Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

ПЕПІЧЕК НОВИЙ РОЗПОВІДАЄ ПРО ЗАРУЧИНИ СВОЄЇ СЕСТРИ

Мій батько високий чиновник, і його прізвище Новий. Мою сестру звуть Матильда. Вона вийшла заміж за чиновника. Прізвище його Гандшлаг.

Колись моя сестра гуляла з одним паном із земського намісництва. Тато подбав про те, щоб його підвищили по службі. А коли його підвищили, то мама з Матильдою плакали, бо він перестав упадати коло Матильди.

Після того до нас почав ходити один учитель. Він увесь час розмахував руками й після кожного слова додавав: «строго кажучи». Одного разу він мені приніс глобус, а коли перестав ходити до нас, то прислав по нього.

Після вчителя до Матильди залицявся інженер із земства. В нього була погана звичка весь час сперечатися і говорити: «Цього потребують інтереси країни». Матильда його дуже любила і проплакала цілий тиждень, коли тато його вигнав, бо ж тато хотів, щоб гроші залишились у Чехії, а не переказувались у Відень.

Після цього тато привів до нас одного чиновника зі свого відділу. Це був дуже тихий чоловік. З ним до пізньої ночі батько розмовляв про державні справи.

Матильда вишивала, а тато з цим паном розмовляли про політику й пили воду.

Матильда дуже любила цього тихого пана. Але виявилось, що в нього троє дітей у Моравії. Більше він не з’являвся, і тато сказав, що його кудись перевели.

Півроку не ходив до нас ніхто. Матильда крадькома гуляла з одним офіцером. Потім про це дізнався тато і дуже лаяв її, так що вона почервоніла. Ми всі плакали при цьому, тому що тато казав: «Яка ганьба, яка ганьба!»

На другий же день батько привів якогось худорлявого чоловіка – це був саме Гандшлаг. Після того як він пішов, тато говорив, що це дуже здібна людина. Після кожного слова Гандшлаг казав: «Цілую ручки, ласкава пані», – а тата називав: «Ваше благородіє, пане раднику». Тато – його начальник. На третій день він знову прийшов і був такий шанобливий, весь час говорив «дозвольте, люба пані» і цілував руки. Він вечеряв у нас, на все, що говорив тато, кивав головою, кожний шматок ковтав шанобливо й тихо жував, примовляючи: «Це, дозвольте сказати, чудово». А також казав: «Як накажете, пане шеф».

Після того як він пішов, мені звеліли лягати спати, а самі почали радитися в їдальні. Я, як завжди, став підслуховувати під дверима й почув, що тато говорить: «Ти вийдеш заміж за нього за моїм, батьківським, наказом, а він візьме тебе зі службового обов’язку». Потім я почув, як Матильда сказала, що наречений дурень.

Матуся зітхала й казала, що зараз Матильда не повинна його любити; вона теж колись не любила татуся й лише через п’ять років звикла до нього, і що цьому чиновникові не слід показувати, що вона його не любить і вважає дурнем.

Матильда казала, що краще піде в пологовий будинок, ніж вийде заміж за людину, яку не любить. Матуся, одначе, її усіляко переконувала й говорила, що тепер у пологовому будинку немає таємного відділення.

Потім татусь пообіцяв подарувати Матильді браслет, брильянтову брошку й інші речі.

Матильда сказала, що вийде за чиновника заміж, щоб уникнути ганьби для своєї родини.

Після цього татусь із матусею цілували її й говорили: «Наша славна Матильдо!» Потім я чув, як вони говорили про Гандшлага. Тато сказав, що цього дурня він підвищить по службі, але тільки після весілля, щоб він не міг викрутитися. Він дурень, але дуже працьовитий.

– А чи візьме він її? – спитала матуся.

– Я йому накажу як начальник, – промовив батько, – і розповім йому все.

Коли на другий день прийшов наш Гандшлаг, то він тримався боязко й усе поглядав на Матильду. Перед цим Матильді сказали, щоб вона до нього усміхалась і розмовляла з ним. Вона розмовляла, а він весь час тихо їй відповідав: «Так, ласкава панно». Потім принесли вино, він пригубив і сказав: «Дозвольте, мій пане», – і почав говорити про службові посади. Цього дня, коли він пішов, про нього нічого не говорили.

На другий день тато сказав у кімнаті так, щоб я не чув: «Сьогодні прийде мій чиновник просити твоєї руки, Матильдо, причепи собі троянду до блузки». Служниця пішла купувати троянду, а матуся сердилася, що троянду купують за тридцять крейцерів, у той час як добре було б і за п’ятнадцять. Потім Матильду напахтили. Рештками парфумів я оббризкав нашого собаку.

Пан Гандшлаг прийшов у чорнім костюмі і в білих рукавичках. Він був іще блідіший і худіший, ніж учора. Коли сів на стілець, знову почав говорити про службові посади. Матуся принесла лікеру й налила йому три чарки. Коли вона почала наливати четверту, він промовив: «Доволі, ласкава пані», – і звернувся до тата: «Я хотів би, пане начальнику, поговорити з вами в приватній справі».

Тато показав мені пальцем на двері, а матуся пішла до Матильди, яка позіхала в сусідній кімнаті й говорила: «Цей телепень чогось зволікає з жениханням». Матуся ще раз напудрила Матильду, і в цей час почувся голос тата: «Матильдо!»

Я підійшов до дверей і почув, як тато мовив: «Дорога Матильдо! Ось пан Гандшлаг просить твоєї руки. Я не маю нічого проти, але вирішуєш ти. Що ти на це скажеш?» Я чув, як Матильда заплакала й сказала: «Так, так!» Потім я почув: «Матінко!» Прибігла матуся й промовила: «Діти, я одразу помітила, що ви підходите одне одному». Потім покликали: «Пепіку!» Я прийшов, і мені сказали, що пан Гандшлаг сватає Матильду. Матуся спитала мене, чи буду я його любити. Зрозуміло, я не міг сказати «ні». Тут він мене схопив, почав цілувати й кричати: «Пепік пана начальника!» З того часу він говорив моєму батькові: «Що накажете, пане начальнику й батьку?» – а матусі: «Цілую ручки, ласкава пані й матусю». Коли він збирався йти, то в передпокої дав служниці золотого, а мені крону й сказав: «Ось тобі гостинець, Пепіку пана начальника!»

На другий день він приніс каблучки і, коли подали вино, підняв чарку, й сказав:

– За наше щасливе подружнє життя, пане начальнику й батьку, ласкава пані й матінко!

– Будьте щасливі, діти! – говорила матуся й плакала.

А коли пізніше Матильда пішла провести його до передпокою, а мене вигнали з кімнати, матуся сказала татові:

– Матильда зляже в листопаді, тобто за два місяці.

– За місяць буде весілля, – відповів їй на це татусь, – і тільки тоді я підпишу наказ про його підвищення.

Потім прийшла Матильда й сказала, що цей дурень хотів, щоб вона його поцілувала.

– Це вже нахабство! – сказала матуся.

– Зате він ретельний чиновник, – зауважив татусь.

СПАДЩИНА ПО ШАФРАНЕКУ

Спадщина Франтішека Шафранека після всіх проведених формальностей становила сім гелерів. Ось і все, що залишилося після смерті цієї доброї людини. Найгірше було те, що у Шафранека не знайшлося спадкоємців, і держава вимушена була взяти ці гроші на зберігання й покласти їх у депозит. Після цих заходів власті почали розшукувати спадкоємців. Розшукували ретельно.

Нотаріат розгорнув шалену діяльність. Передусім було призначено управителя спадщиною Франтішека Шафранека, який на підставі своїх повноважень опублікував у різних журналах непогано складене оголошення, яке було надруковане за таку ж ціну, як звичайне оголошення. Він потурбувався й про те, щоб оголошення потрапило до місцевої хроніки газет, з тим щоб спадкоємці – коли вони є – могли заявити свої претензії на спадщину.

Ось зміст оголошення:

«17 червня помер у громадській лікарні шістдесятисемилітній підмайстер пічника Франтішек Шафранек, за нашими відомостями – нежонатий. Усі, хто претендує на спадщину померлого, запрошуються в нотаріат окружного суду».

Як бачите, управитель спадщиною пан Камейка енергійно взявся до справи, намагаючись розшукати родичів небіжчика Франтішека Шафранека з тією докладністю, на яку тільки здатні австрійські установи.

Пан Камейка був чиновником у суді й де в чому вже зарекомендував себе, але до цього часу ніколи ще не мав честі бути управителем спадщини, як оце тепер.

– Зроблю все можливе, – вирішив він, – і хай мене чорти візьмуть, якщо я в цій справі не покажу себе.

Поки пан Камейка невтомно обіруч працював, семигелерова спадщина Франтішека Шафранека лежала собі поряд з іншими сумами в сейфі державного банку, біля якого ходив солдат з рушницею.

Пан Камейка не спав. Він міг уже похвалитися, що опублікував близько п’ятдесяти оголошень у празьких і провінційних журналах, які обійшлися казні в шістсот крон. Писар Шмід по горло був завалений роботою щодо відсилання листів усім можливим Шафранекам, які неждано-негадано діставали виклик до суду. А тільки в самій Празі виявилося п’ятдесят вісім Шафранеків.

З таким матеріалом уже можна працювати. А яка це насолода спостерігати трепет цих бідолах, коли їх викликають до суду і допитують з усією суворістю та докладністю!

А чого тільки Камейка не натерпівся від цих Шафранеків! Деяких з них треба було силою тягти, чи, говорячи офіційною мовою, приводити під конвоєм. Саме так було з Алоїзом, Беноном, Артуром, Вілемом, Карлом і Антоніном Шафранеками, а також з Філоменою Шафранек (ця стара жінка страшенно ревла, коли по неї о шостій годині ранку прийшли жандарми). Двом Шафранекам – Міхалу й Богуславу – це коштувало посади, бо поліцейські прийшли по них прямо на службу, а наймача це дуже вразило.

Але все це дурниці – треба ж було дотримуватися юридичної процедури.

Після цього пан Камейка в адресній книзі виявив двадцятьох Шафранеків у Пльзні. В Клатових їх було десятеро.

Одне слово, судовим установам усієї Чехії було що робити з тими Шафранеками. У Младій Болеславі допитали чотирьох, у Коліні – вісьмох, у Горжицях – одного.

– У Високому Миті немає жодного Шафранека, – констатував пан Камейка. А одного дня, прийшовши додому, він переможно сказав дружині: – У Пешті їх аж восьмеро!

Цих Шафранеків допитували в місцевих судах, а пан Камейка потирав руки:

– Щоб мене чорти вхопили, коли я не доведу цієї справи до успішного кінця!

За літо в окружному суді було заведено шістсот двадцять дев’ять нових папок, і для літери «Ш» довелося поставити нову шафу і найняти ще одного писаря. Восени пан Камейка перекинувся на Моравію…

– Не можна втрачати ані хвилини, – казав він своїм підлеглим. – Зараз ми візьмемося за Брно, потім – за Оломоуц, а далі все піде наче по маслу. Один за одним переберемо окружні суди, а потім опрацюємо Силезію. О панове, з судовим апаратом можна зробити що завгодно!

І незабаром під літерою «Ш» в реєстратурі додалося ще п’ятсот шістдесят шість справ. Писарям снилися лише Шафранеки.

Одного дня пан Камейка промовив з виглядом переможця:

– Тепер візьмемося за Відень. Звернемося по допомогу до поліції. Треба берегти кожну хвилину. Телеграфуйте у Відень, чи немає там Шафранеків?

Шафранеки знайшлися. Віденська поліція привела до празького окружного суду одного Шафранека, одного Шаффранека і одного Шафрана.

З волі небес усі вони були шановними комерсантами і не знали, про що й думати, коли їх схопили вночі й на другий день відвезли в Прагу. Про це вам, мабуть, відомо, бо в парламенті було зроблено запит про цей випадок.

Пан Камейка сяяв:

– Усе йде як по маслу, – говорив він, – ось побачите, я таки розшукаю спадкоємців Франтішека Шафранека. Тепер звернемося по допомогу ще в консульства.

У Німеччині знайшлося триста чотирнадцять Шафранеків, у Франції – двоє, в Англії – дев’ять, у Росії – тринадцять, у Туреччині виявили одного Шафранекбея, в Іспанії – жодного, зате в Америці – аж вісімнадцять. Із Австралії відповідь не надійшла, з Пекіна прийшла відповідь, що таких імен там немає.

– Панове, – радісно звернувся пан Камейка до свої підлеглих, – справа починає вияснятися. Побачите, не мине й двох років, як ми відшукаємо спадкоємців. Але ми не повинні послаблювати нашу увагу до цієї справи. Треба знову писати до судів, розслідувати, шукати, не заспокоюючись ні на хвилину. Витрати становлять лише одинадцять тисяч крон – це справжня дурниця в порівнянні з важливістю такої юридичної процедури.

І розшуки тривали. Але одного разу пан Камейка прийшов у канцелярію в дуже врочистому настрої і сказав писареві Шміду:

– Зареєструйте, прошу вас, мою претензію на спадщину Франтішека Шафранека. Не смійтеся, прошу вас, ні, я не збожеволів, панове. Будьте ласкаві, зробіть мені допит за всіма правилами. Моє ім’я? Відповідаю: Ян Камейка. Чи був я в родинних стосунках із покійним Франтішеком Шафранеком? Відповідаю, панове: був. Я бачу, ви здивовані. Так, панове, нарешті ми досягли жаданої мети. Дівоче прізвище моєї матері – Шафранек. Учора я це з’ясував, переглянувши наші родинні документи. У неї був брат Франтішек Шафранек, який жив в Унетіцах. Цей брат був набагато молодший від неї і працював пічником. Він і є покійний Франтішек Шафранек, який залишив спадщину. Я претендую на цю спадщину і прошу завести протокол.

Минуло ще п’ять років, поки були виконані деякі дрібні формальності, і через тих п’ять років пан Камейка заволодів спадщиною. З державного депозиту йому було виплачено цих сім гелерів, які він дав позолотити і аж до смерті носив у вигляді брелока до годинника.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНОГО РОМАНУ

«Джузеппе Боро приїхав у Трієст. Через те що в нього не було грошей на прожиток, він видав себе перед хазяїном готелю Бітгорнело, у якого була гарна дочка Лючія, за графа Оларіха фон Айзенфельса. Ця дівчина закохується в удаваного графа, але Джузеппе Боро помітив у місті моряк Лоренцо, який знав одну таємницю із життя Боро, а саме що Боро колись убив у Римі спокусника своєї сестри і його трьох спільників. Джузеппе Боро з переляку розповідає про все Бітгорнело, з яким за склянкою вина укладає братерський союз. Обидва заприсягаються отруїти Лоренцо, і це їм вдається, коли вони залучають до цієї справи Лючію. Труп Лоренцо вони ховають у мішок і вночі виносять за місто в гори, щоб скинути його в якусь прірву. І ось вони вже стоять над тією прірвою, але в цей час їх помічає жандарм. Лючія рятує їх, влучивши кинджалом у серце жандарма саме в ту хвилину, коли він зіскочив із сідла, щоб подивитися, що тут коїться. Трупи Лоренцо і жандарма кидають у прірву, але тут заіржав покинутий кінь і поряд почувся кінський тупіт – з’явився ще один жандарм. Його пострілом із пістолета вбиває Джузеппе Боро, і всі вони спокійно повертаються додому».

– Продовження в мене ще немає, пане видавець.

Молодик, що сидів навпроти видавця кримінальних романів Томса, сумно подивився у вічі цьому добрякові, коли той вигукнув:

– Це вже переходить усі межі, пане Крамський. Що буде далі, куди ви дінете ці трупи? Ваші люди повинні були там залишитись, тому що постріл приверне увагу ще одного жандармського патруля, виникне страшний бій; як я собі уявляю, завариться каша, розумієте, юначе? Між іншим, ви необережно поводитеся з вогнепальною зброєю. Стріляєте вночі, коли приносите труп, щоб скинути його зі скелі і коли вже ви вбили одного жандарма. Це помилка, велика помилка. Коли ваша Лючія добре володіє кинджалом, то чому б не заколоти й другого жандарма?

Пан Томе підвівся і, спираючись на стіл, з хвилюванням вигукнув:

– Чому ви, я ще раз питаю вас, не вбили того другого жандарма також кинджалом? Могли б йому також устромити кинджал прямо в серце – і кінець комедії. Зрозуміло, ви не йдете за старим шаблоном. Ох, що то тепер за молодь! Ви знали покійного Хорвата? О, той умів поводитися з кинджалом! Він орудував ним з 1900-го аж до 1905 року; це було в Німеччині; він діяв тільки кинджалом і отрутою. Стрілянина вночі створює шум, і коли ви й далі будете так писати, то я не знаю, як ви з цього виплутаєтесь. Ви опинитесь у неприємному становищі. Кажу вам як батько, ви дуже кмітливий і, я вважаю, не все ще втрачено. Треба використати слушний час і тікати. Розумієте, після того, що сталося, повертатися до міста неможливо. Треба шукати якийсь вихід. Починайте з розбійництва: вбивайте жінок і дітей. Лючію ув’язніть, а потім визволіть, і головне – доберіться до міста, в якому ув’язнена Лючія, і вбийте стражника. Для цього раджу вам використати гумовий кийок, а не револьвер, тому що знову влипнете: постріл сполохає всіх.

– Запевняю вас, що не буду більше стріляти, – відповів молодик. – Дякую вам за пораду. Скажіть, а отруту я можу вживати? Яка отрута вбиває, не залишаючи слідів?

– Одразу видно, що у вас іще немає такого досвіду, як у покійного Хорвата. Кожна отрута залишає сліди, що виявляються при розтині трупа. Що ж, хай розтинають і знаходять, ну, скажімо, стрихнін. З отрутою працюйте обережно. Багатих родичів, скажімо, можна труїти поступово, – це ефектніше виглядає. Знайте, що, коли вб’єте стражника і все обійдеться гаразд, ви не повинні забувати, що наша епоха потребує пограбування банків. Службовців можна усипити хлороформом або кураре, непомітно ввівши його їм у кров. Важкі сталеві сейфи можна підривати динамітом. А потім можете використати револьвер – тут револьвер на місці, браунінг – чудова річ. Добре також учинити напад на поїзд.

Проникайте також у громадські місця – в театри, ресторани, кафе, і всіх, хто чинитиме опір і не захоче давати гроші, стріляйте, мов собак, кажу вам, стріляйте, мов собак, юначе, ну, а тепер беріться до діла!

Вони підвелися і, на свій подив, побачили, що навколо них, піднісши руки, стоять навколішках відвідувачі, офіціант, хлопчик та хазяїн кафе і з німою покорою молять про милосердя.

ПРО ПАНА ПЕТРАНЕКА
(Із спогадів нещасливого літератора)

З домовласником Петранеком ми розпрощалися дуже просто. Він зайшов до мене в кімнату, розмовляв дуже роздратовано і нарешті сказав:

– Я з вами поквитаюсь, нахабо!

На моє «Дозвольте…» він відповів грубо й нелогічно:

– Якщо хочете перечити, заткніть пельку!

Потім розчинив двері кімнати й покликав якогось паруб’ягу із засуканими рукавами, що стояв у коридорі.

– Допоможи мені витурити цього пана!

Паруб’яга насунув мені капелюха на очі, і за мить я покотився вниз по східцях, вигукуючи:

– Де ж ваші гуманні принципи, пане Петранеку?

Так я розлучився з Петранеком після тримісячної дружби і через два місяці після того, як переїхав до нього. І хоча, як бачите, наше прощання було трошки грубе, я не можу стримати сльози, згадуючи про цього милого чоловіка.

З домогосподарем Петранеком я познайомився, як і з іншими завсідниками ресторану «Чорний віл», завдяки своєму красномовству, яке вплинуло навіть на ресторатора Рамбу, котрий попоїздив по білому світу, служив навіть у драгунах, де, як він скромно сказав, з нього здирали шкуру.

Спершу я сидів у куточку, прислухаючись до старих анекдотів, що їх розповідали за сусіднім столом, різних жартівливих загадок, які були такі дурні, аж усе товариство реготало. Я запам’ятав одну з тих загадок: «Як найкраще спіймати двох левів? Спіймайте трьох і одного випустіть!»

Прислухався я також до поважного, хрипкого голосу візника Пейзара, який казав: «Блощиці – це ще дурниці».

Але коли якогось вечора я втрутився в розмову, тут уже нічого не скажеш, усі були в захваті. Перший раз це було, здається, тоді, коли говорили про політику й ресторатор Рамба назвав її «шахрайством».

Коротко, але змістовно я пояснив їм, що покійний Фома Кемпенський був обмеженою людиною, бо він писав, ніби добре бути кріпаком. Далі я повідомив, що твори Фоми Кемпенського переклав чеською мовою Доуха, а коли візник Пейзар докинув, що він знав одного Доуху: перевозив його з однієї квартири на другу, – то відразу компанія пройнялася до мене симпатією. Найбільше симпатизував мені Петранек, який сказав, що ніколи ще не чув таких розумних розмов. Він був захоплений, і з того вечора слухав мої тлумачення з благоговінням, не відволікаючись навіть для того, щоб поплескати по спині огрядну дружину ресторатора.

Коротше кажучи, Петранек відчував до мене таку повагу, що тижнів за два навіть насмілився дати мені прикурити, а коли ще через тиждень я віддячив йому такою самою послугою, він зовсім зніяковів і забурмотів щось нерозбірливе.

Днів через три після цього, коли я розводився про те, що єгипетський цар звелів замурувати в піраміді кількох студентів, Петранек попросив у мене дозволу приписати випите мною пиво до його рахунку.

Після досить довгого вагання, яке справило гарне враження, я сказав:

– У жителів околиць Неаполя є приказка: «Сhі rісeve іn bепеfіciо регdе lа lіbеrtа», що означає: «Той, хто приймає благодійність, втрачає свободу».

Потім ясно й доступно я пояснив, що таке благодійність: «Добрий вчинок без розрахунку на винагороду».

– Та все ж я сподіваюся, – вів я далі, – що ваша пропозиція викликана лише дружньою прихильністю і чемністю, тому погоджуюсь, щоб моє пиво було записане на ваш рахунок, шановний добродію!

Коли ресторатор Рамба, на радість усім присутнім, приписав моє пиво до Петранекового рахунку, я сказав:

– У зв’язку з цим мені пригадався один мій вірш:

 
Все стихло – струни змовкли мимоволі.
Виводить письмена примхлива доля.
Рояль мовчить, я ж в мрії споглядаю,
Кого на цьому світі ще не знаю…
 

Я подумав, що він, власне, не має ніякого зв’язку з тим, що тут відбувається, проте віршик усіх приголомшив: візник Пейзар заплакав, у хлопчиська-кельнера волосся на голові наїжилось, а ресторатор, щоб приховати хвилювання, схопив його за вухо й закричав: «Як у тебе газ горить, йолопе!» Пічник Калішек встромив сигару запаленим кінцем у рот, а Петранек сказав, затинаючись:

– Гарно, дуже гарно, пане письменнику й поете.

З тієї хвилини цей добрий чоловік буквально обожнював мене, а я сповнився райдужних надій на майбутнє, оскільки Петранек мав чотириповерховий будинок, два вклади в ощадних касах і одну дочку, на ймення Зденка, симпатичну красунечку, на приємному личку якої не було й знаку того, що її батько раніше торгував свиньми і з гордістю називав себе «поросятником».

Я був цілком щасливим, хоча скажу відверто, що із Зденкою я навіть ніколи не розмовляв. Наголошую на цьому лише тому, що є читачі, які кажуть: «Тут повинна бути дівчина, а як же інакше!»

Це була моя єдина непевна надія на майбутнє, але хіба це не велика моральна перемога, коли молодий літератор-початківець лише завдяки своїй привабливості й розважливості має шанси стати зятем власника чотириповерхового будинку і двох ощадних книжок…

«Отоді я видам усі свої вірші власним накладом», – думав я, і це надавало мені сили в боротьбі з капіталом.

Пана домовласника я цілком полонив. Усе, що я казав, було для нього святою істиною. Він, який ніколи нічого не читав, почав запопадливо купувати всілякі книги. Мої судження стали його судженнями. Він шліфував себе постійним спілкуванням зі мною, щодня платив за мене в ресторані й навіть став під час розмови вживати іноземні слова, такі, як «кумир», «ідіосинкразія», «фіміам» тощо.

Які тільки нісенітниці я йому городив! Я запевняв його, що будівля Рудольфінума витесана з одного каменя, що китайці знали латинський алфавіт раніше від нас і що земна куля – це пухир, на якому тонким шаром розташовані моря, гори й ріки. Він цьому також вірив.

Чи міг я ще щось бажати?

Нарешті я став переконувати його, що треба любити мистецтво й купувати картини, розтлумачував йому, що таке в живописі перспектива, манера, пропорції.

Петранекові так подобалися ці розмови, що якогось чудового дня він почав пояснювати візникові Пейзару, що Алеш малює в манері, близькій до японської. (Один художній критик, що ходив до ресторану «Чорний віл», відтоді ніколи не з’являвся там; казали, ніби він наклав на себе руки, залишивши записку, де було написано, що коли вже кожний осел розводиться про мистецтво, то йому, критикові, немає чого робити на цьому світі).

Петранек став справжнім меценатом, купував картини молодих художників, розшукував у невеличких крамничках якісь пейзажі та голі натури…

Врешті він запропонував мені поселитися в нього. Це було саме тоді, коли я почав писати свій великий твір – драму в дев’яти діях, на три повні спектаклі з продовженнями, під назвою «Я убивця!». Вона починалася монологом: «Убивця я! І я вивчав закони, я, бідного трактирника синок…»

* * *

Коли я переїхав до Петранека та влаштувався в кімнаті, яку великодушно запропонували мені, наші взаємини стали ще ближчими. Цілими днями він просиджував у мене в кімнаті, з цікавістю переглядаючи неопубліковані рукописи чи розмовляючи зі мною про все, що спадало йому на думку.

З його дочкою я не перемовився й словом. Мені не щастило домогтися того, щоб моє товариство було їй таке ж приємне, як і її батькові.

– Вчора вона сказала, – якось признався мені Петранек, – що такі люди, як ви, завжди боргують у ресторанах, мають огидний вигляд, бо носять довге волосся, і завжди норовлять ущипнути за підборіддя офіціантку.

Такої думки була про мене Зденка!

– Нічого, вона ще зміниться, – сказав я Петранекові, і ми далі розмовляли про мистецтво.

Якось Петранек приніс мені фотопортрет своєї дочки й поставив його на письмовому столі.

– Нехай її очі всміхаються вам, – пишномовно сказав він, бо останнім часом став висловлюватись поетично.

Зденка, справді, дуже мило дивилась на мене з портрета, а я так само їв, пив і курив за рахунок добродія домовласника, якого почав тепер ознайомлювати з метрикою і віршуванням, що виявилося нелегким завданням, бо він намагався римувати «глечик» і «згасання».

Мене відвідували заздрісні приятелі, що ніяк не могли зрозуміти (самі про це казали), чому цей меценат вибрав такого осла, як я…

Та настав день, коли мій приятель, художник Кубін, погубив мене… Він зайшов до мене в гості, з милою увагою оглянув усе в моїй кімнаті, а коли пішов, я помітив, що Зденчиного портрета немає на столику.

– Я ношу її біля свого серця, як робили середньовічні лицарі, – пояснив я панові Петранеку, коли він запитав, куди поділася фотографія.

А того дня Кубін уже малював у своїй майстерні велику картину «Лісова русалка і лісовик»…

* * *

Нова картина Кубіна мала великий успіх: чарівна русалка, нага натура, була чудово намальована й красувалась на картині, в чому мати народила. Картина потрапила на виставку, і я порадив своєму домохазяїнові побувати там.

А тепер попрошу шановних читачів не сердитись, якщо я повторю:

З домовласником Петранеком ми розлучились дуже просто: він прийшов до мене в кімнату, розмовляв дуже роздратовано і сказав: «Я з вами поквитаюсь, нахабо…» Потім паруб’яга насунув мені капелюха на очі, і я покотився вниз по східцях, вигукуючи: «Де ж ваші гуманні принципи, пане Петранек?»

Чому так сталося? Дуже просто: в русалці мій шановний домогосподар упізнав свою дочку, то була викапана Зденка. Дружок Кубін для цього й поцупив у мене її фотографію. Тепер вам, сподіваюсь, усе зрозуміло?

Тому я й полетів униз по східцях.

На цьому й закінчуються мої спогади.