Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

СУД НАД ХАМОМ, СИНОМ НОЄВИМ
(Судовий репортаж стародавнього журналіста)

Надзвичайний інтерес збудив в Арубаші, під горою Арарат, судовий процес над Хамом, сином Ноєвим, про справу якого ми свого часу докладно повідомляли. Та оскільки ми хочемо, щоб і ті читачі, котрі не стежили за справою, дізналися, про що йдеться, то коротко повторимо.

Праотець Ной – відомий меценат, що після катастрофи 1 жовтня, коли прорвало греблі, приплив своїм кораблем до гори Арарат, купив у властей земельну ділянку та взявся там вирощувати виноград на основі найновіших досягнень сільськогосподарської науки. І от якось – це було 12 вересня минулого року – Ной зі своїми трьома синами – Сімом, Хамом і Яфетом – пішов до свого винного погреба дегустувати вина.

При такій нагоді він змушений був випити чимало вина, яке почало виявляти свій вплив, уже коли він вернувся додому. Того дня було жарко, тож Ной пішов у садок за своїм домом і ліг у холодку під грушею. А трохи згодом до садка прийшов його непутящий син Хам; оскільки Ной був у самій сорочці, син заходився стягати ту сорочку з батька, намагаючись перетягти пелену її через батькову голову. Але в ту хвилину надійшли два інші сини пана Ноя, пан Сім та пан Яфет, і прогнали свого непутящого брата геть. За плотом садка тим часом зібралась численна публіка, між іншим, і дами, що обурено спостерігали прикре видовище. Викликаний поліцай через годину заарештував бешкетника Хама й відвів до поліції, звідки його, допитавши, перевели до слідчого арешту за злочин проти моральності. Вчора, 7 січня, його судив карний суд під головуванням радника юстиції Мелехенеха.

Розгляд справи довелось перенести до зали суду присяжних, бо приміщення карного суду не могло вмістити всіх слухачів, серед яких було багато дам.

Обвинуваченого Хама ввели два наглядачі. Перебування під слідчим арештом не позначилось на ньому; як сказав судовим репортерам у кімнаті для журналістів пан Ной, його непутящий син скоріше погладшав, ніж схуд.

Розгляд справи голова суду почав із допиту обвинуваченого, який відповідав на запитання гучним голосом.

Виявилося, що обвинувачений уже був під судом, ще до всесвітнього потопу, за блюзнірство. Він з кількома своїми приятелями вкрав і з’їв жертовного вола. Вдруге його судили рік тому за образу. Тому адвокат його пропонує відзначити, що Хам був змалечку занедбаний і не дістав доброго виховання.

Пан Ной рішуче заперечує проти цього. Хоч, звісно, це правда, що під час всесвітнього потопу, коли в горах прорвало греблі, він не мав коли виховувати хлопця так, як хотів би. І все ж він намагався прищеплювати йому принципи моральності – коли треба, то й дубцем. На жаль, після потопу Хам потрапив у погане товариство. Він водився з хуліганами, котрі зосталися живі, і вже чотирнадцятирічним хлопцем говорив непристойності й лаявся.

На запитання, як же він лаявся, пан Ной сказав, що звичайно узивав людей свиньми, свинопасами тощо. Зате Сім і Яфет були зразкові діти.

Тоді захисник ще питає пана Ноя, чи той посилав Хама до школи.

Пан Ной виправдовується, що не міг цього робити через потоп. Дороги ще не попросихали, а крім того, тоді потопилися всі вчителі народних шкіл. Урятувався лиш один учитель з міського училища, але він з переляку збожеволів.

Захисник:

– Чого ж ви, пане свідку, не взяли Хамові домашнього вчителя?

Свідок:

– Домашні вчителі теж усі потопились.

(Хвилювання в залі).

Захисник:

– Як інтелігентна людина, ви повинні були самі прищеплювати йому принципи моральності.

Свідок збудженим голосом:

– Даруйте, достойний суде! Напевне, кожному відомо, скільки мороки я мав, рятуючи людство від загибелі, і скільки ночей я пробув без сну, в молитвах, скільки днів я зганяв тварин до ковчега. – Тоді обертається до захисника: – Ви думаєте, пане докторе, це іграшки, носити в ковчег тигрів? А до того ще дбати про виховання оцього хулігана?

Хам кричить на батька:

– Старий п’яниця!

Голова суду попереджує його, і він з цинічною посмішкою сідає.

Голова суду до пана Ноя:

– Добре, пане Ною, але мене цікавить ще одне: ви ніколи не помічали в обвинуваченого ознак душевного розладу?

Свідок:

– Можу вас запевнити, що Хам походить від цілком здорового роду, його дідусь Мафусаїл у шістсот сімдесят років переліз через Гімалаї при абсолютно здоровому розумі. Що ж до моєї дружини, то вона жінка здорова й породила Хама у віці триста двадцять вісім років при цілком здоровому розумі.

Далі продовжено допит Хама.

Голова суду:

– Слухайте, обвинувачений, четверта заповідь ще не така давня, щоб ви її не пам’ятали. Адже поліція скрізь поналіплювала плакати з десятьма заповідями. На попередньому допиті ви сказали, що вмієте читати, бо ваша мати знічев’я навчила вас (хвилювання в залі), а тепер хитаєте головою, що не читали четвертої заповіді. Взагалі ви плутаєтесь у якихось вельми чудних вимовках. Відповідайте коротко: ви стягли зі свого батька, пана Ноя, сорочку через голову?

Хам:

– Так, я це зробив, бо мій батько невиправний алкоголік. (Сильне хвилювання).

Пан Ной закриває обличчя руками й волає:

– Моя сива голова, панове!

Голова суду — суворо:

– Слухайте, обвинувачений, якби навіть пан Ной був для вас зовсім чужою людиною, то й тоді, напевне, вам не годилось би називати його алкоголіком, а він же таки ваш рідний батько! (Хвилювання).

Пані Ноїха з галереї гукає на обвинуваченого:

– Ах ти, гультяй!

Суддя провадить:

– Ну ж бо, обвинувачений, розкажіть усе відверто й щиро. Що ви, власне, думали в ту хвилину, коли через голову стягували сорочку з батька?

Хам:

– Нічого.

Суддя:

– Слухайте, обвинувачений, рідного батька просто так, з доброго дива, не роздягають. Це ж річ ясна, як білий день. Очевидно, ви вчинили так обдумано, з наміром. Розкажіть відверто про всі свої думки, вам буде тільки на користь. Адже годі повірити, ніби ви могли отак раптом, нітрохи не завагавшися, через голову стягти з рідного батька сорочку, скориставшись тим, що він міцно спить.

Прокурор:

– А ви знали, що повз вашу оселю ходить багато людей?

Хам:

– Знав!

Захисник:

– Слухайте, пане Хаме, а ви не були тоді п’яний?

Хам:

– Ні, не був, зате батько був п’яний як чіп. Таке вже ставалось аж надто часто, і я боявся, щоб вітер не задер сорочки на батькові, тож і вирішив, що краще зовсім її з нього стягти. (Сміх у залі).

Суддя:

– Обвинувачений, з усіх присутніх тут у вас найменше підстав, щоб іще й пускати погані дотепи. Ваш батько всім своїм життям напевне не заслужив такої ганьби. Вам би слід пишатися своїм батьком.

Пані Ноїха гукає на обвинуваченого:

– Гляди, гультяю, попадеш ти в Біблію!

Захисник, до Сіма й Яфета:

– Панове, скажіть мені, чому ви покинули батька під деревом? Адже ви, побачивши, що ваш батько в самій сорочці спить у публічному місці, мали б його чимсь укрити, а коли він був уже оголений, прикрити хоч би носовичком. А ви покинули пана Ноя голого аж до приходу слідчої комісії. (Сильне хвилювання в залі).

Свідок пан Сім:

– Ми не мали носовичків, бо були в самих сорочках, так, як прийшли з виноградника.

Захисник:

– Дивні звичаї.

Пан Яфет:

– Пане докторе, я не дозволю робити нам зауваження. Ми не такі багатії, щоб справити собі другі спідні, а що це було в будень, то ми й не були в святечних спідніх.

Свідки сідають. (Хам іронічно всміхається).

Прокурор:

– Обвинувачений, не смійтеся з таких серйозних речей. Доведено, що ваші брати порядні, хазяйновиті люди, які намагаються обійтися своїми прибутками. А про вас, навпаки, доведено, що ви живете не по своїй кишені. Так, наприклад, ви маєте аж троє спідніх і носите їх привселюдно в будень. Ви легковажний, ви вже двісті п’ятдесят років ніде не працюєте, вже чотириста років батько мусить утримувати вас. Під час всесвітнього потопу ви потай допомагали всяким негідникам урятуватись на ковчезі, а щоб звільнити для них місце, викинули з нього кілька пар рідкісних стародавніх тварин, які через це зникли з лиця землі. Крім того, поліція й місцева управа дають вам дуже погану характеристику. Ви говорите всякі неподобства, жодної дівчини не пропустите, щоб не зачепити.

Потім зачитали протокол судово-медичної експертизи, з якого випливає, що Хам – особа з психопатичними нахилами, зокрема з нахилом до статевих збочень.

Захисник:

– З огляду на цей висновок панів експертів пропоную помістити пана Хама до психіатричної клініки для обстеження.

Прокурор заперечує.

Пані Ноїха з галереї:

– Замкніть його, гультяя, замкніть!

Суд виходить на нараду й вертається через півгодини. Голова оголошує, що суд зважив на клопотання захисника і розгляд справи відкладається на невизначений час.

Цим поки що й скінчився цікавий судовий процес, до якого ми напевне ще вернемось. Хочемо зауважити тільки одне: в інтересах гігієни слухачам не слід плювати з галереї вниз. І з якої це речі ті, хто сидить унизу, мають нести додому в своєму волоссі всіх мікробів? Сподіваюсь, цього нагадування вистачить, щоб унизу всюди поставили плювальниці.

МАРАФОНСЬКИЙ БІГ

Напередодні війни, подорожуючи по Угорщині я потрапив у містечко Великий Каніж, в якому виявив пивний завод, де варив пиво чеський пивовар, сто двадцять метрів старого муру й могилу якогось турецького візира тих часів, коли Великий Каніж – його резиденція – був оточений невірними найманцями принца Євгенія Савойського. Маленький абат, як називали цього м’ясника, гатив по місту з мортири так влучно, що одне ядро на площі відірвало голову візиру. Тюрбан з тієї голови зберігається у музеї Великого Каніжа, але мені він здається дуже підозрілим. Боюся, що з цим тюрбаном учинили таку саму підробку, як у нас із язиком Яна з Непомука – він має надто свіжий вигляд. У міському музеї зберігаються також кістки верблюда, на якому їздив той самий візир, з яким скоїлося нещастя. Але тут уже підробка очевидна. Тільки в миршавої вівці можуть бути такі дрібненькі й тоненькі кісточки.

Нічого цікавого більше там немає. На вулицях багато пилюги, на околицях містечка, де ростуть сади, хмарами літають комарі. За тиждень до мого прибуття було викрито, здається, десяту велику розтрату в міській управі й закінчено сесію суду присяжних, яка розглянула вісім кримінальних справ місцевого масштабу і тридцять два великих шахрайства. Як видно, хвиля культури докотилася й сюди.

У міському саду кусалися комарі, а в загородньому ресторані офіцери безперервно замовляли циганам: «Урам, урам, біро урам!» («Пане, пане, пане суддя!»). Безглузда й огидна пісня!

У такому містечку ви довго не затримаєтесь. Мені пощастило знайти готель, куди, як видно, зібралися на з’їзд блощиці з усього Великого Каніжа та його околиць. Кімната, яку я зняв, не відзначалась комфортабельністю. У ній були навіть ночви для прання білизни, бочка для покидьків і раковина замість умивальника.

Усе це мені так набридло, що на другий день я пішов у місцевий парк і познайомився там з однією дівчиною з порядної чиновницької сім’ї. Я відрекомендувався їй як мільйонер, який з нудьги подорожує пішки по Європі. Моє ім’я Гордон Беннет, вона, мабуть, уже чула колись.

Дівчина дуже зраділа, що я трошки володію угорською мовою. Я дозволив запросити себе до них на вечерю, а якусь жінку з їхнього дому послав у готель по свій рюкзак з брудною білизною.

Батько дівчини був дуже приємний чоловік, а мати – дуже довірлива жінка. У Ваші, де багато виноградників, їхній дядько має власні винниці, тому вдома у них багато хорошого вина.

Перед тим як сп’яніти, я пообіцяв їм усім, що візьму Етельку заміж, коли обійду всю земну кулю.

Пізніше, коли я вже був напідпитку, я присягнувся перед портретами її діда й баби, які висіли в їдальні, що жодний угорський король не має такої чудової вілли, яку я побудую для своєї Етельки на березі озера Балатон.

Після цього її батько мусив пообіцяти, що завтра візьме відпустку в своїй установі й вирушить зі мною пішки через Угорщину в Туреччину, щоб я часом не зник.

Пригостили мене щедро й поклали в ліжко.

Прокинувся я опівдні й почув: у сусідніх кімнатах зчинився гармидер. Там щось перекидали, було чутно, як висовували й засовували якісь шухляди.

Я ще полежав у ліжку доти, доки до мене постукали в двері і в кімнату ввійшов батько Етельки.

– Пане Гордоне Беннет, – звернувся він до мене, – все вже готове, все гаразд. Лікар довго оглядав мене й нарешті приписав мені двомісячну відпустку для подорожі на південь. Папери вже в порядку. Жінки приготували для нас білизну, туристські костюми, смажать нам курчат, і завтра вранці ми вирушимо в путь через Угорщину до Туреччини. Яким шляхом, ви гадаєте, ми підемо в Туреччину?

Я хвилину подумав.

– Ми переїдемо через Босфор у Малу Азію, – відповів я, – пройдемо її всю і через Месопотамію вирушимо в Персію. Переберемося через Гімалаї і опинимося в Індії. А потім через Китай, Корею, Камчатку, Берингову протоку – до Північної Америки, звідти – в Південну Америку й Патагонію. З Патагонії поїдемо в Австралію. Проїдемо всю Австралію, з Австралії припливемо в Південну Африку. Зійдемо на берег мису Доброї Надії й підемо на північ, перетнемо Африку до самого Марокко. З Марокко через Гібралтар і через Іспанію приїдемо у Францію. А потім із Франції через Швейцарію, Тироль, Штирію знову повернемось у Великий Каніж. Ну, а якщо це вам буде не до вподоби, то ми відпочинемо три дні й знову вирушимо в напрямі Ісландії і через Гренландію, Північний полюс і Сибір повернемося додому. Ви хотіли б, мабуть, побачити Мадагаскар?

Він почухав потилицю й промовив непевним голосом:

– Це одне з найбільших озер Австралії?

Я хитнув головою і відповів:

– Найбільше і найглибше, але висихає регулярно, через кожних п’ять тисяч років.

Того дня я провів у товаристві Етельки кілька блаженних годин у саду. Між поцілунками я обдумував, яким чином зникнути з цього дому. У найгіршому випадку, я втечу від пана Цендеша, коли ми завтра вранці вирушимо в дорогу. Я кину свій рюкзак і проїзним шляхом чкурну у напрямі Балатона.

Географічні знання Етельки були дуже невиразні. А про пана Цендеша я можу сказати, що він знає, що таке Африка. Якщо він навіть і забув, що це частина світу, то принаймні хоч вважає її одною з держав.

Розкривши перед цим невинним дитятком плани своєї подорожі, я пересвідчився, що Австралія, Індія, Корея, Камчатка для неї – порожній звук. Справді, вона нічого не знала про світ. Вона знала навіть менше за старого Геродота, який хоч здогадувався, що, крім Греції, існують іще й інші країни.

Час між обідом і вечерею, заповнений обіцянками, проминув швидко. Я обіцяв привезти їй чучело індійського слона, шкіри всіх змій, географічний атлас Андре, черепи жителів Полінезії, індіанські скальпи, діаманти, рубіни з гори Кіліманджаро, золоті ланцюги з Перу й Чилі, дах з палацу далайлами в Тибеті, скляне око японського мікадо, кількох живих китайців та ескімосів, цілу сім’ю негрів із Замбезі і т. п.

Вона, сердешна, була щаслива й ставила мені найрізноманітніші запитання. Але найдивнішим було запитання про те, чи в порядку міський водогін у Новій Зеландії (у Великому Каніжі тиждень тому трапилась неприємність із водогоном). Із дитячою наївністю вона запитувала:

– Ви гадаєте, що я не знаю, куди впадає Кейптаун?

Про подробиці цієї розмови я вже забув, але можу заприсягнутись, що якби на моєму місці був бодай найхолоднокровніший учитель географії, то він напевно задушив би її.

Вечеря пройшла врочисто. Це була прощальна вечеря пана Цендеша з родиною. Можу вас запевнити, що я не розводився про своє багатство. Я лише зауважив випадково:

– Якби я був у сто разів багатший, ніж тепер, то й тоді я не зміг би купити собі таке щастя.

Їх дуже здивували мої стоптані черевики.

– Крокодила, – сказав я, – з шкіри якого зроблені ці черевики, я застрелив у Нілі. Це найкращий доказ того, що крокодиляча шкіра теж рветься. Які кумедні докази вчених про те, що крокодиловій шкірі немає зносу! Потішно, – вів далі я, показуючи на латки свого піджака, – що аристократичні дами з найбільшого туристського клубу Англії не вміють полагодити піджак, – адже я десять разів обійшов пішки всю Англію.

«Хоча б мене звідси вигнали, – думав я, з відчаєм дивлячись, як усе сімейство ловить кожне слово з моїх уст і вірить усьому, що б я не сказав, – або хоча б послали за поліцією».

Але вони й далі ставили мені найрізноманітніші запитання:

– А чи живі ваші батьки?

– Батько, – відповів я, – прочитавши «Подорож на Місяць» Жюля Верна, вирішив здійснити цей переліт. Він наказав виготовити мортиру, і з тієї мортири його вистрелили зі снарядом на Місяць. Відтоді минуло вже вісім років, а він досі ще не повернувся. Не маємо про нього жодної звістки. Мати на своїй яхті «Торпеда» п’ять років розшукувала його в південних морях і тепер поїхала на розшук у Льодовитий океан.

«Ну, тепер вони мене виженуть», – подумав я з цілковитою впевненістю, але замість цього Етелька спитала:

– А чи є у вас сестричка?

– Моя сестра вийшла заміж за американського президента, – відповів я, – але не була з ним щасливою, бо закохалася в знаменитого співака Карузо, для якого вона купила на Суматрі віллу й ферму для розведення тигрів і ягуарів.

«Тепер, – подумав я, – вони напевне покличуть поліцію».

– У кожного свої турботи, – промовила пані Цендеш, окидаючи мене теплим материнським поглядом.

– У кожній родині що-небудь не так. А чи є у вас брат?

– Мій брат – дивак. Він роздав увесь свій великий маєток і тепер служить у банку «Славія» в Празі.

«Тепер мене виштовхають звідси», – вирішив я, але замість цього пан Цендеш запитав мене:

– Куди ви поїдете з Етелькою у весільну подорож після нашого повернення?

– У Занзібар і Аравію, – відповів я. – В Італії занадто жарко. Крім того, араби – дуже гостинний народ.

Я випив стільки, що такою кількістю вологи можна було б зросити Сахару. Я сподівався, що з перепою мене грець ухопить і я потраплю до лікарні. Але я заснув на стільці, і мене обережно перенесли в ліжко.

Вранці мене збудив пан Цендеш. Він був цілком готовий, і його приземкувата огрядна постать мала дуже кумедний вигляд у туристському костюмі. Після сніданку, за яким пані Цендеш і Етелька не плакали, а ревли на все горло, ми вийшли з дому на шлях, що вів на Балатон.

Вони, рюмсаючи та хлипаючи, провели нас аж до садів, на околицю містечка.

– Ти дивись за паном Гордоном Беннетом, – наказала на прощання панові Цендешеві дружина.

Нарешті ми залишилися самі.

Перед нами відкрилася долина озера Балатон, білий, курний шлях простягнувся в далечінь. Шовковиці були вкриті пилом, випалена сонячним промінням трава навівала смуток, а в моєму мізку визрівав план втечі.

– Ви хороший ходок? – спитав я пана Цендеша.

– Чудовий, пане Гордоне Беннет, – відповів він. – Я колись брав участь у змаганнях клубу Шопроні з легкої атлетики.

Я прикусив губу. Ми вийшли на пагорбок, за яким шлях спускався вниз. Я кинувся бігти, як то кажуть, узяв старт.

Пан Цендеш кинувся за мною.

– Я розумію вас, пане Гордоне Беннет. Хто перший добіжить до Балатона. Біг на 40 кілометрів!

Він мчав за мною. Я пробіг десять кілометрів, обігнавши його лише на десять метрів.

На дванадцятому кілометрі, за Мезолягом, він мене наздогнав і побіг поруч. На п’ятнадцятому кілометрі я випередив його на п’ятдесят метрів, а в Будафалі ця відстань скоротилася на п’ять.

Двадцять два кілометри ми пробігли поруч, а в Канотфальві, на тридцятому кілометрі, я випустив його з очей. Мої сили вичерпались, я відпочив хвилину й побіг далі. На повороті шляху з’явився пан Цендеш, а за ним приблизно в ста метрах позаду біг якийсь чоловік. Я помітив, що за ним мчали ще кілька бігунів. Я не розумів, що це мало означати, і почав хвилюватись.

Я з усіх сил кинувся вперед. Біля мене проїхав мотоцикліст із прапорцем у руці, помахав мені дружньо й запитав:

– Ви за який колір?

Я не відповів і помчав далі.

На тридцять восьмому кілометрі я побачив, що чоловік, який біг слідом за паном Цендешом, перегнав його й доганяє мене.

Я напружив останні сили. Пихкаючи, наче локомотив, я вбіг на вулицю Балатона.

Великий натовп привітав мене біля сорокового кілометра радісним ревінням. Оркестр заграв похідний марш.

Я налетів на протягнений через вулицю канат і мало не розбив собі носа. Але мене підхопили, сфотографували, і якісь ентузіасти на руках віднесли в готель.

Я не міг говорити. Мене роздягли й понесли у ванну. Слідом за мною принесли того чоловіка, який наздогнав мене на 38 кілометрі. Через п’ять хвилин принесли пана Цендеша з висолопленим язиком і приємно усміхненого. Він був третій.

На моє нещастя клуб легкої атлетики Великого Каніжа провадив змагання з марафонського бігу «Каніж – Балатон».

Це з’ясувалося незабаром. Мене й пана Цендеша хотіли лінчувати, але за наказом поліцмейстера жандарми під конвоєм вивели нас із міста.

Пана Цендеша я здихався лише в Албанії, де на нас напали розбійники. Я сказав їм, що пан Цендеш – відомий мільйонер і вони одержать за нього великий викуп. Вони потягли його в гори, а в мене, на знак подяки, забрали рюкзак з брудною білизною.

Цілком природно, що про долю пана Цендеша я нічого не знаю і утримуюсь від листування з його нещасною родиною у Великому Каніжі.