Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

ЛЮДСЬКА ПИХА

Як репортер я мав можливість пересвідчитись у тому, які люди пихаті.

Одного разу я написав, що якийсь Вацлав Странський із Сміхова в пивній, на вулиці Кінського, так напився, що його викинули геть із пивнички, насунувши йому на голову капелюх. На другий день пан Вацлав Странський прийшов у редакцію і, дуже хвилюючись, попросив мене зробити в замітці поправку, що йому насунули на голову не якийсь там звичайний капелюх, а циліндр.

Другий випадок стався через кілька днів, і його спричинила моя замітка в газеті, де я описував виникнення пожежі в ковбасній крамниці пана Слабого.

Я написав, що небезпека пожежі була справді велика, оскільки загорілося борошно в сардельках. Я написав це з добрим наміром потішити читачів, бо вважав святим обов’язком репортера писати так, щоб стиль не був сухий.

На другий день у редакцію прийшло троє: ковбасник пан Слабий, його батько і його дід.

Найагресивніше поводився найстарший з них, який підбурював свого сина та внука, щоб вони розправилися зі мною без жалю. Внук увесь час примовляв сентиментально: «Ось покуштуйте наші сардельки», – а його батько горлав, що я завдав його торгівлі шкоди. Коли становище було критичним, прийшов головний редактор, і я з тактичних міркувань вирішив зникнути, сказавши їм, що вони можуть домовитися про свою справу з відповідальним редактором.

Слово «відповідальний» так сподобалося моїм відвідувачам, що вони почали смикати мого головного редактора, як діти щеня, а коли він нарешті втік од них, вони стали ловити його по всіх приміщеннях редакції і гналися за ним аж до друкарні. Коли ж він замкнувся в маленькій кімнаті, вони почали гупати в двері, намагаючись вдертися в приміщення, як це робили за часів холери. При цьому дід знову поводився найлютіше – він гатив ногами в двері й горлав: «Ми тобі покажемо борошно в сардельках!» На що головний редактор відповідав тоненьким голоском: «Панове, я ні в чому не винний. Так інформувало поліцейське управління, і замітка без мого відома потрапила в газету!»

Звичайно, кожний читач знає, як часто, через брак належного піклування про редакторів, судді з народу розправляються з відповідальними редакторами, а ці троє поводилися гірше, ніж присяжні засідателі в Мексиці.

Тільки після того, як збіглися всі працівники редакції, родину ковбасників силоміць було випроваджено, і вся трійця подалася з’ясовувати справу в поліцію.

Коли я після цього прийшов до поліцейського управління за відомостями про поламані ноги, самогубства, жорстокість кучерів, про зіткнення трамваїв і про крадіжки, то поліцейський комісар попросив мене, щоб я більше не посилав до нього ковбасників, у яких горить борошно в сардельках.

Ця справа знайшла свій відгук у газеті ворожої політичної партії, до якої звернулася по допомогу родина ковбасників. Противники виступили проти нашої газети з великою статтею про відсутність у нашої партії інтересу до ремісників. Стаття була дуже тенденційна й звинувачувала нас у тому, що ми запродалися великому капіталу й плюємо на інтереси ремісників. Стаття закінчувалася погрозою, що прийде час, коли нашу партію буде стерто з лиця землі.

Після цього я вирішив більше не писати заміток таким захопливим стилем, а висловлюватися зрозуміло й просто.

Я написав: «Вчора о п’ятій годині дня столяр Ян Кисела посварився у своїй майстерні на Жижкові, № 612, зі своєю дружиною Марією, уродженою Рохт, і вдарив її по голові залізним прутом, унаслідок чого її було відправлено в лікарню каретою швидкої допомоги. Ця пригода зібрала великий натовп».

Коли на другий день я прийшов у редакцію, то ще на сходах швейцар із занепокоєним виглядом повідомив мене, що в редакції на мене чекають двоє людей. Вони сиділи на стільцях, і один із них тримав у руці величезну товсту дерев’яну планку.

Без усякого вступу він схвильовано запитав:

– Пане редакторе, невже це називається залізним прутом?

Я не міг йому заперечити й заявив, що справді, він не помиляється, це не залізний прут.

– Ось бачите, – промовив він задоволено, – я вдарив її лише цією планкою.

І він гарячково почав говорити, що ніколи не зміг би допустити такої жорстокості й вдарити свою дружину залізним прутом. Та де він узагалі міг би взяти залізний прут? Поки він шукав би прут, то й злість минула б.

В ім’я справедливості я мусив унести зміну до своєї замітки. Я написав:

«Неправда, що столяр Ян Кисела із Жижкова вдарив свою дружину залізним прутом. Пан Ян Кисела вчора прийшов до нас у редакцію з величезною планкою довжиною в два метри сорок сантиметрів і заявив нам, що саме цією планкою, а не залізним прутом, він розчерепив голову своїй дружині».

Я не сподівався, що цей чоловік, якого я хотів виправдати в очах громадськості, знову прийде в редакцію з цією планкою і торохне мене по голові, пояснюючи, що він це зробив лише за те, що я даремно розмазав усю цю історію в газеті. Люди таки дуже пихаті.

Одного разу до нас у редакцію завітав карлик Альфонс у супроводі свого імпресаріо Массаріні, який показував карлика в Празі за 40 гелерів.

Я написав про карлика захопливу статтю, в якій змалював його як найогиднішу потвору в світі, на яку дивитися – сама насолода. Його імпресаріо попросив когось перекласти цю статтю і, не розібравшись як слід, вирішив, що це його називають огидною потворою.

Він тричі вистрелив у мене з револьвера, сподіваючись таким чином відстояти себе як красеня. Одна куля застрягла в мене у плечі, і відтоді я більше не можу писати статей. Думаю, що читачі це вітають з радістю.

СЛІДАМИ ВБИВЦІ

За повідомленнями офіційних газет, у поліцейському відділенні після того, як вивісили оголошення, запанувало велике пожвавлення. Кілька сот людей, що хотіли заробити тисячу крон, обіцяних тому, хто відшукає сліди вбивці, з ранку до вечора обтяжували поліцейський апарат. З департаменту поліції вийшов наказ: усі показання дбайливо записати й надіслати в департамент з тим, щоб на підставі перевірених поліцейських методів можна було встановити особу вбивці, комбінувати, збирати нитки й намотувати їх на один клубок, як поетично писали офіційні газети.

Велетенський будинок департаменту поліції не міг умістити всіх добровільних свідків, і господарча частина департаменту почала серйозно замислюватися над тим, що доведеться, мабуть, найняти додаткове приміщення.

Показання дбайливо записувались, і ввечері начальник поліції дістав пакет рясно списаного паперу. З усього цього начальник департаменту намагався зробити висновки, комбінувати, збирати нитки й намотувати їх на один клубок (я знову повторюю цю чудову фразу) – і з цього клубка плести панчохи вбивці, якого розшукують.

Поліцейський комісар Рейхель намагався прочитати своєму начальникові найважливіші показання, що надійшли з відділення.

Але це було нелегке завдання, бо між показаннями траплялися й такі, на розгляд яких потрібно було витратити кілька годин, а деякі зовсім не можна було розібрати.

– «Карел Вигналек, приватний службовець, повідомляє, – читав поліцейський комісар, – що підштанки такого ж кольору, які були на вбивці, він бачив за три дні до вбивства на одному незнайомому перехожому, що попросив у нього прикурити. З цього він робить висновок, що вбивця належить до бідних верств і, можливо, був знайомий з убитою старою жінкою, в якої позичив підштанки. Можливо, що під час передачі підштанків між ними виникла суперечка, яка закінчилася смертю старої».

Вацлав Хохлатий пише у своєму листі:

«Вельмишановний пане начальник департаменту поліції!

Убиту знав мій колишній товариш по службі в армії. Я служив у одинадцятому полку, і наш батальйон був переведений у Ровиці. Там лише гори, скелі й височини. У горах пасеться худоба. Головним чином корови, пане начальнику поліції. Мій знайомий, що знав убиту, в армії служив уже третій рік і мав дуже хорошу пам’ять.

Але він, маючи чин капрала, був невитриманий і міг за одне лише слово вбити людину. Тож я й подумав, якби він посварився з тією жінкою, то вбив би її напевне, бо якось він казав мені, що такі жінки йому не до вподоби. Він помер два роки тому природною смертю під час бійки».

«Допит бакалійника з Довгої вулиці Гофмайєра, який з’явився добровільно. Вбитої він не знав. У Карліні був за все життя лише двічі. Останнього разу був там, коли виникла пожежа на Кржижковій фабриці. Ось як це було. Опівдні, як завжди в неділю, він пішов до шинку грати в карти.

Він ніколи в житті не шахраював. Раптом з боку віадука лунає крик: „Пожежа!“ І справді! Не встиг він добігти до Кржижкової фабрики, як вона палала – аж любо подивитися! Потім підійшли війська й оточили вулицю. Відтоді він ніколи не був у Карліні й нічого не знає про вбивство. За марно витрачений час він вимагає п’ять крон».

– Я наказав його заарештувати, – зауважив поліцейський комісар і читав далі: – Віктор Безвага повідомляє:

«Я бачив молоток, виставлений у поліцейському департаменті. Як фахівець-коваль можу заприсягтися, що той молоток не ковальський, і цим самим я відхиляю підозру, яка могла впасти на наш цех. Разом з тим прошу прискорити затвердження статуту освітнього товариства ковалів, який було надіслано на ваш розгляд десять років тому і який ще й досі не затверджений з причини невідкладних справ по вбивствах».

– Ось тут, прошу пробачення, записано показання одного прикажчика, який багато років працював у Карліні. Він сказав, що Карлін належить до міст, де злочин сумісний з чесністю. За ці слова я заарештував його.

Важливим є допит пані Крафтової, удови повітового начальника. Вона свідчить:

«На мою думку, вбивця – не чоловічої статі. Мені здається, що вбивство вчинила особа жіночої статі, жінка, нещаслива в шлюбі, яка не бачила іншого виходу для себе, окрім шибениці.

У мене немає прямої підозри, але все ж таки Анна Тржехова, яка мешкає поряд з нами й виливає брудну воду в раковину, здається мені, може зробити все що завгодно. Останніми днями вона ходить замислена, а в той вечір, коли сталося вбивство, вона повернула мені борг у десять крон, хоча вдень, коли я просила повернути гроші, вона відповіла мені брутальною лайкою. Сума в десять крон збігається із сумою, означеною в поліцейському повідомленні».

– Я наказав заарештувати Анну Тржехову, – сказав поліцейський комісар.

– Добре зробили, – відповів начальник департаменту і схопився за голову. – Читайте далі!

– Ось перед нами протокол якогось Мирослава Гофріхтера, який прийшов зі свідками, щоб довести своє алібі. Він заявив, що стару не вбивав, і почав вимагати тисячу крон за те, що скерував поліцію на правильний слід, довівши свою непричетність до вбивства.

Далі йде протокол допиту добровільного свідка Матоушека. Він вважає, що стара покінчила життя самогубством.

– Можливо, що й так, – сказав начальник департаменту, збуджено ходячи по кімнаті.

– Далі йде лист дзвонаря костьолу святого Криштофа. Він вимагає тисячу крон за те, що має підозру на одного члена їхньої організації, який уже два місяці не платить внесків.

«Звертаю увагу на підозрілий зв’язок убивства з останнім отруєнням, – пише чиновник Миржинога. – Необхідно встановити, чи не був куплений цей молоток у якійсь крамниці, де продається ціанистий калій. Чи не помітили на молотку слідів ціанистого калію, чи справді молоток зроблений з чистого заліза без різних домішок? Вважаю за необхідне звернути вашу увагу на цю важливу обставину, бо вона поведе безпосередньо по слідах убивці».

Начальник департаменту стукнув себе по лобі й вигукнув:

– Цей чоловік має рацію! Одразу видно, що він чиновник. Місцевий комісар може взяти приклад з цього листа. Необхідно зараз же зробити хімічне дослідження молотка.

На цьому в той день слідство закінчилося на превелике задоволення всіх службовців департаменту. Передусім натрапили на сліди кількох людей, які не вчинили вбивства, і кількох, які могли його вчинити. Потім допитали кількох чоловік, про яких говорили, що вони скуповують крадені речі, і дослідили зв’язок між молотком і ціанистим калієм. Нарешті, подзвонили в Богніци й запитали, чи не впіймали там убивцю.

Відповідь надійшла негайно: «Ні, не впіймали».

– Ми також іще не впіймали, – підкреслив начальник департаменту глибокодумно.

А комісар після тривалих розшуків знайшов ще один лист:

«Вельмишановна президіє департаменту поліції! Звертаю вашу увагу на чорнильні олівці. Ізолюйте всіх, у кого є чорнильні олівці. Це по-перше. По-друге, заарештуйте всіх, хто не причетний до вбивства, і таким чином ви ізолюєте вбивцю. Потім уже ви його спіймаєте легко. Цей випадок можна порівняти із задачею, як найлегше й найшвидше зловити шістьох левів: зловіте їх десять, а чотири відпустіть на волю…»

На підставі цього останнього листа поліцейський департамент склав план своїх посилених розшуків.

ЯК Я ТОРГУВАВ СОБАКАМИ

І

Я здавна любив усяких тварин. У дитинстві я приносив додому мишей, одного разу навіть бавився з дохлою кішкою цілий день, не пішовши до школи.

Мене цікавили також плазуни. Якось я спіймав у лісовій скелі гадюку і хотів був однести її у постіль тітці Анні, яку я не любив. На щастя, мене зустрів лісник і, встановивши, що ця змія отруйна, вбив її і відніс, щоб дістати винагороду. З вісімнадцяти до двадцяти чотирьох років я цікавився великими тваринами – мене захоплювали верблюди та слони всіх видів.

З двадцяти чотирьох до двадцяти восьми років інтерес до цих тварин почав падати, я зацікавився домашньою худобою та кіньми. Я мріяв про кінний завод або про розплідник симентальської худоби. Але все це було тільки мрією, і мені довелося обмежитися любов’ю до малих тварин. Я віддав перевагу собакам. Коли мені було близько тридцяти років, між мною і моїми родичами виникли деякі суперечності. Родичі докоряли мені, що я нічим не займаюсь і не намагаюся стати на власні ноги.

Не довго думаючи, я заявив своїм родичам, що з огляду на мою любов до тварин почну торгувати собаками.

Треба сказати, що це повідомлення їх не дуже потішило.

II

Якщо хто-небудь засновує торгівлю, то передусім він повинен подбати про назву фірми, яка б точно визначала вид торгівлі. Для моєї фірми пасувала б назва «Псарня», але це мене не влаштовувало, тому що один мій далекий родич служив у міністерстві і він би протестував проти цього.

Проста назва – «Торгівля собаками» – теж мене не задовольняла, тому що я збирався поставити торгівлю на наукових засадах.

У науковому словнику я знайшов слово «кінологія», що означає «наука про собак». Проходячи повз інститут рільництва, я побачив друге слово. Вийшла назва «Кінологічний інститут». Була то поважна наукова назва, що означала, як я опублікував у газетах: «Розплідник, продаж, купівля та обмін собак на засадах кінології».

Ті великі об’яви, в яких слова «кінологічний інститут» так часто повторювалися, дуже хвилювали й захоплювали мене самого. Нарешті я – власник кінологічного інституту; хто цього не пережив, той не знає, скільки в цьому гордості й привабливості. В об’явах я обіцяв давати фахові поради щодо собак. Хто купить дюжину собак, той дістане одне щеня на додачу. Собака – найкращий подарунок на іменини, заручини, весільний подарунок і подарунок на ювілеї. Для дітей – це іграшка, яку не розірвеш і не розіб’єш. Собака – це надійний провідник, який не нападе на вас у лісі. На складі є всі види собак. Безпосередній зв’язок із закордоном. При інституті виховуються собаки. У моєму кінологічному інституті впродовж чотирнадцяти днів найлютіший пес відучиться гавкати й кусатися. Куди відвести собаку на канікули? У кінологічний інститут. Де собака за три дні стане дресированим? У кінологічному інституті.

Коли мій дядько прочитав ці об’яви, він похитав головою й сказав:

– Ні, хлопче, ти, мабуть, захворів. Чи не болить у тебе потилиця?

Одначе я дивився з надією на майбутнє і, не маючи жодного пса, чекав на якого-небудь замовника, вмістивши в газетах об’яву про те, що шукаю чесного, порядного слугу, який любив би собак, для роботи в інституті.

III

На мою об’яву під назвою «Потрібний слуга для виховання та продажу собак» надійшла купа пропозицій, і деякі з них були написані дуже докладно. Один сільський охоронник у відставці обіцяв навчити всіх собак скакати через палку і ходити на голові.

Другий писав, що вміє поводитися з собаками, бо він служив у будейовіцького псаря.

Один прохач, переплутавши кінологічний інститут з гінекологічним, писав, що він працював у пологовому будинку і в клініках жіночих хвороб.

П’ятнадцятеро прохачів закінчили юридичний факультет, двадцятеро мали педагогічну освіту. Крім того, я одержав листа від Спілки звільнення каторжників, в якому мені пропонували прийняти на службу одного порядного фахівця зі злому кас. Деякі з цих листів були дуже смутні. Починалися вони, наприклад, так: «Хоч я й знаю наперед, що ви мене не приймете на роботу…»

Був також один прохач, який знав іспанську, англійську, французьку, турецьку, російську, польську, хорватську, німецьку, угорську й датську мови.

Одне прохання було написано латиною.

А ось надійшов простий і щирий лист:

«Шановний пане!

Коли я маю приступити до роботи?

З глибокою пошаною,

Ладислав Чижик,

Коширже, у Медржицьких».

Якщо прохач так прямо ставив питання, мені не залишалося нічого іншого, як відповісти йому, щоб він з’явився в середу о восьмій годині. Я був дуже вдячний йому, що він позбавив мене довгого й тяжкого вибору.

У середу о восьмій годині мій слуга приступив до роботи. Це був невеличкий на зріст чоловік, з ластовинням на обличчі й дуже спритний. Побачивши мене, він подав руку й весело сказав:

– Погода сьогодні погана, ви, мабуть, уже чули, що сьогодні о сьомій годині на Пльзенській вулиці один трамвай наскочив на другий.

Потім видобув із кишені коротеньку люльку, повідомивши, що він дістав її у шофера фірми «Стибрал» і що він курить угорський тютюн. Потім Чижик повідомив мене, що в шинку Банзета в Нуслях є кельнерка Пепіна, і запитав, чи не вчилися ми з ним в одній школі. Після цього він почав говорити про якусь таксу, якій, коли б ми її купили, треба було б трохи вигнути ноги, а також її слід обов’язково пофарбувати.

– Отже, ви розумієтеся на собаках? – радісно запитав я.

– Аякже, я й сам торгував собаками і навіть потрапив за це під суд. Одного разу я вів додому бульдога, і раптом мене зупиняє на вулиці якийсь пан і каже, що це його пес, якого він загубив дві години тому на овочевих рядах. «Звідки ви взяли, що це ваш пес?» – «А з того, що його звуть Мупо. Йди сюди, Мупо». І ви б подивились, як радісно кинувся до нього мій собака. «Боско! – кричу я йому. – Боско, йди сюди!» І він почав радісно кидатись до мене. То був дурний пес. Але найгірше було те, що я забув на суді, що називав собаку Боско. Але він відповідав і на кличку Бубарле і радісно кидався до мене. Піти пошукати якогось собаку?

– Ні, Чижику, я буду вести торгівлю солідно. Почекаємо на покупця, а поки що подивимося в об’явах розділу «Тваринництво», де і які пси продаються. Погляньте, ось якась дама збирається продавати білого однолітнього шпіца через брак місця. А що, шпіци дійсно такі великі? То підіть на Шкільну вулицю й купіть цього пса. Ось вам 30 крон.

Чижик пішов, пообіцявши швидко повернутись. Він повернувся через три години, але в якому стані! Котелок його був насунений аж на самі вуха, а сам він хитався з боку на бік, неначе ходив по палубі під час морської хитавиці, у руці міцно тримав кінець мотузка, що тягся за ним. Я подивився на другий кінець мотузка. Там не було нічого.

– Ну, як вам подобається? Гарний песик, га? І я швидко повернувся. – Він, входячи в кімнату, почав ікати. – Погляньте на його вуха! Ну, як? Вона не хотіла його продавати.

Він повернувся і подивився на кінець мотузка. Вирячив очі, взяв другий кінець в руки, обмацав його й пробубонів:

– Го-го-дину тому він іще був на мотузку – так, був…

Він сів на стілець, гепнув з нього на підлогу, підвівся, хапаючися за мої ноги, і промовив урочисто, ніби зробив якесь відкриття:

– Він, напевне, втік від нас.

Сів на стілець і захропів.

Так Чижик працював першого дня. Я дивився у вікно. Вулицею пробігало багато собак. Мені здавалось, що кожний із них продається, а мій працівник так немилосердно хропе. Я намагався його збудити, сподіваючись, що ось-ось зайде який-небудь покупець і купить не одного, а дюжину собак.

Але ніхто не приходив, і добудитися Чижика було неможливо. Я домігся лише того, що він з’їхав зі стільця на підлогу.

Через три години він нарешті розчумався і, продираючи очі, промовив хрипким голосом:

– Здається, я наробив дурниць?

Він почав пригадувати всі подробиці, розповідав, що шпіц був дуже гарний і що пані продала його дуже дешево. Він заплатив за шпіца десять крон, бо сказав пані, що шпіц дістанеться доброму хазяїнові. Потім розповів, що той пес не хотів з ним іти і що він його відлупцював. Потім почав розказувати, що в Сміхові в нього є знайомий шинкар, до якого він завітав. Там було кілька його знайомих. Вони пили вино й лікери. Людина – дуже тендітне створіння.

– Добре, – сказав я, – ви одержали тридцять крон, поверніть мені двадцять.

Але він анітрохи не збентежився.

– Таж певно, я повинен повернути двадцять крон, але я сподівався зробити вам приємність: я побував також на Швіганці у Краткого і дав йому десять крон завдатку – в нього є чудова сука, і в неї скоро будуть щенята. Будемо сподіватися, що щенята народяться чудові. Головне, що ми вже внесли завдаток. Потім я йшов повз Полярку, там продають гарних кролів.

– Опам’ятайтеся, Чижику, адже я не торгую кролями.

– Хіба я сказав кролі? – промовив він. – Ні, це помилка. Я хотів сказати: шотландська вівчарка. В неї теж скоро будуть щенята. Але я дав завдаток не на щенят, а на суку, – щенята залишаються власникові – а суку візьмемо ми після того, як вона народить щенят. Потім я пішов по Кроціновій вулиці…

– Адже у вас не було більше грошей.

– А таки-так, грошей у мене вже не було. Якби я мав гроші, я дав би завдаток пану Новаку, – він продає сенбернара. Ну, а зараз я знов піду на Шкільну вулицю. Той шпіц уже, мабуть, повернувся додому. Через годину прийду.

Чижик дотримав слова. Він прийшов навіть раніше ніж через годину, захеканий. На превеликий подив, притягнув чорного шпіца.

– Бідолашний, – закричав я, – адже пані об’явила, що продає білого шпіца!

– Він хвильку збентежено дивився на собаку, а потім, не промовивши й слова, вибіг з ним на вулицю.

Через дві години він повернувся з білим, але неймовірно брудним шпіцом, який мав дуже дивний вигляд.

– Із шпіцом вийшла помилка, – сказав Чижик. – У тієї пані із Шкільної вулиці було двоє шпіців – чорний і білий. Вона дуже зраділа, коли я привів їй чорного шпіца.

Я подивився на номер нашийника. Номер був з іншого району міста. Мені захотілося плакати, але я опанував себе (Чижик тим часом передбачливо зняв з нашийника номер).

Уночі мене збудило шарудіння за дверима. Я відчинив двері, і чорний шпіц, наш давній знайомий, з радісним скавучанням увірвався в квартиру. Може, він скучив за нами, а може, йому було далеко додому? Але що буде, те й буде! Тепер було в мене двоє собак. Справа лише стояла за покупцем.

IV

Покупець з’явився наступного дня о десятій годині ранку. Подивившися навкруги, він спитав:

– А де ж ваші пси?

– Я не тримаю їх удома, – відповів я, – крім двох шпіців – білого і чорного, яких я виховую, – але їх уже замовив ерцгерцог із Брандиса. Своїх собак я тримаю на селі з тією метою, щоб вони завжди були на свіжому повітрі й не зазнавали прикрощів од різних хвороб і паразитів, від яких у місті їх не врятує навіть найдбайливіший торговець собаками. Головним принципом нашого кінологічного інституту є те, що ми надаємо собакам цілковиту свободу: на селі, де влаштовані наші псарні, кожного ранку слуги випускають їх з приміщень, і собаки повертаються додому аж увечері. Від цього вони стають самостійними, тому що самі добувають собі харч. Ми орендуємо для них великі мисливські райони, де вони можуть живитися різними звірами, і ви подивилися б, як смішно, коли який-небудь песик гониться за зайцем.

Панові це дуже сподобалося, тому що він кивнув головою й сказав:

– Тобто у вас є й лихі сторожові пси?

– О, звичайно. У нас є собаки такі страшні, що я навіть не маю їхніх фотознімків, – тому що вони не підпускають до себе фотографа. У мене є собаки, які розірвали кількох злодіїв.

– Саме такий пес мені й потрібний, – промовив покупець. – Я власник дров’яного складу і хочу на зиму придбати собі сторожового пса. Чи не можете ви завтра опівдні привести його з вашої псарні, я прийшов би на нього подивитися.

– О, будь ласка. Сьогодні ж пошлю по нього слугу. Чижику!

З’явився Чижик з найлюб’язнішою усмішкою на обличчі й відразу ж пригадав, що цього пана він уже десь бачив.

– Чижику, – сказав я, підморгуючи. – Поїдете по того найлютішого сторожового собаку. Як його звуть?

– Фабіан, – з крижаним спокоєм відповів Чижик. – Його мати Гекса – дуже лиха. Вона розірвала і з’їла двох дітей, яким її помилково дали за іграшку. Вони хотіли вилізти на неї. Що торкається завдатку, то…

– Ах, зрозуміло, – сказав покупець. – Ось вам сорок крон завдатку. Скільки він буде коштувати?

– Сто крон, – відповів Чижик. – У нас є і дешевший пес, за вісімдесят крон, але той відкусив одному панові, який хотів його погладити, лише три пальці.

– Ні, я хочу того, найлютішого.

І Чижик подався з завдатком у сорок крон шукати сторожового пса і ввечері привів меланхолійного собаку, який, бідолашний, ледве тягнув ноги.

– Та це ж якась здохлятина! – вигукнув я у розпачі.

– Але він дешевий, – відповів Чижик. – Я зустрів одного різника, який вів його на забій, бо від старості пес почав кусатися. Тож я подумав, що з нього буде чудовий сторожовий собака. Згодом, якщо на склад забереться порядний злодій, то він отруїть його, і той пан прийде до нас купувати іншого собаку.

Ми ще посперечались трохи, потім Чижик вичесав собаку, і ми зварили йому юшку з тельбухів. Собака зжер два горшки юшки, але мав усе той же жалюгідний вигляд. Він лизав наші черевики, ходив по кімнатах, і було видно, що він дуже жалкує, що не попав на забій.

Чижик зробив ще одну спробу надати йому грізного вигляду. Тому що наш пес був жовтувато-білий, а власне, сивий, Чижик намалював на ньому тушшю чорні смуги, і собака почав скидатися на гієну.

Покупець, який прийшов за ним другого дня, перелякано відсахнувся, коли побачив його.

– О, це страшний пес! – скрикнув він.

– Домашнім він нічого не зробить. Звуть його Рокс. Спробуйте його погладити…

Покупець пручався, тож ми його силоміць притягли до тієї потвори й примусили її погладити. Сторожовий пес почав лизати йому руку і пішов за ним, наче ягня.

Тієї ж ночі того пана дощенту обікрали.

V

Надходило Різдво. Тим часом ми чорного шпіца з допомогою перекису водню перефарбували в жовтий колір, з білого з допомогою розчину ляпісу зробили чорним. Обидва пси при цих маніпуляціях страшенно скиглили, що створювало враження, наче в кінологічному інституті перебуває не двоє, а принаймні шістдесят псів.

Крім того, в нас було багато щенят. Чижик мав якесь хворобливе уявлення, ніби щенята – це основа добробуту. Тому перед Різдвом він приносив мені в кишенях пальта самих лише щенят. Я послав його по дога, а він мені приніс двох щенят такси, я послав його по гончу, а він приніс щеня фокстер’єра. У нас уже було тринадцять щенят, а на сто двадцять ми дали завдатки.

Я вирішив перед святом найняти в Празі на вулиці Фердінанда крамницю, поставити там ялинку і продавати щенят, оздоблених яскравими, гарними стрічками, під гаслом: «Ви зробите дітям найрадісніше різдвяне свято, якщо купите їм здорове щенятко».

Крамницю я найняв. Було це приблизно за тиждень до свята.

– Чижику, – сказав я, – однесіть щенят у нашу крамницю, купіть чималеньку ялинку, моху і у вітрині гарненько розмістіть щенят. Словом, я на вас цілком покладаюсь і думаю, що ви це зробите чудово. Розумієте?

– Цілком. Будете задоволені.

Чижик відвіз щенят у ящиках візком, а опівдні я пішов туди подивитися, що він там мені підготував і як розмістив щенят у вітрині.

Юрба людей перед крамницею переконала мене, що щенята дуже зацікавили всіх.

Підійшовши ближче, я почув обурені крики юрби:

– Це нечувана жорстокість! Куди ділася поліція? Дивно, як можна терпіти таке?!

Коли я проштовхався до вітрини, то мало не впав.

Чижик, щоб якнайкраще розмістити щенят, розвісив їх цілих дві дюжини на вітах великої різдвяної ялинки, наче то були не щенята, а цукерки.

Бідолашні щенята висіли з висолопленими язиками, мов середньовічні розбійники на шибениці. А під ними був напис: «Ви зробите дітям найрадісніше різдвяне свято, якщо купите здорове, миле щенятко».

Це був кінець мого кінологічного інституту.