Текст книги "Ідилія в пеклі"

Автор книги: Ярослав Гашек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

ГОСПОДАРСЬКІ РЕФОРМИ БАРОНА КЛАЙНГАМПЛА

Барон Клайнгампл був дуже вченою людиною, і коли він успадкував від своєї тітки замок у Битовхові, то дні і ночі обмірковував, як удосконалити свій новий маєток.

Передусім він вирішив, що старі дуби-велетні, які росли в парку перед замком, затуляють краєвид, і тому покликав управителя свого нового маєтку й наказав йому пересадити їх кудись в інше місце.

Управитель маєтку цілий тиждень ходив наче у воду опущений і, згадуючи про наказ барона, почувався дуже погано. Як саме барон уявляє собі пересаджування таких дерев?

Управитель пішов на прийом до барона й знайшов його в бібліотеці, заглибленого в читання якоїсь фахової книги. Коли управитель після тривалого вступу пояснив барону, що столітні дуби не пересаджують і що він не уявляє, як це можна зробити, барон усміхнувся й наказав управителеві подати йому з шафи товсту зелену книгу.

– Це книга про садівництво, мій любий, – сказав ласкаво барон, – розгорніть її на тій сторінці, де закладка, і ви побачите, як все це просто; там є й малюнок. Бачите, як гарно це змальовано? Читайте!

Управитель прочитав:

– Як пересаджувати фуксії. Фуксія виймається з горщечка й просто з усім корінням перекладається в інший горщечок. При цьому треба звернути особливу увагу на коріння й намагатися його не пошкодити.

– Ось бачите, дорогий мій, як усе це легко робиться. Накажіть вирвати дуби із землі й перевезти їх на ті місця, які я вам покажу. На вказаних місцях будуть викопані великі ями, в них ви вставите дуби – от і все. У мене великі плани щодо реформування маєтку. Ці плани повинні здійснюватися систематично й неухильно. Зрозуміло, на перший погляд вам здається, ніби дещо важко здійснити, як, наприклад, пересадити ці дуби, але у нас тут є чудова література з усіх фахів і, крім того, енциклопедичний словник. Почнете з пересадки того найстарішого дуба, що височіє перед самим замком. Головну увагу зверніть на коріння, кожен корінь треба обережно вийняти з землі. Дуб треба пересаджувати так, як і фуксію, а ви читали, що коріння фуксії має бути непошкодженим. А дуб і фуксія – одне й те ж саме, дуб – також рослина.

Барон був у запалі, і управитель не заперечував.

– Я хочу, щоб усі дуби росли за замком біля ставка, або ще краще – ми висушимо став і замість риби посадимо дуби. Навколо ставка поставимо крісла, і я там буду відпочивати від своїх турбот. Тепер скажіть мені, любий управителю, коли дуби цвітуть? Це дуже важливо, бо коли б на них були пуп’янки, то ми не змогли б пересаджувати; у цій книзі сказано, що навіть фуксію не можна пересаджувати, коли вона починає цвісти. Але я думаю, що тепер уже осінь і мої побоювання зайві. Все ж одна річ примусила мене замислитися: фуксії треба пересаджувати в теплому приміщенні, а з дубами це робити неможливо. Тепер уже досить холодно, і думаю, що я це питання вирішив цілком практично. При пересаджуванні будемо розігрівати ґрунт навколо дубів, для цього поставимо невеликі цегляні печі, а після осушування ставу в них будемо нагрівати землю і засипати нею коріння в ямах. Пересаджувати дуби будемо вдень, тому що навіть фуксію не можна пересаджувати вночі: від цього може пошкодитися листя. Думаю також, що під час пересаджування дубам дуже шкодив би дощ, а тому, коли дуб будуть виривати з ґрунту, робітники повинні вилізти на дуб із парасольками й сидіти на верхів’ї, поки дощ ущухне й роботу буде закінчено.

І ще про одну річ хочу поговорити з вами. Замість дубів ми посадимо в порожні ями фінікові пальми. Це буде дуже красиво й вигідно – ми збиратимемо врожаї. Я думав багато про це і зрозумів, як треба по-справжньому реформувати наше господарство. Чому в нас ніхто не садить фініків? Тому що ліньки. Ми будемо вивозити фініки в усі країни світу. Ґрунт у нас дуже добрий. Я вчора був у полі й дуже здивувався. Думаю собі, які в мене гарні цукрові буряки! А прикажчик каже: «Пробачте, пане, але то не буряки, а картопля». Якщо людина плутає буряки з картоплею, то, зрозуміло, ґрунт тут дуже добрий. Тільки картоплиння було дуже сухе й поламане. Тому наступного року необхідно біля кожного куща картоплі встромити довгі тички й поприв’язувати до них стебла, як це я бачив на хмельових плантаціях або на виноградниках. Це також вигідно тому, що картопля буде рости вгору, а не вростати в землю; її не треба буде викопувати, а лише зривати, робота швидше йтиме й буде чистішою, і кожний зможе переконатися в досконалості нашого раціонального господарювання.

Ми повинні звернути увагу на наші посіви. Чому, в лихого дідька, одне поле засівають пшеницею, друге – житом, третє – вівсом, четверте – ячменем? Ви накажіть прикажчикам, нехай вони змішають усі сорти насіння і сіють так, щоб на одному полі колосся пшениці було поряд із колоссям жита, вівса та ячменю. Тим самим ми заощадимо площу і не повинні будемо одного дня жати лише овес, другого – тільки жито, третього – ячмінь, четвертого – пшеницю.

Ми заощадимо час, а взимку, коли в людей немає роботи в полі, вони будуть перебирати обмолочене зерно й кидати його на чотири купи, залежно від сорту зерна. Пізніше ми вживемо й інших заходів перестороги, наприклад, проти граду. Зерно ми будемо висівати під великими навісами або під полотняними тентами. На південній стороні посіємо какао й каву, а також будемо зрощувати пшоно та крупу. Господарство зараз дуже занедбане, але я сподіваюсь, що нашими спільними зусиллями ми його поставимо на ноги. Що стосується птахівництва, то й тут ми повинні зробити переворот. Курчат треба розводити великих, а тому необхідно схрещувати гусей з курми й уважно стежити за тим, щоб півні не жерли курчат, як кабани – поросят. Свині залюбки валяються в багні, і це відбивається на смаку їхнього м’яса. Тому надалі ви всіх поросят покриєте чорним лаком і за кілька днів висушите їх біля печей. Вони валяються в багні лише тому, що їм не подобається їхня світла барва, їм хочеться бути чорними, а як ви їх полакуєте, вони перестануть валятися в багнюці й будуть завжди веселими. Для корів ми збудуємо лазні, щоб вони нам давали більше молока, бо чим здоровіша корова, тим смачніше й молоко. Отже, любий пане управителю, ми повинні діяти свідомо. А тепер – бувайте здорові й подумайте про те, що я вам сказав.

Пан управитель відразу ж побіг топитися.

СТАНОВА РІЗНИЦЯ

Панський ключник Ніклес із панським управителем Пасером були щирі приятелі. Вони день у день сиділи вдвох у Тіски, у великій сільській корчмі, де їх вважали такою нерозлучною двійкою, що завжди кожне знало: всі витівки, які баламутили село, – то діло ключника Ніклеса і управителя Пасера. Ключник дуже любив управителя, та все ж їх розділяло щось таке тяжке, що часом воно наводило похмуру тінь на Ніклесове обличчя. І та прикрість була така нестерпна, що вкидала ключника в найсильніший гнів, на який лишень здатна була його лагідна душа. Бо щоразу, коли вони в Тісчиній корчмі сиділи й пили удвох, а під кінець утинали одну зі своїх веселих витівок, яка здебільшого полягала в тому, що вони вночі хапали на вулиці сільського сторожа й кидали його у воду, по селу гомоніли водно, що «вчора ключник Ніклес налигався як свиня, та й пан управитель були трохи веселенькі».

Хоч як було очевидно, що настрій в обох був такий самісінько веселий, бо й випили вони порівну, і випите впливало на їхні голови однаково, та що вдієш – голос народу промовляв так: «Ключник Ніклес налигався як свиня, та й пан управитель були трохи веселенькі».

Тож чи варто дивуватися, що ключник палко жадав у цьому ділі переміни, а тому, коли згадував, що кажуть на селі, робився здержливий, і, поки управитель випивав три склянки пива, він випивав одну, отож кінчалося тим, що управитель увіллє в себе тридцять склянок, а ключник – тільки десять. Тобто відношення становило 3:1, і такого дня вони вже не витівали нічого. Ніклес підтримував пана управителя під руку, тихий, задумливий, пан управитель горлав на все село, батькував корчмаря Тіску, а Ніклес поводився надзвичайно пристойно, але другого дня однаково чув, як Тіску питають, чи багато вони там учора випили, а Тіска відповідає:

– Та, знаєте, ключник налигався як свиня, ну, й пан управитель були трохи веселенькі.

Ніклес розумів, що в даному разі йдеться про велику станову різницю, що між ним і управителем пролягає справжня соціальна прірва – де ж би він, Ніклес, міг рівнятися з паном управителем! – проте помалу ним оволоділо палке бажання, щоб колись сказали таке:

– Еге, ключник був трохи веселенький, а пан управитель налигались як свиня.

Але бажання його не справджувалось. Як звикли люди казати, так і казали весь час – із пошани до пана управителя, хоч би ключник і зовсім мало випив. І коли вони вдвох із паном управителем, посидівши в корчмі з півгодини, вертались додому, до маєтку, то навіть від пана управителя Ніклес чув оте жорстоке слово, яке щоразу вкидало його в меланхолію:

– Правда, я сьогодні знов веселенький.

І врешті Ніклес пустився за водою, бо знав, що хоч обидва нап’ються однаково, то люди казатимуть, що він налигався як свиня, а пан управитель був веселенький. Хоч пан управитель ледве на ногах тримався, а він ішов поруч, як по ниточці, – однаково пан управитель буде тільки веселенький, а він неодмінно «налигався».

І от одного дня сталося так, що обидва були однакові – і пан управитель, і Ніклес. Обох уже підтинало, як кажуть у тих краях. Ключник пив цілковито усвідомлюючи, що все марно, а управитель – надто легковажно, певний своєї доброї репутації. Потім вони вийшли в село і, напівпритомні, схопили на майдані якогось чоловіка в мундирі й укинули його в ставок. То був один зі звичних жартів, за які пан управитель платив сільському сторожеві щовечора кухлем пива й сигарою. Кажуть, що від своєї долі ніхто не втече; не втекли й вони. То був не сільський сторож, а жандарм. Жандарм під час патрулювання; його захищає 81-й параграф карного кодексу, що недвозначно говорить про насильство над представниками влади, якого допускається кожен, хто здійме руку на службову особу.

З тої хвилини над головами обох зависла в’язниця. Такі справи розглядає окружний суд. Це вам уже не повітовий. Отож справа обох насильників розглядалась у Їчині, в окружному суді. Обидва вони виправдовувалися тим, що були п’яні, а за свідків виставили корчмаря, старосту, ще трьох хазяїнів із їхнього села, присутніх того вечора, коли кожен із двох випив свої тридцять склянок пива. Перший виступив як свідок корчмар Тіска.

– Ну, пане свідку, – спитав суддя, – скажіть нам, як воно було з паном Ніклесом. У якому стані він був, коли виходив із вашого закладу?

– Ласкавий пане і достойний суде, – поважно відповів Тіска. – Ніклес, ласкавий пане, Господом Богом присягаюся, налигався як свиня.

– А пан управитель Пасер, пане Тіско?

Корчмар увічливо поглянув на пана управителя і ревно промовив:

– Ласкавий пане і достойний суде, пан управитель були тоді веселенькі.

Так і записали. Потім виступила решта свідків; усі вони відповідали так само: «Ключник тоді налигався як свиня, а пан управитель були веселенькі».

Справа, таким чином, була яснісінька, і вирок складено відповідний. Пан управитель, оскільки він був усього лише «веселенький», дістав місяць, а п’яну свиню, тобто Ніклеса, відпустили на волю, бо він тоді не тямив, що робить. І ще одна річ утішила Ніклеса: після оголошення вироку пан управитель розпачливо вигукнув: «Господи, панове, таж і я тоді був як свиня!»

Але це вже нічого не змінило.

РЕКЛАМНА СЦЕНА
(Американська гумореска)

Однією з багатолюдних вулиць американського міста, назва якого не має для нас значення, надвечір, коли рух стає особливо жвавим, назустріч один одному йшли два чоловіки, приємні на вигляд, зі старанно поголеними обличчями.

Коли вони майже зіткнулися, добродій у сірому циліндрі спитав добродія у м’якому капелюсі:

– Пробачте, сер, чи не мав я честі коли-небудь зустрічатися з вами?

– Ні, сер, я вас не знаю, – відповів добродій у м’якому капелюсі.

– Це дивно! – голосно, щоб почули перехожі, вигукнув перший. – Отже, ви твердите, що ніколи мене не бачили?

– Ніколи, – здивовано повторив перший.

– Тоді дозвольте запитати, – вів далі добродій у сірому циліндрі, – чому ви так уважно роздивлялися мене здалеку?

Під час цієї розмови довкола них уже почали зупинятися люди.

– Ці добродії – свідки, що я на вас не дивився, – мовив другий.

– Ні, ви дивилися, сер! – голосно сказав перший. – Якщо ви джентльмен, будь ласка, відповідайте, чому ви це робили!

– Я вас не знаю, – сказав другий добродій, – вважаю ваше запитання зовсім недоречним і…

– Договорюйте, будь ласка, що «і…», – наполягав перший добродій. – Що ви цим «і» хотіли сказати?

– Я не збираюся відповідати, – спокійно промовив другий і, звертаючись до людей, що оточили їх і дедалі з більшою цікавістю прислухалися до цієї незвичайної суперечки, додав: – Панове можуть підтвердити, що я не сказав нічого поганого.

– Отже, ви думали щось погане, чи не так, пане? – спитав роздратовано перший.

– Я відмовляюсь відповідати й на це запитання, – відповів другий добродій, – тому що…

– Що «тому що»? – перепинив його добродій у сірому циліндрі. – Ви, напевно, хотіли сказати: «Тому що я не збираюся більше з вами поганитись»?

– Я цього не казав, – заперечив добродій у м’якому капелюсі, – тому що…

– Що ви розумієте під цим «тому що»?

– Абсолютно нічого.

– Однак ви зробили на цих словах якийсь особливий наголос!

– Не думаю.

– То звільніть мене від вашої присутності, – роздратовано сказав перший.

– Я можу стояти, де мені подобається, хоча…

– Словом «хоча» ви хотіли образити мене! – гримнув добродій у сірому циліндрі.

Тим часом навколо них збиралося дедалі більше роззявляк.

– Вас? І образити? – спокійно відповів другий добродій. – Навряд чи це можливо!

– Що ви хотіли сказати цією фразою?

– Нічого, крім…

– Що ви розумієте під словом «крім»?

– Під словом «крім», – відповів другий розважливо, – я розумію, що ви, сер, осел.

– Всипте йому! – порадив хтось із глядачів. – Застреліть його!

Добродій у сірому циліндрі поставив свій циліндр на землю і почав засукувати рукави.

– Ви за це відповісте, сер! – крикнув він.

– Ану, підійдіть! – мовив другий. – Повторюю ще раз: ви – осел!

– Гаразд! – вигукнув перший. – За це я виб’ю вам зуби!..

– Спробуйте!

– Що ж, і спробую! – погрозливо відповів перший і так сильно вдарив добродія в м’якому капелюсі в щелепу, що той упав на землю.

Зчинилася метушня. Всі накинулись на заводіяку, щоб як слід покарати його… Та в цей час потерпілий підвівся став перед супротивником, якого присутні вже збиралися лінчувати, і зовсім спокійно сказав:

– Леді й джентльмени, подивіться на мої зуби: ні один із них не зламався. – І він показав присутнім на свою щелепу, в якій виблискували чудові білі зуби.

– Джентльмени, подивіться і запам’ятайте! Мої зуби штучні. Фірма «Мартене і К°» виробляє надзвичайно міцні штучні зуби – вони найкраще замінюють справжні!

Потім перший добродій узяв другого під руку, і вони обидва прокричали:

– Рекомендуємо вам штучні зуби фірми «Мартене і К°»!

Після цього, закуривши сигари, спокійно вони собі пішли.

* * *

До цього дня обидва службовці фірми «Мартене і К°» були добрими приятелями. Але після сцени, яку вони розіграли на вулиці, між ними виникло непорозуміння з приводу грошей.

– Вільяме, – сказав добродій у м’якому капелюсі, коли вони після тієї сцени йшли до ресторану повечеряти, – ось твої три долари.

– Мені належить ще два, Джоне, – зауважив Вільям. – Адже пани «Мартене і К°» платять нам по п’ять доларів на день.

– Правильно, – відповів Джон. – Але з учорашнього дня ти мені винен два долари.

– Я нічого не розумію, – сказав Вільям.

– Вільяме, – занепокоївся Джон, – хіба ти не пам’ятаєш, що позичив їх учора в мене перед тим, як упився?

– Я не впивався, – захищався Вільям. – Це ти був п’яний.

– Гаразд, – відказав Джон. – Ти був тверезий і не позичав цих двох доларів, ти просто взяв їх у мене.

– Але ж я взяв тільки свої, Джоне, тому, що позавчора ти витяг у мене з кишені мундштук для сигарет, який коштує два долари.

– Містере Вільяме, ви брехун!

– Містере Джоне, ви злодій!

– П’янюга!

– Чорномазий!

У залі ресторану пролунав своєрідний звук, походження якого пояснювали слова містера Вільяма:

– Містере Джоне, за цей ляпас ми ще розрахуємось!

І службовці фірми «Мартене і К°» розійшлись розлючені…

– Джентльмени! – сказав містер Мартене, коли наступного дня колишні друзі з’явилися до канцелярії фірми. – Наш компаньйон містер Уоттер був дуже задоволений, можна сказати, навіть захоплений тим, як ви чудово розіграли вчора ввечері на Четвертій вулиці рекламну сцену. Ви провели її дуже натурально, за що висловлюю свою подяку вам, містере Джоне, і вам, містере Вільяме. Сьогодні ви зіграєте нашу рекламну сцену на Шостій вулиці о сьомій годині вечора. Проведіть її якомога натуральніше. Я вже розмовляв з начальником поліції, і він пообіцяв не чинити вам ніяких перешкод, тому що не вбачає в цьому нічого протизаконного…

Виходячи, містер Вільям надів сірий циліндр і запевнив:

– Не сумнівайтесь, містере Мартене, нашу рекламну сцену ми зіграємо дуже натурально.

О сьомій годині вечора по Шостій вулиці йшли назустріч один одному містер Вільям у сірому циліндрі та містер Джон у м’якому капелюсі.

Містер Уоттер, компаньйон містера Мартенса, сьогодні був захоплений ще більше, ніж учора, бо в голосі містера Вільяма звучав чудовий, невдаваний гнів.

Сцена проходила цілком натурально.

– Ви, напевно, хотіли сказати: «Я не збираюся більше з вами поганитись?» – казав містер Вільям містеру Джону, підхоплюючи вже відому нам фразу: «Я відмовляюсь відповідати й на це запитання, тому що…»

– Я цього не казав, – заперечив містер Джон, – тому що…

– Що ви розумієте під оцим «тому що»?

– Абсолютно нічого!

– Ви зробили на цих словах якийсь особливий наголос.

– Не думаю.

– То звільніть мене від вашої присутності!

– Я можу стояти, де мені подобається, хоча…

– Словом «хоча» ви хотіли образити мене!

– Вас? І образити?! Навряд чи це можливо.

– Що ви хотіли сказати цією фразою?

– Нічого, крім…

– Що ви розумієте під словом «крім»?

– Чудово! – вигукнув містер Уоттер, компаньйон містера Мартенса, який стояв у натовпі.

– Під словом «крім» я розумію, що ви, добродію, осел!

– Надзвичайно! – захоплювався містер Уоттер, бо містер Вільям із ще більшим запалом, ніж учора, почав засукувати рукави.

– За це ви відповісте, добродію, – говорив містер Вільям містеру Джону.

– Ану, підійдіть! – промовив містер Джон. – Ще раз повторюю, що ви – осел!

– Гаразд! – вигукнув містер Вільям, накинувся на містера Джона, звалив його на землю і почав дубасити, примовляючи: – Оце тобі за вчорашній ляпас, злодію!

– Рятуйте! – закричав містер Уоттер у вухо поліцейському, який спокійно спостерігав за всією сценою. – Будь ласка, розбороніть…

– Це ж дозволена рекламна сцена – відповів, посміхаючись, поліцейський. – Панове грають дуже натурально.

Наступного дня в газетах з’явилося таке повідомлення:

«Нижчепідписаний начальник поліції забороняє проведення рекламних сцен, оскільки під час такої рекламної сцени містер Джон, службовець фірми „Мартене і К°“, згідно з медичним висновком, був тяжко покалічений містером Вільямом, службовцем тієї ж фірми, до того ж містеру Джону розтрощено його штучну щелепу».

БАРОН І ЙОГО ПЕС

Водному глухому завулку на п’ятому поверсі старої кам’яниці навпроти дверей, що ведуть на горище, є ще одні поруділі двері з пришпиленою візитною карткою «Барон Деккер з Пшегожова».

Служниці, що ходили на горище вішати білизну, часто зупинялись біля тих дверей і підслухували розмову, що чулася з того шикарного помешкання:

– Як зволите, графе?

І той самий голос відповідав:

– Дякую, бароне.

А тоді провадив:

– Я бачу, його вельможність у доброму настрої. Ви, любий князю, певне, виграли вчора в макао? А ви як гадаєте, графе?

– Ладен закластися, бароне, що тут замішана ота гарненька графиня, – відповідав той самий голос. – Ми сьогодні поїдемо куди-небудь?

– Коні готові, панове, тож аllоns![4]4
  Їдемо! (франц.).


[Закрыть] А де ж пак мій смик гончаків? Зеборе, аuf![5]5
  вставай! (нім.).


[Закрыть]

Тоді служниці квапливо бралися відмикати горище, бо в дверях бряжчав ключ, і з них виходив пан барон Деккер, а за ним, із заклопотаною міною, його гончак Зебор. На бароні був витертий перелицьований сюртук, і здавалось, наче й на гончакові шкура теж не своя, а куплена в лахмітника.

Якби він був кобилою, то скидався б на Дон Кіхотового Россінанта.

А так йому не лишалося більше нічого, як тільки волоктися по цій юдолі сліз за паном бароном, згорьовано кривлячись, але, з другого боку, знов же поводитись так, як годиться собакам, вихованим в аристократичних колах.

Такої поведінки він навчився від свого хазяїна.

Пан барон поза домом робився зовсім іншою людиною. Він давав кожному втямки, що означає баронство, та коли надвечір вертався додому, то жалібно охкав і кректав у своїй кімнаті, сідав за стіл і писав прохальні листи до всіляких вельмож і дворян.

А гончак пана барона сидів тоді поруч, нашорошував час від часу одне вухо, а тоді з аристократичною міною заходжувався ловити бліх.

Ох, ті блохи! Якось у хвилину інтимності, коли забувається станова різниця, гончак Зебор сказав таксі крамарки, що жила внизу: «Повірте, блохи відібрали в мене добрих десять років життя!»

Чуючи рипіння пера, Зебор кидав ритися носом у шерсті на власному стегні, трохи зводив одне вухо й очима, сльозавими, як у людини, хворої на нежить, поглядав на пана барона.

Старий пан саме вигадував усякі брехні, пишучи в прохальному листі до одного графа-ротмістра. І сам так вжився у свою вигадку, нібито він програв під слово честі вісімдесят тисяч крон і мусить їх сплатити не далі як за тиждень, що аж поклав ручку й почав ходити по кімнаті, промовляючи вголос:

– Так, любий графе, слова честі треба дотримати; про це джентльменам і говорити нема чого.

Гончак, пирхаючи, ходив за ним, наче тінь. А коли барон сів дописувати листа, то й пес сів коло нього й знову почав вишукувати у власній шерсті свої скромні ласощі. Коли вони нарешті відіслали лист, то обидва полягали спати. Зебор заліз у ліжко, в ноги до пана барона, і в холодній кімнатині, обставленій вельми скромно, почувся тремтливий голос пана барона:

– Зеборе, Зеборе, до чого це ми дожилися?

Зебор тоді зводився в ногах постелі й чхав.

І то була хвилина такої глибокої інтимності, коли обидва висловлювали один одному все. Гончак теж казав своє, не думайте, що він мовчав. Він так славненько буркав і пояснював хазяїнові, що й до чого: «Що ж, ласкавий мій пане, не слід було нам так циндрити своє добро».

– Правда, Зеборе, між нами кажучи, дурні ми були. Господи, на якого дідька було нам утримувати стількох балерин відразу!

Гончак на те буркав: «Даруйте, ласкавий пане, я не утримував жодної. А ви до того ж іще й у карти грали. Чи я, ласкавий пане, грав у тренте-кваренте? Я тільки зайців ловив. А пригадуєте, ласкавий пане, як я лісника покусав?»

– Зеборе, Зеборе, – зітхав пан барон під стареньким пуховиком, – а ти ще пам’ятаєш, як я ковтав устриці? Покрапаєш гарненько лимоном… ох, просто плач бере. А тоді, тоді – винцем їх залити… ні, сто чортів, зараз зареву.

«Ну, ревімо, ласкавий пане», – пробурчав Зебор, і обидва заскімлили під пуховиком.

Перше ніж заснути, старий барон ще сказав:

– Якби нам хоч у лотерею виграти, Зеборе…

Зебор, що вже куняв, трохи звівся, подумав: «Радий прислужитися, пане бароне!» – а тоді ліг і заснув.

Так вони пролежали два дні, не ївши, а на третій прийшов листоноша, приніс двадцять крон від пана ротмістра.

Тоді обидва одяглися – тобто Зебор прилизався, скільки можна, а пан барон надів своє вицвіле вбрання – і поважно вийшли на вулицю.

Двадцять крон гріли їх обох. Зебор знав, що як зараз звернуть за оцей ріг, а тоді в отой прохід, то це вони простують аж на другий кінець міста, до однієї крамниці, над якою висить вивіска з намальованою кінською головою і з написом: «Продаж конини».

Ішли гордо, поважно. Обидва бачили в уяві копчену конину, і то багато її.

Зебор того дня взагалі не зупинявся з жодним собакою. Що там з усякою голотою балакати. Вони сьогодні пани, вони йдуть до тієї крамниці з намальованою кінською головою.

У крамниці пан барон завжди поводився трохи збентежено й пояснював, що йому треба три кілограми конини для однієї бідної вдови з купою дітей. Він би купив їм яловичини, але краще трохи заощадити та купити їй і дітям панчохи.

А поки пан барон дедалі більше заплутувався в усе нових брехнях, його гончак розказував різниковому собаці: «Знаєте, братку, в нас учора було на обід молоденьке гусеня, я сам півгусеняти з’їв».

І гордо виходив з крамниці за своїм паном, що ніс три кілограми конини.

Того дня після ситого обіду їм обом снились кінські перегони.