Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

14
АГЕНТ «777»

Округлі, м’які обриси Уральських гір, що непомітно переходять у рівнину, кришталева гладінь гірського озера і віковий сосновий бір здавна вабили людське око. В цих чудових місцях виросли будинки для інженерно-технічних працівників заводу. Селище назвали Заозерне; його маленькі одноповерхові будники з шиферними покрівлями простяглися довгою стрічкою між берегом озера і асфальтованим шосе, що зв’язує селище з заводом.

І як це не дивно, саме тут, у Заозерному, розташованому далеко від заводу і від міста, після додаткових вказівок полковника Каширіна вдалося запеленгувати станцію, що передала в ефір криптограму, записану Жбанковим.

Справа «Невідомий передавач 777» була доручена капітанові Ржанову. Одержавши дані пеленга, Ржанов опинився перед складною необхідністю визначити, в якому із ста вісімнадцяти будинків селища Заозерного перебуває кореспондент Ебергарда Ценсера.

Під час радіоприйому і передачі агентурних відомостей у Берлін «777» не міг користуватися кімнатною антеною. Для короткохвильового передавача необхідна зовнішня антена, а щоб виправдати наявність такої антени, агент повинен був мати радіоприймач, – розсудив Ржанов і попрямував у поштове відділення селища, де реєструвалися радіоприймачі.

В Заозерному було п’ятдесят дев’ять радіоприймачів переважно першого класу і сто чотири радіотрансляційні точки з своїм радіовузлом, що містився в одній з кімнат селищної Ради.

Радист трансляційного вузла Вася Фігарін, молодий хлопчина, що тільки минулої осені закінчив технікум, секретар Заозерного комсомольського комітету, був поза підозрою. Ржанов хотів викреслити його прізвище з списку, але, подумавши, поставив проти нього галочку і попрямував до селищної Ради, що містилася тут же, як і всі адміністративні установи Заозерного, в одному двоповерховому будинку.

Василь Фігарін, сидячи на обертовому стільці біля мотального станка, перемотував обмотку перегорілого трансформатора і слухав передачу. Був час прийому і трансляції.

Розмовляючи з радистом, Ржанов поцікавився, чи немає в селищі радіолюбителів-короткохвильовиків, які могли б взяти участь у змаганні радистів-операторів, що організується радіоклубом.

Василь, зсунувши на потилицю навушники, від чого вихор його рудуватого волосся смішно піднявся догори, уважно подивився на Ржанова, посміхнувся і сказав:

– Я це селище знаю, як свої п’ять пальців. Тут не те, що радіолюбителів, радіослухачів справжніх і то немає. Якщо запобіжник згорів у приймачі, викликають Фігаріна, шнур вирвався з вилки, знову ж Фігаріна! Мене тут так і звуть – «Фігаро!», «Фігаро – тут, Фігаро – там!»

Розмова з «Фігаро» не дала бажаних наслідків, але наштовхнула Ржанова на правильну думку: під приводом перевірки радіотрансляційної сітки він вирішив побувати в кожному будиночку Заозерного і познайомитись з його мешканцями. Одержавши для цього необхідні повноваження від дирекції обласного радіомовлення, Ржанов наступного дня знову з’явився у Фігаріна, а ввечері, в години, коли майже всі жителі селища повертаються з заводу додому, він разом з «Фігаро» вже стукав у двері першого будиночка.

«Технічний огляд» радіотрансляційної сітки надходив до кінця і здавався безрезультатним, коли в будиночку Теплова, змінного інженера заводу, одна важлива деталь привернула до себе увагу Ржанова. В повідомленні полковника Каширіна про дані радіопеленга прямо вказувалося на томик Маяковського, як на ключ шифрованого коду, яким користувався агент «777». І ось тут, на письмовому столі, серед великої кількості технічної літератури, Ржанов побачив п’ятий том творів Володимира Маяковського, видання сорокового року.

Спеціаліст по гарячій обробці металу, Олександр Веніамінович Теплов один займав весь будиночок з двох кімнат і кухні. Він жив тут, у Заозерному, близько десяти років, а обстановка його квартири була необжитою, випадковою і створювала враження, що її господар оселився тут ненадовго. Радіоприймача в квартирі Теплова не було, несправний репродуктор «Рекорд» стояв у кутку кімнати на підлозі.

Теплов прийняв Фігаріна і Ржанова ввічливо, але холодно, поспішаючи на вечірню зміну. Від ремонту репродуктора він відмовився, сказавши:

– Знаєте, товариші, так втомлюєшся від гуркоту прокатних станів на заводі, що хоч удома хочеться побути в тиші і спокої. Я передплачую кілька газет і можу обійтися без радіо.

Справді, в квартирі було багато газет. Зв’язані пачками, вони лежали на книжковій шафі з технічною літературою. Звичайно, на даху його будинку антени не було.

Дальший огляд будиночків Заозерного не дав ніяких результатів.

Вранці Ржанов пішов у спецчастину заводу і, взявши у відділі кадрів особисті справи інженерно-технічних працівників цеху термічної обробки металу, заглибився у вивчення справи О.В.Теплова.

Особиста справа інженера не викликала ніяких підозр – Теплов Олександр Веніамінович народився в 1908 році в місті Катеринославі. У тридцять четвертому році закінчив технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. До липня сорок першого року працював на металургійному заводі імені Г. І. Петровського. У липні сорок першого року, в зв’язку з наближенням лінії фронту, Теплов за вказівкою з Москви був відкомандирований у розпорядження відділу кадрів міністерства, а з лютого сорок другого року працює тут, на Уральському заводі.

Ретельно вивчаючи документи Теплова, особливо трудову книжку, Ржанов звернув увагу на те, що в місцях, де були прізвище, ім’я та по батькові Теплова, папір здавався трохи темнішим і нижче рядка була ледве помітна пляма.

Вилучивши з особистої справи Теплова трудову книжку, що викликала підозру, Ржанов вирішив піддати її спеціальній експертизі. Звичайно, можна було б послати запит до Дніпропетровського заводу імені Г.І.Петровського, але це забрало б чимало часу. До того ж навряд, щоб у період запеклих боїв сорок першого року заводові вдалося вивезти з обложеного міста свої архіви.

Фотознімок трудової книжки Теплова, зроблений за допомогою інфрачервоного проміння, підтвердив підозру Ржанова. Текст, внесений у трудову книжку чорнилом, що містить солі заліза, був непрозорий і на знімку вийшов чітким. Там же, де було вписане прізвище, виднілася пляма, за висновком експерта, – залишок колишнього розмитого чорнила, а вписане прізвище Теплова на фотографії не вийшло, бо під впливом інфрачервоних променів чорнило з органікосинтетичних барвників виявилося зовсім прозорим. Було ясно, що колишнє прізвище власника трудової книжки змито і замість нього вписано прізвище Теплова.

Користуючись тим, що інженер працював цей тиждень на нічній зміні, Ржанов із своїм помічником у присутності голови селищної Ради зробив старанний обшук у будинку Теплова.

Томик Маяковського був єдиною поетичною книгою серед двох десятків старих перекладних романів – Теплов, очевидно, не дуже шанував поезію, а тим більш радянських поетів. У книзі Маяковського ніяких поміток не було, але з її замазаних сторінок було видно – книга читалася не раз.

Після кількагодинного копіткого, але безрезультатного, обшуку Ржанов знайшов у віддаленому кутку склепіння груби петлю з тонкого стального троса. Ржанов потяг за петлю, але трос не піддавався. Коли, перехоплюючи руками, Ржанов зробив спробу витягнути один бік петлі, трос піддався, і він почув рівномірний звук, схожий на скрип колодязного коловороту. Через деякий час трос перестав піддаватись його зусиллям. Тоді, перевіряючи свою думку, Ржанов потяг петлю з протилежного боку, трос знову піддався і, супроводжуваний тим же скрипом, зайняв попереднє положення.

– Скажіть, – запитав Ржанов. – Інженер Теплов не скаржився вам на погану роботу груби?

– Скаржився, – дивуючись, відповів голова селищної Ради. – Ще в минулому році Теплов подавав заяву про те, що груба димить, і просив прислати майстра перекласти її. Ми йому завезли матеріал, але пічника він не діждався і переклав свою грубу сам.

– Очевидно, і сніг з даху Теплов скидає сам?

– Так, він говорить, що це хороша зарядка, – дедалі більше дивуючись, відповів голова.

– Я вас прошу, вийдіть з будинку і постежте за димарем, – сказав Ржанов і, перехопивши трос, потяг його на себе.

Вражений тим, що він побачив, голова селищної Ради повернувся до кімнати.

З димаря на висоту до чотирьох метрів піднялася металева щогла рамочної антени.

Де ж міститься приймально-передавальна апаратура?

Будинок був каркасно-засипний, поштукатурений з обох боків. Отже, провідники від антени і землі проходили десь під штукатуркою.

На стіні, що примикала до груби, Ржанов намацав під обоями нерівність штукатурки завширшки два-три сантиметри. Ця смуга тяглася паралельно підлозі, то виступаючи вперед, то заглиблюючись у стіну, від печі до різьбленої шафи-аптечки.

– Після ремонту груби Теплов, очевидно, переклеїв обої в цій кімнаті? – спитав Ржанов.

– Так, він сказав, що, перекладаючи грубу, забруднив стіни. Раніше тут було клейове пофарбування.

Ржанов ще раз відчинив аптечку. Він уже не раз заглядав у неї і раніше, але аптечка не викликала ніяких підозр. Тепер же було ясно, що апаратуру слід шукати тут. Антенний провід ішов від груби сюди, до аптечки.

Ржанов потягнув за полички з ліками. Вся внутрішня частина аптечки легко подалася вперед, вийшла з паза, і в неглибокій ніші він побачив компактну радіоапаратуру.

О шостій ранку заводський автобус відвозив нічну зміну в Заозерне. Теплов зіскочив на ходу біля свого будинку, увійшов у двір, стукнувши по-хазяйськи хвірткою, і, освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтарем, пішов вузькою, місцями переметеною поземком стежкою до будинку. В його відсутність тут нікого не було, про це свідчили сходи ганку, рівно запорошені снігом.

Теплов вийняв ключа, відчинив двері. У темному коридорі старанно витер ноги об постілку, зайшов у кімнату, увімкнув світло. Три чоловіки підвелися йому назустріч.

Коли Теплов, наміряючись вибігти на подвір’я, швидко повернувся назад, з темного коридора, тримаючи напоготові автомат, вийшов на поріг четвертий. Опір був марним.

15
ДОЛЯ СТУКАЄ

Машенька прокинулася раніше, ніж звичайно. Вона розплющила очі з думкою про те, що сьогодні один з найвизначніших днів її життя.

Дівчина розуміла, що, поєднуючи своє майбутнє з долею Патріка Роггльса, вона обирає нелегкий шлях. Ще не знаючи, звідки їй чекати лиха, Маша відчувала, що воно насувається, і на обрії, який відкрився перед нею, збираються зловісні хмари негоди.

«Так доля стукає у двері», пригадались їй слова Бетховена, і, наче перший гуркіт грому, вона знову почула цю тему в музиці. Чотиризвучна фраза симфонії, тривожна і хвилююча, невідступно переслідувала її, перепліталася з її майбутнім, приходила до неї уві сні, чергуючись то з катуваннями у в’язниці Марсонвіля, то з урочистим ходом по вулицях чужих міст.

До зустрічі з Патріком залишалося небагато часу. Скинувши ковдру, дівчина сіла у ліжку і побачила записку від батька, залишену біля будильника:

«Машенько! Прошу бути ввечері дома. Ти мені потрібна.

Тато».

Записка викликала тривожне почуття. Чи не довідався батько про Патріка? А що як Люба йому сказала? Учора вдень, коли вони говорили на цю тему, Люба попередила, що вона розповість про все Андрієві Дмитровичу, якщо Машенька не зробить цього сама.

Як була в сорочці, тільки взувши хатні туфлі, Маша поспішила до батькового кабінету. Вона зняла трубку телефону і набрала помер Гараніної.

– Любо, ти? Здрастуй! Ти розмовляла вчора з батьком? – різко спитала Маша і, почувши ствердну відповідь, поклала трубку.

Годинник у кутку кімнати зазвучав так, немов старечі легені набрали повітря, щоб відкашлятися часом, потім пробив половину. До зустрічі з Патріком лишалося тридцять хвилин. Маша пішла було до дверей, потім нерішуче зупинилася на порозі, подумала і повернулась назад.

Їй було соромно свого вчинку. Розмова Люби з батьком була викликана тривогою за її долю; як вона не зрозуміла цього відразу?

Маша набрала помер телефону і, почувши голос подруги, сказала:

– Любонько, вибач мені. Я зранку нервую. Мені хотілося поговорити з батьком тоді, коли самій стане все зрозумілим.

– Ти хотіла поставити батька перед готовим фактом? – здивувалася Люба.

Маша відчула як спалахнули її щоки. Їх взаємини з батьком мали характер хорошої, задушевної дружби.

– Ти мене не так зрозуміла. Батько спитав би мене, що я збираюся робити, а я… Ну, словом, для мене ще не все ясно, я тільки сьогодні знатиму… Вибач мені, Любо, я поспішаю. Ввечері подзвоню тобі, – несподівано закінчила вона і, почувши відбій, – це Люба поклала трубку, – полегшено зітхнула.

Повільно пішла вона з кімнати і знову затрималася на порозі. Дзвонити втретє було б щонайменше нерозумно.

Поставивши чайник на невеликий вогонь, Маша вмилася, потім, одягнувшись з особливою старанністю, розчесавши і виклавши волосся, випила на кухні склянку чаю. В міру того, як стрілка наближалася до одинадцятої, хвилювання дедалі сильніше і сильніше охоплювало дівчину, вона навіть не вимила після себе посуд і, вже одягши шубку, похапцем прибрала ліжко.

Біля Устинського мосту, де він мав її чекати, Патріка не було, але коли Маша підійшла ближче, то побачила його в машині. Він одчинив дверці і, взявши її за руку, притяг до себе.

День обіцяв бути ясним. На небі – ані хмаринки. Тепло, і з дахів по-весняному капає. Зграйка білосніжних турманів, піднята з голубника, якийсь час летіла попереду їх машини, немов провісниця миру і щастя. Вчорашній сніг ще лежав на парапеті набережної, виблискуючи на сонці, переливаючись веселими, алмазними вогниками.

Патрік обняв дівчину, і вона довірливо пригорнулася до нього, але, побачивши себе в дзеркальці водія, відсунулась, показавши очима на шофера.

Вони їхали мовчки, попереду в них було багато часу, цілий день. Виїхавши на шосе і все набираючи швидкість, машина скоро залишила місто позаду. Після цілої години швидкої їзди, що захоплювала дух, Патрік зупинив машину і розрахувався з водієм. Вони пішли пішки.

Роггльс взимку наймав дачу. Тут він ходив на лижах і, користуючись самітністю й тишею, писав свої нариси. Дача була розташована в старому змішаному лісі, кілометрів за три від шосе.

Легенький вітрець поривами здіймав дрібний сніжний пил. Роггльс і Машенька йшли, взявшись за руки. Машенька відчувала, як дедалі зростаюче хвилювання примушує сильніше битися її серце. Сьогодні був звичайний буденний день, але відчуття свята прийшло зранку і не залишало її ні на мить.

Лісова стежка непомітно вивела їх на широку просіку. Тут пахло житлом і по нових соснових стовпах, що не встигли ще побуріти, мчали рівні лінії проводів.

– Ось, Машенько, мій котедж! – сказав Патрік. – Потягнувши за мотузку, він підняв клямку, відчинив хвіртку і запросив дівчину увійти.

Коли, сухо клацнувши, клямка за ними захлопнулась, Машенька здригнулася і на мить відчула острах.

Але, йдучи розчищеною вузькою стежкою до будиночка, що весело виблискував вікнами на сонці, вона вже забула це пересторожливе відчуття.

У кімнаті було тепло. Біля великої кахельної печі стояло два плетених крісла з строкатими подушками і столик, накритий на двох. Тут був улюблений Машин яблуневий напій, коньяк для Патріка і легка закуска.

Коли Машенька ввійшла в кімнату і роздивилася біля ніг її, немов ручний, улігся яскравим сонячним промінь. «Це добра ознака», подумала вона, скидаючи шубку.

Патрік посадив дівчину в крісло, дбайливо накинув на її ноги строкатий шотландський плед і налив у чарки коньяк.

– Це ти мені? – здивувалася дівчина.

– Тільки одну, першу. Сьогодні, в цей незвичайний для нас день, ми з тобою, Машенько, не можемо пити сидр, – наполягай Роггльс.

– Мені не хотілося б, Пат, хоч трошечки бути напідпитку, навіть от стілечки, – Машенька показала на мізинці нескінченно малу величину і додала. – Мені хочеться бути рівною тобі. Тільки великим зусиллям волі я можу піднятися і стати поруч з тобою. Сьогодні я говорю піднесено, немов віршами. Ось що може зробити велике почуття з маленькою людиною.

Урочистість тону підкреслювало її вбрання. Машенька була одягнена так само, як і в перший день їх знайомства у Великому театрі. Нарядна, перша в її житті така по-жіночому кокетлива сукня в цій обстановці могла бути або недоречно смішною, або особливо значущою.

– Добре, Машенько, ми питимемо сидр – шампанське бідних, – посміхаючись, погодився Роггльс. – Але чому ти називаєш себе «маленькою людиною»?

– Значущість людини визначається тим, що вона зробила…

– Ти тільки-но ступила на поріг життя…

– Це однаково. До чого я себе готую? Ось я мріяла стати літературним перекладачем, а тепер? Яке місце у твоєму житті припаде на мою долю?

– Якщо це питання ти ставиш серйозно, я тобі відповім: боюся, що ні яхти для розваги, ні спортивного автомобіля, ні вілли на березі Атлантики я не зможу тобі дати, моя дорога Мері…

Він вперше назвав її так, і Машенька відчула, що між нею і її домом лягло якесь відчуження. Так між молом і кораблем, що відпливає, з’являється холодна смуга води.

– Я не зумію дати тобі всього того, що хотілося б, але…

– Але, Патрік, вілли, яхти і розкішні автомобілі ніколи не захоплювали моєї уяви!

– Чого ж ти хочеш?

– Рівної долі в тому, що чекає тебе на батьківщині. Ти не віриш у мої сили?

– Не вірю. За океаном мене чекає чорний список, злобні переслідування Моріса Поджа і безробіття…

– Хіба письменник, що віддав своє перо служінню правді, може бути безробітним?

– Ти не дала мені докінчити – І боротьба.

Машенька пожвавішала, на смуглявому її обличчі спалахнув рум’янець, вона схопилася з словами:

 
«А он, мятежный, просит бури,
Как будто в бурях есть покой!»
 

Вона читала ці рядки, і в збудженій її свідомості сміливий парус одиноко боровся в смертельній сутичці з бурею. Відчутий більше, ніж усвідомлений, цей образ в уявленні дівчини зливався в один романтичний образ її героя.

Роггльс вийняв з кишені коробочку, обклеєну сап’яном, і дістав з неї перстень. Це був великий ізумруд у віночку дрібних, але чистої води брильянтів. Патрік надів Машеньці на палець перстень і, повернувши його камінцем вниз, додав:

– У Росії заведено в таких випадках дарувати обручку, вона ніби кільце одного подружнього ланцюга. Якщо захочеш, ти зможеш носити її так.

– Патрік, це дуже дорогий перстень, – сказала вона і посміхнулася власній дурості.

Патрік передав Машеньці бокал. Ніби підкреслюючи урочистість цієї хвилини, вони підвелися. Сонячний зайчик перебрався ближче до них, на кахельну піч, і заблискотів на гранях бокалів.

– За наше маленьке щастя в цьому великому і незатишному світі! – промовив Роггльс.

Вони чокнулися. Випивши великий бокал холодного сидру, Машенька віддихалася і сказала:

– Світ незатишний для нероб, мій дорогий Пат. А для тих, хто хоче працювати над його перебудовою, – світ чудовий!

– Однак ти випила?

– Я випила за наше щастя. Мій дорогий, ти не знаєш, як я тебе люблю!.. – Їй вдалося подолати звичайну для неї соромливість. Машенька завжди слухала і мовчала, сьогодні ж їй хотілося говорити. – Коли я вперше побачила море, я розплакалась. Я здавалася собі піщинкою перед величезним морем, що впиралося просто в обрій. Коли кілька днів тому я заглянула в своє серце, то побачила, що почуття моє таке ж величезне, як море дитячих згадок. Любов – більша за мене, я задихаюся під її тягарем. Я знала, що коли-небудь це прийде, але воно прийшло, і я розгубилася. Пат, що я робитиму з таким почуттям? Мені здається, що світ знову розкривається через тебе! Я читаю і думаю, а щоб сказав Пат, прочитавши цю книгу? Я бачу вродливу жінку і думаю: хотів би Пат, щоб я була такою ж вродливою? Я читаю газету і, спалахуючи гнівом проти лицемірства ваших сенаторів, думаю: мій Пат боротиметься з вами! Все, що я бачу: небо, сніг, дерева, цей сонячний зайчик, я хочу побачити, Пат, твоїми очима і зрозуміти знову! Пат, за що мені, такій маленькій і некрасивій, – таке велике і світле щастя?!

Роггльс не дав їй договорити. Він підняв її на руки і цілував її шию, очі, губи… Вона ще намагалася йому сказати щось головне, важливе, значуще, але, відповівши на його поцілунки, забула все, що хотіла сказати. Вона ще боролася з ним, але в неї не було більше сил для цієї боротьби…

Коли Машенька окинула поглядом стіни кімнати, сонячного проміння не було, зайчик пішов, лише ненадовго затримавшись на підвіконні, і в кімнаті стало без нього похмуро й сумно. Вона облизнула язиком пересохлі губи і попросила:

– Пити…

Патрік палив їй бокал сидру, сів на край дивана і, підтримуючи її, ніби хвору, допоміг напитися. Вона уважно подивилась на нього і вловила в його обличчі якісь нові, раніше невідомі їй риси.

Від холодного сидру Машеньку охопив озноб. Помітивши її стан, Патрік відкрив димар, потім дверці груби, де на колосниках лежали наготовлені соснові поліпа, і чиркнув сірником біля берестяного лубу. Густо почадивши, берест спалахнув, весело затріщав, і полум’я охопило тонко порубані дрова. Стало затишніше. Запахло смоляним димком.

Машенька відчувала слабість, наче після тяжкої, виснажливої хвороби. Хотілося отак лежати, не думаючи ні про що, у приємній знемозі. Але всупереч її бажанню, думки прийшли і все наполегливіше вимагали відповіді. Вона пригадала батькову записку і зрозуміла, що розмова з батьком цього вечора буде важчою, ніж була б учора. Мати померла, коли Машеньці було дев’ять років. Спогади, пов’язані з матір’ю, викликали в неї фізичне відчуття тепла. Ось і зараз, пригадавши матір, вона мовчки кинула пильний погляд на тремтячий вогник груби. Мовчав і Патрік, оберігаючи цю чутку, напружену тишу.

Дивлячись на вогонь, Машенька думала: сосна, згоряючи, віддає тепло, одержане під сонця. А я тепло своє віддам тобі, мій дорогий, мій коханий. Насилу підвівши погляд під вогню, вона розглядала Патріка.

У кімнаті посутеніло. На відливаючому бронзою кучерявому волоссі Патріка грали відблиски полум’я.

Машенька в думках повертається до самої себе, але не відчуває жалю. Пора її юності минула; інші шляхи – інші дороги. Вона не відчуває страху за своє майбутнє, і лише майбутня розмова з батьком торкає серце холодком.

З батьком вона зникла ділитися всім, і добрим і поганим. Андрієві Дмитровичу завжди вдавалося якимось безпомилковим почуттям залишатися на рівні її найрізноманітніших інтересів. Вона могла поділитися з батьком, як з найкращим другом, потаємними думками, не боячись, що він її не зрозуміє або, ще гірше, – осміє. Батько завжди був близький до ходу її думок і разом з нею розбирався в тому, що її хвилювало. Чому ж вона не сказала про Патріка? Чому? Так і не діставши відповіді на це запитання, вона все ж зрозуміла – розмову з батьком відкладати далі не можна.

Наче відгадуючи її думки, Роггльс обережно сказав:

– Машенько, може тобі важко, і з Андрієм Дмитровичем мені слід поговорити самому?

Співчуття Патріка її зачепило. Не дивлячись на нього, Маша відповіла:

– Я не ображаюся, Пат, і розумію, – тобі стало шкода мене, і ти хочеш полегшити мені це завдання. Мабуть, так буває в житті – якось, побачивши людину слабкою, втрачають назавжди віру в її духовні сили. Дякую, Піїт, з батьком я поговорю сама.

Машенька рішуче підвелася з дивана. І хоч дров у грубі було цілком достатньо, Патрік сказав:

– Я, Машенько, принесу дров, – і вийшов з кімнати.

Коли через деякий час він повернувся з невеликим оберемком дров, Машенька, сувора й підтягнута, сиділа в кріслі. Вкладаючи дрова у грубу, він став біля Машеньки навколішки. Вона притягнула до себе голову Патріка і, заплющивши очі, поцілувала його в губи, які ще зберегли запах морозної свіжості, гіркуватого димку бересту і якихось ледве вловимих тонких і невідомих духів.