Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

5
ЗА ОКЕАНОМ

За кілька днів до того, як комерсант Мехія Гонзалес з’явився в Радянському Союзі, по той бік океану відбулися цікаві події.

Надрукована в газеті «Спікер-Ньюс» стаття «Сталінград сьогодні» викликала переполох. Сміливі люди в кулуарах редакції говорили, що ця стаття – вприскування камфори для газети, хворої на занепад серцевої діяльності на грунті хронічної брехні і обдурювання своїх читачів.

Інтерес спікенбургських громадян до кожного слова правди про Радянський Союз був таким великим, що вже опівдні в жодному кіоску Спікенбурга не можна було дістати газети.

Річард Ромбс, що проживав у Марсонвілі, одержав «Спікен-Ньюс» наступного дня. Прочитавши «Сталінград сьогодні», він ледве не проковтнув сигару. В результаті енергійної діяльності згаданого Річарда Ромбса вдалося з’ясувати, що автор цієї статті Патрік Роггльс – спеціальний кореспондент агентства Марсонвіль Ньюс Сервіс у Москві, а мати Роггльса мирно проживає тут же, в Альтаїрі.

Наступного дня газета порадувала своїх читачів статтею самого пана Ромбса. Автор метав грім і блискавку проти «Червоного Роггльса» і вимагав притягти до відповідальності його матір, місіс Роггльс.

Елізабет Роггльс ледве жива приїхала з Альтаїра ранковим поїздом і стала перед грізною комісією по розслідуванню антипатріотичної діяльності. Стара заявила:

«Мій Патрік був завжди хорошим, люблячим сином, вихованим у порядній статечній родині. Кожної неділі Пат відвідував церкву. Я абсолютно не розумію, як він міг написати щось неугодне богу і Марсонвілю!»

Нарешті, шум, зчинений Річардом Ромбсом навколо статті «Сталінград сьогодні», докотився і до сенатора Моріса Ходжа.

Справа Роггльса попалась до речі. Зазнавши цілий ряд невдач у розслідуванні «червоної крамоли» у Марсонвільському університеті, Моріс Подж накинувся на «Червоного Роггльса».

З легкої руки високоповажного містера Ромбса справа Роггльса покотилася, мов сніжний клубок з гірської вершини, обростаючи все новими і новими подробицями. На сторінках газет зарясніли заголовки: «Комуніст Роггльс», «Роггльс зраджує інтереси нації», «Елізабет Роггльс зрікається свого сина!», «Геть із Марсонвіля Червоного Роггльса!».

Нарешті, лють Моріса Поджа досягла апогею. Сталося це тоді, коли до рук сенатора потрапила книжка «Зрадники нації», що належала перу того ж таки Патріка Роггльса.

В цій книжці Роггльс викривав злочинні зв’язки марсонвільських монополій у дні війни. Видана в Радянському Сонні російською мовою з портретом автора на обкладинці, книжка викликала новий приплив люті у сенатора Поджа. Виступаючи в сенаті, він гнівно запитував:

– Чи не слід нам взагалі припинити поїздки в Росію наших синів і цим уберегти їх від впливу доктрини комунізму? Чи не слід нам у нашій вільній, демократичній країні створити ізольовані сховища для червоних, як створюються лепрозорії для прокажених?!

– Не нове! – гукнув хтось з балкона. – Це вже було в Гітлера! – і в голову сенатора полетів мішечок з папкорном – смаженою кукурудзою.

Мішечок з папкорном страшенно нагадував бомбу. Мужність залишила сенатора саме в той момент, коли численний загін поліції метнувся на балкон ловити державного злочинця.

6
ЗУСТРІЧ

Був грудневий морозний вечір. Легкий, але колючий вітер гнав із Олександрівського садка дрібний сніговий пил. Полум’яніли барвисті вогні реклам. Рівним молочно-білим сяйвом заливали вулицю грона ліхтарів. Нестримний людський потік навально заповнював широкі тротуари. Шум автомобільних моторів, гудки клаксонів, жваві розмови – все зливалося в суцільний незамовкаючий гомін великого міста. В цей післяслужбовий час Москва була особливо пожвавленою і гомінкою.

Патрік Роггльс нерішуче затримався на розі, потім перетнув вулицю Горького і зайшов у кафе «Національ».

У другому малому залі, розцвіченому в м’які тони золотистої осені, виявилося вільним одне місце. Роггльс попрямував до столика:

– Дозвольте?

– Прошу! – не дивлячись на нього, різко кинув чоловік, заглиблений у читання газети. Його пряме жорстке рудувате волосся, сірі очі за товстими скельцями окулярів, гидливо опущена нижня губа, що ніби висіла на двох складках, здалися Роггльсу знайомими. Він ще раз уважно подивився на сусіда, на його світлий, явно не по сезону костюм і яскравий галстук, але так і не пригадавши, де його бачив, сів у крісло.

Зім’явши і шпурнувши газету на підвіконня, чоловік в окулярах, вдивляючись у Роггльса, промовив скрипучим фальцетом:

– Десь я вас бачив… Не пригадую… Ага! – вигукнув він. – Я бачив вас наприкінці сорок сьомого в Лондоні, в Ланкастер-Хаузі, на засіданні Ради Міністрів закордонних справ чотирьох держав.

– В Ланкастер-Хаузі… Ні, я вас не пам’ятаю… – все ще напружуючи пам’ять, сказав Роггльс.

– Я був від «Марсонвілль Стар», моє ім’я Уільям Едмонсон.

– Ось тепер я згадав – Уільям Едмонсон. «Джентльмен пера», так, здається, називали вас хлопці з Пресрум? [5]5
  Кімната преси.


[Закрыть]Моє ім’я Роггльс, Патрік Роггльс.

– Сто чортів! – замість привітання кинув Едмонсон. – Варто проти ночі згадати чорта, як він зразу ж і з’явиться!

– Не можна сказати, щоб це було люб’язно, – зауважив Роггльс.

– Я читав, – вказавши на зім’яту газету, проскрипів Едмонсон, – читав і дивувався! Ось у моїй кишені лежить ваша книжка «Зрадники нації». – Він вийняв книжку і помахав нею у повітрі. – Вона мені не під силу: я погано знаю російську мову, але я прочитаю її! Обов’язково прочитаю. На якого дідька вам, Роггльс, треба було так турбувати сенатора Поджа?

– Краще спокійне сумління, аніж неспокійний сенатор.

– Так, значить, ваш «Сталінград сьогодні» і ця книжка – не рекламний трюк? – спитав Едмонсон.

– Ні, це об’єктивний репортаж.

– А чи знаєте ви, що вас чекає за океаном після такого об’єктивного репортажу?

– Знаю, – спокійно посміхнувшись, відповів Роггльс і замовив собі каву з коньяком та російський пиріг з яблуками.

Едмонсон не був п’яний, але майже порожній графин з-під коньяку давав підставу думати, що «джентльмен пера» був добре напідпитку.

Змішуючи чергову порцію коньяку з боржомом – ця суміш нагадувала йому віскі-соду, – Едмонсон розглядав Роггльса. Так знавці розглядають витвори мистецтва, нахиливши голову і прижмуривши око. Він навіть витяг книжку і, порівнявши портрет Роггльса на обкладинці з оригіналом, не без заздрості кинув:

– Хай йому біс, вашому фасаду позаздрив би і сам Моріс Подж! Це єдине, чого йому бракує!

Едмонсон мав рацію, обличчя Патріка Роггльса впадало в око: у нього було темне, з бронзовим відливом, трохи кучеряве волосся, великий, ледве похилий лоб, виразні карі очі, правильна лінія носа, рота і підборіддя. Риси його обличчя створювали відчуття сили і суворої чоловічої краси. Він приваблював, викликаючи до себе повне довір’я.

Не звернувши уваги на комплімент Едмонсона, Роггльс запитав його:

– Чим ви, Едмонсон, думаєте здивувати читачів вашої газети?

– Не знаю, Роггльс. Щоправда, лише тиждень, як я в Росії, але й досі не передав до редакції жодного рядка. Був я в раменському колгоспі, оглядав університет, автозавод…

– Тепер вам залишається одне: подивитись балет «Лебедине озеро» у Великому театрі. До речі, ви можете це зробити сьогодні, – з легкою іронією сказав Роггльс.

– По-вашому, це і є головне? – не помітивши іронії, спитав Едмонсон.

– Це символ сучасної Росії, так само, як «Марсонвіль бенк білдінг» [6]6
  Найвища будівля Марсонвіля.


[Закрыть]або бронзова група Марса і Меркурія біля пірсу Марсонвільської гавані є символом нашої батьківщини.

– А що ж, по-вашому, є символом нашої батьківщини?

– Трущоби Марсонвіля і палаци околиць, бараки Хімічного концерну «Роман», Марсонвіль-авеню, розкіш і злидні, високий рівень виробництва і низький рівень споживання.

– Та ви справді червоний, Роггльс!

– Скоріше рожевий, – відпарирував Роггльс і розсміявся. – Однак я бачу, ви з успіхом замінили скотч російським коньяком.

– Тут немає шотландського віскі, до того ж російський коньяк не гірший, – погодився Едмонсон. – А що як нам справді піти подивитись балет?

– Можу зробити вам цю приємність. У мене є один зайвий квиток.

– Я міг би обійтись, Роггльс, і без вашої люб’язності…

– Яким чином?

– Купити квитки у перекупника, заплатити дорожче…

– Ви таки, Едмонсон, зовсім не знаєте Росії. Тут приватнокапіталістична ініціатива – злочин, бізнес карається законом. Близький нам з дитячих оповідань різдвяний хлопчик, який зробив свій перший бізнес на коробці з сірниками, тут потрапив би у табір малолітніх правопорушників!

– Холодна, загадкова країна, – проскрипів Едмонсон, притулившись спиною до дерев’яного щита опалення. – Холодна… – ще раз повторив він і, підтягнувши портьєру, відгородився нею од вікна.

7
У ВЕЛИКОМУ ТЕАТРІ

Вміло підсвічені з внутрішнього боку колони Великого театру спокійно і велично несли на собі портик з квадригою Аполлона. І тут колючий вітер з дрібним сніжним пилом бив просто в обличчя. Здавалося, що колісниця Аполлона мчить вперед, здіймаючи сніговий вихор.

Під портиком театру, мов річка, розтікався гомінкий людський потік. Притулившись до колони, щоб не заважати рухові, дівчина нетерпляче і стурбовано вдивлялась у збуджені обличчя святково настроєних людей. На великому циферблаті вуличного годинника хвилинна стрілка здригнулась і впала з дванадцяти, було п’ять хвилин на восьму.

Минуло ще десять хвилин образливого, нудного чекання. Дівчина з досадою витягла з сумочки два квитки. Вирішивши продати один з них, вона хотіла відірвати квиток, але була атакована зімкнутим строєм любителів балету:

– Дівчино, ви продаєте квиток?

– Я підійшов перший!

– Цей громадянин бреше! Його тут не було! – рішуче заявило грудне контральто і, енергійно працюючи ліктями, протиснулося ближче.

Дівчина розгубилася, але тут на допомогу їй прийшла та, кого вона чекала, – висока яскрава блондинка в рожевому шерстяному капорі і хутряній шубці:

– Красуле, ти, здається, збираєшся продати мій квиток?!

– Ой Любо, мене тут трохи не розірвали! – відразу повеселішавши, сказала вона, пробиваючись разом з подругою до головного входу.

– «Красуля»?! – презирливо фиркнуло контральто і так само енергійно кинулося до іншої групи добувати квиток.

Насилу прокладаючи собі дорогу в густій юрбі людей біля входу в театр, похмурий «джентльмен пера» ледве встигав за Роггльсом.

Перший акт балету не справив великого враження на Едмонсона, але другий схвилював його, він розчулився і, прямуючи з Роггльсом до буфету, розпитував про народні джерела «Лебединого озера».

Глибоко хвилююча музика, виконавська майстерність і поетична натхненність балету збентежили його. Він відчув усю тоскну одноманітність своїх повсякденних інтересів і особливо гостро зрозумів, що роки минають, що молодість розтринькана в боротьбі за своє місце під сонцем марно і по дрібницях.

Бокал холодного іскристого вина освіжив Едмонсона, другий бокал настроїв його на філософський лад:

– Знаєте, Роггльс, – сказав він, я, можливо, п’яний, але… дарма. Я хочу скачати, Роггльс, що в мене давно виробився імунітет проти вірусу ідей війни, я звичайний мислячий марсонвілець. – Едмонсон простягнув свій бокал буфетниці і, одержавши повний, відвів Роггльса до вікна.

– Мені здається, Роггльс, що наші хлопці з військового міністерства збожеволіли. Ми можемо успішно битися з росіянами, не стріляючи з гармат. Війна систем! Переможе той, хто створить вищий рівень життя для середньої людини своєї країни. Добре, хай у цій сутичці ми будемо розбиті, але й поразка принесе нам перемогу!

– Очевидно, Едмонсон, – мирне змагання соціалізму і капіталізму буде темою вашої першої статті для «Марсонвіль Стар», – іронічно зауважив Роггльс, потягуючи маленькими ковтками шампанське.

Слова співрозмовника повернули Едмонсона до дійсності. Він мовчки пригубив бокал і, трохи помовчавши, сказав:

– Ще років з двісті тому Томас Пейн, американський публіцист-демократ, говорив: «Ми переживаємо іспит для людських сердець!».

– Уявляю собі, Едмонсон, як ви впораєтеся з іспитом, що випав у даному разі на долю вашого серця.

– Наприклад? – різко спитав Едмонсон, і погляд його маленьких світлих очей, непомірно збільшених сильними окулярами, став злим і колючим.

– Ви, як і більшість ваших попередників, побіжите на кухню прес-аташе посольства і перепишете дослівно чергову смердючу провокаційну стряпню…

– Сан оф ейбіч! – соковито вилаявся Едмонсон і широким жестом вихлюпнув шампанське в обличчя Роггльса.

Роггльс був молодший і сильніший, сутичка була б не на користь Едмонсона. До того ж Роггльс був тверезий. До болю стиснувши кулаки, так що нігті вп’ялися в долоні, він стримав себе, посміхнувся, вийняв хустку, спокійно обтер обличчя, борти піджака і вибачився перед тими, що стояли поруч.

– Вибачте, це необережність, – сказав він, потягнувши Едмонсона з буфету.

Третю дію «джентльменові пера» так і не вдалося подивитись. У фойє до них підійшов чоловік і, запросивши їх до кімнати першого поверху, зручно обставленої м’якими меблями, звернувся добірною англійською мовою:

– Ви кореспонденти газет?

– Я спеціальний кореспондент «Марсонвіль Стар», Уільям Едмонсон, – назвав себе «джентльмен пера» і пред’явив кореспондентське посвідчення.

– Дуже приємно. Я – Лавров Іван Леонідович, – відрекомендувався адміністратор і, повертаючи Едмонсону посвідчення, запитав:

– До приїзду в Радянський Союз ви, мабуть, довгий час жили в Західній Європі?

– Звідки це вам відомо? – здивувався Едмонсон.

– У нашій країні не заведено вихлюпувати вино в обличчя свого співрозмовника.

– Дозвольте закурити? – замість відповіді запитав Едмонсон, дістаючи пачку сигарет. – Куріть, це «Фатум», чудові сигарети.

– Дякую, я не курю, – відмовився Лавров.

Едмонсон сів у крісло і закурив: він був схвильований.

– У вас дуже дивне уявлення про Радянську країну, містер Едмонсон. У нас не можна безкарно ображати людину. Я викликав чергового секретаря посольства і прошу вас, коли прийде машина, залишити Великий театр.

– Сподіваюсь, ви не позбавите мене задоволення подивитися третю дію балету? – чемно нагадав Роггльс.

– Прошу вас, антракт уже скінчився, – сказав Лавров і провів Роггльса до дверей партеру.

Дівчата були свідками інциденту в буфеті. Почувши звертання Едмонсона до Роггльса, вони впізнали в ньому автора відомої у нас книги «Зрадники нації». Крім того, надрукована в сьогоднішніх газетах велика стаття «Прогресивний журналіст перед судом реакції» знову нагадала про Патріка Роггльса. В цій статті розповідалося про виступ у сенаті Моріса Поджа і про відречення матері Роггльса від свого сина.

Прогресивний журналіст, як мужня і сильна людина, викликав до себе почуття симпатії і дружньої поваги.

Коли Роггльс зайняв своє місце в партері, Люба не досить впевненою англійською мовою співчутливо спитала його:

– За що він вас образив?

– Бачите, не знаю, щиро чи пі, Едмонсон, кореспондент «Марсонвіль Стар», висловив у буфеті кілька красивих гуманних думок, але одна справа кучеряві фрази за бокалом вина, інша – мужня заява в пресі. Я добре знаю цих джентльменів пера: в кулуарах громадських установ – думки з слідами завитків перманенту, а на сторінках газети – статті, що підозріло тхнуть посольською кухнею. Едмонсону я сказав правду, але правда пришилась йому не до смаку, – відповів Роггльс чистою російською мовою.

– Тихше! – в благородному гніві прошипіла бабуся, що сиділа поруч.

Почалася третя дія балету.

– Дай мені, Красуле, програму, – пошепки попросила Люба і заглибилася в читання.

Машенька не була вродливою, але дев’ятнадцять років – такий вік, коли дівоча свіжість принадніша за зрілу красу. Радість життя, нетерпляче чекання цього незвичайного вечора, без уважної опіки батька, робили її особливо жвавою і привабливою. На ній була нова крепова сукня бузкового кольору з маленьким декольте. Букетик барвистих штучних квітів, приколотий до корсажа, вигідно підкреслював її свіжість. А материн золотий медальйон на бархатці і тоненький перстень з бірюзою свідчили, що вона переступила поріг своєї юності, і життя розкриває перед нею якісь нові, ще незнані далі.

У Великому театрі Маша бувала і раніше, але кожного разу тут усе знову і знову вражало її своєю грандіозністю і пишністю. «Лебедине озеро» вона вперше бачила ще дівчинкою, другокласницею. Тепер вона дивилася балет начебто вперше. Тема романтичного кохання Одетти і Зігфріда хвилювала її. Тривога за їх світле і чисте почуття викликала у Маші сльози. Впіймавши на собі уважний погляд Роггльса, вона зніяковіла й одвернулася.

В антракті між третьою і четвертою діями вони вийшли разом у фойє. Роггльс запропонував зайти до буфету, але дівчата відмовились. Люба без упину цокотіла за обох. Машенька, все ще перебуваючи під впливом третьої дії, мовчала і прислухалась до розмови Люби та Роггльса.

– Пробачте, – підійшов до Роггльса Лавров, – ваш колега забув на столі сигарети. Чи не змогли б ви передати йому цю пачку?

– Дуже жаль, але навряд чи я його побачу найближчим часом, – ввічливо відповів Роггльс і попрямував далі, взявши дівчат попід руки, чим остаточно збентежив їх.

– Скажіть, – запитала Люба, – вашому колезі за цей вчинок у буфеті щось буде?

– Черговий секретар посольства прочитає йому нудну лекцію про шкоду пияцтва і відправить на своїй машині в готель, – посміхаючись відповів Роггльс.

– Правда, що у вас неприємності? Коли ви повернетесь додому, в Марсонвіль, вони вас… ну… я… – так і не договоривши, Машенька знітилася і почервоніла.

– А що вам відомо про мої неприємності?

– Все. Я читала в газеті. Вони примусили матір зректися вас? За що? За правду?

– У нас в Альтаїрі говорять: «Леді Трабл приходить до вас додому, приймайте її всерйоз і надовго». Трабл, по-російськи, біда.

– Я знаю. Ми вчимося в інституті іноземних мов, на англійському.

– На якому курсі?

– На третьому.

– А ви залишайтесь у нас, в Радянському Союзі, – сказала Люба.

– Якщо всі ми будемо кидати батьківщину, хто ж боротиметься з середньовічним варварством панів морісів поджів?

Після закінчення вистави вони вийшли разом. Люба жила поблизу, в Брюсовському провулку. Вона попрощалася з ними і пішла сама. Машенька жила в новому висотному будинку на Котельничеській набережній. Роггльс запропонував дівчині відвезти її в таксі, але Машенька відмовилась, і вони попрямували пішки через Красну площу.

Вітер вщух. Ішов лапатий сніг. На металевому каркасі майбутнього будинку в Зарядді спалахували сліпучі вогні електрозварки.

Вони йшли по набережній мовчки. Поруч з Роггльсом, високим і сильним, Машенька здавалася маленькою і тендітною. Дівчина відчували, як тепло його руки проникає крізь рукав шубки, викликаючи в ній якесь нове, ще незнане, хвилююче почуття.

8
ПОРТФЕЛЬ З МОНОГРАМОЮ

У Целендорфі, південно-західному районі Берліна, на Клейалеї, вулиці особняків і вілл, зрештою, як і всюди на Заході, реклама «Кока-кола» настирливо лізла в очі, настирливо кричала про себе з дахів автобусів, із стін будинків, з рупорів гучномовців, з екранів телевізорів і кінотеатрів.

З того, як Адам Кноль розглядав розкішний плакат «найкращого в світі напою», можна було зробити висновок, що «надихаючий», «збуджуючий», «джерело всіх радощів життя» напій «Кока-кола» був вершиною його бажань.

Зранку Адамові Кнолю не вдалося промочити горло, кухоль баварського пива був для нього недосяжною мрією. І все-таки його цікавив не «напій радості». Розглядаючи плакат, Кноль уважно стежив за людиною, яка чекала машину. В руці цієї людини, одягненої в костюм яскравозеленого кольору і пісочне пальто, був шкіряний портфель із срібною монограмою.

Людина недбало переклала портфель під пахву, засунула руку в кишеню і вийшла на середину проїзної частини. Звідси перед нею відкривалася перспектива Клейалеї. Але машини, мабуть, не було, бо «Піжон» (Кноль охрестив власника портфеля «Піжоном») вернувся на тротуар.

Адам Кноль, як він сам казав, «був геологом по обслідуванню кишенькових надр». Сумочки і портфелі були не за його спеціальністю, але… «хтозна, – думав він, – можливо, кухоль і порція сосисок сховані саме в цьому портфелі з монограмою?»

Фланіруючою ходою багатого нероби Кноль попрямував до «Піжона». Він ішов не поспішаючи, але в ці хвилини все його жилаве сильне тіло ніби акумулювало енергію для наступного стрибка.

За хвилину, чуючи за собою свистки і крики, Кноль, минувши прохідний двір, вибіг на Лімаштрасе і краще за будь-якого спринтера за п’ять хвилин фінішував на площі вокзалу Целендорфвест. Тут, заскочивши у ворота будинку, він засунув портфель за пояс штанів, застебнув піджак і, важко дихаючи, вийшов на площу. Помітивши поліцейський мотоцикл з «Піжоном» на багажнику, що наближався по Лімаштрасе, Кноль вибіг на платформу вокзалу і встиг вскочити у вагон приміського потсдамського поїзда. В останній момент, побачивши, що колишній власник портфеля вчепився і повис на поручнях хвостового тамбура, Кноль почав швидко перебиратись у головний вагон і, не доїжджаючи Фріденау, вискочив з поїзда на ходу.

«Хай йому чорт! – подумав Кноль, озираючись на всі боки. – „Піжон“ наступає мені на п’яти. Мабуть, у цій штуковині стільки марок, скільки пуху в перині пана інспектора!»

По Альзен Фреге Адам Кноль швидко добрався до Вільмерсдорфа, вскочив у сіменсштадтський поїзд, знову зіскочив на Кайзердамм і пересів у автобус, що йшов на схід у Тіргартенпарк. Лише тут Кноль відчув себе в безпеці, зміг віддихатися і зібратися з думками. Звичайно, він зараз поїде до фрау Кеніг. Плоска, мов прасувальна дошка, вдова податкового інспектора Амалія Кеніг проживала в районі Ліхтенберг на Леопольдштрасе. Адам Кноль із «здобиччю» був тут завжди бажаним гостем.

Коли, раптово загальмувавши, автобус штурнув пасажирів уперед, Кноль, щоб утриматись на ногах, схопився руками за поручні, портфель вислизнув з-під пояса і впав на підлогу. Піднявши портфель, Кноль обернувся і зустрівся поглядом з поліцейським.

Потертий і вигорілий на сонці костюм Кноля, драна жіноча в’язана кофта під піджаком, подерті черевики з відверто вилізлим великим пальцем правої ноги так контрастували з розкішним портфелем, що навіть сам Адам Кноль зрозумів це і заспішив до виходу. Помітивши цей рух Кноля, поліцейський протиснувся за ним і чемно відрекомендувався:

– Сержант народної поліції, Генріх Шютц.

– Дуже приємно, Карл Фішер, службовець, – видавив щось подібне до посмішки Кноль.

– Пане Фішер, гравер цієї монограми помилився, ваші ініціали К. і Ф., а на портфелі H. і Ц.!

– Пане Шуцмане, я купив цю річ ще на «рейхстаговці»…

З автобуса вони зійшли разом. Поліцейський так міцно тримав Кноля за лікоть, що в того заніміла рука.

До відділення поліції йшли мовчки, посміхаючись один одному, мов старі друзі. Потім портфель опинився на столі чергового, і Кноль відчув, як мрії про кухоль пива, сосиски і гостинність фрау Кеніг почали випаровуватись.

Із стану гіркої образи і розчарування його вивів голос чергового.

– Підійдіть ближче!

Адам Кноль наблизився до бар’єра, що відокремлював стіл чергового від приймальної поліцейського відділення. Черговий протер окуляри, ще раз уважно подивився на «Карла Фішера» і сказав сержантові Шютцу:

– Його фотографій у нас більше, ніж Дюрера в національному музеї! Це ж Адам Кноль, на прізвисько «Рот баке»!

У Адама Кноль з приводу цього прізвиська у свій час були великі неприємності з «третім райхом»: молодчики Гіммлера вирішили, що прізвисько «червона морда» відповідає політичним переконанням Кноля. Його врятувала лише репутація старого злодія. Щодо фізіономії Кноля, то вона у нього була справді червоною, у дрібній сітці склеротичних судин, і вдале прізвисько «Рот баке» прилипло до нього, мов муха до варення.

– Отже, ви твердите, що цей портфель ваш? – спитав черговий.

– Мій, – уже без попередньої впевненості відповів Кноль.

– У такому разі ви повинні знати, що в ньому лежить.

– А чому ви думаєте, що я не знаю?

– Що ж?

– Настирлива цікавість!

Сержант Шютц пирхнув од сміху.

– Я бачу, що ви, Кноль, самі не встигли подивитися, що в ньому.

– Не встиг, – погодився Кноль.

Черговий потягнув ланцюжок «блискавки» і, відкривши портфель, витяг із нього: надрукований на машинці виступ політичного коментатора радіостанції «РІАС», відкритий лист на ім’я Ебергарда Ценсера, посвідчення – пропуск станції «РІАС» на те ж ім’я. V том зібрання творів В. Маяковського російською мовою московського видання сороковою року і вкладеною в книжку короткою запискою англійською мовою «Інформ мобілізейшенел посібіліті 367».

– Кноль, ви твердите, що все це належить вам? – з усмішкою спитав черговий.

– Що я – божевільний?! – щиро обурився Кноль.

– Де ви взяли цей портфель?

– Я позичив його на Клейалеї у одного «Піжона». Це була важка робота, пане черговий. Невже я не заслужив кухля пива…

Подібні витрати не були передбачені кошторисом відділення поліції, тому, виділивши з власного бюджету кілька марок, черговий передав їх Шютцу, наказавши:

– До з’ясування обставин справи проведіть Фішера Кноля в ізолятор і купіть йому сосисок і кухоль пива.

Знайдені у портфелі з монограмою речі дозволили зробити висновок, що його власник – Ебергард Ценсер зв’язаний з однією з іноземних розвідок, шефом якої є доктор Кенігстон, більше відомий під кличкою Петерзен.