Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

12
«ОЛІМПІЯ»

Полковник Каширін прокидався рано і одним із перших приходив на роботу; це стало для нього звичкою. В ранкові години робота спорилася, думка працювала чітко і гостро, тому найважчі питання дня він з вечора відкладав на ранок.

Сьогодні полковник прийшов ще раніш, ніж звичайно, і здивувався, заставши у себе в приймальній Нікітіна. Він з цікавістю глянув на майора і зрозумів, що в цю незвичну пору його привели сюди невідкладні справи.

Вони сіли на диван. Бачачи, що Нікітін чимсь стурбований, полковник навмисне не сідав за письмовий стіл. Так було краще, і розмова могла бути безпосереднішою і простішою.

Каширін закурив і, знаючи, що Нікітін у хвилини особливої зосередженості любив, як він казав, подимити, запропонував майорові цигарку.

Нікітін послідовно розповів усі події вчорашнього вечора. Поки що це були тільки факти. Полковник чекав узагальнень і висновків.

Говорити вміє багато хто, вміння слухати – якість, властива небагатьом. У полковника ця якість була розвинута дуже добре. Нікітін відчув, як кожне його слово, мов зерно, падаючи на родючий грунт, проростало паростком зустрічної думки, живої і плодотворної.

– Молодшому компаньйонові торговельної фірми не обов’язково знати мову тієї країни, куди комерсант виїжджає у справах фірми. Якусь іншу далекоглядну мету очевидно, мали ті, що надсилали сюди людину, яка прекрасно володіє російською мовою. – Розвиваючи свою думку, підкріплюючи її істотними доказами, Нікітін приходив до ряду висновків. – Досконало володіючи російською мовою, Гонзалес старанно приховував це від людей, що оточували його. Знання мови свідчить, що Гонзалес або раніше довго жив у нашій країні, або пройшов тривалу спеціальну підготовку. Висновок перший: Гонзалес був направлений до Радянського Союзу з певним оперативним завданням.

Прикуривши цигарку від першої, Нікітін продовжував:

– Організація багатолюдної зустрічі з залученням закордонних журналістів і наступні відгуки в газетах свідчать, що на досить звичайному факті приїзду представників комерційних фірм було зроблено навмисний, а не випадковий акцент. Першого ж дня після приїзду Гонзалес, узявши таксі, їздив кудись і повернувся пізно. Третього числа, приїхавши на Київський вокзал, Гонзалес добре орієнтувався і точно знав розпис приміських поїздів. Можна зробити висновок, що Гонзалес виїхав за вже знайомим маршрутом. Обід з Едмонсоном мав характер демонстрації на одному фланзі, в той час як рішучі дії готувалися на другому. Я схильний думати, що Едмонсоном нас намагаються збити з сліду.

Каширін встав, пройшовся по кабінету, зупинився біля вікна, погладжуючи виголене підборіддя, потім мовчки відчинив сейф і, діставши блокнот, переглянув свої нотатки.

– У твоїх висновках, Степане, не все бездоганно. Відомі факти ти намагаєшся підпорядкувати заздалегідь надуманій версії. Це не об’єктивно, а значить, може призвести до помилкових тверджень.

– Наприклад?

– Наприклад, навмисний акцепт на прибутті в нашу країну Мехії Гонзалеса. Ти вважаєш, що за цим криється якась провокація. Яка? «Діячі плаща і кинджала» уникають сенсацій, вони воліють лишатися в тіні. У цьому питанні ти мало переконливий, в інших… Учора в зв’язку з подією в готелі я запитав про всі пригоди по місту й області за останні три дні. За цей час у нас було лише п’ять пригод. Я думаю, що одна з них тебе зацікавить: знайдено покинуту автомашину без номера, іноземної марки «Олімпія». При її огляді між спинкою і подушкою переднього сидіння знайдено сигарету марки «Фатум».

– Машина залишена на Київському шосе! – впевнено сказав Нікітін.

– Диявольська проникливість! Крім сигарети, хтось залишив свою фотокартку з дружнім написом: «Дорогому Степанові на добру згадку», – іронічно сказав Каширін.

– Віддаю належне вашому гумору, Сергію Васильовичу, але…

– Але машину покинуто біля Ваганьковського кладовища, – перебив його Каширін. – Зараз «Олімпія» стоїть на подвір’ї сто двадцять четвертого відділення міліції.

– Дозвольте поїхати подивитись?

– Їдь. Можеш взяти з собою капітана Гаєва, – дозволив полковник.

Коли майор Нікітін і капітан Гаєв їхали через усю Москву в Краснопрєсненський район, Нікітін з закритим ротом наспівував марш, імітуючи якийсь духовий інструмент. На щастя, це з Нікітіним траплялося рідко. Музикальний слух у нього був не дуже тонкий, тому капітан Гаєв, палкий любитель музики, кидав на нього благальні погляди. Та маршоподібні звуки, що нагадували скрегіт трамвая на повороті і гуркіт штампувальної машини, тривали доти, поки вони не прибули на місце.

Нашвидку оглянувши машину на подвір’ї міліції, Нікітін обурений пішов до начальника відділення.

– Який кретин протер усю машину бензином? – різко спитав він.

– Той кретин, якого ви, очевидно, розшукуєте! Він не такий дурний, як ви думаєте, і не залишив для нас своєї «візитної картки» в машині, – відповів начальник відділення.

Почувши за останні півгодини вже другий натяк на власну недалекоглядність, Нікітін не витримав і розсміявся. Начальник відділення розгублено втупився в нього очима, потім оглянув свій мундир, думаючи, що може він викликав сміх майора. Та мундир був у порядку. Тоді начальник відділення, так і не догадавшись про причини сміху Нікітіна, невдоволено сказав:

– Що тут смішного?

Смішного, справді, нічого не було. Але те радісне піднесення, яке відчуває мисливець, ідучи по сліду обережного і небезпечного звіра, відчував зараз і Нікітін. Йому було весело, а вдаватися в подробиці не входило в його наміри, тому, подякувавши начальникові відділення, він вибачився за турботи і попрямував до машини, де його чекав капітан Гаєв.

– Їдьмо на Ваганьковське кладовище, з боку Звенигородського шосе, – сказав він шоферові і, відкинувшись на спинку сидіння, спитав Гаєва:

– Ваша думка, як спеціаліста?

– Машина цікава. Протектори спрацьовані, на задніх колесах ланцюги своєрідного малюнка. Прокладка картера мотора пропускає масло, тому на тривалих стоянках машини повинні бути масні плями, – відповів Гаєв.

Постовий міліціонер на Звенигородському шосе показав їм, де була знайдена машина. Тут справді були плями. Залишений слід наводив на думку, що «Олімпія» з’явилася з боку Окружної залізниці.

Вийнявши передбачливо взятий з собою план міста, Нікітін переконався в правильності своїх думок: невідомий водій «Олімпії», намагаючись заплутати сліди, перегнав машину з Київського шосе на Звенигородське і, оскільки закінчилося пальне, кинув її тут.

Завдання напрошувалося само собою: треба було повторити маршрут «Олімпії», але у зворотному напрямку.

Вони сіли в машину і по Звенигородському шосе поїхали в бік Окружної залізниці. Переїхавши Західну залізницю, потім запасні колії залізничного тупика, по Другій Магістральній, вузькій і нерівній вулиці, орієнтуючись на величний силует університету, вони виїхали на П’яту Шелепиху.

Тут непереборною перешкодою пролягла перед ними Москва-ріка. Мостів не було, а круті береги і річні причали виключали всяку можливість вибратись по льоду на протилежний берег.

Цим шляхом водій не міг провести «Олімпію» до Ваганьковського кладовища.

Повернули назад. Біля переїзду взяли праворуч. По Четвертій Магістральній, повз другий таксомоторний вантажний парк, «Победа» виїхала на Хорошевське шосе.

Проїхавши кілька кілометрів, вони зупинилися: праворуч широке шосе вело до Срібного бору, лівіше – кудись униз, до берега річки. Нікітін вказав ліворуч, і машина звернула на вибоїстий шлях, а через кілька хвилин вони виїхали до переїзду через річку.

На протилежному березі широко розкинулося приземкувате село Татарово.

Водій нерішуче загальмував, але, побачивши, як впевнено назустріч їм з протилежного берега виїхав на кригу самоскид ЗІС, навантажений цеглою, він повів машину до Татарова.

На лівій обочині, при в’їзді на берег, Нікітін помітив слід колеса з ланцюгом уже знайомого рисунка. Зупинивши машину, разом з Гаєвим він пройшов назад до сліду.

Очевидно, тут, біля переїзду, скупчувався вантажний транспорт. Поспішаючи перебратися на протилежний берег, водій об’їхав узбіччям затор і виїхав нижче на дорогу.

Нікітін і Гаєв пройшли вниз по сліду і переконалися, що це припущення правильне.

Постовий міліціонер побачив машину біля Ваганьковського кладовища близько шостої на світанку. Напередодні з одинадцяти годин ночі до четвертої ранку йшов сніг, отже, «Олімпія» пройшла тут учора після снігопаду, між четвертою і шостою ранку.

Повернувшись до своєї машини, вони розгорнули карту. Дальший маршрут «Олімпії» у зворотному напрямку їм уявлявся таким: з Татарова машина Рублевським шосе добирається до Кунцева, потім по Аміньєвському до Київського шосе. Десь у районі між Київським шосе і Московсько-Київською залізницею водій «Олімпії» зустрічався з Мехією Гонзалесом. Це припущення переходило у впевненість.

– Знаєте, капітане, я думаю, що нам треба повернутися в місто. «Олімпію» покинуто біля Ваганьковського кладовища між четвертою і шостою ранку. Нам треба насамперед з’ясувати, коли після чотириденної відсутності Уільям Едмонсон повернувся в готель.

– Але ж ви, Степане Федоровичу, схильні вважати Уільяма Едмонсона непричетним до цієї справи, – нагадав Гаєв.

– Це почуття підсвідоме, а факти говорять інше. Їдьмо. З’ясуємо це питання, порадимося з полковником, – сказав Нікітін. – А завтра вранці подивимось, що робиться на путівцях, що йдуть убік від Київського шосе.

– Чому ви вважаєте, що сліди треба шукати на путівцях? – з цікавістю спитав Гаєв.

– З трьох причин, – у роздумі відповів Нікітін. – По-перше, їм знадобилася машина, отже, їх зустріч була десь далеко збоку від залізниці. Машина – доказ, знищити цей доказ важко, і все ж таки вони скористалися нею. Цей риск був викликаний гострою необхідністю. Причина друга: машина у поганому стані і без номера. На магістральних шляхах «Олімпію» могли зупинити працівники відділу регулювання вуличного руху і перевірити документи, а це не входило у плани водія. Навіть переганяючи машину з Київського на Звенигородське шосе, водій, як бачиш, не скористався для цього кращим і найкоротшим маршрутом через центр, а повів машину важким кружним шляхом. І, нарешті, третя причина – ланцюги на задніх колесах. Їзда розбитими польовими дорогами змусила водія надіти їх, незважаючи на те, що ланцюги на колесах підкреслюють слід машини.

– Це мені зрозуміло, залишається неясним одне: як досвідчений і, мабуть, розумний ворог, старанно знищивши свої сліди, залишив такий важливий доказ, як сигарета «Фатум»? – спитав Гаєв.

– Я повторюю тобі те, що мені багато разів говорив полковник: «Якби ворог ніколи не помилявся, він був би невловимим». Сигарета випала з кишені і, провалившись між сидінням і спинкою, прилипнула знизу до дерев’яного бруска подушки, – пояснив Нікітін.

Вони розвернулися, знову повторили увесь маршрут «Олімпії», але вже в тому напрямі, в якому вона пройшла учора рано вранці, і через півгодини сиділи у вільному номері в готелі «Метрополь», де їх прийняв черговий адміністратор.

На питання, що цікавило Нікітіна, адміністратор повідомив:

– Уільям Едмонсон після чотириденної відсутності з’явився учора в сім годин п’ятнадцять хвилин ранку і зажадав ключ від свого номера. У Едмонсона був вигляд втомленої людини, що пробула тривалий час в дорозі. Журналіст пішов до себе в номер, а через деякий час подзвонив і попросив покоївку здати в чистку його пальто. Пальто я бачив, воно сильно пахло бензином. Я думаю, що Едмонсон намагався бензином вичистити жирну пляму.

– Скажіть, а чому ви так точно визначаєте час появи Едмонсона? – запитав Нікітін.

– Тому що, розписуючись в отриманні телеграми, я подивився на годинник і проставив час якраз в ту мить, коли Едмонсон звернувся до мене за ключем від кімнати.

Тут було над чим подумати: Едмонсон єдина людина, з якою мав справу в Москві Гонзалес. В день зникнення комерсанта зник і Уільям Едмонсон. Сигарети «Фатум» палить Едмонсон і цієї ж марки сигарета виявлена в «Олімпії». Нарешті, машину водій кинув біля кладовища між четвертою і шостою ранку. А Едмонсон повертається в готель о сьомій п’ятнадцять ранку з масною плямою і слідами бензину на пальті.

Докази були явно проти Уільяма Едмонсона.

13
СОН

Був пізній вечір. Сюди, на дев’ятнадцятий поверх, не долинав гомін міста. Ніби зрима, тиша цього вечора давала повний простір думці. Андрій Дмитрович працював у себе в кабінеті. Вдома, в години дозвілля, він писав книгу для юнацтва про російських умільців-зброярів. Пролунав телефонний дзвінок. Крилов узяв трубку і, упізнавши голос подруги дочки, Люби Гараніної, здивувався. Прямо перед ним на листку настільного календаря було написано:

«Тато!

Я пішла в консерваторію на симфонічний концерт.

Будь ласка, повечеряй сам. Усе приготовано.

Маша».

Андрій Дмитрович був в повній упевненості, що дочка пішла на концерт разом з Любою.

– Так, Любаша, я тебе слухаю, – відповів він, не приховуючи свого здивування.

– Моя Красуля удома? – запитала дівчина.

– Ні, Любушка, твоєї Красулі удома немає, вона в консерваторії на концерті.

– А ви, Андрій Дмитрович, зайняті? До вас можна піднятися? Дуже треба. Я говорю знизу, з вестибюля.

Було шкода цього вечора, робота йшла на відмінно, тому, трохи зачекавши з відповіддю, Крилов сказав:

– Добре, Люба, піднімайся, – і поклав трубку. Він ледве встиг зібрати листки рукопису, як біля вхідних дверей пролунав дзвінок.

Впустивши Любу і допомагаючи їй зняти шубку, Крилов запитав:

– Чому ти називаєш дочку Красулею? Здається, це звучить недобре, я б сказав, іронічно.

– За душевну її красу, Андрію Дмитровичу, – відповіла дівчина і почервоніла.

– Душевна краса людини, Любо, – скромність. Вона не потребує ярлика. «Красуля», – ще раз повторив він і посміхнувся. – Немов кличка корови або кози!

– Добре, Андрію Дмитровичу, більше не буду, – сказала Люба і почервоніла ще більше.

– Проходь, сідай, – запросив дівчину до кабінету Крилов і додав: – Чаю зігріти, га? З морозу?

– Ні, спасибі. Я до вас у справі.

– Склянка чаю справі не зашкодить. Ну як хочеш.

Настала тривала, ніякова пауза. Люба довго водила пальцем по ручці крісла, насупивши брови, і так зосереджено, ніби для того тільки й прийшла; зрештою, зібравшись із силами, сказала:

– Я до вас, Андрію Дмитровичу, з приводу Маші…

У Крилова неспокійно тьохнуло серце, але, нічим не виказуючи свого хвилювання, він запитав:

– Погано складає заліки?

– Ні, вона складає краще за всіх. Я була у секретаря комсомольського комітету, ми порадились, і він доручив мені поговорити з вами. Машенька закохалася, – раптом сказала вона. – Ви знаєте, Андрію Дмитровичу, яка вона, коли чимось захопиться, вона вся тут, повністю, без остатку, немов одержима.

Відчувши в словах дівчини щось недобре, він, не забігаючи наперед, сказав:

– Нічого в цьому поганого не бачу. Цієї пори не минути й тобі. Кохання ніколи не принижувало людину. Воно вело її на великі діла, на подвиг.

– Так, але Машенька закохалася в іноземця.

«Ось воно що», подумав Крилов і занепокоївся ще більше.

Люба розповіла, як Машенька познайомилося з Роггльсом у Великому театрі, як розвивалося почуття дівчини, якими частими були їх зустрічі.

– Розумієте, – говорила вона, – можливо, в цьому немає нічого поганого, він – чесна, хороша людина. Треба мати багато мужності, щоб, як він, написати правду. Про нього ось і в наших газетах писали: «Прогресивний журналіст Патрік Роггльс перед судом реакції». Ось вирізка з газети, – я її для вас зберегла, – а ось його книга «Зрадники нації», – дівчина, діставши з сумочки статтю і книгу, поклала їх на стіл. – Розумієте, його навіть мати зреклася. Там, на батьківщині, його називають «Червоний Роггльс».

– Авжеж, звичайно… Всюди є хороші, чесні люди… їх навіть багато, цих людей, їх більше, ніж поганих… Але… – Крилов деякий час дивився, не читаючи, на газетну вирізку і барабанив пальцями по столу. Згодом важко зітхнув, усміхнувся і навіть спробував пожартувати:

 
«Что за комиссия, создатель,
Быть взрослой дочери отцом!»
 

– Сьогодні вона з ним у консерваторії, як його, – Крилов присунув до себе книгу і прочитав: – Патріком Роггльсом?

– Так. Вони зустрічаються майже щодня.

– Он як… Красивий хлопець… – непевно сказав Крилов, помовчав і додав: – Була б жива мати, вона б з нею ділилася.

– Вона б і мені нічого не сказала, але я знала про це знайомство і спитала сама.

– Що ж каже секретар комсомольського комітету?

– Розумієте, Андрію Дмитровичу, Рябінкін хороший хлопець, але любить він усе розкласти по поличках, а для даного випадку у нього полички не знайшлося…

– Любов до іноземця не вкладається на поличку, так? – додав Крилов.

– Саме так. Він говорить: «Ти, Любо, поговори з батьком, він член партії, академік, а я пораджуся з секретарем райкому».

– Я майже забув слова поета, але зміст цих рядків пам’ятаю добре: «Нa серце гаряче не можна в чоботищах». Ти, Любо, передай Рябінкіну, що тут потрібні ласкаві руки. У Маші сильний, палкий характер. Мати у неї така була. У сорок другому я був на фронті. Маші тоді було вісім років. Варя, дружина моя, закінчила курси медсестер, одвезла дочку до матері в Тулу й пішла на фронт. Вона сказала просто і ясно: «Це мій обов’язок». Ти ось кажеш, від Роггльса відмовилася мати, на батьківщині його чекає суд і, можливо, тюрма. Пройти з коханням шлях боротьби і знегод в ім’я правди – це майже подвиг. Треба, Любо, зрозуміти її і підтримати. Якщо він чесна людина. Словом, подумаємо, я з нею поговорю. Спасибі, що ти прийшла до мене, – Крилов підвівся і простяг дівчині руку.

Розуміючи, що Андрій Дмитрович хоче залишитись на самоті, Люба попрощалась і пішла.

Довго Крилов ходив по кімнаті. Скрипів паркет під його важкими кроками, і велика тінь металася за ним по стінах. Двічі підходив він до телефону, нерішуче знімав трубку і, подумавши, клав назад. Нарешті, наважившись, набрав номер:

– Здрастуй, Анастасіє Григорівно! Ти можеш під’їхати до мене?

Відчувши у голосі Крилова тривожні ноти, Шубіна спитала:

– Що в тебе скоїлось?

– По телефону всього не скажеш. П’ятдесят п’ятий автобус зупиняється біля самого будинку. Я чекатиму тебе.

– Добре.

Шубіна жила поблизу, на Солянці. Через півгодини ліфт підіймав її на дев’ятнадцятий поверх. Над дверима спалахували і миттю погасали номери поверхів.

Подвійні автоматичні двері ліфта відчинялися майже безшумно. Однак напружений слух Крилова вловив знайомий звук дверей, що зачинилися, і він вийшов назустріч Шубіній на площадку поверху.

– Що сталося? – стривожено спитала вона, заходячи до кабінету.

– Ти, мати, сідай, розмова у нас довга, – сказав Крилов і присунув Шубіній крісло.

Розмова справді виявилася тривалою. Що вони знали про Роггльса? Тільки ті скупі факти, які можна було почерпнути з газет. Чесна він людина чи авантюрист? Куди він поведе за собою просту російську дівчину? Маша не була вродливою. Покохавши, він справді відкрив усе багатство її душі, всю цільність і чистоту її пристрасної і сильної натури, чи, може, Маша цікавила його, як дочка відомого вченого, до праць якого за кордоном завжди виявляли підозрілий інтерес? Як складалася і формувалася свідомість самого Роггльса? Що передувало його сміливому виступу з словами правди на сторінках марсонвільської преси? Що це – мужність чи підступність? Чесність чи авантюризм?

Вислухавши Крилова, Анастасія Григорівна важко зітхнула, подумала і, різко опустивши долоні на стіл, ніби розрубуючи гордіїв вузол, сказала:

– Якщо хочеш відверто, Андрію Дмитровичу, то знай; у тому, що ти довідався про це не від рідної доньки, а від Люби, – винний ти сам. Тебе самолюбство заїло. Ти бачив, що з дочкою негаразд? Бачив! «На серце не можна в чоботищах!» кажеш. У чоботях не треба, а взагалі треба, та ще й як треба! Вона не маленька, розуміє, куди ця любов приведе, а все ж любить. Я її за це, за її кохання, поважати більше стала. Сильний у неї характер. Ти думаєш, вона красою його спокусилася?

Шубіна, взявши з стола книгу Роггльса, деякий час розглядала його портрет на обкладинці, потім рішуче заявила:

– Ні, Андрію Дмитровичу, «вона його за муки полюбила». Так, здається, у Шекспіра сказано.

* * *

Машенька повернулась додому о першій годині ночі. Почувши голоси за дверима батькового кабінету, вона пройшла у свою кімнату, намагаючись не стукати, роздяглася, не вмикаючи світла, і лягла.

Концерт закінчився об одинадцятій годині. З вулиці Герцена вони пішли пішки і більше години мовчки гуляли по набережній. Концерт, особливо заключна його частина, п’ята симфонія, справив на обох таке враження, що говорити не хотілося. Здавалось, усе було сказано, і краще, сильніше, не скажеш. Доля владно стукала на порозі її життя.

Машенька довго лежала з розплющеними очима, слухаючи приглушений голос батька за стіною. Непомітно підкрадався до неї сон…

Низький грудний голос батька переходить у гуркіт літавр. Тривожні звуки літавр усе наростають, попереджаючи про небезпеку, що насувається, про удари неминучої грізної долі. Вона і Патрік повільно сходять трапом на берег Марсонвіля. Зліва від них бронзові Марс і Меркурій, такі, якими їх змалював Патрік у своїх яскравих розповідях про батьківщину.

Порожньо і безлюдно у гавані. Тільки цеп поліцейських з наручниками в руках, а за ними мовчазні і потворні громаддя Марсонвіля.

Тривожно звучать літаври, мов глухі удари крові у скронях… Та ось скрипки, спочатку ледве чутно, потім все гучніше і виразніше пронизують звуки літавр… Патрік сидить біля стола поруч неї. Їх руки у стальних наручниках. Сліпучі прожектори спрямовані на їхні очі… З темряви вони чують голос сухий, ніби то скрипить дерево од вітру: «Скажіть, що це неправда!» Прожектори присуваються ближче, Машенька відчуває їх спопеляючий жар… Дедалі схвильованіше і тривожніше пронизують скрипки рокіт літавр, у їх звуках дедалі ясніше вчувається радість перемоги… І знову тема долі тривожно звучить в оркестрі, і знову вони в кімнаті і блакитний квадрат вікна закований важкими гратами. Скуті разом одним ланцюгом, вони стоять довго, можливо, кілька днів, їх ноги заклякли, і важка дрімота склепляє їх повіки, мов налиті свинцем… Перед ними у кріслі товстий чоловік без піджака, у підтяжках. Він шумно наливає содову воду з сифона в бокал і п’є… Ой, як хочеться пити!.. Ще більше – впасти на коліна, на підлогу і спати, спати… «Стенд ап!» [7]7
  Встати! (англ.)


[Закрыть]без інтонацій, смертельно стомлений сам від цього катування, говорить чоловік у кріслі. Машенька не стане на коліна! «Росіяни ніколи і ні перед ким не ставали на коліна!» думає дівчина і непомітно потискує руку Патріка. Гримлять їх кайдани лунким дзвоном міді… В мідних інструментах вона чує силу і мужність, і ось, підхоплена всім оркестром, героїчно й урочисто звучить тема перемоги…

Машенька прокидається. Дівчину вражає тиша, що оточує її, потім вона чує, як у батьковій кімнаті протяжно і сумно б’є годинник. Три години ночі. Тихо. Зрідка потріскує паркет. Машенька заплющує очі і засинає знову.