Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

27
ВТЕЧА

Користуючись ключем, залишеним, як завжди, в умовленому місці (Машенька точно вказала це місце), Нікітін з Гаєвим ретельно оглянули дачу і всю ділянку. На зовнішньому наличнику вікна, в купі сміття, мабуть, викинутого з кватирки невеликої кімнати, що виходила вікнами в ліс, вони знайшли кілька недокурків сигарет «Фатум». Роггльс не курив. Можна було припустити, що так званий Мехія Гонзалес деякий час жив у цій кімнатці, про існування якої Машенька навіть не підозрівала. У грубі в цій же кімнаті, серед вугілля й попелу, знайшли обгорілі гудзики, певно, від білизни Ладигіна. Мабуть, тут, на дачі, і переодягнувся Ладигін у теплу єгерську білизну.

В глибині садиби, в сараї, виявлено сліди «Олімпії», кілька плям автолу на підлозі і відбитки ніг двох чоловік, взутих у мисливські чоботи.

Склавши у присутності коменданта дачного селища протокол, Нікітін і Гаєв виїхали в Москву.

Полковника Каширіна вони застали роздратованим. Причиною було те, що спостерігач, простеживши зустріч у Томіліно, загубив Роггльса на вокзалі.

Черговий доповів Нікітіну: недавно дзвонили з домоуправління і повідомили про повернення з рейсу Анікіної. Тому, не затримуючись в Управлінні, Нікітін поїхав на Троїцький провулок.

Анікіна була повновида, ще молода, привітна жінка.

– Три тижні я не була вдома, безладдя в мене, ну, та ви вже мені вибачте… – сказала вона і запросила Нікітіна до кімнати. – У нас, знаєте, букса почала підводити, вагон у Чкалові одчепили. Ми на три дні в Москву запізнилися, – пояснила вона. – Сідайте.

Нікітін сів на запропонований йому стілець і оглядівся. В кутку стояв чемодан, від якого апетитно пахло яблуками (велика спокуса побувати в Середній Азії і не захопити фруктів). Анікіна зачинила двері і сіла навпроти Нікітіна.

– Знаєте, дорогий товаришу, – сказала вона, вислухавши майора, – допомогти вам я – всією душею, тільки сусід у мене мовчазний, тихий, мов бабусина скриня. Та й сама я по півроку на рік удома не буваю, все на колесах, усе в дорозі.

– Скажіть, вас Клавдією Петрівною звати?

– Просто – Клавдія!

– Так, Клавдіє Петрівно, може, ви знаєте, з ким Ладигін дружив. Хто бував у нього?

– Бував у нього один чоловік, собою інтересний, видний такий, словом, для нашої статі кавалер привабливий, – сказала Анікіна і розсміялася.

– Цей кавалер? – запитав Нікітін, показуючи фотографію Роггльса.

– Він! Га-арний! – не приховуючи своєї симпатії, сказала вона.

– Ви знаєте його ім’я, прізвище? Де він живе? Чим займається?

– Григорій Іванович казав, що він у газетах пише, а звуть його Петро Рогов.

– Крім цього журналіста, у Ладигіна ніхто не бував?

– Як же не бував, бував, тільки рідко, товариш його, Саша, прізвища його не знаю. Григорій Іванович учився з ним разом.

– А який він собою, цей Саша? – зацікавився Нікітін.

– Ну, як би сказати, який… молодий, випити мастак, веселий… високий такий, в окулярах…

– А чи не знаєте ви, Клавдіє Петрівно, де Ладигін з цим Роговим познайомився?

– Знаю. З ним, із сусідом моїм, одного разу конфуз вийшов. Затягнув його Саша в ресторан, свято було, а от яке – не пригадую, випили вони. Ну, знаєте, як чоловіки, їм завжди мало, замовили ще, а коли довелося розраховуватись, у них сотні, чи то й двох не вистачало. Пили, їли – веселились, а до грошей – засмутились! Офіціант міліціонера покликав, скандал. Тут підійшов до них цей товариш Рогов та й каже: «Не можу дивитись, як пристойних людей у міліцію ведуть. Нате, – каже, – вам гроші, потім розрахуємось». А Саша – той науковий працівник, йому й зовсім незручно в міліції ночувати. Ну, взяли вони гроші, розплатилися. Рогов за містом живе, так він ту ніч у Григорія Івановича ночував.

– А скажіть, Клавдіє Петрівно, у Ладигіна була на лівій руці татуїровка? «Таня» друкованими буквами…

– Аякже, була, – ствердила Анікіна.

– Він вам ніколи не розповідав про цю Таню? Де вона тепер? Чого він ім’я її на руці виколов?

– Що ви, товаришу Нікітін, він усе в собі тримав і мовчав. Бабусиною скринею я його прозвала.

– Ви можете описати мені обстановку його кімнати? Може, у нього на стіні висіли фотографії рідних чи знайомих?

– Можу! Та у мене від його кімнати ключ є. Я у Григорія Івановича прибирала, ну, він мені й замовив другий ключ. Якщо хочете, самі подивіться, я вам відчиню, – запропонувала Анікіна.

– Добре, – згодився Нікітін, – тільки ви сходіть двірника покличте.

У кімнаті Ладигіна був суворий порядок, але по деяких деталях Нікітін зрозумів, що тут до нього було вже зроблено ретельний обшук. Кольорові репродукції в рамочках, що висіли на стіні, раніше з лівого боку були обклеєні смужками паперу; хтось зірвав ці смужки і, мабуть, виймав нижні картонки. Матрац на ліжку в кількох місцях був прорізаний. Книги на полиці стояли не по відділах, чого, напевне, у Ладигіна не було. Анікіна підтвердила ці припущення.

В думках розбивши кімнату на квадрати, Нікітін, стримуючи своє нетерпіння, методично повторював зроблений до нього обшук. Намагаючись ні до чого не доторкуватись, він оглянув меблі, стіни, навіть підлогу. Його уважний, гострий погляд проникав скрізь.

У марних шуканнях минуло хвилин сорок. Глянувши на годинник, Нікітін заквапився. Він мусив устигнути сьогодні ж побувати в училищі імені Баумана, щоб з’ясувати, хто такий цей Саша, з яким учився Ладигін.

Тим часом Роггльс безцільно блукав по вулицях. Обставини змушували його діяти, а стан розгубленості не проходив. Невідомість не давала йому спокою.

Коли, взявши себе в руки, Роггльс оглянувся, він упізнав Самотечну площу. Чого він опинився в цьому районі? Нещодавно Роггльс був тут бажаним гостем, тепер…

Бажання ще раз побачиш цей будинок і переконатися, що тут усе благополучно, було непереборне. Він перетнув площу, пройшов трохи вперед і, звернувши в Перший Троїцький провулок, став повільно підніматися по крутому і слизькому тротуару.

За поворотом, на фоні старої, наполовину зруйнованої церкви Троїцького подвір’я стояв будинок, де жив Ладигін. Роггльс зупинився і повернув було назад, але бажання, сильніше за нього, примусило зробити ще кілька кроків уперед, де провулок круто повертав ліворуч.

Коли перед Роггльсом постала знайома картина, він здивовано зупинився, потім швидко перейшов на лівий бік і, пройшовши через прохідний двір, опинився прямо навпроти будинку.

У вікні кімнати Ладигіна горіло світло. По сходах протилежного будинку Роггльс піднявся на круту веранду другого. поверху і, стоячи на рівні освіченого вікна, заглянув у кімнату. Деякий час він спостерігав за Нікітіним, потім швидко спустився вниз, оглядівся навкруги і, не помітивши нічого підозрілого, попрямував провулком униз до Самотеки.

Обшук не дав відчутних наслідків, тому, не затримуючись, Нікітін оформив протокол і опечатав кімнату.

В училищі імені Баумана він, знову переглянувши список випускників сорок восьмого року, знайшов не одного, а трьох чоловік з іменем, названим Анікіною. Ознайомившись з розподілом випускників, Нікітін звернув увагу на те, що Олександр Гнатович Якуничев був залишений в аспірантурі. Навівши дальші довідки, він дізнався, що Якуничев повністю перейшов на наукову роботу і що його перевели в один з науково-дослідних інститутів. Подзвонивши з кабінету директора полковникові Крилову, він довідався, що О. Г. Якуничев працює в інституті, у відділі теоретичної механіки. Час був пізній, але Каширін чекав його. Почувши кроки в прийомній, він підвівся Нікітіну назустріч, посадив його на диван і, підсунувши піднос, закритий салфеткою, – це був сніданок полковника, – сказав:

– Спочатку поїж.

Рішуче відсунувши їжу, Нікітін послідовно, крок за кроком, розповів полковникові події цього дня.

Те, що в Глуховському лісі було вбито інженера Ладигіна, вони зрозуміли кілька днів тому. Але якщо тоді ще були сумніви у причетності до цього злочину Роггльса, то сьогодні вони відпали. Тепер були всі підстави для арешту Роггльса по обвинуваченню у вбивстві радянського громадянина.

Але зараз інше займало увагу їх обох. Їх турбувала доля Тетяни Баскакової, яка неминуче повинна була зустрітися з удаваним Ладигіним.

Полковник, прочинивши двері, сказав черговому:

– Гаєва, терміново!

Капітан Гаєв увійшов і вичікувально зупинився перед полковником.

– З’ясуй, коли може вилетіти літак у Південноуральськ. Полетить майор Нікітін. Дорога кожна хвилина. Дій!

Гаєв швидко вийшов.

– Я пройду до генерала, а ти, Степане, попередь тим часом Ксеню, що виїжджаєш у термінове відрядження днів на три, на чотири. – Полковник вийшов із кабінету, потім повернувся і додав: – Поїж поки що.

Коли полковник пішов, Нікітін подзвонив додому. Ксені дома не було. Домашня робітниця, позіхаючи, мабуть спросоння, сказала, що Ксеня дзвонила з госпіталю, у неї невідкладна операція і вона затримається.

Поклавши з прикрістю трубку, Нікітін зняв салфетку, але апетит пропав. Темп, у якому проходила сьогодні оперативна робота, викликав у нього нервове збудження. Він пройшовся по кабінету, потім сів за стіл і написав дружині записку:

«Люба Ксеню!

Дзвонив, але не застав тебе дома. У мене теж невідкладна „операція“, і, так само, як і ти, я хвилююсь за життя хворого. Дуже скучив за тобою, моя дорога, близька і – на жаль! – далека дружинонько. Думаю, що днів через три-чотири я повернуся.

Цілую, твій Степан».

Коли він дописав листа, увійшов Гаєв.

– Погана справа, Степане Федоровичу, – сказав він. – Літак готовий, але погода нелітна, великий вітер, сніг. Диспетчер каже: ми літаємо в будь-яку погоду, але раджу утриматись.

– Ти що, Миколо Олексійовичу, очманів?! Мова йде про життя людини, а ти «утриматись»! – обурено сказав Нікітін і додав: – Ти Сергієві Васильовичу про погоду не дуже-то, сам розумієш. Прошу тебе, занеси сьогодні до мене на квартиру цю записку для Ксені.

Гаєв узяв лист і, обережно згорнувши його, поклав кишеню. Ввійшов полковник.

– Товаришу полковник, літак готовий до вильоту.

– Миколо!.. – тихо сказав Нікітін.

– Ну? В чому справа? – почувши, запитав полковник.

– Погода нелітна, товаришу полковник, – твердо закінчив Гаєв.

– Дурниці, товаришу полковник.

– Вас не питають, товаришу майор! – відрізав полковник і, повернувшись до капітана, наказав: – З’єднайте мене з диспетчером аеропорту.

Взявши у капітана Гаєва трубку, полковник вислухав метеозведення і попросив до телефону пілота. Мабуть, у диспетчерській льотчика не було. Полковник довго тримав трубку телефону, поки не почув:

– Льотчик, старший лейтенант Стеценко слухає!

– Як погода, товаришу старший лейтенант? Летіти не боїтесь? – запитав Каширін.

– Погода бадьора, товаришу полковник, техніка в порядку! Доводилось літати і в гіршу! – відповів пілот.

– Добре. Готуйтесь до вильоту, – закінчив Каширін і, поклавши трубку, спитав: – Ксеню попередив?

– Попередив. Дозвольте йти, товаришу полковник?

– Іди. З Південноуральського аеродрому подзвониш мені додому, – м’яко сказав полковник і провів Нікітіна до дверей.

Рівно о першій годині ночі кілька чоловік під’їхало на машині до готелю. Піднявшись на третій поверх, вони разом з черговим по поверху підійшли до номера, де жив Роггльс. Відімкнувши двері ключем чергового адміністратора, вони ввійшли в кімнату. Роггльса не було. Безладдя свідчило про поспішну втечу.

В той же час з боку Першої просіки під’їхала машина і зупинилася за сотню метрів від дачі Роггльса. Відчинивши хвіртку, озброєні люди, обережно ступаючи, підійшли і оточили будинок. Ключ лежав на звичайному місці, за наличником дверей, але на дачі нікого не було.

Полковник Каширін не спав. У теплій домашній куртці він сидів у кріслі і, сьорбаючи чай, перегортав томик Лермонтова. За вікном розгулялася негода. Пориви сильного вітру хитали раму вікна. Зовні спокійний, але весь напружений, Каширін нетерпляче чекав телефонного дзвінка з Південноуральська – повідомлення про прибуття літака.

Було п’ять хвилин на четверту, коли пролунав різкий дзвінок. Полковник узяв трубку. Говорили з Управління.

– Товаришу полковник, о другій годині п’ятдесят шість хвилин одержано телеграму з Калініна.

– Пришліть мені, – наказав полковник і поклав трубку. Знову настала гнітюча, тривожна тиша. Лунко пробив годинник, дзвін його жалібно одізвався у призовому кришталевому кубку, який стояв на столі, і затих.

Нарешті знову пролунав телефонний дзвінок. У трубці ледве чулося:

– Прибув, товаришу полковник, благополучно!

– Будь обережний, Степане! – відповів Каширін і поклав трубку. Своїм гострим слухом він почув, як легко, майже безшумно, до будинку під’їхала машина і хлопнули дверці. Він пішов у прихожу, відчинив двері і разом з офіцером зв’язку ввійшов у кабінет.

Телеграма була лаконічна:

«ПЕРЕБУВАЮ ЛЕНІНГРАДСЬКОМУ ЕКСПРЕСІ крпк ЧЕКАЮ ВКАЗІВОК ПОШТОВЕ ВІДДІЛЕННЯ ВОКЗАЛУ крпк».

Полковник сів за стіл і написав відповідь:

«СУПРОВОДЖУЙТЕ крпк ПІДТРИМУЙТЕ ЗВ’ЯЗОК крпк ВЖИВАЙТЕ ЗАХОДІВ ЛИШЕ КРАЙНЬОМУ ВИПАДКУ крпк».

– Відішліть негайно!

– Дозвольте йти?

– Ідіть!

Зачинивши двері за офіцером зв’язку, полковник погасив лампу на столі в кабінеті і пройшов у спальню. Здається, можна було відпочити, але… рішуче і настирливо знову задзвонив телефон.

Узявши трубку, Каширін з подивом почув схвильований голос:

– З вами говорить полковник Крилов. Не знаю, може й не слід було турбувати вас у такий пізній час, але мені здається, що це дуже важливо…

– Що трапилося? – проймаючись хвилюванням Крилова, запитав полковник.

– О десятій годині вечора на дочку було зроблено замах з метою пограбування…

– Що з нею?

– Небезпеки для життя немає.

– Вона притомна?

– Так. Я говорю від Скліфосовського.

– Добре, я зараз приїду, – сказав полковник і, подзвонивши в гараж, викликав машину.

28
ХІД «КОНЕМ»

Коли полковник Каширін приїхав в інститут імені Скліфосовського, він уже не застав Крилова, а Машенька заснула.

Черговий лікар, літня жінка, грубувата, як більшість сердечних людей, що приховують свою м’якість за нарочитою грубістю, вийшла до нього в прийомну:

– Вас цікавить Марія Крилова? Невелике травматичне ушкодження. Дівчину врятувала тепла хутряна шапка. Удар був сильний…

– Удар чим? – уточнив Каширін.

– Важким предметом.

– Скажіть, докторе, ви можете дозволити мені недовгу розмову з дівчиною?

– Вона тільки зараз заснула.

– Ось мій телефон. – Каширін вирвав із блокнота аркуш і передав його лікарці. – Я прошу, як тільки ви вважатимете можливим, подзвонити мені. – Полковник подивився на годинник і, відчувши непереборну втому, вирішив їхати додому.

О дев’ятій ранку Каширін побрився, прийняв душ і, як завжди, бадьорий і свіжий, почувши сигнал машини, вийшов на вулицю.

Негода вщухла. Було тихо і сонячно. Сніг, що випав уночі, боляче засліплював очі. У звичайні шуми міста, яке тільки що прокинулося, немов пташиний перегук, врізувався дзвін скребачок і лопат.

Каширін постояв біля під’їзду. На чистому морозному повітрі дихалося легко. Подумав і, відпустивши машину, пішов пішки.

Прийшовши в Управління, полковник знайшов у себе на столі докладну відповідь Московського карного розшуку на телефонний запит у справі замаху на Марію Крилову.

«…удар був завданий у потиличну частину голови пляшкою. Слідчим Купріяновим була знайдена ця пляшка у сніговому заметі. Виявлені на пляшці відбитки пальців були сфотографовані. З фотографії виявилось, що деякі пальцеві узори надзвичайно характерні, до того ж відбиток одного з пальців має слід рубця, який проходить через усю фалангу.

Перевірка великої кількості дактилокарток на зареєстрованих злочинців дала змогу встановити, що відбитки пальців на пляшці належать Миколі Пряхіну, 1916 року народження, він же Борис Катков, він же Василь Линьков з кличкою Васька-„Кінь“, засуджений відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 липня 1947 року в цілому на двадцять років. Утік з місця ув’язнення в жовтні минулого року».

«Жовтень, листопад, грудень, – у думці підрахував полковник, – три місяці такий негідник на волі!» Увійшов капітан Гаєв і доповів:

– Дзвонили з інституту імені Скліфосовського, просили вас, товаришу полковник.

– Коли експрес прибуває в Ленінград? – запитав Каширін.

– Об одинадцятій тридцять, – відповів Гаєв.

Полковник глянув на годинник Часу досить, можна відвідати Крилову.

– Якщо Нікітін дасть про себе знати, – повідомте мене. Я буду в Управлінні об одинадцятій тридцять, – розпорядився полковник і вийшов з кабінету.

Крилову помістили в окрему палату. Крізь велике, до самої стелі вікно щедре сонячне проміння заливало кімнату. На столі біля ліжка стояв кошик пишних гортензій.

Маша зустріла Каширіна ніяковою посмішкою, що немовби говорила: «Ну от, я знову турбую вас своїми справами…» Вона простягнула йому руку, і полковник відчув міцний потиск її тонких гарячих пальців.

Її смугляве, схудле обличчя з легким рум’янцем на щоках, на фоні білосніжних бинтів, що прикривали голову, здавалося темним, немов на фресках старовинної новгородської роботи.

– Не думав я, Машенько, що доведеться зустрітися з вами тут, у палаті лікарні…

– Не треба, Сергію Васильовичу, – перебила вона, – все добре і через кілька днів я буду вдома.

– Лікарі обмежили нашу розмову часом, тому я прошу, Машенько, якщо це вас не дуже стомить, розповісти мені все, що ви самі визнаєте за потрібне.

– Розповідь буде коротка, – попередила вона. – О десятій годині вечора я вийшла пройтись перед сном. Люба залишилась у санаторії дивитися кінофільм. У парку було безлюдно. Ішов сніг, і поривчастий вітер розгойдував ліхтарі. Раптом переді мною опинився чоловік, невисокий, кремезний. Він був у шкіряній тужурці на блискавці і в хутряній шапці. Чоловік спитав мене: «Ви Марія Крилова?» Коли я відповіла стверджувально, він сказав: «Справ до вас ніяких не маю, хотів познайомитись». Я одвернулася від нього і пішла в санаторій. Потім я почула за собою його кроки і… більше нічого не пам’ятаю. Коли я опам’яталася, біля мене був тато і я лежала тут, у цій кімнаті. Зник перстень… його перстень… годинник…

– Це був хід «Конем», – замислено сказав Каширін.

– Ви думаєте, це…

– Так, це Роггльс.

– За що?

– Ви надто багато знаєте, і вас вирішили усунути з дороги.

Машенька відкинулась на подушку і одвернулась. По її щоці, лишивши слід, збігла сльоза. Переборовши хвилинну слабість, вона сказала:

– Він повинен заплатити за все…

– Ми подамо йому великий рахунок, можете в цьому не сумніватись. Він заплатить за все і за цю сльозу теж.

Полковник попрощався і пішов. По дорозі в Управління він заїхав у магазин квітів, замовив кошик пахучого бузку і послав його Маші Криловій.

Коли Каширін приїхав в Управління, його вже чекав секретар з дешифрованою телеграмою:

«ВИЇХАВ ТАЛЛІН крпк ЧЕКАЮ ВКАЗІВОК ПОШТУ ТАЛЛІНСЬКОГО ВОКЗАЛУ крпк», прочитав полковник.

– Ну й деньок! – тільки й зміг промовити Каширін.

– Відповідь буде? – запитав секретар.

– Буде, звичайно.

Полковник написав: «НЕСЕТЕ ПОВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ крпк ТРИМАЙТЕ ЗВ’ЯЗОК крпк РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ЗВ’ЯЖІТЬСЯ ЕРНЕСКАСОМ крпк» – І передав секретареві.

Залишившись на самоті, полковник замислився. Роггльс поспішно пробирався на Захід. Звичайно, його можна було зняти з поїзда ще по дорозі в Ленінград, але це було б нерозумно. Мабуть, десь в Естонії Роггльс мас можливість просочитися через кордон. Треба було з’ясувати, що це за можливість. Роздуми полковника перервав прихід капітана Гаєва.

– Товаришу полковник, слідчий Купріянов з Московського карного розшуку повідомляє, що Миколу Пряхіна, «Коня», затримано, він перебуває в карному розшуку. Купріянов запитує, приїдете ви на допит чи доставити арештованого в слідчу частину Управління?

– Замовте машину і попередьте Купріянова: я приїду до нього через півгодини, – сказав Каширін і, подзвонивши генералові, попросив прийняти його.

Рівно через півгодини полковник був у карному розшуку. Купріянов, закінчивши всі формальності початкової стадії допиту, чекав полковника.

Пряхін під час допиту був млявий і байдужий. Йому було однаково; лишалося вісімнадцять років за старим присудом, новий строк за втечу з табору, та ще розбій в Істрі. «Дадуть на повну котушку!» думав «Кінь», і свідомість цього сповнювала його тупою байдужістю до всього, що відбувалося в цій кімнаті.

На столі перед слідчим лежав перстень з ізумрудом і ручний годинник на муаровій стрічці. Їх знайшли у злочинця під час обшуку. Тут же лежала розбита пляшка.

Пряхін не заперечував ні пограбування, ні замаху, але як тільки заходила мова про те, звідки він знав, хто така потерпіла, злочинець мовчав або відбувався примовками на своєрідному тюремному жаргоні.

– Я вас питаю, – добивався слідчий, – звідки ви знали Крилову?

Пряхін уперто мовчав.

– Доведеться мені підказати йому, – втрутився полковник і, вийнявши портрет Роггльса, вирізаний з обкладинки книжки «Зрадники нації», показав його Пряхіну. – Впізнаєте?

Пряхін кинув байдужий погляд на фотографію, потім подивився, уже з інтересом, на полковника і з певною повагою зауважив:

– Факір, начальничку!

– Цей чоловік доручив вам убити Крилову, зняти з неї дорогоцінні речі і повернути йому перстень, годинник його не цікавив, – вів далі полковник.

Пряхін усміхнувся, від чого його маленькі очиці перетворилися в щілинки. Все його обличчя, густо заліплене ластовинням, виражало щирий інтерес і захоплення полковником.

– А в грудні він доручив вам ще одне «діло», ви купили машину «Олімпія» на Коптевському ринку і назвалися тоді Васильєвим.

– Точно, громадянине начальничку! – схвально вигукнув Пряхін.

– Ви хто, Пряхін?! – спитав його полковник.

– Я жиган, [12]12
  Жиган – злодій.


[Закрыть] – видимо пишаючись цим, відповів Пряхін.

– Який ти жиган, – презирливо кинув полковник, – якщо в шістках [13]13
  Шістка – презирливо слуга.


[Закрыть]у шпигуна ходиш!

Полковник чудово знав психологію злочинця, він зачепив його за живе, і Пряхін сказав, уже втративши свою чванливість:

– Я у контриків не шісткував!..

– Крилова, проста російська дівчина, викрила шпигуна, вона допомогла зберегти важливу державну таємницю, а він за це її вбити хотів твоїми руками…

– Добре, громадянине начальничку, питайте, – після паузи сказав Пряхін.

– Де ви познайомилися з цим чоловіком і як він себе назвав? – запитав полковник.

– У закусочній на Тишинському ринку. Він назвав себе Петром Роговим.

Допит Пряхіна тривав довго. Вже після того як злочинця відвели, прощаючись з Купріяновим, полковник сказав:

– Немає на кого їм спертися в нашій країні. Навіть злочинець, узнавши, що він був знаряддям у руках шпигуна, з огидою відвертається од нього.