Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

– Добре, – відповіла вона.

– Як же бути далі? – запитала Шубіна.

– Коли ви маєте зустрітися з Роггльсом? – спитав полковник Машеньку.

– Завтра.

Каширін трохи подумав і сказав:

– Часу у нас мало. Фотографії креслень, яких він так добивався, мабуть, доведеться зробити… Апарат при вас?

– Так, – Машенька дістала з сумочки «Мінокс» і поклала на стілець.

– Як це «зробити»? – здивувалася Шубіна.

– Як, це я вам потім скажу, а зараз одвезіть додому Крилову і передайте полковникові, що я прошу його чекати нас в інституті.

Вони попрощались і вийшли з кабінету. Нікітін відмітив перепустки і провів їх. Коли він повернувся в кабінет, Каширін, замислившись, сидів у кріслі. Не порушуючи мовчання. Нікітін сів напроти. Хотілося курити, він встав і підійшов до стола, але на звичайному місці цигарок не було.

– Ну от, головна постать починає вимальовуватись, – сказав полковник і додав: – Звичайно, Роггльс має безпосереднє відношення до глухівського злочину. Історія Маші Крилової і смерть інженера Ладигіна – це ланки одного ланцюга. Намагаючись проникнути в науково-дослідний інститут, Роггльс діяв тут, у Москві, а Гонзалес був направлений у Південноуральськ на завод, але мета у них була одна – добути креслення нового виду зенітної зброї.

– Ви серйозно хочете дати йому фотознімки креслень? – спитав Нікітін.

– Звичайно. Не можна ж викликати у нього підозру, він сховає всі кінці, і клубок залишиться нерозплутаним. Ми не знаємо, хто ця людина з обмороженими ногами. Ми не знаємо джерела інформації Роггльса в справах науково-дослідного інституту. Крім того, перш ніж ізолювати Роггльса, треба мати проти нього прямі докази в справі про вбивство інженера Ладигіна. Ну добре, – закінчив Каширін, усі ці питання розв’язуватимемо завтра, а зараз їдьмо в інститут до полковника Крилова, він нас чекає.

На сімейне торжество вони приїхали о дванадцятій ночі. Коли Нікітін одімкнув своїм ключем двері і вони увійшли в прихожу, обох здивувала тиша в квартирі. Вони скинули пальта і пройшли до вітальні.

Стіл був накритий на три особи. Десять свічок на блюді навколо весільного пирога догоріли і опливли. Ксеня, як була в святковому світлому платті, так і заснула на дивані. Хвилясте пасмо її білявого, коротко підстриженого волосся спадало на очі. Трохи розкритий рот і яскравий рум’янець робили її схожою на дівчину-підлітка, а підкладена під щоку долоня доповнювала це враження.

Ксеня працювала за сорок кілометрів од Москви начальником хірургічного відділення великого військового госпіталю. Вона вставала щодня о шостій ранку і дуже стомлювалася. Довге чекання зморило її, і вона непомітно заснула.

25
ДЖЕНТЛЬМЕН

Всю ніч Машенька не спала і тільки під ранок заснула коротким і неспокійним сном. Коли вона прокинулась і, накинувши халатик, вийшла в коридор, батькової шинелі на вішалці вже не було – сьогодні Андрій Дмитрович поїхав до інституту раніше ніж звичайно. Маша повільно відчинила двері в батькову кімнату. На письмовому столі лежав ролик плівки. Вона подивилася кілька перших кадрів, репродукції з креслень зенітної гармати, потім згорнула плівку, вийшла з кабінету і почала одягатися.

Коли Машенька йшла від платформи електричної залізниці в бік Першої просіки, серце її билося рівними, спокійними ударами, вона йшла виконати свій обов’язок і все-таки…

Роггльс не залишив їй ніякої надії і все-таки… маленький, ледве жевріючий вогник надії ще трохи зігрівав її охололе й ображене серце.

День був імлистий. Ішов рідкий лапатий сніг. За кілька днів відлиги дорога стала рихлою, ноги провалювалися крізь тонкий наст, іти було важко і стомливо. Машенька не поспішала. «Для чого? – думала вона. – Раніше чи пізніше, хіба не однаково?»

Ось і глухий паркан. Звівшись навшпиньки, вона насилу просовує руку в щілину над хвірткою, дістає мотузку і піднімає клямку. Коли вона йде запорошеною стежкою, стиснутою з усіх боків великими кучугурами снігу і буйною заростю ялинника, то відчуває, як стихле було хвилювання піднімається знову. Бетховенська чотиризвучна фраза знову пригадується їй. Вона чує пульсування у скронях, яке переходить в її уяві в застережливі схвильовані такти симфонії.

Машенька без стуку відчиняє двері і, машинально струсивши коло порога ноги, входить у кімнату. Тут, як і раніше, холодно, груба не топлена. Роггльс спить, сидячи й кріслі, ноги його закутані пледом. На підлозі коло нього світиться червоним тремтячим світлом електричний камін.

Вона відкриває сумочку і дістає ролик плівки. Замок сумочки клацає голосним металічним звуком. Роггльс розплющує очі і, деякий час нічого не розуміючи, дивиться на Машу, потім очі його лагіднішають, погляд теплішає і в кутках губ дрижить стримувана посмішка. Він простягає до неї руку, і вона, по-своєму розуміючи цей жест, мовчки кладе в його руку ролик. Роггльс так само, як і вона сьогодні вранці, переглядає кілька кадрів негатива, потім, уже не стримуючи посмішки, відкривши чавунні дверці, шпурляє ролик плівки у грубу. Подумавши, він говорить:

– Мабуть, це нерозумно – прийде син коменданта топити грубу, знайде плівку і… Тоді ми обоє опинимося в незручному становищі. Плівку треба спалити. – Він знову відкрив дверці груби, знайшов ролик і, розгорнувши його, засунув кінець плівки в електричний камін.

З погрозливим шипінням піднявся по плівці вогонь, ось полум’я підібралося до руки Роггльса. Він шпурнув у грубу палаючий залишок плівки і гучно зачинив чавунні дверці.

У Машеньки на все вистачило сили. У неї вистачило сили прожити цю добу, що минула з часу їх останньої зустрічі. Вона, не відчуваючи слабості, прийшла сюди і простягла йому репродукції креслень. Але зараз сили зраджують їй. На неї обрушилася така лавина почуттів, що Патрік ледве встиг підтримати її. У Машеньки паморочиться в голові. І, не думаючи ні про що, вся віддаючись захоплюючому почуттю, вона відповідає на його поцілунки, все більше й більше п’яніючи і втрачаючи розум.

Патрік обняв її і сказав – ця фраза запам’яталася їй на все життя, назавжди: «Пробач мені, Машенько, за мою жорстокість. Ти повинна мені вірити, дівчинко. Я джентльмен в найкращому розумінні цього слова».

Роггльс подивився на годинник і вжахнувся: сьогодні о третій годині він повинен передавати чергову кореспонденцію в агентство, години передач були суворо обмежені.

Вони одяглися і, зачинивши двері, вийшли на ганок. Патрік засунув ключ за наличник дверей в умовлене місце. Вони вийшли на просіку і поквапливо закрокували до платформи. До відходу поїзда залишалося п’ятнадцять хвилин. Посвітлішало. Крізь сіре імлисте небо часом проглядало сонце. Зовсім близько, за молодим підліском, прогуркотів поїзд і стих.

Раптом Роггльс зупинився посеред дороги і, ляснувши себе по лобі, згадав:

– Камін! Машенько, ми забули вимкнути електричний камін!

Кинувшись назад, він гукнув їй:

– Почекай мене, я зараз!

Машенька дивилася йому вслід, поки він не зник за поворотом дороги. Патрік біг у хорошому темпі, красивим, спортивним стилем, трохи закинувши голову назад, енергійно розмахуючи зігнутими в ліктях руками й високо підкидаючи коліна. Вона любувалася ним, вона любила його. Дуже любила. Більше вона зараз не хотіла думати ні про що.

Проти неї, злетівши з огорожі, присіла вівсянка, трохи більша за горобця, з жовтими грудьми і темно-бурим хвостом. Імлиста завіса ніби розірвалася надвоє, і гострий сонячний промінь пройшов по дорозі. Вівсянка підвела голову назустріч сонцю і щасливо дзвінко заспівала треллю. Боячись сполохати пташку, Машенька стояла не рухаючись. «Чи багато їй треба, сонячний промінь – І вона співає, – подумала Маша. – А мені? Ой, як багато мені треба!» – сказала вона вголос і злякала пташку.

Розчервонілий від бігу, важко дихаючи, Патрік повернувся.

– Як добре, що згадав! – сказав він, і, взявшись за руки, вони вже вдвох побігли до платформи. Зелений вогник семафора і близький звук сирени примусили їх бігти ще швидше. Вони ледве встигли, вскочивши у вагон майже на ходу.

Всю дорогу Патрік був ніжний і запобігливий. Маша відчувала, що всією своєю поведінкою, кожним словом і жестом Патрік хоче заслужити її прощення. І вона простила його, вона любила цього красивого, сильного і правда… жорстокого чоловіка.

Коли вони вийшли на площу, Патрік узяв таксі, у нього залишалися лічені хвилини, а Маша пішла до метро.

Біля кіоска «Союзпечать» стояв підліток і переглядав плівку для дитячого фільмоскопа. Побачивши плівку в його руці, Машенька згадала про ролик плівки, який отак переглядав Роггльс. Вона повернулася на площу і в нерішучості зупинилася.

«Навіщо Патрік повертався на дачу? А може, він спалив не ту плівку, що вона принесла йому сьогодні, і тепер, сидячи в машині і згадуючи про це, він сміється з її дурної довірливості?» Ця думка спала їй не відразу, вона підкралася до її свідомості повільно і обережно, але, посіявши сумнів, вона вже переслідувала її невідступно.

Прямуючи знову на дачу, Машенька пробувала заспокоїти себе тим, що, розповівши про все батькові, вона повинна була принести докази, хоча б попіл цього ролика плівки! Так, так, звичайно! Вона мусить добути докази, – їй можуть не повірити на слово!

Раніше їй ніколи не здавалася такою довгою ця дорога. Одноманітно, нудно стукали колеса, здригаючись на стиках рейок. Мелькав за вікном знайомий зимовий пейзаж. Машенька дивилася байдужим поглядом і думала: «Невже і такий біль пройде, не залишивши сліду? Мати говорила… до весілля все загоїться! Чи загоїться?» і здається їй, що ці страшні дні й години, коли немає сили вгомонити тріпотливе серце, ніколи не скінчаться і не згладяться з її пам’яті.

Від платформи до дачі вона бігла. Її в’язана шапочка з’їхала на потилицю, розметане волосся падало на очі, вона задихалася від швидкого бігу, і, щоб вгамувати своє дихання, перейшла на важкий крок, але вже через хвилину, забувшись, бігла знову.

Паркан. Хвилюючись, вона не могла намацати мотузку. Ось вона! Піднявши клямку, вона розчинила хвіртку і вбігла в сад. Тримаючись за серце, що ладне було вискочити, вона ледве знайшла ключ, довго не могла потрапити у шпарку, нарешті, відчинивши двері, кинулась у кімнату і…

Дверці груби розчинені, і на краях колосників вона бачить маленький клаптик обгорілої плівки, збереглося тільки те місце, де Патрік тримав плівку рукою. Машенька бере цей доказ його чистоти, його чесності і, міцно затиснувши в руці, довго стоїть біля груби, поки удари її серця не стають рівнішими, потім повільно йде до дверей, залишених відчиненими, зачиняє їх, повертається до кімнати й сідає у крісло. І раптом, одна думка, яскрава, як сонячний промінь, тільки-но бачений нею на порозі, пронизує її свідомість: «До неї повернулося її щастя, її Патрік!» Вона сміється, і з її чола зникають дві глибокі гострі зморшки.

Минає ще кілька хвилин. Нарешті, не в силах більше стримувати себе, Маша підводиться з крісла, вмикає електрику, підходить до самої лампи і підносить до очей знайдений нею клаптик обгорілої плівки… Цей кадр майже зберігся, вона відразу впізнає його, цей символічний знімок – голуб на стволі гармати.

Патрік спалив ту плівку, що вона дала йому перед лижною прогулянкою!

Машенька не плакала, очі її були сухими. Вона поклала на стіл цей клаптик плівки, зняла перстень з ізумрудом, свою обручку, і поклала поряд.

«Джентльмену в кращому розумінні цього слова,» промовила вона, вийшла на ганок, замкнула двері і поклала ключ в умовлене місце.

Повільно, похитуючись, довго ходила вона вузькою стежкою серед ялинника, поки остаточно не опам’яталася.

«Як жінка, украй ображена людина, я зробила правильно, думала Машенька. – Я повернула йому перстень і цей клаптик обгорілої плівки. Він повинен знати, що для мене і ця підлість не лишилася таємницею!» Потім їй спало на думку, що вона погано виконала обов’язок, його неодмінні умови: «Пам’ятайте, він повинен вірити вам. Це головне. Чи вистачить у вас для цього мужності?»

«Вистачить!» відповіла тоді Маша і, згадавши зараз про це, вона повернулася, відчинила двері, увійшла в кімнату, наділа перстень на палець, кинула клаптик плівки назад у грубу і, старанно зібравши з підлоги попіл, розсипаний нею, висипала його знову на колосники. Потім носовою хусточкою стерла свій слід на попелі і, ще раз окинувши уважним поглядом кімнату, пішла.

Тим часом Роггльс, розставшись з Машею, вийшов з таксі на Арбатській площі і, звернувши в провулок, зупинився, поглядаючи на вікна верхніх поверхів невеликого, пофарбованого в охристий колір будинку.

Ось дитяча іграшка в одному з освітлених вікон привернула його увагу. Це була велика дитяча рахівниця, На таких учать дітей рахувати. Строкаті кульки показували тисячу двісті двадцять один. На умовленій, зрозумілій лише йому мові це значило: «Дванадцятого у двадцять одну годину». Роггльс подивився на годинник, час наближався до дев’ятої. Він швидко вернувся до залишеної машини і дав адресу центрального телеграфу.

Біля телеграфу Роггльс розрахувався, підпустив таксі і пройшов у залу телефонів автоматів до п’ятої кабіни ліворуч. Вона була зайнята. Роггльс зустрівся очима з чоловіком, що зайняв кабіну, і вичікувально зупинився.

Чоловік вийшов з кабіни, Роггльс увійшов до неї. Він простягнув руку, взяв з апарата записку і швидко пробіг очима:

«Томіліно. Зворотна платформа. Третя лава».

Роггльс зняв трубку, набрав номер, потім поклав на апарат ролик плівки, повісив трубку на важіль і вийшов з кабіни.

– Мій абонент зайнятий, будь ласка, – сказав він чоловікові, що чекав.

Незнайомий подякував йому, доторкнувся пальцями до капелюха і ввійшов у кабіну.

Переконавшись у тому, що незнайомий взяв призначений йому ролик, Роггльс вийшов із зали.

Коли Машенька повернулась додому, батька ще не було. Поглянувши на вішалку і перекотившись у цьому, вона полегшено зітхнула і пройшла до його кабінету, відчинила книжкову шафу, дістала з полиці книжку і, скинувши рукавичку, знайшла потрібну сторінку. Потім вона вийняла з підставки червоний олівець, підкреслила одне слово, поставила книжку на місце й пішла до себе.

Андрій Дмитрович приїхав пізно. Увійшовши до кабінету, він важко сів у крісло і лише тут помітив, що дверці книжкової шафи відчинені. Андрій Дмитрович підійшов до шафи і побачив, що хтось без нього користувався першим томом тлумачного словника. Зацікавлений, він вийняв том, що легко розкрився на незвичайній закладці – між сторінками книжки Машенька забула свою рукавичку, яка ще пахла духами.

«Варвара душилася цими духами», подумав Андрій Дмитрович і на закладеній сторінці прочитав текст, різко підкреслений червоним олівцем: «Джентльмен» – людина, що відзначається благородством, порядністю і великодушністю (у дусі буржуазно-аристократичної моралі).

26
КРАПЛЕНИЙ

З ранку Роггльса охопив неспокій. Прокинувся він рано, відчинив кватирку. Холодне січневе повітря ввірвалося в кімнату. Він увімкнув радіо і розпочав гімнастичні вправи, спостерігаючи себе у дзеркало.

Під випещеною шкірою його сильного, натренованого торса слухняно збиралися у бугри і розбігалися знову м’язи. Роггльс розглядав своє тіло причепливим, оцінюючим поглядом. Закінчивши гімнастику, він довго стояв під душем, все знижуючи температуру води, поки не змерз. Розтерся мохнатим рушником, надів піжаму і замовив сніданок.

День почався як звичайно, але безпричинна тривога, з якою він прокинувся сьогодні, не залишала його ані на мить. Його маленький і обмежений світ почуттів був створений ним самим і підкорений вузьким, таким же маленьким, корисливим інтересам існування. Він міг звично і легко, наче новобранець у казармі, вишикувати свої думки й почуття на перевірку. Та сьогодні, перебираючи у своїй свідомості всі події останніх днів, Роггльс не знаходив підстав для тривоги.

Але тривога була і наче тінь крокувала поруч з ним і так само, як тінь, була невловимою. Це був інстинкт звіра, що відчув мисливця на своєму сліду.

Тихо, нечутно ступаючи, він підійшов до дверей і, несподівано відчинивши їх, визирнув у коридор готелю, ніби він міг застукати тут, біля свого порога, долю, що підстерігала його. В ці ранкові години коридор був безлюдним, і тільки офіціант на витягнутій вперед долоні, наче в екзотичному танці, ніс маленький піднос із кофейним прибором.

Після сніданку, переглядаючи газети, Роггльс піймав себе на тому, що його думки були далеко. Він зняв трубку і подзвонив Маші, але… ніхто не підійшов до телефону. «Дивно», подумав цін. І холодок остраху торкнувся його серця. Нарешті, щоб розвіяти свої підозри, він зважився на рискований крок і подзвонив Гараненій, Машиній подрузі. До телефону підійшла Любина мати:

– Вас слухають, – сказала вона.

– Покличте, будь ласка, Любу.

– Хто її питає?

– Товариш з інституту.

– Люба сьогодні зранку поїхала з подругою до Істринського будинку відпочинку.

– З Машею? – спитав Роггльс.

– Так, з Криловою.

Полегшено зітхнувши, він поклав трубку. «Чому ж Маша не попередила мене? А може, вона дзвонила, та не застала вдома?» Перебувати у невідомості нестерпно. Легше, коли знаєш, звідки тобі загрожує небезпека і ти зустрічаєш її лицем в лице.

На початку дванадцятої Роггльс одягся, вийшов з готелю і взяв таксі. Проїхавши до Арбатської площі, він відпустив машину і пішов пішки. Звернувши у провулок, Роггльс перейшов на протилежний бік і подивився на вікна.

В одному з них стояла дитяча рахівниця, строкаті кульки показували: тисячу триста сімнадцять.

«Чорт! – з досадою подумав Роггльс. – Сьогодні тринадцяте число! Зустріч була призначена на сімнадцять годин».

Не затримуючись біля вікон, щоб не звертати на себе уваги, він спустився провулком вниз.

До зустрічі з шефом залишалося багато часу. Вітер ніс дрібний колючий сніг, кидаючи його пригорщами в обличчя, за комір. Мерзлякувато повівши плечима, Роггльс зупинився, не знаючи, куди податись, потім взяв таксі і поїхав у центр, в кафе «Національ».

У першому залі місць не знайшлося, був час обідньої перерви в установах. Роггльс пройшов у другий зал і знайшов вільний столик у кутку ліворуч, біля батареї опалення. За цим столиком два тижні тому він зустрівся з Едмонсоном. Цей спогад не був приємним, однак він подумав: «Що зараз поробляє „Джентльмен пера“?» – і, підвівши очі від картки вин, зустрівся поглядом з Едмонсоном.

Журналіст з ним не привітався. Едмонсон довго і безцеремонно розглядав Роггльса, потім встав, підійшов до нього ближче і, дивлячись у вічі, скрипучим фальцетом сказав:

– Тепер я пригадую, ми з вами справді бачилися в сорок сьомому, в Ланкастр Хаузі, але Патріка Роггльса я не знаю. Під яким ім’ям ви подвизалися тоді?

Великі сірі очі, надмірно збільшені товстими менісками окулярів, уважно стежили за Роггльсом. Вираз його обличчя був нищівно образливим.

– Киньте, Едмонсон, ви знову п’яні. Мене звуть Патрік Роггльс, – примирливо сказав він.

– Ви брешете! – це підвищуючи тону, знову проскрипів Едмонсон. – Ви не хотіли поновити мою пам’ять, це зробили інші!

– Яким чином? – посміхаючись спитав Роггльс.

– Я вирізав ваше фото з обкладинки книжки «Зрадники нації», яку ви, до речі, безсоромно списали у Макса Томпсона. Я послав ваше фото своїм друзям на батьківщину, вони мені допомогли розібратися у вашій справжній фізіономії, так званий «журналіст» Патрік Роггльс.

– Я бачу, вам мало репутації «Джентльмена пера», ви хочете заслужити прізвисько шпигуна! – сказав Роггльс, намагаючись не привертати увагу присутніх.

– Шкода шампанського, що я вихлюпнув у вашу фізіономію, це благородний напій! – ледве стримуючи лють, кинув Едмонсон і вийшов із залу.

День був остаточно зіпсований.

У Томіліно Роггльс приїхав раніше призначеного часу. Довгенько прочекавши в холодному прокуреному буфеті, він вийшов до наступного поїзда на платформу. На його здивування, замість шефа до нього на побачення прийшов Елліс Кенор з пресвідділу, вони добре знали один одного.

Франтуватий, у світлому пальті і зеленому капелюсі, Кенор пройшов повз нього і спустився з платформи. Роггльс мовчки пішов за ним. Ця зустріч не віщувала нічого доброго.

Коли вони одійшли на чималу. відстань од платформи, Кенор обернувся до нього і, криво посміхнувшись, сказав:

– Кепські твої справи, Дайс, дівчисько тебе обдурило. Це були знімки гармати зразка чотирнадцятого року.

– Год деміт! – вилаявся Роггльс.

– Ображатися нічого: ти їм підсунув факти, зібрані Томпсоном, як сенсацію, вони тобі – стару гармату замість «РЗ-1». Ви квити.

– Що каже шеф? – з тривогою спитав Роггльс.

– Шеф лютує. Він каже, що у крапленій агентурі він не має потреби…

– Чому крапленій? – перебив його Роггльс.

– Ти не дитина, Дайс, і повинен розуміти сам, якщо тобі підсунули цю стару хлопавку, значить гра програна.

– Що мені робити?

– Виплутуйся сам, як знаєш. Якщо ти так нечисто попрацював і з Балтом…

– З Балтом справа чиста! – перебив його Роггльс.

– Ну якщо чиста, тобі нічого боятись. Найбільше, що може бути, – тебе вишлють і цим справа скінчиться.

– Скажи шефу, щоб запросив зворотну візу…

– Мушу тебе засмутити, Дайс, на шефа не розраховуй. Шеф ризикувати не бажає. Якщо у тебе з’явився хвіст, виплутуйся сам.

– Боягуз! – презирливо кинув Роггльс.

– Боягуз? – перепитав Кенор – А якщо вони натрапили на слід історії з Балтом? Що тоді? Тебе візьмуть у кримінальній справі і розмотають усю котушку. Було б нерозумно відкрити твій зв’язок з шефом.

– Що ж робити?

– Подай заяву у відділ віз і реєстрацій. Вимагай зворотну візу, а втім… якщо ти впевнений, що з Балтом все чисто, тобі нічого боятись. За інтрижку з цим дівчиськом тобі дадуть коліном нижче спини і… лети відпочивати на лазурові береги Марсонвіля, – підморгнувши йому, закінчив Кенор і заклопотано подивився на годинник.

До поїзда в Москву залишалося десять хвилин. Він повернувся до платформи і поквапливо сказав:

– Я поїду сам. Ти приїдеш наступним поїздом.

– Стривай, Еліс! Ще одне питання. Як Едмонсон?

– Едмонсон ідіот! – перебив його Кенор. – Розраховуючи на його репутацію, хлопці з «Стар» хотіли зробити добрий трилерз, [11]11
  Газетний бойовик, сенсація.


[Закрыть]але з цим «джентльменом пера» ні чорта не звариш, його вже відкликали. Привіт, Дайс! Не падай духом! Ти завжди був майстром хепі енд! – з удаваним оптимізмом закінчив Еліс Кенор і швидко попрямував до платформи.

Коли Роггльс повернувся до Москви, був уже кінець робочого дня. Вокзальна площа і прилеглі до неї вулиці сповнились гомоном пожвавілих людей, що поспішно снували в різних напрямках. Приголомшений міським прибоєм, притиснутий людським потоком до газетного кіоска, Роггльс відчував себе самітним і глибоко ворожим цій масі людей.

Простягши руку, Роггльс взяв з прилавка кіоска книжку «Підмосков’я». Перегортаючи сторінки, він прочитав: «Істра. Архітектурні пам’ятники. Місця історичних боїв. Здравниці трудящих…»

Заклавши сторінку, він заплатив за книжку, засунув її в кишеню і став енергійно пробиватися до стоянки таксі.

Вже сидячи в машині, він знову відкрив книжку на закладеній сторінці й заглибився у вивчення Істринського будинку відпочинку.

«Якщо Кенор правий, – думав він, – дівчисько стає небезпечним. Вона знає більше, ніж треба…»

Відпустивши таксі біля кінотеатру «Ударник», Роггльс перейшов на протилежний бік і зупинився біля входу у сквер. Підліток, що весь час стежив за ним збоку, перейшов через площу і наблизився до Роггльса. Це був меткий хлопчак, на вигляд років чотирнадцяти, у чоботях з низько спущеними халявами, у матроському тільнику і теплій тужурці, розхристаній на грудях. З під його хутряної шапки вибивалося кучеряве світле пасмо волосся, а з-під задертої верхньої губи блиснула золота коронка.

– Відійдемо вбік! «Кінь» кукси відморозив, чекаючи! – трохи заїкаючись, сказав підліток і пройшов уперед.

– «Кінь» тут? – спитав Роггльс.

Не відповідаючи на запитання, чубатий хлопчина зник за рогом скверу і незабаром виринув знову. Як за лоцманом, дрібною в’юнкою рибчиною, йде акула великий хижак, так і за ним показався «Кінь». Він ішов, широко розставивши ноги, дрібним кроком, наче на ключках. У льотній шкіряній тужурці на блискавці і ушанці, приземкуватий, він пройшов мимо, кинувши:

– «Фіксо», візьми фари в руки!

Чубатий хлопчина, виконуючи наказ, зупинився біля входу, спостерігаючи за вулицею, а Роггльс пішов слідом за «Конем» у глибину скверу.