Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

9
МАШЕНЬКА

Другого дня після знайомства з іноземним журналістом Машенька поїхала в книжковий магазин. Перегортаючи біля прилавка Драйзера, виданого англійською мовою, вона почула знайомий голос:

– Вас цікавить цей невиправний грішник, Френк Каупервуд?

Дівчина обернулася і в тому, хто звертався до неї, впізнала Патріка Роггльса. Вийшовши з магазина, вони довго блукали по вулицях міста. Змерзнувши, зайшли в кафе, і Машенька не помітила, як швидко скінчився короткий зимовий день і на вулицях засвітилися ліхтарі.

Ця зустріч була їх останньою випадковою зустріччю.

Вони умовились зустрітися наступного дня біля входу в кінотеатр. Машенька так поспішала на побачення (це було перше побачення в її житті), що прийшла раніше Роггльса. В ній уже пробуджувалася жінка, хай ще не досвідчена, яка навпомацки йде цим новим незнайомим і тривожним шляхом, але жінка. Машенька зайшла в магазин напроти і стала біля вітрини, спостерігаючи крізь скло за місцем побачення.

Побачивши Роггльса, вона не кинулась йому назустріч. Дівчина почала рахувати до двохсот, збилася з ліку і, не в силі подолати нетерпіння, примушуючи себе сповільнювати крок, попрямувала назустріч Роггльсу.

Зустрічі з Роггльсом стали для неї необхідністю. Під впливом почуття, що спалахнуло і захопило її, Машенька потяглася до Роггльса, як тягнеться вишневе деревце до сонця своїм першим ніжним цвітінням.

Два дні минуло після їх останньої зустрічі. Бувають же такі довгі, нескінченні дні!

В інституті почалися заліки. Машеньці треба було складати заліки з трьох предметів. Історію Англії вона склала, часу на підготовку до лексики лишалося чимало, та й давалась їй мова легко, без зубрячки й напруження.

Схвильована, сповнена нетерпіння, Машенька ніяк не могла чимось заповнити день. Хоч скільки справ собі вигадувала, домашньої роботи було багато, – заповнити нескінченні годині, що залишалися до зустрічі з Роггльсом, не могла.

Минав день, нудний і тоскний, наставала ще нестерпніша ніч. Уже в ліжку Машенька довго читала, зовсім не розуміючи прочитаного, – думки її були далеко. Нарешті гасила лампу і лежала з заплющеними очима, лежала довго, але сон не йшов. Тоді вона розплющувала очі, і перед нею на стіні, у віконній рамі, поставав відблиск міста і легкий мереживний силует завіски. Відбитий на стіні рисунок гардинного тюлю в цьому примарному нічному світлі здавався їй картою нескінченних мандрувань. Збуджена, нестримно фантазуючи, вона йшла по цій карті, як колись у дитинстві, в невідомі краї, тільки в дитинстві вона мандрувала сама, а тепер…

Машенька шепоче його ім’я, ледве ворушачи губами, потім їй хочеться почути, як звучить воно на самоті з нею, і вона вимовляє його вголос. Згодом шукає пестливе ім’я, шепоче його і ніяковіє так, наче хтось підслухав її в цій маленькій кімнаті на дев’ятнадцятому поверсі будинку, схожому на велетенського птаха, що розкинув крила і скам’янів перед зльотом.

Уже на світанку дівчина засинає коротким освіжаючим сном. І знову починається день, нескінченний, повний тривожного і водночас солодкого чекання зустрічі.

Андрій Дмитрович помічає зміну, що сталася з дочкою. Він не питає Машеньку, що з нею, – в матір вона, така ж соромлива, – і терпеливо чекає, поки дочка сама не розповість про своє почуття.

Секретар партбюро інституту, де він працює, Анастасія Григорівна Шубіна – давній друг сім’ї Крилових, та й не тільки Крилових. Маленька сива жінка з короткозоро примруженими, надзвичайно добрими очима і теплою посмішкою, «мати», як називали її в інституті, була душею всього колективу. Кому як не їй знати, що робиться з його дочкою, вона виростила трьох дітей, вивела їх у люди.

Анастасія Григорівна вислухала Крилова і значуще посміхнулася.

– Старіємо, Андрію Дмитровичу, старіємо, – лагідно говорить вона. – Чи ж давно я Машеньку влаштовувала в садок, а от бачите, дівчина. Така, якщо полюбить, – навіки! Я тебе, Андрію Дмитровичу, розумію, неспокійно у батька на серці, та що ж поробиш? Щоб узнати свої сили, треба виходити в життя і невдачі переживати і всілякі прикрощі. Не бійся, вона у тебе не кисейна панночка, у неї хороша гордість є і сили у неї досить. А він хоч гідна людина?

– Не знаю. Сама не говорить, видно, ще не час, а допитуватися не хочу.

Так у сім’ї Крилових поселилося щось нове, і Андрій Дмитрович і Маша носили це нове обережно, мов боячись розхлюпати повний по вінця келих.

* * *

Ранком подзвонив Патрік і сказав, що через годину заїде за нею на машині.

Машенька дивилась у вікно на Москву, що розкинулася перед нею, на Кремль, гостроверхі шпилі висотних будов, спокійну звивину набережної, легкі віадуки мостів у світлому серпанку світанковою туману, позолоченого промінням ранкового сонця.

Розгорнуту перед нею панораму міста Машенька бачила не вперше, але їй здавалося, що такої Москви, як сьогодні, вона ще ніколи не бачила. Зовнішній вигляд міста змінювався в кожну пору року, в різні години дня: то воно суворе і спокійне, то сяюче на сонці, то залите вечірніми вогнями, мов щедра жменя самоцвітів. Але сьогодні, повите легким серпанком, ніби зітканим з тонких сонячних ниток, місто здавалося їй неповторно красивим і незвичайним.

Після телефонної розмови, відчинивши на стук двері, вона побачила альпійські фіалки і темночервоний персидський бузок; корзину квітів приніс шофер.

Квіти не здивували дівчину. В її стані щасливого піднесення вони були цілком природними. Маша прийняла їх як належне, поставила у себе в кімнаті, швидко накинула шубку, наділа в’язаного капелюшка і, захлопнувши двері квартири, вийшла.

Завжди, викликаючи ліфт до себе на дев’ятнадцятий поверх, вона згадувала приказку: «Стань переді мною, як лист перед травою». І справді ліфт вмить злітав і завмирав перед нею, мов у казці. Та сьогодні він піднімається нестерпно повільно. Дівчина чує, як, пробігаючи поверхи, клацають його контакти, і здається їй, що чеканню не буде кінця.

Нарешті! Серце на мить завмирає. Маша провалюється вниз, і ось вона вже у вестибюлі. Вийшовши на вулицю, щоб трохи заспокоїтись, вона навмисне уповільнює крок. Побачивши Машу ще здаля, Роггльс іде назустріч, допомагає сісти в машину і дбайливо поправляє пальто. Вдихаючи тонкий запах його незнайомих духів, дівчина здивовано розглядає золотий перстень-печатку на його пальці – перстень на чоловічій руці!

На дорозі тонкий льодок, слизько. Їхня машина повільно рухається по набережній.

Машенька крадькома кидає погляд на Патріка, на його мужнє, сильне обличчя і думає: «Ось вони їдуть з ним у машині, удвох. Він сидить поруч з нею, вона відчуває тепло його рук і вдячна йому за щастя, яке він їй приносить вже однією своєю присутністю. Але ж вона нічого не знає про нього. Хто він? Де його сім’я? Мати від нього відреклася, а можливо…» Від думки, що спадає їй, Маша вся зіщулюється і випростує свою руку. Вона уважно дивиться на нього і не вірить. «Ні, – думає вона, – він не став би так жорстоко жартувати зі мною, у нього хороші чесні очі. Людина з такими очима не може ні брехати, ні лукавити».

Заспокоєна цими доводами, вона сама кладе руку на його долоню. Злякавшись своєї сміливості, заплющує очі і відкидається на спинку сидіння. Дівчина відчуває на своїй шиї його гарячий сухий подих, він цілує її, і Маша, піддаючись раптовому рішенню, просить шофера зупинити машину, далі вони підуть пішки.

Роггльс підкоряється її бажанню і доручає шоферові о першій годині дня подати машину до будинку університету.

Набережна Москва-ріки. Перед ними величний міст Окружної залізниці. Потепліло. Місто застелене пеленою туману, і лише кріпосні стіни і вежі Новодівичого монастиря ясно видно за рікою.

– Я з татом була в цьому монастирі, – сказала дівчина. – Дивіться, стіни цієї колись грізної фортеці захищали з півдня Москву. А он там на вежах стояли гармати, відлиті тульськими зброярами. Отам, бачите, п’ятиглавий Смоленський собор. Дзвіниця у шість «восьмериків». Вона здається невагомою, це ажурні наличники з білого каменю роблять її такою легкою. І різьблені башти з вікнами півнячих гребінців, вони мов казкові! Красиво, правда?! Тут все справжнє російське! «Там руський дух… там Руссю пахне!» згадує вона Пушкіна.

Роггльс дивиться на древні стіни фортеці, але в очах його немає живого інтересу, його серцю нічого не говорять оці стіни, споруджені в пам’ять приєднання Смоленська. Він, можливо, бачив зараз кам’яне громаддя «Марсонвіль бенк білдінга» і виблискуючу бронзу Меркурія та Марса на пірсі величезної гавані, аркади ажурного мосту через повноводу Саговар і сліпучі вогні реклам на Марсонвіль-авеню, можливо, він чув гуркіт надземних залізниць і протяжні гудки океанських лайнерів, можливо, думав зараз про те, чого його занесло в цю далеку і незрозумілу країну…

– Правда, красиво? – ще раз спитала дівчина.

Роггльс здригнувся від несподіванки, посміхнувся Маші, взяв її під руку і повів угору по набережній, туди, де легким силуетом височіла будівля Палацу науки.

Вони довго стояли на найвищій частині набережної, біля мармурової балюстради. Ліворуч в імлі вгадувалось місто, прямо перед ними були ажурні зльоти лижного трампліна, праворуч – велична і в той же час легка споруда університету.

На заклик комсомолу тут, на цьому майданчику, під час канікул працювала і Маша. Свідомість того, що й її частка праці є в цій грандіозній будові, сповнювала її хорошим почуттям гордості, справжнім почуттям хазяйки. Вона і майданчик оглянула як хазяйка, прикинувши в думці, що добре було б висадити тут ще саджанці, а отам, біля балюстради, слід поставити урни для сміття: погано, що недокурки кидають просто з обриву вниз.

Вона розповіла йому про ті дні, коли разом з комсомольцями працювала на розплануванні майданчика.

Патрік здивувався, що такі маленькі рученята могли копати заступом землю. Він поцілував її пальці і наговорив багато дурниць, від яких голова йшла обертом. Потім Патрік, діставши з кишені мініатюрну фотокамеру «Мінокс», сфотографував Машеньку. Вона, швидко освоївши камеру, сама зробила кілька знімків, увічнивши Патріка на фоні університету. Закріпивши «Мінокс» на кишеньковому штативі, вони за допомогою автокніпса, сфотографувалися вдвох.

– Ця камера має велику біографію, нагадайте мені коли-небудь, я розкажу вам її історію, – сказав Роггльс.

Коли о першій годині змерзла, але щаслива Машенька прийшла з Патріком до університету, машина вже чекала їх.

10
ЗАДАЧА

Нікітін прекрасно знав літературні смаки полковника Каширіна, тому, побачивши його за читанням віршів Маяковського, ледве втримався від посмішки. Сівши в крісло, запропоноване полковником, він сказав:

– Погані справи, Сергію Васильовичу. Криптограма дешифровці не піддається.

Підполковник сам кілька днів займався цим питанням і прийшов до висновку, що ключем до шифрованого коду тут має бути поетичний твір.

– Чому саме поетичний? – спитав Каширін.

– Тому що остання цифра, яка означає порядковий номер слова в рядку, ніде не перевищує трійку.

– Логічно, – погодився Каширін і, діставши з папки конверт з надламаними сургучними печатками, вийняв з нього листа і простяг його майорові.

– Одержано з Берліна.

В цьому листі детально викладалася історія портфеля Ебергарда Ценсера, а на закінчення автор писав:

«…Самий факт наявності в портфелі книги В. Маяковського російською мовою дає можливість припускати, що діяльність згаданого Е. Ценсера має деяке відношення до Радянського Союзу».

Нікітін прочитав повідомлення, схвильовано пройшовся по кабінету і з усмішкою повторив:

– «Деяке відношення»! Ця записка з портфеля Ебергарда Ценсера має до нас безпосереднє відношення! «Інформ мобілізейшинел посібіліті 367» – «Інформуйте про мобілізаційні можливості 367». Триста шістдесят сьомий великий тракторний завод Уралу!..

– На наше прохання в Берліні був проведений слідчий експеримент, – перебив його Каширін. – У букіністичному магазині виставили для продажу зібрання творів В.Маяковського, видання тисяча дев’ятсот сорокового року, але без п’ятого тома. Книги простояли чотири дні, і купила їх клубна бібліотека заводу «Бергман-Борзіх». А виставлений для продажу п’ятий том, вкрадений у Ебергарда Ценсера, був проданий того ж дня.

– Як же так, Сергію Васильовичу? Адже цим експериментом ви повернули книжку Ебергарду Ценсеру!

– Це було в наших інтересах. Якщо цей том В.Маяковського – ключ шифрованого коду для таємного зв’язку з агентом, яка ж потреба змінювати його, після того як він став нам відомим?

– Але з позицій Ебергарда Ценсера після пропажі портфеля було б розумно змінити ключ коду.

– Для того щоб змінити ключ коду, – пояснив Каширін, – треба було б декому зізнатися в тому, що ключ загублений. Боячись наслідків такого зізнання, Ценсер приховав від свого шефа пропажу тома Маяковського, розраховуючи купити його у букіністичному магазині. Як бачиш, він не помилився, йому вдалося придбати цю книгу. – Полковник подзвонив і, коли ввійшов капітан Гаєв, вручив йому томик Маяковського, наказавши:

– Передайте цю книгу начальникові шифрувального відділу. Йому потрібен був поетичний твір для дешифровки криптограми, прийнятої Жбанковим. Хай спробує прочитати її за допомогою цього томика віршів Маяковського.

Гаєв вийшов. Нікітін не курив, але, вважаючи, що сигарета допомагає зосередитись, узяв з пачки, яка лежала на столі, сигарету і, запаливши, спитав:

– Звідки у вас ці сигарети «Фатум»?

– Приніс Лавров з Великого театру. Їх забув у нього іноземний кореспондент Уільям Едмонсон. Пан Едмонсон відзначився, вихлюпнувши з бокала в обличчя своєму колезі шампанське.

– Хто «потерпілий»?

– У мене записано, – полковник відкрив блокнот і прочитав: – кореспондент «Марсонвіль Ньюс Сервіс» Патрік Роггльс.

– Патрік Роггльс? – здивувався Нікітін. – Він став їм усім поперек горла, ніби риб’яча кістка! Я тільки вчора прочитав його «Зрадники нації». Сильна, темпераментна книжка! Роггльс у цій книжці викриває злочинні зв’язки в дні війни хімічних концернів Марсонвіля. Страшна книга. У Патріка Роггльса закінчується строк паспорта, треба думати, що посольство примусить його залишити нашу країну. Після цієї книжки йому буде нелегко на батьківщині.

– А Едмонсон? – запитав полковник.

– Едмонсон зарекомендував себе, як «джентльмен пера». Це досвідчений журналіст, з доброю репутацією. У Едмонсона велика сім’я, він завжди бідує, але не йде на угоду з своєю совістю. Його поява у Москві як кореспондента «Марсонвіль Стар» здивувала всіх. Тут або газета міняє політичний курс, або Едмонсон під старість пустив в оборот свій основний капітал – совість.

Погладжуючи підборіддя великим і вказівним пальцями, що в нього завжди було ознакою роздумів, Каширін сказав:

– Один крупний буржуазний видавець свого часу говорив: «…Власник газети – наймач. Він вимагає, щоб найнятий ним писав те, у що наймач вірить сам або хоче, щоб повірили його читачі». От і подумай, Степане Федоровичу, – переходячи на ти, з усмішкою додав Каширін, – у що вірить пан Едмонсон. У всякому разі, Лавров має рацію – цей журналіст поводиться досить розв’язно.

Пролунав настирливий телефонний дзвінок. Полковник узяв трубку. По скупих і точних відповідях полковника Нікітін зрозумів – дзвонить генерал.

Обпікаючи пальці сигаретою, крізь сизий димок, що ліниво здіймався до стелі, Нікітін мовчки стежив за Каширіним. Вони були знайомі давно. Понад десяток років працювали разом, і кожна нова зморшка на обличчі його вчителя і друга завдавала йому прикрощів. Ось і волосся на голові Сергія Васильовича порідшало, від чого лоб здавався ще вищим і крупнішим, його великі сірі очі, то пронизливо холодні, то сповнені якоїсь особливої задушевної теплоти, ще були молоді, лише глибокі зморшки на лобі і переніссі виказували його роки. Крупний ніс з побілілою горбинкою, невеликий, як для чоловіка, рот з трохи випнутою нижньою губою доповнювали його портрет. Каширін був високий на зріст, по-юнацькому тонкий і стрункий.

Закінчивши телефонну розмову, полковник сказав:

– Квапить Микола Володимирович. Воно й зрозуміло: час не жде. Що скажете, майор Нікітін? – знову переходячи на офіційний тон, запитав Каширін.

– Думаю, Сергію Васильовичу, що тепер район місця перебування автора цієї криптограми визначено. Це завод триста шістдесят сім. При першій же передачі станцію запеленгують, у цьому немає сумніву.

Зайшов капітан Гаєв і доповів:

– Томик Маяковського справді виявився ключем коду радіограми. Ось її дешифровка.

Взявши у Гаєва дешифровку, полковник відпустив капітана, проглянув телеграму і мовчки підсунув її майорові.

Нікітін прочитав:

«Прошу передати, коли з’явиться своя людина. За день виробництво сталі до тисячі тонн. Вузол відправив за добу шістдесят одну пару поїздів».

– Їдьте, Степане Федоровичу, в Міністерство шляхів сполучення, – розпорядився полковник, – і виясніть точно: який залізничний вузол Уралу відправляє шістдесят одну пару поїздів за добу?

Телефонний дзвінок наздогнав Нікітіна біля дверей. Полковник зняв трубку і відповівши: «Майор Нікітін тут, в кабінеті», зробив йому знак затриматись.

Нікітін повільно повернувся до столу і став, чекаючи, поки полковник не закінчив розмову. Односкладові відповіді Каширіна не давали змоги зрозуміти зміст розмови, але Нікітін бачив, що полковник глибоко зацікавлений. Поклавши трубку на важіль апарата, полковник наказав:

– Поїздку відкласти. Потрібні нам відомості у Міністерстві шляхів сполучення візьме Гаєв. Щождо вас, майор Нікітін, то вам доручається інше завдання: три дні тому при дуже дивних обставинах зник Мехія Гонзалес, комерційний представник торговельної фірми Гондурас Фрут компані. Єдина людина, з ким зустрічався у Москві Мехія Гонзалес, був Уільям Едмонсон, спеціальний кореспондент «Марсонвіль Стар». Едмонсон живе в «Метрополі» і, за твердженням чергового адміністратора, вже четверту добу відсутній. Ось вам, Нікітін, задача на рівняння з двома невідомими.

11
ТАКСІ ЕЖ 13-13

Гонзалес жив у готелі «Національ». Уважний огляд речей комерсанта не дав ніяких результатів. Зі слів працівників готелю виявилися такі обставини: в день приїзду Гонзалеса у нього обідав літній чоловік в окулярах, одягнений у світлий спортивний костюм. Пообідавши, вони вийшли з готелю разом. У руках гостя бум пакунок, загорнутий у сірий папір. Повернувся комерсант пізно: Кілька днів не виходив з номера. Снідав, обідав і вечеряв комерсант у себе в номері, викликаючи метрдотеля по телефону, бо, не володіючи російською мовою, не міг порозумітися з офіціантом. Третього числа ввечері, приблизно о шостій-сьомій годині, Мехія Гонзалес, попередивши чергового, що він їде на полювання і повернеться тільки під кінець завтрашнього дня, спустився вниз. Швейцар біля вхідних дверей на прохання комерсанта викликав таксі.

З ким Гонзалес поїхав на полювання? Де він дістав необхідне для мисливця спорядження? Все це залишалося таємницею.

За час свого недовгого перебування в Москві комерсант зустрічався лише з однією людиною – Уільямом Едмонсоном. Чому зразу ж після прибуття до Москви Гонзалес замовив обід на дві персони? Значить, вони вже бачилися з Едмонсоном раніше? Чи Гонзалес запросив його на обід по телефону? Всі ці питання саме й хвилювали Нікітіна, коли в номер, де відбувався опит службовців, увійшов збуджений адміністратор поверху і тихо сказав майорові:

– Цей чоловік в окулярах тут. Він прийшов у ресторан і замовив обід.

Нікітін зійшов униз і, відгорнувши край портьєри, уважно оглянув журналіста. Потім підійшов до нього і ввічливо попросив пройти в номер. Коли вони зайшли до кімнати, запрошений Нікітіним працівник посольства, яке представляло інтереси Гондурасу, привітався з журналістом і відрекомендував його майорові.

– Ви розмовляєте російською мовою? – запитав Нікітін журналіста.

– Погано, – відповів той.

– Добре, говоритимемо по-англійськи, – погодився майор. – Прошу вас, пане Едмонсон, відповісти мені на кілька запитань: чи давно ви знаєте Мехію Гонзалеса, молодшого компаньйона фірми Гондурас Фрут компані?

– Я познайомився з ним двадцять сьомого грудня. Перед тим як відповісти на друге запитання, я прошу пояснити мені, на якій підставі ви мене допитуєте? – роздратовано заявив Едмонсон.

Працівник посольства, відкликавши вбік журналіста, пояснив йому обставини. Нікітін уважно прислухався до їх діалога. Після бесіди з працівниками посольства Едмонсон підійшов до Нікітіна і сказав:

– Якщо мої свідчення можуть допомогти слідству, я готовий відповідати.

– Будь ласка, сідайте. Нас цікавить, містер Едмонсон, чи давно ви знаєте Мехію Гонзалеса?

– Я вже сказав вам: вперше побачив містера Гонзалеса двадцять сьомого грудня. До цієї зустрічі ми не були знайомі.

– Але до вашого приходу комерсант замовив обід на дві персони. Чим ви це поясните?

– Я був на Внуковському аеродромі при зустрічі торгових представників Заходу, як кореспондент «Марсонвіль Стар». Познайомившись зі мною, Мехія Гонзалес сказав, що у нього є посилка для мене від моєї дружини Елен Едмонсон. Я спитав, коли я можу взяти її. Він призначив мені п’яту годину вечора. Обід виявився для мене повною несподіванкою. Після обіду ми вийшли разом. Гонзалес попрощався зі мною на площі Революції і взяв таксі.

– Посилку ви одержали?

– Так. Я раб своїх звичок, дружина це знає. Елен прислала мені сигарети «Фатум». Я курю цю марку багато років.

– Ви маєте на увазі цю марку? – запитав Нікітін, діваючи з чемодана комерсанта пачку сигарет.

– Так, Гонзалес також курив «Фатум».

– Чому ви говорите «курив»? – запитав Нікітін, наголошуючи на минулому часі.

– Я не знаю, чи курить він їх зараз!.. – дедалі більше роздратовуючись, відповів Едмонсон. – Коли ви його знайдете, спитайте про це самі!

– Добре, спитаю обов’язково, – спокійно сказав Нікітін і не менш чемно зауважив:

– Ваша дружина, пане Едмонсон, очевидно, давно знайома з Мехією Гонзалесом?

– Вони не знайомі. Гонзалес був у Марсонвілі в справах своєї фірми, посилка – це просто його люб’язність, – різко кинув Едмонсон.

– Дякую, пане Едмонсон, – підкреслено ввічливо сказав Нікітін і, вже прощаючись, раптово спитав:

– Чи не могли б ви, пане Едмонсон, повідомити слідство, де ви були з третього по сьоме число цього місяця?

– Мені було сказано, що в Радянській країні я можу бувати там, де я захочу! – вже зовсім не стримуючись, відповів Едмонсон.

– Ви маєте рацію, пане Едмонсон, ніхто в нашій країні не посягає на вашу свободу.

Добре розуміючи, що цей допит не дав відчутних результатів, Нікітін вийшов з кімнати і спустився вниз. У вестибюлі йому вдалося з’ясувати, що в день зникнення комерсанта біля дверей чергував швейцар Пожидаєв, що сьогодні він вихідний і тільки завтра прийде на чергування.

Взявши у відділі кадрів домашню адресу Пожидаєва, Нікітін викликав машину з Управління. Чекаючи машину, він прогулювався по Манежній площі. Був погожий зимовий день. Жвава молодь веселими юрбами прямувала в МДУ на новорічний бал.

Сніг ще не встигли зчистити з тротуарів, і він скрипів під ногами, а на площі автонавантажувачі загребущими руками скидали сніг на стрічки транспортерів. Нікітін дуже любив це гомінке клопітливе життя міста. Вулиця підкоряла собі ритм його мислення. Він ішов швидко, ніби кудись поспішаючи, і думав: «Важко сказати, що являє собою Едмонсон. Ще важче визначити його роль у справі зникнення Гонзалеса. У всякому разі, чиясь режисерська рука ставить цей спектакль».

Помітивши, що чергова «Победа» зупинилася біля під’їзду готелю, Нікітін поспішив до машини.

Пожидаєв жив у одному з провулків Мар’їної рощі у старому двоповерховому будинку з двома ганками. Один вів на перший поверх, другий – нагору.

Нікітін потяг за ручку дзвоника і почув, як у глибині приміщення задзеленчало, потім важко заскрипіли сходи, і перед ним з’явився сам Олексій Захарович Пожидаєв, громіздка, висока людина із зовнішністю придворного церемоніймейстера.

Господар запросив Нікітіна піднятися нагору.

В кімнаті було багато субтропічних рослин у горшках, банках, бочках, на вікнах, столах і підставках. Тут було тепло, як в оранжереї.

– У мене до вас, Олексію Захаровичу, дуже делікатна справа, – почав Нікітін, показавши господареві посвідчення. Його добродушні хитруваті очі випромінювали таке дружнє тепло і довірливість, що Олексій Захарович, ще не знаючи, що від нього вимагається, був готовий на все, аби зробити гостеві приємність.

– Третього числа, в суботу, ви, Олексію Захаровичу, на прохання іноземця, що проживає на третьому поверсі готелю, викликали таксі…

– Як же, шановний, добре пам’ятаю. Я йому таксі від готелю «Москва» брав, – охоче відповів Пожидаєв.

– Дуже вас прошу, Олексію Захаровичу, згадайте все по порядку. Що він сказав? Як сів? Куди поїхав? Він же пропав…

– Тобто як пропав? – здивувався Пожидаєв.

– Як у воду впав. Може, ви що-небудь нове скажете. Тільки на вас і надія, – сказав Нікітін.

Задоволений господар потягся до буфета, і на столі з’явився графинчик з горілкою, настояною на апельсинній кірці, і домашні пиріжки на блюді.

– Можу, шановний, розповісти. У мене з цим іноземцем дуже цікава історія вийшла. Пригощайтесь, – сказав Пожидаєв, наливаючи в чарки настойку.

– Спочатку історія, Олексію Захаровичу, а чарочка потім.

– Ну, як хочете, – не без розчарування протяг Пожидаєв і почав розповідати: – Історія, шановний, досить знаменна. Судіть самі: підходить до мене іноземець і говорить своєю мовою: «Прошу терміново таксі!» Ну, таксі, самі розумієте, на всіх мовах – таксі. Я, значить, козирнув та й кажу: «Ол райт», що по-їхньому значить «Гаразд». Іду до готелю «Москва», беру таксі, їдемо ми кругом, тут лівого повороту немає, через площу Революції, Театральну і по Охотному, і всюди світлофори відкриті. Мені ще шофер каже: «Бачиш, заради тебе нам зелена вулиця!» Приїхали. Я йому показую, мовляв, будь-ласка, по-їхньому «пліз». Він іде до дверей, я за ним. Раптом він – шасть назад, навіть мені на ногу наступив, і чую по-іноземному лається. Я через його плече виглянув. Бо цікавлюсь, чого він так злякався, і бачу: шеф-поварів чорний кіт, задерши хвоста і вигнувши спину, повільно так переходить дорогу. Тут я зметикував: іноземець забобонний. Ну, я пройшов поперед нього, відчинив дверці. Він вийшов, сів і поїхав. А коли таксі від’їжджало, мене такий розібрав сміх, що аж кольки в животі почалися…

– Пробачте, Олексію Захаровичу, чого ж вас такий сміх розібрав? – спитав Нікітін.

– А як же, шановний, судіть самі: іноземець забобонний, а номер у таксі двічі тринадцять! Коли таксі поїхало, я номер побачив – від сміху трохи не вмер.

– Так вип’ємо, Олексію Захаровичу, – повеселівши, сказав Нікітін, за російський гумор.

Вони чокнулися і випили.

– То ви кажете, таксі ЕЖ 13–13? – уточнив Нікітін.

– Літери, шановний, не пам’ятаю, а цифри точно 13–13.

– Велике вам спасибі, Олексію Захаровичу. Вважайте мене своїм боржником, – підводячись, сказав Нікітін.

– Куди ж ми, посиділи б, випили ще по чарчині, – гостинно запросив Пожидаєв.

– Не можу, на службі, – навідріз відмовився Нікітін і, попрощавшись із Пожидаєвим, вийшов на вулицю.

Номер машини починався на одиницю, отже таксі було з першого таксомоторного парку. Цей парк містився тут недалеко, за Ризьким вокзалом.

У таксомоторному парку Нікітін з’ясував, що машина ЕЖ 13–13 була першого парку третьої колони. Водій машини Артем Сухов, що працював без напарника, в цей час був у рейсі.

Взявши на всякий випадок домашню адресу водія, Нікітін приїхав на Ризький вокзал. Тут, на стоянці, машини ЕЖ 13–13 не було. Він послідовно об’їхав усі стоянки до площі Маяковського, але безрезультатно. Звернувши праворуч, проїхали по Садовому кільцю до площі Повстання. Тут Нікітін побачив, як чоловік з товстим портфелем сів поруч з шофером у таксі. Виїхавши на вулицю Чайковського, таксі повернуло направо. Це була машина ЕЖ 13–13.

Їх розділяв червоний світлофор, і Нікітін з досадою подивився вслід машині, то швидко віддалялася. Залишилась одна надія, що таксі затримається біля світлофора на Смоленській площі.

Але наздогнати його вдалося тільки біля Зубовської площі, далі Нікітін доїхав за машиною до Серпуховського універмагу. Тут чоловік з товстим портфелем вийшов і розрахувався з шофером. Нікітін ледве встиг вискочити з своєї машини і пересісти в таксі.

– Парк культури, – дав він адресу.

Під’їхавши до парку імені Горького, Нікітін попередив водія:

– Ми тут простоїмо хвилин двадцять, лічильник не вимикайте. Ось моє посвідчення, прошу вас, товаришу Сухов, ознайомтесь.

Шофер прочитав і повернув посвідчення Нікітіну. На серці в нього було неспокійно, машину водити – не воду пити, водою й то буває захлинешся.

Коли Нікітін розповів водієві, що його цікавить, у Сухова відлягло від серця, він закурив, запропонував цигарку Нікітіну і ухильно відповів:

– Та я за ці чотири дні чоловік сто перевіз, якщо не більше.

– А пригадуєте, вас взяв із стоянки біля готелю «Москва» швейцар з «Націоналя»? Ви ще сказали йому: «Бачиш, заради тебе нам всюди зелена вулиця».

– Точно! Я від «Націоналя» якогось громадянина возив, – згадав шофер і навіть зрадів.

– У світлому пальті і сірому капелюсі, – нагадав Нікітін.

– Точно, він.

– Ви пам’ятаєте, куди ви його возили?

– Пам’ятаю, до Київського вокзалу.

– Ви не помітили, куди він направився, вийшовши з машини?

– До приміської каси, дуже поспішав. Казав, що запізнюється на електричку.

– Як? – здивувався Нікітін. – Він говорив російською мовою?

– Як ви зі мною, – дивуючись у свою чергу, відповів Сухов.

– Дякую, товаришу Сухов, ваша домашня адреса у мене є, ви нам ще будете потрібні! – сказав Нікітін, розрахувався по лічильнику і пересів у свою машину.

Ниточка показалася!