Текст книги "Бумеранг не повертається"

Автор книги: Віктор Михайлов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Віктор МИХАЙЛОВ
БУМЕРАНГ НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Повість

1
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

З океану, як звичайно цієї пори року, ось уже третю добу дув сильний мусон, вологий і водночас гарячий. Він гнав по Глобус-парку пожовкле листя дерев і клапті виборчих бюлетенів марсонвільської партії «поміркованих».

Пан Давід Саксон у супроводі особистої охорони гуляв у парку, коли годинник над портиком парламенту пробив дев’яту ранку. Крізь бокову хвіртку парку Давід Саксон пройшов до свого автомобіля і наказав везти себе в Марсонвільський інститут грунтознавства. Як і його брат, покійний Роберт, він цікавився питаннями грунтознавства і рослинництва.

В цей же час, обминаючи Глобус-парк, низький чорний автомобіль звернув на Саговар-авеню і загальмував перед глухими чавунними ворітьми. У відповідь на низький тризвучний сигнал ворота розчинилися, машина в’їхала на подвір’я і зупинилась біля під’їзду похмурого двоповерхового особняка, побудованого в стилі кінця минулого століття.

Шофер відчинив дверці автомобіля, й Інгольс – директор інституту грунтознавства пройшов у хол.

Піднімаючись широкими сходами, застеленими персидським килимом, Чарлз Інгольс відчув запах тютюну. Пан директор не курив, і ніхто з наукових співробітників та службовців не дозволяв собі курити в приміщенні інституту.

Терпкий, солодкуватий запах люлькового тютюну переслідував Інгольса навіть у холі другого поверху. Безумовно, це був «Принц Луї» – улюблений тютюн Давіда Саксона!..

«Невже?!» заходячи до прийомної, подумав Інгольс, і з того, як Глорія, його особистий секретар, мовчки, але виразно показала очима на ледь прочинені двері, він зрозумів, що не помилився. З тривогою в серці, мимоволі поправивши галстук, Інгольс переступив поріг свого кабінету.

За широким столом, розвалившись у його, Інгольса, кріслі, сидів Давід Саксон. У скупому світлі наступаючого дня холодно виблискували скельця його окулярів. З-під вкритої сивиною щіточки жорстких вусів, що закривали тонку верхню губу, стирчала його незмінна пряма люлька. Очі під важкими напівзакритими верхніми повіками дивилися похмуро, не віщуючи нічого доброго.

– Сідайте, пане директоре, – замість привітання процідив Саксон. Випустивши клубок диму і безцеремонно розглядаючи прибулого, він сказав: – У вас, Інгольс, вигляд ученого, заклопотаного великою науковою проблемою. – У словах Саксона звучала неприхована іронія, що скидалася на глузування. – Ви одержуєте більше, ніж будь-який сенатор. Ваш інститут коштує нам щонайменше вісімсот тисяч доларів на рік.

Добре знаючи свого шефа, Інгольс мовчав, його безбарвні очі під білястими віями альбіноса, крупний м’ясистий ніс і дряблувате підборіддя – усе його обличчя на довгій сухій зморшкуватій шиї виявляло послужливу готовність негайно погодитися з будь-яким, навіть з найбільш убивчим висновком шефа.

– Ви гадаєте, Інгольс, що моє терпіння безкрає, а гроші невичерпні! – Саксон постукав люлькою по ручці крісла, вибив попіл просто на килим, потім набив її знову, закурив, відкинувся на спину крісла і, заплющивши очі, кинув:

– Доповідайте!

– Мені нічого додати до того, що я вже доповідав, – обережно сказав Інгольс. – Ми – напередодні здійснення операції «Бумеранг», яка дасть нам можливість одержати вичерпні дані.

– Відомості, які передав міністерству військовий аташе, повніші, а головне дешевші за ваші, – посміхнувся Саксон.

– Наші відомості, пане шеф, ніколи не обходилися дешево. Для операції «Бумеранг» потрібне було ретельне і спеціальне навчання агентури, ми витратили цілий рік на підготовку і рискуємо найкращими кадрами. Терпіння, пане шеф, і ще раз терпіння. У гру вступають наші головні козирі, ця партія наша!

– Дивіться, щоб козирі не виявилися крапленими, – сказав Саксон, мовчки підвівся з крісла і, не прощаючись, попрямував до дверей. Потім обернувся і додав:

– Нас зв’язує, Чарлз, давня дружба. Та коли ви з вашими козирями програєте, я не обіцяю вам навіть пенсії. Ви завжди вважалися спеціалістом у російських питаннях. Не знаю, хто вам створив цю репутацію. Може, мій брат Роберт? Але мені б не хотілося, щоб ви її втратили. Не проводжайте! – закінчив Саксон і вийшов з кабінету.

2
ВИПРОБУВАННЯ

Якщо «артилерія – бог війни», то полковник Крилов був одним з жерців цього великого в гніві вогнеподібного бога. Його любов до артилерії і безмежна віра в неї ніколи не були сліпими. Він творчо працював для того, щоб зробити цього суворого «бога війни» ще сильнішим і могутнішим.

Син тульського зброяра, ще з дитинства оволодівши батьківським ремеслом і палко закохавшись у збройову справу, Андрій Крилов пройшов складний життєвий шлях від першого номера обслуги старої тридюймової гармати у сімнадцятому році до члена-кореспондента Академії наук.

У свої п’ятдесят чотири роки Андрій Дмитрович був міцний і сповнений тієї невичерпної творчої енергії, яка, по суті, визначає собою силу і молодість людини. І тільки нервове напруження останніх днів підготовки до випробування давалося взнаки: у Крилова почало здавати серце і сон став бажаним, але не частим гостем.

Великий годинник у кутку кімнати пробив три чверті на другу. Перегорнувши листок календаря, Крилов підкреслив дату. Завтра вранці нова зенітна гармата, результат багатьох років його наполегливої праці, проходитиме останнє, вирішальне випробування. Він погасив настільну лампу, підійшов до вікна і відсунув портьєру – в сяйві електричних вогнів міста, кружляючи і виблискуючи, падав пухкий лапатий сніг.

Не вмикаючи світла, він роздягнувся і ліг, але, схвильований думками про майбутнє випробування, довго не міг заснути…

Прокинувся Крилов пізно. Була десята година. Біля дивана на спинці стільця він побачив свій парадний мундир з начищеними регаліями і пришпилений до нього аркуш із зошита. Він прочитав:

«Тату!

На твою вимогу мундир приготовлений, штани випрасувані і регалії начищені! Чому у тебе в календарі сьогоднішнє число підкреслене червоним олівцем? Ой, старий, ти щось приховуєш від своєї доньки! У мене залік з історії Англії, душа ховається в п’яти… Сніданок у кухні.

Цілую. Маша».

Крилов підійшов до вікна і зажмурився від яскравого сонця.

«Чудовий день для випробувань!» подумав він.

Звідси, з висоти дев’ятнадцятого поверху, Москва лежала перед ним у білосніжному вбранні… Було безвітряно і морозно. Прямі пасма диму здіймалися над дахами будинків.

Дивне відчуття святкової порожнечі охопило Крилова. Сім років напруженої праці закінчуються, сьогодні останнє випробування. «Мабуть, те саме відчуває мандрівник, що пробився до поставленої мети крізь пургу і вітер, через піски і спеку, буреломи і непрохідні хащі», подумав він і посміхнувся своїй думці, бо знав – утома проходить і знову постає мета, важча, величніша за попередню, і знову людина готує себе до боротьби, до праці й перемоги.

Із задуми Крилова вивів різкий телефонний дзвінок. Полковник узяв трубку і почув голос Шубіної, парторга інституту:

– Андрію Дмитровичу, бажаю успіху! Раджу не хвилюватися, все буде гаразд!

До розмови з Шубіною Андрій Дмитрович був спокійний, але через кілька хвилин відчув, що телефонний дзвінок парторга знову схвилював його. Ретельно поголившись, Крилов одягся, випив склянку кави і викликав ліфт. Біля під’їзду на нього вже чекала машина.

Приїхавши на полігон, полковник Крилов зв’язався каналами спеціального зв’язку із злітними площадками керованих по радіо реактивних літаків і з пунктами «ДАВЛ». На це пішло багато часу. Полковник глянув на годинник і поспішив до малого лекційного залу. У дверях він зустрівся з генерал-полковником Чепруновим, заступником міністра. Під час війни Чепрунов був начальником штабу протиповітряної оборони фронту. Він прекрасно знав зенітне озброєння, був вимогливим і суворим «замовником».

Генерал-полковник тепло привітався з Криловим і сказав розкотистим баском:

– Я у вас сьогодні, полковнику, за повитуху, приймаю вашого акустичного первістка! – Він знайомим жестом провів долонею по виголеній голові і, кинувши лукавий погляд з-під темних, кошлатих брів, задоволений своїм жартом, увійшов до залу.

Андрій Дмитрович піднявся на трибуну. Перед ним були товариші по інституту, генерали і полковники, керівні працівники міністерства, вкриті сивиною прославлені герої Сталінграда, учасники артилерійського штурму Берліна.

Крилов відчув, як хвилювання, що охопило його зранку, стихло, думка ставала ясною і стереоскопічно об’ємною. Він глянув на конспект свого виступу і рішуче сховав його в кишеню.

– У наказі міністра, – почав Крилов, – написано: «Провести випробування нової зенітної гармати члена-кореспондента Академії наук полковника Крилова». Я вважаю, що приписувати мені заслугу створення нової гармати було б неправильно. На мою долю лише випала честь об’єднати і спрямувати творчі зусилля великого колективу вчених і конструкторів нашого інституту. Мабуть, ніколи ще над створенням нової гармати не працювало стільки різних спеціалістів. Крім того, сама думка про створення могутньої акустичної зброї не нова – ще в другому тисячолітті до нашої ери, як твердить біблійний міф, неприступні стіни Ієрихона повалилися від звуку труб його завойовників.

Утвердження пріоритету в створенні акустичної зброї за біблійним міфом викликало в аудиторії сміх: тут уміли цінувати і гостре слово і доречний жарт.

– Ми назвали нашу нову гармату «РЗ-1», – говорив далі Крилов. – «Резонансна зенітна перша». Я тут лише коротко викладу принцип дії гармати, потім на полігоні ви зможете переконатись у реальній потужності нової оборонної зброї. За основними конструктивними ознаками «РЗ-1» значно відрізняється від звичайної гармати, прийнятої на озброєння частинами ППО нашої армії. Конструкторам «РЗ-1» у зв’язку із збільшеною до тисячі шестисот метрів на секунду початковою швидкістю снаряда довелося подовжити ствол, посилити замкову і амортизаційну частину гармати. Але найістотнішим елементом «РЗ-1» є снаряд, який викликає під час вибуху серію могутніх акустичних імпульсів, що блискавично йдуть один за одним. Якщо взяти до уваги, що на висоті п’ятнадцять тисяч метрів тиск атмосфери падає майже в шість разів, то зрозуміло, наскільки складне технічне розв’язання цього завдання. Колектив учених, конструкторів та інженерів створив такий снаряд, який із швидкістю, що перевищує швидкість реактивного літака, наздоганяє ціль і створює у сфері радіусом до шестисот метрів серію акустичних імпульсів небувалої потужності, – від них літаки противника розвалюватимуться на частини.

Розповідаючи про основні труднощі, що постали перед конструкторами нової гармати, Крилов через широке вікно аудиторії спостерігав, як гусеничний тягач вивіз на центральну частину полігона вкриту брезентом «РЗ-1», а обслуга, знявши брезент, готувала гармату до бойового випробування: діловито підтягувала кабель і підключала його до приймальних приладів гармати.

– Щоб завдати противникові резонансної поразки у повітрі, – вів далі Крилов, – потрібен якнайточніший збіг частоти акустичних імпульсів при розриві снаряда з частотою вібрації площин літака. Визначення частоти коливання життєво важливих площин літака противника виявилося нелегким завданням. Конструктори розв’язали його, створивши «ДАВЛ» – «Дистанційні аналізатори вібрації літака». Висунувши «ДАВЛ» на відстань до двадцяти кілометрів від батареї, ми своєчасно одержуємо на «РЗ-1» дані про частоту коливань несучих площин, чітко виділені з цілого комплексу інших вібрацій, випромінюваних літаком. Таким чином, одночасно з дистанційним запальником автоматично встановлюється і резонансне кільце снаряда, що визначає число і частоту акустичних імпульсів при розриві.

Закінчивши свій виступ, полковник Крилов запропонував присутнім пройти на полігон. Після повторної перевірки спеціальних перепусток на контрольно-пропускному пункті комісія міністерства і командний склад зайняли свої місця.

Для того щоб створити умови, близькі до бойової обстановки, запуск керованих по радіо реактивних літаків був несподіваним для «ДАВЛ». Починаючи з дванадцяти годин тридцяти хвилин, час запуску цих літаків визначався самостійно командирами злітних площадок.

Озброєні оптичними приладами і секундомірами, члени комісії в напруженому чеканні не відчували холоду, хоч мороз дужчав. У тиші було чути, як потріскували запорошені снігом дерева, крони яких виднілися за високим парканом полігона. В морозному повітрі дзвінко лунало гавкання сторожових собак і скрип снігу під ногами вартових.

Глибоко засунувши руки в кишені шинелі, Крилов з хвилюванням стиснув змерзлі пальці. Він бачив, як у нетерплячому чеканні генерал-полковник Чепрунов нервово ламав затиснуту в долоні коробку сірників. Потім, клацнувши портсигаром, він запропонував Крилову цигарку.

Минуло немало часу, поки перший сигнал надійшов на прилади гармати. Члени комісії включили секундоміри. Суміщуючи нульові риски шкал з покажчиками стрілок, обертаючи маховики поворотного і підйомного механізмів, номери обслуги швидко наводили гармату. Пролунав постріл. Із стола секретаря комісії пружною хвилею повітря зірвало аркуші паперів. Сніг з сусідніх дерев злетів і розсипався алмазними бризками. І тільки через деякий час, десь дуже високо, далеко за межами видимості, почувся свист реактивного літака і майже одночасно – гуркіт тривалого вибуху.

Секундоміри зупинені. З моменту одержання першого сигналу від «ПУАЗО» і «ДАВЛ» до пострілу гармати минула сорок одна секунда.

Увага всіх знову зосередилась на небі, де ледве видимою крапкою, що наближалася до землі, на парашуті спускався невеликий прямокутний ящик з опечатаними контрольно-вимірювальними приладами, які містилися в реактивному літаку.

«У ціль влучили!» подумав Крилов, зняв папаху і обтер спітніле чоло. Тільки тепер він помітив у своїй руці цигарку, яка ще не встигла погаснути.

Генерал-полковник відсунув од себе бінокулярний шукач, через який він стежив за парашутом, і, розуміюче глянувши на Крилова, сказав:

– Цей постріл вартий виграної битви. Віддаю належне вашій скромності, Андрію Дмитровичу, і поздоровляю у вашій особі весь творчий колектив інституту з великою перемогою!

3
МЕХІЯ ГОНЗАЛЕС

Опівдні ясного, морозного дня великий сріблястий моноплан, посаджений рукою досвідченого пілота, підрулив до головної доріжки Внуковського аеропорту і зупинився. Мотори, зробивши останні оберти й дзвінко вистріливши, стихли. До дверей подали трап. Бортмеханік перевірив його міцність і, відступивши, дав дорогу пасажирам.

Літаком прибули комерсанти, представники крупних торговельних фірм Заходу і Латинської Америки. Зустрінуті працівниками Міністерства зовнішньої торгівлі, представниками преси і співвітчизниками з посольств, гості пройшли до автомобілів і вирушили до Москви.

Мехія Гонзалес не був нащадком іспанської землевласницької аристократії. Він не був креолом, тим більш метисом. Типовий англосакс, Гонзалес прибув у країну Рад як молодший компаньйон торговельної фірми Гондурас Фрут компані, щоб запропонувати «найкращі в світі» банани Гондурасу. Мехії Гонзалесу був приготований номер у готелі «Національ».

Відпочивши з дороги, комерсант подзвонив і через перекладача замовив обід на дві персони. Запрошений на обід Уільям Едмонсон, кореспондент газети «Марсонвіль Стар», з’явився вчасно. Після обіду вони разом вийшли на вулицю. В руках журналіста був чималий прямокутний пакунок.

Жваво розмовляючи, вони дійшли до площі Революції. Тут Гонзалес попрощався з Едмонсоном, узяв таксі, дав шоферові адресу і вже через якихось десять хвилин, відпустивши машину біля Самотечної площі, піднявся Троїцьким провулком і швидко знайшов потрібний йому номер – старий дерев’яний будинок на кам’яному фундаменті. Відрахувавши скрипучі східці, Гонзалес пошарив рукою по стіні, намацав ручку, впевнено, не постукавши, відчинив товсті, оббиті повстю і клейонкою двері.

Зайшовши в напівтемну прихожу, він штовхнув перші двері праворуч і, переступивши поріг, зажмурився від яскравого світла. Посеред кімнати над столом горіла велика електрична лампа без абажура. Двоє широких вікон були завішені байковими ковдрами.

– Привіт, Балт! – зустрів його господар, знімаючи окуляри і ховаючи їх до кишені.

– Салют, Дайс! – відповів представник Гондурас Фрут компані і, ступивши назустріч господареві, щосили ляснув його по плечу.

– Привіт, друзяко! Ти мов новенький долар! – посміхаючись сказав Дайс і, не залишаючись у боргу, стукнув гостя долонею в груди.

– Стривай, востаннє ми бачились ще в Спікенбурзі, чи не так? – запитав Гонзалес.

– Так, щаслива пора, сорок шостий рік! – аж зітхнув Дайс.

– Це з твоєї вини я останні півроку гнув спину над науками в Ерцхаузені і опинився тут, у Росії?

– Так, мій хлопчику. Ти в дуже нервовому стані. Роздягайся і побалакаємо. Сідай сюди, тут тепліше, – запросив Дайс, вказуючи на крісло біля груби. – Можу запропонувати – «Марсонвіль біст» або «Уайт хоорс». [1]1
  Назва коктейлів: «Марсонвільський звір» і «Білий кінь».


[Закрыть]Особисто я віддаю перевагу російській горілці.

– Давненько я не пив «марсонвільської бурди».

Дайс зробив суміш і, вимахуючи шейкером, [2]2
  Шейкер – пристосування для готування коктейлю.


[Закрыть]накрив на стіл.

– Прошу! – запросив він, розливаючи коктейль у бокали.

– За твою появу на лінії вогню! За успіх!

Вони чокнулись і проковтнули пекучу суміш.

– Перейдемо до справи, – сухо сказав Дайс.

Гість закурив сигарету і вичікувально подивився на Дайса.

– До того, як ми з тобою зустрілися в Спікенбургському коледжі, ти, якщо не помиляюсь, закінчив Альтаїрський механічний інститут.

– У тебе чудова пам’ять.

– Твій батько Юліус Буш емігрував з Прибалтики в сороковому році?

– Точніше, другого липня сорокового року.

– Ти проходив підготовку за програмою Московського вищого технічного училища імені Баумана?

– Точніше, за програмою механіко-технологічного факультету.

– Твій зріст?

– Сто сімдесят вісім.

Дайс налив собі повний бокал коктейлю і, раз ковтнувши, несподівано спитав:

– Ти, Балт, звичайно, читав Діка Клюазо?

– Ще б пак: «Любов горили», «Спробуй убивства заборонений плід!» Страшенно здорово! – з задоволенням пригадав Гонзалес.

– Так от, я повинен тобі сказати, що вся писанина Діка Клюазо – дитячий автограф на пелюшці, порівняно з тим, що тебе чекає в Росії. Якщо ти, Балт, зробиш «веселу посмішку під завісу» і тобі вдасться ще раз переплисти океан, тебе не купиш і за п’ятсот тисяч доларів!

Гонзалес уважно слухав свого шефа. Дайс, схильний пофілософствувати, не поспішав переходити до головного.

– Коли в тридцятих роках у справі «Метро Віккерс» засипався бродяга Торнтон, він був тоді крупною ставкою Інтелідженс-сервіс. Ціною великих жертв вони повернули свого Торнтона. Це були чудові часи романтики в нашій з тобою справі. Тепер інші часи, Балт! Якщо тебе викриють, вітчизна відмовиться від тебе. Відчуваючи неминучу небезпеку, скорпіон, піднявши хвоста, встромляє смертоносне жало собі в голову. – Дайс вийняв з футляра маленьку скляну кульку з рідиною і, показавши її Балту, додав: – Ось твоє смертоносне жало, Балт, візьми його, – і підсунув футляр співрозмовникові.

Гонзалес обережно взяв ампулу, поклав її у футляр і сховав у кишеню.

– Якщо ти, Балт, пам’ятаєш, – вів далі Дайс, – кілька років тому в «Спікен-Ньюс» я писав про залізну завісу. Так от: ніякої залізної завіси в Росії немає! Я завжди і всюди зовсім вільно, так само, як і всі мої співвітчизники, пересувався по цій країні. Я бував, де хотів, розмовляв, з ким хотів, і ніхто ніколи не стояв на моєму шляху. Але зайва обережність не пошкодить. Зустрічатись до третього ми більше не будемо.

Дайс налив вина співрозмовникові і підняв бокал:

– Ну, балтійський вигнанцю, герою бананової республіки, за «веселу посмішку під завісу»!

Поставивши бокал на стіл, він вийняв з кишені плоску нікельовану коробочку з шприцом, ампулу і сказав:

– Ти, Балт, завжди гостро відчував фізичний біль. Пам’ятаєш спікенбургський бейсбол? Ми зробимо попередній укол.

– Це тривала операція? – спитав Гонзалес, засукуючи лівий рукав сорочки.

– Дрібниця, кілька хвилин, – відповів Дайс, готуючи шприц для уколу. Але, помітивши хвилювання Гонзалеса, він додав: – Не хвилюйся, мій хлопчику, ти повернешся, ти обов’язково повернешся, як повертається бумеранг! [3]3
  Бумеранг (англ.) – метальне знаряддя австралійських племен. Описавши замкнену криву, бумеранг повертається знову на те місце, звідки його кинула вміла рука мисливця.


[Закрыть]

4
НА БІЖУЧІЙ ХВИЛІ

Біля одною з будинків великого благоустроєного селища московського автозаводу автомашина «Победа» висадила людину середнього віку в сірому півпальті з коміром із кенгуру і шапці-ушанці. Чоловік зайшов у під’їзд і попрямував до ліфта.

– Вам, громадянине, куди? – зацікавилася ліфтерша і, почувши номер квартири, багатозначно додала – До Івана Миколайовича, зрозуміло!

Вже піднімаючись ліфтом, чоловік у сірому півпальті належно оцінив слова ліфтерши. Треба думати, що Іван Миколайович Жбанков був гордістю цього будинку. Та, мабуть, і не тільки будинку: знатний токар-швидкісник, що дає продукцію в рахунок шістдесят першого року, автор популярної книги про нову геометрію різців, був, крім того, вмілим різьбярем по дереву і радіолюбителем-короткохвильовиком.

Маючи ці по суті загальні відомості про людину, з якою йому належало зустрітися, громадянин у сірому півпальті опинився біли дверей квартири на сьомому поверсі. Він натиснув кнопку, і в ту ж мить двері розчинилися, а в хромованій рамочці на молочно-білому склі спалахнув напис «Увійдіть!»

Ніким не зустрінутий, громадянин увійшов у прихожу, скинув півпальто, шапку, не поспішаючи пригладив непокірні пасма вигорілого на сонці світлого волосся і, почувши за переборкою звук морзянки, відчинив двері.

Вздовж стін невеликої кімнати стояли стелажі з книгами, праворуч на довгому столі містилася радіоапаратура, сигнальний щиток, перетворювачі змінного струму, стабілізатор напруги, саморобний телевізор, контрольний осцилограф, рамочна антена і ще багато деталей, призначення яких для стороннього було незрозуміле. Прямо біля вікна – письмовий стіл, на ньому велика купа книг із закладками, ліворуч верстак, набір інструментів, куски грушового дерева, пеньок з кореневищем, у якому вже можна було вгадати майбутній образ Чорномора.

Пред’явивши господареві своє посвідчення, прибулий з цікавістю оглядав Жбанкова, його велику лобасту голову з світлокарими очима, сухим хрящуватим носом і енергійно стиснутими губами. Іван Миколайович сидів у кріслі, обкладений грілками і закутаний ковдрою.

«Майор держбезпеки Нікітін Степан Федорович», прочитав Жбанков і, повертаючи посвідчення, також допитливо поглянув на відвідувача. Йому сподобалося обличчя гостя, світле волосся, брови, що зрослися на переніссі, блакитні, сповнені прихованого гумору очі під тінню довгих темних вій, виразний рот.

– Радий з вами познайомитись, Степане Федоровичу, – сказав Жбанков і, посміхнувшись, додав – Не бувати б щастю, так нещастя допомогло!

– Надовго ви з строю? – співчутливо запитав Нікітін.

– Я цей проклятущий радикуліт під час війни схопив, у болотах Східної Прусії. Мені професор Воронов зробив новокаїнову блокаду, і я було вже навіть забув, що хворів на радикуліт. І надало ж мені в цьому році, – я їздив на Ріцу, – викупатися в озері. Вода холодна і… мене звідти привезли на ношах.

Пролунав різкий телефонний дзвінок. Нікітін уже підвівся, щоб підійти до апарата, який стояв на окремому столику біля дверей, але спеціальний важіль підхопив трубку, одночасно ввімкнувши магнітофонну приставку, і молодий ламаний басок прозвучав у репродукторі:

– Іван Миколайович хворий і не підходить до телефону, прошу дзвонити о сьомій вечора, коли Раїса Григорівна приходить з роботи.

Важіль поклав трубку на апарат і вимкнув магнітофон.

– Техніка на межі фантастики! – посміхаючись сказав Нікітін.

– Техніка не моя, синова. Мій Димка захоплюється цим атракціоном. Кулібін! Таке ж бісеня, нічого не можу з ним зробити! – сказав Жбанков, приховуючи за удаваною різкістю гордість за свого сина.

– Так що ж, почнемо, Іване Миколайовичу? – спитав Нікітін.

– Будь ласка, – погодився Жбанков і вийняв із стола блокнот.

– Тільки, прошу вас, популярніше. Я в радіотехніці розуміюся погано, – попросив Нікітін.

– Постараюсь. А якщо буде незрозуміло, запитуйте.

Знову задзвонив телефон, і знову Димчин ламаний басок попросив дзвонити «…коли Раїса Григорівна приходить з роботи».

– Радіотехнікою я захоплююсь давно, – почав Жбанков, – ще до війни мені вдалося зібрати короткохвильову приймально-передавальну установку. Відтоді багато разів я її реконструював, вносив у неї нові технічні вдосконалення, але потай мріяв зібрати за новою схемою більш досконалу апаратуру. На цьому тижні, скориставшись своїм нездужанням, я закінчив і випробував новий короткохвильовий приймач. Два дні тому любителі-короткохвильовики приймали сигнали зимівників-полярників. Закінчивши прийом, я на всякий випадок залишив приймач увімкненим – буває так, що одна з віддалених станцій запізнюється з передачею. Тимчасом я увімкнув старий приймач і так собі, знаєте, мандрую по ефіру. Раптом чую дивні, незнайомі мені позивні: «Я 777»… «Я 777»… через однакові інтервали. Приймач був настроєний на хвилю двадцять метрів. Потім… Степане Федоровичу, вам усе зрозуміло?

– Поки що я розумію все, продовжуйте.

– Потім через такі ж інтервали, повторюючи тричі, невідома станція передала чотири нових числа, одне шестизначне, одне чотиризначне і два п’ятизначних. На цьому передача, здавалося б, закінчилася, як раптом я почув інші числа з нового радіоприймача, що був настроєний на хвилю тридцять метрів. І на цей раз було передано, з такими ж інтервалами, чотири числа, усі п’ятизначні. Мені здалося дивним, чому невідома станція, що працювала на хвилі в двадцять метрів, перейшла на хвилю в тридцять? Звичайно на біжучій хвилі працюють станції, щоб уникнути пеленгації. [4]4
  Радіопеленгатор – прилад для визначення за допомогою електромагнітних хвиль місцезнаходження радіостанції, що веде передачу.


[Закрыть]Я ледве добрався до телефону, подзвонив у центральний радіоклуб, розповів про невідомий передавач, потім повернувся до приймачів і настроїв один на двадцять п’ять, другий на сорок метрів.

– Чому на двадцять п’ять і сорок? – спитав Нікітін.

– Я розрахував так: якщо перша передача була на хвилі двадцять метрів, а друга на – тридцяти, то третя буде на двадцяти п’яти або сорока. Мій розрахунок виявився правильним, наступна передача була на хвилі двадцять п’ять метрів, потім на сорока і тридцяти п’яти метрах. На закінчення невідомий передав свій позивний номер «777».

– Ви зберегли запис передачі? – спитав Нікітін.

Запис, зроблений Жбанковим, мав такий вигляд:

Хвиля 20 м. – 777, 499181, 9831, 25231, 46272.

30 м. – 47152, 47151, 22211, 22212.

25 м. – 3273, 284232, 387101, 38751.

40 м. – 289132, 46773, 47282, 281202.

35 м. – 7382, 29572, 62673, 85263, 777.

Дешифровка була складною справою, що вимагала великих спеціальних знань і досвіду. Цим питанням в управлінні займалися спеціалісти, але й того, що знав Нікітін, було досить, щоб усвідомити всю складність завдання, яке стояло перед ними; йому була зовсім незрозуміла наявність у шифрі чисел з різною кількістю знаків.

– Важко? – ніби відгадуючи його думки, спитав Жбанков.

– Дуже, – погодився Нікітін. – Так важко, що навіть не знаю, що думати…

– Скажіть, Степане Федоровичу, це може мати якесь значення?

– Не розумію, про що ви говорите.

– Ну, оці числа, передані в ефір?

– Не знаю. Можливо, це містифікація якогось радіожартівника. А може… У всякому разі, ви кому-небудь розповідали про це?

– Ні. Я не казав про це навіть дружині. До радіоклубу дзвонив, але…

– На їх скромність ми можемо розраховувати.

Нікітін подякував Жбанкову, попрощався і, вийшовши з дому, поїхав у протилежний кінець Москви, на спеціальну радіостанцію, якій, можливо, вдалося підстроїтись на прийом невідомої станції і, як сподівався Нікітін, визначити пеленг.

Відомості, одержані Нікітіним на радіостанції, були невтішними. Щоправда, тут також чули невідому станцію, але записали тільки останні дев’ять чисел. За короткий час передачі запеленгувати невідому станцію не вдалося.