355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Віктор Михайлов » Бумеранг не повертається » Текст книги (страница 13)
Бумеранг не повертається
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 05:38

Текст книги "Бумеранг не повертається"


Автор книги: Віктор Михайлов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

31
НА САКМАРІ

Ще ніколи час не здавався Ржанову таким нескінченно довгим, як у ці дні. Балт ставав з кожним днем усе нахабнішим і розв’язнішим, і переборювати ненависть до нього було дедалі важче.

Коли під Мінськом, у цю війну, в польовому госпіталі у Ржанова без наркозу виймали з стегна кулю, біль був нестерпний, він зціпив зуби, чекав і думав: «Тільки б швидше!.. Тільки б швидше!..» Але ненависть породжувала в ньому гнів і в той же час підпорядковувала його почуття і думки тому суворому завданню, яке він повинен був, обов’язково повинен був виконати.

У п’ятницю вночі Ржанов відчинив домашню аптечку, що висіла над диваном, вийняв її передню частину з ліками, за якою була схована рація, і передав шефові зашифроване повідомлення про те, що Балт «благополучно прибув» і приступив до «роботи». Настроївшись на прийом, він одержав відповідь і розшифрував її:

«ДАЙС ПРОВАЛИВСЯ кома ПРИПИНІТЬ БУДЬ-ЯКИЙ ЗВ’ЯЗОК кома НЕБЕЗПЕЧНО крпк ІНФОРМАЦІЇ ТИМЧАСОВО УТРИМАЙТЕСЬ крпк ГУСТАВ».

Балт захвилювався.

– Ви поїдете проводжати мене на вокзал, – розпорядився він і почав збиратися в дорогу.

Поїзд на Південноуральськ відходив о першій годині ночі. Ржанов посадив свого «гостя» у другий плацкартний вагон. Поїзд рушив. Ржанов, стоячи на пероні, помахав Балту рукою, а коли з ним порівнявся останній вагон, скочив на підніжку.

Поступово збільшуючи швидкість, поїзд ішов на південь, круто обгинаючи порослу хвойним лісом сопку.

Вранці у відділі кадрів заводу Таню Баскакову попередили, що завтра ранковим поїздом з Челябінська приїжджає Ладигін.

Нічого не лишилось у Тані від колишнього почуття, а все-таки майбутня зустріч з Гришею хвилювала її. Таня розкрила старенький альбом, мамин подарунок, і, перегортаючи сторінки, довго розглядала пожовклі любительські фотографії. Спогади юності зігрівали теплом.

Тихо сопучи, спала в ліжку, яке вже стало їй тісним, Світлана. Голосно цокав будильник. Лампа була закрита поверх абажура газетою, і в кімнаті стояла м’яка півтемрява. Розпустивши коси, в байковому халатику, Таня сиділа за столом і перегортала свої спогади.

Ось поле під Орєховою гіркою. Буйно цвітуть ромашки. Вінок з ромашок у неї на голові, обоє вони, тримаючись за руки, немов у хороводі, стоять по коліна в густій траві. Їм по шістнадцять років…

Обережний стук у вікно повернув її до дійсності. «Дванадцята година ночі. Хто б це міг бути?» подумала Таня і пішла відчиняти двері.

На порозі стояв незнайомий їй чоловік, обличчя його викликало довір’я, ясно-голубі очі, трошки прищурені в посмішці, дивилися на неї уважно і на диво просто. З-під ушанки вибивалося вкрите памороззю пасмо його світлого волосся.

– Здрастуйте, Тетяно Миколаївно!

– Здрастуйте! – дивуючись тому, що незнайомий чоловік називає її на ім’я, вона запросила його ввійти і замкнула двері.

– Даруйте, що так пізно, – вибачився Нікітін, знімаючи пальто.

– Почекайте хвилиночку! – спохватилась Таня і, вибігши в кімнату, одразу ж повернулась. Її коси були зібрані у великий вузол, а на плечах лежала легка оренбурзька шаль.

– Прошу, – сказала вона, навстіж розчиняючи перед гостем двері в кімнату.

Побачивши дитяче ліжко, Нікітін, стараючись не шуміти, пройшов до столу і тихо сказав:

– Ось, Тетяно Миколаївно, моє посвідчення, давайте познайомимось.

Тетяну здивував і зацікавив прихід майора, але, намагаючись нічим не виказати своєї цікавості, вона повернула посвідчення і, помітивши його швидкий погляд, що ковзнув по фотографії, захлопнула кришку альбома.

Було жаль, що прихід Нікітіна одірвав її від спогадів юності. Завтра приїжджає Гриша…

– Завтра приїжджає Григорій Ладигін, – сказав Нікітін.

Збіг її думок з тим, що сказав майор, примусив Таню насторожитися.

– Мені не хотілося б, Тетяно Миколаївно, розмовляти з вами мовою прописних істин, але, беручи до уваги завод, на якому ви працюєте, це не зайве. Вороги нашої батьківщини уперто засилають до нас свою агентуру. У нас є всі підстави припускати, що завтра, скориставшись документами інженера Ладигіна, на завод приїжджає іноземний агент, досвідчений і небезпечний ворог.

– Вибачте, Степане…

– Федорович, – підказав Нікітін.

– Вибачте, Степане Федоровичу, я, звичайно, знаю, що існує капіталістичний світ, що до нас засилали і засилатимуть ворожу агентуру, але те, що говорите ви… Словом, усе несхоже на пригодницьку романтику. Важко повірити, що ти стаєш учасницею такої пригоди.

– Я дуже хотів би, Тетяно Миколаївно, щоб ця, як ви кажете, «пригода» обминула вас.

Відчувши щирість у тоні співрозмовника, Тетяна запитала:

– Чому?

– Тому, що агент не знає про ваше існування. Зіткнувшись з вами лицем в лице, чудово розуміючи, що ви викриєте його, він усуне вас із своєї дороги.

– Ви говорите майже неймовірні речі, – з недовір’ям сказала Тетяна.

– «…Кажуть, що правда дивовижніша, ніж вимисел. Це тому, що вимисел боїться вийти за межі можливого, а правда – ні». Не пам’ятаю, хто це сказав. Ось карточка Ладигіна, якого ви збираєтесь завтра зустріти, – закінчив Нікітін, дістаючи з кишені фотографію.

– Це Гриша! – сказала вона, тільки глянувши на карточку; потім, усе більше сумніваючись у правильності першого враження, розкрила альбом і, порівнюючи фотографії, нерішуче сказала:

– Вони дуже схожі, але…

– На цій випадковій, здавалося б, схожості і побудовано весь тактичний хід ворога, – пояснив Нікітін.

– А де Ладигін? Справжній, Григорій Ладигін? Що з ним? – стурбовано запитала Таня.

– Поки що мені не хотілося б відповідати на це запитання, – ухильно сказав Нікітін і додав: – Ви не могли б показати мені фотографії Ладигіна, які у вас є? Мабуть, вони тут, у цьому альбомі?

Таня зніяковіла. Їй не дуже хотілося відкривати перед чужою людиною сторінки свого минулого. Але Нікітін викликав до себе довір’я, до того ж вона розуміла, що це не пуста цікавість. Таня подумала і мовчки підсунула до нього альбом.

Перегортаючи сторінки, Нікітін вибрав фотографію, де Ладигін був знятий у профіль, і попросив її на один-два дні.

– Завтра як інспектор ЖКВ заводоуправління я зустріну Ладигіна на вокзалі. Прошу вас, Тетяно Миколаївно, нічим не виявляти свого ставлення ні до мене, ні до Ладигіна. А в обідню перерву, якщо ви нічого не маєте проти, давайте зустрінемось у бібліотеці Палацу культури.

Вони домовились про зустріч, і Нікітін попрощався.

– На добраніч, – побажав він уже в дверях і вийшов.

Звичайно, була ніч, але спокою не було. Схвильована майбутньою зустріччю, Таня не спала. Вставши раніше, ніж завжди, вона ледве розбудила Світлану, нагодувала її, одвела в дитячий садок і поспішила на вокзал. Поїзд прибував о дев’ятій тридцять.

Південноуральський вокзал був збудований у дні війни. Висока башта посередині і дві по боках робили його схожим на невелику, але грізну фортецю. Зубці на парапетах башень доповнювали це враження, пом’якшене лише світлими тонами окраски і мозаїчним вітражем над входом.

На запасних коліях станції стояв товарний состав, уже зовсім готовий до відправки. Продукція заводу, що стояла накрита тентами на великих платформах состава, викликала почуття гордості. Вгадуючи під безформними складками брезенту грізні машини, Таня ще з більшим почуттям відповідальності думала про майбутню зустріч.

Поїзд приходив з півночі. День був сонячний і морозний. Ось далеко, ледве видний, з тунелю в Кабан-Тау з’явився сірий султан диму. Витягуючи довге металеве тіло, виблискуючи на сонці шибками вікон, поїзд показався і зник, обгинаючи порослі ільмами та березами приярки Іирндика. Спускаючись по Сакмарській терасі, поїзд ще довго то показувався, то зникав, поки не виринув зовсім близько, біля семафора станції.

Таня побачила на пероні Нікітіна. Вираз його обличчя був спокійний і навіть нудьгуючий. Тільки по гострому схвильованому погляду в її бік Таня зрозуміла, наскільки напружений його стан.

Пасажирський состав підійшов і зупинився. Не поспішаючи, вони підійшли до другого вагона. Першою вийшла жінка з дитиною і чималою кількістю чемоданів. За допомогою провідника, випробовуючи терпіння пасажирів, жінка повільно вибиралася з тамбура.

Потім на поручні виходу з’явилася рука із знайомими літерами «ТАНЯ». Баскакова посміхнулась і торжествуюче подивилася на Нікітіна, який стояв поруч. Її погляд ніби говорив: «…Бачите, це він, Гриша! Та хай вас не засмучує ваша помилка, Це добре, що приїхав він, а не той, кого чекали ви!» Глянувши знову на руку, Таня побачила дрібне рудувате волосся, що вкривало тильну частину руки. «Дивно, – подумала вона, – я раніше ніколи його не помічала».

Коли жінка зняла останній чемодан з приступки вагона, Ладигін ступив уперед, і Таня, посміхаючись, рушила йому назустріч. Ну, звичайно, це був він! Та ось Ладигін підвів очі і, ковзнувши по ній байдужим поглядом, зійшов на перон. Це був Гриша, але очі… Чужі, невиразні очі, схожі на дві краплі мильної води, примусили її насторожитись. Він не впізнав її. З рюкзаком за плечима, зв’язаними лижами і чемоданом у руці, приїжджий пройшов мимо, оглядаючись на всі боки.

– Хто тут інженер Ладигін? – голосно спитав Нікітін.

– Я інженер Ладигін, – відповів пасажир з лижами і рюкзаком.

– Дуже приємно. Я з ЖКВ заводоуправління. Наказано зустріти вас і одвезти в будинок приїжджих. Ви поки що поживете там, а квартиру вам ремонтують. Познайомтесь, це за дорученням заводського колективу вас зустрічає інженер Баскакова, – сказав Нікітін, показуючи на Тетяну.

– Радий познайомитись! – промовив Ладигін, простягнувши руку.

Таня відчула потиск вологої, холодної руки – чужий потиск – І ледве вимовила:

– Звичайно, моє прізвище вам нічого не говорить, я рядовий член колективу. Ми вітаємо вас з вступом у нашу дружну заводську сім’ю і бажаємо вам творчих успіхів.

– Спасибі! – подякував Ладигін, відкривши в посмішці великі жовті зуби.

Підхопивши чемодан приїжджого, Нікітін попрямував уперед, Ладигін і Баскакова пішли за ним. Заводська машина доставила їх у будинок приїжджих.

– Я теж тимчасово живу тут, напроти вас, – сказав Нікітін, відмикаючи двері кімнати. – Тут вікна виходять на подвір’я і відкривається чудовий вид на Кабан-Тау. А в мене вуличний шум, сонце…

– Ви зі мною в заводоуправління чи відпочиватимете? – спитала Баскакова.

– Я не стомився. Тільки вмиюся з дороги і поїду з вами, – відповів Ладигін.

Таня, збентежена тим що відбувалося, всю дорогу мовчала і ледве відповідала на запитання. Біля заводоуправління вона попрощалась і пішла до прохідної.

Через деякий час Нікітін зайшов до директора заводу і, сідаючи в крісло, звернувся до нього:

– Ну, Митрофане Кузьмичу, розповідайте.

Директор заводу, чоловік років п’ятдесяти, сивий, підстрижений їжачком, з кущуватими вусами і жвавими карими очима, поглядаючи на сигнали диспетчерського комутатора, які раз у раз спалахували в кабінеті, розповів:

– Скориставшись тим, що я теж закінчив Бауманське училище, в порядку «спогадів» я дав йому з десяток запитань про педагогів, професуру, аудиторії, гуртожиток…

– Ну? – з неприхованою цікавістю спитав Нікітін.

– Жодної помилки. Він чудово знає училище, педагогів, приміщення, програму. Більше того, він… Ви не фахівець, і навряд чи вам це буде зрозуміло.

– Я інженер, закінчив Ленінградський інженерно-будівельний інститут, – пояснив Нікітін.

– Тоді ви мене зрозумієте. Негерметичність конусів засипного апарата викликає прорив розпеченого доменного газу, що має в собі надзвичайно дрібні частинки абразивно-рудного пилу, який роз’їдає стінки конусів. Борючись із цими явищами, ми застосовуємо електродугову наплавку надміцних сталей. Враховуючи нашу з вами, Степане Федоровичу, розмову, я доручив інженерові Ладигіну, як одному з перших фахівців, що ставили досліди з бальмінітом, провести ці роботи у нас на місці посадки конуса в сідло засипного апарата.

– І що ж він?

– Він показав чудове знання наплавки вокаром і сормайтом, а про бальмініт відповів ухильно, сказавши, що цей сплав ще мало перевірений.

– І це все? – здивовано запитав Нікітін.

– Поки що все, – відповів директор, спостерігаючи настирливий сигнал комутатора, і, не витримавши, підключив динамік.

«Одначе, – подумав Нікітін, виходячи з кабінету, – їх там готують добре!»

Нікітін попрямував у фотографічну лабораторію відділу кадрів і довідався, що нібито для анкети Ладигіна вже сфотографували у потрібному ракурсі. В павільйоні, схожому на маленьку оранжерею, він порівняв фотографію, взяту у Тані, із знімком, зробленим сьогодні.

Зовнішня схожість була очевидна, але, подивившись через лупу на структуру вуха, Нікітін пересвідчився, що робота зроблена немарно. Навіть у близнят, які мають повну схожість, структура вуха завжди різна. У Ладигіна було коротке, широке вухо з відокремленою мочкою, у агента довге вухо, витягнуте по вертикалі, з прирослою мочкою.

Залишивши фотографію Ладигіна для репродукції, Нікітін поспішив у центр міста, щоб купити лижі, його турбувало те, що агент має лижі.

В магазині Нікітін натрапив на чоловіка в шкіряному пальті, якого він уже бачив сьогодні на вокзалі. Вольове обличчя цього чоловіка запам’яталося Нікітіну. Незнайомець, уважно стежачи за ним, – Нікітін це чудово бачив, – теж купував лижі.

Почувши довгий заводський гудок, Нікітін заніс лижі в будинок приїжджих і поспішив у бібліотеку Палацу культури.

Як же він здивувався, коли, входячи в бібліотеку, побачив Ладигіна, що якраз виходив звідти з пачкою книг! Не помітивши його, Ладигін пройшов мимо, перегортаючи на ходу брошуру.

Нікітін спитав у бібліотекарки:

– Це що, новий інженер?

– Так, узяв літературу з питань електродугової наплавки надтвердих сплавів, – відповіла вона і додала – Дуже цікавиться бальмінітом. Уперше чую про нього. Треба буде надіслати запит у бібколектор. Відстаємо ми од Москви з новинками.

Помітивши Таню, яка саме ввійшла, Нікітін пройшов у читальний зал, у цей час майже порожній. Схвильована Таня розповіла:

– Я, як побачила його руку, зразу подумала: це він, Гриша Ладигін.

– Вас ввела в оману татуїровка на його руці, – перебивши її, підказав Нікітін.

– Так, це була наша юність… і…

– «…Ти от ім’я моє на все життя на руці виколов, а з серця вирвав легко…» – нагадав Нікітін.

– Вам Гриша показував мій лист? – здивувалася Таня.

– Так, – сказав Нікітін. оберігаючи її від зайвих хвилювань.

– Потім я побачила волосся на його руці, – коротке, але густе руде волосся. У Гриші не було волосся на руці. Я подумала: ми не бачились п’ять років, він змужнів, у нього виросло волосся. Глянувши на нього, я була певна, що впізнала Гришу, він дивився кудись униз, на приступку, але як тільки підвів очі, я побачила, що це не він. Цей чоловік курить. Я спитала його, коли ми їхали в машині: «Навіщо ви курите?» Він сказав: «Я курю з дитинства. Звик, не можу покинути». Тоді я знову спитала його: «А де пройшло ваше дитинство і юність?» Він відповів: «В Орєховогорську…» Я ж виросла разом з Гришею. Він ніколи не курив. Це зовсім чужа, невідома мені людина. Я спитала його: «Це у вас ім’я коханої на руці?» Він відповів:

 
«Дела давно минувших дней,
Преданья старины глубокой…»
 

Ці пушкінські рядки любив при нагоді цитувати Гриша. Ви розумієте, Степане Федоровичу, я не боюсь його, але… Він дуже нагадує мені людину, з якою я провела роки свого дитинства і юності, в той же час це людина чужа і ворожа мені… всім нам. Я це чудова відчуваю і розумію.

– Я проситиму вас, Тетяно Миколаївно, сьогодні ж увечері, після роботи, написати все те, що ви мені зараз розповіли. І постарайтеся сьогодні з цією людиною не зустрічатися, – попередив її Нікітін.

– Вибачте, – спинила його Тетяна, – чому ви дозволяєте йому бути на волі? Це ж небезпечно – звір на волі.

– Ненадовго, але це необхідно.

– Розумію. Якщо я вам буду потрібна, можете на мене розраховувати, – сказала Таня.

Нікітін попрощався з нею і пішов на побачення з капітаном Ржановим. Їх зустріч призначив по телефону з Москви полковник Каширін. Коли Нікітін ввійшов у маленьку кімнату ІТП заводської їдальні, назустріч йому підвівся чоловік у шкіряному пальті. Згадавши свою зустріч під час купівлі лиж, вони посміхнулися і, скориставшись з того, що в цей час тут було безлюдно, обміркували підсумки дня і виробили спільний план дії.

На кінець робочого дня трапився епізод, який значно прискорив розвиток подій. Сталося те, чого найбільше боявся Нікітін.

Закінчивши огляд великого і малого конусів засипного апарата, Ладигін запитав доменного майстра, який супроводжував його:

– Де я можу побачити інженера Баскакову?

– Баскакову? – здивувався доменщик. – Ах, Таню?

Ладигін здригнувся. В цей час він витирав клоччям руки й ім’я Баскакової на його руці було перед очима їх обох.

– Авжеж, Таню, – згодився Ладигін.

– Та ви пробачте, ми всі звемо її Танею. Вона як приїхала до нас у сорок восьмому – одразу всі її полюбили. Хороший інженер. Ви ж разом закінчували Бауманське? – запитав він.

– Так, разом, – сухо відповів Ладигін і пішов до гудка з заводу.

Купивши коньяку, пляшку десертного вина і коробку шоколадних цукерок, він попрямував до себе в готель.

Стурбований випадковою розмовою з доменщиком, великою мірою втративши свою самовпевненість, він ішов, оглядаючись на всі боки, і йому здавалося, що в сутінках, які вже лягли на землю, криється якась небезпека, що хтось стежить за кожним його кроком.

Коньяк загострив його уяву. Зіставляючи те, що він почув від доменщика, з тими запитаннями, які давала йому Баскакова, він прийшов до висновку, що цієї ж ночі треба втекти або ж… кілька крапель синильної кислоти в пляшці вина, і небезпечний свідок проти нього зникне. А якщо вона уже встигла поділитися з ким-небудь своїми підозрами, її смерть буде прямим доказом проти нього… Поїзд на Челябінськ є тільки завтра, о дев’ятнадцятій годині.

Він розгорнув карту Південного Уралу. Найближчим населеним пунктом був Зилаїр, кілометрів за сорок починався хребет Дзяутебя, а південніше йшла дорога на Чкалов. У цьому напрямку його не шукатимуть, але двісті п’ятдесят кілометрів на лижах… «Коли йдеться про власну шкуру, можна зробити і тисячу кілометрів!» подумав він і, вирішивши перевірити свої підозріння, одягнувся і вийшов на вулицю.

Нікітін, слідкуючи за Ладигіним у вікно, побачив, як той, вийшовши з парадного, швидко перейшов вулицю і різко повернув за ріг. У цей же час із парадного протилежного будинку вийшов Ржанов і швидко пішов у тому ж напрямі. Несподівано з-за рогу показався Ладигін, він кинувся на Ржанова, схопив його за плечі і щось швидко сказав, на обличчі його був вираз несамовитої люті. Потім узяв Ржанова під руку і повів у готель.

Нікітін, почувши, як у дверях клацнув замок, вийшов у коридор і припав вухом до тонкої фільонки дверей. Він почув приглушений, сповнений ледве стримуваного гніву голос Ладигіна:

– Теплов! Що ви тут робите?!

– Я одержав термінове відрядження на завод…

– Ви брешете! Іншого поїзда з Челябінська не було! Ви стежите за мною!

– Я маю вказівку від Густава бути біля вас. Балт, вам загрожує небезпека!

Настала пауза. Нікітін почув звук вина, яке лилось у склянку.

– Пийте!

– Не буду!

– Чому?

– Ви мене отруїте, я вам не довіряю.

– Ідіот! Завтра ми виїдемо в Челябінськ. Візьміть квитки і чекайте мене на вокзалі. Гроші у вас є?

– Є!

– Ідіть!

Нікітін швидко зайшов у свою кімнату і почув, як, хлопнувши дверима, вийшов Ржанов. Підійшовши до вікна, Нікітін побачив, як Ржанов знову завернув у парадне протилежного будинку.

Сильний шум у кімнаті напроти перервав його спостереження. Нікітін почув, як Балт відчиняв вікно, утеплене і заклеєне на зиму; це, очевидно, вдалося йому. Вузька смужка світла над дверима його кімнати погасла.

Нікітін швидко збіг униз, пройшов чорним ходом і, обережно виглянувши на подвір’я, побачив, як Балт з лижами і рюкзаком у руках швидко йшов від будинку.

Взявши лижі, Нікітін попрямував слідом за ним. Ставало зовсім темно. Боячись випустити Балта з поля зору, майор прискорив ходу.

Як тільки Балт вийшов за межі міста, він надів рюкзак і став на лижі. Нікітін за виступом огорожі теж став на лижі, подумавши: «Ходак я поганий, краще закінчувати цю гру тут же». Прийнявши рішення, він переклав пістолет із задньої кишені штанів у кишеню півпальта і, різко відштовхнувшись, побіг до Балта.

Помітивши його, Балт почав квапливо підніматися по лісистому відрогу Кабан-Тау. Чудовий ходак, він швидко випередив Нікітіна і вибрався на широку смугу безлісся. Сніг тут лежав нерівномірно, місцями був наст, а подекуди сніг зовсім здуло. Під ноги раз у раз попадався потемнілий дикий мигдаль.

Скинувши лижі, які заважали йому, Нікітін почав підніматися, чіпляючись руками за кущі. Відстань між ними зменшувалась. Обледенілі гілки березняка боляче били по обличчю, але, захоплений гонитвою, Нікітін не помічав цього. Потрапивши знов у смугу, де намело багато снігу, провалюючись глибоко в замети, Нікітін почав відставати, в той час як Балт з незвичайною швидкістю спускався на лижах униз, до незамерзаючої тут бистрої Сакмари. Здавалося, що ворогові пощастить утекти, але нова обставина прийшла Нікітіну на допомогу – дорогу перетнула така густа зарость, що на лижах тут не можна було пройти. Пробираючись поміж стовбурами, Нікітін виграв відстань, у той час як Балт, не бажаючи розлучатися з лижами, просувався значно повільніше. Нарешті, відважившись на одчайдушний крок, Балт вибрався до Сакмари і, тримаючи лижі в руці, почав швидко пробиратись по обледенілому камінні уздовж берега річки.

Нікітін кинувся за ним, але, посковзнувшись на камені, відчув гострий біль у нозі. В крижаній воді біль миттю вщух, та переслідувати Балта він більше не міг.

– Стій! Стрілятиму! – крикнув він Балту, який швидко віддалявся.

Ворог зупинився, обернувся до нього, вийняв пістолет і, не цілячись, вистрілив. Нікітін не побачив спалаху пострілу і не почув звуку. Куля, вдарившись об камінь, з свистом відлетіла до річки. Прицілившись у чіткий на фоні зоряного неба силует ворога, Нікітін уже хотів натиснути спуск, як раптом побачив, що за спиною Балта з’явився Ржанов.

Під дулом пістолета, приставленого до його спини, ворог, випустивши зброю, підняв руки і повільно пішов уперед на Нікітіна.

– Ви можете підвестись?… – запитав Ржанов.

– Спробую… – промовив майор, але перше ж зусилля викликало такий біль, що Нікітін відмовився від будь-якої спроби підвестись.

– Доведеться вам, товаришу майор, почекати. Люди підполковника Гаспар’яна ідуть по моїй лижні, я їх випередив хвилин на десять.

Ржанов примусив ворога повернути назад і швидко повів його вгору, стежкою, якої Нікітін раніше не помітив.

На зоряному небі показався вищерблений місяць. Переборюючи сильний біль у нозі, Нікітін ледве добрався до місця сутички Ржанова з Балтом і підібрав пістолет ворога. Це був безшумний пістолет останньої моделі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю