Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

ЖЕРТВА ВУЛИЧНОЇ ЛОТЕРЕЇ

Коли б пан Касавдула мав ворогів, можливо, що до певної міри можна було б і виправдати те, що трапилося.

А от уже хтось узнав та й роздзвонив скрізь, що пан Касавдула виграв у лотерею найбільший виграш – сімсот тисяч крон.

Це не дуже приємно вразило пана Касавдулу.

По-перше, тому, що він не виграв і двох крон, а по-друге, що ніяких ворогів він не мав.

Жив він з кожним у згоді та злагоді, і вже було просто некрасиво, що отаке про нього вигадали.

Наслідки були страшні.

Перший бій одбувся на квартирі в його нареченої.

Зустріли його там із шоколадом, а його майбутній тесть уже ледве на ногах тримався, частково з радощів, частково від двох пляшок вина, які він вихилив через таку знаменну подію.

І не встиг пан Касавдула ще й отямитися, як уже вся сім’я розгорнула перед ним новий план життя, яким рідня житиме далі.

Пан Подбабачек, його тесть, уже знав про чудесний шматок землі, де вони розводитимуть сріблястих кроликів.

Марія, ця скромна Марія, почала верзти щось про машину і про те, як вони нелегально перевозитимуть брюссельське мереживо.

Пані Подбабачекова одвела здивованого пана Касавдулу вбік і вимагала від нього купити оптовий галантерейний магазин.

Одночасно Карел, п’ятнадцятилітній гімназист, непомітно сунув йому в руку папірця, де було написано: «Купіть мені, будь ласка, мотоцикл. Я вже його собі намітив».

Пан Касавдула одразу ж пригадав, що недавно читав, як десь у Швейцарії – ні сіло ні впало, – збожеволіла одна родина, і почав, вимушено усміхаючись, задкувати до дверей, вигукуючи:

– Все вам куплю! Все! Матимете все! Заспокойтеся.

Якось йому пощастило, при радісних вигуках, потрапити в двері, блискавично висмикнути ключа, замкнувши нещасну родину на два повороти, і помчати на станцію швидкої допомоги, де йому сказали, що це буде або рагапоіа ргаесох, або… манія величі, і відправили назад із відділенням пожежників і гамівною сорочкою.

Там їм довелося, після запеклого бою, витягати кожного члена сім’ї через вікно й нести сходами вниз, причім кожен із них, мов різаний, горлав:

– Він виграв сімсот тисяч крон!

– Хочу сріблястих кроликів!

– Я хочу мати оптовий галантерейний магазин!

– Я вже намітив собі мотоцикла!

– Хочу перевозити брюссельське мереживо! Нелегально!

І пішов про пана Касавдулу поговір, що от, мовляв, як виграв сімсот тисяч крон, зразу ж запроторив усю родину своєї нареченої в божевільню, щоб не одружитися. Про все це він довідався від двірника, як повертався опівночі додому. Дав йому за це, як і завжди давав, двадцять гелерів і зразу ж ясно почув:

– Скупиндра!

Пан Касавдула обурився, бо дав, мовляв, йому двадцять гелерів, а ніяк не десять, – хай пан двірник краще подивиться.

Але двірник одрізав:

– Вигравши сімсот тисяч крон, можна давати й по кроні! Руки загребущі! Видно пана по халявах! Ну, птиця! Благородство яке: швендяти за дівчиною п’ять літ, а потім, як виграв сімсот тисяч крон, запроторити всю сім’ю в божевільню, щоб з якоюсь графинею одружитися?!

Пан Касавдула впав перед двірником навколішки й благав його, щоб він іще раз те ж саме проказав.

Двірник з переляку – навдьори…

І по всьому дому пустив чутку, що пан Касавдула збожеволів з виграшу.

На другий день пан Касавдула перебрався на нову квартиру, на другий кінець міста…

Візник називав його «пан граф» і вимагав за перевезення ліжка, стола, шафи, дивана, двох стільців і дзеркала шістсот крон.

Доторгувались до сорока крон, і візник внизу заявив вугляреві, що ці сорок крон дасть на «Матицю», коли цей мільйонер таке ніщо, але зараз же програв їх у карти. Другого дня пан Касавдула одержав шістдесят листів, в яких різні товариства повідомляли, що його, Касавдулу, обрали фундатором, і одночасно кожне з цих товариств вимагало двісті крон фундаторського членського внеску.

Того ж дня він вигнав з квартири п’ятнадцять вдів і сиріт, які вимагали в нього грошей для квартплати, і спустив зі сходів дуже нахабного інваліда, що прийшов до нього по гроші на нову шарманку, причому погрожував лупонути його дерев’яною ногою.

Розлютована від цього всього юрба повибивала йому вікна, а на другий день один із журналів надрукував статтю: «Безсердечність мільйонера».

Його вижили з дому. У під’їзді Касавдула зчепився з якимсь чоловіком, котрий почав його вмовляти, щоб він оті сімсот тисяч крон вклав у нове акціонерне підприємство для виробу патентованих оздоровчих зубочисток.

Але з «акціонера» був і неабиякий боксер, бо, коли пан Касавдула відмовив, той посадив йому синяка під оком. Вискочив пан Касавдула на вулицю і пішов до Стромівки, не помічаючи, що за ним іде довгий, виснажений юнак з ексцентричним виразом обличчя і з якоюсь торбою під пахвою.

Підійшов юнак до пана Касавдули і милим, ніжним голосом сказав, що він таки дуже, по-справжньому радий, коли тут зустрічає відомого мецената, пана Касавдулу.

– Я тільки хвилинку, – вів далі юнак, виймаючи з торби якісь папери. – Я вже деякий час працюю над відродженням чеського красного письменства. Дозвольте мені, оскільки я певний, що єдиний ви мене зрозумієте, прочитати вам мої вірші. Юнак притиснув пана Касавдулу до лави й почав читати:

 
Над горами в небо, в падіння лавин
Гарні й красиві гібриди ростуть.
Тривогою гнівних плодів до хмарин,
Дияволи чорта в обіймах несуть.
Упадків і зрушень метелиці час.
Крайності крутить солодкий канкан.
Сильну присягу сідлає Пегас.
Кривавить сметану у могікан.
 

– Потім, – даючи панові Касавдулі понюхати нашатирю, – я прочитаю ще вам і цей уривок:

 
Ми зробили підкопи під фортеці,
Коли поїдеш, мила, ти з весілля!
 

– Це на зразок народних пісень, – говорив юнак, даючи понюхати нашатирю панові Касавдулі. – А особливо рекомендую вам вірша:

 
Груша на полі широкім стояла.
Буря її геть усю поламала.
Яблуня там розцвітати вже стала.
Стояла, стояла і раптом упала.
Черешня тепер тут росте…
 

– Це має велику вагу, – пояснював він, роблячи панові Касавдулі штучне дихання. – Це значить, що все безперервно змінюється.

– Де це ми? – спитав мученик.

– Ви в надійних руках, – одповів юнак м’яким голосом, – я прийшов вас просити, щоб ви видали власним накладом, благородний пане, збірку моїх віршів, що їхні зразки я дозволив собі тут прочитати…

Пан Касавдула ошелешив його кулаком і – тікати.

Невідомо, де він блукав, але вранці був уже вдома й дивився з вікна, як на вулиці юрмиться народ, як ломиться в двері з диким галасом:

– Милостивий пане! Згляньтеся над нами! У нас удома самі тільки голі стіни!

Поліцаї розганяли все нові й нові юрми прохачів.

Двері в його квартирі почали загрозливо тріщати…

Аж ось із-за натовпу виткнулася постать вчорашнього поета.

Пан Касавдула вискочив на вікно й стрибнув з другого поверху.

Впав на поліцаїв, які саме тримали якогось підозрілого інваліда, який горлав угору, що йому треба п’ятдесят крон і він почне нове життя.

Підвели пана Касавдулу на ноги.

Поліцаї підозріло один на одного подивились, і старший із них сказав, взявши пана Касавдулу за плече:

– Іменем закону, я вас заарештовую за порушення закону!

За годину грюкнули за паном Касавдулою двері суду.

До одинадцятої години тридцяти хвилин пан Касавдула поводився апатично.

Навіть радий був, що його не турбують.

Але перед дванадцятою годиною підійшов до нього наглядач і сказав:

– Адже ж правда, що ви харчуватиметеся власним коштом? Ви ж виграли?

Пан Касавдула дико зареготав, присів, почав лазити по підлозі й укусив наглядача за литку.

І от знову зустрівся пан Касавдула в психіатричній лікарні з колишнім майбутнім паном тестем, паном Подбабачеком, який його вже не впізнав.

Пан Подбабачек гадає, що він у кролятнику, а біля нього стоїть рачки пан Касавдула. Пан Подбабачек гладить його по спині й соває йому в рота шматок згорнутого паперу замість качана, гадаючи, що це один із його сріблястих кроликів.

ДОІСТОРИЧНА МАВПА

– Так! Саме так! Людина не була створена, а з’явилася внаслідок тривалої еволюції! – з обуренням сказав відомий палеонтолог Каліста, повторюючи слова Окена, коли, нетвердо тримаючись на ногах, покидав ресторан, де залишились його колеги.

Подія відбувалася в новорічну ніч.

Палеонтолог був до краю вражений неувагою співбесідників, які не побажали дослухати до кінця його глибоко аргументовану думку про нові знахідки рештків доісторичної людини в американських пампасах. Адже він усю ніч так переконливо викладав їм найновіші факти про те, що з огляду на виявлену щелепу, – це не мавпа, а доісторична людина.

І, вже стоячи на вулиці перед рестораном, він голосно повторив:

– Так, безсумнівно, людина не була створена, а виникла внаслідок еволюції.

Пристойний пан, що проходив мимо, відгукнувся на це:

– Ось і чудово!

І попрямував своєю дорогою.

«Я просто зобов’язаний просвітити його!» – подумав учений муж, доганяючи перехожого.

– Дуже перепрошую, – довірливо звернувся він, пристосовуючи свою ходу до ходи незнайомця, – шийні хребці індіанців з Монте-Гермозо слугують незаперечним доказом того, що з людиною за час її розвитку відбулися значні метаморфози.

– Проте, даруйте, я вас не знаю! – накостричився незнайомий пан.

– Байдуже, – не дав себе збити з пуття Каліста. – Про доісторичну еру ми взагалі мало що знаємо, і якби не останні розкопки при будівництві гавані в Буенос-Айресі, у нас не було б жодних свідчень про поселення людини в басейні ріки Ла-Плата в третинному періоді!

– Прошу вас, пане, не займайте мене.

– Та хто ж вас займає, дорогий друже! Ви тільки уявіть собі, будьте ласкаві, дно річки Ла-Плата і поставте себе на місце щасливого відкривача – чиновника Снуара, котрий під піщаними наносами в руслі ріки раптом виявив уламки черепа, причому цілком закам’янілі. І ось ви, вважаючи, що перед вами – череп доісторичної мавпи, телефонуєте відомому аргентинському вченому Амегіно. А колега Амегіно, лише мигцем глянувши на кості, каже вам:

– Це уламок черепа доісторичної людини, а зовсім не мавпи, дорогий друже!

– Прошу вас, дайте мені спокій і йдіть своєю дорогою!

– Я охоче скористався б з вашої поради, проте палеонтологія охоплює такий колосальний обсяг знань, що впродовж п’яти хвилин я просто не в змозі викласти вам усе відоме науці про доісторичних мавп! Задовільніться принаймні запевненням, що проти Амегіно виступив небезпечний опонент на ім’я Дюбуа, котрий заявив: «Виявлений череп належить не людині, а доісторичній мавпі, і ми дамо їй наукову назву „пітекантроп“». Що ви на це скажете?

– Щоб ви відпустили хлястик мого пальта.

– Даруйте, але це аж ніяк не доводить правоту пана Дюбуа.

– Я востаннє прошу відпустити мене.

– Так само енергійно на Дюбуа ополчився науковий світ і урочисто назвав гадану доісторичну мавпу «тетрапротомо аргентінус».

– Ви відпустите мене чи ні?

– Дорогий колего, різкі нападки на Дюбуа та його однодумців завершилися переглядом і всіх інших археологічних знахідок останнього часу, а саме новим прискіпливим дослідженням верхньої і нижньої щелеп зі Спа, Манес, Крапіни і Трініла. А потім надійшли черепи з Ле Мостьє і череп викопної людини з Ла-Шапель-о-Сен.

– Ґвалт! Ґвалт!

– І всі ці черепи та щелепи, як верхні, так і нижні, подібні до черепа викопної людини з Нікошеї, що підтвердять вам і Леман, і Велькер.

– Ґвалт! Пробі! Караул!

– І ось двадцять шостого серпня тисяча дев’ятсот дев’ятого року теорії про доісторичних мавп було спростовано завдяки знахідці Гаузера, що виявив рештки доісторичної людини на Гібралтарі.

– Ґва-а-а-алт!

– Усі ці черепи – на Яві, в Південній Америці, в Німеччині і в Хорватії – мають ідентичну форму. Про доісторичну мавпу вчені мужі просто забули, її місце в суперечках посіло плем’я з долини Неандер.

Із провулку вибіг поліційний патруль.

– У чому річ, панове?

– Цей пан причепився до мене, і я вас дуже прошу, накажіть йому йти своєю дорогою.

– Я до нього причепився?! Та я ж пояснюю йому теорію неандертальського відкриття!

Незнайомець скористався коротким діалогом палеонтолога з поліцаями і чкурнув у бокову вулицю.

Засмучений професор залишився сам на сам із патрулем.

– Людина не була створена, а виникла внаслідок еволюції, – повчально повідомив він поліцаям. – Ви тільки уявіть собі радість, яка охопила весь освічений світ, коли Гекель виявив рештки людини, котрій дав назву «гомо ступідус», що по-чеськи означає «людина примітивна», а попросту дурень, панове.

Поліцаї переглянулись, і старший із них сказав:

– Іменем закону, ідіть за нами!

– З дорогою душею, сказане мною вам підтвердять найповажніші спеціалісти Ройєр, Уоррен, Пальдіг, Сержі, Амегіно, Швальбе, Кінг та інші. Ось, скажіть, будь ласка, наприклад, чому, коли вас кинути у воду, ви несамохіть робите руками рухи, ніби видираєтесь угору по жердині? Чому? Саме тому, що ваші предки лазили по деревах!

– Вам хочеться скинути нас у воду? – презирливо промовив молодший із поліцаїв. – Та ви ж ледве тримаєтеся на ногах.

– Запам’ятайте, панове, відтоді, як людина лазила рачки, минуло сто тисяч років, і логічно, що вона ще не звикла твердо триматися на двох ногах.

У поліцейській дільниці учений муж знову заговорив про доісторичну мавпу, і ображений вахмістр, не допетравши суті, зметикував, що нібито йдеться про нього, розпорядився запроторити палеонтолога в одиночку.

Уранці його відпустили. Вірогідно, йому доведеться постати перед судом присяжних за образу посадових осіб під час виконання обов’язків, оскільки в протоколі, складеному тієї новорічної ночі у дільниці, записано, що затриманий прагнув довести, нібито оберігачі порядку якимось чином перетворилися з мавп на «гомо ступідус» і потім уже на – «гомо сапієнс»[1]1
  «людину розумну» (лат.).


[Закрыть], ну а в поліції на кожну з цих образ є відповідна стаття.

НЕПРИСТОЙНІ КАЛЕНДАРІ

І

Комендант поліційного відділу Алеш нудився з дев’ятої години вечора, коли привели і вкинули в камеру останнього п’яного, аж до першої години ночі. Думав, як же його витримати до шостої години ранку, коли прийде зміна, як нудно сидіти над протоколами, над реєстраційною книгою, бо саме сьогодні через нещасливий збіг обставин у відділі чергують поліцаї, що не вміють грати у хвильки.

Поки що він ліг на ліжку, запалив люльку й заговорив про політику. У такі хвилини він бував дуже крутий. Перетворювався на австрійського Катона, твердого, неприступного для вагань, і з прокляттями висловлював свою недовіру до Італії. Поліцаї, що лежали на койках поряд, побожно слухали його – самі вони не були такі рішучі.

– Ні, Троїстий союз нізащо не вдержиться купи, і не думайте. Колись Трієнт і Трієст ще нароблять клопоту.

Алеш зітхнув і почав шукати очима сірники. Коли їх подали йому, він припалив погаслу люльку й оголосив, що в Мілані й Туріні, ба навіть у Римі, при кожній нагоді спалюють австрійський прапор. Та колись воно їм ще вилізе боком. Ті падлюки вже достигли для нової Кустоци. Гнів Алешів усе наростав, а тим часом молодий поліцай Павелка заснув і почав свистіти носом.

Комендант його розбудив і сказав, що посвистіти можна й за дверима. Хто вважає себе австрійським громадянином…

У ту хвилину ввійшов поліцай Декль, що вернувся з обходу, і почав доповідати:

– Ісh melde gehorsam nix Neues[2]2
  Дозвольте доповісти, нічого нового (нім.).


[Закрыть]. Пікантний календар konfiszirt[3]3
  Конфіскований (нім.).


[Закрыть]. Зібрав сто двадцять примірників.

Тієї самої миті офіційний вираз зник з обличчя Декля, і, переможно всміхаючись, він зауважив:

– Страшенне паскудство, пане коменданте, просто розкіш. Такі свинські малюночки, любо глянути.

І поклав пакунок на стіл. Комендант поліційного відділу відразу перестав нудитися.

– А дай-но сюди те свинство!

Поліцай розгорнув пакунок і подав один примірник конфіскованого товару комендантові, довкола якого вже стовпились усі поліцаї.

– Боже, – щиро здивувався один, побачивши малюнок на обкладинці. – Оце-то стегна!

– От бачите, – сказав комендант. – І оце має розглядати молодь. Недорослі школярики! – Голос його звучав м’яко: – Господи, а в отої другої – які очі, чорти б її взяли! І голісінька.

– Еге, – озвався поліцай Декль, – ви гляньте, що там далі! Ото розкіш!

– Та й це непогане!

– Е, не кажіть, оця картинка краща, якась живіша. По-перше, в цієї боки повніші, та й на канапці он як гарно вивернулась. Паскудники. Отаке намалювати!

– А ви, пане коменданте, прочитайте віршика, що внизу. Теж славний.

– Гарний, тільки якийсь двозначний. Безсоромники, отаке напишуть і віддають до друку! А діти йдуть до школи й ковтають отаку, хай йому біс, як пак вона називається?

– Порнографію, пане коменданте, – підказав поліцай Павелка.

– Жахливі речі, але гарні, – озвався поліцай Міка. – Ось тут штанці як гарно намальовані!

– І підпис непоганий: «Як я тобі дужче подобаюсь, серденько: в штанцях чи без штанців?»

– Мабуть, таки без штанців, правда? – весело мовив комендант до поліцаїв. – От свинота, і навигадують же!

– Дозвольте звернути вашу увагу на передостанню сторінку, пане коменданте. Балерина у ванні. Вона не тільки голісінька; ще й служник там, подає їй простирадло.

– Так, це добре. І я вам кажу: конфіскуйте такі речі без пощади. Гадаю, що як обійти всі тютюнові крамнички, то ще й не таке знайдеться. От потішиться завтра пан комісар Пероутка!

ІІ

– Дозвольте доповісти, пане комісаре, вчора, згідно з розпорядженням, по тютюнових крамничках було конфісковано календарі непристойного змісту. Я приніс вам один примірник. Дозвольте зокрема звернути вашу увагу на передостанній малюнок: балерина у ванні. А потім ще оця жінка на канапі. А малюнок на обкладинці не лише містить у собі порушення моральності, але, гадаю, сподобається панові обер-комісарові. Я дозволю собі віднести один примірник нагору. Будьте такі ласкаві, зверніть увагу на непристойності, підкреслені синім олівцем. Таки справді серйозні речі. Дуже гарні неподобства ви знайдете там, де я позакладав сторінки. А на тридцятій сторінці просто казкове свинство. Розкішні й «Інтимності гарему»: там не тільки в тексті є грубі порушення доброзвичайності, а й малюнки дуже симпатичні. Магометанські дівчатка лежать на тигрячих шкурах, а їх стереже бідолаха євнух.

– Слухайте, – сказав комісар Пероутка, переглядаючи календар, – покажіть це й панові раднику. Він любить розглядати такі речі.

III

Календарі мали успіх. Два взяв собі обер-комісар поліції, три – пан радник. Секретарі взяли по одному. Решту розібрали в поліційній управі. Поліцаї ревно вистежували непристойні календарі.

І саме тим, що ця література не потрапила в невідповідні руки, було врятовано моральність широкої публіки.

СПРАВА ДЕРЖАВНОЇ ВАГИ

Його світлість князь Оксенгаузенський став недоумкуватим. У цьому не могло бути помилки, бо його недоумкуватість помітили навіть міністри, які взагалі не вирізнялися великим розумом. Чи й слід казати, як довго рада міністрів, обговорюючи це питання, ходила, так би мовити, неначе кішка навколо гарячого молока, навкруг цього питання, аж поки наважилася визнати те, що в усіх було на думці; скажемо тільки, що кінець кінцем вона домовилась, що в його світлості князя Аладара XXI щось розладналося в голові, і його стан можна характеризувати тільки як повний ідіотизм, і що його світлість неспроможний більше управляти князівством.

Тільки міністр двору в душі був не згодний з цим рішенням, але він не заперечував, бо розумів, що колеги можуть і його визнати ідіотом – доказів у цьому не бракувало, і тому рішення ухвалили одноголосно. Для того, щоб установити регентство, потрібне було лише лікарське підтвердження цього здогаду міністрів.

Прем’єр-міністр узяв на себе важку місію – переговори в цій справі з придворним лейб-медиком його світлості. Викликавши медика до себе, він сказав:

– Дорогий пане медичний раднику! Я покликав вас до себе, щоб поговорити про стан здоров’я його світлості. Мої колеги такої думки, що безперечні душевні обдарування нашого високородного князя останнім часом…

– …Розвиваються понад усякі сподівання. Ви маєте рацію, ваше превосходительство!

– Так, ви вгадали, що я хотів сказати, пане медичний раднику. Винятковий душевний хист його світлості розвивається не тільки понад усякі сподівання, а й у несподіваному напрямі… гм… гм… Одне слово, це все навіть дивно. Учора я мав честь супроводжувати його світлість на прогулянці в лісі й там я побачив сильце, яке встановив птахолов. Його світлість почав розпитувати мене про будову сильця. Я пояснив, що птахи прилипають до прутиків, намазаних клеєм, і таким чином потрапляють до птахоловів, його світлість вислухав мої пояснення з властивою йому прихильністю і потім зволив запитати: «А якщо ненароком прилипне сам птахолов? Тоді він попаде у кігтики до пташок?»

– Гені-аль-ний дотеп! Геніальний! – вигукнув, сміючися, медичний радник. – Ось бачите, ваше превосходительство. Його світлість стає чимдалі дотепнішим.

«Цей тип також з’їхав з глузду», – подумав міністр і більше не затримував лейб-медика.

Пан медичний радник, ідучи додому, думав над тим, що має означати ця розмова. Він відчував, що міністр був незадоволений його відповіддю. Чого, власне, міністр хотів від нього? Раптом у нього промайнула думка: «Так, так, не може бути сумніву! Ці люди щось затівають проти його світлості. Вони хочуть, щоб він, лейб-медик, дав показання проти свого володаря! Хто знає, що тут діється! А що, коли після Туреччини й Португалії прийшла черга й на Оксенгаузен? І це міністри його світлості! Але він, медичний радник, викриє цю ганебну інтригу. Так, він викриє її».

Через два дні після цього він почув, що в Оксенгаузен із Берліна приїхав знаменитий невропатолог, професор Гшейдтле, який був на аудієнції в князя, а після цього мав довгу розмову з прем’єр-міністром. Пан медичний радник вирішив піти ва-банк. Він одягнув парадний мундир і пішов з візитом до професора. Після кількох привітальних фраз він сказав:

– Дуже шкода, що можливість познайомитися з вами дає нам така неприємна справа, шановний професоре.

Професор поглянув на лейб-медика здивовано, але потім сказав:

– Ах так, адже ви як особистий лікар його світлості, в курсі всього. Справді, це дуже неприємна справа. Але нічого не поробиш!.. Його світлість цілком безнадійний. Я гадаю, що наші діагнози збігаються. Про одужання не може бути й мови. Його світлість за Божою волею з’їхав з глузду назавжди. Керувати князівством він, звичайно, неспроможний. Чи, може, ви іншої думки?

– О ні, звичайно, ні, пане професоре, – відповів медичний радник, у якого й дух перехопило. – А як довго наша столиця буде мати честь бачити вас у своїх стінах?

– Я від’їжджаю сьогодні ввечері, пане медичний раднику.

Але професор не поїхав. Саме тоді, коли він сідав у карету, хтось поклав йому на плече руку й заарештував його іменем закону.

– За що? – запитував професор, не розуміючи, що сталося.

– За образу його світлості, якої ви припустилися в розмові з лейб-медиком.

І бідолашного професора ув’язнили. Прокуратура була в захопленні від своєї розпорядливості й розголосила про це по всьому місту.

Прокурор з’явився до міністра юстиції з доповіддю. Коли він повторив той образливий висновок професора, міністр перебив його гнівно:

– Якби він сказав це про вас і лейб-медика, то це була б найбезперечніша істина на світі!

Прокурор повернувся від міністра цілковито розгублений.

Було скликано екстрене засідання ради міністрів, на якому констатували, що ситуація загрозливо ускладнилась. На підставі висновку одного професора не можна відсторонити князя від влади. Треба заручитися висновками інших учених. Але якщо вчені визнають його світлість здоровим, то буде знеславлена рада міністрів, коли ж вони вирішать, що князь недоумкуватий, то треба буде кинути в тюрму того осла – лейб-медика. Інакше звістка про його діагноз розійдеться повсюди. Що ж робити?

– Треба якимось чином позбутися лейб-медика.

– Легко сказати. Але як?

– Давайте його ув’язнимо, – запропонував міністр юстиції.

– За що ж?

– Це дурниці! Якщо треба когось посадити, то привід завжди знайдеться.

– Викличемо його сюди.

– Це гарна думка!

Але посланий лакей повернувся ні з чим.

Пан медичний радник відповів, що він вважає раду міністрів збіговиськом змовників і державних зрадників і не бажає з ними розмовляти.

Міністр юстиції був у захваті:

– Ну, тепер він піймався на гачок! – вигукнув він. – Чи не найтяжча образа його світлості – твердити, що князь ушановує довір’ям зрадників і змовників?

І того ж дня пана медичного радника кинули у в’язницю саме до тієї камери, де сидів берлінський професор.

Певна річ, що ці два арешти викликали сенсацію в місті. Рада міністрів розгорнула шалену діяльність. Вона звернулася телеграфом до різних медичних авторитетів, які могли дати потрібні їй висновки. Але вчені читали в газетах про події в Оксенгаузенському князівстві й вважали ці запрошення пасткою, за допомогою якої рада міністрів хотіла заманити нових людей, щоб арештувати їх під приводом образи його світлості.

Рада міністрів була у відчаї, а князь що далі, то більше дурів. Минув тиждень, його світлість взагалі вже не можна було випускати з вузького кола людей, бо кожний зрозумів би, що сталося з князем. Через два тижні знову зібралася рада міністрів, щоб обговорити становище. Міністр закордонних справ повідомив про безуспішні переговори з іноземними медичними світилами й дійшов висновку, що таким чином справу не влаштуєш.

Прем’єр-міністр після тривалого роздуму промовив:

– А чи треба взагалі щось влаштовувати?

– Як це так?

– Що наш славетний князь став недоумкуватим, це факт. Це триває вже певний час, але в нашому князівстві все йде своїм ладом. Різниця лише в тому, що його світлість не займається державними справами. Та чи треба йому ними займатися?

Більше світил не запрошували. Його світлість залишився князем Оксенгаузенським.