Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

ЯК Я ЗУСТРІВСЯ З АВТОРОМ НЕКРОЛОГА ПРО МЕНЕ

За п’ять-шість років мого перебування в Росії я був кілька разів убитий і відправлений на той світ різними організаціями й окремими особами.

Повернувшись на батьківщину, я дізнався, що мене тричі повісили, двічі розстріляли й один раз четвертували дикі повстанці-киргизи біля озера Кале-Ісил.

Нарешті, мене остаточно закололи ножем під час дикої бійки з п’яними матросами в якійсь одеській корчмі. Така моя смерть і мені самому видається найвірогіднішою.

І не тільки мені, а й моєму доброму приятелеві Кольманові, який, знайшовши очевидця моєї безславно-геройської смерті, написав про цю таку неприємну для мене подію статтю у своїй газеті.

Однак він не обмежився лише маленькою оповіддю. Добре серце змусило його написати про мене некролог, який я прочитав невдовзі після повернення до Праги.

Він дуже тонко, зі смаком вилаяв мене в статті про мою смерть, певний того, що мертві з могил не встають.

Аби переконати його, що я живий, я пішов його шукати – і так виникло це оповідання. Навіть визнаний майстер наганяти жах – Е. По – не зміг би, мабуть, придумати страхітливішу історію.

Автора мого некролога я знайшов ув одній із празьких пивниць якраз опівночі, коли, згідно з якимось імператорським розпорядженням від 18 квітня 1856 року, зачиняються всі пивниці.

Він дивився на стелю. Зі столів знімали брудні скатертини. Я сів за його стіл і привітно спитав:

– Пробачте, тут вільне місце?

Він і далі розглядав якесь місце на стелі, що його дуже зацікавило, і відповів:

– Сідайте, будь ласка. Але вже зачиняють, я думаю, вам уже нічого не подадуть.

Я взяв його за руку й повернув до себе. Хвилину він мовчки дивився на мене і раптом тихо сказав:

– Скажіть, ви не були в Росії?

Я засміявся:

– Отже, ви мене впізнали? Я був убитий в Росії в одній брудній корчмі під час бійки з жорстокими п’яними матросами.

Він зблід.

– Ви… ви…

– Так, – сказав я твердо, – так, я був убитий в Одесі в корчмі п’яними матросами, а ви написали некролог про мою смерть.

З його губів ледве чутно зірвалось:

– Ви читали, що я про вас написав?

– Звичайно, некролог дуже цікавий, але там є деякі неточності. І до того ж він надто довгий. Навіть про нашого імператора, коли він помер, не писали стільки, йому ваша газета присвятила сто п’ятдесят два рядки, а мені – сто вісімдесят шість! Із розрахунку по тридцять п’ять гелерів за рядок (як мало раніше платили журналістам!) – це всього п’ятдесят п’ять крон і п’ятнадцять гелерів.

– Чого ви, власне, від мене хочете? – запитав він перелякано. – Ви хочете отримати цих п’ятдесят п’ять крон і п’ятнадцять гелерів?

– Залиште їх собі, – відповів я, – мертві не беруть гонорарів за некролог про свою смерть!

Він зблід ще дужче.

– Знаєте що, – запропонував я невимушено, – давайте розрахуємося й підемо ще куди-небудь. Я хочу провести сьогоднішню ніч з вами.

– А чи не можна було б відкласти це на завтра?

Я пильно подивився на нього.

– Дайте рахунок! – гукнув він.

Покликавши на розі візника, я звелів авторові мого некролога сісти у фіакр, а візникові наказав замогильним голосом:

– Везіть нас на Ольшанське кладовище!

Автор мого некролога перехрестився. Довго тривала гнітюча тиша, яку порушували тільки ляскання батога й форкання коней.

Я нахилився до свого супутника:

– Чи не здається вам, що десь там, у тихих вулицях Жижкова, завили собаки?

Він весь затремтів, випростався і, заїкаючись, запитав:

– Ви справді були в Росії?

– Убитий в Одесі, в корчмі, під час бійки з п’яними матросами, – відповів я сухо.

– Боже мій! – озвався мій супутник. – Це ще страшніше, ніж у «Весільній сорочці» Ербена.

І знову запанувала гнітюча тиша. Десь і справді завили собаки.

Коли ми опинилися на Страшницькій дорозі, я звелів своєму супутникові, щоб він заплатив візникові. Ми залишилися вдвох у темряві на Страшницькій дорозі.

– Скажіть, тут є який-небудь ресторан? – жалібно й безпорадно звернувся до мене автор мого некролога.

– Ресторан? – засміявся я. – Зараз ми переліземо через мур кладовища й поговоримо про мій некролог, сидячи на надгробній плиті. Перелазьте, подасте мені руку.

Він мовчки подав мені руку, і ми опинилися на кладовищі. Під ногами захрускотіли гілки кипариса. Вітер меланхолійно шумів поміж хрестами.

– Я далі не піду! – тихо зірвалося з губів мого приятеля. – Куди ви мене хочете затягти?

– А зараз, – весело сказав я, підтримуючи його, – ми підемо подивимося на склеп старої празької родини Бонепіані. Він зовсім занедбаний – перша ділянка, шостий ряд біля муру. Занедбаний ще з тих часів, коли тут поховали останнього нащадка, якого привезли в тисяча вісімсот сімдесят четвертому році з Одеси, де його вбили в якійсь брудній корчмі матроси під час бійки.

Мій супутник перехрестився вдруге.

Коли ми нарешті сіли на надгробну плиту, що прикривала прах останніх представників роду Бонепіані, я ніжно взяв за руку автора мого некролога і промовив тихим голосом:

– Дорогий друже! Ще в середній школі пани професори навчали нас красивого й благородного девізу: «Про мертвих – тільки добре!» А ви наважились написати про мене, мертвого, все найгірше. Якби я сам писав про себе некролог, я написав би, що: «Ніяка інша смерть не справила такого сумного враження, як смерть пана такого-то». Я написав би, що: «Найбільшим достоїнством покійного пана письменника була його любов до добра, до всього того, що є святим для чистих душ…» А ви написали, що: «Помер пройдисвіт і комедіант». Не плачте! Бувають хвилини, коли серце палає бажанням написати про мертвих усе найкраще, а ви написали про те, що покійник був алкоголіком.

Автор мого некролога заплакав ще дужче, і його плач тужливо лунав у тиші кладовища, гублячись десь удалині.

– Дорогий друже, – рішуче сказав я, – не плачте, зараз уже нічого не можна змінити…

Після цих слів я перескочив через кладовищенський мур і побіг до сторожа, подзвонив йому і сказав, що, повертаючись з нічної роботи, почув за кладовищенською огорожею на першій ділянці чийсь плач.

– Це, мабуть, якийсь п’яний вдівець, – цинічно відповів сторож. – Ми його зараз арештуємо.

Я почекав за рогом. Хвилин через десять автора мого некролога повели в поліцію.

Він пручався й кричав:

– Це сон чи дійсність? Панове, ви читали «Весільні сорочки» Ербена?

ДУШЕЧКА ЯРОСЛАВА ГАШЕКА РОЗПОВІДАЄ: «ЯК Я ПОМЕРЛА»

Коли моє тіло застрелили в Будейовіцях за зраду батьківщини, зраду, яку ми вчинили разом з ним у нападі білої гарячки, полетіла я, біла душечка доброго Ярослава Гашека, на небо.

Ви, мабуть, пам’ятаєте цього симпатичного молодика? Він любив государя імператора, писав різні дурниці й мав рожеве обличчя. Він мився одеколоном і любив мускус, – але це ніякого стосунку до справи не має.

Одного разу він сказав таке, з чим ніхто не погодився, і його звинуватили у зраді й розстріляли, такого лояльного мужа. Про нього можна було б говорити як про офіру, а згадувався лише п’яниця. Оскільки літери «о» й «п» в алфавіті поряд, я була цілком спокійна, радісно летіла на небеса й співала собі: «ля-ля-ля, ля-ля-ля». Коли я вже піднялася досить високо, то зробила землі непристойну гримасу, – я нічого конкретно не мала на увазі, а вчинила так просто від радості.

Моя радість була натхненна, але короткочасна. Біля небесної брами стояла велика черга. Я спробувала пробратися вперед, щоб швидше насолодитися райським блаженством, як зненацька мене вхопив за сорочку військовий поліцай. Це було щось середнє між архангелом й імператорсько-королівським поліцаєм.

– Ану, піхотинце, – сказала мені небесна з’ява, – ти є в списках загиблих? Пред’яви документи!

У мене не було документів, тому я спробувала відкрутитися.

– Насмілюсь доповісти, – сказала я, клацнувши п’ятами згідно зі статутом, – мене тільки що розстріляли у Будейовіцях. Я не знала, що на це треба мати підтвердження.

Небожитель похмуро глянув на мене.

– І кому це ти плетеш? Я не такий дурний! Я стою тут, відколи янголи почали порушувати дисципліну. Під час всесвітнього потопу я служив у приймальній канцелярії – пропускав у небесну браму душі невинних немовлят. Давні віки й середньовіччя пройшли цією брамою повз мене. Бачив я і Орлеанську діву – про неї я міг би багато чого розповісти! Я впускав Наполеона! А ти думаєш, що я сьогодні народився? Скажу тобі, що я зовсім не народжувався! А що стосується тебе, то скоріш за все ти зовсім не вмирала! І з цими Будейовіцями ти не дуже вдало придумала. Думаєш, я не знаю географії? Адже ти з цього «голуб’ячого народу», який весь час із кимось б’ється. Ну й народ! А через вас ми тут повинні працювати понаднормово. Спитай будь-якого шмаркатого янголочка, і він тобі скаже, що біля Будейовіць останнім часом не було ніякого фронту. Ледацюгам тут нема чого робити! Ану, марш назад у роту!

За життя я належала чоловікові, який понад усе поважав начальство й закони і який, лише буваючи п’яний як ніч, міг говорити щось проти них, за що й був страчений. За життя я ніколи не мала ніяких справ із поліцаями.

Тому й після смерті я слухняно повернулася й полетіла назад до Будейовіць. На ешафоті я розшукала своє мертве тіло і сумно возз’єдналася з ним – знову стала імператорсько-королівським піхотинцем.

Піхотинець був порядною людиною, тримався поблизу кухні і вражав кухаря своїми кулінарними знаннями. Він їв за двох, пив за трьох, спав за чотирьох. Врешті дивною волею Божою він все-таки загинув на російському фронті. Переконавшись, що він справді мертвий, я сумно сіла на його ранець. Я знову була вільна, так би мовити, розведена із своїм тілом… але в мене не було на це ніякого документа.

Сиділа я на сумній, розритій після бою рівнині й раптом побачила у місячному світлі чоловіка, що наближався до мене. Це був полковий священик. Він забирав у мертвих документи й речі. Я зраділа, що тепер він встановить мою смерть і запише про це. Але коли він дійшов майже до мене, то сплюнув і сказав: «Прокляте життя!» – й пішов собі геть.

Моє тіло дивилося в небо каламутними очима. Я не наважилася без документів з’явитися ще раз перед брамою вічності, тому знову влізла в свого піхотинця, щоб дочекатися іншого, більш надійного способу смерті.

На щастя, невдовзі після цього моє тіло напилося до безтями й загинуло в бійці з п’яними матросами. Сталося це, очевидно, десь поблизу моря, про що можна судити з присутності моряків.

Я залишила свій труп і пішла шукати який-небудь документ про те, що я справді загинула. Цього разу я діяла систематично й в одній чеській газеті знайшла про себе некролог. Це був цілий підвал у газеті, в ньому говорилося про моє тіло все найгірше, що тільки придумати, – як у чеській приказці: «Про мертвих нічого, крім поганого». Поки я була жива, я любила підпускати шпильки, могла сказати щось уїдливе і про своїх ближніх. Але я писала принципово тільки про живих. Я гостро критикувала й висміювала все, з чим вони виходили на люди, але їхньої брудної білизни ніколи не чіпала. Я ніколи не повідомляла, що пан Н. Н. має коханку; мені досить було того, що, виступаючи десь отам, пан Н. Н. сказав оте.

У посмертному спогаді, що його мені присвятив «приятель», мене обзивали п’яницею і пройдою. Вживалося й слово «блазень». Але Гашеком-шашеком мене дражнили на вулиці ще до того, як я почала ходити до школи, тому мене це зовсім не здивувало. Я подивилася, чи немає десь далі: «Ярославе, г…о пливе по Влтаві» (бо до мене й так покрикували), – але в некролозі цього не було. Там тільки було написано, що у Гашека-шашека – пухкі дитячі руки. Я відразу ж глянула, чи немає там далі про те, що під нігтями у мене бруд і коли я востаннє мила ноги, але цей історичний факт у некролозі не був висвітлений.

Опівночі я прослизнула до кімнатки автора цього пасквіля. Він лежав у ліжку в черевиках і хропів, наче дрова рубав. Мені хотілося врізати його хоч раз, щоб у його брехливому роті (інша, менш делікатна душечка вжила б значно сильнішого виразу!) не лишилося жодного зуба.

Але через те, що я була мертва, з некрологом у кишені, а моє тіло з переламаними пухкими руками лежало у Владивостоці, з «приятелем» нічого не трапилось.

З фейлетоном під саваном я знову полетіла на небо. Там уже не було такої черги, як раніше. Перед брамою звучала переважно російська мова. Я згадала старого Ваню, який носив шотландську шапочку й переконував усіх: «Учіть російську!».

Душечка, що стояла біля мене, запитала по-російському:

– Откуда ты?

– Из Владивостока.

– Ты большевик или белогвардеец?

– Я большевик или белогвардеец, как тебе нравится, – відповіла я дипломатично, бо колись навчалася в консульській академії.

– И что с тобой случилось? «Чрезвычайка»?

Я обережно витягла свій некролог і з ввічливою посмішкою подала його співрозмовниці: «Читайте».

Душечка прочитала, похитала головою, й витягла з кишені загорнутий у промаслений газетний папір шматок хліба, потримала його в мене перед очима і глузливо засміялася:

– Отже, ми з вами земляки. Я – Коуделка з Вршовиць, я жила навпроти Баурів. Прочитайте ось це.

Я несміливо глянула на пакунок. Він був маленький, приблизно такий, як мені давала мама до школи, а дружина в редакцію. Пахло від нього тютюном і салом. Видно, цей чоловік добре приготувався в останню путь. У вічі мені впала рубрика – «Місцева хроніка». Там було написано: «Повідомлення про вигадану смерть Ярослава Гашека». У ньому говорилося, що Ярослав Гашек, можливо, й напився, але це було ще не востаннє. Звістка про мою смерть була спростована! У мене від горя затремтіли коліна так, як тремтять підборіддя у героїв Райса. Я щодуху помчала прямо у Владивосток. Правда, я ще встигла почути, як душечка з Вршовиць сказала:

– І такий пройдисвіт насмілюється прийти між порядних людей. Мабуть, пройдисвіт, коли про нього весь час пишуть у газетах!

Зовсім занепавши духом, я схилилась над своїм тілом – від нього вже тхнуло. Я сумно дивилася на своє високе чоло, на симпатичний ніс, і мені стало дуже гірко, що в некролозі писали тільки про мої руки.

Сльози виступили в мене на очах, і мені довелося витерти носа саваном. Мені було прикро до сліз – чому ніхто не хоче повірити, що моє тіло вбили матроси?! І я вигукнула:

– Боже, кожен після смерті має спокій, тільки я – ні! А він був такий порядний чоловік, цей пан Гашек! Ми так добре розуміли одне одного і так дружно жили!

Досхочу наплакавшись, я взяла своє тричі вбите тіло на плечі й пішла з ним по світу.

На розі першої ж вулиці мені впав у вічі наказ про арешт. Коли я його прочитала, то зрозуміла, що йдеться про мене і про те, що я несу на плечах. Тому я склала свої останки під наказом про арешт, сама сіла навпроти під грушкою і чекала, поки мене хтось остаточно пошле на той світ. Невдовзі мене справді розстріляли й повісили як зрадника. Але цього разу я мала офіційний документ (уже чесько-німецький, а не німецько-чеський), і мене, нарешті, впустили в браму вічності.

Там, за брамою, мені вчинили допит:

– Ким ти була за життя?

Я почервоніла, опустила голову й сказала:

– У тридцять п’ять років я вже мала за собою вісімнадцять років старанної, плідної роботи. До 1914 я заповнювала своїми сатирами, гуморесками й оповіданнями всі чеські журнали. У мене було багато читачів. Бувало, що я заповнювала цілі номери гумористичних журналів, підписуючись різними псевдонімами, але мої читачі, однак, здебільшого мене впізнавали. Тому я наївно думала, що я – письменник.

– До чого тут такі довгі пояснення! Ким ти була насправді?

Я зніяковіла. Потім намацала в кишені некролог і збентежено видушила з себе:

– Вибачте, п’яницею з пухкими руками.

– Звідки родом?

– Мидловари, район Глубока.

– Коли народилась?

– У тисяча вісімсот вісімдесят третьому.

І тут мене поглинуло море вічності.

ПРИМІТКИ

ВІД РЕДАКТОРА

Книжка видатного чеського гумориста й сатирика Ярослава Гашека (1883–1923), яку пропонуємо нинішньому українському читачеві, є унікальною з-поміж численних дотеперішніх видань, котрі побачили світ упродовж майже століття, відколи на наших теренах появилась у Києві власноручно підготовлена до друку автором, який мешкав на вулиці Володимирській, повість про пригоди свого невгамовного вояка Швейка.

Московські радянські видавці в передмовах до багатотомників Я. Гашека пишалися, що загальні наклади видань його творів сягають майже десяти мільйонів примірників на вісімнадцяти мовах братніх народів СРСР. (Залишимо в дужках неприємне для них запитання, чи так само тріумфально виходили книжки Гашека мовами кримсько-татарського, чеченського, інгуського, литовського, латвійського, естонського й інших «братніх» народів у степах Казахстану, на Печорі й Колимі, в сибірській тайзі, куди їх регулярно й масово запроторювали?) Отже, не все так просто й урочисто було з популяризацією світової сатирично-гумористичної класики, хоча, звичайно, колишні мільйонні наклади не можуть не вразити свідомості нинішнього обивателя, котрий, либонь, і не здогадується, що тепер ось цю тисячу примірників Гашека українською мовою доводиться видавати за такими скаженими цінами на папір і поліграфію, що, зачувши про них, навіть і сам невтомний у жартах празький чарівник сміху залився б сльозами.

Проте облишимо цю феєричну тему як безнадійний закид політикам до наступних виборів, а повернімося до гумористичних перлин нещасливого в житті, але ощасливленого посмертною славою літератора, котрий, хоча ніколи й не мав власного письмового стола й навіть маленької власної квартири, але написане ним «на коліні» в гостях чи за кухлем пива у празькій забігайлівці ось уже ціле століття чарує світ.

Ця книжка відрізняється від усіх попередніх тим, що в ній уперше зібрані з достатньою повнотою найкращі зразки його малої сатирично-гумористичної прози, котру наш читач у такій «концентрації» ще жодного разу не тримав у руках. Річ у тім, що окремі київські видання Гашека були переважно вельми куцими за кількістю вміщених творів, а в єдиному солідному двотомнику, що вийшов у «Дніпрі» до 100-річчя від дня народження письменника, було не дуже доладно перемішано стільки різнорідного матеріалу (почасти й такого, що жодного стосунку до сатири та гумору не мав), що справжні шедеври веселого жанру губилися серед його численних мандрівних замальовок, нарисів чи напрочуд «безкомпромісної» публіцистики часів горезвісного «комісарування» у похідних друкарнях Червоної армії.

Взагалі проблема укладання вибраних творів Гашека – задавнений головний біль упорядників: і тих, які вперто дотримувалися хронологічних засад, і тих, які хотіли бачити в Гашекові не чеського національного генія, а передовсім свіжоспеченого на пекельно-гарячій московській пательні заблуканого інтернаціоналіста, котрого невдовзі по кривавій російській вакханалії відрядили шпигувати на рідних теренах задля перетворення солодкої ленінської казки на реальну сталінську бувальщину. Слава Богу, не вийшло з Гашека ні Ріхарда Зорге, ні Кіма Філбі. Вийшов автор геніального «Швейка», а ще – безпрецедентної пародійної історії створеної ним самим «партії поміркованого прогресу в межах закону» і багатьох шедеврів малої сатирично-гумористичної прози.

Подані в цій книзі твори засвідчують, яким унікальним хистом володів цей великий мандрівник, богемник, містифікатор, артист, а головне – незрівнянний знавець секретів комізму, чарівник короткої дотепної оповідки.

На жаль, нам поки що не все вдалося відшукати для здійснення зовсім нових перекладів досі не виданих в Україні творів Гашека. Сподіватимемося, що це лише початок, який дасть змогу в майбутньому докладніше домалювати портрет цього фантастично талановитого, винятково щирого, небувало працьовитого й вічно молодого чеха (помер у 39 років!), вірного сина свого прекрасного «голубиного народу», як назвав його один із великих його будителів від двохсотлітнього підневільного животіння. Ярослав Гашек і своїм життям, і своєю творчістю показав, що його народ невичерпний талантами, непохитний мужністю, безстрашний у смертельному протистоянні. Письменників такого народу має читати кожен свідомий українець у часи незавершеної боротьби за власне велике, Богом дане історичне майбутнє.

ОПОВІДАННЯ, ГУМОРЕСКИ, ПАМФЛЕТИ, ФЕЙЛЕТОНИ

Моя сповідь. – «Ческе слово» (вечірній випуск), 28.01.1921.

Стор. 5. «28 жовтня» – празька газета, що виходила у 1920–1923 рр. За редакцією Модрачека (1871–1960) і Гудця (1873–1957), ініціаторів публічного паплюження Гашека після його повернення на батьківщину.

Стор. 6. …прелатом у премонстрантів… – тобто володарем одного з найвищих титулів католицького духовенства. Премонстранти – духовний католицький орден привілейованої частини духовенства; заснований у XII ст.

Стор. 7. «Науковий словник» Отто — чеська енциклопедія, котру видавав Отто в 1888–1908 рр. і яка доповнювалася в 1930–1940 рр.

Князь Тун-Гогенштейн Франтішек Антонін (1847–1916) – австрійський державний діяч; у роки 1889–1896 і 1911–1915 – намісник Чехії, в 1898–1899 рр. – прем’єр-міністр Австрії.

Стор. 8. …ту дівчину… вбив не Гільзер, а я. Йдеться про резонансний процес у справі єврея Леопольда Гільзера із закарпатського містечка Польна, котрого звинувачували у вбивстві Анежки Грузової, скоєному нібито з ритуальною метою (1899–1900 рр.).

Стор. 9. Партія прогресивних соціалістів – нечисленна партія правого спрямування, очолювана Модрачеком і Гудцем. Проіснувала чотири роки (1919–1923).

Повість про портрет імператора Франца-Йосифа. – «Чехослован», 17.07.1916.

У зв’язку публікацією цього оповідання Гашека було звинувачено військовим судом австро-угорської армії в «образі Величності» і він мав бути суворо покараний. Гашек уник покарання, оскільки перебував за межами Австро-Угорщини.

Стор. 11. «Народна політіка» («Національна політика») – празька газета; виходила в 1883–1945 рр.;

«Глас народа» («Голос нації») – тижневик партії старочехів, який видавав Й. Є. Баштірж.

Стор. 15. Кустоцца. – 24.06.1866 р. під Кустоцею (Ломбардія) австрійські війська завдали поразки італійській армії.

Ківер піхотинця Трунця. – «Карікатури», 12.10.1909.

При публікації частина тексту була вилучена цензурою. Пізніше текст було відновлено за редакційними відбитками шпальт.

Жертва вуличної лотереї. – «Вілімкув гуморістіцкі календарж» («Гумористичний календар Вілімека»), Прага, Й. Р. Вілімек, 1915.

Стор. 24. …дасть на «Матицю» – тут імовірно йдеться про «Матіца ческа», чеське патріотичне товариство, котре ставило своїм завданням розвиток чеської національної культури; засноване в 1831 р.

Доісторична мавпа. – «Гуморістіцке лісти», 24.01.1911.

Непристойні календарі. – «Карікатури», 11.01.1910.

Стор. 34. Австрійський Катон (Катон Старший, Марк Порцій; 234–149 до н.е.) – римський полководець і державний діяч, його ім’я стало символом непримиренності до будь-яких порушень законів і моралі.

Стор. 35. Троїстий союз — військово-політичний союз Німеччини, Австро-Угорщини й Італії (1882 р.).

Трієст — великий торговельний порт на північному сході Італії. Трієнт — (нині – Тренто) – місто на півночі Італії. Вигідне географічне розташування цих міст на перетині торговельних шляхів і досить розвинена промисловість робили їх постійним об’єктом загарбницьких зазіхань різних держав. За Сен-Жерменським договором 1919 р. обидва міста відійшли до Італії.

Нова Кустоцца — (див. примітку до оповідання «Повість про портрет імператора Франца-Йосифа»).

Справа державної ваги. – «Копршіви», 05.01.1911.

Стор. 38. Князь Оксенгаузенський. – Оксенгаузен – колишнє вільне абатство в Німеччині поблизу Вюртемберга. Гашек, безперечно, використав із сатиричною метою смислове значення цієї назви («осhsе» по-німецьки «віл», у переносному значенні – «дурень», «йолоп»).

Стор. 40. …після Туреччини і Португалії прийшла черга й на Оксенгаузен… – 27 квітня 1909 р. Національні збори Туреччини скинули султана Абдул-Хаміда; в Португалії 1 лютого 1908 р. був убитий разом зі спадковим принцем король Карлуш. Про цю подію Гашек згадує в листі до своєї нареченої Ярміли Майєрової від 2 лютого 1908 р.: «надсилаю тобі останнє число „Свєтозора“ з моєю американською гуморескою і повідомленням про вбивство португальських тиранів».

Фінансова криза. – «Карікатури», 10.10.1910.

Стор. 44. Альпіне-Монтан – велике монополістичне об’єднання, що тримало в своїх руках значну частину гірничодобувної та металообробної промисловості Австрії.

Стор. 45. Фрідріхівські заводи – сталеплавильні заводи в Моравії.

Збройовка – військовий завод у Брно.

Стор. 47. Заводи… Кольбена – великий завод електротехнічного акціонерного товариства в Празі.

Ювілей служниці Ганни. – «Младе проуди», 22.06.1908.

«Млоде проуди» («Молоді напрями») – молодіжна газета національно-соціальної партії (1901–1909 рр.), яка провадила антимілітаристську пропаганду; редактором її був друг Гашека Алоїз Гатина.

У своїх сатиричних творах Гашек часто-густо узагальнював реальні факти повсякденного життя. Так, наприклад, відома публікація Бастиржа в «Ілюстровани куріре» під заголовком «Ювілей тридцятирічної вірної служби Анни Крупкової, котру „Товариство заохочення служниць“ нагородило почесним подарунком і срібною медаллю» вочевидь послугувала Гашеку як джерело сюжету оповідання.

Стор. 50. Крейцери — дрібна австрійська монета.

Сумна доля винахідника. – «Ческе слово», 16.04.1922.

Стор. 54 …товариства святого Яна. – Організація, котра видавала церковну та патріотичну літературу; засноване священиком А. Ганікаржем у селищі Клокати поблизу міста Табор.

Історія поросяти Ксавера. – «Лід», 02.07.1908.

Оповідання ввійшло до збірника «Путівник для іноземців» (1913).

Стор. 60. «Гей, ви, чубаті!» – Народне прізвисько австрійських поліцаїв, шоломи яких прикрашалися півнячим пір’ям.

Господарські реформи барона Клайнгампла. – «Весела Прага», березень, 1912.

Станова різниця. – «Весела Прага», травень, 1912.

Рекламна сцена. – «Свєтозор», 28.04.1905.

Барон і його пес. – «Свєт звіржат», 01.02.1913.

Ідилія в пеклі. – «Гуморістіцке лісти», 12.06.1908.

Стор. 84. «Нойє фрайє прессе» – ліберальна віденська газета.

Стор. 85. …в казані номер 1620… – Натяк на дату битви на Білій горі, після якої Чехія втратила незалежність і в країні почалося насильницьке онімечення.

Сімейна драма. – «Карікатури», 31.01.1910.

Експедиція злодія Шейби. – Збірник «Путівник для іноземців», 1913.

Старець Янчар. – Переклад оповідання подано за джерелом: Ярослав Гашек. Твори: В 2-х томах. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1983.

Бідолашна сирітка та її таємна мати. – Переклад оповідання подано за джерелом: Ярослав Гашек. Твори: В 2-х томах. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1983.

Загадкове зникнення пророка Іллі. – Переклад оповідання здійснено за джерелом: Hašek Jaroslav. Abeseda humory. – Praha: Československý spisovatel, 1960.

Сумна доля вокзальної місії. – «Карікатури», 27.11.1911.

Стор. 137. Гауч фон Франкентурн Пауль (1851–1918) – австрійський державний діяч, в 1897–1898, 1905–1906 і в 1911 р. – прем’єр-міністр.

Стор. 140. Гаєк – Домажлицький Ладислав (1884–1943) – чеський журналіст і письменник, друг Я. Гашека; видав 1925 р. книгу «Із моїх спогадів про Ярослава Гашека, автора „Бравого солдата Швейка“ і чудового гумориста». 1 жовтня 1911 р. Гаєк написав некролог про Фукса, свого начальника – видавця «Свєта звіржат»; після його смерті він сам видавав цей журнал.

Приклад із життя. – «Свєтозор», 02.12.1904.

Стор. 141. Американська гумореска. – Еміграція до Америки була однією з найпекучіших проблем Австрії на початку XX ст. Пародія Гашека – своєрідна «імунна пігулка» для тих чехів, які некритично сприймали солодкаві розповіді про заокеанський світ безмежних можливостей і безтурботного життя в атмосфері вільної економічної ініціативи і політичної свободи.

Сонячне затемнення. – «Добра копа», 26.04.1912. Переклад оповідання здійснено за джерелом: Hašek Jaroslav. Utrpеni pana Tenkráta. – Praha: Československý spisovatel, 1961.

Стор. 148. Фламмаріон Каміль (1842–1925) – французький астроном, автор низки науково-популярних книг з астрономії, метеорології та фізики.

Небезпечний працівник. – «Гуморістіцке лісти», 28.08.1914.

Стор. 153. «Уніон». – Кав’ярня «Уніон» у Празі в перші десятиліття XX ст. користувалася великою популярністю у людей, пов’язаних із мистецтвом. Гашек був постійним відвідувачем цього закладу.

Амстердамський торговець чоловічиною. – «Карікатури», 13.12.1909.

Вигублення практикантів транспортного агентства Кобкана. – «Трібуна», 27.03.1921.

Стор. 168. …до Стромовки. – Стромовка – парк у Празі на лівому березі Влтави, колишній королівський ліс-заповідник.

Стор. 170. …прямо до Трої. – Троя – частина Праги на правому березі Влтави, там міститься старий замок і парк.

Пригоди шкільного інспектора Калоуса. – «Карікатури», 07.12.1909.

Стор. 178. …бій при Саламіні — переможна битва греків проти персів біля острова Саламін 480 р. до н.е.

Службова запопадливість Штепана Бриха, збирача податків на празькім мосту. – «Гуморістіцке лісти», 22.05.1911.

Стор. 183. …невблаганних празьких Брутів – іронічне порівняння празьких бюрократів з родом славетних римських патриціїв, відомих (Луцій Юній) встановленням республіканського ладу в Римі, (Марк Юній і Децим Юній Альбін) участю у змові й убивстві Юлія Цезаря.

Стор. 184. …Марат празьких мостів – іронічне порівняння празьких поліціянтів з одним із вождів якобінців у період Великої французької революції, котрий разом із М. Робеспьєром керував народним повстанням 1793 р., що повалило владу жирондистів.

Справа про підкуп магістратського практиканта Бахури. – «Копршіви», 21.05.1914.

Стор. 188. Мала Страна — один із найдавніших районів Праги на лівому березі Влтави.

Любош Єржабек – депутат чеського сейму; відзначився дійовою турботою про охорону чеських старожитностей.

Стор. 191. Жижка Ян (бл. 1360–1424) – національний герой чеського народу, полководець. Учасник Грюнвальдської битви 1410 р. Вождь таборитів – радикального крила чеських прихильників Реформації.

Стор. 192. «Вічний жид» (Агасфер) – герой середньовічних переказів, єврей, засуджений Богом за те, що він не дав Христу відпочити в дорозі на Голгофу.

Торгівля трунами. – Переклад оповідання подано за джерелом: Ярослав Гашек. Твори: В 2-х томах. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1983.

Торжество справедливості. – «Карікатури», 22.05.1911.

Стор. 202. Ломброзо Чезаре (1835–1909) – італійський психіатр і криміналіст, родоначальник антропологічного напряму в кримінології, висунув положення про біологічну схильність до злочинів.

Історія з хом’яком. – «Вілімкув гуморістіцкі календарж» («Гумористичний календар Вілімека»), Прага, Й. Р. Вілімек, 1916.

Стор. 213. Брем Альфред Едмунд (1829–1884) – німецький зоолог, просвітитель. Спостереження, винесені ним із подорожей в Африці, Європі, Західному Сибіру та ін., послугували основою для написання «Життя тварин» (т. 1–6, 1863–1869).