його випускали, а якщо він не був задоволений цими законними процедурами, то його відправляли в земський кримінальний суд на Карловій площі, звідки станові відводили його додому (це, звичайно, порівняно невелике покарання за злочин, який цей нещасний хотів заподіяти фінансовому відділу празького магістрату). І на все це спокійно дивився Марат празьких мостів, збирач податків Штепан Брих.

Одного разу до будки збирача підійшов радник магістрату, член фінансового відділу пан Пойсл і сказав пану Штепану Брихові:

– Друже, пропусти мене через міст безплатно. Я поспішаю на Сміхов, а гаманець забув удома.

Хіба ж не знав Штепан Брих свого начальника? Він його знав, дуже любив і поважав, але тут любов до начальства вступила в запеклий бій зі службовим обов’язком.

Як тільки радник магістрату переступив межу, означену витягнутою рукою, Штепан Брих ухопив пана Пойсла за полу. Обов’язок переміг.

– Верніться або ж заплатіть крейцер, – сухо промовив він офіційним тоном.

– І не подумаю.

Штепан Брих кивнув жандармові, який чатував біля будки жертву, наче павук муху, і промовив свої звичні два слова: «Візьміть його».

І коли жандарм після своєї усталеної формули «Підеш по-хорошому чи зі скандалом?» повів пана радника магістрату в поліцейське відділення, в очах у Брута заблищала сльоза – Штепан Брих уперше в житті заплакав.

Через два тижні після цього в приміщенні фінансового відділу магістрату відбулося невеличке торжество. Магістрат за вірну службу нагородив збирача податків Штепана Бриха бронзовою медаллю. Це було зроблено за бажанням самого радника магістрату Пойсла, якого все ж таки не відправляли додому по етапу за вчинений злочин.

Після цієї нагороди Штепан Брих став іще пильнішим.

Уночі 2 квітня того ж року він спокійно стояв на празькій стороні, біля Національного театру, як раптом повз будку стрімголов пробіг якийсь чоловік. Жандарма на мосту не було, він, мабуть, повів якогось порушника в поліцію.

І Штепан Брих кинувся навздогін за негідником:

– Стій! Плати крейцер! Тут прохід платний!

Незнайомий, немов нічого не чуючи, мчав далі. Штепан Брих біг за ним, горлаючи в пітьму:

– Патруль, держи його! Хай дасть крейцер!

Вони добігли до Малої Страни, пробігли Уїзд, площу Радецького, Вальдштейнську вулицю, обминули Хотківські сади – спереду летів переляканий незнайомий, а за ним підтюпцем біг пан Штепан Брих, що й далі горлав:

– Гей, ви, заплатіть крейцер, а то я вас підстрелю!

Так вони бігли під гору за Дейвіцькі ворота, шляхом до Підбаби. А коли зійшов місяць, утікач обернувся до свого переслідувача й побачив, що в чоловіка у форменому кашкеті на губах виступила піна і він якось дивно водить очима. Смертельно злякавшися, переслідуваний підбіг до річки і, щоб зберегти життя, стрибнув у воду.

Ще один сплеск – і Штепан Брих поплив за втікачем.

Посеред ріки з вигуком «Дайте крейцер!» він наздогнав утікача й міцно вхопив його руками.

Велика хвиля накрила їх обох.

Через три дні біля Клецан із Влтави витягли двох утоплеників, які стискали один одного в судомних обіймах.

У кулаку в одного з них знайшли крейцер. То було тіло Штепана Бриха, якому пощастило-таки в смертельній сутичці витягнути крейцер з кишені своєї жертви.

Відтоді моторошно вночі на Влтаві між Підбабою і Підгір’ям.

Опівночі завжди чути голос: «Дайте крейцер!» Це блукає по дну Влтави дух Штепана Бриха.

СПРАВА ПРО ПІДКУП МАГІСТРАТСЬКОГО ПРАКТИКАНТА БАХУРИ

Магістратський практикант Бахура був чоловік молодий, недосвідчений і не знав, що в магістраті на людей, як він, чигають численні небезпеки і що практикантові треба дуже твердої вдачі, щоб не піддатися спокусі й не вплутатись у якусь хабарницьку історію зі своїм начальством або й без нього.

Магістратський практикант Бахура не знав, що гідра мамони полює на ніжні душі магістратських практикантів, щоб їх поглинути, так само як уже поглинула сивини багатьох старшин міста.

Усі великі хабарницькі справи в магістратах, що так збурювали громадську думку, годі й рівняти зі справою практиканта Бахури.

Нині підкуплений практикант Бахура поневіряється по світу, бо він кинув у багно чистий прапор магістрату, навіть гірше – він його забруднив нечистотами.

Щоб увійти в курс усієї справи, треба почати з отієї паскудної історії на Малій Страні.

Там, у лабіринті стильних мальовничих завулочків, є шинок пана Шедівого.

Пан Шедівий був один із тих великих старих добряг, котрі не зважали на санітарні розпорядження празького магістрату, тому в них, може, цілі десятиріччя вентиляційні ходи вели до вбиральні.

Клієнти не скаржились, бо пиво було добряче; крім того, у вбиральні завжди було темно. Ця вбиральня, що відіграла визначну роль у справі з підкупом практиканта Бахури, не мала жодного віконечка, що виходило б до світлової шахти, жодного отвору, який впускав би хоч трохи того світла Божого в похмуру, вогку комірчину, робив би те темне приміщення світлішим і веселішим.

Та люди, що ходили до пана Шедівого пити пиво, були цілком задоволені. Консервативна Мала Страна у своїй кам’яній заціпенілості не протестувала, так що пан Любош Єржабек був би, певне, дуже радий з цього.

Але настала пора, коли невтримний рух сучасного життя зачепив і вбиральню пана Шедівого.

Будівельна комісія з’ясувала обидва жахливі неподобства. Вентиляційні ходи виведено до вбиральні (про це зразу повідомлено санітарну комісію), а сама вбиральня не має освітлення й вентиляційного отвору.

Таким от чином магістратський практикант Бахура, як секретар будівельної комісії, вперше зустрівся й познайомився з паном Шедівим.

Він нищівним поглядом стежив за всіма викрутами шинкаря, який уперто, войовниче твердив, що шановної комісії ще й на світі не було, коли в цій вбиральні вже справляли малу тілесну потребу, і все якось обходилося. Хіба тут треба що бачити? Дзюрчить водичка з крана, то й досить. І двері є, а хіба дверей не вистачить для вентиляції?

– Тихо, тихо, – казали йому. – Не гарячкуйте, а то ще почнете ображати службових осіб. Ви думаєте, що це мед – ходити оглядати вбиральні?

Потім йому наказали пробити стіну і зробити у вбиральні вікно; а оскільки це буде перебудова приміщення в громадському закладі, шинку, то треба подати до магістрату план перебудови і прохання про дозвіл пробивати вікно.

Це було зранку. А по обіді прийшла санітарна комісія.

Та комісія наказала йому: отвором, який буде пробито для вікна, вивести вентиляційні труби до світлової шахти.

Пан Шедівий трохи не здурів від усього цього. Наказано пробити стіну, але треба пред’явити план і просити дозволу на пробивання стіни. І вентиляційні труби із санітарних міркувань вивести до світлової шахти, куди виходять вікна всіх вбиралень у будинку.

Він не спав цілу ніч, а вранці пішов до майстра-муляра, щоб накреслив йому план того вікна. А тоді знайшов на Градчанах платного писаря, що написав йому клопотання, і подав те клопотання до магістрату, щоб план перебудови вбиральні був якнайшвидше затверджений шановним магістратом і йому дали дозвіл пробити у вбиральні вікно, а він обіцяє за те відплатити зразковою поведінкою до самої смерті.

Минуло три тижні, а відповідь на клопотання все не надходила.

Шинкар Шедівий урешті вирядився до магістрату сам, щоб трохи їх там поквапити. У відділі будівництва він застав тільки практиканта Бахуру, бо решта службовців сиділи в ресторані «Корінф», що навпроти ратуші, і підснідували – ще з дев’ятої години. А було вже під дванадцяту.

– Вам чого? – з гідністю спитав практикант Бахура.

– Та я, паничу, прийшов щодо тієї моєї вбиральні – на Малій Страні, вбиральня Шедівого, пам’ятаєте?

– Так, пам’ятаю, – велично промовив Бахура. – Здається, пригадую. То чого ви, власне, хочете?

– Та воно, бачте, вже три тижні минуло, тож не завадило б якось це діло пришвидшити, бо мої клієнти вже тішаться тим вікном, як малі діти: у нас, бачте, ніколи нічого не діється, а це якась новина.

Бахура згадав, що прохання вже давно вирішене і лежить у тій ось шухляді. Тільки відіслати прохачеві. Але начальник відділу сказав йому: «Ви ще не відсилайте, хай той шинкар почекає, еге, треба їх тримати в шорах, тих людців».

Він хвилинку помовчав, а тоді поважно мовив:

– Гаразд, подивимося, що можна зробити.

За два тижні шинкар Шедівий прийшов удруге, і Бахура знов поважно й бундючно сказав йому:

– Гаразд, подивимося, що можна зробити.

А десь за тиждень після цього останнього візиту Бахура йшов пополудні в неслужбовій справі Франтішковою набережною. Він домовився зустрітись там з однією дівчиною, яка була дуже щаслива, що до неї залицяється пан із магістрату.

Був прегарний день, теплий, сонячний. Бахура зупинився біля кіоска з содовою водою, випив одну склянку з малиновим сиропом, а другу з лимонним і пішов далі, мріючи про дівчину, з якою незабаром мав зустрітися.

На обрії Градчани, Петршин у зелені, розквітлі каштани на Стрілецькому острові. Але серед усіх цих красот у Бахури раптом заболіло в животі. Бо він, ідучи з дому, випив склянку йогурту, національної страви болгар, а малинова й лимонна вода довершили невблаганний процес у лабіринті кишок магістратського практиканта.

Навпроти Градчан є на набережній невеличкий будиночок серед зелені. Невеличкий, але важливіший від усіх довколишніх кам’яниць. («Часто маленька вівчарська хижка більше зможе, ніж табір, де бився Жижка», – ці слова згадую я щоразу, як проходжу повз ту хатинку).

На ній є два написи. Від набережної – «Для чоловіків», а з боку дитячого майданчика в парку – скромніший: «Для дам».

Наче лев, кинувся Бахура до того будиночка, наче спраглий араб в оазисі до джерела води, наче призовна комісія на рекрутів.

– Перший клас чи другий?

– Другий, – скромно, але швидко відповів Бахура.

Бабуся подивилась на нього й сказала:

– А я вас, паничу, звідкись знаю.

Відірвала з блока аркушик, Бахура сягнув по гаманець і раптом, охоплений жахом, вигукнув:

– Та не може бути! Я думав, що в мене є шістка!

Старенька ще раз глянула на нього й промовила неквапно, ще дужче загострюючи жахливе становище Бахури:

– А знаєте, звідки я вас знаю? Я вас бачила у свого брата Шедівого, що шинок держить на Малій Страні. Я тоді саме була в них, як ви приходили з тою вашою комісією, що за вбиральню. Та нічого, нате вам папірець, ми через вас не збідніємо.

Бахура вскочив у маленьку окрему кабінку, а коли, щасливий і веселий, вийшов звідти, бабця сказала йому навздогін:

– Тільки не забудьте, паничу, щоб там уже моєму братові те діло вирішили із вбиральнею.

Другого ж таки дня Бахура, навіть не спитавшись начальника, відіслав панові Шедівому його прохання з резолюцією та затверджений план, які пролежали готові вже більше місяця, і вдоволено зітхнув.

А до того маленького будиночка на Франтішковій набережній, де магістратський практикант Бахура так мерзенно дав себе підкупити, щоранку заходив пан муніципальний радник Станек погомоніти з бабусею і в такий спосіб здобути інформацію про те, що говорить широка публіка про діяльність магістрату, бо ж бабуся з громадської вбиральні була для нього голосом народу. Такий уже був у нього пунктик.

– Еге, ласкавий пане, вже й послідуща дрібнота на хабарі надиться, – розводилась бабуся. – Авжеж, оті ваші з ратуші, тільки-но дай їм задарма… теє… так тобі зразу й підуть на руку, як ото моєму братові.

І докладно розповіла панові раднику всю мерзенну історію з підкупом магістратського практиканта Бахури.

Нині на Бахуриному місці сидить уже інший практикант. Після адміністративного розслідування, довівши факт його хабарництва у справі шинкаря Шедівого, Бахуру звільнили зі служби.

І тепер він блукає, мов Вічний Жид, по Європі; востаннє його бачили в Гамбургу, де він якось підозріло задивлявся в чорну воду каналу.

Хтось підслухав, як він розмовляв сам із собою: «Якби я був хоч цілорічний абонемент узяв, а то… Еге ж! Дрібних злодіїв вішають…»

ТОРГІВЛЯ ТРУНАМИ

Пан Ліндігер удався якийсь нещасливий. Ще коли його несли хрестити, сполошений він мало не підняв на роги жінку, що несла вкутаного малюка до церкви. А коли йому пошили перші штанці – хай, мовляв, кожне ще здалеку бачить у ньому особу чоловічої статі, – він того ж таки дня зачепився тими штанцями за гвіздок у кладці й повис над річкою. А далі пішли нові й нові нещастя та знегоди, досить-таки рясні.

Так, він упав з горища на найкращого материного гусака й задавив його.

Правда, з ним самим тоді не сталося нічого, і він навіть хвалився, що падати на гусаків дуже приємно – ніби на перину, – але мати його була, здається, іншої думки, і тоді по малому Франтішкові вперше погуляв дубець, та вже так і зостався в їхній домівці.

А проте не думайте, що малий Ліндігер був якийсь особливо неслухняний. Катастрофи приходили самі собою… Одне лихо відходило – з’являлося друге. У школі він якось став за дверима з лінійкою в руці, підстерігаючи свого товариша, – і, звичайно, вперіщив лінійкою по носі вчителя, який саме, нічого не передчуваючи, відчинив двері.

А згодом, у тому віці, коли кожен порядний чоловік мусить закохуватись, він вибирав собі серед дівчат найефірніших фей, але ті ефірні феї неодмінно водили його за ніс.

Загалом він закохувався у дванадцятьох жінок. Із них дев’ять, поклявшися, що не вийдуть ні за кого, а тільки за нього, врешті таки одружилися з іншими. З решти трьох одна втекла від нього з іншим, друга чи то з примхи, чи то ненароком облила його кислотою, а третя вернулась до свого чоловіка: виявилося, що вона була вже заміжня й розлучена.

Коли він за щось брався, це неодмінно кінчалось лихом. Наприклад, вступив він на державну службу – і одного разу, йдучи з канцелярії додому, потрапив у якусь колотнечу й незчувся, як його заарештували. У поліції його обшукали, знайшли в кишені якісь камінці, і пан Ліндігер на свій превеликий жах почув, ніби він жбурляв тими камінцями в драгунів. Його посадили на два місяці та звільнили зі служби; а коли він подав скаргу, що він не винен і що кара занадто сувора, касаційний суд докинув йому ще два місяці.

Після цього він відкрив крамницю косметичних товарів. Оселився в невеличкому містечку, де з дев’ятисот жителів вісімсот двадцять працювали робітниками на гутах. Звичайно, ці славні люди не купували в нього пудри, лосьйонів, дорогого туалетного мила, парфумів, зубної пасти та запашних мастей для відрощування бюстів і волосся. Отож він продав увесь свій крам запівдарма одному аптекареві з більшого повітового міста, де був військовий гарнізон; але не встиг ще відвезти крам покупцеві, як у крамниці сталася пожежа, і все згоріло, мов порох.

Тоді він поїхав до міста, щоб застрелитись. У готельному номері ліг у ліжко, звів курок, натиснув, куля пролетіла повз його скроню, пробила тонку дощану стінку і в сусідньому номері вибила з руки в якогось там комівояжера чашку з чаєм, а тоді розтрощила в його валізці кілька пляшечок лікеру – зразки його краму. Це призвело до прикрої нескінченної тяганини, довелося платити штрафи, відшкодування. Хазяїн готелю поводився так, наче нещасний пан Ліндігер розтрощив йому весь будинок на друзки, а комівояжер із кількох пляшечок зразків зробив цілі гектолітрові бочки лікеру.

Тож і не дивно, що після всіх цих прикрощів і нещасть обличчя пана Ліндігера набуло безмежно сумного виразу.

І от якось він прочитав таке оголошення: велика крамниця поховальних речей через смерть власника спродує за невисоку ціну запаси трун. Пан Ліндігер не роздумував довго. Він розумів, що самі його невдачі, вся його нещаслива доля змушують його торгувати чимсь украй невеселим.

Крім того, він швидко зміркував, що торгівля трунами, напевне, дуже вигідне діло: адже на такий товар покупці знайдуться завжди. «Таж я сам був недалеко від смерті, то чом би мені не торгувати трунами?» Отож він і купив запас трун усіляких розмірів та гатунків і почав шукати місця, де б відкрити торгівлю. Один знайомий сказав йому, що в Дольніх Опатровицях ще нема такої торгівлі, а крім того, в тих місцях суворий клімат.

Тоді пан Ліндігер виклопотав ліцензію, а за три тижні на одному будинку в Дольніх Опатровицях уже вішали таку вивіску:

ФРАНТІШЕК ЛІНДІГЕР

ТОРГІВЛЯ ТРУНАМИ ВСЯКИХ ГАТУНКІВ ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ, ДАМ І ДІТЕЙ

ВЕЛИКА ФІРМА З ДАВНІМИ ТРАДИЦІЯМИ

На складі в пана Ліндігера було три сотні трун. Він ходив по складу між трунами й усміхався. На серці в нього було весело. Нарешті він торгує товаром, необхідним для кожного.

Увечері в ресторані він познайомився з вершками місцевої публіки, і настрій його трохи впав. Бо зайшла мова про торішній грип, і він поскаржився, що йому чогось тисне в грудях.

– Тут ви поздоровшаєте, – сказав йому пан ревізор. – У нас дуже здоровий клімат.

– Хай йому біс, це мене зовсім не тішить, – зітхнув пан Ліндігер і посмутнів.

Через два тижні він уже ходив, понуривши голову. До нього досі не завітав жоден покупець. «Я великий ідеаліст, – сказав він сам собі, – може, таки дасть Бог, що хтось помре». За місяць він уже ходив як тінь, марно намагаючись принадити покупців наліпленим на двері оголошенням: «І НА ВИПЛАТ».

Усі люди, що проходили повз крамницю, здавались йому бецманами, здоровими, як бугаї. Цілі години він зітхав у своїй крамниці: «Господи Боже, таж це дуже здорова місцевість!»

Ночами йому снилися самі епідемії, холера, висипний тиф, заплакані вдови та родичі небіжчиків, які плавом пливли до крамниці, так що й двері не зачинялись… Продавалося по сорок трун щодня, бо вимирали цілі родини. Ось він посилає телеграму одній фірмі: «Відправте негайно 1200 трун, хоч би й бракованих, як терміновий вантаж». А потім Ліндігер прокидається від того прекрасного сну, сам-один серед своїх трун, і ніхто не приходить, не відчиняє дверей і не просить, плачучи, щоб він ішов зняти мірку з небіжчика.

Тоді він спробував на інший лад. Увечері в «Бесіді» за пивом завів мову про те, що в Китаї люди ніколи не забувають про свою останню годину. Там кожен ще за життя намагається запастись гарною труною. Чоловік купує труну в подарунок дружині, діти – батькам.

Він говорив ангельським голосом. Вихваляв цей звичай і скінчив тим, що варто запровадити такий і в нас, а він, скажімо, показав би добрий приклад, пожертвувавши гарну дубову труну на доброчинну лотерею, яка мала відбутись за тиждень. А коли це діло оплачуватиметься, то він ладен до кожної труни додавати задарма ще й маленьку дитячу…

Слухачі спершу стурбовано перезирнулись, потім глянули на його кухоль із пивом, і нарешті розпорядник майбутньої лотереї сказав йому, що для неї приймають тільки речі, не важчі за кілограм.

Пан Ліндігер вернувся додому зажурений і за ніч виготовив такий плакат, що його вивісив у вітрині:

Хто купить у мене труну, той одержить на додачу гарний покрівець із чистого льону безкоштовно.

Хто купить дитячу труну, той одержить безкоштовно добірочку гарних малюнків, які можна покласти до труни.

При оптових закупівлях кожна десята труна безкоштовна. Непідходящий товар обмінюємо.

«Коли й це не поможе, то вже й не знаю…» – казав він сам собі, сповнений великої надії.

Не помогло. У нього вже почались галюцинації, йому вчувався дзвіночок, який несуть перед священиком, покликаним до вмирущого… Він щоразу вибігав спитати, хто помер, і вертався розчарований.

Потім він почав розповідати людям, ніби у нього є брат, морський лікар; той брат тепер в Індії й пише йому, щоб приїхав, бо там лютує чума.

У ресторані він казав, що тепер, узимку, було б добре, якби дітей пускали бігати по снігу босоніж – хай загартовуються.

Та потім обличчя його заясніло. Один місцевий житель на полюванні ненароком вистрелив собі в живіт, і всі казали, що він не виживе. Пан Ліндігер потирав руки й хвалився, що вибере для нього таку труну, якої в Дальніх Опатровицях ще не бачили.

І ця надія виявилась марною. Пораненого відвезли до Праги, до лікарні, а пан Ліндігер довгенько біг за возом, розпачливо гукаючи: «Не везіть його до Праги, я скину половину ціни!» І страхи справдилися, його надію поховали в Празі.

А далі сталась така пригода: окружного лікаря, який приїхав щепити віспу дітям, що мали йти до першого класу, хтось уночі вдарив по голові ломакою. Подейкували, ніби то був пан Ліндігер. Водночас до канцелярії повітового начальника прийшла заява без підпису, з вимогою, щоб достойна цісарсько-королівська повітова управа заборонила лікарям лікувати хворих.

Це сталось у вівторок. А в середу жандарм, який прийшов розслідувати випадок із окружним лікарем, знайшов самого пана Ліндігера, що висів на клямрі біля дверей. Навдивовижу, вираз його обличчя був веселий, і цей факт пояснювався написом на дверях:

«А все ж таки одну труну збуду!»

Іще на його столі знайшли недокінченого листа до бактеріологічного інституту у Відні: пан Ліндігер хотів замовити там двадцять пробірок з мікробами висипного тифу.

Це був таки справді заповзятливий торговець!