Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

18
БАЛЬМІНІТ

Нікітін взяв запропоновану полковником цигарку, сів у крісло і закурив.

Мовчки, сьорбаючи уже прохололий чай, Каширін перегортав сторінки блокнота, потім, виловивши із склянки скибочку лимона, висмоктав серцевину, зморщився од кислого і сказав:

– Труп Мехії Гонзалеса пізнали. Як і слід було чекані, посольство, що представляє інтереси Гондурасу, вимагає відправити тіло Гонзалеса на батьківщину.

– Я б на це не погодився.

– Чому? Не можна ж давати привід безглуздим пересудам і провокаційним вигадкам, тим більше, що судовомедична експертиза закінчена і відсутність трупа не може відбитися на ході слідства.

– Ви одержали висновок експертизи?

– Чекаю з хвилини на хвилину. Вам вдалося з’ясувати, де Едмонсон?

– Позавчора о чотирнадцятій десять швидким поїздом у вагоні номер п’ять з Казанського вокзалу Едмонсон виїхав у Сталінград.

– Звідки така точність? – не приховуючи здивування, спитав Каширін.

– Едмонсон замовив квиток через бюро обслуговування готелю. По книзі замовлень я одержав точні відомості і, подзвонивши в Сталінград, доручив перевірку. Поїзд прибув о двадцять першій нуль чотири, а о пів на десяту мені вже повідомили, що людина з вказаними зовнішніми ознаками справді прибула цим поїздом.

– У всьому цьому є щось нарочите, – у роздумі сказав Каширін. – Де був Едмонсон ці чотири дні? Ви не цікавились його передачею в «Марсонвіль Стар»? Можливо, кореспонденції Едмонсона проллють світло на цю темну справу?

– Добре, Сергію Васильовичу, спробую, але без особливої надії на успіх.

– У старшого слідчого ви були?

– Був. Ознайомився з усіма матеріалами. Слідчий дотримується першої версії.

– На підставі яких даних?

– У патронташі вбитого патрони шістнадцятого калібру, вага пороху 6,5 грама. Звичайний напівдимний порох типу нашого «Сокола». А порошинки, вийняті з обличчя вбитого, неправильної форми, зеленого кольору, типовий порох для автоматичних пістолетів типу «Браунінг», калібрів 6,35 і 7,65. Лабораторний аналіз цілком підтвердив такі передбачення, і це привело до висновку, що в один з стволів рушниці був закладений спеціальний патрон, який мав велику вибухову силу.

В цей час у двері постукали, зайшов лейтенант і під розписку передав полковникові матеріали.

Судовомедична експертиза повністю підтвердила попередні висновки, але кілька нових деталей примушували замислитися:

«утворення шкіряного дефекту на тильній частині лівої руки не може бути наслідком розриву рушниці з таких причин:

а) рівний край ушкодження та його конфігурація могли бути зроблені лише гострим предметом,

б) відсутність реакції тканини навколо ушкодження свідчить про те, що це ушкодження зроблено не в момент смерті, а трохи згодом».

– Ви пам’ятаєте, Сергію Васильовичу, що розповідав метрдотель «Націоналя»: Мехія Гонзалес скаржився на біль у кисті лівої руки, – нагадав Нікітін.

– Пам’ятаю, Степане Федоровичу, пам’ятаю, – поринувши у свої думки, сказав Каширін, – але не можу зрозуміти. Навіщо потрібно було вбити людину, а потім зрізати з кисті руки шматок шкіри?

– Що пише з цього приводу старший слідчий? – спитав зацікавлений Нікітін.

– На полях висновку експертизи слідчий поставив знак питання і оклик, – відповів Каширін і прочитав:

«…На запит слідчої частини, чи курив за життя Гонзалес, повідомляємо:

а) концентрація карбоксигемоглобіну нижча за норму,

б) судовохімічний аналіз легенів на алкоїд тютюну – негативний,

в) аналіз шкіряного покриву пальців рук, губ і порожнини рота на селітру також негативний».

– Не розумію, навіщо потрібний був аналіз на селітру? – спитав Нікітін.

– Тому, що рисовий папір сигарет просочується селітрою, – пояснив Каширін. «На підставі вищезазначеного, можна припустити, що за життя Гонзалес не курив», прочитав Каширін і зауважив – На полях три оклики, зроблені червоним олівцем.

– Тут старший слідчий не поставив знака питання, йому, очевидно, все ясно, – підкреслив Нікітін.

– А вам, Степане Федоровичу?

– Дещо стає зрозумілим, але про це потім. Що далі?

«У зв’язку з запитом слідчої частини, – читав полковник, – було зроблено аналіз речовини, взятої з-під нігтів пальців рук убитого:

а) забруднення грунтове, як і взагалі будь-якою органічною речовиною, виключається,

б) можна припускати, що забруднення містить у собі елементи скла і металу».

На полях примітка:

«Передано на спектрографічний аналіз до лабораторії фізичних методів дослідження.»

Закінчивши читання документів, полковник зняв телефонну трубку і набрав помер лабораторії фізичних методів дослідження:

– Здрастуйте, Галино Миколаївно! Полковник Каширін. Мене цікавить результат аналізу… Займаєтесь? Що, що? Он як? Добре. – Поклавши трубку, Каширін сказав: – Наслідок першого аналізу зовсім несподіваний. Макарова робить повторний аналіз для перевірки.

– Так ось що, Серію Васильовичу, я навіть вам не говорив про свої сумніви, але результати експертизи все більше й більше переконують мене, що ми даремно видали труп Гонзалеса, – сказав Нікітін і схвильовано пройшовся по кабінету.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Каширін, переходячи на «ти».

– Ці сигарети «Фатум» настирливо лізуть в очі. При опису речей комерсанта ми виявили сигарети «Фатум». У Великому театрі кореспондент Едмонсон забуває сигарети цієї ж марки. У машині, кинутій на Ваганьковському кладовищі, – сигарета. У кишені полушубка вбитого – сигарети. А експертиза обережно наполягає на тому, що небіжчик за життя не курив. Складається враження, що за всім цим криється якийсь особливий смисл.

– Ти, Степане, сідай і перестань говорити загадками. Конкретно, що ти маєш на увазі? – спитав Нікітіна Каширін.

– Гонзалес курив. Про це свідчить персонал готелю. Та я й сам у цьому певний. Увійшовши в номер, де вій жив, я відчув пряний солодкуватий запах тютюну.

– Ти, Степане, не забувай, що нікотин – нестійкий продукт і висновки експертизи можуть бути помилковими. «Можна припускати», пишуть експерти.

– Ні, Сергію Васильовичу, – стояв на своєму Нікітін. – Я схильний вірити висновку експертизи. Але мої припущення настільки жахливі, що… – Нікітін розвів руками і, підвівшись з крісла, несподівано спитав: – Дозвольте, я пройду до Галини Миколаївни?

Діставши дозвіл полковника, Нікітін через кілька хвилин відчинив двері до фізичної лабораторії. Він переступив поріг великої кімнати, що виблискувала білим кахлем, саме тоді, як у витяжній шафі спалахнуло сліпуче сяйво електричної дуги.

– Не можете дочекатися? – сказала посміхаючись Макарова і, закривши касету, вийняла її з спектрографа.

Макарова була тоненькою, тендітною на вигляд жінкою з тугою світлою косою, вкладеною кругом голови.

– Галино Миколаївно, не томіть…

– Ось проявлю знімок і, якщо перший аналіз підтвердиться, скажу сама. Зайдіть години через дві-три, – закінчила вона й пішла до дверей лабораторії.

– Галино Миколаївно, але результат першого аналізу ви мені можете сказати? – наполягав Нікітін, затримуючи її в дверях.

– Уявіть собі, Степане Федоровичу, не можу. Одержаний аналіз спростовує всі ваші припущення. Закінчу роботу, матимете висновки, – рішуче сказала Макарова і під носом у Нікітіна зачинила двері.

«Легко сказати – чекати дві-три години», – подумав Нікітін. «Справа Гонзалеса», як він у думці назвав її, захоплювала його дедалі більше й більше. Якщо справді Мехія Гонзалес убитий, а сумнівів у цьому залишалось дедалі менше, то які ж мотиви цього злочину? Чому речові докази, що сприяли пізнанню трупа, так настирливо про себе кричать? Начебто чиясь уміла рука наполегливо підкреслює ці деталі. Чия це рука? Уільяма Едмонсона? Тоді чому Едмонсон не подбав про своє алібі напередодні вбивства? В якій мірі «джентльмен пера», людина з бездоганною репутацією, якщо не прогресивного, то у всякому разі об’єктивного журналіста, міг бути причетним до цього злочину? У «вільній країні», де все купується і продається, репутація чесного журналіста теж є об’єктом бізнесу! – вирішив Нікітін і пішов на вулицю Огарьова на Центральну міжнародну телефонну станцію.

Іноземні кореспонденти звичайно збираються тут пізнього вечора, коли ефір чистіший і вільніші канали міжнародного зв’язку. Влаштувавшись у кабінетах-кабінах зі своїми друкарськими машинками, пропалюючи сигаретами кришки столів, вони вистукують тут кореспонденції і, здавши на візу рукописи, передають повідомлення до своїх редакцій і газетних агентств.

У цю пору дня, як звичайно, тут було безлюдно. Нікітін встановив, що Уільям Едмонсон дев’ятого січня передав у «Марсонвіль Стар» велику статтю під інтригуючою назвою: «Найголовніше».

У короткому вступі до статті автор писав про те, що його перед від’їздом до СРСР попереджали: «Росіяни вам підсовуватимуть показові заводи з квітковими клумбами і робітниками у білих халатах, колгоспи з оперною декорацією і ультращасливими колгоспниками, учбові заклади, квартири робітників і кабінети вчених, де реклама процвітаючого комунізму буде доведена до досконалості».

«Коли я приїхав до Москви, мої колеги попередили мене, – писав Едмонсон, – що дорогі співвітчизники підсовуватимуть мені сенсаційний матеріал, приготовлений на смердючій кухні прес-аташе посольства.

Не бажаючи опинитись у становищі сліпого, якому замість посоха тичуть до рук зброю, я купив квиток на одному з вокзалів Москви на поїзд, що йшов у невідомому для мене напрямі. Вночі я прокинувся в купе від незвичайної тиші, поїзд стояв на станції. Я вийшов на перон. Маленький вокзал серед неозорих степових просторів мені сподобався. Я вийшов на вокзальну площу. За рулем вантажної машини дрімав шофер. Я відчинив дверці автомобіля і спитав:

– Кого ви чекаєте?

– Товариша одного з області, та ось прийшов останній поїзд, а його немає. Зараз розігрію машину й додому!

– Ви мене не підвезете? – спитав я.

– До правління колгоспу можу підвезти. Сідайте.

Я мовчки сів поруч з шофером у кабіну і за деякий час опинився біля правління колгоспу „Нова праця“.

Користуючись гостинністю людей, яких ніколи не знав раніше, я написав цю кореспонденцію. Думаю, що мене не можна обвинуватити у необ’єктивності, а тим більше в упередженості поглядів!»

Кореспонденція Едмонсона справді була об’єктивною. З властивим цьому журналістові темпераментом і гостротою зору він розповів про те, що саме його, людину, яка чимало побачила на своєму віку, схвилювало у далекому степовому колгоспі.

Де цей колгосп «Нова праця»? Як перевірити, що саме в дні, які передували жахливій знахідці глухівського лісничого, Едмонсон був за багато сот кілометрів од місця злочину? А може, ця кореспонденція Едмонсона і є спробою відвести од себе підозру слідства і встановити своє алібі?

Записавши кілька прізвищ колгоспників, що згадувалися в статті Едмонсона, Нікітін поїхав у Міністерство сільського господарства, щоб з’ясувати, де знаходиться колгосп «Нова праця», але… колгоспів з такою назвою виявилося тридцять шість!..

Ретельно виписавши місцезнаходження всіх колгоспів «Нова праця», Нікітін, виходячи з того, що Едмонсон був у дорозі не більше десяти годин, викреслив із списку всі колгоспи за радіусом п’ятисот кілометрів від Москви. Список колгоспів зменшився до дев’яти. Потім, вилучивши всі колгоспи позастепової смуги, Нікітін одержав список з чотирьох колгоспів.

З Управління він запитав телеграфом чотири районних відділи про колгоспників, які згадувались у статті Едмонсона, і попрямував до лабораторії фізичних методів досліджень.

У лабораторії Нікітін застав Галину Миколаївну за мікрофотометром, вона закінчувала перевірку останнього знімка. Кинувши погляд через її плече на негатив, Нікітін побачив чергування темних, світлих і зовсім чорних смужок спектра і відчув знайоме почуття досади, яке звичайно переживає людина перед речами, недоступними її розумінню.

– Ну що ж, Степане Федоровичу, негативи ідентичні. Зараз точно можна сказати, що спектрографічний аналіз речовини показав наявність до шести частин вольфраму, двох частин ванадію, однієї частини вуглецю і частини заліза. Якщо ми з вами пригадаємо, що хімічний аналіз передбачає наявність елементів скла, можна зробити висновок: перед нами спеціальна група металів, де скло відіграє роль флюсу для електродугового наплавляння твердих сплавів.

– Дивна знахідка, – у роздумі промовив Нікітін. – Я думаю, що цей аналіз значно прискорить слідство. Ви можете дати мені письмовий висновок?

– Я написала висновок з першого аналізу, – сказала Макарова і, діставши з папки експертизу, звірила її з даними останньої перевірки, підписала й передала майорові.

Нікітін доповів полковникові про наслідки спектрографічної експертній і виїхав до інституту сталі на консультацію.

Професор Шестаков був високий, худорлявий чоловік років сімдесяти з темними жвавими очима. Він люб’язно прийняв Нікітіна, вислухав його і сказав:

– Судячи з групи металів і кількісного співвідношення вольфраму та феррованадію, я думаю, товаришу Нікітін, що ми маємо справу з бальмінітом. Інженери металургії Балясін, Мінков і Уткін розробили новий спосіб електродугової наплавки надміцних сталей. Бальмініт значно міцніший за вокар і підвищує опір щодо спрацювання деталей у п’ять-шість разів. Використання бальмініту – справа нова. Зараз досліди з електродугової наплавки бальмініту поставлені лише на двох заводах, на одному в нас у Москві й на Південноуральському номерному заводі.

– Ви можете, професоре, повідомити мені, який з московських заводів ставить досліди з бальмінітом? – спитав Нікітін.

– Звичайно, – сказав професор і, відірвавши з шестиденки аркуш паперу, написав адресу.

Нікітін подякував професорові за консультацію, попрощався і швидко збіг сходами вниз.

19
ШМАТОК ШКІРИ

За півгодини Нікітін легко добрався до району, вказаного професором Шестаковим, і, проплутавшись цілу годину, опинився перед високим кам’яним муром з глухою брамою. Подзвонивши з прохідної в спецчастину, довго чекав, поки до нього вийшов, спираючись на ціпок, важкий чоловік у вигорілому старому офіцерському кітелі з трьома рядками орденських планок на грудях. Незважаючи на холодний, непогожий день, шинеля була лише накинута на його плечі.

Чоловік у шинелі мовчки подивився на документ Нікітіна, так само мовчки написав перепустку і запросив іти за ним.

Кабінет начальника спецчастини виявився світлою, просторою кімнатою з гратами на вікнах. За трохи відкритою завісою, що відокремлювала третину кімнати, було видно масивні сейфи і кілька ротаторів. Передня частина кімнати була приймальною.

– Родіонов Гліб Іванович, – відрекомендувався начальник спецчастини і, підсунувши крісло відвідувачеві, сів на диван. Це була ще нестара людина з густою копицею сивого волосся, карими очима під важкими припухлими повіками і великим широким носом.

Мимоволі впадаючи в тон скупого на слова співрозмовника, Нікітін сказав:

– Один з цехів вашого заводу ставить досліди з наплавкою надміцних сталей. Нас цікавить, хто з працівників цього цеху вибув останнім часом і з яких причин?

– Цех цей невеликий, людей небагато. Першого січня на підставі наказу міністерства інженер Ладигін переведений у Південноуральськ. Інші працівники на місцях, – теж лаконічно відповів Гліб Іванович.

– Особисту справу інженера Ладигіна я можу подивитися? – з усе зростаючим інтересом спитав Нікітін.

Не відповідаючи на запитання, Родіонов підвівся, важко спираючись на ціпок, і, подзвонивши у відділ кадрів, попросив принести у спецчастину особисту справу Ладигіна.

Коли Родіонов повернувся і сів на диван, Нікітін спитав його:

– Ви не могли б дати мені коротку характеристику Ладигіна?

– Молодий, здібний інженер, але без вогника. Замкнута людина.

Характеристика виявилася справді короткою. У двері постукали. Родіонов підвівся, відчинив двері, і прийняв від співробітника відділу кадрів особисту справу. Передавши папку Нікітіну, він сказав:

– Влаштовуйтесь за моїм столом.

Нікітін не без хвилювання розгорнув папку, поглянув на фотографію Ладигіна і мимоволі протяг:

– Та-ак!..

У даному разі «та-ак!» звучало, як «Евріка!» Архімеда в момент відкриття ним першого закону гідростатики.

З невеликої, шість на дев’ять, фотографії Ладигіна, наклеєної у верхньому правому кутку анкети, на нього дивився Мехія Гонзалес, молодший компаньйон Гондурас Фрут компані. Подібність була такою разючою, особливо в перший момент, що Нікітін навіть спитав Родіонова, який стояв позад нього:

– Це фотографія інженера Ладигіна? – і, не дочекавшись відповіді, розсміявся. Запитання було безглуздим.

Чим більше Нікітін вдивлявся у фотографію Ладигіна, тим ясніше поставала перед ним похмура картина Глухівського лісу: мертве тіло, кривава пляма біля піднятої руки… Уцілілий бік обличчя трупа, якби можна було б зняти з нього трагічну маску смерті, був частиною ось цього обличчя, що дивилося з фотографії, наклеєної на анкету інженера Ладигіна.

Нікітін переглянув анкету, автобіографію, кілька копій наказів-заохочень, наказ міністра про переведення до Південноуральська, останній наказ по заводу і, закривши папку, запитав:

– Скажіть, Глібе Івановичу, інженер Ладигін з власної ініціативи перевівся до Південноуральська?

– Ладигін був людиною нетовариською, ні з ким своїми планами він не ділився, тому відповісти на ваше запитання я не зможу. Думаю, що міністерство могло перевести Ладигіна як спеціаліста в зв’язку з поширенням промислового досвіду в галузі наплавки надміцних сталей, – відповів Родіонов і в свою чергу спитав сам – Особисту справу Ладигіна ви візьмете з собою?

– Так, обов’язково.

– Тоді я поки що оформлю вам винос папки через прохідну, – сказав він і, сівши за стіл, присунув до себе книжечку перепусток.

Результати дослідження речових доказів, матеріали експертизи і несподіване відкриття, зроблене ним сьогодні тут, на заводі, давали Нікітіну можливість по-новому переосмислити багато всяких обставин справи.

Дивлячись через вікно на одноманітний пейзаж заводського двору, Нікітін, роздумуючи, приходив до висновку, що вбитий не Мехія Гонзалес, а інженер Ладигін, документом якого скористався Гонзалес для того, щоб проникнути на Південноуральський завод. У той час, як, внаслідок незначної зовнішньої подібності і спритно підтасованих обставин, тіло Ладигіна під виглядом трагічно загиблого Гонзалеса було відправлене за океан, справжній Гонзалес з документами інженера Ладигіна виїхав на Урал. Логічний хід подій підказував, що спільником Гонзалеса при здійсненні цього плану був Уільям Едмонсон.

Перевіряючи правильність побудованої ним гіпотези, Нікітін спробував її заперечити: навіщо потрібна була Гонзалесу вся ця інсценівка з нещасним випадком на полюванні, цей складний громіздкий прийом? Чи не простіше було б напередодні від’їзду Ладигіна в Південноуральськ убити його, заховати труп і, захопивши його документи, виїхати на Урал? «Ні, це було неможливо!» думав Нікітін. Не міг же з Москви безслідно зникнути молодший компаньйон комерційної фірми Гондурас Фрут компані. Перекинути агента через кордон літаком? Рисковано. Навіщо наражати на небезпеку на кордоні агента, який виконує таке важливе завдання розвідки?

Так аналітичне мислення Нікітіна повільно, цеглина за цеглиною, зводило міцну будову істини. Та ще багато неясного було й для нього. Перебираючи всі факти цієї складної заплутаної справи, Нікітін згадав шматок шкіри на звороті кисті лівої руки і, не покладаючи великих надій на відповідь, спитав Родіонова:

– Що було на кисті лівої руки Ладигіна?

Родіонов здивовано подивився на Нікітіна і, мовчки знизавши плечима, знову було взявся за відкладену роботу, але, подумавши, сказав:

– На кисті лівої руки… Лівої руки… Була татуїровка! Чотири літери: «Таня», – згадав він.

– Та-ак! – задоволено промовив Нікітін.

І, справді, так була виявлена остання ланка, якої не вистачало в ланцюгу умовиводів.

– Ви не можете собі уявити, Глібе Івановичу, як це важливо! Ви не знаєте історії цієї татуїровки? Хто ця Таня? Де вона?

– Ні, пригадую, якось я зауважив Ладигіну з приводу цієї татуїровки: «Варварський спосіб запису на згадку!» Він знітився і сказав, якщо не помиляюсь: «Захоплення юності…» Я вам говорив, Ладигін був завжди застебнутий на всі гудзики.

Заїхавши в деканат Московського вищого технічного училища імені Баумана, Нікітін одержав список розподілу студентів, що закінчили у сорок восьмому році механіко-технологічний факультет. Вій узяв цей список для того, щоб з кимось із інженерів, які закінчили разом з Ладигіним інститут, уточнити факти його біографії. Але, уважно вивчаючи список в машині по дорозі на квартиру Ладигіна, Нікітін прочитав:

«8. Мельникова Тетяна Миколаївна.

9. Ладигін Григорій Іванович».

– Доронін, повертай назад до інституту! – розпорядився Нікітін.

Повернувшись в деканат, він попросив особисту справу студенти Мельникової. А поки з архіву вилучали потрібну йому «справу», Нікітін у декана механіко-технологічного факультету довідався про те, про що його не міг повідомити Родіонов.

У сорок восьмому році Мельникова і Ладигін закінчили механіко-технологічний факультет МВТУ імені Баумана. Знаючи про їх юнацьке кохання і плани на майбутнє, декан факультету доклав чимало зусиль до того, щоб вони дістали призначення на один завод.

Дипломна робота Ладигіна потрапила на рецензію одному з працівників главку. Консультант звернув увагу на дипломанта і запропонував йому залишитися в Москві для роботи в конструкторському бюро главку. Приваблива перспектива роботи в Москві спокусила Ладигіна, він прийняв рішення, але тривалий час, до останнього моменту, боягузливо приховував його від Тетяни.

Він не сказав їй про це навіть у ту знаменну годину, коли вони одержали путівки. Ладигін прикинувся хворим і не поїхав, а після від’їзду Тетяни оформився на роботу в Москві.

Уважно прочитавши особисту справу Мельникової, Нікітін дізнався, що Таня, так само як і Ладигін, закінчила Орєховогорську школу-десятирічку, разом з ним в один і той же день склала вступні іспити, вчилася з ним на одному курсі, закінчила інститут і разом з ним мала виїхати на Південноуральський завод.

Ось воно «захоплення юності», згадав він фразу Ладигіна, наведену начальником спецчастини заводу.

Не гаючи часу, Нікітін розшукав у районі Самотеки будинок, де жив Ладигін, і з двору похмурими, неохайними сходами піднявся в квартиру номер три. Він довго стукав, поки відчинилися двері сусідньої квартири і на порозі з’явилася огрядна висока жінка в червоному хлорвініловому фартусі. Рукави її байкового халата були засукані до ліктів. Розчепіривши пальці, зворотним боком руки в мильній піні, вона заправила пасмо волосся, що вибилося з під хусточки, і спитала:

– Вам, громадянине, кого?

– Мені потрібен інженер Ладигін, – відповів Нікітін.

– Ладигін поїхав три дні тому у відрядження на Урал, а Клавдія, мабуть, сьогодні повернеться. Пробачте, у мене пранка, – сказала вона і зачинила двері.

Нікітін ще раз оглянув двері, за якими, можливо, крилися важливі докази створеної ним версії, і раптом помітив у глибокій щілині поштової скриньки куточок рожевого конверта.

Вже спускаючись сходами у двір, Нікітін подумав, що от у цьому рожевому конверті, можливо, є нові, невідомі йому факти, але елементарна чистоплотність не дозволяла йому простягти руку і взяти цей лист. «Чи правильно це? – думав він. – Адресат рожевого конверта мертвий, а лист, можливо, значно просуне слідство вперед».

Роздумуючи над тим, як йому краще зробити, Нікітін зупинився посеред двору цього старого, ще уцілілого від «французької пожежі» будинку і оглянувся: паркан був поламаний, двір відділяли від вулиці чахлі деревця жовтої акації. На вкритих інеєм гілках дерев мерзла випрана розплатана білизна.

Піддаючись силі свого внутрішнього переконання в тому, що він мусить прочитати листа, Нікітін увійшов у напівпідвальне приміщення, де містилося домоуправління.

Тут Нікітін дізнався, що в квартирі помер три, крім Ладигіна, живе ще Клавдія Анікіна, провідник купіруваного вагона поїзда Москва-Красноводськ.

Загинаючи короткі пальці на товстих волохатих руках, керуючий будниками довго вираховував день приїзду Анікіної і нарешті прийшов до висновку, що не пізніше завтрашнього дня Клавдія Петрівна має повернутися з чергового рейсу. Весь, від маленьких очей до кінчиків тараканячих вусів, цей чоловік був пройнятий цікавістю і бажанням хоча б чим-небудь, хай навіть найнезначнішим, але бути корисним незвичайному відвідувачеві.

– Можливо, у вас, товаришу майор, є бажання оглянути третій номер? З великим задоволенням! У дружини двірника є ключ, тому що товаришка Анікіна подовгу буває у. рейсі, а опалення в квартирі пічне, від холоду кімната сиріє, шпалери псуються, так що вони, коли від’їжджають, завжди ключ віддають двірничисі на предмет опалення.

У Нікітіна не було ордера на обшук у кімнаті Ладигіна, крім того, він був переконаний, що Гонзалес і компанія ніяких слідів після себе не залишили. Анікіна – ось хто потрібен був йому зараз найбільше, але, згадавши про поштову скриньку, Нікітін сказав: – Якщо ви не заперечуєте, я оглянув би квартиру.

Кербуд накинув пальто, без шапки вибіг з кімнати і за кілька хвилин повернувся з ключем.

– Прошу! – сказав він у дверях, вказуючи на сходи округлим жестом з класичного менуета.

Вони увійшли в невелику прихожу, з якої двоє дверей вели в кімнати Анікіної і Ладигіна, а третя на кухню. Повітря було задушне, як у всякому довго не провітрюваному приміщенні. Нікітін увійшов на кухню. Тут стояли два невеликих столи. Стіл Анікіної можна було узнати зразу: домовитий порядок, кисейна завіска на полиці і блискучі каструлі впадали в око.

На поличці над столом Ладигіна були чайник, каструля, пакуночок шалфею, флакон зубних крапель і маленька гумова грілка. Нікітін з інтересом оглянув усі ці речі, не доторкуючись до них руками, став на табурет і, подивившись зверху, переконався, що і на пакуночку шалфею і на флаконі і краплями було менше пилу, ніж на самій полиці. Це свідчило про те, що цими предметами користувалися порівняно недавно. «У Ладигіна боліли зуби», зробив висновок Нікітін.

Стежачи за майором, кербуд все більше дивувався. Інтерес Нікітіна до цих пустих речей, що не мали ніякого значення, викликав його дедалі зростаючий подив і цікавість.

Закінчивши огляд кухні, Нікітін вийшов у прихожу, витяг із поштової скриньки рожевий конверт і, навіть почервонівши від досади, прочитав: «Клавдії Петрівні Анікіній (особисто)» – а в кутку приписка: «Жду одвіта, як соловей літа».

Відчуваючи незручність від того, що непрошено зазирнув у чуже життя, Нікітін, збираючись покласти цей конверт назад, помітив у поштовій скриньці куточок листа в блакитному конверті, що визирав із-за газети. Цей лист, адресований Ладигіну Григорію Івановичу, був, як свідчила зворотна адреса, від Тетяни Баскакової з Південноуральська, Судячи з штемпеля Москви, прибув він десятого січня.

– Лист Ладигіну я візьму для передачі адресатові, – сказав Нікітін і, одержавши мовчазну згоду кербуда, поклав конверт у бокову кишеню.

Коли вони вийшли і, замкнувши квартиру, спускалися сходами, Нікітін спитав:

– Тут десь поблизу є зубна лікарня?

Все більше дивуючись, кербуд сказав:

– Як же, тут недалечко, вийдіть на Самотеку ліворуч, на Колгоспній площі і є зубна лікарня.

Провівши майора до самих воріт, так і не задовольнивши своєї цікавості, кербуд повернувся в контору, а Нікітін спустився кривим Троїцьким провулком до бульвару і, стримуючи бажання швидше ознайомитися з листом, що лежав у кишені, попрямував до зубної лікарні.

«Таня Баскакова. Чому не Мельникова, а Баскакова? Очевидно, Таня вийшла заміж на Баскакова», вирішив Нікітін. Без зусиль розшукавши стоматологічну поліклініку № 5, він пройшов до старшої медсестри в регістратуру.

Передбачення Нікітіна справдилися – перед ним лежала історія хвороби Ладигіна Григорія Івановича, 1921 року народження:

«…Пацієнт хворів переодонтитом другого великого кутнього зуба правої нижньої щелепи. Зуб був видалений і на його місце, з кріпленням на коронку першого великою кутнього зуба, поставлено виливний зуб з нержавіючої сталі…»

Захопивши з собою історію хвороби Ладигіна, Нікітін на таксі, що якраз трапилося, доїхав до Управління і взяв у слідчій частині папку з справою про «знайдення трупа в Глухівському лісі».

Пропустивши велику вступну частину протоколу, опис місця події і словесний портрет трупа, Нікітін знайшов запис, який його цікавив:

«…на нижній щелепі праворуч перший і другий кутні зуби – протези з металу білого кольору…»

Знявши копію цієї частини протоколу, Нікітін задоволено закрив папку. Сумнівів більше не залишалося: вбитий у Глухівському лісі не був молодшим компаньйоном торговельної фірми Гондурас Фрут компані, це був інженер Ладигін.