Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

ТОРЖЕСТВО СПРАВЕДЛИВОСТІ

Що на світі часом діються дивні речі і що кінець кінцем правда і справедливість переможуть, у цьому пан Вачкарж був переконаний уже давно, і остання його пригода, хоч і дуже прикра, теж цілком підтвердила слушність такої думки. Пан Вачкарж нині просто не встигає розголошувати на весь світ це глибоко обґрунтоване твердження, що справедливість переможе, дарма що вона – чи то її охоронець, правосуддя, в особі вельми корисної інституції, поліції, всього складного поліційного апарату і того, що йде далі, вище й вище: судів, в’язниць, шибениць і т. ін., – сама собі ставить якнайбільші перешкоди, завдає якнайбільших труднощів.

У найгіршому разі справедливість, чи то правосуддя, переможе бодай у такий спосіб, що справа скінчиться сухим газетним повідомленням: «Правосуддя здійснено».

Пан Вачкарж любить міркувати на цю тему вголос і промовляє з ясним лицем знаменні слова «Справедливість переможе», доповнюючи їх такою бентежною оповіддю.

Кілька років тому він мав мануфактурну крамницю на глухій вуличці, куди рідко навідувались поліційні патрулі. Саме в ту пору надзвичайно почастішали зухвалі нічні грабунки по крамницях: дня не минало, щоб десь не пограбували якогось крамаря. Коли таких справ набралось уже стільки, що для ведення їх у поліції довелося збільшити штат писарів, поліційне начальство напрочуд мудро вирішило, що патрулі вночі повинні пильно стежити за злодіями. І це просте й доцільне розпорядження увінчалося цілковитим успіхом. І то ось як: одного дня пан Вачкарж робив переоблік у своїй крамниці й затримався там до півночі, а тоді вийшов із крамниці зі сувоєм каніфасу, що його хотів уранці віднести замовнику – якомусь візникові.

І, звичайно, як тільки він вийшов зі своєї крамниці й заходився старанно її замикати, його зразу схопили два поліцаї: вони спокійно чекали перед крамницею, поки вийде той, хто світить там у таку пізню пору. Коли пан Вачкарж сказав їм, що він власник цієї крамниці, вони тільки зареготали з такої недоладної вимовки й потягли його до найближчого поліційного відділу. Там черговий вахмістр теж посміявся з його недотепності й заявив, що злодій із нього не вельми досвідчений. Потім прийшов офіцер, який знов же ущипливо кинув:

– Кажете, переоблік робили? Ну, це завжди так роблять, коли хочуть щось украсти.

– Але я справді робив переоблік! – захищався переляканий пан Вачкарж.

– От за це й попосидите, – діловим тоном поінформували його поліцаї. А оскільки був наказ усіх спійманих злодіїв приставляти до поліційного управління для вимірювання, фотографування та дактилоскопії, праву руку пана Вачкаржа скували ланцюжком із лівою рукою іншого злочинця (так його тепер титулували), і обох погнали до управління.

– Гляди там не розколися! – порадив йому супутник.

– Ні, ні, – необережно запевнив його пан Вачкарж. (Згодом це стало для нього обтяжливою обставиною).

Коли його фотографували, він розплакався; знімок довелось робити аж тричі. Вимірювання голови виявило яскраво виражені злочинні нахили, як негайно було констатовано за таблицями теорії Ломброзо. За іншою таблицею, нахил лоба й форма носа свідчили про цілковиту дегенеративність, ідіотизм і збоченість. Відбитки пальців збігалися з відбитками грабіжника й убивці Кеніга з Мангейма (його прізвище було обведено чорною рамкою, бо Кеніга стратили п’ять років тому), а також із дактилоскопічними відбитками відомого міжнародного афериста Рубінштейна, кишенькового злодія Футерки, грабіжника Залінського, аферистки Семерадової та отруйниці дітей Зінкової.

Коли панові Вачкаржу прочитали все це, він знов забився в нападі конвульсійного плачу, бо чув колись, ніби однакових відбитків не існує, і почав кричати, що він не Семерадова і не Зінкова.

– А це ще хтозна! – суворо відповіли йому, і тоді з паном Вачкаржем стався напад, схожий на танець святого Вітта. Уранці його відвезли до тюремної лікарні, бо в нього, в цього старого симулянта, почалось запалення мозкових оболонок. У лікарні він два місяці коливався між життям і смертю, а тим часом його економка сповістила поліцію про загадкове зникнення пана Вачкаржа. В поліції їй показали одну з фотографій, зроблених, коли він, заплаканий, витріщався на поліційного фотографа.

– Це не він, – заявила економка й підписала протокол, до якого занесли це свідчення. А того негідника в лікарні вона й бачити не схотіла.

А тим часом у лікарні пан Вачкарж оклигав уже настільки, що слідчий, прийшовши до нього, зміг його запитати:

– Де ви сховали труп пана Вачкаржа, коли його вбили?

Пан Вачкарж тупо відповів:

– Я нічого не пам’ятаю, пане.

– Як ваше прізвище? – спитав далі слідчий.

– Я вже не знаю. Кажуть, що я не Вачкарж.

– Певне, що ні, – відказав слідчий. – Ну, а скільки грошей ви знайшли в касі?

– Щось із тридцять гульденів, – відповів крамар.

Слідчий пішов. Це свідчення цілком узгоджувалося із сумою, яку знайшли при обвинуваченому в день його арешту. Вся людність із великим інтересом чекала щоденних повідомлень про розслідування таємничого вбивства людини, яка до того фатального дня нічого для неї не важила; а тепер ім’я пана Вачкаржа стало відоме всюди, куди лишень доходили газети. Дивне було те, що обвинувачений часом, у хвилини яснішої свідомості, розповідав слідчому дуже точні подробиці з життя зниклого крамаря, тож не було сумніву, що він, напевне, дуже близько знався з убитим.

Нарешті він одужав настільки, що його змогли звести на очі з економкою, і та заявила, що десь уже бачила цього чоловіка: здається, він стояв якось перед крамницею загиблого. Прийшло ще кілька свідків, які теж одностайно посвідчили, що цей худий суб’єкт нагадує чоловіка, який колись стояв перед крамницею загиблого пана Вачкаржа.

У хвилини прояснення свідомості обвинуваченого слідчий спостеріг, що той вертається до давньої симуляції – можливо, унікальної в історії криміналістики: твердить, що той убитий і зниклий крамар – це він сам. Щоб викрити його, слідчий звелів йому написати: «Я Йозеф Вачкарж з Нової вулиці». Почерк його порівняли з письмом у ділових паперах загиблого, і судові експерти заявили, що цей почерк абсолютно відмінний від почерку крамаря Вачкаржа: ні в лініях, ні в розміщенні літер нема анінайменшої подібності, – і що це почерк алкоголіка.

Обвинувачений дедалі більше тупів душевно, і слідчий із радістю відзначав, що він уже починає признаватися у своєму злочині; аж нарешті одного дня слідчий із превеликим задоволенням записав у протокол, що на запитання: «Кому належало вбрання, яке ви мали на собі в день арешту?» – допитуваний відповів: «Панові Йозефу Вачкаржу».

Що він у даному разі казав правду, підтвердила економка й інші свідки, котрі бачили, що пан Вачкарж ходив у цьому одязі до крамниці і з крамниці.

Одного дня обвинувачений посвідчив, що пан Вачкарж мав брата, який служив у лісництві десь за Нітрою, в Угорщині.

– Майте на увазі, – значущо застеріг його слідчий, – ми його викличемо телеграмою і зведемо на очі з вами.

– Робіть зі мною, що хочете, – у тупій покорі сказав обвинувачений. – Ми з ним уже двадцять років не бачились.

За три дні брат зниклого вже став лице в лице з обвинуваченим. Хвилин із п’ять витріщався на нього в німому подиві, а тоді, обнявши його, вигукнув:

– Йозефе! Де це я з тобою стрівся!

А обвинувачений, сумно всміхаючись, знизав плечима й безнадійно промовив:

– Ні, я не ваш брат, я вже не Вачкарж!

Але брат під присягою посвідчив, що це таки Йозеф Вачкарж; судові лікарі з’ясували, що пан Вачкарж не зовсім здоровий душевно, а старанне розслідування встановило, що це справді той Йозеф Вачкарж, який колись вийшов із своєї крамниці і вже три місяці перебуває під слідчим арештом при карному суді. Його економка та інші свідки теж збагнули, що тут сталося невелике непорозуміння в інтересах правосуддя, і одне за одним посвідчили під присягою, що це таки він, загадково зниклий крамар. Тому звинувачення в убивстві себе самого відпало, лишилось тільки обвинувачення в крадіжці того сувою каніфасу, що був тоді при ньому. Але й це розслідування за браком доказів припинили. Та потрібно було ще два роки, поки психіатри в лікарні вигнали з голови пана Вачкаржа думку, що він не Вачкарж і що він десь сховав свій власний пограбований труп.

А коли через два роки його виписали з лікарні як уже здорового, аж тоді пан Вачкарж зрозумів, що справедливість переможе завжди, попри всі перешкоди, і тепер урочисто проголошує цю істину всюди, куди лишень прийде, і кожному, з ким розмовляє.

ІСТОРІЯ З ХОМ'ЯКОМ

У ранковому випуску однієї щоденної газети з'явилося оголошення. воно було не дуже довге, але звучало так, наче крик розпачу:

Негайно продам або проміняю на будь-що живого хом'яка.

Прага-III, вул. Пласка, 2, 4-й пов., двері ліворуч.

Читачі проминали це оголошення без інтересу, і тільки Гонзатко, учень другого класу гімназії, що того дня мав уроки аж з дев’ятої години, зупинив на ньому свій погляд. Він був удома сам. Батько пішов на службу, мати із сестрою Емою – купити ще дещо для весілля, бо Ема післязавтра виходить заміж. А служниця скористалася з такої нагоди і подалася провідати свого милого в слюсарній майстерні десь у Карліні, сказавши Гонзаткові, щоб не забув як слід замкнути квартиру і віддати ключі двірникові. Ще й погладила його по голові й сказала: «Богоушку». Вони були дружні, бо їм обом у родині найбільше перепадало. Коли Анна якогось дня не витіє чогось, то напевне щось витіє Богоушек, і навпаки. І через те вони підтримували одне одного.

– Анно, а що сказати, коли мама прийде раніше?

– Що до мене приїхала тітка з Модржиць.

– Гаразд, – поважно мовив Гонзатко і взяв на себе владу в квартирі. Ліг у крісло-гойдалку й почав читати газету. І тоді йому трапилось оголошення про хом’яка.

У Гонзатка загорілись очі. Він, як усі другокласники, мав таку романтичну натуру, що не міг не захопитись живим хом’яком. Він уже давно хотів мати вдома яку-небудь тварину. Марив подорожами до Індії по молодих тигрів, марив великим берберійським левом, який слухався б тільки його, спав би в сестриному ліжку (адже воно однаково стоятиме порожнє, коли сестра вийде заміж) і за його наказом зжер би класного наставника разом із класним журналом. А інколи йому снилось, ніби він держить удома, в ночвах, прирученого моржа, і тому в них ніколи не буває прання і двох пов’язаних із ним речей, страшних для Гонзатка: юшки з кминовою засмажкою і каші з підсмаженої манки.

А то ще йому снилось, ніби в каретні в них на подвір’ї стоїть приручений молодий слон, і той слон робить усяку домашню роботу, яка досі припадала на Гонзатків пай, як-от: бігати батькові по газети чи по тютюн, а сестрі – по ноти та поштовий папір (поки вона ще листувалася з женихами).

І ось його мрії здійснюються. Правда, від тигра довелося спуститись до хом’яка, але цього хом’яка він матиме напевне. Хіба в них у домі не знайдеться вдосталь речей, які можна проміняти за хом’яка? Хіба в його сестри у комоді не лежить цілком пристойний посаг, учора гарненько перерахований і гарненько позв’язуваний голубими шовковими стьожками? І якщо з тих пакунків витягти одне чи друге і знов дати всьому лад, хто про це здогадається? Невже та крутихвістка (тобто Ема) все зразу на себе надягатиме? І хіба у батька в письмовому столі нема гарної колекції старовинних монет? Хіба взагалі в них у квартирі немає стільки всякого добра, що за нього можна б виміняти хоч і триста хом’яків?

Гонзатко взявся до діла. Насамперед треба було якось добратись до комода з посагом. Це була не дуже проста справа, але він напам’ять, без допомоги мнемотехніки знав, де схований ключ від комода. Насамперед він розшукав у кухні, в бляшаній коробці для хліба, ключик від шкатулки, оздобленої карловарськими камінцями. Та шкатулка стояла у вітальні на шафі біля дверей. Відімкнувши ту шкатулку, він узяв там ключ від другої шафи, що в спальні. А в тій шафі ліворуч, під білими рукавичками, нарешті знайшов ключ від комода з посагом.

Гонзатко витяг із однієї в’язки дві пари дамських панталончиків, ще з однієї – нічний халатик і знов усе гарно поскладав. Ключ поклав на своє місце і з надзвичайною впевненістю – результатом багаторічних вправ, бо він щороку перед Різдвом лазив до комода по цукерки, – закінчив свою операцію на кухні, поклавши ключик від шкатулки в хлібну коробку.

Тоді проник до батькового письмового столу. То була вже легша робота, бо батько вкрай легковажно, – так подумав Гонзатко, – ховав ключ від шухляди прямо на столі, під старовинним годинником з алебастровими колонками.

Отож він без труднощів добувся до батькової колекції старовинних монет, узяв один великий талер часів Марії-Терезії, яких там було кілька, й тим удовольнився. Замкнув письмовий стіл, ключ поклав на місце й заходився вибирати зі своїх книжок, що б іще дати на додачу за того хом’яка з власного майна, – щоб і він же витратив щось на це прекрасне надбання. Він вибрав книжку «Відважний капітан Коркоран». То була найціліша з його книжок, бо в ній бракувало тільки 24 сторінки.

Потім сів за письмовий стіл і на чвертці паперу написав: «Панові класному наставнику. Цим підтверджую, що мій син Богуслав Гонзатко сьогодні не міг прийти на передобідні уроки, бо в нього болів живіт, і прошу вибачити йому за пропущені години. Вацлав Гонзатко».

Упродовж дворічної практики Гонзатко навчився імітувати батьків підпис досконало. Записку він поклав у читанку на пообідні уроки, здобич із комода запакував, узяв під пахви книжки й пішов із дому, віддавши двірникові ключ для Анни.

Книжки він покинув на другій вулиці в одній крамничці, сказавши, що забере їх, як ітиме зі школи, а з собою взяв тільки ботаніку й заніс до букініста, щоб мати якусь готівку на свою подорож до Пласкої вулиці.

Адресу за оголошенням він знайшов легко, і його прийняло літнє подружжя, що мало надзвичайно стурбований вигляд.

Коли він пояснив, що прийшов по хом’яка, за якого пропонує такі корисні предмети: двоє дамських панталончиків, нічний халатик, старовинний талер і книжку «Відважний капітан Коркоран», – обличчя їхні проясніли. Гонзатка завели до кімнати й почали розповідати йому якусь дивну історію, з якої він зрозумів, що вони два тижні тому взяли квартиранта, якогось чудного чоловіка з хом’яком, і той квартирант сказав, ніби винайшов особливий препарат, який, коли давати його гризунам, припиняє в них зимову сплячку.

«Я збираюся, – казав той чоловік, – випробувати препарат на цьому хом’якові. Якщо мені тепер, коли звірятко має запасти в зимову сплячку, пощастить цьому перешкодити і воно лишиться бадьорим, це матиме дуже важливі наслідки, бо тоді буде розв’язана проблема, як зробити хом’яків нешкідливими. Коли вони не спатимуть, то не житимуть так довго, не доживуть до третіх жнив і не крастимуть зерна».

– Той пан, – розказував старий господар Гонзаткові, – хотів написати про це книжку й робив досліди з хом’яком. Держав його у великому ящику, вливав йому свій препарат у воду для пиття, і хом’як справді був вельми бадьорий. Препарат той був у пляшці з-під коньяку, і я одного разу помилково хильнув з неї, то потім п’ять ночей спати не міг. А потім по того пана приїхали його родичі. Казали, що це в нього вже п’ять років і що один лікар сказав – може, йому снігові ванни допоможуть. То вони й відвезли його кудись у гори, а хом’яка лишили нам.

Це страшенно миле звірятко, надзвичайно ласкаве, – говорив він далі, ніби з книжки читав. – Я вам дам старий мішок з-під картоплі нести його.

Надзвичайно миле й ласкаве звірятко пирскало так страшно, коли на нього накинули мішок, що романтичному Гонзаткові здавалось, ніби він потрапив у джунглі, де повно хижаків. А коли він уже йшов вулицею з мішком, у якому без упину борсався жвавий хом’як, то уявляв себе славетним приборкувачем тигрів Раджем Бабуром із Бомбея.

Вертатись додому, ніби зі школи, було ще рано, тому він подався купувати якісь запаси для хом’яка. У зоомагазині купив зерна на всі гроші, одержані за підручник ботаніки. На сімдесят гелерів йому дали небагато. Маленьку торбинку. І аж тоді Гонзатко відчув, що бере на себе велику відповідальність. Та, може, хом’як навчиться їсти щось інше, бо оце-от він зжере за один раз. А коли Гонзатко вже наближався до дому, його занепокоїло ще одне. Що, коли його не пустять у дім із хом’яком? Як пояснити, де він його взяв? Яку брехню вигадати? Одначе все вийшло досить легко. Він громадив брехню на брехню. Хом’як, мовляв, з гімназії, він призначений для природознавчої колекції. Пан Бернашек, учитель природознавства, доручив Гонзаткові доглядати й годувати хом’яка цілу зиму, поки він вилиняє і на ньому наросте нова шерсть, а тоді з нього зроблять опудало. Отже, з цим обійшлося. Йому тільки не повірили, що це за наказом учителя: мабуть, він сам напросився. Для хом’яка спорожнили ящик з горища, поставили в передпокої, і в усій родині запанувала така думка, що, може, хлопець заслужить тим ласку пана вчителя, бо йому, при його всім відомій старанності, ой як цього треба. Можна також сказати, що хом’як як шкільне майно кілька годин тішився певною пошаною. Та потім відкрили, що від нього по квартирі розходиться якийсь дивний запах. Оскільки мав прийти Емин наречений, Ема вилила на хом’яка півфлакона парфумів «Фіалка»; тоді хом’як скромненько заліз у куток ящика й почав там неприємно плямкати, набиваючи защічні торби зерном, якого насипав йому Гонзатко.

По обіді Гонзатко пішов до школи, тато до канцелярії, а мама із щасливими молодятами ще дещо купити. Служниця знов подалася до свого милого на Карлін. А коли родина зійшлась у домі, то побачила, що хом’як вибрався з ящика і знайшов собі інше місце для оселі – в кімнаті.

Тим місцем була канапа. Бо над канапою висів пейзаж, і на полотні хвилювали аж до обрію буйні лани пшениці, отож хом’як і перебрався під те благословенне поле. Крім офіційного входу до свого кубла він зробив ще два запасні виходи – один збоку, а другий вів прямо на верх канапи. З’ясували також, що все зерно він переніс із ящика до свого нового кубла. А коли хто підходив до канапи ближче, зсередини чулося грізне пирскання. Усі зрозуміли, що хом’як не збирається покидати свою оселю без бою.

– Гарну ж потвору прислала гімназія на нашу голову! – сказала пані Гонзаткова.

Ема запропонувала вигнати хом’яка з канапи водою. Цю пропозицію відхилили – зіпсується ж плюшева канапа. Ніби ще можливо було щось зіпсувати в цьому продірявленому з усіх боків предметі, з глибини якого чулося безнастанне пирскання. Гонзатко, на якого весь час сипались докори, так, наче то він сам зробив кубло в канапі, приніс підручник зоології – чи не написано там, як виганяти хом’яків з канапи. Але такий випадок не був відомий навіть Бремові; Гонзатко тільки прочитав уголос із підручника, що хом’як, коли на нього нападуть, відважно обороняється.

Тоді Ема з матір’ю вийшли на кухню, де почали радитися з Анною, що робити далі. Анна радила викурити хом’яка. Позатикати запасні виходи папером, полити його гасом і підпалити. Цю божевільну ідею відкинули й вирішили дочекатися, поки прийде глава сім’ї. Але пан Гонзатко виявився так само безпорадний. Він хвильку дивився, як хом’як час від часу демонстративно визирає з канапи й зухвало пирскає, тоді ляснув сина по потилиці, брутально вилаявся, одягнувся й квапливо подався до винного погребка, а там після четвертої чвертки вина почав розмову з якимсь незнайомим чоловіком:

– Ви знаєте, мій син, другокласник, пустив мені в канапу…

– Знаю, – відказав чоловік. – Блощиці – то паскудство. Буває, що їх діти зі школи приносять…

– Та ні, які там блощиці, – перебив пан Гонзатко. – Мій син пустив мені в канапу хом’яка.

– Ви що, за дурня мене маєте? – визвірився незнайомий, що був, очевидячки, дуже нервовий і лікував свої нерви в тихому погребку. – І чого тільки не понавигадують люди, – мурмотів він сердито. – Невже я схожий на дурня?

– Та що ви, шановний пане! – поквапився заспокоїти його хазяїн, подумавши, що запитання звернене до нього.

Нервовий добродій розплатився і вийшов.

«Дивний чоловік, – подумав пан Гонзатко. – Я хотів розповісти йому відверто, як воно вийшло з тим хом’яком, спитати поради, а він образився». Пан Гонзатко поринув у свої думки, а коли допивав шосту чвертку, йому вже здалося цілком природним, що хом’яки часом оселяються в канапах порядних родин.

Десь о пів на десяту вечора він оповідав якійсь компанії всю пригоду так плутано, що виходило, ніби того хом’яка посадили йому в канапу за постановою окружного управління шкіл.

Дальший перебіг подій був до певної міри сповитий темрявою. Пан Гонзатко невиразно пам’ятав, що йшов по виноградських вулицях з одним чоловіком із тієї компанії, який казав, ніби держить зоологічний магазин. І справді, він опинився перед якоюсь крамницею, і той чоловік її відімкнув.

Певне було одне: прокинувшись уранці, пан Гонзатко побачив на своєму столі чималеньку скриньку, в якій щось попискувало. Помалу йому замріло в голові, що цю скриньку він приніс із тієї крамниці, куди ходив уночі. А як відчинив її, у нього втупила червоні очиці пара білих звіряток.

«Господи, що це за малі прояви?» – зітхнув пан Гонзатко й почав напружено думати. Ага, ось воно що! Він згадав, що в суперечці про хом’яка, яка розгорілась у винному погребку, той чоловік, від якого він приніс цю скриньку, присягався, що хом’яка найкраще виганяти за допомогою фретки. То це, значить, фретки! Адже їх використовують для боротьби з усіма польовими шкідниками. Пустять фретку в нору, і вона виганяє шкідника на поверхню. Отож, як пустити їх зараз у канапу, проблема буде розв’язана.

Він оповів усе родині. Після снідання обережно випустили фреток у канапу й стали чекати наслідків. З канапи знов почулося пирскання та виск, тоді якесь мурчання, але лагідне. За хвилинку показались голівки фреток і зразу сховались, тоді виглянув хом’як. Він похмуро подивився на родину пана Гонзатка, зневажливо пирснув і знову сховався. Юний Гонзатко нахилився до дірки й обережно зазирнув туди.

– Фретки лижуть хом’якові голову, – оголосив він результати своїх спостережень.

То була сумна правда. Фретки подружили з хом’яком, і в новому кублі їм дуже сподобалося. Гонзатко тим часом приніс Брема і засмутив усю родину, прочитавши, що фретки в неволі дуже швидко розмножуються. Але там було ще одне дуже цікаве повідомлення. Видно, небіжчик Брем набрався лиха з фретками, бо писав, ніби з власного досвіду знає, що фретки не терплять запаху морських свинок.

Пан Гонзатко почав квапливо одягатись.

– Куди це ти? – несміливо спитала пані Гонзаткова.

– По морські свинки, – відповів він рішучим тоном, і двері, сумно, безнадійно рипнувши, зачинилися за ним.

Морські свинки, яких він через годину приніс три штуки, були екземпляри з розкішним запахом, цілком відповідно до побажань пана Гонзатка, який попросив у продавця, щоб вибрав йому найсмердючіших. Тим часом надійшов і наречений, але він виявився тюхтієм. Він заявив, що боїться свинок, і його нізащо не можна було вмовити, щоб упхав їх прогризеною діркою в канапу. Він відчував, що його хочуть принести в жертву. Нарешті таки скорився і з словами «вони ж мене покусають» вихопив одну свинку з лозового кошика. І не помилився. Свинка вгородила зуби йому в руку, і тоді всі почали пхати до канапи наймолодшого члена родини. Він виявився героєм. Правда, репетував страшенно, але врешті йому пощастило запхати до канапи всіх свинок, що оборонялися відчайдушно.

Тим часом наречений співчутливо дивився на пана Гонзатка і думав, що в того, певне, не всі дома, коли він захоплюється таким дивним спортом. Я не знаю, чи є в морських свинок почуття жалю. Коли є, то вони, певне, жалкували, що так негарно повелися зі своїми добродійниками. Адже в новому кубельці було так затишно. Гарне, строкате, пристойне товариство, а до того ж, куди глянь, усюди морська трава: канапа вимощена нею з боків. Відомо, що морські свинки їдять усе. Я колись держав таку свинку, то вона, коли мене два дні не було вдома, зжерла альбом з фотографіями і всі милі серцю обличчя моїх родичів обернула в купки чорних бібок. Виявилося також, що Брем прикро помилявся – принаймні у випадку родини Гонзатків. Фретки дуже легко терпіли запах морських свинок і не покидали своєї схованки. Хом’як самовіддано грів їх своїм тілом, а морські свинки тулились до фреток, і всередині канапи панували мир і згода між тваринками, наче в раю. Тому відбулась велика родинна рада.

Наречений теж устряв у неї і, підхоплений зоологічною повіддю, не втримався на поверхні нейтралітету й заговорив про їжаків. Говорив досить логічно, що в їжака є голки і що ті голки колються. Отож, коли запхати в канапу їжака, він голками вижене звідти всіх, бо їм, коли вже вони всі отак гарненько держаться купки, захочеться гріти й їжака, але вони будуть страшенно розчаровані. І навіть напросився, що сам піде купить їжака.

– Краще купіть зразу двох, пане Кратохвіл, – передбачливо сказала пані Гонзаткова.

Тоді пан Кратохвіл пішов, а на дверях ще промимрив щось про те, що їжак і тарганів ловить, їжаки, з якими він вернувся і якими доповнив сімейну ідилію, виявились меланхолійними типами. Коли він виклав їх на підлогу, вони потяглися, вистромили з голок рийки, подивились невесело круг себе, поплямкали: «тл, тл», – і знов згорнулись у колючі кулі. Пан Кратохвіл натяг рукавички й запхав ті дві кулі до канапи. Звідти почулося злісне пирскання, виск, у дірці з’явилась голова розлюченого хом’яка, ніби він хотів спитати, що це за неподобство, а за мить зникла. Їжаки тим часом залізли на саме дно канапи, не звертаючи уваги ні на фреток, ні на хом’яка, ні на морських свинок.

У канапі знов стало тихо. Зоологічний сад родини Гонзатків запав у здоровий сон. Ніхто з канапи не вилазив, і весілля вирішили відкласти на кілька днів.

Панові Кратохвілу тої ночі приснилося, що він мусив виганяти їжаків з канапи за допомогою плямистих гієн, а плямистих гієн виганяти з квартири за допомогою ягуарів, і весь сон скінчився страшною візією обгризених кісток на кухні в Гонзатків – кісток тещі й тестя.

Тим часом пан Гонзатко не лінувався, і дирекція гімназії, де його синок не дуже відзначався успіхами, одержала від нього листа, якого пан директор не міг зрозуміти:

«Шановній дирекції гімназії по вулиці Їровцовій. Нижчепідписаний покірно просить шановну гімназію, з огляду на зміни в домашніх обставинах, негайно вжити заходів до того, щоб хом’яка, який зберігається в нижчепідписаного, забрати й зробити з нього опудало. З найглибшою повагою Вацлав Гонзатко, касир, Жижков, Оребітська, 5».

Пан директор викликав до себе юного Гонзатка й почав зацікавлено випитувати, чи його батько часто пише такі листи. Гонзатко відповів, що він не знає. Тоді пан директор спитав іще, чи його батько ніколи не лікувався в якійсь клініці чи санаторії. Гонзатко, щоб не казати весь час «ні», цього разу для різноманітності кивнув головою.

«Треба якось заспокоїти його», – подумав директор, і пан Гонзатко одержав, такого листа:

«У відповідь на Ваш лист, ми з превеликим жалем мусимо повідомити, що дирекція гімназії не зацікавлена у виготовленні опудал.

Дирекція»

Одержавши цей лист, пан Гонзатко, розлючений, подався на Вишеград до гицеля. Там йому сказали, що умертвляти тварин у приватних помешканнях офіційно не дозволяється, треба приставляти їх на санітарну станцію.

Тим часом юний Гонзатко продав географічний атлас і на всі гроші купив зерна, яке висипав у канапу, щоб тварини не голодували.

Таке тривало два тижні. У Празі почав відчуватись дефіцит продовольчих товарів. А на першому поверсі в їхньому будинку жив двірник, відважний чоловік, готовий на все. Він прийшов, озброєний сокирою. Мовчки показали йому на канапу й зачинили двері до вітальні. Почулись удари по канапі, виск, пирскання, сичання. За півгодини все скінчилося.

Другого дня справили весілля, і меню бойового весільного обіду в квартирі Гонзатків було таке:

Бульйон із фретки.

Фретка відварна до хріну з оцтом.

Запечений хом’як із картоплею.

Морські свинки з кминовою підливою.

Паштет із їжаків.

І юний Гонзатко, винуватець усіх цих розкошів, скромно сидів за столом і, не оцінений ніким у цю велику годину, зі сльозами на очах обгризав голівку свого нещасного хом’яка.