Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

НОТАТКИ ПАНІ ЄДЛІЧКОВОЇ ПРО МОДУ

Я редагував провінційний часопис «Незалежність». Нині, маючи той досвід, якого набрався на цій роботі, я можу твердити напевне, що, коли якийсь часопис має назву «Незалежність», це означає, що знайшлося кілька заможних людей, які відчувають потребу вилаяти кого захочуть, а для того й заснували собі «Незалежність».

І мій часопис, отже, служив для такої мети. Роботи я мав небагато, бо видавці самі засипали мене статтями, які я тільки мусив підготувати до друку. Видавцями були: тамтешній аптекар, що видавав мені платню, потім два бакалійники й один торговець худобою. Усі вони били по магістрату щосили.

Найбільше дописів приносив торговець худобою. Він любив писати статейки куці, ніби раптово урвані, але такі круті, що я мусив викреслювати половину тексту. Наприклад, приносив «допис із міста», як він казав.

– Це проти магістрату, особливо проти старости, – пояснював, виймаючи з кишені дорогу сигару. Така була в нього звичка. Тією сигарою він ніби підкуповував мене.

Заголовок був такий: «Я тебе знаю, кульгавий чортяко!»

– Ви ж знаєте, що він кульгає, – казав автор. – Його ще прозивають шкандибою.

Отже, допис був спрямований проти старости. Далі його називали повним ім’ям, і писалося: «Хто був проти того, щоб продати частину міського лугу панові Єдлічці? Чому той клапоть продали отому заброді Мейстшікові? Недарма кажуть, що св… св… здалека чує, отож і староста з паном Мейстшіком кинулись в обійми один одному».

– Я оці два «св…» викреслю, пане Єдлічко.

– Та що ви, пане редакторе! Це ж якраз дуже ефектно, коли після літер крапки. У цьому є сіль, і кожен відразу збагне, що «св» з крапками означає «свиня», і сміятимуться як з Мейстшіка, так і з старости. Далі ви побачите ще одне скорочення – «св» з п’ятьма крапками, – це вже означатиме не «свиня», а «сволота», тобто мається на увазі ота сволота староста. Скорочення «о» з трьома крапками означає «осел», це зразу вгадає кожен читач. Не можна цього викреслювати!

Марно тлумачив я йому, що до часопису не можна писати ні «св», ні «о», ні всі інші наявні в дописі лайки: пан Єдлічка невблаганно стояв на тому, що треба в такому разі порадитися з усіма видавцями і що ввечері ми стрінемось у пана аптекаря.

Того вечора в помешканні пана аптекаря розгорівся запеклий бій за те, чи спроможні «св» з трьома крапками та інші скорочення повалити магістратську кліку.

Я казав, що якби надрукували таке, то мене як відповідального редактора поставили б перед судом присяжних і запроторили б за ґрати.

Пан Скорковський, один із видавців, почав говорити про Барака і про Грегра – мовляв, вони теж сиділи у в’язниці за газету, і це тільки робить їм честь.

Пан аптекар був на моєму боці. Він казав, що стоїть за різку манеру писання, але стаття пана Єдлічки все ж таки трохи надміру різка, тож ці образливі слова треба повикреслювати.

– Як не буде там «свині», «сволоти» й «осла», – вигукнув пан Єдлічка, – стаття втратить усю красу.

Пан Скорковський і пан Павлоусек підтримали його.

Якби хто з невтаємничених почув нашу розмову, то напевне здивувався б, чому це раптом із дому аптекаря весь час лунають слова: «свиня», «сволота», «осел».

Я говорив «ангельськими гласи» про культуру преси, пан аптекар погоджувався зі мною, але пан Єдлічка та решта двоє видавців непохитно стояли на тому, щоб друкувати «св» з трьома й п’ятьма крапками та «о» з трьома крапками.

Дебати ставали дедалі бурхливішими. Пан Скорковський дорікав мені, що я в його попередній статті викреслив речення: «Коли хто з порядних громадян випадково заблукає до магістратської зали засідань, нехай хутчіш затикає носа й утікає геть із цієї оселі смороду й розпусти».

– І того не надрукували, що в старости нова служниця і він з нею ночами гуляє в саду.

– Таж ви, пане Павлоусек, самі сказали, що це вам приснилося!

– Ну то й що, пане редакторе! Хіба стаття не називалася «Сон платника податків про одного старосту з нашого міста»? Пам’ятаєте, я вам казав, що це чудова стаття і її треба пустити підвалом? А як там було гарно сказано, що староста нібито раптом обернувся на верблюда! А ви й досі цього не надрукували!

Пан Єдлічка тим часом придумав, що сказати наостанці.

– Коли не надрукуєте всього, – промовив він, підводячись, – то пишіть свої дурниці самі.

Отак я втратив дописувачів. Разом з Єдлічкою застрайкували і пан Павлоусек, і пан Скорковський.

Через тиждень до редакції прийшла пані Єдлічкова. То була вже літня дама, що одягалася з жахливим, непрощенним, варварським несмаком провінційних дам.

– Я маю до вас прохання, пане редакторе, – сказала вона, виймаючи з кишені згорток паперу. – Я вже давно віддаю свій час спостереженням за модами, а оскільки у вашому часописі нема рубрики мод, то я й надумала інформувати тутешніх дам про нові напрями в моді. Гадаю, ця ідея вам сподобається.

Вона розіклала переді мною свої папери, і я прочитав:

«Сьогорічний осінній променад у нашому місті тішить око дуже різноманітними картинами. Поруч дами в широчезному капелюсі йде інша, в суконній шапочці. Перша накульгує, друга тягне ноги. В обох стоптані підбори, а це дуже великий несмак, пані поштмейстерова й пані ліснича. За ними суне ще одне опудало. Думає, що як купила собі осіннє пальто із зеленуватого гомспану, то вже вона від усіх розумніша. А тим часом такі обновки справляються раз на сто років, і кожна дама, що гляне на неї, має право вигукнути: „Люба пані Краловцова, зверху у вас блистить, та всередині свистить!“ Говорити про осінню моду було б передчасно. Пані старостиха вже дев’ятий рік носить той самий жакет, тільки цього року віддала його перешити в Кутній Горі, та й досі не заплатила кравчині. За нею йде пані Кромбгольцова, але та проходить тільки половину променаду, до пошти, а там завертає, похвалившися, що має новий осінній костюм з лодену, за який нібито заплатила п’ятдесят гульденів. Коли вона заплатила за нього стільки, як одній селянці на базарі за качку – селянка, коли спіймала її на тій крадіжці, натовкла їй розмальований вид тією качкою, – то можемо поздоровити її з дешевою осінньою обновкою. Гарний осінній костюм носить дружина першого магістратського радника пані Боркова, що її всі називають „шаленою“. Вона так хоче здаватися молодою, що носить куценькі спідниці. Та й підбирати поділ їй завдяки тому не доводиться, руки в неї вільні, і вона може стромляти їх у мішки з горіхами в крамницях Скорковського та Павлоусека. Здається, пані Боркова дуже добре вміє користати з нової моди на рукава – з буфом біля ліктя. Недавно вона висипала з такого рукава п’ять кілограмів слив. Принаймні мали що їсти вдома. Я гадаю, що після того, як учора ввечері коло басейну жандармський вахмістр привселюдно поляпував нашу панну старостівну по одному місцю, вузькі спідниці вийдуть із моди. Бо далі звужувати спідницю вже нема куди – тоді бідна дівчина не зможе втекти, коли до неї прийде її жених, пан Знаменачек. Мабуть, вернеться епоха кринолінів, і під них пані Кроупова ховатиме пана вчителя, коли її чоловік несподівано нагряне з полювання. У наступному номері розповім про шкарпетки пана старости».

– Опублікуйте оце, – рішуче сказала пані Єдлічкова й додала солодким голосом: – А то я вам очі повидряпую.

Отак я з «Незалежності» потрапив на Градчани, до притулку для сліпих.

КІНЕЦЬ ФІРМИ «ГАРРАХ І ГАВЕЛКА»

Пан Гаррах і пан Гавелка були замішані у вельми цікавих фінансових оборудках у Словаччині, котрі їм ніколи не вдавалися, незважаючи на те, що були не надто реальні. Справа в тім, що, як відомо, у Словаччині вдаються лише нереальні оборудки. Так, наприклад, зазнав краху банк Гарраха і Гавелки. Ці пани також із великими труднощами уникли судового розслідування, коли намагалися переконати одного заможного американця, хворого на прогресуючий параліч, що в долині Вага недалеко від Бецкова ними виявлені величезні джерела чистого бензину та лігроїну.

Вони трохи не вплутали в цю справу міністерство торгівлі, котре вже починало виявляти до неї інтерес, а в парламентських колах почали подейкувати, що Бецков разом із бензином і лігроїном буде продано якійсь англо-французькій фірмі.

Потім пани Гаррах і Гавелка хотіли будувати канатну дорогу на Кривань і ледве не отримали концесію, як раптом міністерство національної оборони зробило висновок, що така дорога недопустима зі стратегічних міркувань.

Від цього вельми сумнівного починання постраждав лише один ентузіаст, що зареєструвався як перший акціонер, але й той подав на свою частку фальшивий вексель.

Так само провалився і задум цих панів вигідно продати маленьку земельну ділянку, куплену ними біля Банської Бистиці одному англійцеві, котрий рискав по Словаччині з надією розбагатіти. Вони наплели йому, що відкрили величезні поклади аметистів, топазів і так званих мормороських алмазів. На цьому вони страшно прогоріли, оскільки на одну друзу аметистів, два топази та пригоршню мормороського кришталю вони витратили купу грошей. Тим часом англієць, не задовольнившись тим, що найнятий панами підприємцями циган все це справді викопав, і бажаючи перевірити ще раз, найняв половину жителів циганського села й розкопав усю ділянку так, ніби там лютувало стадо диких кабанів.

Пан Гаррах і пан Гавелка, проводжаючи англійця на вокзал, запевняли його, що треба копати на глибині сорока метрів. Адже те, що виявилося нагорі, було всього лише першим викидом, і позаяк стільки було у верхньому шарі, то що ж тоді на глибині?

Англієць нічого не відповів, сів у потяг, а коли той уже мав відійти, підкликав підприємців до вагонного вікна і, також не висловивши жодного слова, розбив обом носи.

Тоді пани Гаррах і Гавелка кинулись в іншу галузь, на цей раз менш небезпечну. Вони почали випускати в Братиславі пігулки від алкоголізму, виготовлені з хлібного м’якуша із підмішаним ментолом. Рекомендований спосіб уживання був дуже простий і ґрунтувався на психологічному впливі. Початок, так звану передмову, вони запозичили з брошури якогось професора Батьки, переклали його на словацьку й додали від себе таке настановлення:

«Як тільки тобі захочеться випити спиртного, проковтни одну за одною три пігулки і тричі прочитай „Отче наш“ і „Господи помилуй“».

Враховуючи виховний момент починання, вони дістали навіть підтримку держави, проте й тут їх, як на зло, переслідували нещастя.

Приблизно у двадцяти місцях одночасно близько двадцяти осіб у двадцяти єврейських трактирах, перебуваючи вже у цілковитому сп’янінні й захотівши випити ще, проковтнули по патентованій пігулці і як стій подавилися – пігулки замість стравоходу потрапили в гортань, оскільки пиякам ніколи було згідно з інструкцією тричі прочитати рекомендовані молитви.

Друкований орган Глінки й інших словацьких «людаків», тобто членів народної партії, виступив проти безчинств чехів у Словаччині. Усі словацькі газети цієї партії надрукували велику статтю патера Глінки під заголовком «Що це в нас знову твориться?»

Ось уривок із цієї статті: «Наші вороги чехи винайшли нову зброю, спрямовану проти розвитку нашого народу. Особи, що засіли в Братиславі, розсилають по наших областях оголошення про новий препарат проти алкоголізму. І ось ми стоїмо перед двадцятьма свіжими могилами їх жертв».

Міністерство внутрішніх справ, прагнучи уникнути заворушень у деяких словацьких областях, вирішило заборонити продаж пігулок від алкоголізму фірми «Гаррах і Гавелка».

Зазнала краху і їхня спроба заманити якого-небудь недотепу ідеєю повітряного сполучення між Братиславою та Кошицями. На їхнє оголошення відгукнувся єдиний житель Тройської столиці, який запропонував їм на продаж пропелер від аероплана, виявлений ним під час оранки поля. Пізніше з’явився ще один чоловік, який звернувся до фірми «Гаррах і Гавелка», пропонуючи свої послуги авіатора. Слідом за ним, проте, прийшли детективи державної поліції, оскільки згаданий необережний громадянин виявився давно розшукуваним угорським шпигуном.

Логічним наслідком цього дивовижного збігу обставин був поліційний обшук у фірмі «Гаррах і Гавелка». Після піврічного попереднього ув’язнення обидва пани були відпущені на свободу, а поліційне управління Братислави виплатило їм десять відсотків із нагороди в дві тисячі чехословацьких крон, призначених за спіймання небезпечного угорського шпигуна капітана Саваньї.

Після попереднього ув’язнення фірма «Гаррах і Гавелка» народила ідею, котра сама по собі виправдовувала культурне призначення фірми в Словаччині.

У «Народній політиці» з’явилося таке оголошення:

«Потрібен письменник, який пише народні романи. Грошова застава – за домовленістю при особистій зустрічі. З пропозиціями звертатися до фірми „Гаррах і Гавелка“, Братислава, вул. Штранзентальська, 96. Особиста присутність обов’язкова. Робота постійна, квартира та харчування в місті».

Пропозицій вони отримали багато, проте ніхто з охочих надати свої послуги не згадував про заставу, навпаки, кілька авторів народних романів вимагали завдаток наперед, запевняючи, що напишуть роман удома в Чехії, а потім привезуть його в Словаччину. Нарешті якось у фірмі «Гаррах і Гавелка» з’явилася літня дама, котра засвідчила свою особу ощадною книжкою та вирізкою з розважального додатку до «Народної політики», в якому під іменем Анни Брумлікової було надруковане зворушливе оповідання про нещасну прикажчицю, вся сім’я котрої впродовж чотирнадцяти днів вимерла від сухот, а старша дочка, що працювала рахівником у Празі, розтратила довірену їй грошову суму, яку мала віднести на пошту для оплати за похорони батька та своїх братів і сестер. Після похоронів прикажчиця з дочкою пішли топитися, проте в цьому їм завадив жандарм, який розшукував дочку за розтрату, а матір – за співучасть. А над полями дув холодний осінній вітер…

Панна Брумлікова дуже довго розповідала фірмі «Гаррах і Гавелка» про свої нездійснені творчі плани через тупість видавців. Кілька дюжин написаних нею романів, які є безперечно народними (адже вона послідовниця Заградника-Бродського) довго подорожували по всіляких видавництвах, а кілька десятків узагалі розвіялися по світу безвісти. Вона привезла із собою деякі зразки своїх творів – цілий великий ящик. Він на вокзалі.

Проте фірму «Гаррах і Гавелка» скоріше цікавила ощадна книжка. Виявилося, що панна Брумлікова хоч зараз може зняти з неї суму, що становить сто п’ятдесят тисяч крон. Її попросили взяти ці гроші та привезти їх із Чехії в Братиславу. Обидва пани були такі милі, що супроводжували панну в її подорожі, щоб вона випадково не загубилася разом із грошима.

Коли внесок уже перебував у касі фірми «Гаррах і Гавелка», туди ж було доставлено і ящик із народними романами Анни Брумлікової, а їй було вказане місце за одним із столів у порожньому кабінеті фірми, де вона мала продовжувати свою письменницьку творчість.

– Треба дати їй наперед на обіди й вечері, – сказав пан Гаррах, – щоб вона не спурхнула раніше, ніж їй це набридне.

– Видання однієї повісті цієї ідіотки обсягом у шістдесят чотири сторінки буде нам коштувати приблизно чотири тисячі крон, і якщо за цей час вона проїсть навіть тисячу, все одно нам залишиться ще сто сорок п’ять тисяч крон її внеску, – сказав Гавелка з добродушною усмішкою.

Потім почав серйозно міркувати пан Гаррах:

– Ми скажемо їй, що книга не пішла, що у нас великі збитки, що вона нас розорила, і спровадимо її додому в Чехію, щоб там вона спробувала написати що-небудь краще й популярніше.

– Я гадаю, що письменників і внесків буде більше, – зауважив пан Гавелка. – Адже було недавно оголошення в газеті: «Дам десять тисяч чехословацьких крон тому, хто надрукує мої вірші». Проте, судячи по всьому, ці неосвічені голодранці розраховують тільки на гонорар.

– Коли ми їх виженемо, – із хвацькою діловитістю розмірковував пан Гаррах, – треба буде придумати щось новеньке. Словаччина – це ж нова Америка, тільки трохи дурніша. Можна влаштувати тут місце для паломників зі святою водою та фабрику для виробництва святих мощей. А нині, коли нам удалося окрутити цю пошарпану панну, можна трохи й відпочити.

Проте панна Анна не вписалася в плани видавців, а їхні останні зауваження про неї не враховували суворих реалій. Для наших компаньйонів настали страшні часи, бо Анна Брумлікова заповзялася вголос прочитувати їм усі свої романи. Одного разу вони, щоб уникнути цього катування, навіть зачинили її в кабінеті, але письменниця вибила двері й догнала їх у кав’ярні, де, ніби нічого й не сталося, знову взялася розвивати перед ними теми своїх нових народних романів. Їм ніде не вдавалося сховатися, вона знаходила їх повсюди – чи то в найбруднішому трактирі в дунайському порту, чи то у найвишуканішому ресторані. Дрібнички, які вона їм читала, були надзвичайно трагічні, зворушливі, і зло в них завжди каралося за заслугами.

Один слюсар із ремонту машин, який украв у свого господаря велосипед, щоб можна було його використати як заставу під час гри в карти, украй цинічно баляндрасив про свій «подвиг» на квартирі коханки, як раптом перекинув на себе каструлю з окропом і смертельно ошпарився.

Барон, спокусник викладачки технікуму, що пообіцяв їй одружитися, під час прощальної розмови на її квартирі, диявольськи реготав над сльозами спокушеної жертви, але підсковзнувся на порозі, грудьми впав на робочий столик з незакінченим рукоділлям, і в’язальний крючок протнув йому серце.

Син, який хотів виманити в матері, вдови-пралі, останні зекономлені гроші і який під час сварки вдарив матінку, невдовзі, коли виходив із дому, був розчавлений вантажівкою.

Приборкувач хижаків, зальоти якого перша балерина цирку рішуче відкинула, зі злочинним задумом заманив її в клітку з білими ведмедями, але сам потрапив їм на зуби; причому бідолашна балерина стояла на колінах серед білих ведмедів над недоїденими рештками віроломного залицяльника і з її вуст чулася молитва, що зливалася з ревищем хижаків.

Пан Гаррах і пан Гавелка під час голосного читання вже не плакали, вони репетували на всю горлянку. Потім у них пішла піна з рота, і вони тільки скавчали.

Щоб уникнути знущання, тепер вони проводили всі дні на Дунаї, катаючись у найнятому човні. І почувалися в безпеці до того самого моменту, поки не помітили, що до них, розсікаючи воду потужними гребками, в синьому купальнику наближається панна Брумлікова; в зубах, як собака, що несе господареві палку, вона тримала знайомий їм зошит у чорній коленкоровій палітурці з червоною крайкою.

Фірма «Гаррах і Гавелка» почала відчайдушно гребти щонайдалі, проте панна Анна теж додала швидкості й невідворотно їх наздоганяла.

Коли вона почала перелазити в човен, пан Гаррах підвівся, перехрестився і гепнув її веслом по голові.

Вона випустила з рота зошит зі своїми сюжетами, і він поплив рівною поверхнею Дунаю на південь, де й потонув остаточно.

Але провидіння не примусило себе довго чекати. На Дунаї якраз випробовували новий гідроплан. Він пролітав прямо над човном фірми «Гаррах і Гавелка».

Пропелер зніс голови обом компаньйонам.

Так закінчила своє існування фірма «Гаррах і Гавелка».

НАЙВІДОМІШИЙ ЧЕСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК ЯРОСЛАВ ГАШЕК

Оскільки я вже не раз, оповідаючи історію партії поміркованого прогресу в межах законності, згадував свою особу, то відчуваю, що треба відкинути недоречну скромність і безсторонньо, як годиться, покритикувати самого себе перед усією широкою громадськістю.

Як проводир партії поміркованого прогресу в межах законності та кандидат від цієї партії, я повинен оцінювати свою поведінку, свої дії якнайоб’єктивніше й водночас наочно, щоб ні від кого не втаїлася жодна чудова риса моєї вдачі. Так, справді, у моєму житті бувають хвилини, коли я, у захваті від якогось власного подвигу, шепочу сам до себе: «Господи, який же я молодчага!» Та яка мені з того користь, коли про це не знатиме весь світ? Нехай і весь світ прийде до такої думки, хай людство належно оцінить мене – не тільки мої великі заслуги та надзвичайні здібності, а насамперед мій казковий талант і незрівнянно цільну вдачу. Може, хтось зауважить, що написання цього дифірамба краще було б доручити комусь іншому, відповіднішому для цього завдання, і не чинити такого насильства над своєю скромністю, самого себе вихваляючи.

На це я відповідаю: але ж я знаю сам себе краще, ніж будь-хто, а тому й не напишу про себе нічого такого, що не відповідало б дійсності, бо це було б просто курям на сміх, якби я, пишучи сам про себе, щось перебільшував. Тому я щоразу, коли треба себе похвалити, вживаю виразів якнайскромніших, одначе твердо стою на тому, що скромність, звісно, прикрашає чоловіка, але справжньому чоловікові прикраси не личать, а тому й не слід бути скромним надміру. Відкиньмо нарешті всю сентиментальність, за яку нас прозвали «голубиним народом», і будьмо чоловіками. Не стидаймося публічно признаватись у своїх перевагах! Як це прекрасно, коли я вмію сміливо сказати: «Панове, я геній!» – там, де недоречно скромний чоловік сказав би: «Панове, я тварюка».

Крім того, розумна людина завжди мудро вилазить наперед, тоді як людина скромна й церемонна сидить десь у сортирі, поки її щасливіший ближній, належно себе оцінивши, займає гідне себе становище в громадському житті. Церемонність – найгірша риса людської вдачі. Це шахрайство, прикрите плащем скромності, і саме для мене, людини з такими незмірними заслугами перед усією чеською літературою, політикою та громадським життям, було б ганьбою, було б злочином супроти чеського народу, якби я полишив його в непевності щодо того, геній я чи ні.

Тому я й тверджу навпростець: історії всього людства відома тільки одна особа, така універсально досконала, і це я. От візьміть, наприклад, будь-яке з моїх надзвичайно талановитих оповідань. Що ви побачите, гортаючи сторінку за сторінкою? Ви бачите, що кожне речення там має свій глибокий зміст, кожне слово стоїть на своєму місці, все в цілковитій згоді з дійсністю; коли я змальовую пейзаж, то ви бачите його перед собою, немов сфотографований, а дійові особи, яких я виводжу перед вами в майстерно зітканій фабулі, постають перед вашими очима, мов живі. Та й чеська мова в моїх літературних творах бездоганна, вона переважає чистотою навіть мову Кралицької біблії, і прочитати бодай рядок із моїх творів – це справжня насолода. Коли ви це зробите, то самі відчуєте, який чар вливається вам у душу, як вам стає тепло на серці, і ви з блаженною усмішкою носитимете мою книжку весь час при собі. Скільки разів я на власні очі бачив, як люди з досадою кидали газету, бо в ній не було нічого мого! Ба, навіть і сам я часто так чиню, бо й я належу до своїх шанувальників і нітрохи з цим не криюся. Кожен свій надрукований твір я доручаю прочитати мені вголос моїй дружині Ярмілі, наймилішій і найрозумнішій жінці в цілому світі, і за кожним реченням не можу стримати вигуку справедливого подиву: «От чудово, от прекрасно! Та й мудра ж голова в цього пана Ярослава Гашека!» Це я, звичайно, зауважую лиш мимохідь, бо це якраз знамените свідчення того, яке захоплення викликають мої літературні твори в читацьких колах, і я певен, що тисячі й тисячі людей роблять так із не меншим захватом, і їхній захват такий дорогий мені тому, що він струмить із сердець вельми інтелігентної маси, для якої я назавжди лишусь найславетнішим письменником світу. Я – живий доказ того, які брехливі інсинуації розповсюджують несумлінні критики, твердячи, ніби у нас нема жодного письменника світового значення.

А тепер я дам коротеньку оцінку своїй вдачі. У людини, що пише такі прекрасні твори, і душа мусить бути так само прекрасна. Тож під час наступних виборів до державної ради напевне з’явиться такий шанс, що я, будучи одноголосно обраний депутатом від котроїсь округи чи й кількох округ, нарешті врятую австрійський парламент від страшної ганьби; бо хіба ж це не ганьба, що в ньому й досі не засідає найблагородніша людина в усій австро-угорській монархії! Чи треба ще тлумачити, що під цією найблагороднішою людиною я маю на увазі себе? І, нарешті, я рішуче заявляю, що й ці рядки – одне з моїх великих, благородних діянь, бо що може бути прекраснішого, ніж коли людина цілком некорисливо піднесе когось на вершину слави? Цей розділ також розкриє очі багатьом людям, які, може, шукають у цій книжці, в цій великій історії збиранину пасквілів та обурливої критики численних громадських діячів. Бо коли ці рядки – пасквіль, то я вже й не знаю, що таке пасквіль!