Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

17

Полковник Сьомін любив говорити: «Для нас терпіння – мати вміння». Але всі співробітники давно знали: якщо він згадав цю приказку – значить, справи йдуть погано.

Поки Суботін, Ричагов і Посольська доповідали про те, що вони зробили, полковник Сьомін, якому лікарі заборонили палити, раз у раз брав з коробки цигарку, розминав її пальцями, доки з неї починав сипатися тютюн, і тоді акуратно пересипав його з долоні в попільничку, а порожню гільзу кидав у корзину для сміття.

Через хвилину він брав з коробки нову цигарку… Коли коробка спорожніла, Сьомін кинув її в корзину і дістав з шухляди нову. Так полковник «випалив» дві коробки «Казбека», і жодного разу його важкі повіки не підвелися, жодного разу він не глянув на співробітників, які сиділи перед ним.

Останньою розповідала Посельська. Вона дуже хвилювалася, бо, вислухавши повідомлення своїх товаришів з оперативної групи, вважала, що перебуває до суті справи найближче, особливо після сьогоднішньої ранкової зустрічі з Арнольдом Шокманом.

– Ще під час тренування, – розповідала вона, – я помітила, що він чекає мене і явно нервує. Коли я вилізла з басейну, Альма Гуц зробила мені похапцем кілька зауважень і, озирнувшись, сказала, що сьогодні ввечері я повинна зустрітися з Зігмундом Лісовським. Вона назвала годину і місце зустрічі. Я відповіла, що в цей час буду зайнята. Альма Гуц помітно знітилась, а потім дуже суворо і багатозначно сказала: «Анно, ти повинна з ним зустрітись. Це побачення не любовне, але для тебе може мати дуже велике значення. Розумієш?» Я удала, що зважую, як мені бути, а потім сказала, що постараюся. У вестибюлі я побачила Арнольда. Він чекав мене. На вулиці він опитав, куди я йду. Я відповіла: в інститут. Шокман пішов мене проводжати. Цілий квартал ми йшли мовчки, потім він спитав, чи можемо ми зустрітися ввечері… Я відповіла, що не можу. Шокман якось чудно засміявся і сказав «Розумію… Зустріч з королем батерфляя Лісовським!» – «Хоч би й так», – відповіла я. Арнольд помовчав і раптом промовив: «Анно, ви мені страшенно подобаєтесь, і тому я скажу вам: обережніше з Лісовським. Крім батерфляя, він може вам дати старт на такі справи, де недовго і в’язи собі скрутити. Я попросила його говорити ясніше і підохотила зауваженням, що не поважаю чоловіків, які з-за ревнощів обмовляють навіть своїх мнимих суперників. Шокман довго мовчав, а біля інститутського під’їзду, коли я з ним почала прощатися, сказав: «Анно, я повідомив вам те, що вважав за потрібне, і більше не скажу ні слова». В мене все… – Закінчивши розповідати, Посельська не зводила очей з полковника. Але марною була надія вгадати, що він думає про її справи…

У кімнаті кілька хвилин панувала тиша. Чути було тільки, як Сьомін розминав цигарку.

– Почнемо з матеріалу Ричагова, – порушив нарешті мовчанку Сьомін. – Добре, що він зустрівся з Хауссоном. Цінно те, що встановлено маршрути поїздок майора по місту, оскільки ми маємо підстави думати, що Хауссон займається лейтенантом Кованьковим. Стало відомо, наприклад, що Хауссон щодня їздить не тільки в зону «Ігрек», але й ще за однією адресою, про яку ми раніше не знали. Це дуже важливо. Подумайте, Ричагов, як точніше розвідати цю адресу. З Стіссеном більше зустрічатися не треба, і в клуб преси не ходіть. Стіссен зробив для вас усе, що міг, і нехай надалі займається своїм безнадійним бізнесом без нашої участі…

Полковник струсив у попільничку тютюн, що висипався, і взяв нову цигарку.

– Головне зараз – якомога швидше знайти шлях, який приведе нас до мети, і відмовитись од усього, що відводить од неї. У цьому розумінні повчальна невдача комерційної афери Суботіна. Теоретично ми могли, звичайно, розраховувати на те, що серед американських офіцерів, які займаються спекуляцією, знайдеться корисний для нас екземпляр. Але не так просто його знайти. Перший риночний знайомий Суботіна явно був дрібнотою, і, певне, дрібну торгівлю з ним ми налагодили б, але без користі для нашої справи. А от Купер – це птах зовсім іншого польоту. Радянськими грошима там цікавляться вже не комерсанти. Ви, Суботін, зробили добре. Купер, очевидно, повірив, що ви спекулянт, і тільки, але він усе-таки чомусь вирішив, що ви особа ненадійна. І справа тут була в гарантії не стільки матеріальній, скільки політичній.

– Може, мені треба було підпустити політики? – спитав Суботін.

– Підпустити? – Повіки полковника ворухнулися, і він невдоволено глянув на Суботіна. – Вважати їх дурнями – найнебезпечніша для нас помилка.

– Геніїв серед них я поки що не бачив, – буркнув Суботін.

– Але й ви не геній! – сердито сказав полковник. – Звичайно, вони помилки робили й роблять, – помовчавши, вів далі полковник, – але зауважу: все менше. На помилках вони теж учаться. Не треба про це забувати. Ще рік тому Купер стрімголов кинувся б в аферу, а зараз – вибачайте. Спробував би, наприклад, Ричагов запропонувати Хауссону операцію з годинниками – і в ту ж мить вилетів би за двері. Ми маємо справу з противником недурним, досвідченим, який добре розуміє недоліки своїх людей. Ось чому все те, що дається легко, завжди має бути для нас підозрілим. А послухати Посельську, так можна подумати, що вона завтра принесе нам ключ від будинку, в якому заховано Кованькова. Не поспішайте, товаришко Посельська! Ще раз – не поспішайте! Може, випадково ви і натрапили на людей, які об’єктивно можуть нас зацікавити, але не мають ніякого відношення до викрадення Кованькова. І може статися, що ви все віддалятиметеся од мети, яка стоїть перед оперативною групою. Крім того, що Рената Целлер тренувалася в групі Альми Гуц, у нас немає ніяких інших даних. Факт співучасті самої Ренати у викраденні все ще не встановлено. Отже, головне для вас, товариші Посельська і Суботін, наблизитися до мети. Один з вас повинен негайно виїхати у Франкфурт-на-Одері і зв’язатися там з німецькими товаришами. Треба організувати спостереження за Ренатою Целлер і з’ясувати вірогідність версії про причину її від’їзду з Берліна.

18

У Франкфурт Суботін поїхав не сам. У вагоні напроти нього сидів капітан Радчук, який помітно нервував. його попросили теж поїхати, бо тільки він один серед співробітників Кованькова знав Ренату Целлер. У Франкфурті він мав, якщо буде потрібно, допомогти Суботіну познайомитися з Ренатою.

Одного незатишного осіннього ранку під гучні склепіння франкфуртського вокзалу з поїзда зійшло пасажирів десять. Разом з ними, намагаючись не привертати до себе уваги, вийшли Радчук з Суботіним.

Лікарню, в якій лежала сестра Ренати, вони знайшли швидко. Суботін пішов у місцеве управління державної безпеки, а Радчук чекав на нього в маленькому кафе проти лікарні. Крім Радчука, в кафе відвідувачів не було. Дві дівчини-офіціантки в кутку за прилавком щебетали про щось своє. Вони насторожено поглядали на похмурого юнака, що сидів за чашкою непочатого кофе.

Радчук неуважно спостерігав крізь вікно життя вулиці. І небо, і вулиця були заштриховані сірою імлою дрібного дощу. Коли проходив трамвай, чутливий дзвінок на дверях кафе тихенько деренчав.

«Невже Рената Целлер – ворог?» – багато разів запитував себе Радчук. Вірити в це не хотілося. Тим часом усе, що розповів йому Суботін, було більш ніж підозріле.

Дзвінок дзвякнув гучно і рішуче. В кафе зайшла дівчина в дощовику. Вона відкинула на спину капюшон… Радчук завмер. Це була Рената Целлер. Назустріч їй з-за прилавка вибігла офіціантка.

– Здрастуйте! А ми думали, ви сьогодні вже не прийдете. Вирішили, що ваша сестра одужала, – весело щебетала офіціантка. – Ви ж завжди заходите рівно о дев’ятій… Як здоров’я сестри? Ви візьмете як завжди?

– Так-так, – нетерпляче відповіла Рената. – Термос кофе і три свіжі булочки. Сестрі дуже подобаються ваші булочки.

– Можете почекати п’ять хвилин?.. Буде готове свіже кофе. Сядьте.

Рената поклала сумку на прилавок і сіла за столик.

Радчук не знав, що йому робити. Суботін, як на зло, ніби крізь землю провалився.

Рената подивилась у люстерко, попудрила ніс, потім глянула на свій годинник і перевела погляд на великий електричний годинник, який висів біля входу. Радчук бачив усе це краєчком ока. Потім вона окинула кафе невидющим поглядом. Раптом очі її розширились, і дівчина зробила мимовільний рух, ніби хотіла тікати. Вона побачила і впізнала Радчука. Метушливо застебнувши гудзики, дівчина підвелася і повільно підійшла до Радчука.

– Здрастуйте. Я не помилилась?

– Ні, ви не помилились, – неприязно відповів Радчук. Він не вмів приховувати свої почуття.

– Здрастуйте, капітане.

Радчук мовчав і, не підводячись, впритул, зло дивився на Ренату.

Обличчя її помітно зблідло; незграбно, боком вона знову сіла на стілець.

– Я знаю, що ви думаєте, – тихо сказала Рената і після довгої паузи додала: – Але ви не знаєте… нічого не знаєте.

Радчук мовчав.

У цю мить задзеленчав дзвоник, і в кафе ввійшов Суботін. Він швидко підійшов до столу.

– Це Рената Целлер, – голосно сказав Радчук. На обличчі Суботіна не здригнувся жоден мускул.

– Твоя знайома? – весело спитав він і подав руку Ренаті. – Сергій. Дозвольте сісти?

Суботін сів і втупився в Ренату. Вона сиділа в тій самій позі, опустивши очі.

– Ви що, посварилися? – швидко спитав Суботін.

Радчук і Рената мовчали. Дівчата-офіціантки з цікавістю спостерігали те, що відбувалося за столиком.

– Товариші, я не винна, – тихо промовила Рената. – Майже не винна…

Веселість враз злетіла з обличчя Суботіна. Він зрозумів, що гра не потрібна.

– Я все розповім вам, усе…

Рената вперше глянула на Суботіна. їх погляди зустрілись.

– Ви йдете до сестри? – діловито спитав Суботін.

– Так.

– Ідіть. А коли звільнитеся, зайдіть у міське управління державної безпеки і розкажіть там усе, що ви знаєте про подію, яка нас цікавить. Зайдете?

– Зайду, – твердо відповіла Рената.

Вона підвелася, розплатилася з офіціанткою і вийшла.

Суботін і Радчук крізь вікно бачили, як вона повільно перетнула вулицю і зникла у воротах лікарні.

– Вона зайде, – ніби сам до себе сказав Суботін. – Повинна зайти. Ну й в халепу вскочили! Влетить мені від Сьоміна, ой, як влетить.

19

Ось що розповіла Рената Целлер.

– Коли скінчилася війна, мені було шістнадцять років, а старшій моїй сестрі, Алісі, що лежить у міській лікарні, минуло двадцять три роки. Всю війну ми прожили в Берліні. Наша мати і молодший брат загинули під час бомбардування в сорок четвертому році. Батько був націстом і займав відповідальну посаду в рейхсканцелярії Гітлера. Востаннє я бачила його на початку березня сорок п’ятого року. Трохи пізніше його товариш по службі, зайшовши до нас, повідомив, що батько загинув як герой, вручив нам його ордени і велику суму грошей. Кінець війни ми зустріли вдвох з сестрою. Її чоловік, військовий льотчик, пропав безвісти на Східному фронті…

Рената замовкла, окинула всіх, хто був у кімнаті, затуманеним поглядом, ковтнула води і розповідала далі:

– Сестра була для мене і матір’ю, і другом. Зрозуміло, я її любила і вірила їй у всьому, хоч зовсім не знала, що в неї на думці. Вона взагалі дуже скритна людина. Я часто бачила, що вона нерухомо сидить в глибокій задумі. Сестра могла так сидіти годинами. Я підходила до неї, обнімала, зазирала в очі: мені хотілося, щоб вона посміхнулася. Але це вдавалося рідко. Частіше сестра грубо проганяла мене. «Не заважай мені, Ренато, твоя справа швидше рости». До минулого року сестра жила в Берліні, працювала продавцем газет на аеродромі Шенефельд, а потім переїхала сюди, у Франкфурт. Тоді ще жива була мати її чоловіка, в якої вона й оселилась.

Чому вона переїхала? Після смерті матері й брата ми жили в своїх далеких родичів. Сестра не дуже мирилася з ними. Там сім’я трудова, демократично настроєна і має всі підстави ненавидіти націстське минуле Німеччини. А сестра, навпаки, вся в цьому минулому. Сидіти в газетному кіоску після того, як вона була дружиною блискучого офіцера авіації, сина багатих і знатних батьків, було для неї справжньою мукою. її теж можна зрозуміти. Взагалі я майже завжди була на боці сестри. Закінчивши школу, я вступила на курси бібліотекарів. Потім почала працювати в бібліотеці. Сестра виїхала. Родичі намагалися перевиховати мене, і те, що я зараз сиджу тут і про все чесно розповідаю, саме їх заслуга. Але коли ви в них спитаєте про мене, вони скажуть вам тільки погане. Це тому, що всі їхні розмови і поради я зустрічала в штики, говорила грубощі і на зло їм робила все, що хотіла. Візьму піду з дому і не повертаюся до пізньої ночі. Вони хотіли, щоб я вступила у вечірній інститут, а я навмисне вечорами почала займатися водним спортом.

Місяців чотири тому я познайомилася з Кованьковим. Познайомилися ми випадково – просто сиділи поруч у кіно. Це знайомство відіграло в моєму житті величезну роль. Цікаво, Кованьков говорив мені те саме, що й родичі, але говорив спокійно, без крику і погроз, просто і весело, по-дружньому, його словам я вірила більше, і мені дуже хотілося, щоб він у мені не помилився.

Тепер я переходжу до найстрашнішої події в моєму житті. Якось вранці, коли я вийшла з дому, біля дверей мене зупинив добре одягнений чоловік років п’ятдесяти. «Ви, – питає, – Рената Целлер? Ось вам лист від сестри. Я хочу з вами поговорити». Я відповіла, що запізнюсь на роботу. Тоді він сказав: «Прочитайте листа в бібліотеці, а я чекатиму вас увечері. Прийдете – добре, не прийдете – ваша справа!» Назвав місце, де він мене чекатиме, і пішов.

Сестрин лист був дуже короткий. Вона писала, що чоловік, який вручив мені листа, великий друг нашої сім’ї і що він має сказати мені якусь дуже важливу правду. Тільки правду. Ці два слова були підкреслені. Свій лист вона просила знищити…

Все це мене заінтригувало, і після роботи я зустрілася з тим чоловіком. Серце говорило: не йди, а я все-таки пішла. Вже перше, що сказав цей чоловік, вразило мене до глибини душі, в мене буквально потьмарилося в очах. Він сказав, що наш батько живий, що він перебуває недалеко, в Західній Німеччині, і передав мені подарунок від нього. Це був конверт з грошима. Чоловік сказав, що батько живе єдиною мрією – побачити своїх дочок, що йому дуже хочеться приїхати в Східну зону, хоч це й нелегко і небезпечно. Потім чоловік попросив мене написати батькові кілька слів, дав папір і ручку. Я довго думала, а потім написала, що рада за батька, що люблю його і дуже хочу бачити. Чоловік сказав: «Подякуйте йому за подарунок, – і додав: – Ваша подяка буде доказом, що гроші вам передано». Я написала: «Спасибі, таточку, за гроші, вони мені, звичайно, згодяться». Після цього ми розсталися.

З цієї миті все моє життя ніби перевернулося. Я весь час думала про батька, мріяла, що ми житимемо разом: я сестра і він. Ці думки не давали мені спокою ні вдень ні вночі. А незабаром до мене прийшов ще один чоловік від батька. Він приніс його фотографію і знову гроші. Тепер я написала батькові довгого листа. Незабаром третій чоловік приніс мені відповідь од батька. Я впізнала його почерк. Таким самим почерком були написані всі його давні листи до мами. Ці листи я берегла і знала напам’ять. Батько писав, що найближчим часом ми побачимося.

І от якось біля бібліотеки мене зустрічає той чоловік, який приходив першого разу, і розповідає таке: батько вирішив остаточно порвати з Заходом і оселитися в Східній зоні. Але він боїться, що його тут запроторять у в’язницю, тому хоче спочатку довести тутешнім властям свою лояльність… Він думає зробити це за допомогою радянського офіцера, з яким я дружу. Так-так, батько знає про цю дружбу… Звідки? Невідомо.

В листі батько писав, що поки він може довіритися тільки цьому офіцерові. Він сподівається, що в ім’я дружби зі мною офіцер допоможе йому або відверто скаже, що допомога неможлива. Одним словом, батько просив зробити все, щоб він міг зустрітися з російським офіцером у моїй присутності. Я повірила в це.

Чоловік мене квапив, але весь час виходило так, що я була зайнята, а частіше зайнятий був Кованьков… Ні-ні! Про те, що така зустріч готується, Кованьков не знав. Не знав він цього і в той вечір, коли я запросила його погуляти по місту, хоч під час розмови по телефону поряд зі мною стояв новий посланець від батька.

Кованьков згодився погуляти. Посланець сказав: «Приходьте до Варшавського моста, там ви сядете в машину, яка відвезе вас на побачення з батьком». Мене і здивувало, і обрадувало, що в машині, яка до нас під’їхала, коли ми з Кованьковим стояли біля моста, з двох пасажирів один виявився моїм знайомим по спорту. Це був Арнольд Шокман. Я згадала, що останнім часом Арнольд, і особливо мій тренер Альма Гуц, весь час робили якісь таємничі натяки, ніби їм доведеться брати участь в улаштуванні мого щастя… Ні, другого чоловіка, який був у машині, я не знала. Я помітила тільки, що німецькою мовою він говорить погано…

Ми поїхали набережною. Коли від’їхали од моста метрів на п’ятсот, я раптом побачила, що Кованьков сповзає з сидіння. Відразу ж незнайомий чоловік накрив його попоною і звелів шоферові зупинитися. «Виходьте!» – гукнув він мені й Арнольду. Ми вилізли з машини. Незнайомий теж виліз, одвів нас убік і, звертаючись до мене, сказав: «Російський офіцер готував арешт твого батька. Ми вчасно це рознюхали. Ми, і твій батько особливо, рекомендуємо тобі мовчати. В нас досить твоїх листів з подяками за гроші, які ти одержала. Найкраще – сьогодні ж їдь у Франкфурт до сестри. Вона, до речі, дуже хвора». Потім він сказав Арнольдові кілька слів, яких я не розчула, сів у машину, і вона помчала назад до Варшавського моста. От і все, що я знаю…

Звичайно, з Арнольдом я говорила – точніше, він говорив зі мною. Я взагалі була така приголомшена, що слова не могла вимовити. Арнольд зупинив таксі і одвіз мене додому. Доки ми їхали, він без кінця нашіптував мені на вухо, що наш порятунок тільки в одному: мовчати, що б там не було. Ми, мовляв, нічого не знаємо, і край. Я мушу сказати, що Арнольд теж був наляканий і дуже схвильований…

Так, я поїхала у Франкфурт тієї ж ночі першим же поїздом.

Сестра лежить у лікарні, і головний лікар каже, що її справи дуже погані… Ні, крім головного лікаря, я ні з ким не розмовляла. Він завжди буває, коли я приходжу в лікарню, сам проводить мене до сестри, а потім до воріт… Ні, в сестри хороший вигляд.

20

Зігмунд Лісовський призначив Посельській побачення в букіністичній крамничці, розміщеній у під’їзді розбитого під час війни будинку. Посельська навіть не одразу натрапила на неї. Вивіска на вузеньких дверях була не більшою за аркуш з учнівського зошита.

В крамниці тхнуло мишами і столярним клеєм. Усю ліву, скошену сходами стіну займали стелажі з книгами. В задній стіні були низенькі двері, завішені сукняною гардиною. Звідти вийшов, наче спеціально підібраний за розміром дверей, кругленький коротун у засмальцьованому синьому комбінезоні.

– Чого вам треба, мадам? – Коротун запобігливо втупився банькатими сльозавими очима в дівчину.

– Покажіть мені які-небудь французькі романи.

– Зараз! – Коротун виліз на драбинку, вихопив з полиці кілька потріпаних книжок і розсипав їх по прилавку.

– Французів у нас, вибачте, обмаль. Наслідок, так би мовити, суто історичного порядку. – Схиливши кулясту голову, букініст дивився, як Посельська перегортає книги.

Наташа дивувалася. Вона прийшла сюди з десяти-хвилинним запізненням, а Зігмунда Лісовського й досі не було.

– Мабуть, візьму ось цю… – нерішуче сказала Посельська. – Скільки коштує?

– Мадам, а може, не варто даремно витрачати гроші? – Впіймавши здивований погляд Наташі, букініст тихо промовив: – Пан Лісовський чекає вас там, – і вказав на задні двері.

За дверима була маленька кімнатка, в якій стояли ліжко, стіл і стілець. На ліжку сидів Зігмунд Лісовський. Коли Наташа заходила в кімнату, він поглянув на годинника.

– Любиш запізнюватися? – спитав він похмуро.

– Довелося пропустити два поїзди метро – люди їдуть з роботи.

– Сідай. – Лісовський вказав на стілець. – Побачення в нас не любовне, не гаятимемо часу. Я хочу поговорити про твого батька.

– А навіщо це? – спитала Посельська, гарячково міркуючи, як реагувати на таке несподіване бажання Лісовського.

– Та бачиш…

Наташа помітила, що король тренерів трохи знітився і не знає сам, як почати розмову. Він труснув головою і ніби скинув зніяковіння.

– Я не вмію хитрувати, говоритимемо відверто. Я з тих, кому не подобається, що Німеччина роздерта на шматки, і які не збираються з цим миритись. Німеччині не потрібні ні росіяни, ні англійці, ні тим більше французи. А росіян я просто не можу бачити на вулицях Берліна!

Наташа помітила, що американців він не назвав.

– Ми ті, хто не капітулював разом з Кейтелем і готовий піти на все заради Німеччини. Твій батько офіцер морських сил рейху? Так?

– Був, – уточнила Наташа.

– Що значить «був»? Німецький офіцер завжди офіцер, доки він живий, – скоромовкою сказав Лісовський. В очах у нього спалахнув і в ту ж мить погас злобний вогник.

– Мій батько захопився своєю цивільною професією.

– Дурниця! Звідки ти знаєш, що в нього на душі? Деякий час вони обоє мовчали.

– Так що ж ви від мене хочете? – спитала Наташа.

Лісовський подивився на Посельську роздратовано і разом з тим насторожено.

– Насамперед не забувай, що ти німкеня, – посміхнувся він.

– Я про це завжди пам’ятаю.

– В такому разі батько твій про це пам’ятає вдвічі більше. Він кров проливав за Німеччину. Мабуть, з ним мені говорити було б легше.

– Дивлячись про що! – Посельська з викликом глянула на Лісовського.

– Все про те саме – про Німеччину. Він же не став червоним?

– Він був і лишився німцем…

– Червоні теж кричать, що вони німці.

– Знаєте, що я вам скажу… – Посельська сміливо дивилася в холодні очі Лісовського. – Я категорично не бажаю займатися політикою. Про це всі знають у моєму інституті, про це знає мій батько, мої друзі і повинні знати ви. Я роблю те, що мені подобається. Вчусь, Мені подобається спорт – я займаюсь спортом. Мені подобається хлопець – я проводжу з ним час.

– Росіянин? – посміхнувся Лісовський.

– Сьогодні росіянин, завтра – єгиптянин. Важливо, щоб подобався. І більше я нічого знати не хочу. Гріш ціна вам, що займаєтесь політикою, коли ви не можете обійтися без того, щоб не тягти в політику таких, як я!

– Але ж твій батько мужчина? – після довгої паузи стомлено промовив Лісовський.

В його очах Наташа вловила розчарування. Можливо, він уже сердився на себе за те, що влаштував це безуспішне побачення. І тоді Посельська вирішила трохи підбадьорити його.

– Я поговорю з батьком, – сказала вона.

– Про що? – стрепенувся Лісовський.

– Ну, взагалі. Я з ним якось жодного разу не говорила про політику. Мені навіть самій стало цікаво, що він думає про всі ці речі.

– Про які?

– Ну, Німеччина, Німеччина і ще раз Німеччина.

– А хто, між іншим, той росіянин, який подобається тобі зараз? – раптом спитав Лісовський.

– Мужчина. Молодий, вродливий, дотепний.

– Чим займається?

Наташа засміялась.

– Мені навіть на думку не спадало опитати його про це, а разом і про його зарплату. До заміжжя ще не дійшло. Казав, що він військовий інженер, щось тут у нас консультує…

– Що саме?

– Та я ж не знаю! – щиро обурилась Наташа. Помовчала і боязко спитала: – Мабуть, ви вже не будете тренувати мене з батерфляя? Мені дуже шкода.

– Правда? – Лісовський майже посміхнувся. – Ні, чому ж, ми попрацюємо. Ти ж обіцяла поговорити з батьком… – Він важко підвівся з ліжка. – Ти підеш звідси сама. Вибач, що не проводжаю.

– Це робить мій росіянин, – засміялася Наташа.

– Він що, знову чекає тебе? – не зумівши приховати свій переляк, спитав Лісовський.

– О, ні! Ще цього бракувало, щоб він проводжав мене на побачення з іншим!

Наташа вийшла на вулицю, задоволена собою. Здається, вона не зробила нічого такого, за що полковник Сьомін вичитував би їй на наступній нараді.