Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

32
ЙОГО СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ

Заплутана «Справа про вбивство у Глухівському лісі» була розплутана. Тепер цю справу вів слідчий Зубов.

Перший день слідства розпочався, як і завжди, з попереднього допиту. Рівно в призначений час з’явився полковник Каширін, майже слідом за ним, важко спираючись на палицю, прийшов і майор Нікітін. З часу його сутички з ворогом на березі Сакмари минуло трохи більше за добу, хвора нога ще давала себе знати. Нікітін витягнув ногу, підклавши під кісточку палицю, і взяв цигарку.

– Почнемо, товаришу полковник? – спитав Зубов.

– Почнемо, – згодився Каширін.

Підполковник подзвонив, і конвоїр увів Балта.

– Сідайте, – сказав слідчий.

Балт спідлоба оглянув кімнату, присутніх тут людей і, побачивши Нікітіна, принижено посміхнувся.

– Ваше прізвище? – спитав Зубов.

Слідство розпочалося з паузи, Балт опинився в скрутному становищі.

– Ампулою ви не скористалися. Треба думати, що ви не захотіли при допомозі отрути втекти від слідства, чого ж ви мовчите?

– Що я, самурай? – зухвало відповів Балт.

– Ну? Я чекаю відповіді, – наполягав Зубов.

– Моє прізвище Буш. Магнус Буш. А що я матиму, якщо повідомлю деякі дані про діяльність Марсонвільського інституту грунтознавства?

Ледве переборюючи гидливість, слідчий сказав:

– Питаю тут я. Зрозуміло? Де ви народились?

– У Ризі, в тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році.

– Де ви вивчали російську мову?

– Моїм гувернером був колишній член Державної думи Корякін, у сімнадцятому році він емігрував із Петербурга. Я здобув прекрасне виховання.

– Ви його прекрасно використали, – іронічно зауважив Зубов. – Розкажіть слідству про те, як ви опинилися по той бік океану.

– Коли в сороковому році Прибалтика стала радянською, ми емігрували. Мій батько, Юліус Буш, людина багата, але гроші свої він вклав у нерухоме майно, яке націоналізувала Радянська влада. Ми лишилися без коштів, і я вступив у закритий коледж, після закінчення якого мені обіцяли добрі гроші.

– Що це був за коледж? – уточнив Зубов.

– Марсонвільський закритий коледж. Ми проходили посилену спортивну підготовку, крім того, я навчався за програмою механічного інституту…

– Крім того, ви вивчали тайнопис, отруювання, шифровку, радіосправу і диверсію, – доповнив Зубов.

Буш мовчав.

– Ну? Чого ж ви замовкли? З Лассардом ви познайомились у цьому коледжі? Чи в іншому?

– З яким це Лассардом? – здивувався Буш.

– З Рандольфом Лассардом – Патріком Роггльсом – Мануелем Крус Ф’єрро – Петром Роговим. Ви його знаєте ще під кличкою Дайс, – уточнив Зубов.

– У іншому… в Спікенбургському…

– А що ви робили в Ерцхаузені?

– Я був на спеціальній підготовці…

– Розкажіть докладніше, що ви робили в Ерцхаузені?

– Я проходив спеціальну підготовку у зв’язку з справою…

– Ну, ну, сміливіше! З справою Ладигіна? Так?

– З операцією «Бумеранг».

– Кличку «Балт» ви дістали в Ерцхаузені?

– Кличку? – образився Буш. – Кличку дають собаці, а я дістав псевдонім!

– Ну, звичайно, – погодився Зубов. – Згадування у зв’язку з вами цієї тварини може образити будь-якого собаку! Я вас запитую і потрудіться відповідати! Кличку «Балт» ви дістали в Ерцхаузені?

– Так…

– Як ви опинилися в ролі молодшого компаньйона Гондурас Фрут компані, Мехії Гонзалеса?

– Це фіктивний відділ Марсонвіль Фрут компані, яка має тісний зв’язок з інститутом грунтознавства Інгольса. Керівництво операцією «Бумеранг» вирішило, що це найлегший спосіб проникнути в Росію.

– І вивезти труп убитого вами інженера Ладигіна?

Магнус Буш не відповів.

– Так?

– Я не маю ніякого відношення до вбивства інженера Ладигіна!

– Ви тільки намагалися вбити майора Нікітіна і отруїти капітана Ржанова, правда ж?

– Я захищався…

– Ви приїхали в нашу країну, щоб захищатися від Нікітіна і Ржанова?

– Ні… Я приїхав, щоб добути відомості про нову зенітну гармату «РЗ-1», які цікавлять…

– Ну? Чого ж ви зупинилися?

– Відомості, які цікавлять мого шефа.

– Це кого ж?

– Пана Чарлза Інгольса з Марсонвільського науково-дослідного інституту грунтознавства.

– Побережемо вашу «скромність» і відкладемо питання про вашого шефа, тим більше, що це ні для кого не таємниця. Якщо не ви, то хто ж убив Ладигіна?

– Не знаю.

– Як до вас потрапили документи Ладигіна?

– Мені їх передав Дайс…

– Перестаньте, Буш, плутати! Це вам не вдасться!

– Я кажу правду.

– Правда має трохи інший вигляд. Наприклад, у день свого приїзду в Москву ви зустрілися з Дайсом, домовились про ваше зникнення третього числа. Третього ви прибули на дачу Роггльса-Лассарда і поселилися в маленькій боковій кімнаті. Після вбивства інженера, скориставшись вашою зовнішньою схожістю, ви з документами Ладигіна виїхали в Челябінськ. Розповідати далі?

– Все правильно, тільки до смерті Ладигіна я не маю ніякого відношення. Все це задумав і виконав сам Дайс.

– Отже, ви твердите, що інженера Ладигіна вбив Рандольф Лассард на кличку Дайс? Так?

– Так, я це стверджую.

– Дайс убив інженера Ладигіна, вклавши в його мисливську рушницю спеціальний патрон, створивши цим зовнішнє враження нещасного випадку на полюванні?

– Так, це правда.

– Після смерті Ладигіна ви зрізали з кисті його руки шматок шкіри, де була татуїровка. Ви зробили це для того, щоб приховати вбивство інженера Ладигіна і видати його труп за труп Мехії Гонзалеса. Потім таку саму наколку жіночого імені на кисті вашої руки зробив Дайс. Так?

– Це правда, але… Дайс зробив мені наколку на руці в перший же день мого приїзду в Москву.

– Підпишіть протокол попереднього допиту.

Магнус Буш прочитав і підписав протокол.

– Ми ще повернемось до цієї теми сьогодні ж, – закінчив слідчий і, подзвонивши, наказав вивести арештованого.

– Ну, що скажете, товаришу полковник? – запитав Зубов.

– Та що тут можна сказати… Думаю, що допит цього молодчика не дасть нічого нового. Буш пішак і сам нічого не знає, але в справі Лассарда він може бути корисним. Рятуючи власну шкуру, на очній ставці він викриватиме Лассарда. Як ви думаєте, товаришу майор? – звернувся полковник до Нікітіна.

– Я думаю, що Лассард розраховував дожити до глибокої старості в своєму котеджі на березі Атлантики. Він упиратиметься, як бик, ось побачите, – відповів Нікітін.

– Ну що ж, побачимо. Давайте, товаришу підполковник, головного звіра, – сказав Каширін.

Зубов подзвонив і наказав привести Лассарда.

Після перебування в рибному бункері Роггльс-Лассард полиняв і втратив свої яскраві фарби. І все ж він увійшов у кабінет, зберігаючи зовнішню гідність, не чекаючи запрошення, сів, закинувши ногу на ногу, і з благородним обуренням промовив:

– Я хотів би знати, на якій підставі мене арештували?! Я іноземний підданий і не підлягаю юрисдикції радянських законів!

– Встати! – втративши самовладання, крикнув Зубов. Його добродушне обличчя з ямками на щоках стало злим.

Лассард підвівся, але весь його вигляд, нахабний і самовпевнений, немовби говорив: «Будь ласка, але так і знайте, я підкоряюсь насильству».

Після паузи, стримуючись, Зубов сказав:

– Ви не дипломатична особа, отже, на вас не поширюється право екстериторіальності. Ви вчинили у нашій країні злочин і відповідатимете за законами нашої країни.

– Цікаво, – з посмішкою сказав Лассард. – На батьківщині мене вважають червоним, мені загрожують розслідуванням і судом, а в Радянській країні мені говорять, що я…

– Все це розслідування не що інше, як камуфляж, – обірвав його Зубов. – Сідайте і відповідайте на запитання слідства.

Лассард сів і з почуттям байдужості до того, що відбувалося, почав демонстративно чистити нігті.

– Ваше ім’я, прізвище, професія? – спитав Зубов.

– Патрік Роггльс. Журналіст. Спеціальний кореспондент агентства Марсонвіль Ньюс Сервіс, – відповів він, займаючись манікюром.

– А справжнє прізвище?

– Я Патрік Роггльс, автор книги «Зрадники нації», яка мала успіх у радянського читача.

– Про цей рукопис Томпсона, переданий вам Чарлзом Інгольсом, ми поговоримо пізніше.

Лассард, підвівши здивований погляд, одразу ж знову оволодів собою.

– Ваше справжнє ім’я, прізвище і професія? – наполягав Зубов.

– Я Патрік Роггльс, журналіст, – відповів він з ввічливо-глузливою посмішкою.

– Ви Рандольф Лассард. Ваша агентурна кличка – «Дайс».

– Громадянина на ім’я Дайс я не знаю.

– Слідство має показання свідків, які стверджують, що ви Рандольф Лассард.

– А хіба це злочин, будучи Лассардом, друкуватися під прізвищем Роггльс? Французький класик Анрі Бейль друкувався під прізвищем Стендаля? Хіба це не так?

– Аналогія непідходяща. Ви визнаєте, що ви Рандольф Лассард? – наполягав Зубов.

– Не бачу причин приховувати це. Так, я Рандольф Лассард.

– Крім того, ви Мануель Крус Ф’єрро, правда ж?

– Ви скоро запитаєте, чи я не Христофор Колумб! – захоплений зненацька, але все ще намагаючись глузувати, сказав Лассард.

Пропустивши цю репліку, Зубов наполягав:

– Ви Мануель Крус Ф’єрро?

– Я не знаю такої людини!

– Добре, я вам нагадаю. Ось журнал «Нуева Ера». Як вам відомо, він виходив у Буенос-Айресі. Ось, мабуть, знайома вам стаття «Гангстер Мануель Крус Ф’єрро», а ось і ваш портрет, полюбуйтеся! – сказав Зубов, показуючи Лассарду журнал. – Якщо вам і цього мало, я можу ознайомити вас із стенограмою заяви Уільяма Едмонсона для преси.

На обличчі Лассарда виступили плями. Кусаючи нігті, він сказав:

– Не розумію, яке це має відношення до моєї справи. Чи ви не вважаєте, що я повинен відповідати перед радянським законом за свою комерційну діяльність в Аргентіні?!

– Для того щоб оцінити по заслугах злочин, треба знати особу злочинця…

– Я просив би вас добирати вислови! Я не зробив нічого злочинного!

– І останнє: на початку минулого року в ресторані «Аврора» ви познайомилися з інженером Ладигіним і науковим працівником Якуничевим, назвавши себе Петром Роговим…

– Це брехня! – перебив він слідчого.

– На допиті свідок Якуничев показав, що пізніше, в ресторані «Європа», будучи п’яним і бажаючи продемонструвати перед вами свою обізнаність, він розповів вам про роботу інституту над створенням нової зенітної гармати.

– Це наклеп! Я нічого про це не знаю!

– Крім відповідальності за шпіонаж, ви відповідатимете за вбивство інженера Ладигіна, естонського громадянина Яана Сякка і замах на студентку Марію Крилову…

– Я всією душею любив цю дівчину…

– Ви любили? – перервав його Зубов і, подзвонивши, наказав: – Приведіть Пряхіна.

Злочинець у супроводі конвоїра ввійшов у кабінет і, побачивши Лассарда, попрямував до нього.

– У, шакал! – сказав він, стискуючи кулаки. – Шматок м’яса!

– Пряхін, ви знаєте цю людину? – спитав Зубов.

– Знаю, громадянине начальнику, це Петро Рогов, – відповів він.

– Коли і за яких обставин ви зустрічалися з ним востаннє? – спитав Зубов.

– Тринадцятого, напроти «Ударника», в саду.

– «…у справі замаху на Марію Крилову арештований Пряхін показав: – читав Зубов, – чоловік, який назвався Роговим, доручив мені вбити Марію Крилову, що відпочивала в Істринському будинку відпочинку, і як речовий доказ принести Рогову перстень з ізумрудом, знявши його з руки вбитої. За цю розправу з Криловою Рогов обіцяв мені винагороду в сумі п’ять тисяч карбованців». Пряхін, ви підтверджуєте свої показання?

– Підтверджую, громадянине начальнику.

Лассард, ні на кого не дивлячись, кусав нігті.

– Ну? Ви про цю любов казали? – запитав слідчий Лассарда.

– Темниш, контра! – кинув йому Пряхін.

Зубов подзвонив і наказав відвести Пряхіна. Коли злочинця відвели, слідчий сказав:

– Докази, висновки судовомедичної експертизи, результати досліджень і показання свідків повністю викривають вас у всіх злочинах. В процесі слідства вам будуть пред’явлені всі докази. – Зубов дзвоником викликав офіцера і спитав: – Марія Крилова тут?

– Крилова в прийомній.

– Запросіть! – наказав Зубов і підвівся назустріч.

Машенька ввійшла в кабінет. Яскравий рум’янець на щоках і неспокійні рухи свідчили про її хвилювання. Вона то скидала тонку шкіряну рукавичку, то знову надівала її.

– Здрастуйте, товаришко Крилова! – потискуючи їй руку, сказав Зубов. – У практиці слідства так робити не заведено, але… Ось полковник Каширін просив про це. Ми вам не заважатимемо?

– Ні, навпаки, – сказала вона і, привітавшись з Каширіним та Нікітіним, підійшла до Лассарда. Маша спокійно, з холодною цікавістю розглядала його, дивлячись ніби на диковинного заморського звіра, замкнутого в клітку зоопарку.

Ви могли б позбавити мене цієї принизливої сцени! – заявив Лассард, прибираючи картинну позу.

Зубов не звернув уваги на цю репліку, а Машенька, щиро посміхнувшись, сказала:

– Так, так… Як це схоже…

– Схоже на що?! – різко запитав Лассард.

– Схоже на людську гідність, – відповіла Маша. – Як уся ваша поза схожа на образ чесної і мужньої людини. Мені здавалося, що ви невдало вибрали професію, вам треба було стати актором, але потім я зрозуміла: мистецтво не терпить брехні. Ви б провалилися на першому ж дебюті. Пам’ятаєте, якось ви мені сказали: «Я джентльмен у найкращому розумінні цього слова!» Для вас обличчя джентльмена – маска, за якою ховається ваше справжнє, звіряче лице. Ви не маєте ніякого права на життя! Я хотіла побачити вас, щоб сказати це вам в очі!

* * *

Було ще темно, але ясні і чисті далі на сході провіщали морозний сонячний день. Напередодні гуляла завірюха, пасажирського сполучення не було. Сьогодні з самої ночі грейдери, діловито гуркочучи, згрібали із злітної доріжки сніг. Снували бензозаправники. Вантажили пасажирський багаж. Починалося звичайне неспокійне життя великого авіапорту, місця зосередження багатьох повітряних шляхів світу.

Сьогодні Уільям Едмонсон залишав нашу країну.

Незважаючи на ранній час, журналіста прийшли проводжати радянські люди; вони принесли Едмонсону живі квіти – дар своєї пошани і дружби.

Та не це було головне. Радянські люди дали Уільяму Едмонсону творче натхнення, віру в людство і в кращі дні світу.

Сріблястий птах легко і плавно одірвався од землі, розвернувся над аеродромом і, прощально помахавши крилами, зник у тій частині неба, де ще стояла передранкова імла.

Москва 1954-55.