Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

14

Отто Стіссен, він же Дірява Копилка, виявився зовсім не таким простачком, яким його змалювали французькі журналісти. Ричагов відчув це в першу ж хвилину, коли французи, виконуючи обіцянку, познайомили його з бізнесменом.

Знайомство відбулося в тому ж клубі преси, навіть за тим самим столиком. Французи підізвали Отто Стіссена, що зайшов у кафе.

– Знайомтеся, Стіссен. Це наш бельгійський колега Поль Рене. А це – найоб’єктивніший майстер фотооб’єктива Отто Стіссен.

– Король фоторепортажу.

– Найдотепніший відвідувач цього бару.

– Улюбленець жінок.

– Стоп! – піднявши руку, вигукнув Стіссен. – Одразу дві типові надземки! Для однієї людини – забагато. І, нарешті, де поїзд?

Усі засміялися. Ричагов удавано врочисто промовив:

– Я дуже радий.

– А я ще не знаю, радіти з цього чи плакати, – сказав Стіссен, міцно потискуючи руку Ричагову. – Я не люблю оголошувати суму, не знаючи доданків. Хо-хо-хо!

Стіссен голосно зареготав, як вміють реготати в компанії тільки американці, – ні на кого не зважаючи. Потім він сів і, не звертаючи ніякої уваги на присутніх французів, почав безцеремонно розглядати Ричагова.

– Чого ви так розглядаєте мене? – засміявся Ричагов. – Я ж не продаюся.

– Хо-хо-хо! Непогано сказано! Дивлюсь просто з цікавості. Людина як людина, а прибула з країни, в існування якої я, слово честі, не вірю. Хо-хо-хо! Я двічі пролітав над вашою Бельгією і щоразу просив льотчиків показати мені, де ця таємнича держава. І вони завжди відповідали: «Розгледіти Бельгію з повітря неможливо, вона проноситься під крилом, ніби майданчик для бейсбола». Хо-хо-хо! Непогано сказано, правда, французи?

– Так, ми – маленька країна, маленький народ, – з сумом промовив Ричагов.

– А ти не журись! – раптом перейшов на «ти» Стіссен. – Он Британія такий самий шилінг, що й твоя Бельгія, а поглянь, як вона кирпу гне! Учись, бельгійцю! Хо-хо-хо!

– Стіссен, бельгійцеві потрібна хоч невеличка сенсація, – сказав один з французів. – Може, є щось зайве?

– Бельгієць ставить коньяк, – додав другий журналіст.

– Що ж, можна вести розмову, – відповів Отто Стіссен, і очі в нього враз заблищали, виказуючи найбільшу пристрасть Дірявої Копилки.

Французи випили по чарці коньяку, попрощались і, пославшись на невідкладні справи, пішли.

– Ну, так що ж тебе цікавить? – спитав Стіссек.

– Все. Моя газета горить. Шеф сказав: «Рушай у Берлін, пришли хоч що-небудь дотепне».

– Це не так просто робиться. – Стіссен випив підряд дві чарки коньяку. – А ти зроби так, як наші. Вигадай щось сам. Ну, там… Ганс Шнайдер, який утік від комуністів у західний світ демократії, розповів нашому кореспондентові… і пішло, і пішло! Катай, що хочеш… – Стіссен випив ще чарку коньяку. – Хо-хо-хо! Здорово можна накрутити. Або про червоний терор. Як це називається?.. Ага! Колима! Так, саме Колима! Словечко ж яке! Хо-хо-хо! Німецький військовополонений ікс, ігрек, зет, який чудом вирвався з Колими, розповів нашому кореспондентові… Хо-хо-хо! Такого можна накрутити, що читачі, особливо жінки за сорок років, падатимуть непритомні. Хо-хо-хо! – Випив ще одну чарку. – А взагалі, це дурниця. Вже набридло. Сенсація має бути гострим ножем, лезо якого з розмаху всаджують читачеві під ребро. Хо-хо-хо!

Ричагов з подивом спостерігав, як на його очах мінявся Стіссен. Він ураз якось осунувся, обм’як. Тільки очиці, жваві, маленькі, раптом запалали, ожили, стали жадібними, запобігливими. Стіссену було років сорок п’ять, але він уже добре-таки облисів. Його обличчя, певно колись гарне, тепер дрябле, вкрите незліченними склеротичними жилками, увінчане великим темно-червоним носом, було неприємне і відразливе.

– Бельгіє, замов ще пляшечку! Я, може, все-таки щось вигребу для тебе з своїх кишень.

Отто Стіссен випив ще півпляшки коньяку, і Ричагов з цікавістю спостерігав дальші зміни в своєму співрозмовникові.

Стіссен багато і часом безладно говорив, але разом з тим він чудово пам’ятав усе, про що йшла мова за столом.

– Бельгіє, ти мені подобаєшся! Виявляється, на вашому бейсбольному майданчику виростають хороші хлопці.

– Спасибі, – посміхнувся Ричагов.

– Тебе звуть Поль… Чудово! Так от запам’ятай: сенсація – це насамперед те, що не кожен день трапляється. Ми от учора ще не знали один одного, а сьогодні – друзі, і це найцікавіше. Життя! Але, на жаль, це не лоскоче нервів, у цьому немає сенсації. Дай мені по морді і піди, прихопивши мою дзеркалку, – це вже дещо…

– Мені б хотілося без бійки, – посміхнувся Ричагов. – Може, ви…

– Говори «ти». Ми, американці, не любимо… Ми прості хлопці… Що ж для тебе придумати? Фотокамера у тебе є?

– Ні. І не вмію.

– Жаль. Але, може, твоя газета обійдеться і без фото?

– Цілком.

– Тоді так: завтра зранку побувай на будь-якій станції міської дороги. Побачиш маленький спектакль.

– Що саме?

– Наші люди руками німецької поліції робитимуть обшук у газетних кіосках.

– Навіщо?

– Щоб не торгували східними газетами.

– Чому? Хіба кожен не може читати те, що хоче?

Стіссен розсміявся, і його сміх злився з гуркотом поїзда.

– Слухай, хлопче, ти ж типова надземна! Та на біса нашим потрібно, щоб західні німці знали, як живуть східні? Пиріжок розрізано, і кожен тріскає свій шматок.

Ричагов похитав головою.

– Ні, з кіосками – це не товар. Мені потрібне таке… з ізюминкою. Може, є щось новеньке у Хауссона? – обережно спитав Ричагов. – Французькі колеги казали мені…

Стіссен підняв руку і нахилився до Ричагова.

– Пусте! Те, що Хауссон розголошує, нікому не потрібне. Сенсація – те, про що він мовчить. Зрозуміло, хлопче?

– Я думав, хоч що-небудь… Французи розповідали мені про останнього російського офіцера-перебіжчика…

Стіссен махнув рукою.

– З цим росіянином туман і цілковита нісенітниця. Хтось дав про нього інформацію по радіо, а Хауссон розлютувався, вдарив відбій і рушниці в козли… – Стіссен вийняв з кишені фотографію і кинув її Ричагову. – Ось він, наш таємничий Хауссон. Тягаю з собою на випадок сенсації. В нього ще є прізвисько: «Батько російських перебіжчиків».

Такої фотографії Хауссона Ричагов в архівах не бачив. На фотографії на весь зріст був знятий високий, спортивного вигляду чоловік, який тримав на повідку розлапого бульдога.

– Я сфотографував Хауссона біля його квартири. Чудовий можна дати підпис: «Мокриця і Моріц». Мокрицею ми прозиваємо Хауссона за його завжди вологі від поту руки. А Моріц – ім’я бульдога. Два холостяки на прогулянці.

– Чи не можна все-таки узяти в нього інтерв’ю? – боязко опитав Ричагов.

Стіссен помовчав і раптом зареготав:

– Хо-хо-хо! Ти ж зовсім не знаєш Мокриці. В нас тут є Гаррі Дамп, король репортажу з газети «Балтімор сан». Він каже: «Легше взяти інтерв’ю в миші, яку з’їв кіт, ніж у Хауссона». Хо-хо-хо! Непогано сказано?

– А він зовсім не приймає журналістів?

– Чому? Обов’язково прийме! Але не скаже жодного слова, потрібного для твоєї газети! Хо-хо-хо! – Стіссен раптом обірвав сміх і втупив у Ричагова веселі очі. – Слухай, хлопче, ідея! Тільки ти погоджуйся. Ходімо зараз до Мокриці – він саме обідає вдома. Це близько. Я гарантую, що він нас прийме. Ти атакуватимеш його, а я вас зніму і фото дам у свій журнал з підписом: «Марний штурм фортеці Хауссон бельгійським журналістом». Це виглядатиме смішно і сподобається американцям: якийсь там бельгієць намагається обдурити залізного майора! Давай зробимо?

Ричагов блискавично обмірковував цю несподівану пропозицію, про яку він міг тільки мріяти. Було одне «але» – фотографія залишиться в Стіссена. «Рискну, – вирішив Ричагов. – Можна буде потім спробувати витягти цю фотографію з Дірявої Копилки».

– Згоден! – весело сказав Ричагов. – Їдьмо!

15

На вечірнє побачення в ресторан «Палас» Посельська навмисне прийшла раніше призначеного часу. Нехай Альма Гуц думає, що вона так бажала цієї зустрічі, що не могла дождатися умовленого часу. Крім того, Наташа, прийшовши першою, позбавить Альму Гуц і її колег можливості розмовляти без неї.

Посельська сіла в крісло в глибині холу, звідки було видно і вхід з вулиці, і частину залу. Розкритий ілюстрований журнал допомагав їй спостерігати непомітно.

З вулиці зайшов високий на зріст юнак у модному пальті яскраво-жовтого кольору. Знявши з голови берет, він струсив з нього мокрий сніг і попрямував до гардероба. Потім довго причепурювався перед дзеркалом. Наташа насилу стримала посмішку, спостерігаючи, як він майже по-жіночому поправляв зачіску, галстук, пригладжував брови, обсмикував піджак. Покінчивши з причепурюванням, юнак заглянув у зал, позирнув на годинника і пройшов у глиб холу. Підійшовши до Наташі, він пильно подивився на неї.

– О! Здрастуй, пташко!

Це був той самий юнак, який починав з нею розмову ще в басейні.

Наташа, не закриваючи журналу, дивилася на нього відчуженими очима.

– Боже! Навіщо так суворо? Ти ж нова пташка з гніздечка Альми Гуц? Правда?

– Я вас не знаю.

– З цього й треба було починати. – Хлопець підійшов до крісла. – Арнольд Шокман, рекордсмен, тренер, танцюрист, людина поза політикою. А ти, якщо не зраджує мені пам’ять, Анна Лорх… Ну, бачиш, я все знаю! Будьмо знайомі.

Юнак присунув крісло і сів біля Наташі.

– Альма з своїм Зігмундом запізняться на дванадцять хвилин. Це дуже дивно! Завжди вони запізнюються і завжди на дванадцять хвилин.

Посельська сміялася разом з Арнольдом. Справді, запізнившись рівно на дванадцять хвилин, у хол зайшли Альма Гуц і незнайомий Наташі високий на зріст чоловік.

– Погляньте, за моєю машиною, – надто голосно сказав чоловік швейцарові.

– Кому потрібен твій старий вітряк! – гукнув йому Арнольд.

Чоловік помахав Арнольдові рукою і пішов слідом за Альмою до гардероба.

– Вони вже познайомилися. Ну, що я казала? – сміялась Альма Гуц, вітаючись з Наташею і Арнольдом. – Знайомся, Анно, – сказала вона, підштовхуючи до Наташі свого супутника. – Це король тренерів, поет батерфляя Зігмунд Лісовський.

Поет батерфляя більше скидався на боксера. Кремезний, високий чоловік, на похмурому обличчі – невеликий приплюснутий ніс. Масивне вугласте підборіддя навкіс розсічене синюватим шрамом. Через це здавалося, що обличчя трохи скривлене набік.

Компанія зайняла столик у затишній, глибокій ніші. Замовлення робив Арнольд. Він довго напівголосно говорив з офіціантом, який зігнувся перед ним дугою. В цей час Зігмунд Лісовський, розмовляючи з Альмою, приглядався до Наташі.

– Ну, як себе почуває новенька? – раптом звернувся він до неї.

– Чудово. Я дуже люблю цей ресторан.

– О! Виходить, ви тут бували?

– Звичайно. За кілька годин сьогоднішнього вечора я полюбити його ще не могла.

– Молодець, Анна! – Альма заплескала в долоні. – Вчи його світським розмовам. Зігмунд славиться вмінням задавати безглузді питання. Рахунок один – нуль на користь Анни. Матч триває.

– Що тут відбулося? – встряв у розмову Арнольд. – Певно, Зігмунд уже встиг задати якесь питання?

– Так, і дістав від Анни облизня! – сміялась Альма. – Але ти, Ані, все ж май на увазі: якщо Зігмунд візьметься вчити тебе батерфляя, це – щастя. Так що не бий його дошкульно.

Заграв оркестр. Пішли танцювати. Альма з Зігмундом, Наташа з Арнольдом.

– Чудово створене життя! – шепотів у вухо Наташі її кавалер. – Ще сьогодні вранці я не знав, як згаяти вечір. Усе остогидло, як осінь. І раптом з басейну випливаєш ти, прекрасна Афродіто, і вже хочеться, щоб вечір ніколи не кінчався!

Патякаючи, Арнольд уперто наближав своє обличчя до Наташиного.

– Попереджаю вас, – сказала вона насмішкувато, – я не терплю вільностей у перший вечір знайомства.

– О! – Арнольд відхилився. – Якщо не в перший, то в який же?

– У той, коли мені цього самій захочеться!

– Пташко, я бачу, в тебе гострі кігтики!

– І «ти» теж буде тоді, коли я цього захочу.

Після танцю розмова якось не клеїлась. Наташа рада була цьому. Вона мала обміркувати, як їй діяти далі. Випили за Анну Лорх, за те, щоб її портрет надрукували в газетах.

– Альма сказала, що ви сильна, – звернувся до Наташі Зігмунд. – Для батерфляя це найперше діло. Найперше! – він стукнув по столу своїм величезним чавунним кулаком.

– Не бійся, Анно, Зігмунд добрий, – засміялась Альма Гуц, помітивши, що Наташа перелякано дивиться на його кулак.

– Ми з тобою зробимо так, – вів далі Лісовський, спідлоба дивлячись на Посельську: – Спочатку тебе поганяє Альма, відшліфує техніку плавання, а потім я займусь.

Альма Гуц заплескала в долоні.

– Анно, кричи «ура»! Протягом останнього року він уперше сам пропонує свої послуги.

За це не можна було не випити.

– Ну, а як же буде зі мною? – з удаваною образою спитав Арнольд. – Я вимагаю справедливості. Анну треба розділити між трьома.

– Помовч! – грубо кинув йому Зігмунд.

Арнольд підняв руки.

– Капітулюю, капітулюю і ніяких претензій! Але претензії можуть з’явитися в Альми.

– Помовч! – вже погрозливо повторив Зігмунд.

Деякий час усі були зайняті тільки їдою. Знову заграв оркестр. Альма запросила Арнольда, і вони пішли танцювати. Посельська сподівалась, що її запросить Зігмунд, але він цього не зробив. Як тільки Альма з Арнольдом відійшли од столу, Зігмунд витер серветкою рот і нахилився до Посельської.

– Твій батько – людина Деніца? Це правда?

– Я брехати не вмію. Так, мій батько морський офіцер рейху.

– Як його прізвище?

– Очевидно, Лорх, якщо він мій батько. Рахунок стає два – нуль!

Наташа засміялась, а в самої стиснулося серце від нетерпеливого і настороженого чекання. А втім, перевірки вона не боялася – батько вже давно був «приготовлений» і жив разом з Наташею за цілком певною адресою.

– Звичайно, Лорх… Звичайно… – посміхнувся Зігмунд. – Вчишся?

– Так. В інженерно-будівельному.

– Будуватимеш житла для російських колонізаторів?

– Чому? Для німців. Тільки для німців.

– Німецькою ти говориш не дуже чисто, як і я. Але я за національністю поляк.

– Це вам здалося… – З цієї миті Посельська з потроєною увагою почала стежити за своєю вимовою.

– Що робить батько зараз?

– Служить. На суші, звичайно.

– Де?

– Саме в російських колонізаторів. – Зробивши цей сміливий хід, Наташа чекала, що буде далі. Чекати довелося недовго.

– Он як! Ким же?

– Слово честі, не знаю.

– Чому ви опинилися в радянському Берліні?

– Важко перекотити на Захід наш будинок, збудований ще дідом. Батько каже: «Захід сам прийде до нас».

– Он як! Росіяни у вас бувають?

– Рідко. Батько таких візитів не полюбляє.

– Але все ж бувають? Хто?

– Інженери якісь… Один навіть закоханий у мене.

– Дуже добре! – Зігмунд, відкинувшись на спинку стільця, не зводив погляду з Наташі.

– Що – добре?

– Все, – непевно відповів Зігмунд.

До стола повернулись Альма з Арнольдом, і розмова обірвалася.

– О, здається, Арнольд має рацію. В мене справді є претензії! – з удаваним гнівом сказала Альма. – Про що це ви тут так інтимно розмовляли. Я все бачила.

– Зігмунд задавав мені мільйон питань.

– І всі недоречні? – вигукнув Арнольд. – Отже, який тепер рахунок? Мільйон – нуль?

– У нас була серйозна розмова, – задумливо відповіла Наташа. – Дуже серйозна.

– Зігмунд – і серйозна розмова? Не вірю, – вигукнула Альма.

«Кривляйтеся, добродії, кривляйтеся! – думала в цей час Наташа. – Ви прекрасно знаєте, про що говорив зі мною Зігмунд. Ви ж спеціально для цього пішли танцювати…»

Протягом усієї вечері Зігмунд не сказав Наташі більше ні слова. Вона теж не починала з ним розмови, розуміючи, що їй треба бути надзвичайно обережною і терплячою.

Рівно о першій годині ночі Посельська підвелася.

– Друзі, вибачте, але мені вже час.

Усі почали вмовляти її залишитись.

– Я цього не допущу, – кричав Арнольд.

– Невже ви думаєте, що ви єдиний мужчина, з яким я знайома? – Наташа, звівши брови, насмішкувато дивилася на Арнольда.

– Анно, ви псуєте нам весь вечір! – сердито сказала Альма.

Наташа, нахилившись до неї, тихо сказала:

– Не можу нічого зробити. В мене є друг, і до того ж ревнивий, як усі. Він сказав, що заїде по мене о першій годині ночі. Можете бути певні: протягом тижня я дам йому відставку – він уже досить-таки набрид мені і своїми зітханнями, і своїми ревнощами.

– Покличте його сюди, – запропонувала Альма.

– Тоді буде бійка… – Наташа засміялася і серйозно додала: – Цього робити не треба… Розумієте, не треба…

Посельська швидко попрощалася з усіма і пішла.

Через хвилину з-за стола підвівся Зігмунд. Він наздогнав Наташу біля гардероба. Подаючи пальто, тихо сказав:

– Про нашу розмову нікому ні слова!

– Розмови не було, – в тон йому озвалася Наташа.

Зігмунд разом з дівчиною вийшов на вулицю. Автомашина вигаданого друга Посельської стояла кроків за десять від під’їзду. Наташа зупинила Зігмунда:

– Я піду до машини сама, інакше мій поклонник влаштує мені скандал. До побачення.

Наташа підбігла до машини, швидко сіла в неї, і в ту ж мить машина зникла в темряві. За кермом сидів юнак у капюшоні, збитому по-американськи на потилицю.

– Як ти думаєш, він бачив номер машини? – спитав юнак.

– Напевно. Номер був яскраво освітлений.

– Чудово. Все-таки я трохи побоювався, що вони всі вийдуть разом з тобою.

– Нічого страшного не сталося б. Ти б зіграв роль поклонника, що ревнує і тому вперто мовчить. От і все.

– А з другого боку, зовсім непогано було б усіх їх розвезти по домівках і узнати адреси.

– В одного з них своя машина, – сказала Наташа.

– А! Це, певно, той старенький «Вандфер», який стояв біля під’їзду?

– Мабуть.

– Я його про всяк випадок сфотографував… Поглянь, вони за нами не їдуть?

Наташа оглянулась.

– Ні.

– Тоді додому!

Машина стрімко звернула в провулок.

Машину вів Володимир Суботін, якого після невдачі в комерційних справах полковник Сьомін залучив на допомогу Наташі Посельській. З сьогоднішнього дня Суботін вже був російським інженером, хазяїном холостяцької квартири, автомашини і поклонником Анни Лорх.

Наташа засміялась.

– Уявляю, яке враження справило б на них моє повідомлення, що біля ресторану мене чекає росіянин! А втім, той, що проводжав мене, вже був підготовлений. Я йому сказала раніше…

16

Ричагова непокоїло, що Дірява Копилка, сп’янівши, зірве інтерв’ю з майором Хауссоном, Адресу, названу американцем шоферові таксі, Ричагов не дочув і тепер намагався запам’ятати вулиці, якими вони проїжджали. Це було нелегко. Таксі мчало дуже швидко, а місто вже оповив ранній осінній присмерк. Шлях виявився не таким уже й коротким, як говорив Стіссен: їхали двадцять сім хвилин, Машина зупинилась біля звичайного жилого будинку, міцно затиснутого з обох боків такими ж будинками. Отто Стіссен, який в дорозі встиг задрімати, стрепенувся, здивовано озирнувся навколо, потім, мабуть згадавши, чому він тут, мовчки виліз з таксі і попрямував до під’їзду.

Ричагов, розплачуючись, спитав у шофера:

– Як називається ця вулиця?

– Ромбергштрасе.

– Метро далеко звідси?

– Поряд.

– Бельгія, де ти? – гукнув Стіссен. – Швидше!

Коли вони підіймалися ліфтом, Стіссен сказав:

– Дій сміливіше. Хауссон не любить квачів.

Двері їм відчинила літня німкеня в кружевній наколці на пишному волоссі. Стіссен безцеремонно відсторонив її, і вони ввійшли в прихожу. З-під столика донеслося глухе гарчання, потім висунулася потворна морда бульдога.

– Моріц, тубо! – весело крикнув Стіссен.

Собака замовкла.

В ту ж мить швидко відчинились одні з дверей, і Ричагов побачив Хауссона. Він був одягнений у стьобаний халат, у руці тримав відкриту книгу.

– А, Дірява Копилка! Тобі чого треба? – промовив Хауссон, пильно дивлячись на Ричагова. – Чи не переплутав ти адресу? Адже тут живу я, а не міс віскі.

– Я нічого не переплутав, Хауссон, – спокійно і тверезо відповів Стіссен. – Оскільки після обіду спати шкідливо, я привіз бельгійського колегу, який хоче задати тобі кілька питань. Познайомтеся: це журналіст Поль Рене.

Ричагов, бачачи, що Хауссон не збирається подавати руки, вклонився, дивуючись тим часом пам’яті Стіссена, який не забув його бельгійського імені. Хауссон звернувся до Ричагова:

– Я не знаю, скільки Стіссен узяв з вас за протекцію, але він мав попередити вас, що ви тут тільки даремно згаєте час.

Це було схоже на пропозицію забиратися геть ні з чим, і Ричагов боязко й благально сказав:

– Містер Хауссон, я прошу вас подарувати мені п’ятнадцять хвилин.

– Проходьте! – Хауссон посторонився, пропускаючи повз себе Стіссена і Ричагова.

Кабінет Хауссона, куди вони ввійшли, виявився дуже просторим, але в ньому, крім стола, перед яким безладно стояло п’ять твердих крісел, більше нічого не було. Полірована поверхня стола сяяла, освітлена настільною лампою денного світла. З попільнички під абажур підіймалася голуба стріла диму. Стіни були обклеєні однотонними світлими шпалерами. Від каміна йшло тепло – там жевріло кам’яне вугілля.

Хауссон сів за стіл, зчепив тонкі пальці рук і подивився на Ричагова.

– Питайте.

Ричагов посміхнувся.

– Мене попередив містер Стіссен, що про найцікавіше ви мовчите. Було б дивно, якби ви славились іншим.

– Тоді просто не було б мене, – недбало кинув Хауссон.

– І тому ви насамперед вибачте мені за мої недоречні питання. Але я намагатимуся питати вас про те, про що можна сказати.

– Питайте.

– Чому вас називають «Батьком російських перебіжчиків»?

На худому, жовтавому обличчі Хауссона промайнула посмішка. Вказавши на Стіссена, що саме лаштував свій фотоапарат, він промовив:

– З усіх прізвиськ, якими щедро наділяють журналісти, тільки Стіссену дісталося точне, а тому й усім зрозуміла – Дірява Копилка… Так же, Стіссен?

Той кивнув головою і почав націлюватися об’єктивом на Хауссона і Ричагова.

– Навіщо ти знімаєш?

– Я надрукую цей знімок з підписом: «Марний штурм Бельгією американської фортеці Хауссон». Непогано?

Хауссон прихильно посміхнувся, і Ричагов зрозумів, що майорові подобаються лестощі.

– Ви мені не відповіли, містер Хауссон, – сказав Ричагов.

– Хіба? – удавано здивувався Хауссон. – Ах, так! Прізвисько дурне. Якщо я «Батько російських перебіжчиків», то має бути й мати. Але хто вона?

Так, штурмувати фортецю Хауссон нелегко, Ричагов це вже бачив. Майор був слизький, як мокрий камінь.

– А чи бувають випадки втечі американців туди, на Схід?

– Трапляються, – миттю відповів Хауссон.

– Багато таких випадків?

– Не рахував.

– А чому тікають американці?

– Про це найкраще дізнатися в них самих.

Отто Стіссен, посміхаючись, клацав фотоапаратом.

– Хто втік з Сходу останнім? – спитав Ричагов, втупившись поглядом у Хауссона.

– Той, після якого поки що більше ніхто не втік.

Ричагову дуже кортіло назвати прізвище Кованькова і хоч би глянути, як прореагує на це Хауссон, але таке уточнення могло здатися майорові підозрілим.

– Росіяни запевняють, що їх людей ще й викрадають. У них для цього є хоч які-небудь підстави?

– У них? – перепитав Хауссон.

– Так.

– А чому ви питаєте про це з мене? Я особисто в таких голлівудівських сюжетах не беру участі.

– Ви особисто – ні, але, можливо, це роблять ваші люди?

Хауссон здивовано глянув на Ричагова і голосно гукнув:

– Фрау Ельза!

В кабінет зайшла та літня жінка, що відчиняла двері.

– Фрау Ельза, ви коли-небудь брали участь у викраденні росіян?

Очі в жінки стали круглими.

– Що ви кажете, містер? Ніколи.

– Дякую. Вибачте. Можете йти.

Жінка вийшла.

– А більше в мене ніяких людей немає, – сказав Хауссон.

– Хо-хо-хо! – Стіссен, ухопившись за живіт, ходив по колу. – Ні, Бельгіє, куди тобі з твоїм бейсбольним майданчиком? Хо-хо-хо.

Обличчя майора Хауссона було зовсім байдуже.

– Так, містер Хауссон, у мене тільки одна можливість потішити своїх читачів: точно викласти нашу бесіду, незважаючи на те, що я виглядатиму при цьому справжнім ідіотом.

– Це вже ваша справа, – уривчасто промовив Хауссон і поглянув на годинник. – Мій післяобідній відпочинок закінчився. Вибачте. – Він підвівся.

…Ричагов і Стіссен повернулися в бар.

– Ну, бейсбол, укусив себе за вухо? Хо-хо-хо!

Ричагова здивувало, що Стіссен був цілком тверезий.

– Ой хлопче, і вигляд же в тебе був! Кошеня розмовляє з бульдогом. Хо-хо-хо!

Ричагов махнув рукою.

– Вип’ємо з горя.

– Оце розмова чоловіча! Я вже думав, ти не здогадаєшся.

Стіссен п’янів дуже швидко, але тепер з ним відбувалася цілком протилежна метаморфоза: він ставав похмурим і злим.

– Знаєш, що таке Америка? – раптом спитав він. – Усі роблять бізнес?.. Дурниця! Всі тільки думають, що роблять бізнес.

– Все-таки ми знаємо, – заперечив Ричагов, – що у вас приватній ініціативі надається цілковита воля.

– Ідіот! Надивився наших кінокартин… Мій дід, піонер заселення, помер жебраком. Батько лобом бився об стіну – теж робив бізнес. Вмер, не виплативши купи кредитів. З будинку нас викинули, меблі відібрали, тьфу! Тепер от я віддаю кінці. Але я людина благородна – я не плоджу дітей, покоління жебраків на мені закінчується. Досить!.. Чого ти посміхаєшся? Повернешся на свій бейсбольний майданчик, – твій шеф дасть тобі коліном, знаєш куди?.

– Може бути, – сумно посміхнувся Ричагов.

– Але я на тобі все-таки зароблю.

– Скільки?

– Якщо в мого шефа печінка буде в порядку, доларів п’ятдесят.

– Даю сто.

– За що?

– За плівку з моїм портретом. Самі розумієте, якщо це фото буде надруковано, мій шеф напевне скористається своїм коліном.

– Серйозно, бейсбол, сто?

– Серйозно. Тільки марками.

– Це один чорт. Давай.

Стіссен почав швидко, професіональним рухом перемотувати плівку.

– Засвітити?

– Не треба. За сто доларів дайте незасвічену, сам вдома проявлю на згадку.

– Тоді ще п’ять доларів за касету.

– Добре.

Ричагов одержав плівку, передав гроші Стіссену і оплатив рахунок. Незабаром вони розпрощалися.

– Ти все ж діловий хлопець, – сказав Стіссен, прощаючись. – Якщо тобі буде ще потрібна моя допомога, я тут буваю кожного дня, в обідній час. Приходь, зробимо ще який-небудь бізнес. – Він махнув рукою і, важко ступаючи, пішов у нічну темряву, розтоплену різноколірним кипінням неонових реклам.