Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

Тато теж підвівся, і тут усі побачили під ним на постелі циліндр пана Фінгуліна. Пан Фінгулін знову нагадав, як самовіддано поводив себе цієї ночі, і ось яка дяка за його самовідданість – мій золотий татусь спав на його циліндрі.

Мама сказала, що від цієї негідної людини нічого чекати вдячності і хай пан Фінгулін візьме циліндр тата.

Вони пішли, а я прикинувся, нібито граю в кубики за дверима. Коли вони пішли зовсім, я подивився, що робить тато. Мій золотий татусь роздягнувся і в самих кальсонах люто качався по циліндру пана Фінгуліна, як собака на оселедці, і примовляв:

– Я вам покажу, хто в домі хазяїн!

ЕКСПЕДИЦІЯ ЗЛОДІЯ ШЕЙБИ

Злодій Шейба сховався звечора в будинку № 15, щоб його там замкнули на ніч. Він був фахівець з обкрадання горищ і того дня ладнався розпочати свою діяльність у цьому багатшому районі міста. Доти він працював у бідняцьких кварталах – це дало йому всього два фартухи, три нижні спідниці та побиту міллю хустку. За судовою таксою ціна всього цього тягла місяців із шість, а єврей-скупник дав йому за все гамузом крону.

Шейба стояв у підвалі, зіпершись на двері, і прислухався, як двірничка, погасивши світло й замкнувши дім, вертається. Вона, видно, була молода, бо тихенько співала, простуючи від парадних дверей до свого помешкання.

Шейба вважав це добрим знаком. А ще йому того дня надвечір стрівся віз із сіном. Теж добра прикмета. Він бачив сажотруса й послав йому цілунок рукою. Це теж приносить удачу. Шейба, видобувши з кишені пляшку простого рому, хильнув прямо з шийки. Простий ром… Це все оті бідняцькі вулички. А тут буде не так. Зранку він оглянув своє нове поле діяльності й побачив, що по сходах до другого поверху простелено килимок. Видно, тут живуть люди заможні, і на горищі знайдеться дещиця. Скажімо, перини, одежа. Цю мрію про щастя він запив добрячим ковтком рому і сів на одну зі сходинок, що вели до підвалу. Він був утомлений, бо того дня його ловили над річкою поліцаї. Ішлося про ручний візок без номера, що стояв без догляду на вулиці. Ледве він пройшов з тим візком кілька кроків, як уже довелося кинути візок і втікати. Втік, слава Богу, але тепер весь наче побитий. Нема в світі правди. На селі тебе ловить жандар, у місті – поліцай. Шейба знову хильнув рому й зітхнув.

У будинку панували тиша й темрява. Тут, коло підвалу, не було ні тепло, ні холодно, але Шейба, почувши, як його зітхання розляглося у нічній тиші аж до третього поверху, затремтів. Йому спало на думку, що буде, коли він піймається. Якби це хоч проти зими. Він уже кілька зим пересидів за ґратами. У декотрих в’язницях навіть центральне опалення вже поставили. Тепло, наїсися досита, тільки випити нема. А курива якось роздобудеш.

У підвалі занявчала кішка. У Шейби вже було на язиці «киць-киць», але він вчасно схаменувся. Нащо наражатись на зайву небезпеку? Бо, певне, в домі сплять не всі, почує двірничка – і каюк. Може, ще й налупцюють.

Шейба прислухався, як за дверима ходить кішка й нявкає, як вона десь залізла на купу вугілля і те вугілля загуркотіло, осипаючись. Бісова кішка! Наробить гуркоту, а люди на вулиці подумають, що в підвалі злодії.

Шейбі здавалося страшенною образою, що люди можуть подумати, ніби він хотів уломитися в підвал. Обікрасти підвал – це будь-хто зуміє, а от ти горище обчисть!

Він мимохіть ворухнувся, і в кишені забряжчали відмикачки. Кішка за дверима, мабуть, злякалась. Шейба почув, як вона, тікаючи, звалила щось важке. Гуркіт залунав на весь будинок.

Шейба присів і став прислухатись. Луна гуркоту помалу затихла. В будинку не озвалося жодного голосу.

Він заспокоївся і знову хильнув з пляшки. Як він, на лихо, попадеться, то хай хоч пляшка буде порожня, тоді допити не дадуть.

У будинку залунав дзвінок.

«Це до двірнички», – подумав Шейба і знову зіщулився, ніби не хотів бачити нічого круг себе.

У двірниковому помешканні заблищало світло, захляпали по підлозі капці, зашелестіла спідниця. Двірничка йшла відчиняти.

Шейба не важивсь навіть дихати, щоб не почули.

Світляна смуга проходила крізь поруччя на першому поверсі й падала аж униз, на сходинки перед Шейбою.

– Я чув якийсь гуркіт у підвалі, – промовив чоловічий голос на сходах. – Чи не злодії там?

– То коти, пане раднику, – відповіла двірничка. – Щодня зчиняють у підвалі гармидер. А на горищі! Там таке виробляють, ніби чортяче весілля.

У Шейби камінь від серця відпав. Він почув, як двірничка вертається додому, як на третьому поверсі клацає ключ у дверях. Тими звуками він скористався, щоб потягтись і ще хильнути рому.

Світло зникло, запанувала цілковита темрява. Шейба думав про сьогоднішнє діло. Як буде вже зовсім пізно, він прокрадеться на горище, забере, що варто взяти, почекає до ранку, а як відімкнуть двері, зразу вибереться надвір. Поліційні патрулі в таку пору ходять рідко. А далі вже піде само собою. Вторгованими грішми він заплатить за квартиру та столування, бо вже винен за цілий тиждень. А то люди бідні, та ще й знають про нього всяку всячину – таке, що може йому зашкодити. Якби це проти зими, він би на них і злості не мав, але тепер він ще хоче побути на волі. Дивна річ – коли надворі зелено, якось не хочеться за ґрати.

Настрій у Шейби був чогось сентиментальний, і коли він знову почув, як у підвалі нявкає кицька, то не стримався й тихенько покликав крізь замкову дірку: «Киць-киць!» Кошка підбігла до дверей і занявчала.

Шейба чув, як вона дряпає пазурами, як сіла під дверима й муркоче. Видно, вона нудилась у підвалі сама й тепер рада, що має товариша, хоч і відгородженого неподоланною перешкодою.

«Дай-но вип’ю за її здоров’я», – думає Шейба й відразу здійснює цю приємну думку.

Він ураз відчуває себе в безпеці й простягає ноги, тихо зашарудівши підошвами. Щоб не забути потім, роззувається.

Йому пощастило зробити це нечутно. Натхненний таким успіхом, він знову хильнув рому. Тоді ласкаво погладив пляшку. Вона вже тричі супроводила його в таких виправах. І коли за добуті гроші йому наливали в неї ром, Шейбі здавалося, наче він ділиться з нею успіхом.

Вона – єдиний його товариш, з яким можна погомоніти під час цього безмежно нудного чекання в чужих домах, коли не знаєш, що тобі принесе наступна хвилина.

Він підносить пляшку до губів і з булькання визначає, що в ній рому ще із чверть. Як уже не можна буде висмоктати з пляшки й крапельки, тоді він піде нагору, завтра знов наповнить її й скаже: «Славна ти була вчора, серденько!»

Ром приємно гріє Шейбу, в думках підносить його аж на горище. Багатий дім, багате горище. Він згадав горища в бідному районі й сплюнув на двері. Два фартухи, три нижні спідниці та побита міллю хустка. От так злидні! І чим далі, тим гірше. Ось іще горілка подорожчає, тоді хоч візьми та повісся.

Він знову потяг із пляшки, і добрий настрій вернувся. Може, тут нагорі будуть перини. Пір’я ще в ціні. Зосталися ще дві речі, на яких можна хоч більш-менш підлататися, не марно морочитимешся. Телеграфний провід та перини. Не так багато треба й украсти цього діла, а попадеш під суд присяжних. А скільки ж то довелось би задля цього натягати фартухів, спідниць та побитих міллю хусток! Але суд присяжних – це краще, ніж карний суд. Скільки разів він уже стояв перед карним судом! А попасти під суд присяжних – це якось почесніше. Принаймні хлопці скажуть: «О, то зух! Уже й під судом присяжних побував!»

«Вип’ю за здоров’я присяжних», – думає Шейба й допиває все, що зоставалось. А тепер ще хвилину відпочити – і нагору. Помаленьку, потихеньку. Не можна робити шелесту. Чоботи в руці, босоніж. І чого він, власне, лютує сам на себе? Піде тихенько. Ще хвилинку почекає, подумає. А чом би не проказати отченаш? Помолиться, а тоді й піде.

Шейба скрадається на другий поверх. Несе чоботи в руці й зупиняється на кожній сходинці. Обережність не буває зайва. Він крадеться помалу, тихенько, наче кішка. Ось уже другий поверх. Шейба помацки шукає поруччя, намацує якісь двері. Ага, поруччя ліворуч. Мацає далі; знову двері. Задеренчав дзвоник. Напевне, він ненароком натиснув кнопку. Ноги в Шейби здерев’яніли, він не може зрушити з місця. А двері відчиняються, і чиясь рука хапає його за комір і втягує до передпокою. В чорну темряву.

Шейба чує грізний жіночий голос:

– Ану, дихни!

Шейба дихнув, а грізна рука все тримає його за комір.

– То ти вже й ром п’єш? – чує він голос – суворий, пронизливий.

– П’ю, – підтверджує Шейба, – бо на щось краще не маю.

– А, то ти, значить, пропив усі гроші й узявся за ром? Оце так суддя першого карного суду Дорн!

Рука страшної жінки проводить по його обличчю.

«Ага, – думає Шейба, – вона думає, що я – суддя Дорн. Він недавно судив мене».

– Засвітіть світло, будь ласка, – просить Шейба.

– Ще й світло засвітити, щоб і служниця побачила, який приходить додому суддя! – кричить жінка. – Аякже! І ще й викаєш на мене, паскудо, на свою рідну дружину, що не спить, дожидає тебе до півночі! Що це в тебе в руці?

– Чоботи, ласкава пані, – белькоче Шейба.

Страшна рука знов проводить по його обличчю.

– Він уже мені каже «ласкава пані», за божевільну мене має, і свої довгі вуса зголив, паскуда!

Шейба відчуває доторк руки у себе під носом.

– Бр-р-р!.. Голений, наче арештант, матінко пресвята, ну й налупцюю ж! Так ось чого він хотів, щоб я засвітила світло! Думав, паскуда, що я злякаюсь, зомлію, а він тоді замкнеться в кімнаті.

Шейба відчуває, що його стусають у спину кулаком.

– Ач, суддя, а схожий на арештанта. А що це в тебе на голові?

– Кашкет.

– Господи, вже так налигався, що десь забув циліндра й купив собі кашкет! Чи ти, може, чужий узяв?

– Узяв, – із щирим каяттям признається Шейба.

Знов удар – цього разу у вухо, – і жінка, випихаючи Шейбу за двері, кричить:

– Побудь до ранку на сходах! Нехай весь дім бачить, який паскудник суддя Дорн.

Штурляє його так, що він падає і вдаряється носом; тоді двері позад нього замикаються.

«Слава Богу, – думає Шейба, підіймаючись сходами вище, – обійшлося». Тільки чоботи зоставила в себе. І Шейбі здається, наче його босі ноги трохи присвічують йому на дорогу.

Він тихо скрадається на третій поверх. Слава Богу, вже добрався без шелесту до перших дверей; коли це раптом його хапає за комір якась рука і втягує в ті перші двері.

Шейба опиняється в пітьмі, ще чорнішій, ніж на першому поверсі, і без ніякої передмови дістає ляпаса, тоді чує жіночий голос:

– Поцілуй мені руку.

Шейба цілує руку. А голос питає далі:

– Де твої чоботи?

Шейба мовчить. Він відчуває, як та тепла рука, що її він щойно поцілував, проводить по його босих ногах.

Раптом на спину його падає такий удар, що аж іскри з очей сипонули, і він чує слова:

– Значить, слідчий, пан доктор Пелаш, не соромиться прийти додому, до своєї дружини босий і п’яний? Де ж твої шкарпетки, падлюко?

Шейба мовчить і думає. Слідчий доктор Пелаш, останнього разу вів його справу.

– Де шкарпетки, падлюко? – знов питають його.

– Я їх ніколи не носив, – відповідає Шейба.

– А, голос міняєш, падлюко, і сам уже не знаєш, що плетеш!

Рука трусить ним, і в Шейби випадають з кишені відмикачки.

– А це що?

– Ключі від горища, – знічено відповідає Шейба.

Ще не встиг він доказати цих слів, як його викидають на сходи, відмикачки летять за ним услід, і він чує:

– Налигався по саму зав’язку!

Він хоче підняти відмикачки, але хтось хапає його за руки, стусає й кричить:

– Страхіття! Сколошкав увесь дім, напився й лізе в сусідські двері. Що про тебе подумає пані Пелашева?

І якась жіноча рука цупить його до дверей навпроти, затягує до передпокою, далі до кімнати, а там штовхає на канапу; сама жінка замикається в сусідній кімнаті й звідти кричить:

– Фе, побачив би тебе пан директор! Гарного маю касира, подумав би. Спатимеш сьогодні на канапі!

За чверть години злодій Шейба відімкнув двері й прожогом кинувся тікати з того нещасливого будинку. Він і досі не знає, чи все це було насправді, чи тільки наснилось йому.

Газет він не читає, тож і не дізнався, в котрому номері знайшли його чоботи, відмикачки та пляшку з-під рому.

СТАРЕЦЬ ЯНЧАР

Старець Янчар мешкав із трьома злодіями: Пустою, Живсою й Кобилкою, – а жебрав під церквою, куди ледве добирався на своїх дерев’янках. Йому, ураженому костогризом, щовесни вкорочували обидві ноги, і він зненавидів лікарів. Чого вони не ріжуть його взимку, коли допікають найбільші злидні? В лікарні хоч тепло та їсти є що. От не щастить: що не операція, то навесні. Та все ж раз на рік непогано полежати зо три місяці в лікарні: не треба думати про кусень хліба, просити Христа ради і вклонятися за мізерний крейцер: «Господь Бог відплатить вам сторицею!» Не завадить і навесні побути в лікарні, але взимку вигідніше.

Аж ось несподівано в старого Янчара зник біль у ногах. Стривожений, попхався він до лікарні. Оглянули його уважно і встановили діагноз, надзвичайно рідкісний для його хвороби: після минулорічної операції гангрена припинилася. Класти його в лікарню вже немає підстав.

Виходив Янчар з лікарні, плачучи та стогнучи, й ледве переставляв дерев’янки, присупонені до здорових тепер цурпалок ніг. Кінець мріям про три місяці спокійного життя.

Повернувшись додому, поділився він із приятелями своїм горем. Пуста обурився. Підло так поводитися з людиною, що чекає на відпочинок! Як завжди, місце під церквою на ці три місяці зайняв жебрак Кунштат, і невідомо, чи погодиться він поступитися ним Янчарові?

Це місце не було вигідним, бо парафіяни переважно давали милостиню біля самого входу до церкви, де молилися баби, що були під опікою причетникової дружини. Проте кілька крейцерів перепадало й старому, та ще допомагали співмешканці-злодії, а Янчар віддячував їм повчальними настановами.

Прийшов Живса, і знову заговорили про Янчарову біду. Вилікувала його шатія-братія.

– Отож-бо, – зауважив Кобилка, – а все тому, що ти бідний.

У його словах не було ніякої логіки, і роздратований дід Янчар на всі заставки лаяв лікарів, називав їх бандою. Хоч би Кунштат поступився йому місцем. Усі троє засумнівалися. Кунштат – хвора людина, а Янчар тепер здоровий каліка. Ні, той нізащо не погодиться.

Тут Янчар закричав, що з нього досить. Усе життя він ледве зводив кінці з кінцями. Тільки й знав, що злидні, голод, крім тих днів, коли був у лікарні. А тепер і це втратив. І треба ж було так невчасно загоїтися його кульшам!

Що він робитиме, коли втратить місце під церквою? Кульші такі малі, що далеко на них не дошкутильгаєш. До церкви он кілька кроків, і то він втомлюється. Собаче життя!

– Як хочеш спокою, утни щось, – тебе посадять на кілька місяців. Матимеш постіль, харчі, і плювати тобі на все, – сказав Живса, – ти досить намучився.

– Розумна порада, – підтакнув Кобилка, – нехай держава про тебе дбає.

Старий Янчар забелькотів щось про свою чесність, мовляв, він хоче померти як порядна людина, не побувавши під судом і в буцегарні. На це Пуста відрізав, що ніколи і ні в кого не краде потрібних речей. Він бере тільки те, що валяється в людей без пуття, і то коли не має грошей. Вперше його посадили за шмат вугілля. Опісля ніде не міг влаштуватись на роботу, відтоді й краде. Але він вважає себе чеснішим за декого з панів, які, живучи в розкошах, судять інших.

Та красти Янчар відмовився навідріз.

Приятелі не знали, що з ним і робити. Радили як здоровій людині, забувши про його дерев’янки.

Нарешті старий Янчар запитав:

– Хіба ж я можу красти, такий каліка?

З цим погодилися всі, крім Пусти. Той запевняв, що йдеться не про справжню крадіжку, а спробу вкрасти, під час якої старого впіймають на гарячому. Дістане кілька місяців і спокійно заживе собі. Що в нього тепер за життя? Жалюгідне, злиденне, гірше собачого. Янчар знову почав пояснювати, що хоче мати чисте сумління навіть у в’язниці. Вкрасти, щоб упіймали?.. Ні, ніколи в житті!

– То придумай щось інше, – озвався Кобилка.

– Що, Кобилко?

– Бовкни що-небудь, і шість місяців тобі буде забезпечено.

– Гаразд, Кобилко, – похвалив Живса. – Навчимо старого, що говорити. Нехай підійде до поліцая або в поліцейське відділення і скаже: «Так і так, панове поліцаї, ось як я думаю!» Його заарештують, вкинуть у холодну, потім буде суд. Коли випустять, а воля набридне знову, він іще раз підійде і скаже: «Так і так, панове поліцаї, ось як я думаю!»

– Сподіваюсь, ти не розкажеш, хто тобі це нараяв, – застерігав діда Пуста. – Тоді Бог на поміч…

– Навчіть мене, що казати, – погодився Янчар. – Нема мені життя на волі. Правда ваша, краще мені сидіти в буцегарні.

Почали радитися.

– За те, що ти радиш, Пусто, хоч би три місяці дали, дуже вже воно безневинне, – міркував Кобилка.

– А цього мало й для п’яти місяців, – заперечував Живса. – Нехай скаже так і додасть те, що радить Кобилка. Діду Янчаре, підеш і скажеш… Збагнув? Не переплутаєш? Цього вистачить на шість місяців. Більше тобі не дадуть, бо не мав судимості. Ну то як, затямив?

– Повторіть іще раз, – попросив Янчар, – щось погано воно тримається у голові. Дай Боже, не забуду до ранку.

Перед сном і вранці його перевірили знову. Він усе знав на зубок.

Отож старець Янчар, щоб із півроку спочивати, вранці учинив злочин: образив при панові поліцаєві його величність.

У судовому вироку старого Янчара оголосили негідником.

БІДОЛАШНА СИРІТКА ТА ЇЇ ТАЄМНА МАТИ
(Зворушлива історія з міщанської преси)

Розділ І. БІДОЛАШНА СИРІТКА З СИНІМИ ОЧИМА

Звалась вона Тонічка і не знала тепла ні материнської, ані батьківської любові. Потім потрапила на службу до одного крамаря. А до крамниці ходила купувати продукти служниця редактора однієї міщанської газети.

Потім настав мертвий сезон. Не було про що писати.

У тієї Тонічки були сині очі…

Від плачу перо випадає з моєї руки…

Розділ ІІ. ДОСТАВНИК ПОШТОВИХ ПЕРЕКАЗІВ

До крамниці, де служила Тонічка, пружною ходою ввійшов листоноша, доставник поштових переказів Ян Громада (45 років, на вигляд молодявий, католик, одружений, родом із Лібиць, що в Колінському повіті на Лабі. Особливі прикмети – родимка нижче пупа).

– Тонічка є? – спитав він, і голос його тремтів, бо він прочитав написане на бланку переказу.

– Є, – теж тремтячим голосом відповів крамар, коли листоноша, вже зовсім затинаючись, додав: «Я приніс їй сто крон».

На переказі було написано: «Люба моя дитино! Прости мені, я не можу мовчати далі. Я твоя мати і вже говорила з тобою. Моє серце розривається. Будь роботяща й покладайся на Бога. Бог тебе не покине. А поки що посилаю тобі сто крон. Твоя мати».

Коли це прочитали Тонічці, вона впустила додолу трилітрову сулію зі спиртом, і спирт розлився по всій крамниці. Вона могла дозволити собі це, бо мала сто крон.

Розділ III. ПОДВИГ ПЕНСІОНЕРА ПАВЛІКА

А ще за мить до крамниці ввійшов п’ятдесятирічний пенсіонер Йозеф Теодор Павлік. У руці він тримав запалену сигару. Побачивши, що в крамниці розлито денатурований спирт, Павлік відважно викинув запалену сигару у вікно, на голову якомусь перехожому. Цей вчинок заслуговує найбільшого захоплення як доказ надзвичайного самовладання й відваги. Адже спирт міг зайнятись, а оскільки в крамниці була велика бляшанка з бензином, ми б не змогли продовжувати цю зворушливу історію. Вона скінчилась би описом звуглених трупів, знайдених у згорілій крамниці. Крім того, за пенсіонером слід визнати ще більшу заслугу, бо ж він своїми рішучими діями врятував для держави доставника грошових переказів та його сумку з грішми.

Міністерство торгівлі дякує героєві: «Хай вам Бог віддасть!»

Вийшовши з крамниці, пенсіонер Павлік не знайшов своєї викинутої сигари. Її докурив перехожий, котрому вона впала на голову.

Розділ IV. КОМЕРЦІЙНИЙ ПОДВИГ КРАМАРЯ

За чверть години після одержання ста крон для Тонічки крамар вийшов із крамниці. Сів у трамвай, узяв квиток і поїхав до редакції газети, редактором якої був добродій, у котрого служила служниця, що ходила купувати продукти до крамниці того крамаря, який тепер саме їхав побачитися з редактором. Бачте, як чудово все розвивається!

Крамар розмовляв із паном редактором більше години. Редактор аж сяяв. Така зворушлива історія – і саме тоді, коли мертвий сезон у повному розпалі!

– Завтра помістимо в газеті, – сказав він крамареві на прощання. – І, звичайно, там буде ваше повне ім’я.

Потім комерсант зайшов до відділу оголошень і замовив на завтра оголошення на видному місці.

Того дня він торгував як звичайно.

Розділ V. НАСЛІДКИ СТАТТІ «ТАЄМНА МАТИ»

Редактор дотримав слова.

Другого дня в газеті з’явилася стаття «Таємна мати». Стаття зайняла цілих три шпальти. Плаксивий вступ був зліплений з речень, насмиканих у Марлітт, Карлен, Шварц та інших сльозливих письменниць родинного побуту.

Далі йшло прізвище нинішнього опікуна Тонічки. Крамар Вацлав Земан, вулиця Камінського, 18.

А в кінці газети, де вміщували рекламу, було таке оголошення:

«Вацлав Земан, торгівля колоніальними товарами по вул. Камінського, 18, рекомендує шановній публіці широкий вибір товарів. Сири, ковбаси, м’ясні й рибні консерви. Чудове вино, червоне й біле, 1 крона – літр. Кава асорті найвищої якості за 2 кр. 20 г., цукор за зниженою ціною. Літр рому від 80 г. і дорожче. Завжди свіже масло до чаю».

Того дня всі виноградські жінки та дівчата забажали побачити Тонічку й поплакати з нею в крамниці.

Там лилися сльози з ранку до вечора. Тонічка вже не могла плакати, то вибігала в задню кімнату, нюхала там цибулю і знов пускала сльозу.

А кілька літніх добродіїв і за щічку її щипали. В цьому не було нічого поганого – адже їй тільки п’ятнадцять років. Серед загального плачу лунали голоси:

– Мені зважте кілограм кави!

– Мені п’ять кілограмів цукру!

– Літр рому!

– Пляшку вина!

Вацлав Земан не встигав обслуговувати покупців. Довелось найняти помічника. Дружина Земанова теж обливалась потом. Виноградські жінки й дівчата накуповували всього на цілий тиждень.

Увечері, перед десятою годиною, коли крамницю вже зачиняли, прийшла якась заплакана дама. Звідкись аж із Модран. Їй уже не мали чого продати, то продали старі латунні гирі.

Газети зі статтею «Таємна мати» продано на десять тисяч примірників більше.

Розділ VI. ГЛУХОНІМА СЛУЖНИЦЯ

Щоб розгорнути все діло ще краще, вивідали, що жінка, котра в породільні привела на світ Тонічку, лягла туди з документами однієї глухонімої служниці. Та служниця заприсяглась на мигах, що вона не мати Тонічки. Редакторові дуже важко було, що вона глухоніма, бо ж він, природна річ, ніяк не міг із нею договоритися. А він готував до постійної рубрики «Таємна мати й бідолашна сирітка» нову шпальту: «Інтерв’ю з гаданою, несправжньою матір’ю».

Кілька виноградських жінок і дівчат послали глухонімій служниці листівки з малюнками.

Прокуратура висунула проти глухонімої служниці обвинувачення в обмані влади, оскільки вона мала зі своїми документами сама народити дитину, але не народила.

Глухоніма служниця, замість найняти адвоката, вирядилась на прощу на Святу гору, лишивши дома записку, яка здивувала всіх і зразу була віднесена до редакції.

В записці тій стояло: «Іду висповідатись!»

На підставі цього поліція послала за глухонімою служницею двох детективів, переодягнених священиками.

Розділ VII. НОВІ ЛИСТИ, НОВІ ВІДКРИТТЯ Й НОВА КОМЕРЦІЯ

Тонічка щодня одержувала від «таємної матері» нові листи. Пан Вацлав Земан сумлінно відносив ті листи до редакції, яка друкувала їх із відповідними охами та ахами.

П’ять фотографів, що робили поштові картки, чигали на Тонічку з фотографічними апаратами.

Жонаті чоловіки підозріливо поглядали на своїх дружин, випитували їх і силували присягтися, що вони не мали до заміжжя коханців.

Один чоловік, не дорахувавшись у касі ста крон і запідозривши свою дружину, що то вона послала гроші Тонічці, взяв бритву, нагострив її, поголився й пішов до магістрату клопотатись про розлучення.

Тим часом Тонічці вже надійшло загалом чотириста крон, і двірничка почала їй казати: «Цілую ручку, панночко!»

Тонічка захотіла довгої спідниці й дуже плакала, не діставши її. А зразу по тому одержала від матері нового листа:

«Люба Тонічко! Я знаю, що ти плачеш, і нічого з собою не вдію, знов мушу тобі написати. Покладайся на Бога й будь хорошою дитиною. Посилаю тобі 30 крон.

Твоя нещасна мати»

Цього листа також надрукували. Заздрісні люди казали: «За чотириста крон і я б ладен стати бідолашною сиріткою».

Один лісник-пенсіонер оголосив себе опікуном Тонічки й водночас надрукував у газеті оголошення:

«Олені не хворіють на туберкульоз, бо вишукують у лісі зілля, яке є головною складовою частиною „Лісового чаю та прянощів“ – виробу колишнього лісника Шумінського, що живе на вулиці Камінського, буд. № 26. Багато схвальних відгуків з Америки, Австралії, Нової Зеландії, з острова Корсики, з Міхель, Лондона, Парижа і з Подебрад».

Розділ VIII. ПОРАДИ Й ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

До редакції газети, в якій була постійна рубрика «Бідолашна сирітка та її таємна мати», надходила сила-силенна листів. За два тижні їх одержано 1256. У тих листах містились почасти поради, а почасти всякі міркування, зауваження, нагадування, застереження.

Писали, щоб Тонічка стереглась, а то її можуть виманити кудись за місто. Ще один писав, що він певен: Тонічку хочуть довести до божевілля. А навіщо це комусь потрібне, він не пояснював.

Урешті газета надрукувала одну серйозну пораду. Прохання до таємної матері, щоб вона об’явилася. Це прохання було зворушливе. Склали його за допомогою меланхолійних романів і сентиментальних оповідок. Звідти посписували цілі речення.

На вулицях видно було юрби заплаканих людей. Шість душ збожеволіло з жалю та від плачу.

Тридцять виноградських жінок і дівчат осліпло. По всій Чехії плакали жінки. Матері тисли до серця своїх синочків і донечок. У материнських обіймах задушено п’ять хлопчиків і шість дівчаток.

Один здібний автор модних пісеньок витворив новий недоумкуватий плід свого натхнення. Пісеньку про бідолашну сирітку. Співалась вона на мотив «Сині очі».

Виноградські дами та панночки жадали, щоб ту пісеньку грав оркестр у виноградському театрі.

Про таємну матір співали з ранку до вечора. Жінки, що співали цю пісеньку, затовкли мало не до смерті одного чоловіка, який, слухаючи її, не заплакав.

Урешті до редакції прийшов Тоніччин повірник, винахідник лісового зілля для оленів і людей.

Тоді газета надрукувала заклик до таємної матері: нехай вона з’явиться додому до винахідника лісового чаю. Обіцяли дотримання цілковитої таємниці. Колишній лісник словом честі зобов’язався, що нікому нічого не скаже. Таємну матір не будуть силувати, щоб купила його лісове зілля.

А ще через кілька днів вийшов екстрений випуск іншої газети, яка так само цікавилась сенсаційними подіями.

Розділ IX. ТАЄМНУ МАТІР ЗНАЙДЕНО, ТАЄМНИЦІ ДОТРИМАНО

Екстрений випуск вечірньої газети. Таємна мати за порадою винахідника лісового чаю прийшла до нього додому. Дотримано цілковитої таємниці.

У газеті писалося:

«Нас зв’язує слово честі, а тому ми дотримуємо цілковитої таємниці. Можемо тільки сказати, що та дама, котра є матір’ю Тонічки, – вдова і має кількох дітей. Прізвища її ми не називаємо, бо обіцяли дотримати таємниці. Тому можемо тільки додати, що розшукана мати живе у власному будинку зовсім недалеко від Тонічки. Нас зв’язує слово честі, що ми дотримаємо цілковитої таємниці, тому ми не можемо сповістити нічого понад те, що їй тридцять п’ять років і що вона збирається знову вийти заміж. Як вона сказала нам, батько Тонічки живий, він урядовець, одружений і теж має кількох дітей. Сказати більше нам не дозволяє обіцянка дотримати в цій справі цілковитої таємниці. Можемо сказати тільки, що той добродій дуже схожий на Тонічку, портрет якої ми надрукуємо завтра в нашому ілюстрованому випуску, як і фотографію зворушливої зустрічі матері з дочкою».

Таємниці дотримано цілковито, а вечірньої газети продано шістдесят тисяч примірників.

Розділ X. БАТЬКО СХОЖИЙ НА ТОНІЧКУ

Публікація фотографії з Тонічки в ілюстрованому випуску мала той наслідок, що перукарі зранку почали заробляти грубі гроші.

Одружені урядовці, в яких було по кілька дітей, приходили зголити бороди та вуса.

Двісті жонатих урядовців, що мали по кілька дітей, старанно сховали від дружин газету з портретом Тонічки.

Триста дружин зажадали розлучення, доводячи чоловікову невірність разючою подібністю між ним і Тонічкою.

Дев’яносто чоловіків призналися, що вони є батьками Тонічки:

– Вам що, ваша дружина на дачі, а от я схожий на Тонічку.

Далі до редакції почали надходити листи з погрозами.

Продано понад сто тисяч примірників газети.

Дружина кожного урядовця в Чехії купила собі примірник.

Бог його відає, чим воно скінчиться… І ніхто того не знає, тільки один складач із друкарні сказав мені, що в них є вже наготовані заголовки дописів: «Батько Тонічки в розпачі», «Таємна мати відібрала собі життя».

– І знов ми непогано заробимо, – додав з усмішкою складач.