Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК ІЗ КОТОМ

Одного разу пан Густолес у суперечці зі своїм сусідом Кржичкою сказав:

– Ваша партія – чудова партія. Тільки-но якийсь негідник уникне шибениці, вона відразу ж висуває його кандидатом у депутати.

Пан Кржичка відповів на це:

– Ми з вами, пане Густолес, іще поквитаємось.

Пан Густолес, окрім політичної далекоглядності мав іще й великого чорного кота, який завжди сидів на порозі його крамниці з дрібним товаром. Цього кота любили жителі всього околу і ставилися до нього з великою пошаною за його гарну поведінку, веселу вдачу (як відомо, весела вдача – це п’ятдесят процентів здоров’я) і за відданість хазяїнові. Нікому й на думку не спадало, що поблизу живе запеклий ворог цього чудового створіння.

Цим ворогом був пан Кржичка, який після згаданої політичної сварки з паном Густолесом сказав своєму восьмирічному синові Йозефу:

– Пепінку, якщо ти побачиш оту чорну потвору недоумка Густолеса, то наступи їй на хвіст.

Яка дитина відмовилась би виконати таке чудове конфіденційне доручення?

Пепічек пішов у крамницю, наступив котові на хвіст і до того ж геть його обплював; в однієї старої жінки, яка бачила цю сцену, серце мало не розірвалося від співчуття.

Після цього Пепічек утік. Кіт спочатку ніяк не міг добрати, що б це воно все означало, але потім, розміркувавши, дійшов висновку, що все це образливо.

І кіт вирішив ужити застережливих заходів.

За свою мужню поведінку Пепічек дістав од батька крейцер; крім того, батько пообіцяв йому ще грошей, якщо він буде й далі діяти в тому ж напрямі. Для пана Кржички цей кіт утілював цілу ворожу партію, бо він був власністю його політичного ворога. Таким чином, Пепічек наступив на хвіст не тільки коту, але й усій ворожій політичній партії і плював не тільки на кота, а й на всіх прихильників тієї партії, членові якої належав цей кіт. Пепічек весело вирушив у новий політичний бій.

Кіт сидів перед дверима і начебто дрімав. Одначе це була омана: кіт удав, ніби дрімає. Але ніхто не мав права йому докоряти: адже кіт не ходив до школи й не знав, що прикидатися – гріх.

Отже, кіт прикидається, і Пепік знову наступає йому на хвіст і плює на голову. Раптом кіт схоплюється і кусає Пепіка за ногу. Потім, пирхаючи, видирається Пепікові на голову, дряпає пазурами, дико нявкає, кусає його за вухо, зіскакує і, переможно задерши хвоста, віддаляється від хлопчиська, що реве на все горло, і з почуттям задоволення знову сідає на порозі крамниці свого хазяїна, мирно муркочучи.

Коли Пепічек, заплаканий і закривавлений, повернувся додому, пан Кржичка вигукнув:

– Слава Богу, нарешті я тебе спіймав, пане Густолес! – і повів Пепічка до поліцейського комісаріату, де поліцейський лікар, оглянувши хлопчика, склав протокол, а поліцейський комісар наказав заарештувати кота й піддати його ветеринарному огляду.

Двоє поліцейських пішли виконувати розпорядження й арештували кота іменем закону, а через те, що кіт намагався втекти, пирхав і дряпався, поліцейські вимушені були послати за спеціальним ящиком і закрити в ньому кота, який перед цим учинив неприховане насильство над поліцейськими, укусивши одного за уніформу. Крім того, він образив представників влади своїм пирсканням. Що саме він хотів цим виразити, встановити не вдалося.

Отже, кота перевезли до ветеринарного відділення, і поліцейські склали рапорт про його поведінку:

«Коли ми прийшли по нього, він дряпався, пирхав, кусався. Ми викликали муніципальну будку й після відчайдушного опору кинули до неї кота. Він намагався зірвати з нас револьвери».

Протокол було складено й надіслано до державної прокуратури. Державна прокуратура вбачала в поведінці пана Густолеса злочин за статтею, яка передбачає покарання за недостатній догляд за тваринами.

Його обвинувачували в тому, що кіт не був на цепу і ходив без намордника. Адже все це відбувалося під час виборів, коли тварина легко може сказитися. Крім того, між паном Кржичкою, батьком хлопчика, на якого напав кіт, і паном Густолесом, власником чорного кота, що напав на сина пана Кржички, довгий час тривала політична ворожнеча. Державний прокурор вважає доведеним те, що кіт пана Густолеса навмисне напав на хлопчика, з тим щоб якнайсильніше покалічити сина політичного супротивника свого хазяїна. І йому пощастило це зробити. А оскільки за законом Австрійської імперії від восьмого січня тисяча вісімсот першого року котів слід вважати особами недоумкуватими, за яких відповідають своїм іменем і життям їхні власники, то вся провина лягає на пана Густолеса.

Тим часом у ветеринарному відділенні було досліджено душевний і тілесний стан кота, і протоколи цього дослідження надійшли до державного прокурора. Висновок проголошував:

«Пан Франтішек Густолес. № 2145/65.

Обслідуваний має широкі кості, добре вгодований, але хворіє на запалення надкосниці, і тому його укуси можуть бути небезпечні для життя. З цих причин бажано, щоб обслідуваного було знищено.

Д-р М. Кашпарек»

Державна прокуратура одразу ж надіслала цей висновок для виконання в поліцейський комісаріат, де його зареєстрували у справі пана Густолеса.

Тим часом кота повернули панові Густолесу.

Можете собі уявити, як здивувалися члени його родини, коли о п’ятій годині ранку до пана Густолеса прийшли четверо поліцейських і повели цього нещасного з собою. У поліцейському відділенні суворий поліцейський пристав не дуже прихильно почав допитувати його:

– Ви – Франтішек Густолес?

– Так, ваша милість.

У одного молоденького поліцейського заблищали в очах сльози.

– Дайте сюди справу, що торкається Франтішека Густолеса, і не рюмсайте.

Справу принесли.

– Послухайте наказ градоначальника, Густолесе, від 15 червня 1911 року, за № 275/289:

«Франтішек Густолес, згідно з висновком ветеринарного відділення за № 2145/65, має бути негайно знищений. Проти цього висновку на підставі § 5 закону про епідемії худоби від 12 лютого 1867 року заперечень не маю.

Градоначальник Ванічек»

– Як бачите, – сказав нещасному поліцейський пристав, – постанову не скасовано. Напишіть свої останні розпорядження й не рюмсайте. Вас буде знищено, як тільки з Відня надійде підтвердження рішення й розпорядження про спосіб вашого знищення.

Мені самому цікаво: як пан Густолес виплутався з цієї історії?

АЛКОГОЛЬНА ІДИЛІЯ

Пан Годішек зовсім не був алкоголіком, бо випивав щодня всього два кухлі пива.

То був порядний чоловік, що сумлінно піклувався про свою родину; єдиною слабкою жилкою, всім його нещастям було зо два кухлі пива на день.

Я кажу – нещастям, бо зараз ви самі побачите, до чого це призвело.

Пані Годішковій попала до рук листівка антиалкогольної ліги, тієї страшної організації для боротьби з алкоголізмом, котра веде з ним безнастанну, але марну війну, бо відрадити від пияцтва двох пияків – це однаково, що зітнути голову гідрі. Замість зітнутої виростає десять нових голів, і замість кожного непитущого в бій за процвітання алкоголю виступає десятеро нових випивак.

Та антиалкогольна ліга не знає втоми. Це вона влаштовує лекції про згубний вплив алкоголізму, на яких слухачі п’ють пиво і тільки перед лектором стоїть скромненька пляшка содової води.

Це антиалкогольна ліга оголосила, що кожен, хто випиває хоч би один кухоль пива, – вже алкоголік, він має отупілу голову й поступово тупішає дедалі більше, і що одного кухля пива на день цілком вистачить, щоб за рік з людини зробити цілковитого ідіота. Далі в брошурі була детально змальована історія одного урядовця-алкоголіка, який наче нічого такого й не витівав, а лише випивав день у день один кухоль пива. Його мозок від того щоденного кухля дедалі потьмарювався, і він помалу втрачав почуття обов’язку, а ослабнувши розумово, не міг уже запомагатись додатковими підробітками, щоб утримувати в достатку численну родину. В оселі, доти щасливій, запанували злидні, а він усе випивав щодня той проклятий кухоль пива, незважаючи на скарги дружини й дітей, що голодували, і врешті дійшло до того, що він, аби лиш мати змогу й далі всмак випивати той щоденний кухоль пива, розтратив довірені йому на службі гроші, привласнив чималу суму, але був викритий, ув’язнений, а родина його зовсім зубожіла, і він, вийшовши з в’язниці, порубав жінку й дітей сокирою, щоб уже довершити страшне діло алкоголізму.

Прочитавши все це, пані Годішкова розревлася, бо, як вірити брошурі, її чоловік теж був алкоголік. Через кілька сторінок вона прочитала, що таке отупіння не завжди настає відразу, а частіше поступово, і що його можна відкрити в нещасній жертві алкоголізму тільки пильним спостереженням.

Отож того дня, коли її чоловік прийшов додому обідати, вона з завмиранням серця стежила, чи він ще не позбувся розуму. І аж затремтіла з жаху, коли він, дивлячись на новеньку кретонову блузку своєї донечки, недбало кинув: «А, це сап’ян!» Їй зразу пригадались деякі інші подробиці з чоловікових висловлювань, які вона раніше пропускала повз вуха. Так, наприклад, вона пам’ятає, як колись, уже з рік тому, він щось плів про те, ніби копчений язик під польським соусом можна зготувати з кислою сметаною, а не з солодкими вершками, а щоразу, коли вона заведе мову про те, що тепер носять, він відмахується: «Ет, носять, то й носять. Подавай краще на стіл». Серце її здригалось, коли вона згадувала всі ці подробиці і, поглядаючи на чоловіка, шукала в ньому риси ідіотизму або принаймні зародків дурнуватої усмішки, характерної для недоумкуватих людей.

Пан Годішек справді всміхався задоволено, як людина, що їсть смачний обід, але ця усмішка як вогнем пекла пані Годішкову. Нема сумніву – пан Годішек божеволіє.

Які страшні були ті три дні, коли вона спостерігала все ту саму усмішку й ту насолоду, що з нею він занурював свої вуса після обіду в перший кухоль пива, а ввечері – в другий і останній!

Коли хто стає алкоголіком і божеволіє, випиваючи по одному кухлю в день, то що ж буде з тим, хто випиває два! Який це жахливий алкоголік!

Пані Годішкова ходила сама не своя і все думала, як урятувати чоловіка від згуби, а родину – від цілковитого розвалу.

То добре, що вона мала до своїх послуг газету і в ній на четвертий день прочитала таке оголошення: «Примара алкоголізму нависла над вашою родиною. З вашого шановного чоловіка, якщо ви не вживете заходів, вийде вбивця, палій, грабіжник. Як вам урятуватися, щоб він у п’яному шаленстві не повбивав вас і ваших діточок? Зверніться з довірою до аптеки Кароя в Лугачі, в Угорщині, і вам пришлють післяплатою або за переказані гроші – 5 крон 80 гелерів – пляшку горілки для лікування алкоголізму. Тричі на день – уранці, в обід і ввечері – накрапуйте по 30 крапель у лікер, який п’є ваш чоловік, і за чотири місяці він буде вилікуваний. Застерігаємо, що з пивом наші ліки вживати не можна».

Пані Годішкова послала п’ять крон вісімдесят гелерів і одержала пляшку, а тоді за обідом спитала чоловіка, який лікер він найдужче любить. Треба зазначити, що з цього погляду пан Годішек був зовсім непитущим. Тому він їй відповів, що не хоче й слухати ні про який лікер. Бо доти пан Годішек ще ні разу не куштував ніякого лікеру. Відповідаючи, він глянув на дружину якось дивно і цим остаточно переконав її, що він уже зовсім збожеволів і вилікувати його буде дуже важко.

– А може, вип’єш вишнівки? Може, тобі сподобається. Я ось купила пляшку доброї вишнівки, то випивай по обіді, потрошечку, воно не зашкодить, навпаки, ще й апетиту додасть, та й працюватиметься веселіше.

І, вийшовши до кухні, зі сльозами на очах налила там у лікерну чарочку вишнівки, а тоді накрапала в неї тридцять крапель тієї чудодійної горілки проти п’яного шаленства. Потім, утерши сльози, понесла вишнівку чоловікові. Той лиш облизався і попросив ще. Лікування було вельми радикальне. По обіді він випив десять чарочок, а ввечері вже двадцять. Другого дня – двадцять по обіді, а ввечері – тридцять. А третього дня, йдучи на службу, заскочив уже й до шинку.

Сумно подумати, куди може завести людину кухоль-другий пива щодня. Від цього не врятує навіть горілка Кароя проти п’яного божевілля. І вкрай сумний доказ цього дав нам саме пан Годішек: докінчивши третій місяць лікування, він облив себе, дружину й діточок гасом, підпалив одежу на собі й на них і згорів з усією родиною.

ІСТОРІЯ ЖИТТЯ
(Американська гумореска)

Міс Мері говорила містеру Вільсону:

– Любий Вільсоне, треба бути відвертими – адже завтра ми вже будемо подружжям. Кожне з нас має деякі вади. Отже, давайте розповімо одне одному історію свого життя.

– Я маю розпочати, правда? – спитав містер Вільсон.

– Починайте, – промовила міс Мері, – але не пропускайте нічого.

– Гаразд, – сказав містер Вільсон, зручно вмощуючись у кріслі та закурюючи сигару. – Народився я в Меріес, у Канаді. Мій батько був доброю й сильною людиною, люба Мері. Ганяв ведмедів по краю. Коротко кажучи, добряча душа. Так жили ми спокійно п’ять років. Хоч мені не було й п’яти літ, я пам’ятаю, що в той час батька ув’язнили на десять років. Батько добував для нас гроші, як міг. Від Меріес аж до озер нема жодного багатого чоловіка, який і досі не пам’ятав би банди мого батька. Зібрав він нам чимало грошей пограбуванням багатих фермерів.

Пам’ятаю, як мене, чотирирічного хлопчика, він узяв подивитися – замість найкращого подарунка на іменини, – як вони нападуть біля озера на багатого купця.

«Через рік знову візьму тебе з собою», – пообіцяв він мені, але, на превеликий жаль, наша мрія не здійснилась, тому що, як я вже казав, він дістав десять років в’язниці.

Батько був людиною холоднокровною, після винесення вироку він промовив:

«Панове, дякую вам від імені моїх дітей. Кожного дня я витрачав на себе приблизно два долари. Рік має триста шістдесят п’ять днів – тобто за рік я витратив би сімсот тридцять доларів, а за десять років – сім тисяч триста. Отже, дякую вам, панове, ще раз від імені моїх дітей за ці сім тисяч триста доларів. Ура!»

Господарство вела тепер мати. Вона вирішила, що ми вже не будемо жити на селі, а переїдемо до міста. Але продати маєток було нелегко, тому що мати хотіла за нього суму значно більшу, ніж він коштував. Тоді вона просто застрахувала маєток. Коштовності ми потай розпродали. Мені саме сповнилося шість років, коли мати покликала мене до себе й сказала:

«Любий хлопче, твій батько, я думаю, буде задоволений тобою: незважаючи на свій молодий вік, ти виявляєш велику кмітливість. А чи хотів би ти подивитися на велике полум’я? Знаєш, таке полум’я, яке виникло б під час пожежі нашого будинку з прибудовами?»

«Зрозуміло, я хотів би подивитися на щось таке», – сказав я.

Тоді моя мати мовила далі:

«Ти хотів дістати коробку сірників? То ось тобі п’ять коробок, і, коли це тебе потішить, піди в клуню й запали там жмут соломи. Але нікому про це не говори, бо як повернеться з в’язниці батько, то він уб’є тебе, застрелить, як негра Торі».

Я підпалив усю ферму. Заробили ми тоді понад шістдесят тисяч доларів. У нагороду за це мати купила мені Біблію в розкішній шкіряній палітурці; кожний квадрат шкіри, з якої було зроблено палітурку, коштував один долар двадцять п’ять центів. Була то, кажуть, шкіра вождя індіанського племені сіу. Але, як виявилося пізніше, той вождь живий, а торговець бібліями нас просто обдурив.

Після переїзду до Нью-Йорка моя мати теж не сиділа склавши руки. Ця енергійна жінка надумала стати власницею великого цирку, в якому виступали б справжні індіанці. Вона вмістила в західних журналах об’яву про те, що приймаються на роботу червоношкірі з гарною будовою тіла та приємними голосами. Їх з’явилося біля тридцяти. А серед них був вождь племені сіу – Годадласко, тобто Дзвіночок, – саме той, шкіру якого нам начебто продав торговець бібліями.

І сталося так, що моя мати закохалася в цього червоношкірого. На восьмому році мого життя в мене з’явилися нові братики-двійнята, гарненькі сіу-канадці, зі шкірою бронзового відтінку. Вона не могла їх годувати груддю, тому що Годадласко не хотів, щоб його дітей вигодувала молоком француженка (моя мати, як відомо, була з Канади), бо французи в свій час перестріляли деяких індіанських повстанців. Годувальницею братиків стала негритянка. Трапилося так, що батько моїх нових братиків покохав ту негритянку, і, коли мені сповнилося десять років, він утік з нею на захід, порушивши договір із цирком моєї матері. Мати звернулася до суду; Годадласко, тобто Дзвіночок, був заарештований і під час очної ставки з моєю матінкою брутально образив її. Вона витягла револьвер і застрелила його. Присяжні виправдали її, а наш цирк став місцем побачень вищого світу – Брукліна і всього Нью-Йорка.

За п’ятдесят центів моя мати демонструвала мене в цирку, бо під час суду присяжних я, тоді ще дев’ятирічний хлопчик, кричав: «Якщо ви засудите її, то я перестріляю всіх присяжних дев’ятого, десятого й одинадцятого класів!»

– Ох, – сказала міс Мері, – як я вас за це поважаю, Вільсоне!

– А потім, – вів далі містер Вільсон, – десяти років я втік із Брукліна з дев’ятирічним дівчиськом, захопивши з дому десять тисяч доларів. Ми йшли вгору берегом річки Гудзон від ферми до ферми, не зупиняючись. Робили зупинки тільки для того, щоб сісти під деревом і, обіймаючись, нашіптувати одне одному солодкі слівця.

– О дорогий Вільсоне! – захоплено вигукнула Мері.

– Кілька підлітків, – вів далі містер Вільсон, – помітили в Оддбей, що я розмінюю стодоларовий банкнот; вони напали на нас, забрали всі гроші, а нас кинули в річку. Дівчисько моє потонуло, тому що в нього був надто м’який череп і від удару молотком тих хлопчаків воно знепритомніло. Я ж сам, хоч моя голова також була розбита, дістався берега і до вечора прийшов у якесь селище; у тамтешнього пастора, який потурбувався про мене, я забрав усі його заощадження і з найближчої станції вирушив до Чикаго.

– Дайте мені вашу руку, – благала міс Мері. – О яка я щаслива, що ви будете моїм чоловіком!

– І ось, – розповідав містер Вільсон, – я міг діяти цілком самостійно. Події розгорталися так. Десяти років я був чистильником взуття – про подібні випадки ви, мабуть, чули: в Європі вираз «був чистильником взуття» завжди вживають у розповідях про Америку.

В одинадцять років я був чистильником взуття, в дванадцять – також, а в тринадцять років я вже стояв перед судом за те, що тяжко поранив свого суперника в коханні. Тій, яку я кохав, було дванадцять років, і я їй кожного дня чистив черевики. Потім – уявіть собі – на другому боці вулиці в неї закохався також чистильник взуття, чотирнадцятирічний хлопець, і, щоб мені дошкулити, він знизив ціну за чищення пари взуття на цент. Моя кохана була вельми практична. Щоб заощаджувати щоденно один цент, вона почала ходити до мого конкурента. Я купив револьвер, бо той, який я носив при собі з восьми років, здавалося мені, не міг застрелити людину. На жаль, і новий револьвер не застрелив суперника. Я тільки тяжко поранив його.

Містер Вільсон зітхнув і промовив:

– Тому раджу вам, люба Мері, не купуйте собі ніколи револьвер системи «Грайяні». Під час судового процесу з’ясувалося моє справжнє ім’я і те, що я три роки тому втік з дому, і я став героєм дня.

Журнали загрожували: якщо я буду засуджений, народ звільнить мене і лінчує суддів. Я виголосив промову на свій захист, закінчуючи словами:

«Громадяни! З ваших уст, можливо, вже готове зірватися „так“. Ну що ж, добре, в такому випадку мене буде засуджено. Можливо, громадяни, з ваших уст зірветься „ні“, – що ж, добре – мене буде виправдано».

Моя байдужість не тільки викликала загальний подив, а й привела до мого звільнення, і пани судді ні до кого, крім мене, не ходили чистити своє взуття.

Один видавець у Чикаго випустив листівки з моїм фото, а якийсь знаменитий багач, що не знав, як йому на старості розтринькати гроші, забажав мене всиновити. Я переїхав до нього в палац.

Та я був занадто вже вільно вихований, щоб звертати увагу на його повчання, і це його так розхвилювало, що його вхопив грець.

Я зібрав, що міг, і поїхав на Захід; у Сан-Франциско чотирнадцятирічним хлопцем пофарбував своє обличчя в жовтий колір, замовив собі довгу косу і виступав у кафешантані як єдиний у цілих Сполучених Штатах китаєць, що вміє правильно виконувати американські пісеньки.

Моє інкогніто досить швидко було викрите справжнім китайцем, купцем, який після вистави вилаяв мене справжньою китайською мовою. Він, розгнівавшися, так мене відлупцював, що я понад півроку пролежав у лікарні.

– Потім, міс Мері, – мовив мимохідь Вільсон, – виписавшись із лікарні, я найнявся на торговельне судно, що займалося перевезенням контрабанди. А коли наш корабель був висаджений у повітря, я, зрозуміло, теж вилетів разом із ним, але впав так щасливо, що рибалки витягли мене з води, пустили на берег, і я опинився на суші з порожніми кишенями. Тоді мені було п’ятнадцять років. Той фермер, що взяв мене в пастухи, мав велике стадо. А через те, що до найближчого міста було всього якихось п’ять годин ходи, то я без особливих труднощів одного щасливого дня відвів стадо до міста, продав усі сто двадцять голів худоби торговцеві худобою і втік на Схід.

– Дорогий Вільсоне, – захоплювалася міс Мері, – про такого чоловіка, як ви, я мріяла все життя…

– Торгував я також рушницями, – провадив далі Вільсон, – індіанцям продавав горілку, біблії та молитовники. У сімнадцятирічному віці я зробився молодшим проповідником однієї секти і був шанованим і поважаним серед індіанців. А тому що мій конкурент, також проповідник однієї секти, вів торговельну справу краще, ніж я, особливо це стосувалося горілки й віскі, то я підмовив індіанців, щоб вони скальпували його.

– Мій славний Вільсоне!..

– Потім я змінював професії, у бійках убив п’ятьох…

– Ви вбили п’ять чоловік, мій дорогий! – захоплювалась Мері. – Яка ви чудова людина!

– Пограбував два банки і, нарешті, люба Мері, – промовив ласкаво Вільсон, – я зробився одним із власників великого банку «Вільсон і К°», володарем такої чарівної дами, якою є ви, міс Мері Овей, власниця ренти в два мільйони… Тепер розповідайте ви…

– Що я можу розповісти? – сказала міс Мері. – Тільки те, що я є й була багатою, що моє життя минало цілком спокійно, і я весь час мріяла мати чоловіка такого, як ви, не звичайного, як усі інші. І ось ви прийшли до мене. Дайте мені руку. Я закохалась у вас із першого погляду.

Вони поговорили ще трохи, і, коли почали прощатися, містер Вільсон промовив:

– Отже, завтра об одинадцятій – карета, пастор, церква – і разом, Мері, завжди разом!..

– Видатна людина, – промовила собі міс Мері, коли він залишив палац. – Винятковий мужчина, з ним я ще багато чого побачу. А що за книгу він тут залишив? Випала в нього, мабуть, з кишені…

З повагою підняла книгу, що лежала на підлозі, розгорнула її й прочитала назву: «Наука приголомшувати молодих дівчат, щоб вони закохувались у джентльменів».

– Гм, – розчаровано промовила міс. Розгорнула на першій сторінці й побачила підкреслене олівцем речення: «На романтичну розповідь можна спіймати кожну…»

Другого дня о дев’ятій годині ранку Вільсон одержав телеграму такого змісту:

«Аферисте! Я довідалася про вас. Ви нічого такого виняткового не зробили, про що мені розповіли, ви нікого не вбили й не пограбували, ви абсолютно звичайний син Чарльза Вільсона, звичайного порядного громадянина! А я була про вас такої гарної думки, мерзотнику! Між нами все скінчено. Ніколи не потрапляйте мені на очі!»