Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

23
ГІСТЬ У НЕГОДУ

Вже другий тиждень, підміняючи Теплова, живе в його будинку капітан Ржанов. Спокійне, розмірене життя починало сердити його. Він проклинав Теплова і його рацію, але… «своя людина», як її назвав у своєму запиті Теплов, була здобиччю, заради якої варто чекати і нудитися. Ржанов чудово розумів, що Теплову і його рації ще судилося відіграти немалу роль у далекосяжних планах полковника Кенігстона.

Ніхто з сусідів Теплова в Заозерному селищі не знав про його арешт: Теплов нібито виїхав у довготермінове відрядження, а в його будиночку оселився прибулий із Бреста родич, нетовариська, замкнута людина.

За цей час капітан перечитав убогу бібліотеку Теплова, розв’язав десятки шахових задач, усі кросворди в знайдених журналах і вже було зовсім занудьгував, коли раптом Ебергард Ценсер знову нагадав про себе. В короткій шифрованій телеграмі він повідомляв Теплова, що «своя людина» виїхала на Урал.

Капітан передав копію телеграми в Челябінськ і приготувався до зустрічі. Чекання стало ще нестерпнішим. Дні тяглися до нудоти одноманітно, а «своєї людини» все не було.

Якось уночі розгулялася хуртовина. Вітер із свистом завивав за вікном. Грізно шумів бір. Будиночки Заозерного заносило снігом.

Капітан прослухав бій кремлівських курантів на Красній площі і вимкнув радіо (трансляційну точку було полагоджено). Від жарко натопленої печі йшло тепло, але холод, пробираючись в дім, стелився по підлозі. Ржанов підійшов до буфета, де зберігався непорушний запас, але, перемінив бажання зігрітися чарчиною, постелив постіль, кинув поверх ковдри пальто і вже почав роздягатися, коли раптом почув стук у вікно.

Він вимкнув світло і, розігрівши диханням химерно розмальовану морозом шибку, намагався роздивитися в проталину довгожданого гостя. Знову почувся різкий стук, на цей раз у двері. Капітан, накинувши на плечі пальто, вийшов у сіни і, відсунувши засув, хотів одчинити двері, але, заметені снігом, вони погано піддавалися.

– Хто там?! – крикнув Ржанов, намагаючись перекричати свист вітру.

– Дайте лопату! – замість відповіді почув він чийсь голос.

Ржанов насилу просунув заступ у щілину і почув, як хтось енергійно почав відкидати сніг, наметений коло дверей.

Минуло чимало часу, поки незнайомий з лижами в руках і рюкзаком за спиною проліз у напіввідчинені двері.

– Не дуже гостинний край! – роздратовано сказав він, обтрушуючи сніг, потім, увійшовши кімнату, спитав:

– Інженер Теплов?

– Теплов Олександр Михайлович, – спокійно відповів капітан Ржанов, з цікавістю розглядаючи гостя.

– Дме західний вітер, – сказав незнайомий.

– Людині вітер не завада, – відповів капітан, почувши умовну фразу.

– Будьмо знайомі! – буркнув прибулий, простягаючи червону змерзлу руку. – Я Балт, зрозумів?

– Я вас не знаю. На якій підставі ви вночі вриваєтеся у мій дім? – різко спитав Ржанов.

– Пізнаю школу. Шеф вимуштрував вас, як службових собак! На, подавися! – з усмішкою сказав Балт, простигши йому пляшку портвейну «Три сімки».

Капітан підійшов до яскравої лампи, збив сургуч із шийки пляшки і зняв половинку долара, що лежав на пробці, потім дістав з підставки репродуктора другу половинку і склав їх разом. Краї монети точно зійшлися.

– Роздягайтесь. Зараз я зігрію каву, – вже люб’язніше сказав Ржанов.

– Я віддав би перевагу горілці. Російської горілки! – сказав Балт. Він скинув пальто і, потираючи змерзлі руки, підійшов до столу.

Ржанов не без жалю поставив графин на стіл. Через півгодини чоловік, що назвав себе Балтом, покінчив з графином, зігрівся і став балакучішим:

– Один дідько знає, коли мені ще доведеться одвести душу з своєю людиною, – сказав він і спитав – У які дні у нас зв’язок з шефом?

– Нормально – п’ятого і двадцятого кожного місяця. Терміновий – по п’ятницях о дванадцятій ночі за місцевим часом.

– Сьогодні у нас вівторок? Чорт! Доведеться три дні стирчати у цій дірці. Це безпечно?

– Цілком. У мене ніхто не буває. Я зараз хворий і до понеділка маю звільнення…

– Це називається бюлетень, – уточнив Балт.

Перехід на лижах в десяток кілометрів при зустрічному вітрі стомив гостя. Він підвівся, шумно позіхнув, скинув піджак, повісив його на спинку стільця і вмостився на приготовленому ліжку.

Капітан постелив собі на дивані, погасив світло і ліг, накрившись своїм пальтом.

Уже в темряві, засинаючи, Балт сказав:

– Про справи завтра. Як говорить… російське прислів’я… Ранок… – Він не підібрав російського слова і, закінчивши по-англійськи «беттер», заснув.

Звичайно, Ржанов не спав. Тут, поруч з ним, в одній кімнаті був ворог, небезпечний і зухвалий у своїй самовпевненості. Ржанов довго лежав, з ненавистю слухаючи його важке хрипке дихання. Потім, переконавшись, що Балт справді спить, підвівся, навпомацки знайшов піджак гостя, витяг усе, що було в бокових кишенях, і вийшов на кухню. Це були документи: московський паспорт на ім’я Ладигіна Григорія Івановича, військовий квиток на те ж ім’я, призначення на роботу в Південноуральськ на завод, автобіографія, заповнена анкета, велика пачка радянських грошей і квитанція камери схову ручного багажу Челябінського вокзалу. Записавши все це, Ржанов поклав записку в одну з каструль, що стояли на полиці. Потім тричі запалив і погасив світло на кухні, що означало «своя людина» прибула, але оперативний план змінюється.

Старанно розроблений план арешту їх обох був недоцільний. Призначення на Південноуральський завод змушувало задуматись, – а що коли на цьому заводі є агентура? Адже інженер Теплов жив тут, у цьому будиночку, не рік і не два, жив десяток років, працював на заводі, мав добру репутацію, а виявився іноземним агентом.

До світанку ще було багато часу, щоб обміркувати все і вирішити. Ржанов повернувся в кімнату, так само навпомацки знайшов піджак гостя, поклав на місце документи і гроші, потім, обережно відкривши дверцята буфета, взяв звідти два батони білого хліба, що залишалися, вийшов на кухню, відкрив кватирку і викинув їх на двір.

Тільки під ранок капітан задрімав. Прокинувся Ржанов од відчуття чужого погляду. Почувши обережні кроки, що віддалялися, він трохи розплющив очі і побачив Балта, який намагався при скупому світлі наступаючого дня роздивитися його документи.

Документи були в порядку. Посміхнувшись про себе, Ржанов заплющив очі. Він чув, як Балт вернувся до дивана, поклав документи в кишеню його піджака, потім ліг на ліжко й знову заснув.

«Обмінялися люб’язністю», подумав Ржанов. До ранку вже заснути не вдалося.

Коли Ржанов, одягаючись, необережно загримів стільцем, Балт різко схопився, засунувши руку в задню кишеню штанів.

«Пістолет у задній кишені», відзначив Ржанов у думці.

– Куди ви? – грубо спитав гість.

– Становище господаря зобов’язує мене подбати про наш сніданок. Я не чекав гостя і не приготувався до зустрічі, – спокійно відповів Ржанов.

– Вас не попередив шеф про мій приїзд?

– Попередив минулої п’ятниці, але не вказав число. За п’ять днів мої запаси вичерпались, вийшов навіть хліб, – пояснив Ржанов і, надягаючи пальто, додав: – Зачиніть за мною двері. На звичайний стук не відчиняйте. Я постукаю один раз і після паузи тричі. – Ржанов пройшов на кухню, взяв свої записки і вийшов у сіни.

Щось буркнувши у відповідь, Балт вийшов за ним. Двері ледве вдалося відчинити спільними зусиллями.

Випогодилося. Небо ще в ранковому світлому серпанку на сході було багряним. Вітер стих. Наметені кучугури снігу іскрилися і блищали.

Ржанов розчистив сніг коло порога і стежку до хвіртки, потім вийшов на шосе і попрямував у «Гастроном».

Вибираючи вина, Ржанов не наважився купувати дорогий коньяк, було шкода державних грошей.

«Видудлить і „Три зірочки“», – подумав він і пройшов до столу замовлень. Тут його вже давно чекав підполковник. Швидко доповівши про обстановку, Ржанов передав записки і підійшов до прилавка. Його покупки були вже запаковані в чималий пакунок.

Гість почував себе як дома. Він умився і поставив кофейник на електричну плитку. Ржанов помітив, що Балт за час його відсутності встиг обнишпорити весь будинок.

– Це добре! – з усмішкою сказав Балт.

– Що добре? – не зрозумів Ржанов.

– Добре, що я не знайшов рації. У вашу відсутність я порився у цьому барлозі.

– Бачу і не розумію, навіщо це, – спокійно зауважив Ржанов, відкриваючи рибні консерви.

Коли Балт з жалем поставив на стіл уже порожню пляшку з-під коньяку, ситий, спокійний стан і випите вино настроїли його на споглядальний лад – одержавши хліб, він зажадав видовища. Балт розвалився на дивані і, колупаючи сірником у зубах, сказав;

– Мене цікавить, я трохи психолог, що привело вас, Теплов, до нас, у наш табір?

Ще вчора Ржанов підмітив, що, будучи тверезим, Балт добре володів російською мовою, але після кількох чарок вина його мова з головою видавала іноземця.

– Розумієте, Теплов, ви росіянин, що привело вас у наш табір? Психологічно це цікаво, – повторив він, випльовуючи прямо на підлогу шматочки їжі, видобуті з зубів.

Ржанов з матеріалів допиту чудово знав історію Теплова. Проте – одна справа знати, інша – розповідати від першої особи, та ще так, щоб в історію повірили.

– Розмова на цю тему не приносить мені задоволення, – ухильно відповів він.

– Ми чудово поснідали. За цікавою бесідою час минає швидше. Ви розкажіть мені, я розповідатиму вам. У росіян це називається «обмін досвідом».

«У цьому вже є деяка рація, – подумав Ржанов. – Якщо історія Теплова примусить тебе розв’язати язика, варто спробувати».

– Моя історія мало оригінальна, – почав Ржанов. – Я приїхав у Брест у тридцять дев’ятому році, коли він став радянським. У сорок першому році німці підходили до Бугу; вагоноремонтний завод, де я працював, евакуювався на схід. Я не міг виїхати, у мене тяжко хворіла дружина. Потім… що привело мене у ваш табір? Боягузтво! Страх за свою шкуру!..

Балт почекав трохи, але, помітивши, що його співрозмовник не має наміру продовжувати, сказав:

– Ну, якщо сказав «а», треба говорити «б». Звичайно, з більшим задоволенням, під ситу музику джазу, Балт подивився б гарненький «Стрип-тиз», коли яка-небудь Террі-Мур хвилююче повільно скидає з себе одну за одною різні частини туалету і залишається зовсім голою перед глядачами. Психологічне оголення Теплова так не хвилювало, але, оскільки не було нічого ліпшого, доводилося задовольнятись і цим.

– Гестапо не було зі мною гуманним. Я не витримав і почав працювати на німців. Потім, погрожуючи мені викриттям, вони перекинули мене сюди, на Урал. Шеф вимагав одного – працювати, увійти в довір’я і чекати вказівок. У сорок другому році я тут поступив на завод, працював, користувався довір’ям і вже забув про існування шефа, як раптом з’явився чоловік. Він передав мені рацію, шифр, зброю і навіть гроші. Від нього я довідався, що в мене новий хазяїн.

– Наскільки я розумію, коли б не страх, ви побігли б зараз донести на мене, так? – з прихованою погрозою спитав Балт.

– Тепер пізно. В цій божевільній скачці я поставив на вашого коня. Що буде, те й буде! – закінчив Ржанов, здивувавшись сам тому, наскільки природно він це сказав.

– Цей кінь прийде першим! Можете не сумніватись, – поблажливо сказав Балт.

«Він прийде першим на смітник історії», подумав Ржанов.

– Я теж, як і ви, рядовий у цій війні в сутінках, – продовжував Балт. – І у мене є свої рахунки з Росією. Я народився на Балтиці і в сороковому році емігрував за океан. Але не страх, а тим більш не політичні міркування штовхнули мене на цю небезпечну справу.

– А що ж? – з інтересом спитав Ржанов.

– Біг бізнес! Чарлз Інгольс добре платить, – з цинічною відвертістю сказав Балт і додав – Я вважаю, що вам не слід знати подробиць моєї автобіографії! Навіщо обтяжувати боягуза чужою таємницею? Ну, ну, – примирливо сказав він, помітивши, що його співрозмовник погрозливо стиснув кулаки. – Вам же буде краще. Я постачатиму вас інформацією, ви будете її зашифровувати і передавати шефові, а він далі по ланцюжку. Де я перебуватиму, що робитиму, – ви не знатимете.

– Мене це влаштовує, – з внутрішнім жалем зауважив Ржанов.

Весь цей день і ніч минули відносно спокійно, якщо не рахувати неодноразового поривання Ржанова засудити мерзотника за суворим законом людської совісті і пристрелити! Звичайно, це було б нерозумно й егоїстично. Ржанов це розумів і, стримуючи себе, годував його, наливав йому коньяк, спав з ним в одній кімнаті, дихав з ним одним повітрям.

24
ПРОБУДЖЕННЯ

Коли Маша, спираючись на кизилову паличку, йшла від платформи електрички до дачі Роггльса, її охопило звичайне перед зустріччю з ним нетерпіння і якесь нове, не незнайоме їй почуття тривоги. З часу їх лижної прогулянки минуло два дні. За ці дні Патрік лише один раз подзвонив по телефону і ввічливо запитав про здоров’я. Непокоячись дедалі більше й більше, вона відчинила хвіртку.

У передвечірніх синявих сутінках здавалося, що високі старі сосни, мов колони, підтримують темний небосхил. Молодий, запорошений снігом ялинник з обох боків облямовував вузеньку, погано розчищену стежку, що вела в глиб ділянки. У вікнах не було світла. Будинок виглядав похмурим і покинутим. З тривогою в серці Маша піднялася на ганок і відчинила двері. Патрік зустрів її непривітно:

– Не роздягайся, піч не топлена, тут диявольський холод. – Він був у пальті.

Маша сіла в крісло. Роггльс кинув на її коліна плед і, глибоко засунувши руки в кишені пальта, мовчки почав ходити по кімнаті.

Минуло кілька хвилин. Мовчанка стала особливо нестерпною, і Машенька не витримала:

– Ти не радий, що я прийшла?

– Ні, Машенько, як завжди, я радий тобі, але… нам треба серйозно поговорити.

– Ти сумніваєшся, що зі мною можна про щось серйозно говорити?

Не відповівши на її запитання, Роггльс. сказав:

– Ти мусиш сьогодні ж одержати згоду батька на реєстрацію шлюбу, відкладати більше не можна. Візу ти можеш одержати тільки як моя дружина, як Марія Роггльс.

– Розумію.

– Далі: я вважаю, що ти повинна знати все, що стосується твого майбутнього. За заповітом мого батька невелике майно і наш будиночок в Альтаїрі належить моїй матері, Елізабет Роггльс. Під тиском сенатської комісії, ти це знаєш, мати зреклася мене. Ніяких заощаджень у мене особисто немає і…

– У нас, Пат, є руки, і ми вміємо працювати.

– У них є чорний список і реальна можливість позбавити нас будь-якої роботи.

– Хто любить, той бореться і перемагає.

– Перемоги не бувають без поразок.

– Ти боїшся поразок?

– За себе я не боюсь. Я боротимусь, поки у мене вистачить сил.

– Ти боїшся за мене?

– Так.

– Які у тебе для цього підстави?

– У тебе невистачить мужності для цієї боротьби.

– Патрік, я тобі казала…

– Пам’ятаю, – перебив її Роггльс: – «Не задумуючись, я виконаю все, що ти від мене вимагатимеш». Крім того, ти сказала: «… Я вірю в тебе».

– Ти сумніваєшся в цьому?

– Я випробую твою віру і твою мужність.

– Це твоє право.

– І я скористаюся цим правом.

Він ніколи не говорив з нею так різко. Машенька відчула, як від хвилювання похололи її пальці, і, мов недосвідчений боєць перед неминучим ударом, заплющила очі.

– Ти казала, – продовжував Роггльс, – що часто буваєш у батька в його службовому кабінеті. Ти поїдеш зараз в інститут, пройдеш до батька в кабінет і зробиш «Міноксом» фотографії з останньої роботи Андрій Дмитровича, проявиш плівку і завтра до дванадцятої дня принесеш її мені.

Машенька розплющила очі, подивилась на Патріка й окинула поглядом кімнату. Їй здавалося, що все це сказав не він, а хтось інший, але в кімнаті, крім них, нікого не було, і обличчя Роггльса було спокійне, наче він сказав якусь пусту фразу, що не мала ніякого значення.

– Те, що я вимагаю від тебе, – жахливо, але я хочу знати силу віри в мене і міру твоєї любові. Якщо ти справді любиш і віриш у мене, ти це виконаєш, ти будеш впевнена в тому, що я не використаю цих знімків на шкоду твоєму батькові.

– Ти можеш вимагати такого доказу?!

– Якого завгодно, хай навіть з точки зору моралі він буде підлим. Я хочу знати, що в ім’я нашого кохання ти можеш зробити навіть злочин.

– Ти можеш вимагати від мене навіть підлоти?

– Можу.

– Випробування любові підлістю?!

– Золото випробовують кислотою, і воно не чорніє!

Машенька подивилась йому в очі і побачила в них стільки холодного й чужого розрахунку, що їй стало страшно. Притуливши руку до грудей, вона відчула, як болісно стиснулося серце. Любов їй дала крила, і ось, з великої, карколомної висоти, з неозорих блакитних просторів, вона падає вниз, і в цьому стрімкому падінні, ледве встигаючи побачити і переосмислити знову все те, що сталося, вона думає, і думки її безладні, як клоччя розірваного листа:

«Хто ж він, – думає Машенька, – ворог у личині друга? На що він розраховував? На сліпоту кохання? А що, коли все те, що вона подумала про нього, – помилка, страшна і незаслужена ним образа?! Якщо їй просто чужі безсердечні звичаї його країни і вимога Роггльса – випробування, безжалісна і жорстока перевірка сили її кохання? Ні! – зразу ж відкинула вона цю думку, – любов не може бути настільки жорстокою, всьому є межа!»

І, як завжди в хвилину небезпеки, відчувши дивний спокій, вона сказала:

– Добре, я зроблю ці знімки і принесу тобі плівку, але… я, Патрік, не знаю, над чим працює мій батько.

– Це нова зенітна гармата…

– Звідки ти про це знаєш?

– Із спеціальних журналів. Я читав кілька статей…

– Ще одне запитання, знімки при електричному світлі потребують тривалих експозицій…

– Знімай без діафрагми, з витримкою одна двадцять п’ята секунди. В «Міноксі» плівка чутливістю шістнадцять тисяч.

– Важко повірити, щоб креслення нової зенітної гармати відкрито висіли на стендах у кабінеті батька.

– У звичайні дні було б неможливо, але зараз, коли інститут терміново готує робочі креслення для заводу, можлива всяка необережність.

– Ти це теж прочитав у спеціальних журналах?

Не відповівши, Роггльс одвернувся і почав пильно дивитись у вікно, спостерігаючи за тим, як, шмигаючи між гілками, перегукувалися синиці в саду, як їм вторили клести, викльовуючи насіння з ялинкових шишок. Синиці і клести, влаштовуючись на ніч, поступово вгомонилися. Мовчання в кімнаті стало тяжким.

Машенька подивилась на годинник і підвелася з крісла.

– В такому разі у мене мало часу, поки я доберусь до Москви…

– Я проведу тебе до платформи. В Москву я не поїду, мені треба написати велику статтю для недільних номерів, – сказав Роггльс і, надівши капелюха, вийшов з Машенькою в сад.

Коли вони йшли до платформи електрички, Роггльсу доводилося міцно тримати Машеньку за лікоть. Вона йшла, мов сліпа, часто спотикалась, не бачачи дороги: сльози застилали їй очі.

А Роггльс, дивлячись на Мату, думав: «Сльози. Сльози – це вищий ступінь посмішки, так, здається, говорив Стендаль, а він був знавцем жіночого серця». Але…

Стендаль не знав серця російської жінки, він цього не приховував і сам. Серце російської жінки завжди було іншим. Це серце вело за декабристами їх дружин по етапах сибірських централів. Це серце в лиху годину війни примушувало жінок знімати ватник на лютому морозі, щоб утеплити бетон зауральської будови. Це серце вело Лізу Чайкіну на подвиг і смерть. Та й багато років минуло – змінилася карта нашої країни, змінились і люди, які творчо переробили цю країну.

Забившись у куток вагона і підперши щоку долонею, Машенька дала волю сльозам.

Пасажирів було мало. Худенька, маленька бабуся, зав’язана шаллю поверх плющової потертої шубки, довго приглядалася до Маші, потім, підсівши до неї, співчутливо запитала:

– Зуби?

Почекавши і не одержавши відповіді, стара зітхнула і додала:

– А ти як приїдеш, дочко, настоєм шалфею полощи. Зуб кутній?

– Що, бабусю?

– Зуб болить, кажу, кутній? – ще раз перепитала вона і додала: – Зубний біль – не доведи господи.

– Зубний біль у мене в серці, – тихо сказала Маша і заплющила очі.

Старенька співчутливо позітхала, пересіла на своє місце, – їй хотілося поговорити, а Машенька була мовчазна.

Вийшовши на площу Київського вокзалу, Маша пройшла в метро, увійшла до вестибюля і звідти через вікно уважно оглянула площу. Коли людський потік схлинув, вона вийшла на площу, взяла таксі і дала шоферові адресу батькового інституту.

Подзвонивши батькові з прохідної. Маша сказала:

– Тату, мені треба з тобою поговорити, замов перепустку…

– Машенько, ми поговоримо дома, я буду о шостій, – відповів їй батько.

– Тату, замов мені перепустку, – наполегливо повторила вона.

Вловивши в її інтонації ледве стримувані сльози, Крилов замовив їй перепустку.

Він прийняв її в коридорі біля дверей свого кабінету. Машенька з гіркотою подумала, що раніше він запросто приймав її у себе в кабінеті.

Побачивши по її обличчю, що трапилося щось важливе, Крилов замкнув двері свого кабінету на ключ і, взявши дочку під руку, сказав:

– Ходімо до Анастасії Григорівни, тут нам не дадуть поговорити.

Вислухавши Машу, Шубіна рішуче зняла телефонну трубку.

* * *

Каширін стояв біля дзеркала, старанно зав’язуючи галстук. Він рідко коли надівав костюм і зараз у тугому комірці підкрохмаленої сорочки почував себе погано.

Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив з Управління капітан Гаєв. Замість двох діб він впорався за тридцять годин і, подзвонивши полковникові, запитав:

– Товаришу полковник, я можу їхати додому чи накажете доповісти сьогодні?

– Втомився дуже? – спитав Каширін.

– Та ні. Знаєте, коли справа цікава, вона не стомлює.

– Подзвони в гараж, пошли до мене машину і чекай, зараз буду, – сказав Каширін і, натиснувши важіль, набрав номер телефону Нікітіна.

До апарата підійшла Ксеня і, пізнавши Каширіна по голосу, сказала:

– Зараз я вам дам Степана, він заправляє салат на кухні. Прошу вас, Сергію Васильовичу, не запізнюйтесь.

Сьогодні у Нікітіна було сімейне свято. Десять років тому, під Смоленськом, – їхня частина стояла тоді у спаленому вщент хуторі, – в штабній землянці вони справляли своє весілля, Каширін був їхнім посаженим батьком.

Коли Нікітін взяв трубку, Каширін сказав:

– У тебе немає бажання, Степане, проїхатися на півгодини в Управління?

– Сергію Васильовичу, Ксеня образиться…

– Гаєв приїхав, – стримуючи лукаву посмішку, сказав Каширін.

– Та невже?

– Я б за тобою на машині заїхав, – спокушав його Каширін.

– Заїжджайте, чекаю! – відповів Нікітін.

Каширін одягся і вийшов на вулицю.

За цей час Гаєв встиг забігти в перукарню і поголитися. Він чекав їх у прийомній полковника, бадьорий і надушений одеколоном.

Черговий доповів, що за останню годину кілька разів дзвонила Шубіна і питала полковника.

– Шубіна… Шубіна… – повторив Каширін, намагаючись пригадати, хто б це міг бути, але, так і не згадавши, сказав Гаєву – Ходімо, товаришу капітан, до кабінету, – і, сідаючи в крісло, схвально зауважив – Швидко впорався, молодець! Доповідай.

– О четвертій ранку я прибув на станцію Степ Далекий, – почав Гаєв, – а о шостій попутною машиною дістався до колгоспу, назад виїхав о тринадцятій годині. В основному все відбувалося так, як про це написав Едмонсон. Голова колгоспу Горєлов не лягав спати, він чекав уповноваженого облземвідділу. Замість уповноваженого, як сніг на голову, звалився цей журналіст. Горєлов одвів Едмонсона в свою хату, нагодував і поклав спати, а сам, ніде правди діти, розгубився – не кожного дня до них приїжджають іноземні журналісти. Він подзвонив у район, розбудив секретаря райкому і доповів, мовляв, так і так, – прибув закордонний журналіст і хоче знайомитися з нашим господарством. А треба сказати, колгосп «Нова праця» – такий собі колгосп, відверто кажучи, середній колгосп. Секретар райкому сполохався, подзвонив у область, підняв з постелі першого секретаря обкому, доповів…

– А обком подзвонив у Москву… – підказав Каширін.

– Ні, Сергію Васильовичу, обком у Москву не дзвонив. Секретар обкому зв’язався прямо з Горєловим і сказав: «Покажи цьому іноземному журналістові все, як є. Погані сторони не приховуй, бо в кожному ділі бувають недоліки. Шапку перед ним не ламай, але й не заносся. Тримайся так, як личить за законами російської гостинності. Якщо він не сліпа людина, чесна, то побачить, що у нас більше хорошого, ніж поганого, а якщо він за тридцять сребреників служить, то… чув я хороше узбецьке прислів’я: „Собака гавкає, а караван іде!“ Нашого руху вперед ніякими наклепами не зупиниш. Зрозумів?» Горєлов зрозумів. Близько трьох днів пробув Едмонсон у колгоспі, жив по черзі то у бригадира тваринницької бригади, то у рільника, то в доярки. З усіма людьми розмовляв, у кожну щілину носа совав. Електричне доїння та автопоїлки на нього особливого враження не справили. «Цим, – каже, – нас не здивуєш». Та ось прийшов він на збори працівників молочної ферми, на порядку денному одне питання – обмін досвідом. На цих зборах доярка Явдоха Шатілова розповіла про те, як вона досягла в середньому на кожну корову понад чотири тисячі кілограмів надою молока. Едмонсон і питає Явдоху: «Як же ви, – каже, – свої секрети розкриваєте, це ж ваш бізнес! Інші вашим секретом скористаються, надій підвищать, тоді вам норми виробітку на трудодень підвищать і заробітки зменшаться!» А Явдоха йому слушно відповідає: «Якщо загальний надій підвищиться, то й прибуток колгоспу буде більший і оплата на трудодень буде вищою. Отже, від цього не одна я, а все наше суспільство користь матиме». От з цього самого виступу Явдохи й почалося для Едмонсона «незвичайне». Виїжджаючи з колгоспу, він з усіма прощався, дякував. Колгоспники залишились ним також задоволені, кажуть: «Дивись-но, яка душевна людина!» Один тільки шофер колгоспний був у поганому настрої і ось чому: він одвозив Едмонсона на вокзал, йому було доручено дорогою завезти до трактористів, що працювали на снігозатриманні, відерце автолу. Шофер поставив відерце в кабіну, посадив журналіста і поїхав. Самі знаєте, шляхи грунтові, не дуже рівні, на вибоїні хлюпнуло автолом і прямо на пальто закордонного гостя. Шофер засмутився, скинув з нього пальто, розстелив його на кабіні, бензином тер що було сили, але… так пляма й залишилася. Рано-вранці дев’ятого числа Едмонсон повернувся в Москву.

– Ну, що скажеш, Степане Федоровичу? – спитав Каширін.

– Та що тут можна сказати? У мене сьогодні сімейне свято, в такий день заведено людині подарунки робити, так кращого подарунка я й не хочу! Завжди хороше на серці, коли з людини пляма сходить.

Пролунав телефонний дзвінок. Полковник узяв трубку.

– Полковник Каширін? – почув він. – З вами говорите Шубіна! Парторг інституту. Дзвоню я вам у недобрій і тривожній справі. Прошу замовити перепустки.

– До ранку почекати не можна? – спитав Каширін.

– І години не можна! Перепустку на двох, мені та Марії Андріївні Криловій.

– Я зараз запишу… – сказав Каширін і дістав блокнот. – Слухаю, товаришко Шубіна.

Він поклав трубку і замовив перепустки.

– Вечерю, Степане, доведеться відкласти. – Побачивши досаду на обличчі Нікітіна, – додав:

– Непередбачена справа. Думаю, що в дрібницях не турбували б, і, відпустивши капітана Гаєва додому, сказав: – Поки вони приїдуть, давай, Степане, ознайомимося з тим, що пишуть буржуазні газети про зникнення Гонзалеса.

Полковник відкрив сейф, дістав кілька іноземних газет.

Між «Порадами молодим закоханим» і барвистим коміксом у газеті «Гондурас Ньюс» випирали жирні заголовки:

«ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ МЕХІЇ ГОНЗАЛЕСА»

«СИГАРЕТИ „ФАТУМ“ НАВОДЯТЬ НА СЛІД!»

Нижче йшло коротке повідомлення про Гонзалеса, написане в дусі таємничих історій Едгара По. Стаття мала провокаційний і водночас рекламний характер. Третина статті була присвячена Гонзалесу, а дві третини сигаретам «Фатум». Довгі вуха реклами авторові не вдалося приховати навіть за дуже прикрашеною історією зникнення комерсанта.

Газета «Геральд» під заголовком, надрукованим крупним червоним шрифтом: «ЗНИКНЕННЯ ГОНДУРАСЬКОГО КОМЕРСАНТА В МОСКВІ»надрукувала бульварну статейку, повну провокаційних натяків.

У відповідь на запитання «Що могло статися з Мехією Гонзалесом?» марсонвільська газета «Ньюс» вміщувала вигадки відомих детективів. Вигадки були тим сміховиннішими, що прославлені детективи намагалися всерйоз продемонструвати свою професійну проникливість.

Нікітін уже закінчував читати і перекладати газетні вирізки, коли черговий доповів, що в прийомній Шубіна і Крилова.

Каширін підвівся назустріч, тепло привітався, запросив їх сісти на диван, сам сів у крісло напроти.

– Ви вже мені пробачте, що потурбувала вас, товаришу полковнику, невчасно, та ось… – Шубіна показала на Машеньку, – велике лихо у неї… велике…

Почервонілі й припухлі повіки очей, міцно стулені губи Крилової говорили багато про що. Крадькома розглядаючи Машеньку, Нікітін сів трохи віддалік.

– Ну, що ж, Машенько, знаю, нелегко тобі, та нічого не вдієш… Розповідай полковникові все, кожну дрібницю, бо для тебе це, може, й дрібниця, а для нього ниточка. Ти заспокойся, заспокойся…

– Я спокійна. Зовсім спокійна, – сказала Маша.

Голос її був глухий і справді спокійний і тільки щоки, що палали гарячковим рум’янцем, та очі викривали всю силу її хвилювання.

Машенька розповіла про свою першу зустріч з Роггльсом у Великому театрі. Згадка в її розповіді про Роггльса і Едмонсона змусила Нікітіна насторожитися.

Машенька говорила, опустивши очі, лише зрідка кидаючи погляд на Шубіну, ніби черпаючи в ній мужність. Її інтонації були рівними і спокійними, але за цим удаваним спокоєм ховалося стільки болю й гіркоти, що хотілося отак просто обняти її й пригорнути до себе, щоб хоч трохи заспокоїти біль її серця.

Розповідаючи, Машенька іноді зупинялася, пригадуючи якісь сказані ним слова, якусь деталь, що вислизнула з пам’яті, а згадавши, продовжувала говорити.

Нікітін відчув, як гнівно стискаються кулаки, як напружуються його м’язи, спонукаючи до невідкладної, негайної дії.

По тому, як Каширін погладжував великим і вказівним пальцями підборіддя, Нікітін бачив, що і його, вже немолоду бувалу людину, глибоко схвилювала історія Крилової.

Це була історія першого і чистого кохання. Історія втрати віри в людину, що здавалася їй сильним і мужнім борцем за світле майбутнє своєї батьківщини. Історія обдуреного і ображеного почуття.

Машенька кінчила свою розповідь, настала пауза, велика і нестерпно нудна. Каширін встав, мовчки пройшов по кабінету, зупинився коло вікна і одсунув портьєру. Гомінка, сяюча вогнями Москва ніби підкреслювала своїм контрастом важливість і глибину цієї тиші в кабінеті.

– Та-ак! – протяг полковник і, підійшовши до Машеньки, обережно, мов тяжко хворій, сказав: – Я розумію, що вам важко, але попереду ще потрібно буде багато мужності. Вистачить у вас сили?

– Сили у мене вистачить, – відповіла вона.

– Прошу вас сьогодні ж написати все те, що ви тут розповіли, і завтра о дев’ятій годині ранку принести до мене, або ні, краще товариш Нікітін зустрінеться з вами вашого інституту і ви передасте йому до рук, добре?