Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

ІДИЛІЯ В ПЕКЛІ

Чорт Адольф працював біля двадцять восьмого казана, в якому кипіли нещасні грішні душі. Він курив коротеньку люльку, попивав чорне баварське пиво й тихо наспівував: «Спи, дитинко, спи». Раптом почув, що хтось жалібно кричить у казані:

– Будь ласка, випустіть мене!

Чорт Адольф задоволено зареготав і підкинув у вогонь кілька релігійних книг. Крики й зойки стали голосніші, і це дуже потішало чорта Адольфа. Він роздмухав ще більший вогонь під казаном, щоб підвищити тиск і температуру, а сам весь час ніжно наспівував: «Спи, дитинко, спи». Душа в казані почала страшенно волати й плакати:

– Ой, я збожеволію, якщо мене не випустять!

Почувши крик, підійшло й стало навколо казана ще кілька чортів. Чорт Рудольф сказав:

– Запитай-но, Адольфе, як звати цього горланя.

– Гей, душечко! – гукнув Адольф. – Як вас звати?

– Я кореспондент газети «Нойє фрайє прессе», – обізвався голос із казана. – Як тільки виберуся звідси, то напишу про вас таку статтю, що ви здивуєтесь. Випустіть мене, я хочу говорити з головним опалювачем.

Чорти вибухнули реготом:

– Ох, яка наївна душа, вона думає, що вибереться звідси!

– Голубонько, – спитав чорт Адольф, – а навіщо вам, душечко, говорити з головним опалювачем?

– Бо я гадаю, що моє місце не в казані, а серед вас, дорогі панове. Мабуть, сталася помилка в списку. Коли небесна поліція вела мене сюди, дорогою ми зайшли в чистилище, і там шинкар пригостив нас вином урожаю шеститисячного року до народження Христа. Мої конвоїри перепились і наплутали в списку. Записали мене між грішні душі, замість того, щоб записати до опалювачів. Але правда завжди спливає, як олія на воді.

– Приказками нас не проймеш, братику, – сказав чорт Рудольф. – Але, якщо ти твердиш, що сталася помилка, ми покличемо головного опалювача. Вилазь!

І душа під сичання пари вилізла з казана. Вона була вся спітніла, з висолопленим язиком. Чорт Адольф подав їй кухоль пива, душа випила й сіла поміж чортами.

– Отже, ви служили на землі кореспондентом «Нойє фрайє прессе»? – перепитав котрийсь із чортів. – Який ви симпатичний!

– Знаєте, приятелю, – сказав чорт Адольф, – головний опалювач мав на землі подібну роботу. Цей чорт із трьома зірочками був директором імператорсько-королівського відомства преси. Чому ж ви раніше не розповіли нам про себе?

– Та казав же я вам, напоїли мене вином у чистилищі. І, коли вкинули в казан, я подумав, що так і треба. Чи немає у вас сигарети?

– Ми, друже, куримо тютюн із сушених поліцейських комісарів, – зауважив чорт Рудольф, подаючи йому сигарету. – Міцний тютюнець. Згодом ви теж навчитеся так сушити. Це приємна робота: ви сушите їх, а вони в цей час розповідають вам анекдоти про себе. А ось і головний опалювач.

І справді, до них підходив колишній директор імператорсько-королівського відомства преси, старший чорт Ріхард. Він мало змінився за час перебування в пеклі. І посміхався так само солоденько, як і на землі, коли передавав у газети офіційні повідомлення. Побачивши колишнього кореспондента «Нойє фрайє прессе», він кинувся йому в обійми.

– Панове! – звернувся він до здивованих чортів. – Прошу цього добродія любити й поважати, бо з ним не зрівняється жоден розбійник.

Чорт Рудольф почервонів. А колишній директор відомства преси вів далі:

– Цей добродій убив сотні людей. От, приміром, коли відбулася в Празі невелика демонстрація, треба було вам прочитати його повідомлення в «Нойє фрайє прессе»! Він писав, що в Празі революція, що там вирізано п’ятсот німецьких родин. Хороший був чоловік.

Тепер колишній кореспондент «Нойє фрайє прессе» підтримує вогонь під грішними чеськими душами в казані номер одна тисяча шістсот двадцять.

СІМЕЙНА ДРАМА
(Із щоденника маленького Франтішека)

1. Як пан Фінгулін використовував таткову добрість, маму, служницю й собаку.

Мій тато не терпить, коли його засмучують, він любить спокій, коли перетравлює їжу. Тато товстий і дуже добрий, у нього обличчя здорового червоного кольору, і він служить у магістраті. Тато коротко по-англійськи підстригає свої вуса, щоб не возитися з ними й не підкручувати. Він узагалі не любить напружуватися. О пів на третю тато приходить з роботи додому обідати і їсть майже годину, потім запалює люльку й лягає на канапу. Люлька в нього падає, а він спить до п’ятої. Після цього тато йде в кав’ярню і сидить там до шостої години. У кав’ярні тато п’є чорну каву, курить сигару й дивиться, як у залі грають у карти, щоб не втомлювати себе читанням газет.

Із кав’ярні тато йде у свій трактир на вечерю, там він зазвичай випиває чотири кухлі пива й слухає, про що балакають навколо. До десятої години вечора тато завжди повертається додому, лягає спати й спить до ранку, а вранці о пів на восьму п’є каву в ліжку. О восьмій тато йде в канцелярію.

Моя мама молода й гарна. Вона молодша за тата на 20 років і, коли до нас приходить у гості молодий пан, мене зі служницею відправляють гуляти. Цей пан – татків знайомий, іноді вечорами вони разом з татом ходять у трактир послухати, що люди говорять.

Одного разу, коли я несподівано зайшов у кімнату, де він був із мамою, я застав маму в нього на колінах. Я спитав, чи не важко йому. Він сказав, що мама легка, і почав порпатися у себе в кишенях. Тоді мама подала йому свій ридикюль, він дістав крону й дав мені. Коли він пішов, мама відібрала її в мене й пояснила, що тато дуже розсердиться, якщо мама йому скаже, що я взяв гроші від пана Фінгуліна. Мені не можна брати від нього гроші й нічого не можна просити, тому що бідолашний тато, в котрого стільки турбот, дуже засмутиться, взнавши, який у нього невихований син! Моя мама дуже ласкава з усіма. Вона всіх гладить і цілує. Гладить мене, тата і пана Фінгуліна, нашого собаку, всім усміхається – мені, татові, і панові Фінгуліну, і собаці. А цілує більше всіх мене і пана Фінгуліна. Тато, коли приходить додому, випивши трохи коньяку, відразу лягає спати, з нами майже не розмовляє. Зате пан Фінгулін заходить до нас вечорами, поки тато в трактирі, і вони з мамою сидять у темряві. Мене посилають на кухню, бо, якщо я з ними сидітиму в темряві, у мене на носі виросте пір’я, і тоді мене ніхто не буде любити. Так сказала мама.

Якось я спитав у тата, коли він прийшов із трактиру, чи правда, що в мене на носі виросте пір’я, якщо я буду сидіти в темряві. І тато сказав:

– Звичайно, виросте, ти ж знаєш!

Про що б я його не спитав, у тата одна відповідь:

– Звичайно, ти ж знаєш!

Я його спитав, чи любить мама пана Фінгуліна, і він відповів:

– Звичайно, ти ж знаєш!

Іноді тато приходить додому з трактиру трохи раніше і разом із паном Фінгуліним. Вони п’ють у нас пиво чи вино, тато лягає спати, а пана Фінгуліна просить побути з мамою й розважити її. Пан Фінгулін ніколи не відмовляється. Тата ми зачиняємо в спальні, щоб йому не було страшно, мене теж відправляють спати, і я молюсь за пана Фінгуліна.

А нещодавно ми повернулися зі служницею додому, як веліла мама, коли вже смеркло, тільки мами ще не було. Не було і пана Фінгуліна. Ми відчинили двері в їдальню і запалили світло, обійшли всі кімнати, але їх ніде не знайшли.

Служниця заявила, що їй це не до вподоби. А мені було все одно, і я почав викидати «свої фокуси». Спершу, поки не остогидло, грав на піаніно й чекав. Ніхто не приходив, ні мама, ні служниця. Не було вдома й нашого собаки. Нарешті прийшов тато і подзвонив. Коли йому ніхто не відчинив, тато, сопучи, відчинив двері своїм ключем, зняв у передпокої зимове пальто і зайшов до їдальні, де я сидів у качалці. Я побіг до нього і сказав, що мами немає, пана Фінгуліна немає, і служниці, і собаки також.

Тато спершу не зрозумів, а потім вирішив:

– Почекаємо.

Він сів до столу і послав мене в комору по вино. Ключа від комори не виявилося, і вина я не приніс. Тато засмутився:

– Цього ще забракло насамкінець!

Він запалив люльку, і ми знову почали чекати. Сиділи, сиділи, а ніхто не з’являвся. Тато почав ходити по їдальні туди-сюди і примовляти:

– Так воно і є, не інакше.

Він сів у качалку, погойдався, набив люльку, зняв черевики.

– Почекаємо до другої години ночі, а потім полягаємо спати. Снідати підемо в кав’ярню.

Ми почекали і лягли спати. Тато зітхав і примовляв, перевертаючись у ліжку:

– Ніяк не вкладається в голові.

Ми заснули, але раптом я проснувся, тому що тато сказав:

– Ну, звичайно! І грошей, певно, теж немає!

У спальні у нас стоїть маленький сейф. Тато піднявся з ліжка, підійшов до сейфа, відчинив його, заглянув усередину, знову ліг і сказав:

– Ну, звичайно, грошей теж немає!

У мене там у поросяткові було вісім крейцерів, я заплакав і спитав, чи не пропало й поросятко. Тато заспокоїв мене і сказав, що моя скарбничка на місці. Я зрадів і заснув. Голос тата ще раз розбудив мене, тато говорив сам собі:

– У житті людини бувають моменти, коли навіть скотина здатна з’їхати з глузду!

Тато промовив це, заглядаючи в шафу з маминими сукнями. Шафа стоїть якраз навпроти мого ліжка, і я побачив, що в ній порожньо. Поруч із маминою була татова шафа. Тато відчинив також її, проте там усе висіло на місці й тато пробурчав:

– Мій одяг завеликий для нього. Фінгулін поряд зі мною печериця.

Я спитав тата:

– Таточко, правда ж, пан Фінгулін порядна людина?

Тато довго дивився на мене, а потім сказав, як завжди:

– Ну, звичайно, маленький, спи!

Я знову заснув, ліг і тато. Вранці він розбудив мене, і нам довелося потрудитися, поки ми наносили води. Коли ми вмилися, я спитав, де мама, пан Фінгулін, служниця і собака.

Тато пояснив, що вони поїхали погуляти за місто і взяли з собою собаку, а ми будемо їх шукати.

– Вони мені нічого не говорили, – сказав я.

– Мені також, – зітхнув тато.

Потім ми пішли в кафе снідати, і я радів, що все так здорово виходить, і я також побачу що-небудь цікаве.

Звідси ми пішли в якийсь великий дім, де були самі поліцаї й пани в кашкетах. В одній кімнаті всі писали, а тато говорив їм щось по-німецьки. Один пан погладив мене по голові. Тато перестав говорити по-німецьки, а той пан почав розпитувати мене, як усе було, коли пан Фінгулін приходив до нас за відсутності тата. Я йому пояснив, що в мене на носі виросло б пір’я, якби я сидів з ними у темряві, і ще розповів, як мама відібрала в мене крону після того, як сиділа в пана Фінгуліна на колінах, і як він мені сказав, що мама не важка, і що цю крону я отримав від пана Фінгуліна, проте більше я від нього нічого не брав, бо тато розсердився б, що я такий невихований. Вони все записали й попередили тата, що все це службова таємниця, і ми з татом пішли в кондитерську, а ще тато купив мені кубики. Обід нам принесли з трактиру, а я дуже радів кубикам. Увечері прийшов якийсь пан, сказав, що він із поліції і що маму спіймали разом із паном Фінгуліним, служницею та собакою у Будейовіцах і посилають назад. Почувши це, тато сплеснув руками:

– Слава тобі, Господи, що вона приїде додому, в мене хоча б на службі не буде неприємностей!

І ми почали очікувати маму.

2. Повернення пана Фінгуліна із собакою, мамою та служницею.

Я вже розповідав, як ми з татом уночі чекали на маму, пана Фінгуліна, служницю та собаку. А найбільше я чекав на пана Фінгуліна, бо це він утік з мамою, а тато пообіцяв:

– Я йому все виповім! Як використовувати мою добрість і мою дружину.

Я спитав, чи використовував пан Фінгулін також собаку та служницю?

Тато відповів, що пан Фінгулін на все здатний, і коли я виросту, то все зрозумію, а поки що велів мені лягати спати.

Я ліг і вже не думав про те, що сталося, тому що від солодощів у мене розболівся живіт. Я довго не міг заснути і чув, як тато ходить в їдальні й розмовляє сам із собою:

– Моя золота дружина, хто міг чекати від тебе такого?!

Потім тато сів за піаніно та почав бринькати на ньому, як я, коли хочу розізлити нашого собаку. Проте невдовзі тато закрив кришку, знову ходив по кімнаті, говорячи при цьому по-німецьки. Відтак він підійшов до мого ліжка і сказав:

– Викапаний Фінгулін! Де були мої очі? Що я за йолоп!

Мені зробилося смішно, як тато лає себе, тому я вдавав, ніби сплю, а потім і справді заснув.

Мене розбудила розмова за стіною в їдальні. Це мама повернулася додому. Я вибіг до неї прямо в нічній сорочці. В їдальні був і пан Фінгулін. Я взявся обіймати пана Фінгуліна і маму. З ними був і собака, а служниця – в дверях; вона раз по раз падала на коліна, плакала і кричала:

– Ваша милість, прошу пробачити мені, не могла я пані кинути, я доглядала за ними! Ваша милість, ради Господа Бога, пробачте, я в цьому чиста й безвинна! Пані мені сказала, що в пана Фінгуліна занедужала старенька тітка в Будейовіцях, а пан Фінгулін сам нічого не вміє, ні доглянути нікого, ні добитися нічого і боїться їхати сам, щоб я, отже, поїхала з ними і допомогла порадою і взагалі. Ваша милість, пробачте мені, ради Бога! Пресвята Богородиця, як же ж ми намучилися з цим собакою. Всю дорогу, клятий, вив безперестанку, тільки б жерти йому! Купили ми, ви вже пробачте мені, ваша милість, копченої ковбаси. Так ця тварюка половину змегелила і прямо в купе налюрила три калюжі й наклала дві купи, пробачте мені, Бога ради, ваша милість.

І служниця поповзла на колінах до стільця, що був до неї найближче, сіла на нього, витираючи носа спідницею.

Пан Фінгулін усе відкашлювався і нарешті попросив у тата сигару. Тато приніс сигари, проте в пана Фінгуліна не виявилося навіть сірників, тато дав йому прикурити. Вони між собою не розмовляли. Пан Фінгулін дивився на татові черевики, а тато – на черевики Фінгуліна. Собака переводив погляд із тата на маму, з мами – на пана Фінгуліна й радісно махав хвостом.

Тоді я спитав пана Фінгуліна, як він прогулявся в Будейовіцях.

Тут тато швиденько взяв мене за руку і відвів на кухню. За мною вийшов і собака.

До кухні долинув голос пана Фінгуліна:

– Вельмишановний пане! Як людина глибоко порядна, я дозволив собі піднятися до вас, щоб вибачитися за те, що взяв вашу високоповажну дружину в гості до моєї бідної хворої тітоньки в Чеське Будейовіце. Прошу повірити мені, що більше я нізащо у світі не візьму з собою в дорогу ніякого пса. Цей ваш пес виявився такою противною і хитрою тварюкою! Коли ми по дорозі зайшли на станції Весели в ресторан, то взяли сосиски з хроном. Чудові сосиски…

– Хрону вони пожалкували, щоправда. На два крейцери можна було б і більше покласти, – втрутилася мама.

– Але хрін був відмінний, – заперечив пан Фінгулін. – Іноді хрін буває неприємний і щипає за язик. А цей не щипав, у нього був приємний солодкуватий смак. Так ось, щоб не забути, ваш собака, коли ми їли сосиски з хроном, підкрався до столу з холодною ліверною ковбасою, оглянувся навсібіч і – хап! Поцупив цілих дві штуки. Такі фокуси він учиняв постійно. Ми не знали від нього спокою навіть уночі. Варто було скрипнути, як він схоплювався і підіймав гавкіт, ніби йому на хвіст наступили, і будив увесь готель. У Таборі, де ми ночували першу ніч, він укусив покоївку, коли та принесла нам каву в постіль. Слава Богу, вона заспокоїлася, отримавши п’ять крон.

– Ваша милість, пробачте, Бога ради, – плаксиво відгукнулася служниця, – повірте мені, пес і справді жахливий!

Тато ходив по їдальні, тримався за голову й повторював:

– Це нічого не доводить, пане Фінгулін, це не виправдання.

Пан Фінгулін також підвівся і заходив по їдальні примовляючи:

– Такси, повірте мені, всі такі. Цей пес, добродію, жахливо підступний і лицемірний, де що не побачить – умить зжере і тікає. У мого брата був пес тієї ж породи, так він, клятий, куди не прийде, неодмінно напаскудить або вкраде щось.

Тато, слухаючи його, зітхав:

– Боже мій, Боже мій!

Тут мама занепокоїлася – чи немає в домі вина. У нас же як-не-як гості!

Ну, тато приніс пляшку, а служниця принесла чарки. Мама налила вина, пан Фінгулін цокнувся з татом і сказав:

– Ваше здоров’я, пане старший діловоде!

Тато випив і знову взявся ходити по їдальні, тільки швидше, а потім ще швидше, дедалі швидше, поки не зачепив і не відгорнув в одному місці килим, а мама розсердилася, тому що килими від цього ламаються і псуються.

Нарешті тато сів за стіл і спитав, чи пам’ятають вони Божу заповідь – «не побажай дружини ближнього свого»?

Хто мав це пам’ятати, він не уточнив і чого треба було побажати у дружини, він також не сказав, а додав лише, що помилився в панові Фінгуліні, бо вважав його своїм другом. Пан Фінгулін на це відповів йому, що тато, безперечно, міг покластися на його дружбу і, якби не було в нього в Будейовіцях старої тьоті, вони б нікуди не поїхали, а цією поїздкою ситі донесхочу. А пес був цілковито клопітним тягарем.

– Нам усюди довелося червоніти за нього, – додала мама. – Він найбезсоромнішим і нахабним чином чіплявся до всіх зустрічних собак у Будейовіцях, а коли я хотіла стукнути його парасолею, він одскочив, а парасоля зламалася, ударившись об бруківку.

Пан Фінгулін знову налив собі вина, випив, узяв капелюх, подав татові руку й побажав доброї ночі. Прощаючись, він порадив:

– Пробачте, але якщо ви хочете послухатися моєї поради – проженіть цього пса!

І тато велів одвести його до шкуродера, щоб, коли пан Фінгулін переселиться до нас, пес не мозолив йому очі.

3. Наш тато псується.

Одного чудового вечора пан Фінгулін знову прийшов. Тата ще не було вдома. Я сидів у туалеті, а туалет у нас біля самих вхідних дверей, і я чув, як пан Фінгулін цілує маму і каже їй:

– Золота моя Фанінка!

Мама попросила його говорити тихіше, бо я вдома. Щоб вони не подумали, нібито мені цікаво, я спустив воду. Мама вигукнула:

– Боже мій, цей хлопчисько досі товчеться в туалеті!

І вони з паном Фінгуліним перейшли до їдальні. Я ще кілька разів спустив воду, а відтак і сам прийшов до них. Побачивши мене, пан Фінгулін прикинувся здивованим:

– Звідки ти взявся, Франтішек?

Мама зауважила мені, що я поводився невиховано, коли сказав, ніби в мене болить живіт. А я нічого не можу з собою зробити, така вже я дитина, і, коли в мене були глисти, я теж усім розповідав, кого не стріну, бо всі мене жаліли й говорили, що я гарний хлопчик.

Пан Фінгулін спитав, як справи з блощицями. Йдеться про те, що у нас тепер є блощиці, вони завелися після того, як мама з паном Фінгуліним побували в Будейовіцях. Вони привезли їх із собою в ручному саквояжі. А тато розповідав, що вигнані із Франції гугеноти привезли блощиць до Лондона, з Лондона вони прийшли в Данію, з Данії в Німеччину, а звідти вже до нас, у Чехію.

Я пояснив пану Фінгуліну, що блощиці кусаються вночі для того, щоб люди і ночами не забували про Господа Бога, і що я, коли вони сильно мені допікають, молюсь «Ангелочку, мій хранитель…» – і до ранку засинаю, і блощиці також.

Пан Фінгулін погладив мене по голові і спитав, чи люблю я Боженьку. І тоді я йому розповів, як я потраплю на небо і як там буду гратися сірниками, відривати мухам лапки й виколювати очі мишам, веселитися з ангелочками, лазити по деревах і спати в ліжку одягненим. А ще я сказав, що буду грати з ангелочками в розбійників і полоненим відрізати носи.

Мама зауважила, що я дуже мила дитина, а я розповідав далі, як буду слухняним на землі, добре поводитися, щоб потім у раю вбивати поліцаїв й обдурювати жандармів, і як я щодня молюся, щоб Господь дав мені добрі наміри й кажу «Отче наш…» і «Богородице, діво…», «Ангел Божий» і «Вірую». Я став на коліна і почав:

– «Юобот з допсог яірам антадогалб ясйудар овід яцидорогоб».

Вони злякалися – чи я не збожеволів, а я пояснив, що це початок молитви «Богородице, діво», тільки задом наперед, і що так жахливо важко молитися, але я іноді молюся так вечорами, щоб не повторювати без кінця «Отче наш, який живе на небесах…»

Пан Фінгулін розсердився і сказав, що це несправжня молитва. Пан Фінгулін дуже набожний. Учора мама розповідала татові, що в Будейовіцях вони обійшли всі костьоли.

Я дістав догану за те, що мені – все завиграшки, а до Господа Бога треба звертатися з любов’ю і шануванням, як і належить достеменному хлопчикові-християнину, і тут мама почала сердитися, що вже пізно, а тата все немає. Зазвичай у цей час він уже приходить додому!

Пан Фінгулін припустив, що тато не поспішає додому через нього. Але мама заперечила – мовляв, навпаки, тато дуже цінує пана Фінгуліна як приємного співрозмовника.

Пан Фінгулін посміхнувся, погладив маму по щоці, і обоє засміялися. Проте коли я також, нещасна дитина, почав сміятися разом із ними, мене зараз же відвели на кухню.

На кухні служниця готувала відбивні й сказала, що коли вона була в місті, то бачила милостивого (тобто мого батька, тата), як він перед винним підвальчиком вилізав із фіакра разом із ще двома панами. І що тато був дуже веселий. Може, це був і не тато, але веселий той пан був уже дуже. І коли він вистрибнув із фіакра, то трохи не впав. Може, той пан і не його милість господар, але що той пан трохи не впав, вона клянеться головою. Милостивий пан ізроду нічого такого не витворяв, вечорами завсіди вдома сидів, а вже до чого їй жаль милостиву господиню, як-то вона тепер біситься буде!

Я пішов у їдальню. Мама сиділа на дивані біля пана Фінгуліна, і пан Фінгулін поклав одну ногу на маму. Він завжди так робить, коли в нього розв’язуються шнурки. Я знаю, тому що завжди, коли я бачив це, він говорив:

– До чого мені набридли ці черевики на шнурівці!

І зав’язує їх.

Зрозуміло, на мене вони розсердилися, тому що мені слід було сидіти на кухні, і я швиденько почав розповідати, що служниця бачила дуже веселого пана, як той ліз із фіакра у винний підвальчик, і це був наш тато, і він трохи не впав.

Тільки-но я договорив, мама почала кричати, а пан Фінгулін їй підтакував.

– Гарненька справа! Він починає псуватися!

Мама заломлювала руки, а пан Фінгулін казав:

– Це жахливо! Таке падіння моралі! Нечувано і згубно! Напитися як чіп у громадському місці! Він просто ганьбить нас! Милостива пані, можу порадити одне: ми не пустимо його додому. Десяту пробило, якщо до одинадцятої він не прийде, кінець і крапка! Інакше гульбища стануть для нього життєвою потребою, і він остаточно й безповоротно зіпсується! Ми рішуче не пустимо його додому. Хай дзвонить, стукає, хай не знаю що робить, але це вже переходить усякі межі пристойностей і не має жодних виправдань! Скільки клопоту він завдає вам! Такого ще не було, щоб о десятій годині він десь швендяв! Це нестерпно!

Пан Фінгулін зняв сюртук, черевики, взяв татові капці, надів татів халат, закурив сигару й розлігся на дивані.

– Який жах! – промовив він. – Куди котиться ця благополучна сім’я – чоловік перетворюється на п’яницю й залишає свою дружину!

На цьому місці мама звеліла мені роздягтися і лягти спати. Я помолився за тата і сказав «Вірую» задом наперед. Пан Фінгулін тихенько говорив мамі, що об одинадцятій він ляже в татове ліжко, і тоді, що б тато не виробляв, якого б галасу не здіймав, щоб мама не сміла впускати його. Мама погодилася об одинадцятій також лягти і, як би тато не дзвонив, хай хоч і плаче під дверима, вона його не впустить і відправить його ночувати в готель, тому що сімейний дім – це йому не прохідний двір.

Пан Фінгулін зітхнув:

– Скоріше б уже пробило одинадцять!

Я заснув і довго спав, і раптом мене розбудили голоси в спальні. Був уже ранок.

За стіною в їдальні хтось чхнув і сказав:

– Доброго ранку, пане Фінгулін, дай вам Господи!

Це був голос тата. У мого золотого татуся були свої ключі від квартири. І тато закричав:

– Доброго ранку, пане Фінгулін, цілую ручки, милостива пані!

І почав чимось лупити по піаніно. Потім через прочинені двері я побачив на голові тата циліндр пана Фінгуліна, і тато збирався лягти в ліжко. Циліндр був зім’ятий, видно, саме ним тато і стукав по піаніно. Я знову заснув, бо тут уже було не до жартів. Засинаючи, я почув:

 
Голову мені відріжте —
Цим хоча б мене утіште…
 

Уранці служниця розбудила мене, звеліла вмитися, одягнутись і розбудити тата, оскільки пан Фінгулін бажав з ним побесідувати. Я зрадів. Раніше було навпаки – завжди тато будив мене, а тепер я його розбужу. Я постукав татові по лобі, щоб проснулася його душа, він повернувся і промимрив:

– Вино поставте на лід.

Я заліз на ліжко і стягнув із тата перину. Виявилося, тато був узутий і в штанах, які носив по неділях і в свята. Манжети і комірець лежали в циліндрі, а циліндр лежав під татом. Все було зім’яте, як тоді, коли я сів на коробку від модистки і провалився в неї на мамин капелюшок. Тато боявся забруднити простирадло нечистими черевиками і підклав під ноги оксамитову жилетку. Я вщипнув тата за ногу, він перекинувся лицем до мене і пробуркотів:

– Нас тут шестеро, так що принесіть три пляшки!

Тато буркотів не дуже розбірливо, тому що в роті у нього була розтріпана сигара. Я потягнув за неї, і вона розламалася, половина залишилася в мого золотого татуся в роті. Татусь облизнувся і проковтнув її, потім повернувся на другий бік і пробуркотів:

– Терпіння немає чекати, вино, видно, ще тільки готують, візьміть, панове, ще по шматочку лосося, я більше не можу.

Я пішов у їдальню, де стоїть у нас швейна машинка, і дістав з ящичка шпильку. Тато лежав до мене спиною, і я кольнув його у верхню частину штанів, і як треба, тато ж у мене великий і стерпить що завгодно. Він так сильно здригнувся, що я не зміг висмикнути ту шпильку назад, і тато перекинувся на шпильку, але вона його колола, і тут тато вдарився випнутими штанами об край ліжка, потрапивши, як мовиться, із вогню в полум’я. Тато дуже смішно смикався та звивався, як колись короп, котрого я витягнув із наповнених водою ночв і кинув на підлогу.

Я не відразу наловчився, проте все-таки висмикнув шпильку. Зате тато майже прокинувся і тер очі, сидячи на постелі. Він позіхав, навіть не затуляючи рота руками, як мав би робити я, щоб не дістати потиличника.

Але тато все-таки ще не зовсім прокинувся, тому що дивлячись на мене упритул, він не пізнавав мене і буркотів, що готель кишить блощицями. Тут я сказав татові, що це я, його маленький Франтішек, що вже досить пізно і з ним хоче говорити пан Фінгулін.

Тато схопився за голову, подивився на свої черевики і спустив ноги з ліжка.

– Ну що, Франтішек, здорово ми нахимерили, га? І дівчатко яке було! – У тата голос був хрипкий-хрипкий, як колись у мами, коли вона на хрестинах пила вино. А тато знову почав позіхати, очі в нього були сумні-пресумні і ніби затягнуті шовковим папером. Потім він щось сказав про випивку. Це слово я не смію вимовляти, за нього мене лупцювали. Якось я покликав дідуся випити, коли кава була вже налита. – Франтішек, – повторив тато, моргаючи очима, – пияцтво вбиває інтелект, і, якщо я побачу тебе з чаркою, я виб’ю її у тебе з рук.

Тут на тата напала гикавка і позіхи. Тато затиснув перенісся і потримався за ніс. Гикавка зникла. Тато і мене навчав затискувати носа від гикавки і не дихати, коли не порахую до дев’яти. Потім він підійшов до умивальника і напився води зі склянки, в якій тримав зубну щітку, опустив голову в таз і попросив мене лити на неї воду, бо йому було погано. Тато поналивав кругом. Мене, якби я хоча б трішки набризкав, одразу ж обізвали б поросям. Тато вмився, витерся рушником, сів на постіль і простогнав, що йому зараз буде кепсько, тому що шлунок його ніби повиснув у повітрі. Він підійшов до тазу, і йому стало так погано, як мені колись, коли я об’ївся.

Варто було татові підняти голову і сказати:

– Фран…

Як у нього починалося спочатку.

Я підійшов до тата, він почав гладити мене однією рукою по голові, а другою тримався за живіт і все вивергав із себе:

– Фра… Фра…

Нарешті він зміг вимовити:

– Франті… – а потім: – Франтішек, ах, просто жахливо, що твоєму татусеві доводиться переживати!

Я подумав, чи не отримати мені крейцер, і почав плакати. Якось у тата боліли зуби, і він дав мені 2 крейцери, щоб я тільки замовк. І цього разу тато дістав гаманець, заглянув у нього і сказав:

– Хе-хе, а грошики тю-тю, чорти вхопили!

І він почав ходити по кімнаті та примовляти:

– Не плач, усе мине в твого бідного нещасного татуся.

Потім він зняв черевики і звелів дістати йому з-під ліжка капці. Сам він боявся нахилятися, щоб шлунок не потягнув його донизу, і підійшов до шафи по халат. Я попередив тата, що халат ще ввечері надів пан Фінгулін. У тата задрижали руки, і я почув, як він, дивлячись у розчинену шафу, сказав:

– Господи, ну що я зробив поганого пану Фінгуліну? Мало того, що він позбавив мене дружини, а тепер ще й халат забрав.

Тут відчинилися скляні двері, і в кімнату ввійшли пан Фінгулін із мамою. Тато сів на ліжко і подивився на них, як пес м’ясника Вейводи, коли якось украв шматок легені, а пані Вейводова застукала його. У пана Фінгуліна обличчя було дуже бліде, він мав серйозний вигляд і до того ж був у татовому халаті. У мами обличчя було червоне. Побачивши мене, вона прогнала мене в кухню. Я зробив вигляд, що йду, а сам повернувся, став за дверима і дивився крізь скло. Пан Фінгулін підсунув до татового ліжка два стільці, на один сів сам, на другий – мама.

– Шановний пане, – урочисто почав пан Фінгулін, – сподіваюсь, ви дозволите мені, як достеменному другові дому, дати вам кілька добрих порад.

Мама незадоволено зауважила, що тато дивиться на них звіром, але тато заперечив, що зовсім він не дивиться звіром. Пан Фінгулін розмахував рукою і говорив, що вважає своїм святим обов’язком заявити татові прямо в очі, що чоловік, який примушує дружину цілу ніч страждати в самотності з другом дому, заслуговує звання величезного в світі мерзотника. Тато вже не дивився, як пес м’ясника Вейводи, а дивився, як учень крамаря Горжейша, коли пан Горжейш волочив його за вухо по крамниці й кричав:

– Я тобі поплюю в повидло!

Пан Фінгулін і далі говорив, що чоловік, який залишає дружину вдома в самотності задля того, щоб влаштовувати оргії з розбещеною компанією, найнікчемніша людина, що втратила всяку честь, людина, котрій байдуже, чи страждає дружина по ньому й непокоїться, чи не сталося з ним чого.

Я почув, як тато сказав:

– Я не сумніваюсь, пане Фінгулін, що ви не примусите мою дружину нудьгувати в самотності.

Пан Фінгулін підскочив і закричав, що просить облишити всі натяки на його стосунки з милостивою пані.

А мама встала перед татом і також закричала:

– Фу, як негарно, фу, це в тобі говорить алкоголь!

Тато сидів як прибитий.

– Чоловік, який повертається додому до дружини п’яний, може бути певним, що розриває усі зв’язки, що поєднують його із сім’єю. І якщо ви усвідомлюєте, що своєю поведінкою ви лише демонструєте неповагу до священних подружніх уз, то мені вас щиро жаль.

– Не жалійте його, негідника, – перебила його мама.

Тато лише хитав головою і казав:

– Що ви, ну який же я негідник?

– Ось вам наше остаточне рішення, – говорив далі пан Фінгулін. – Завтра ж ви ідете до тестя в село. Візьмете на службі відпустку і ще до обіду поїдете з Франтішеком. У селі під наглядом тестя, котрому я вже надіслав листа, в якому докладно поінформував про все, ви впродовж шести тижнів постараєтесь забути про празькі оргії. Ми з дружиною будемо вас іноді провідувати і, якщо ви постараєтеся добре поводити себе, ми приймемо вас як виправленого назад у лоно сім’ї. Обідати ви сьогодні не будете, вам треба як слід проспатися до завтрашньої подорожі. А ми з милостивою пані здійснимо нині невелику прогулянку на Завіст. Їй потрібно дійти до тями після цієї страшної ночі, проведеної в напруженому чеканні вашого повернення невідомо в якому стані. Ходімте, милостива пані.