Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

20
ЛИСТ З ПІВДЕННОУРАЛЬСЬКА

«Не знаю, чи застане тебе мій лист у Москві, чи ти вже в дорозі до наших країв.

Як мені до тебе звернутися: Гришею звати – незручно, багато років з того часу минуло, як ти був для мене Гришею; величати Григорієм Івановичем – образишся.

Пам’ятаю я Орєхову гірку… Височінь. Блакить неба. Пахне гіркою ромашкою. Ти лежиш на траві і, поклавши голову на мої коліна, повільно розгортаєш бинт. Ти виколов голкою моє ім’я на лівій руці. Рука, видно, болить, а мені радісно і страшно.

Ми були молоді й дурні.

Пам’ятаєш, як ми мріяли, а життя перевернуло наші надії, вірніше, твої. Одержали путівки. Путь-дорога в нас одна, їхати нам у Південноуральськ, на завод, нас, молодих, чекають там. А ти відступив, не хочу сказати – зробив підло, хоча був час, коли я так і думала. Словом, кімнату тобі обіцяли в Москві, місце хороше в главку. Ти, бач, хотів зробити кар’єру і залишився в Москві.

Мені здавалося, що те головне, в ім’я чого ми жили, – перед нами, і ми з тобою на порозі нового життя. А ти захотів свого, маленького благополуччя, забувши про те, що ми з тобою намріяли удвох.

Тобі, я це пізніше зрозуміла, треба було лише показного, зовнішнього. Ти ось ім’я моє на все життя на руці виколов, а з серця вирвав легко. Ти, Гришо, егоїст, черствий, бездушний себелюбець. Кажу це тобі не тому, що хочу образити. Якщо в тобі ще залишилася якась забута чиста струна, вона здригнеться й зазвучить. Прислухайся до неї, до цієї струни.

Ти, кажеш, списався з директором нашого заводу, надіслав анкету, хочеш залишити Москву, завод, на якому працюєш зараз, і працювати тут, з нами.

Що я можу сказати? Хороші інженери завжди потрібні, знайдеться робота і для тебе. Тільки от, як би тобі це сказати, Південноуральськ – не Москва, тут людина вся перед нами з усіма її думами. Якщо твій порив щирий, – приїжджай, якщо ти думаєш, що тут легше зробити кар’єру, – безглуздо, у нас на заводі не бракує хороших, талановитих людей.

Народ у нас живе не замкнено, людей люблять. Місця красиві. Природа така, що хоч вік живи – мало! Влітку просто з мого вікна видно порослу на схилі липовим підліском вершину Кабан-Тау, а нижче клубочиться пара над швидкою річкою Сакмарою. В степу дикі вишняки, рожевий дикий мигдаль, яскраво-жовта акація. Повітря – не надишешся! Хороші тут місця, і Кабан-Тау не рівня нашій Орєховій гірці.

Я навіть вірші почала було писати, так сподобалися мені тутешні місця. Про роботу говорити нема чого: створюємо сильні, розумні машини, які – сам знаєш – писати не буду.

Приїжджай, Гришо, коли з серцем, а без серця людей ми не любимо, та й кому вони потрібні такі?!

Моє життя, як ти знаєш, мене не балує: довго я тебе як хворобу в серці носила, видужала, полюбила людину хорошу, Семена Баскакова, вийшла заміж. Жили ми добре три роки, та… загинув Семен, убило його струмом на високовольтній підстанції. Живу тепер з дочкою Світланою. Заміж не збираюсь.

Якщо ти, чого доброго, знаючи про смерть Семена, думаєш, що… Я тобою, Гришо, перехворіла, як на кір, вдруге на кір не хворіють. Дружитимемо. Дитинство та юність ми разом провели, хорошого було немало. От на згадку про це і дружитимемо з тобою.

Пам’ятай, Гришо, у нас тут колектив міцний, згуртований: якщо ти людина здорова, якщо нам допомогти хочеш, та й сам повчитися, – приїжджай, а ні – подумай. Зірвешся з Москви, кімнату втратиш, потім шкодуватимеш.

Тетяна Баскакова.

Південноуральськ, Лісова вулиця, 7».

21
ВЕРСІЯ НІКІТІНА

Відклавши вбік блакитний конверт, Каширін сказав:

– Так… Життя людське. – І після паузи: – Я слухаю тебе, Степане.

І по тому, як він це сказав, Нікітін зрозумів, що лист Баскакової зворушив його своєю теплотою і щирістю.

– Поки що хорошого мало, Сергію Васильовичу. Якщо побудована нами версія правильна і Гонзалес (хоч я впевнений, що він такий же Гонзалес, як я принц датський) і Гонзалес з документами інженера Ладигіна поїхав до Південноуральська, – не жити цій жінці, Тетяні Баскаковій, коли ми вчасно не вживемо необхідних заходів. Гіпотеза перша: Гонзалес не знає про існування Тетяни Баскакової. Вона чекає людину, з якою зв’язана майже вся її юність, і раптом… приїжджає інша, зовні схожа на знайомого з дитячих років Гришу Ладигіна, але чужа, невідома їй людина. Сумніваюся, щоб при першій же зустрічі Баскакова не виказала йому свого недовір’я. Крім того, її звуть Таня, а по татуїровці Ладигіна їм це ім’я знайоме. Вже одного цього досить, щоб вони вбили її.

Гіпотеза друга: Гонзалес знає про існування в Південноуральську Тані, вона єдина людина, яка може його викрити. Тоді спільник Гонзалеса чи він сам напередодні своєї офіційної появи в Південноуральську вбиває її. Тут мова йде про нове озброєння, до серійного випуску якого приступив завод. Велика гра і крупна ставка. У такій грі їх не зупинять ніякі перешкоди.

– Коли, за твоїми розрахунками, Гонзалес виїхав до Південноуральська? – спитав Каширін.

– Він виїхав дев’ятого числа, одинадцятого у нього пересадка в Челябінську, сьогодні рано-вранці він повинен бути в Південноуральську.

– Я чекаю повідомлення з Південноуральська з хвилини на хвилину, – сказав, подивившись на годинник, Каширін. – Там люди досвідчені, і всіх необхідних заходів буде вжито. Ізолювати Гонзалеса не можна. Вони діють так впевнено, ніби на заводі чи десь поблизу у них є агентура. Це треба перевірити дуже уважно і тільки тоді вживати потрібних заходів. Якщо становище ускладниться, доведеться тобі, Степане, виїхати до Південноуральська.

– Я думав про це, – сказав Нікітін і спитав: – Ви говорите, Сергію Васильовичу, «вони», «у них». Кого ви маєте на увазі?

– Те, що так званий Гонзалес діє не один, це для нас з тобою ясно. Але… які факти свідчать проти Едмонсона? – несподівано запитав Каширін.

– Прямих доказів проти Едмонсона немає. Але побічні докази, різні факти в їх взаємозв’язку з обставинами справи свідчать проти Едмонсона. У перший же день свого приїзду Гонзалес зустрічається з Едмонсоном. Останній разом з Гонзалесом виходить з готелю з великим пакунком, загорнутим у сірий обгортковий папір. У цьому пакунку, до речі, могло бути мисливське спорядження. Далі: не бачачись ні з ким із своїх співвітчизників, Гонзалес четвертого січня виїжджає нібито на полювання. Того ж дня Едмонсон також їде з Москви і згодом відмовляється дати пояснення, де він був усі ці чотири дні. До місця пригоди ведуть сліди «Олімпії», кинутої потім на Ваганьковському кладовищі, під її сидінням знайдено сигарету «Фатум», а сигарети цієї марки, крім Гонзалеса, курить тільки Едмонсон. Того дня, коли в Глухівському лісі знайшли тіло Гонзалеса, Едмонсон повертається до себе в готель і віддає в хімчистку пальто, на якому велика масна пляма. Працівник хімчистки вважає, що ця пляма автолова. У «Олімпії» протікає картер. Можливо, Едмонсон підліз під машину, щоб підтягти болти картера, і забруднив пальто. Потім, щоб встановити свою непричетність, Едмонсон передає до редакції статтю, в якій він розповідає мало ймовірну історію про те, де він був ці чотири дні.

– Це все?

– Поки що все.

– По перше, у Гонзалеса не було мисливського спорядження. В усякому разі в день його приїзду митний огляд цих речей не виявив. Мисливське спорядження могло бути доставлене іншими каналами і, звичайно, минувши Гонзалеса. Я схильний думати, що Едмонсон справді одержав від Гонзалеса посилку з сигаретами «Фатум». По-друге, як усе це пов’язується з твоїм припущенням, що Едмонсоном нас намагаються збити з пантелику? Пам’ятаєш? Ти говорив про це лише кілька днів тому.

– В нашій справі не надавати значення інтуїції, професіональному чуттю, було б помилковим, але факти є факти й ігнорувати їх ми не маємо права.

– Факти чи фактики?

– Я говорю про факти.

– Але ти випускаєш з уваги одну дуже важливу обставину: якщо твоя версія правильна і Гонзалес справді вбив інженера Ладигіна, то хтось же повинен був підготувати це вбивство. Значно простіше було б для іноземної розвідки скомпрометувати Ладигіна і, шантажуючи його, примусити працювати на себе, так же? Отже, перед тим, як убити Ладигіна, була зроблена спроба, і, я думаю, не одна, купити його або залякати. Потім, коли ця спроба не дала бажаних наслідків, був розроблений план убивства і підміни Ладигіна. План цей виношувався довго і готувався не менше. Їм треба було підшукати для підміни хоча б відносно схожу на Ладигіна людину. Треба було, щоб ця людина добре знала російську мову й мала б спеціальну технічну освіту, інакше такий, я дозволю сказати «інженер» був би викритий в перший же день свого перебування на заводі. Кореспондент «Марсонвіль Стар» Уільям Едмонсон з’явився у Москві двадцять третього грудня. Постає питання, чи міг Едмонсон за два тижні свого перебування у Москві познайомитися з Ладигіним, завоювати його довір’я і навіть запросити його на полювання? Ні, Степане, безумовно, не міг. Ось чому, не ігноруючи побічних доказів проти Едмонсона, треба зробити деякі поправки в твоїй гіпотезі. Ні Гонзалес, ні тим більш Едмонсон – не головні фігури цієї складної, заплутаної гри. Не вони підготували і здійснили цей злочин. Ми не повинні випускати з поля зору Едмонсона, бо деякі факти справді свідчать проти нього, але наше завдання виявити і знешкодити головну фігуру, яка поки що залишається у тіні.

Постукавши, увійшов капітан Гаєв і поклав перед полковником на стіл кілька телеграм. Каширін мовчки переглянув їх і одну телеграму простяг Нікітіну.

«Доярка Явдоха Шатілова працює колгоспі „Нова праця“ голова Горєлов станція Степ Далекий крик Райсільгоспвідділом Ситечко», прочитав Нікітін.

– Товаришу Гаєв, сьогодні ж виїжджайте на станцію Степ Далекий. Уточніть, чи був у колгоспі «Нова праця» Уільям Едмонсон, коли він прибув, за яких обставин і коли виїхав назад. Постарайтеся вкластись у два дні, – розпорядився полковник і жестом відпустив Гаєва, бо пролунав нетерплячий дзвінок міжміської станції. Полковник узяв трубку.

Говорив Південноуральськ. Начальник райвідділу підполковник Гасиар’ян повідомляв:

– Інженер Ладигін Григорій Іванович не приїжджав. Заводоуправління чекає його прибуття п’ятнадцятого числа. Всіх необхідних заходів вжито.

– Дякую за оперативність, Аветісе Аракеловичу. Прошу в цьому питанні підтримувати зв’язок. Головне – Баскакова! За її життя відповідаєте ви персонально. До побачення! – І, поклавши трубку, полковник сказав Нікітіну:

– Якщо твої прозрахунки правильні і Гонзалес з документами Ладигіна справді виїхав з Москви дев’ятого, то де ж він?

Нікітін розвів руками.

– Він або в Південноуральську і не прийде в заводоуправління доти, поки не усуне зі свого шляху Баскакову, або у нього є проміжна явка, – висловив свою думку Нікітін.

– Явка, кажеш? – повторив полковник. – А якщо Гонзалес і є «своя людина», про явку якої запитував Ебергарда Ценсера агент 777?

– Що він показав на допиті?

– Прізвище його Теплов. Закинутий гітлерівською розвідкою на Урал ще в сорок першому році. Переданий організацією Гелена новому хазяїнові. В середині минулого року його забезпечили рацією. Зв’язок з доктором Кенігстоном здійснював через Ебергарда Ценсера. Теплов передавав відомості економічного характеру, але головне його призначення – зв’язок Ценсера за допомогою рації з агентурою, що прибувала. Я думаю, що Гонзалес і прямує в селище Заозерне до Теплова. Два дні тому Ебергард Ценсер попередив Теплова, що «своя людина» виїхала на Урал.

– Можливо, – погодився Нікітін і спитав: – Я вам, Сергію Васильовичу, більше не потрібен?

– Поки що ні, – відповів Каширін і, знявши трубку, набрав номер телефону генерал-майора.

Тим часом Нікітін розшукав капітана Гаєва у кабінеті керуючого справами. Капітан замовляв квиток на поїзд до станції Степ Далекий.

– Коли відходить твій поїзд?

– Години через дві.

– Так зайдімо до мене, – запросив його Нікітін. Коли вони сіли на диван і закурили, Нікітін сказав: – Ну, Колю, розповідай усе, що тобі вдалося з’ясувати з приводу «Олімпії».

– Історія довга, – почав Гаєв. – У лютому сорок п’ятого року слухач академії імені Фрунзе капітан Антонов сплатив московській таможні мито за машину Оппель «Олімпія» і одержав міський номер в автоінспекції. Зараз підполковник Антонов служить у Новочеркаську. Вчора я зв’язався з ним по телефону і довідався, що в сорок сьомому році він продав «Олімпію» токареві заводу «Серп і Молот». Прізвище покупця він забув, але пам’ятає, що угоду вони оформляли в третій нотаріальній конторі. У конторі я відразу взнав прізвище нового власника машини, – це був Фетісов Іван Васильович. Я проїхав на завод і познайомився з інженером Фетісовим.

– Стривай, ти ж сказав, що продав токареві, – поправив його Нікітін.

– Капітан Антонов за цей час став підполковником, а токар Фетісов – інженером. Люди виросли, змужніли, а «Олімпія» спрацювалась і стала придатною хіба що на звалище. Фетісов купив собі «Победу», а стареньку «Олімпію» подарував знайомому хлопчині з під’їзду свого будинку фезеенникові Володі Лещуку. Володя, маг і чарівник у галузі техніки, сам відремонтував машину і проїздив на ній близько чотирьох років, поки не надумав купити «Москвича». Лещуку не вистачало трьох тисяч, і він вирішив продати «Олімпію». Він ще раз полагодив машину, пофарбував її й привіз на Коптєвський базар, але в магазині рішуче відмовились ставити цю «зелену антилопу» на комісію і запропонували вивезти її на автомобільне кладовище.

– А опинилася вона на Ваганьковському! – вставив Нікітін.

– Точно. Коли Володя Лещук уже збирався виїжджати з Коптєва, до нього підійшов громадянин і запропонував за машину три тисячі карбованців. Лещук тут же одержав гроші, громадянин сів у машину й поїхав. Оформлення угоди вони призначили на понеділок наступного тижня. Лещук у призначений день чекав його у нотаріальній конторі дві години, але громадянин так і не з’явився.

– Ти, Колю, майстер жили вимотувати! Хто ж був цей новий власник «Олімпії»? – спитав Нікітін.

– Володя каже, що він назвав себе Васильєвим. За його описом, це маленький, кремезний чолов’яга, в літній шкіряній тужурці на блискавці і теплій ушанці. Рудоволосий, неголений з світлими очима і густим ластовинням на обличчі. Лещук звернув увагу, що коли рудий сів за руль і спробував ножне гальмо, він натиснув педаль каблуком, а носок його чобота був неначе порожнім. Рудий йому пояснив, що «відморозив пальці, довелося відтяти». Оце і вся історія «Олімпії», розпочата підполковником Антоновим, продовжена інженером Фетісовим і закінчена знатним токарем Володимиром Лещуком.

– Ти ж сказав, фезеешником…

– То було чотири роки тому, а тепер Лещук знатний токар, – пояснив Гаєв.

Становище ускладнюється, виникла нова особа – веснянкуватий чоловік з обмороженими ногами.

22
ПАТРІК РОГГЛЬС

Збираючись побродити на лижах і до обіду повернутися в Москву, Машенька і Роггльс зустрілися на вокзалі. День був святковий, пасажирів багато, у вагоні електрички довелося весь час стояти. Вони дуже змерзли і навіть по дорозі на дачу, бігаючи наввипередки, довго не могли зігрітись.

Білясте, імлисте небо, підсвічене багряним сонцем, обіцяло вітер. На дачі було холодно і непривітно. Машенька з ногами залізла в крісло, накрилася пледом і спостерігала за Роггльсом. Укладаючи над скіпкою і берестом дрова, Патрік розповідав:

– Ще хлопчиком я жив на півдні у батькового брата Едда. Там у скотарів я багато чому навчився, зокрема і розпалювати сирі дрова. Дивись, вони зараз спалахнуть, мов порох. – І справді, вогник побіг попід дровами, і незабаром їх охопило полум’я.

Стежачи за вмілими, вправними рухами Патріка, Машенька відверто любувалася ним, і в той же час їй здавалося, що Патрік чимось схвильований, але намагається приховати це.

– До речі, – згадала вона, – дай, будь ласка, сумочку, я похвалюся своїми успіхами!

Роггльс подав їй сумочку і сів поруч. Машенька витягла ролик пропиленої плівки і, показуючи кадри негатива, пояснювала:

– Дивись, Пат, це наш будинок. Я фотографувала його від Устинського мосту. Це діти на санчатах. А це голуб миру, він сів на ствол гармати біля музею Революції, і я встигла його захопити в кадр. Вийшов символічний знімок! Ось репродукція портрета, що висить у батька в кабінеті.

– Ти, Машенько, справді, робиш успіхи, – сказав задоволено Роггльс, проглядаючи негатив. – Коли щире перо журналіста підкріплює гостре око фотографа, народжується правда такої викривальної сили, від якої нікуди не дінешся. Поки ти досконало оволодієш мовою, фотокамера буде твоєю професією. Доповнюючи одне одного, ми працюватимемо разом. Ти мусиш кожного дня по кілька годин займатись фотографією. У нас, Машенько, залишається мало часу, дуже мало, – підкреслив він.

– Я тільки не розумію, Пат, чому ти наполягаєш на тому, щоб я працювала з цією «іграшкою». У мого «Федика» більший кадр, і він надійніший в роботі.

– Навчившись працювати цією камерою, ти легко оволодієш іншою. Крім того, у «Мінокса» є одна величезна перевага. Камера менша за твою пудреницю і легко вміщається в сумочці. З такою «іграшкою» можна пролізти всюди. Фотокореспондентів у нас багато, конкуренція скажена, з фотокамерою майже нікуди не можна потрапити, молодчики з приватних агентств оберігають від репортерського ока все те, що ховається за «буржуазною мораллю» і «приватною ініціативою». Пам’ятаєш, я тобі, Машенько, якось говорив, що ця камера має свою історію?

– Так, пам’ятаю. Ти обіцяв розповісти.

– Ця камера була у кореспондента Джо Сендерса. Заховавши «Мінокс» під устілку в каблук черевика, Джо пройшов рентгеногляд і пробрався в окружну тюрму Спікенбурга як свідок страти гангстера Віллі Форбса. Зробивши знімок в момент страти, Джо викрив підміну. За великий хабар Форбс опинився на волі, а замість нього був страчений хлопець, що вкрав з комори фермера шматок обгризеного пацюками бекону.

– Який матеріал для повісті! Гангстер, професіональний грабіжник і вбивця – на волі, а жебрак, голодна людина, що вкрала шматочок свинини, – на електричному стільці!

– Ні, Машенько, не це тема моєї повісті. Мої задуми ширші й значніші! – сказав Роггльс і, діставши блокнота, прочитав. «…Зрозуміло, що „всю правду“в пресі розповісти і не можна, але як відносно того, щоб розповісти тільки правду?». Це писав О’Генрі – мій улюблений письменник. О’Генрі хотів сказати правду про буржуазне суспільство вустами людини, що опинилася на безлюдному острові серед океану, без всякої надії вибратися звідти. О’Генрі не вдалося здійснити цього задуму, і мені хочеться зробити це за нього…

Весь захоплений цією думкою, схвильований Роггльс говорив:

– Ватажок МОБ’у, скажімо Джо Флінт, мандруючи на власній яхті, зазнає аварії. Одному тільки Флінту пощастило врятуватися на безлюдному острові без ніякої надії на те, щоб повернутися на континент. Ти, Машенько, знаєш, що таке МОБ?

Машенька заперечливо похитала головою.

– На жаргоні МОБ – це ватага, підпільний «синдикат» таємних гангстерських співтовариств. І ось Джо Флінт, – продовжував Роггльс, – ватажок МОБ’у, прекрасно розуміючи, що він уже ніколи не зможе вибратись із цього острова, залишившись на самоті з своєю совістю, пише свою історію без прикрас і літературного перманенту. Флінт пише правду про зв’язки «синдикату» гангстерів з поліцією, фінансовими магнатами, церквою і пресою, – радіо і телебаченням, кіно і театром. Ти знаєш, Машенько, я вже дещо зробив, я написав план і ескізно кілька розділів. Під час наступної нашої зустрічі я прочитаю, тобі уривки. Добре, моя маленька, кохана дружинонько? – Роггльс обняв її так, що захопило дух, але й ця ласка не пригасила її тривоги.

– Пат, у тебе щось трапилось, і ти від мене це приховуєш, – сказала вона, допитливо дивлячись йому в очі.

– Ні, у мене все в порядку. Дай мені цей негатив, я замовлю відбитки, – сказав Роггльс і, згорнувши в ролик плівку, поклав її в кишеню. – Ти зігрілась?

– Цілком. – Машенька зіскочила з крісла і розправилась після незручного сидіння.

Роггльс приніс лижі з жорстким кріпленням і приготував їх. Машенька скинула шубку, повернувши Патріка спиною до себе, одягла лижні штани, поверх блузки товстий з верблюжої шерсті світер і вибігла з лижами на ганок. У цьому спортивному костюмі вона здавалася меншою і по-хлоп’ячому незграбною.

Вони йшли просікою, потім лісом і вийшли до Серебрянки. Літньої пори заросла осикою Серебрянка і справді мов срібна стрічка вилася між крутими, обривчастими берегами. Взимку, в недільний день сюди збиралися лижники. На берегах Серебрянки було досить природних перешкод для того, щоб любителі слалома могли вдосконалювати свою техніку.

Під промінням сонця імла порідшала. Мороз слабішав. Здіймався вітер. Дихалося легко, і чисте повітря п’янило, немов молоде вино.

Машенька ледве встигала за Патріком. Ось вона побачила його чорний пуловер з вишитою на спині білою яхтою – це був девіз його клубу – потім Патрік мелькнув серед ялин на крутому березі, щось вигукнув, плигнув униз, і Маша загубила його з поля зору.

Коли вона підійшла ближче до обриву і подивилась униз, Патрік був уже далеко. Здіймаючи хмари сніжного пилу на крутих поворотах, він швидко спустився на кригу, майже без усяких зусиль, силою розбігу вирвався на протилежний похилий берег Серебрянки і, повернувши назад, швидко йшов берегом енергійним, легким кроком. Склавши долоні рупором і дратуючи її, він гукнув з протилежного берега:

– Боягузка! Маша боягузка! Боягузка!

Слова Патріка хльоснули її, мов батогом. Вперто зціпивши зуби, з сльозами образи на очах, Маша підійшла до самого краю урвища і, переслідувана вигуками Патріка, рішуче кинулась униз.

У вухах її свистів і вив вітер. Дрібний сніжний пил різав обличчя. Назустріч з карколомною швидкістю мчали ялинки, кряжисті сосни і кореневища. Від стрімкого спуску захоплювало подих, і водночас Машеньку сповнювало почуття радості. З неприхованим торжеством вона подивилася на протилежний берег, туди, де стояв, спостерігаючи за нею, Патрік, але в цю мить прямо перед нею, зовсім близько, опинилась сосна… Маша зробила різкий рух ліворуч, інстинктивно нахилилася в бік повороту і, втративши рівновагу, впала, зарившись у сніг… Коли минуло перше відчуття переляку і Машенька розплющила очі, Патрік був коло неї. Зробивши спробу підвестися, Машенька відчула різкий біль у кісточці лівої ноги. Намагаючись усміхнутися, вона сказала:

– Пат, у мене щось з ногою… Дуже болить…

Роггльс зняв з її ніг лижі і допоміг підвестися. Біль був нестерпним і, хоч як Машенька намагалася оволодіти собою, вона не втрималась і розплакалася. Скинувши лижі, Роггльс узяв її на руки і почав підніматися вгору.

Нога дуже боліла, але почуття образи було сильнішим. Машенька ніби бачила себе збоку на руках Патріка, безпомічну і смішну в хлоп’ячому вбранні, і свідомість цього робила її стан нестерпно тяжким і безглуздим.

Лижі довелося закопати в сніг. По дорозі на дачу Патрік часто відпочивав. Незважаючи на його ввічливу посмішку, Машенька прекрасно бачила, що він був розлючений невдачею.

Добралися вони не скоро. Дрова в печі згоріли, але в кімнаті було тепло. Поклавши Машеньку на диван, Патрік зняв з ноги черевик і шерстяну шкарпетку. У кісточці була невелика припухлість. Обмацавши ногу, Патрік сказав:

– Розтягнення зв’язки. Я тобі туго забинтую ногу, і ти зможеш ходити.

Коли Патрік бинтував їй ногу, біль став зовсім нестерпним. Машенька з усіх сил кріпилась, але, побачивши на обличчі Патріка іронічну посмішку, мимоволі сплакнула знову.

– Зі мною це траплялося не раз. Боляче, я знаю, але ніхто ще не вмирав від розтягнення зв’язок. – У голосі Роггльса Маша почула покровительські, відверто іронічні інтонації. – Ти багато і часто говориш про силу характеру, – продовжував Патрік. – Де ж ця сила? Ревеш, як примхливе дитя!

Маша відсторонила Патріка, сама наділа шкарпетку і насилу натягла черевик. Посміхаючись і потай стежачи за нею, Патрік сів у крісло і відчинив дверці груби. Від гарячого вугілля, ледь оповитого попелом, ішла гаряча суха хвиля. Він налив собі чарку коньяку і, випивши його, сказав:

– За твоє здоров’я, Машенько! – І коли настрій став благодушніший, додав: – А трапилося справді щось таке, що рішуче змінює всі наші плани. В один день дві неприємності.

Маша ледве добралася до крісла й сіла напроти Патріка.

– Я тебе, Пат, кілька разів питала, і ти мовчав.

– Так, мовчав. Я не хотів псувати нашу прогулянку.

– Що ж трапилось?

– Ти знаєш, наприкінці цього місяця у мене кінчається паспорт. Вчора я пішов у посольство поговорити з приводу тебе. Думаю, що заперечень не буде. Ось заява про надання тобі візи, підпиши її. – Патрік вийняв складений вчетверо аркуш паперу і простяг його Маші.

– Пат, що трапилося? – не дивлячись на заяву і дедалі більш тривожачись, запитала Маша.

– Вони не хочуть продовжити паспорт. Сенатська комісія вимагає мого негайного повернення на батьківщину.

– Це перша неприємність, до якої ми з тобою, Пат, були підготовлені, а друга? – опанувавши себе, спитала вона.

– Друга, це те, що трапилося з тобою сьогодні.

– Про мене, Пат, не турбуйся, це дрібниця.

– Ні, Машенька, це не дрібниця! – перервав її Роггльс. – Для мене це велика неприємність. Я переоцінив твої можливості. Ти слабенька дівчинка. У тебе очі на мокрому місці і зовсім немає мужності, без якої не може прожити на моїй батьківщині жодна чесна людина, якщо вона хоче залишитися сама собою.

Маша відчула таку жорстоку образу, якої ще не зазнавали ніколи в житті. І щоб стримати себе, вона до болю закусила губу.

– Ти говорила, – продовжував Роггльс, – що хочеш рівної частки в тому, що мене чекає на батьківщині. А мене чекає не золотий пісок на пляжі Альтаїра, а жорстка тюремна койка. Не дансинги Марсонвіля, а нерівна боротьба. Мене битимуть не один раз, я це знаю, але якщо кожен синець утверджуватиме нове слово правди, я все знесу, чого б не мені не коштувало. Ти намріяла собі багато романтичного, це властиво юності. Але в тому, що нас з тобою чекає, мало романтики. Ти так само, як і я, нюхатимеш хлористе вапно тюремних вбиралень. І разом зі мною, мріючи про чашку гарячої кави, давитимеш паразитів десь у смердючих бараках Спікенбурга. І все це в ім’я того, щоб сказати правду простій людині моєї країни, – він налив собі чарку коньяку, випив його одним духом і, розкривши ніж, зайнявся апельсином.

– Ти кажеш, Патріку, що я намріяла романтичних нісенітниць… Це неправильно. Я вмію тверезо дивитись на речі, прекрасно розумію, що мене чекає на твоїй батьківщині, і свідомо йду на це. Погано, що ти втратив віру в мене.

– Я не втратив віру, але… усумнився в тобі…

– Це погано. Ти мусиш вірити в мене так, як я вірю в тебе. Якби ти дав мені доручення, сказавши, що тебе мордуватимуть, може, вб’ють, але так треба… Я б пішла і, не задумуючись, виконала все те, що ти від мене вимагав, бо я вірю в тебе, Патріку.

– Бачиш, Машенько, – вже лагідно сказав Роггльс, – я старший за тебе на дванадцять років, це покладає на мене великі обов’язки. Раніше, ніж ми з тобою ступимо на землю моїх предків, я повинен переконатися в тому, що ти приживешся на цій чужій для тебе землі, що тебе не зламає перший же вітер негоди.

– Випробуй мене, Патріку, випробуй мою мужність. Ти побачиш, я сильна. Я Крилова! Ми од вітру не гнемося. – Машенька сказала це так проникливо, з такою силою переконання, що Патрік мимоволі пригорнув її до себе й урочисто, немов скріплюючи клятву, поцілував її в лоб.