Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

16
СМЕРТЬ ГОНЗАЛЕСА

Рано-вранці Нікітін і Гаєв виїхали за накресленим маршрутом на розшуки машини «Олімпія».

Розшук на путівцях не дав ніяких наслідків. Минулої ночі випав сніжок, вчора опівдні потеплішало, по свіжому насту пройшло кілька вантажних машин і десятки санних упряжок. Чи сніг і нові сліди забили стару колію «Олімпії», чи, може, кружляли вони навколо, а на слід так і не натрапили.

До Апрелівки було сім кілометрів, до Москви тридцять з гаком. Вирішили повернути на Апрелівку і зв’язатися телефоном з полковником Каширіним.

Не доїжджаючи до Апрелівки, Нікітін зупинив машину, зійшов на шосе і пішов узбіччям – він називав такі прогулянки «дорогою роздумів». Знаючи, що в Нікітіна стало звичкою так обмірковувати і вирішувати складні питання оперативної роботи, Гаєв терпеливо чекав його в машині.

Справді, незабаром майор повернувся до машини і сказав водієві:

– У тебе, Доронін, ноги не заклякли за баранкою?

– Добре, товаришу майор, піду розімнусь, – розуміюче відповів шофер і зник у підліску біля шосе.

– Випала ланка, – почав Нікітін, звертаючись до Гаєва. – Версія побудована, а ціла ланка випала! Де водій «Олімпії» взяв оцей трофейний мотлох?

– Точніше кажучи, Степане Федоровичу, з нашої версії випала не одна ланка, а кілька, – зауважив Гаєв.

– Наприклад?

– Ми не знаємо, куди водій одвіз Гонзалеса, не знаємо, чому він повернувся сам, без комерсанта, і, зрештою, не знаємо, чи взагалі був у машині Гонзалес або хтось інший.

– За те, що в машині був Гонзалес, говорить ряд фактів: у кинутій машині ми знайшли сигарету «Фатум». Ці ж сигарети знайдено під час опису особистих речей комерсанта…

– Пробач, Степане Федоровичу, – перебив його Гаєв, – але деяке відношення до сигарет «Фатум»: має і Уільям Едмонсон. Пригадай випадок у Великому театрі, візит журналіста до Гонзалеса за посилкою, потім його чотириденну відсутність, масну пляму на пальті, запах бензину…

– Для криміналіста цих доказів було б досить. Але мені здається, що історія Гонзалеса має політичну підкладку, а в таких питаннях «лицарі плаща і кинджала» обережні, вони не залишатимуть грубих доказів, вартих хіба що початкуючого карного злочинця. Крім того, ми не знаємо головного – що трапилося з молодшим компаньйоном фірми Гондурас Фрут компані. Ми ось з тобою шукаємо сліди машини, припускаючи, що це має якесь відношення до Гонзалеса. А може він уже повернувся з «полювання» до готелю і обурюється нашим втручанням в його особисті справи. І все ж таки я певен, що комерсант Мехія Гонзалес був у цій машині з іншої, переконливішої причини: ми знаємо, що комерсант виїхав Київським шляхом і що машину «Олімпія», замітаючи сліди, водій перегнав з Київського шосе на Звенигородське. Я твердо дотримуюсь цієї версії. От якби вдалося з’ясувати, де водій узяв цю машину, ми б значно просунулися вперед. Як ти думаєш, га?

– Я думаю, що всі машини іноземних марок, у тому числі й трофейні, оформлялися в ДАІ [8]8
  ДАІ – Державна автомобільна інспекція.


[Закрыть]і тільки після довідки про сплату мита. Безумовно, ця «Олімпія» змінила вже чимало господарів, але… Підвези мене до електрички, я поїду в Москву, пораджуся з товаришами з ДАІ. Думаю, вони мені підкажуть, де треба шукати господаря.

– Добре, – погодився Нікітін і посигналив шоферові.

Висадивши капітана Гаєва біля платформи електричної залізниці, Нікітін заїхав на Апрелівський завод грампластинок і з кабінету комерційного директора зв’язався з Москвою.

Черговий повідомив, що полковника Каширіна немає, а біля залізничного переїзду в Апрелівці його, Нікітіна, чекає співробітник райвідділу.

Розуміючи, що за час його відсутності сталися якісь важливі події, він подякував секретареві за надану можливість поговорити по телефону і поспішив до машини.

Біля шлагбаума, у будці переїзного сторожа, Нікітіна чекав молодший лейтенант з райвідділу.

– Наказано, товаришу майор, доставити вас у Глухівський ліс. Без провідника ви не доберетесь, – доповів молодший лейтенант і зайняв місце поруч з шофером. Вказавши напрямок, він обернувся до Нікітіна і додав – Товаришу майор, до темряви залишилася година сорок хвилин, а попереду п’ятдесят кілометрів по шосе і п’ятнадцять поганим путівцем…

– Розумію, – перебив його Нікітін і наказав: – Доронін, з вітерцем!

У гаражі Мишу Дороніна звали «Вітерець» не тому, що він був легковажною людиною, а тому, що любив їздити «з вітерцем», кілометрів вісімдесят на годину, а то й більше. «Вітерець» дав газу, і стріла спідометра, підскочивши до цифри шістдесят, почала швидко забирати вправо. Сімдесят… Вісімдесят… Дев’яносто…

Хвилин через тридцять такої їзди молодший лейтенант попередив водія:

– Зменшити газ, скоро поворот на путівець.

Доронін зменшив швидкість. Минувши невелике селище, звернули праворуч, за городи. Тут кілька кілометрів було відносно непоганої, наїждженої дороги, потім в’їхали в глухий, старий змішаний ліс. Їх оточили сосни і ялинки під великими шапками снігу, білі берези у виблискуючому вбранні. Вузьку дорогу перетинали кореневища, вибоїни, ярки. Численні свіжі сліди автомобілів свідчили, що в цьому напрямку перед ними проїхало кілька машин різних марок.

Насилу подолавши на перших швидкостях близько десяти кілометрів, вони вибралися на невелику галявину. Тут дорога йшла по обидва боки молодого ялинника. Свіжі сліди обгинали підлісок праворуч, і лише ледве помітний, наполовину запорошений снігом слід було видно на лівому об’їзді.

Зупинивши машину, Нікітін вийшов на дорогу, пройшов до лівого об’їзду і нахилився над слідом. Кілька днів тому, до снігопаду, тут проїхала машина. Відбиток знайомого ланцюга свідчив про те, що це була «Олімпія», слід якої він безрезультатно розшукував разом з Гаєвим.

Наспівуючи той самий марш, Нікітін сів у машину. Молодший лейтенант не мав тонкого слуху, тому маршова мелодія його не турбувала.

Незабаром вони виїхали до роздоріжжя, де Нікітін побачив білий санітарний ЗІС і синю «Победу» Каширіна.

«Прикро, що йдучи правильним шляхом, я опинився тут останнім», подумав Нікітін. Каширін вийшов з машини і пішов йому назустріч.

В той час, як у розшуках сліду «Олімпії» Нікітін з Гаєвим кружляли путівцями, надійшло повідомлення від Глухівського лісничого, який знайшов у лісі труп Мехії Гонзалеса. Судовомедичний експерт, слідчий і Каширін зустрілися у Глухівському лісі і оглянули місце події. Склавши акт, судовомедичний експерт поїхав на машині слідчого, а Каширін залишився, чекаючи Нікітіна.

– Скоро зовсім стемніє, – сказав Каширін, вітаючись з Нікітіним, – а нам ще треба оглянути місце події, та й тіло Гонзалеса треба терміново відправити на розтин. Ходімо, – закінчив полковник і, вказуючи дорогу, рушив уперед.

Вони йшли поруч по старих, запорошених слідах. Було неважко зробити висновок, що з боку дороги в цьому напрямку кілька днів тому йшла людина; отут вона зупинилася, обійшла стовбур великої сосни і, прихилившись до нього, деякий час не рухалася. В цьому місці слід був глибший, і тонкогольчастий покрив інею стертий із стовбура сосни. Потім слід повів їх далі, в глухі і темні хащі.

Незабаром вони вийшли до невеликої галявини. Тут слід переконав Нікітіна в тому, що людина зупинилася, довгий час стояла нерухомо, потім сіла на пеньок і притулилась до стовбура дерева.

Сутінки погустішали. Нікітін уважно оглянув галявину: по її краю проходив неглибокий ярок, що заріс вербником, поряд заєць-біляк проклав слід, тут він їв кору верби. Галявину оточували високі сосни і ялини. Сніг був чистий, і тільки де-не-де темніли ялинові шишки, вилущені шишкарями.

Суворе, урочисте вбрання лісу особливо вразило Нікітіна, коли його погляд впав на утоптаний край галявини, де лежало тіло Гонзалеса. Покійник ніби тримав у підкинутій руці велику червону дитячу кулю, з тих, що весною продають на вулицях. Це була кругла пляма крові, що червоніла на снігу біля його руки.

Протоптаною слідчими стежкою Нікітін підійшов ближче. Побачене викликало у нього знайоме неприємне почуття того внутрішнього протесту, що завжди виникає при вигляді смерті в здорової людини, яка любить життя.

Очевидно замкова частина рушниці, що розірвалася, завдала Гонзалесу смертельного удару в праву скроню. На кисті лівої руки силою вибуху були відірвані великий, вказівний і середній пальці, на правій невистачало двох пальців великого і вказівного.

Ствольна частина рушниці лежала біля ніг трупа. Між стволів було вигравірувано: «Льєж 19…», далі нічого не можна було розібрати. Патронташ, фляжка, ягдташ і рюкзак лежали тут же поруч.

– Ось документи, знайдені в правій боковій кишені, – сказав Каширін, передаючи Нікітіну пачку паперів.

У ній були: паспорт з візою на ім’я Мехії Гонзалеса з Санта-Роса, республіки Гондурас, 1920 року народження, вид на проживання, виданий консульським відділом МЗС, фотографія молодої жінки, знятої на тенісному корті з ракеткою в руці. Внизу на фото – напис: «Не забувай свою Доріс! Тегусігальпа 1952 р.». Тут же була записна книжка з численними адресами торговельних зв’язків фірми і номерами телефонів столиці Гондурасу. Книжка була рекламна, фірми жувальної гумки «Дріїм».

Помітивши, що Нікітін закінчив огляд документів і книжки, полковник дістав маленький пакетик і розгорнув його.

– Ось сигарети, – сказав він, – і крихти тютюну, знайдені у лівій нижній кишені.

Сигарети були марки «Фатум».

Темніло. Нікітін за допомогою кишенькового електричного ліхтарика ще раз оглянув те, що колись було обличчям Гонзалеса. Нижче великої і глибокої рани був невеликий опік, численні порошинки вп’ялися у шкіру обличчя і шиї. Разом з трьома пальцями лівої руки з тильного боку кисті був зірваний майже весь шкіряний покрив. Під нігтями двох пальців, що збереглися, виднілася чорна смуга бруду. Ця обставина зацікавила Нікітіна.

– Слідчий звернув увагу на бруд під нігтями в трупа? – спитав Нікітін.

– Здається, ні.

– У вас, Сергію Васильовичу, годинник «Победа»?

– Так, «Победа»… – здивовано відповів Каширін.

– У мене теж. Якщо не заперечуєте, знімемо скельця і спробуємо зібрати цей бруд з під нігтів.

Віддаючи належне дотепній вигадці, половник зняв годинник і, вручивши його Нікітіну, спитав:

– У вас є з цього приводу якісь певні міркування?

– Так, Сергію Васильовичу, є. У Глухівський ліс Мехія Гонзалес приїхав на «Олімпії». Зараз у цьому вже немає сумніву. Мене цікавить: чи не мастило під його нігтями, адже на пальті в Едмонсона, якщо пригадуєте, була така ж масна пляма.

Переборюючи огиду, Нікітін закінчив цей незвичайний «манікюр», зібрав бруд в одне скельце від годинника, накрив його іншим і, зробивши таким чином предметне скло, старанно загорнув його у носову хусточку.

Стало зовсім темно. Оглядати за допомогою ліхтарика всю галявину було безнадійною справою, доводилося покладатися на увагу і досвід старшого слідчого.

Коли вони вирушили назад, Нікітін спитав:

– Що говорить судовомедичний експерт?

– Він вважає, що, беручи до уваги низьку температуру, час настання смерті можна визначити лише приблизно і навіть після розтину трупа навряд чи вдасться зробити це точніше. Експерт твердить, що смерть настала вночі з шостого на сьоме число. Причина смерті – ушкодження речовини головного мозку внаслідок оскольчастих переломів черепа. Я намагався уточнити, спитавши його, чи вважає судовомедичний експерт, що це нещасній випадок? Як і слід було чекати, дістав ухильну, відповідь. Експерти не люблять говорити про соціальні причини смерті. Наявні всі зовнішні ознаки нещасного випадку, сказав він, а решта, мовляв, справа слідства.

– Слідчий підтримує версію нещасного випадку? – з цікавістю спитав Нікітін.

– Навпаки, слідчий категорично заперечує нещасний випадок.

– Які в нього мотиви для цього?

– Він вважає, що порох, який викликав вибух рушниці під час пострілу, судячи по опіку, кіпоті й порошинках на обличчі вбитого, надто відрізняється від порохових зарядів у патронташі мисливця. Слідчий припускає, що в один з стволів рушниці був закладений спеціальний патрон.

– Значить, вбивство? – спитав Нікітін.

– При первинному огляді трупа на місці події цього вирішити не можна Дальше слідство, я думаю, відповість на це питання.

Вони вийшли на дорогу до машин, і полковник наказав перенести в «санітарку» тіло Гонзалеса. На машині майора співробітник райвідділу повіз речові докази до слідчого, а Нікітін поїхав з Каширіним на його «Победе».

По дорозі до Москви, намагаючись усвідомити події дня, вони обидва мовчали, і, лише коли машина під’їжджала до міста, полковник скачав у роздумі:

– Я думаю, що посол, який представляє інтереси Гондурасу, не дав би згоди на розтин і негайно ж зажадав би тіло Гонзалеса для відправки його за океан…

– Чому?

– Якщо це вбивство, то не з метою ж пограбування, а з якихось поки що незрозумілих політичних мотивів. У такому разі посольство не буде зацікавлене в об’єктивному слідстві.

– Логічно. І знову ж, Сергію Васильовичу, постає питання: яке відношення до всієї цієї історії має «джентльмен пера»? Справа повертається так, що Едмонсону треба буде доводити своє алібі. [9]9
  Алібі (лат.) – перебування обвинуваченого в момент, коли стався злочин, в іншому місці, як доказ його непричетності до злочину.


[Закрыть]Де він був з третього по сьоме січня?!

– Добре, Степане Федоровичу, давайте побудуємо гіпотезу: Едмонсон, різка, запальна людина, ображений не менш гарячим креолом або там метисом, у збудженому стані вбив його. Але ж, якщо версія слідчого правильна, вбивство сталося за наперед розробленим і виконаним планом. А якщо так, навіщо знадобилося комерсанта, який торгує не стратегічною сировиною, а бананами, заманювати в ліс і по звірячому вбивати, спотворивши до невпізнання…

– Чекайте, Сергію Васильовичу, а може, ключ до розкриття причини вбивства саме й полягає в тому, що Гонзалеса спотворено до невпізнання!

– Не знаю. Почекаємо наслідків розтину і пізнання трупа. За час, коли ви займалися «Олімпією», сталися цікаві події: уральський кореспондент Ебергарда Ценсера арештований і почав давати цінні свідчення. Зайдіть до мене і ознайомтеся з протоколом. Але спочатку я висаджу вас біля «Метрополя». Ви підніметесь на поверх, де жив Едмонсон, і уточните, де він зараз.

У «Метрополі» Нікітіна чекала нова несподіванка: Уільям Едмонсон, залишивши за собою номер, виїхав з Москви.

17
СВІТЛО У ВІКНІ

Після випробування «РЗ-1» Крилов настільки був зайнятий невідкладними справами, що йому рідко вдавалося приділити час навіть для роботи над книгою. Надійшов наказ Міністерства про передачу нової зенітної гармати в серійне виробництво південноуральському заводові. Перед колективом конструкторів було поставлене завдання: в найкоротші строки підготувати всю технічну документацію для заводу. Майже кожного дня генерал-полковник Чепрунов бував у інституті; він брав діяльну участь в обговореннях робочих креслень гармати, його розкотистий басок у ці дні можна було почути всюди – і в балістів, і в зброярів, і в головного конструктора. Натхненні творчим успіхом, співробітники інституту працювали на повні сили, не рахуючись з часом. Цим і пояснювалося, що й на цей раз лише об одинадцятій ночі Крилову вдалося повернутись додому.

Не доїжджаючи «Балчуга», Крилов зійшов з машини. Хотілося пройти пішки, подихати повітрям і зібратися з думками.

Зранку була відлига, на ніч похолодало. З дахів звисали сталактити бурульок. Поривчастий морозний вітер дув просто в обличчя. Минувши «Балчуг», Крилов вийшов на спокійну Садовницьку набережну і уповільнив ходу. Ледве видний у хмарах колючого сніжного пилу його будинок, мов нова зіркова галактика, сяяв далекими принадними вогнями.

Коли Крилов уже підходив до будинку, він звернув увагу на чоловіка в світлому пальті з цигейковим коміром і в капелюсі: він стояв, спершись на парапет набережної, і, високо задерши голову, дивився на вікна останніх поверхів. Крилов мимоволі подивився вгору і здивувався – у вікнах його квартири не було світла. Прискоривши ходу, Крилов оглянувся назад, обличчя чоловіка в капелюсі здалося йому знайомим, але думка про те, що, незважаючи на попередження, Машеньки немає вдома, стурбувала його і відвернула увагу від чоловіка.

Крилов піднявся ліфтом, відчинив своїм ключем двері, зайшов у освітлену прихожу. Машина шубка висіла на своєму місці. Полковник полегшено зітхнув, скинув шинелю, зігрів руками змерзлі на морозі щоки і попрямував до дочки. У кімнаті було темно. На фоні світлого квадрата вікна він побачив її профіль і простягнув руку до вимикача. Попереджуючи його рух, Маша поквапливо сказала:

– Тату, не треба! Я краще зайду до тебе.

Нічого не сказавши, Андрій Дмитрович вийшов з кімнати, заглянув на кухню: тут було холодно, і нікель каструль сяяв суворим хірургічним блиском. Він пройшов до себе в кабінет, засвітив настільну лампу і, чекаючи дочку, сів на диван.

Увійшла Машенька. На ній була темна шерстяна сукня, волосся зібране в один важкий вузол на потилиці. «Так зачісувалась Варвара», подумав Крилов і подивився на дочку, яка за ці дні змінилася, стала дорослішою. Міцно стиснувши долонею пальці правої руки, мов співачка перед вирішальною нотою, Машенька вичікувально зупинилася біля стола.

– По-моєму, ми з тобою, Маріє, сьогодні не бачилися?! – сказав по паузі Андрій Дмитрович. Він завжди називав її Машенькою, суворе «Марія» прозвучало холодно і непривітно.

– Здрастуй, тату! – сказала Машенька, ледве стримуючи хвилювання, і поцілувала батька в щоку.

Він відчув легкий дотик її гарячих, сухих губів. Розуміючи всю помилковість свого тону, Андрій Дмитрович пригорнув Машеньку до себе, обняв, посадовив поруч на диван і сказав тепло і м’яко:

– Ну, їжачок? Виставило свої колючки, хоч у рукавицях до тебе підходь. Сидиш одна, смеркуєш…

– Я чекаю тебе з восьмої години. Знаєш, як важко чекати…

– А я затримався, пробач. У мене зараз гаряча пора, от я й прогледів тебе, Машенько… Давно, ой, як давно ми з тобою отак, щиро, не розмовляли.

Настільна лампа, вихоплюючи з темряви частину письмового стола, скупо освітлювала кімнату: портрет матері на стіні, збільшений з любительської фотографії, крісло, сіреньку подушку Років з п’ять тому цю подушку вишивала Маша – наївні, блакиті квіти на сірому фоні льняного полотна.

«Тепер інше поле, квіти інші…» подумала вона і сказала:

– Ми з тобою говорили не так давно, але різний буває час. Іноді й за рік нічого не трапиться, а іншим разом, як ось тепер…

Андрій Дмитрович почув у голосі доньки щось таке, що стурбувало його ще сильніше, немов за ці дні вона пережила велике непоправне горе.

Машенька докладно, не забувши згадати і випадок у буфеті, розповіла батькові про своє знайомство з Роггльсом у театрі, про численні зустрічі.

– Вчора він попередив, – продовжувала Машенька, – що ранком заїде по мене на машині і ми поїдемо до нього на дачу, щоб вирішити наше майбутнє.

– Скажи, Машо, а тобі ніколи не спадало на думку, що й батько має деяке відношення до твого майбутнього?

– Знаєш, тату, багато моїх шкільних подруг одружуються, вони мені завжди звіряють свої таємниці. Я знаю, як вони закохувалися, страждали і були щасливі, але все, що сталося зі мною, таке незвичайне, таке красиве і страшне, що дух захоплює. Де мені знайти такі слова, щоб розповісти тобі?! Мені здається, що як тільки перекажеш усе це, викладеш словами простої розповіді і… все зникне, ніби в казці.

– А він ніколи не поривався зустрітися зі мною, поговорити?

– Якось у нього було таке бажання. Після бетховенського концерту ми поверталися додому пішки, в твоєму вікні було світло. Патрік спитав мене, чи зручно буде зайти зараз і познайомитися з тобою. Я сказала, що це зручно, але, довідавшись, що ти полковник і працюєш у науково-дослідному інституті, Патрік засмутився і сказав, що його випадкове знайомство зі мною може бути розтлумачене цинічно і грубо.

– Ким?

– Звісно ж, не тобою…

– Він був у нас вдома?

– Був. Ми проявляли у ванній кімнаті плівку.

– Яку плівку?

– Негативну. Ми фотографувалися на прогулянці, біля університету. Патрік дав мені хімікалії і наступного дня зайшов проявити плівку…

– Він був у нас і навіть не зайшов до кімнати?

– Ні, він дуже поспішав, йому треба було дзвонити на телеграф, був його час передачі інформації.

– Як «дзвонити», не розумію?

– По телефону.

– Він міг подзвонити з мого кабінету.

– Патрік не хотів під час твоєї відсутності заходити в кабінет. Я сказала йому, що ніяких таємниць у батька вдома немає, а Патрік відповів: я це знаю, але моє становище зобов’язує мене до такої делікатності.

– Скажи, доню, а якби у нас з тобою була машина часу і я б запропонував тобі: давай, Машенько, повернемось до тієї пори, коли ще не розтривожене серце билося рівно і ти ще не знала Патріка, га?

– Пізно, тату. Тепер у мене немає без нього життя, і я не шкодую про це. Всі мої думки, сподівання, почуття, все з ним. Ось… – сказала Машенька і, відкривши руку, показала обручку.

Ізумруд на пальці блиснув, ніби око рисі. Андрій Дмитрович взяв її за руку і, притягнувши до себе, мовчки роздивився перстень. Біля його рота лягла жорстка і в той же час гірка зморшка.

– Отже, пізно? – перепитав він.

– Пізно. Я дуже люблю тебе, тату, ти найближчий мені, найрідніший, але…

– Не треба, Машенько, не треба, – бачачи, як їй важко, сказав Крилов і, лагідно торкнувшись її руки, додав: – Ти, доню, зрозумій мене, я проти нього нічого не маю. З усього видно, це чесна і мужня людина. Я прочитав його книгу і пройнявся пошаною до нього. Я з радістю, як громадянин громадянинові, потисну йому руку, але коли я думаю, дівчинко, про твоє майбутнє, все мені здається незрозумілим. Що тебе чекає як дружину Патріка Роггльса? Чи дадуть тобі візу? Як буде тобі, радянській дівчині, в країні, де свідомо розпалюється ненависть до твоєї Батьківщини? Я розумію тебе, дівчинко, ти хочеш пліч-о-пліч пройти з любимим через усі труднощі. Ти сильна і не боїшся боротьби, ну, а він сам, він витримає? Чи вистачить у нього сили? Я повинен побачити його, поговорити з ним. Подзвони йому, нехай прийде.

– Тату, він чекає внизу, біля будинку. Чекає вже кілька годин.

– Він у світлому пальті й капелюсі? – пригадав Крилов.

– Так. Ти його бачив?

– Бачив. Клич його.

Машенька, ніби в неї вдихнули життя, радісна вибігла з кабінету.

– Патрік зараз прийде! – вигукнула вона, увімкнувши світло у себе в кімнаті. – Він побачить світло в моєму вікні і прийде! Це умовний знак!

– Чия це вигадка? – спитав Крилов.

– Моя. Я приготую каву. Добре?

Каву на ніч Крилов не пив – серце давало про себе знати, але, розуміючи, що Патрік віддає перевагу каві, він, махнувши рукою, сказав:

– Хазяйнуй!

У кухні спалахнув і зашипів газ. Брязкаючи посудом, у маленькому кольоровому фартушку, діловито стукаючи каблучками, Машенька накривала у себе в кімнаті на стіл. Урочиста біла накрохмалена скатертина, квіти, надіслані Патріком, пляшка солодкого вина, що збереглася від Нового року, – створювали відчуття свята.

Коли пролунав дзвінок і Андрій Дмитрович вийшов відчиняти двері, Машенька вибігла в прихожу. Їй хотілося бути присутньою при зустрічі чоловіків.

Дивлячись то на одного, то на другого, з хвилюванням спостерігаючи обличчя цих двох найближчих, дорогих її серцю людей, Машенька сяяла щастям. У ці хвилини вона була гарна не тільки своєю жіночою принадністю, вона була навіть вродливою.

Хвилювання її було даремним, Патрік сподобався батькові. Зав’язалася проста невимушена розмова.

– Я почуваю, – сказав Роггльс, – себе винуватим. Звичайно, мені треба було давно прийти до вас і розповісти все, але… Сказати правду, мене утримувала горезвісна слава, залишена моїми попередниками. Немає нічого образливішого за незаслужені підозри.

– А вам доводилося з цим стикатися? – спитав Крилов.

– Відверто кажучи, ні.

– Ви прекрасно знаєте російську мову, у вас легкий, ледве вловимий акцент.

– Я народився в Альтаїрі. Мій батько був викладачем літератури в Спікенбургському коледжі. Уже в юнацькому віці я читав Толстого. Я полюбив російську літературу, чудову образну російську мову і мріяв коли-небудь побувати в Росії, відвідати цю Мекку [10]10
  Мекка – місто Саудовської Аравії, де знаходиться священний храм Кааба, місце паломництва віруючих.


[Закрыть]всього людства.

Роггльс був в ударі. Він поділився своїми творчими планами. Тверезо, без прикрас, він говорив про майбутнє, про важке, але неминуче пробудження народу своєї батьківщини, про прогресивні сили і їх боротьбу за мир. І Андрій Дмитрович відчував, як зникала його настороженість до цієї сильної, сміливої людини.

А Машенька, спостерігаючи зміну в ставленні батька до Патріка, була така щаслива, як тільки може бути щасливою людина, коли її мрія перетворюється в дійсність.