Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

СОНЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ

Коли тінь від місяця почала маліти, а сонце дедалі більше і яскравіше виступало з-під затіненої поверхні, судовий радник пан Яуріс кинув на землю жовто-зелене скло з жестом надзвичайної огиди. Я стояв поруч у кімнаті, коли пан судовий радник сказав:

– Я так і знав, що мене знову ошукають із цим затемненням. Таке сталося вже вдруге. Перший раз, п’ятнадцять років тому, ніякого затемнення не було, закрило хіба що третину сонця. А теж патякали, нібито темрява буде повна. Я придбав чорні окуляри, і яке ж було моє розчарування! Пам’ятаю це так чітко, ніби все відбувалося тільки вчора.

Я давно захоплююся астрономією, і моє захоплення поділяли моя дружина і пан доктор Кавка. Він побував із науковою метою у великих швейцарських лабораторіях, а з Монблана нібито привіз фотографії проходження Венери. У мене була вілла в Крушних горах. Веселенька, мила вілла на голій вершині великого пагорба: нижче починалися ліси, а далі навкруги, куди не кинь оком, тягнулися гори й ліси, вінцем обступаючи поляну й віллу на ній; ночами вони ввижалися особливо високими, і, коли я дивився на небо, здавалося, ніби я перебуваю на дні вирви. Тут, на цій віллі, ми обладнали маленьку обсерваторію, звідки й спостерігали 7000 зірок від першої до шостої величини, видимих неозброєним оком. Коли ж ми наводили на них телескоп, зірки здавалися нам розсипаною крупою. Пан доктор Кавка всі ці явища вмів пояснити науково, що дуже подобалося моїй дружині. Я теж люблю астрономію і досі не втратив до неї інтересу, хоча мені особливо ніколи над усім цим задумуватися. Ну, хіба це не смішно, ця крихітна зірочка сьомої величини, що світиться у сузір’ї Великої Ведмедиці, перебуває від нас на відстані 340 трильйонів кілометрів, і якщо взяти для порівняння кур’єрський потяг, який мчить зі швидкістю 120 кілометрів на годину, він досягнув би її через 325 мільйонів років.

Мені було б неприємно забамбулювати комусь цим голову, і тим паче я не збираюся тамувати допитливість моєї дружини. А втім, тут же поруч перебуває доктор Кавка, котрого вона закидала запитаннями. Нерідко, коли я пізно увечері курив на веранді свою останню сигару, я чув приємний голосок своєї дружини, її нескінченні запитання, котрими вона просто засипала в саду під терасою доктора Кавку, коли вони милувались якою-небудь завмерлою зіркою, загубленою серед незліченних світлоносних крапок на небесному склепінні.

Я чув, як вона цікавилася, за який час досягне тієї зірки кур’єрський потяг, товарний автомобіль, чи довго їхати туди на велосипеді і таке інше, на що він відповідав: товарний потяг при такій-то і такій-то швидкості йшов би туди стільки і так далі. Коротше, він так і сипав цифрами й підтверджував їх теоретично, але, як я зрозумів пізніше, в усьому цьому не було, певно, ні краплини істини. Адже із сонячним затемненням він мене таки пошив у дурні!

У саду, як зазвичай, було тихо, молоді люди любувалися зірками, іноді мені увижалося, ніби вони тримають одне одного за руки, в чому я не вбачав нічого дивного: дружина нерідко хапалася за його руку, варто було їй тільки уявити, що зірка, на яку вони дивляться і про яку говорять, мчить через простори всесвіту із запаморочливою швидкістю – 30 мільйонів кілометрів за добу. Таке приголомшить кого завгодно. Уявіть собі жахливі швидкості небесних тіл – і у вас запаморочиться голова, і, якщо вас хто-небудь не підхопить у свої обійми, ви тут же і впадете. Таке відбувалося і з моєю дружиною, коли вона із паном доктором Кавкою задивлялися в саду в ту прірву зірок, а пан доктор Кавка, ніби Фламмаріон, линув думками до зір. Дивно, що в ці ясні ночі у зіниці відбиваються зірки настільки маленькі, що можна побачити 534 зірки від першої до четвертої величини.

Стільки їх нарахував доктор Кавка, вдивляючись зоряними ночами в саду в прекрасні голубі очі моєї дружини. А я тим часом, зручно влаштувавшись на веранді, покурював сигару, насолоджуючись спокоєм чудової літньої ночі, задоволений вечерею, – куховарка, треба сказати, у нас була відмінна. Я радів життю, милувався небесним склепінням, навколишніми горами, їхні темні обриси нагадували мені, що за ними розташоване місто, де можна дістати все, що потрібно для доброї кухні. Наша куховарка зі служницею їздили туди через день, і ціни там були помірні. Курчата коштували дешевше, ніж у долині, в селі, і були до того ж куди більші. Мені навіть здавалося, що літній людині, як мені, жилося б сумніше, якби не було в нього такої молодої веселої дружини і якби він не мав такого розважливого друга, як пан Кавка.

Подеколи, проте, він заганяв мене на слизьке, коли нарікав на примхи моєї дружини. Якось їй заманулося влаштувати нічну прогулянку на найближчу вершину, звідки відкривався чудовий краєвид, казкова картина, коли і ліси, і вершини купалися у місячному сяйві. Дружина наполягала, щоб я неодмінно пішов разом із нею. Я ні разу не ходив – бракувало ще мені плентатися кам’янистими схилами, тимчасом коли я міг спокійнісінько, сидячи на веранді в плетеному кріслі, курити свою сигару.

Я відпускав із ними нашого пса Баррі, але всього разів зо два: Баррі сильно гарчав на пана доктора Кавку, і я завжди взнавав, коли вони досягали мети своєї подорожі по тому, що Баррі вибухав голосним гавканням, яке долинало навіть сюди, на веранду. А закінчилося тим, що одного чудового дня Баррі навіть учепився пану доктору Кавці в штани.

Так мирно минало для нас це літо, до того самого дня, коли мало відбутися затемнення сонця. Ми з’їздили до міста за чорними окулярами, за жовто-зеленими скельцями, котрі накладаються одне на друге, і навіть заїхали в Прагу по чорну пластину й бінокль. Упродовж усього тижня тільки про затемнення й говорили. Пан доктор стверджував, що рівно опівдні цілковито смеркне, так що й у чотирьох кроках нічого не буде видно, і темрява впаде раптово, коротше кажучи, він повторював те, про що писали газети щодо повного сонячного затемнення, котре, втім, виявилося таким же ошуканством, як і те, що п’ятнадцять років до того.

І коли нарешті той день настав, мені дали темні окуляри, в руки – бінокль і відправили о 12 годині 12 хвилин нагору, в нашу маленьку обсерваторію в башточці вілли. Самі вони залишилися внизу, щоб спостерігати затемнення через комбіновані скельця. У мене трохи баньки не вилізли на лоба, поки нарешті вузька тінь, що закривала краєчок сонця, рушила до його середини. Сорок п’ять хвилин я, дуркецало, якось ще витримав, дивився на яскравий диск, який чомусь затримувався очікуваним відходом у тінь. Тоді я зняв окуляри і спустився вниз узнати в пана доктора Кавки, чи він не помилився. Уявіть собі, він безбожно забаламутив мене з цим затемненням! Дружина моя сиділа в нього на колінах і застібала блузку. Обличчя у них були бліді, наче в мерців.

Отак мене знову ввели в оману із затемненням.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПРАЦІВНИК

І

Я маю звичку при кожній нагоді вихвалятися чи то своєю фізичною силою та спритністю, чи то ще чим-небудь. І навчився брехати так правдоподібно, що вже кілька разів перебрехав самого себе.

Я вихваляюсь речами, в яких або зовсім нічого не тямлю, або лише крихітку тямлю, та й те переплутаю. До того ж мені завжди не щастить: при цих моїх вихвалках неодмінно бувають присутні фахівці тієї справи, які спочатку по-хорошому намагаються пояснити мені, що я помиляюсь. Я вельми завзято сперечаюсь і заплутуюсь дедалі більше, отож фахівцеві часто не лишається більш нічого іншого, як тільки вдатись до брутального фізичного насильства.

Наприклад, приблизно із рік тому один садівник хотів мене застрелити після того, як я понад годину тлумачив йому, ніби пощастило схрестити сосну з яблунею і навпаки, і внаслідок цього на сосні вродило дуже рясно яблук, зате бідна яблуня дала самі шишки, і її обсідали вивірки. Садівник тоді попросив мене, щоб я зачекав хвилинку, поки він збігає додому по рушницю. Чи вернувся він з рушницею, не знаю, бо я тим часом передбачливо пішов звідти.

А то якось я засперечався з одним ветеринаром. Ішлося про сказ. Я пояснював йому, що сказ заразний і для ластівок, але такі випадки трапляються дуже рідко, бо ластівка зазвичай не має контакту зі скаженими собаками.

– Це ви серйозно кажете? – вигукнув пан ветеринар і почервонів, ніби людина, яку треба втішати, щоб не брала чогось близько до серця, бо все воно минеться і знов усе буде гаразд.

– Цілком серйозно, – спокійно промовив я, – ви й уявити не можете, що виробляє така скажена ластівка. Не ловить мух, тільки гавкає.

Пан ветеринар від цих слів упав зі стільця. Чи його відволодали, чи ні, я не знаю, бо я хутенько пішов геть, як і у випадку з садівником. Згодом я з пошани до цього чоловіка стежив у газетах за рубрикою «Померли в Празі», але його прізвища не натрапив.

Дуже небезпечно буває також пояснювати щось про будівництво будівельним десятникам. Якось в одній компанії я розбалакався про те, як уявляю собі сучасний будинок.

І враз до мене підступив один добродій, дуже схвильований, поклав мені руку на плече й вигукнув:

– А де ж у вас димар, де вікна, двері, фундамент, покрівля?

Я справді забув про ці дрібнички.

– Фундамент не потрібний, – поважно сказав я.

Тоді він одним ударом повалив мене на землю, став коліньми на мої груди й загорлав мені на вухо:

– Як же ви будуватимете без фундамента?

Отак я потрапляю з халепи в халепу, і дозвольте сказати вам ці слова: тільки через свій проклятущий язик.

А найгірше, що мене спіткало, що перетяло мою блудну мандрівку по цій юдолі сліз, – то були польові роботи в нинішні тяжкі часи.

Це дуже дивне діло, як мені ніколи не спадало на думку, що працювати в полі важче, ніж сидіти в ресторані «Уніон», і дивитись у вікно на проспект Фердінанда, – одне слово, що людям взагалі доводиться працювати.

Бо найтяжча праця, яку я виконав доти, – це коли я купив сто аркушів паперу, приніс додому, порізав на чвертки і з цими чистими чвертками побіг виманювати в одного видавця аванс.

Отож по всьому сказаному я вирішив, що й мені нарешті треба справді попрацювати, пожертвувати селу зайве сало, яке на мені наросло.

І я довіз свої дев’яносто кілограмів сала до Єсеня, де живе мій знайомий Грнчірж. Першого ж вечора я розбалакався про те, яка корисна праця і який я радий, що нарешті знову візьму в руки габлі.

– А нащо тобі габлі?

– Ну, загрібати.

– Ти помиляєшся, загрібають граблями, – сказав Грнчірж, – габлі ти візьмеш у руки, як накладатимеш снопи на віз.

– Я страшенно радий, – запевнив я, – але я не по одному, я зразу по чотири, по п’ять снопів кидаю на віз, а що вже граблями, так просто чудеса творю. У небіжчика дідуся (цей бідолаха завжди мусить уклепуватися зі мною) я одного разу нагріб двадцять корців, та що я кажу, тридцять п’ять корців. Тільки поплював на долоні, отак-о, бачиш, поплював на долоні – і давай! До обіду з усім і впорався. А снопи, – кажу, – так, мабуть, по п’ять за раз; умить накидав воза.

Мій приятель Грнчірж глянув на мене з німим захватом, тоді сказав просто:

– Ну, то завтра й почнемо. Перевертатимем ячмінь.

– Ох, який я радий, – квапливо сказав я. – Колись я перевернув цілий віз ячменю. Ти й гадки не маєш, на що я здатен. Перевертати ячмінь чи жито, чи пшеницю, чи картоплю…

– Картоплю? – здивувався Грнчірж.

– Атож, картоплю, що ж тут дивного? У небіжчика дідуся скосили картоплю на пні, вона підмокла, то ми її клали в полукіпки; а тоді перевертали, щоб просохла.

Мій приятель Грнчірж уже не дивився на мене із захватом.

– Господи, що за нісенітницю ти плетеш?

– Яка там нісенітниця, – почав захищатись я. – У небіжчика дідуся тоді було дуже мокре літо. У сусідньому селі було сухе, а в нас усе попроростало. Сливи так перестигли, що почали кільчитись. У небіжчика дідуся з кишені просипалося в полу трохи зерна, то він одного ранку встає, а з кишені жито виросло.

– Іди ляж, будь ласка, – стурбовано сказав мені Грнчірж. – А то ти, мабуть, утомився за дорогу, чи, може, голову тобі напекло?

Уже лежачи в ліжку, я почув, як Грнчірж за стіною каже:

– По-моєму, він нічого не тямить і не розбере, де жито, де пшениця, де ячмінь, а де овес.

«Ах ти, мудрагель, – подумав я. – Адже в пшениці довгі остюки. Чи то, може, у вівса?»

II

Уранці я пішов з Грнчіржем на поле. День був такий гарячий, що, поки я дійшов туди, хоч воно було й недалеко, в мені мало не висохло все. З мене так лився піт, що я подумав уже, чи не розтану весь, але покірно прийняв ту сумну долю.

На полі мене вже чекали. Я почув, як жінки, що стояли там з граблями в руках, перешіптуються: «Це той пан, що кидає по п’ять снопів одразу!»

Видно, мій приятель уже люб’язно поінформував їх.

Переді мною розстилалося поле з купками зжатого ячменю. Розстилалось без кінця-краю, і мені здавалося, що ті купки чекають лише на мене.

– Ну, будемо перевертати, – сказав Грнчірж. – Зісподу він мокрий, то щоб підсох.

– Тільки й того? – відказав я. Взяв з однієї купки жмут стеблин і перевернув, тоді набрав ще жменю…

– Що ти робиш? – здивувався Грнчірж. – Ось тобі граблі, підніми купку отак з одного боку, і бачиш – мокре вже зверху. Ти ж весь час балакав про село!

– У мого дідуся ми тільки так і робили, – почав виправдовуватись я. – Ми, наприклад, і жита не косили, а руками виривали з корінням… Це просто щоб стерні не було.

Грнчірж не слухав мене. Він ішов далі і, видно, лишався при своїй думці.

Піт уже не капав з мене. Він лився водоспадом, пік очі. А комарі, немовби вони знали, що живуть під час світової війни, кровожерно накидались на мене. У таких муках я обережно перевертав купки й гукав:

– Грнчірж, я вже вісім перевернув!

На дев’ятій купці у мене заболіла спина, я став горбитись і хилитись аж до землі, на одинадцятій я впав на купку, тоді безсило, виморений так, ніби зійшов на Монблан, почав безнадійним поглядом блукати по купках.

Ряди їх шкірились на мене, а Грнчірж гукав ззаду:

– Що з тобою?

– У небіжчика дідуся ми завжди на одинадцятій купці відпочивали, – сказав я впалим голосом. – Задля рахунку. Наприклад, коли скажемо, що відпочивали сорок разів, це означало чотириста сорок купок. І тоді знали…

Грнчірж поставив мене на ноги.

– Працюй, працюй, – сказав він безцеремонно. – Це для здоров’я добре. Оцей рядок – твій; глянь, як ми тебе випередили. Розкидай на боки. Господи, що ти зробив з цими купками, адже ти їх усі на одну купу скидав!

– Атож, – відказав я. – Бо хочу зробити свою роботу практично, до ладу. Складу скирту, а тоді зразу всю переверну. Нащо морочитися з купками? У небіжчика дідуся я отак перевернув дві тисячі купок за дві години. Звісно, коли хочеш, я піду порозкидаю. Але, по-моєму, буде непрактично.

– Таж йому треба висохнути, – намагався пояснити мені Грнчірж.

– Ти ж казав, що у вас є сушарня, – нагадав я.

– То для садовини, а не для збіжжя! – вигукнув він розпачливо.

– Що ж я такого страшного сказав, – заспокоїв я його. – Я тільки думав за практичний бік справи.

Ми розійшлися – кожен до свого діла. Я розкидав купу, навалену з такими зусиллями, і взявся за рядок купок ліворуч від мого. Я працював з подвійною енергією.

Коли я попрацював так із чверть години, прибіг Грнчірж.

– Господи! – загукав він ще здалеку. – Ти ж перевертаєш назад те, що ми вже перевернули, і тепер мокрий ячмінь знов насподі. Як ти тепер виправдовуватимешся?

– Дуже просто, – відповів я. – У небіжчика. дідуся завжди так робили. Бо ж коли раз у раз переносити хліб, він швидше висохне: є до нього доступ повітря. Ми колись розвішували хліб на шворках, як ото білизну сушать.

Я помітив, що мій приятель стиснув губи. Але він переборов роздратування й сказав:

– Будь такий ласкавий, іди он туди до отієї дівчинки, вона глядить дитину одній жінці, і скажи їй, хай іде перевертати, а ти поглядиш дитину.

– У небіжчика дідуся…

– Іди вже, йди.

Я пішов радісінько. Глядіти дітей – це теж польова робота.

То був гарненький однорічний хлопчик. Я сів з ним над колодязем, і раптом хлопчик вислизнув у мене з рук і впав у воду.

– Грнчірж, – закричав я, – дай граблі, бо в мене дитина в колодязь упала!

Я витяг малого без граблів, щоб не було запізно, але люди все ж таки збіглися. Перелякана мати, плачучи, заходилася сушити синочка замість ячменю, а Грнчірж зауважив:

– Ти й у свого небіжчика дідуся кидав дітей у колодязі?

– По четверо, по п’ятеро зразу! – пробелькотів я, сам не тямлячи, що кажу, бо й у ту трагічну хвилину думав про снопи.

Жінки втупили в мене повні жаху очі.

– Знаєш що, – сказав мій приятель. – Іди поки що попий пива, а я перед обідом зайду по тебе, і після обіду ми підемо до Самеків накладати воза. Може, ти для важкої роботи годишся.

«Боже праведний, – подумав я. – Чи годжуся я для важкої роботи! А оце, що досі було, – це що, іграшки?»

III

У садибі Самеків і в корчмі вже знали про того пана, що кидає на віз не по одному, а по чотири й по п’ять снопів за раз.

Само собою зрозуміло, такого доброго робітника треба пригостити. Отож ми вибрались у поле, підкріпившись як слід.

Мені дали в руки щось дуже чудне. Тичка, а на кінці хитромудро прикріплені три швайки.

– А де ж у вас габлі? – спитав я пана Самека.

– Таж у вас у руках, – з подивом відказав господар.

– Вибачте, я думав, що це вила, – недбало сказав я й заговорив про те, що напевне буде дощ, що треба гарного дощику – збити оцю спеку. А селяни не люблять таких балачок у ту пору, коли треба звозити збіжжя до стодол. Отож ми трохи посперечались.

Нарешті ми опинились на полі, серед снопів пшениці. Снопи були таки важкенькі.

Почали накладати воза. Я в таку спеку вирішив узятись за діло хитро. Розв’язав сніп і на габлях почав потрошку носити пшеницю до воза.

– Що це ти робиш? – вигукнув мій приятель.

– Полегшую собі роботу, – відказав я, – бо таким практичним способом…

Грнчірж подав мені габлі, які я поки що, ладнаючись логічно пояснити йому свої методи, застромив у землю.

– Не роби мені ганьби, – попросив він, – настроми на габлі сніп і подавай на воза.

Спробуйте уявити, що ви підіймаєте на півтораметровій тичці п’ятнадцятикілограмову штангу й кидаєте її на висоту три метри не раз, не два, а п’ятдесят, сто, без ліку разів.

Я взяв габлі за другий кінець, настромив здалеку сніп і, хекаючи, підняв його.

Поточився до воза, кинув сніп угору.

Сили вже покидали мене, але на десятому снопі я напружився й пожбурив його з розмаху на Штепана, що стояв угорі на возі й рівно складав снопи.

То було моє останнє могутнє зусилля. Штепана я збив з воза, мов яблуко з яблуні, і він упав на жінку, що саме несла нам до полуденку пиво у великому дзбані.

Розітнувся страшний, жалісний крик, бо пиво пропало. Коли всі заспокоїлись, мені звеліли покласти габлі.

Я казав, що дуже хочу працювати. Тоді мене приставили до коней і пояснили, що це зовсім не пониження, – хоч я, звичайно, не повірив.

Але й з кіньми я не впорався. Невчасно сказав «вйо», коні рушили, смикнули воза, і бідолаха Штепан знову полетів на землю.

Тоді мене прогнали й від коней і взагалі перестали помічати. Я ходив по полю, наче вигнанець, і врешті сів на межовий камінь. Тоді ще раз спробував давати якусь користь і взяв у руки габлі.

Та їх вирвали в мене з рук. Отож я знову сів на межі. Мухи та комарі кусали мене, а один гедзь безсоромно й безсовісно вжалив у руку, і вона аж напухла. Та ніхто мене не пожалів.

Повз мене пройшла Анічка, дочка господаря, що теж невтомно в’язала снопи, і я сказав їй:

– Ось погляньте, будь ласка, що може наробити гедзь, просто диво.

– Тепер гедзів сила, – замість поспівчувати мені, мовила Анічка. – У полі скотини мало, бо все позабирали для армії, отож він і сів на вас.

Я й досі не знаю, що вона хотіла цим сказати.

IV

Є таке розпорядження, щоб усюди склали списки людей, придатних для польових робіт. Щоб кожен допомагав.

Коли поліцай прийшов до Грнчіржів записати працездатних осіб, той глянув на мене й сказав:

– Їх я не записуватиму, вони якийсь небезпечний працівник.

Отож мені здається, що я ніколи не здобуду лаврів на арені польових робіт, хоч у небіжчика дідуся…

О Боже, що це я знов плету!..

АМСТЕРДАМСЬКИЙ ТОРГОВЕЦЬ ЧОЛОВІЧИНОЮ

Не маючи іншої змоги бути корисним чеському народові, я вирішив підвищити його інтелектуальний розвиток. З цією метою я розшукав одну видатну людину, яка вже тричі сиділа в Панкраці за розбій і мала таку чудову фантазію, що навіть викликала захоплення. Крім того, ця людина спритно володіла пером і могла своїм думкам надавати певну форму – чого бракувало моєму другому співробітникові, який зовсім не міг мислити оригінально, але в той же час блискуче розвивав задану тему і пов’язував окремі епізоди гнучкою, винахідливою, захоплюючою інтригою.

Переговоривши з ними, я оголосив обом шановним співробітникам, що маю намір заснувати книжкове видавництво, яке постачало б чеській публіці захопливі книжки.

Я уклав з ними договір, за яким вони зобов’язувалися через п’ять місяців здавати мені частинами за звичайний поаркушний гонорар захопливий роман.

Через п’ять місяців у моєму видавництві вийшов перший випуск роману «Амстердамський торговець чоловічиною», тобто «Таємниче вбивство в Чорній печері», або «Корчма „Кривавий єпископ“». Роман виходив чотири роки щотижневими випусками, по 80 гелерів за випуск, усього вийшло 208 випусків загальною вагою 18 кг. Про успіх, яким користувався цей роман, найкраще свідчить випадок із власницею продовольчої крамниці Возабовою, про що я вам і розкажу.

* * *

У Франтішека Голана, поденника, було дванадцятеро дітей, і він саме ждав тринадцятого, коли агент приніс йому перший випуск «Амстердамського торговця чоловічиною», тобто «Таємниче вбивство в Чорній печері», або «Корчму „Кривавий єпископ“». Напружено чекаючи появи в світ нового нащадка, Голан мав багато вільного часу і, щоб позбутися нудьги, почав читати той перший випуск. Інтерес його до роману чимдалі зростав. Початок був чудовий: «В Амстердамі, на одній із глухих вулиць, біля пристані, де у воді каналу за рік зникають безслідно сотні іноземців, стояв невеличкий трактир, у якому завжди можна одержати номер.

До напоїв, які подавали постояльцям, домішували снодійний порошок, а потім… потім ліжко разом з гостем провалювалось униз. Удар, страшний приглушений крик… Поряд з трактиром м’ясна крамниця. М’ясо там продають так дешево, що в крамниці завжди повно покупців. М’ясо має особливий присмак – адже тут торгують чоловічиною. Розумієте, як це робиться? У підвалі сонних постояльців убивали сокирою, викидали трупи нагору, розрубували на частини і вночі приносили людське м’ясо в крамницю. Роберту Клезі пощастило, одначе, вирватися звідти надзвичайним шляхом»… Це було останнє речення першого випуску. Відтоді поденник Голан почав купувати «Амстердамського торговця чоловічиною».

Але витрачати щотижня вісімдесят гелерів, будучи батьком тринадцяти дітей, нелегко. Тому він посилав щосуботи по черзі жебрачити своїх молодших дітей, а на вижебрані гроші купував «Амстердамського торговця чоловічиною» і розкошував, читаючи докладний перелік убивств, так дотепно складений, що кожний випуск обривався на початку вбивства, а жертва гинула лише на початку наступного випуску, в кінці якого ловили ватажка банди, що, як повідомлялось у передостанній фразі, тікає з тюрми, спустившися вниз по громовідводу і перескочивши через мур, але падає від кулі сторожі для того, щоб у наступному випуску, зібравшись із силами, втекти і, пливучи в човні, в бурхливих водах, у той момент, коли вітер вириває в нього з рук весла, зустріти в останній фразі випуску зграю контрабандистів, у ватажкові якої він упізнає свою колишню коханку, яку занапастив граф де Галуа. І так далі.

Події «Корчми „Кривавий єпископ“» розпочалися через півроку після того, як у випусках з’явилася тінь «кривавого єпископа» і війська з жандармами марно ганялися за нею.

Так пролетіло чотири роки в захопливому читанні «Амстердамського торговця чоловічиною». Поденник Голан цілі ночі проплакав над долею втікачки – принцеси де Галуа, зведеної сестри ватажка контрабандистів, перевдягнутої й занапащеної коханки ватажка банди, який, коли його оточили війська в Чорній печері, кинувся у водоспад і врятувався від ворога.

Прочитавши останній, 208-й випуск і заплативши за «Амстердамського торговця чоловічиною» всього 166 крон 40 гелерів, Голан проплакав цілу ніч. Коли він згадав про трагічний кінець ватажка банди, якого в останньому випуску повісили, то в бідолахи розірвалося серце від жалю, і він залишив удову з тринадцятьма дітьми без жодних засобів до існування. Поховавши чоловіка, вдова продала всі 208 випусків власниці продовольчої крамнички Возабовій за 1 крону 40 гелерів; тобто 18 кг паперу були продані по 8 гелерів за кілограм для загортання сосисок.

У шановної пані Возабової було два види покупців: одні брали за готівку, а другі – в борг. Вона ставилася до всіх привітно, але тим жінкам, що купували за готівку, казала: «Люб’язна пані» і «Цілую ручки», – а жінкам з другої групи просто: «Що бажаєте?» і «Моє шанування». Інших розрізнень не було.

Ця шановна пані, купивши у вдови Голанової 208 випусків «Амстердамського торговця чоловічиною», наказала віднести папір додому і, замкнувши крамницю, збиралася вже розрізати його на чвертки для фунтиків.

Вона взяла перший випуск і приступила була до справи, як раптом їй упали в очі жирні букви: «Ага! Вони продають у м’ясній крамниці м’ясо вбитих людей!»

Знизавши плечима, вона відклала ніж і почала знайомитися з новим видом м’ясоторгівлі. З того часу вона посерйознішала. На другий день прочитала другий, третій, четвертий. Так, читаючи в середньому по три випуски в день, вона за дев’яносто днів перечитала всі 208 випусків. Починаючи від 108 випуску пані Возабова перестала стежити за собою і переодягатися.

На дев’яностий день її найкращі покупниці, ті, що брали товар за готівку, одержали від неї листа такого змісту:

«Вельмишановна пані! Завітайте, будь ласка, сьогодні ввечері до мене. Є для вас важливі новини».

Коли вони прийшли, Возабова зарубала їх усіх сокирою. Як тільки звістка про це облетіла місто, мені довелося видати «Амстердамського торговця чоловічиною» новим виданням.