Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

21

Щоранку Хауссон їздив на вулицю Хенель. Залишивши машину на площі Майбах, він переходив бульвар, вулицею Хенель добирався до п’ятиповерхового будинку дуже старої архітектури і зникав за пошарпаними масивними дверима.

На вулиці, по обидва боки дверей, висіло безліч табличок, з яких можна було дізнатись, хто живе в цьому будинку. Зубний лікар, протезист, адвокат, учитель музики і ще багато інших корисних людей. Не було тільки таблички, яка пояснювала б, що в цьому будинку на другому поверсі розмістився один з філіалів відомства майора Хауссона.

«Він людина скромна, не хоче афішувати свою фірму», – похмуро усміхнувся полковник Сьомін, коли Ричагов показав йому фотографію під’їзду цього будинку на вулиці Хенель.

…Зайшовши в парадні двері, майор Хауссон піднявся сходами на першу площадку, одімкнув своїм ключем двері і зайшов у прихожу, яскраво освітлену лампою денного світла. В самому кінці коридора, біля маленького столика, простягнувши ноги, сиділи два солдати. В одного на шиї висів автомат, у другого на поясі – кобура з пістолетом. На майора Хауссона солдати не звернули ніякої уваги; можна було подумати, що вони сплять.

Хауссон пройшов в одну з кімнат, де молодий чоловік, сівши на край стола, диктував щось стенографістці. Не припиняючи диктувати, він помахав майорові рукою і вказав на стіл, посеред якого лежала папка яскраво-жовтого кольору. Майор Хауссон сів за стіл і, відкривши папку, почав читати папери. Чоловік підійшов до Хауссона і роздратовано вигукнув:

– Я в нього був двічі – і все безуспішно.

– Терпіння, Жерард, – не відводячи од паперів погляду, сказав Хауссон. – А це ви читали?

Майор подав чоловікові вузеньку стрічку шифровки.

– Звичайно читав. Усього цього треба було чекати.

Майор Хауссон ударив кулаком по столу.

– Навіщо вони тримали його в Мюнхені? Ми ж їм казали, що цей росіянин просто дрібний злодій і втік до нас від неминучої тюрми. Попереджали ж ідіотів, що його треба запроторити якнайдалі і якнайшвидше. Була ж чергова відправка переміщених осіб в Австралію. Там би він спокійно дав дуба від пропасниці. А вони тримали його в Мюнхені, доки газетярі не дізналися, що він за цяця. Тепер скандал на всю Європу.

Чоловік усміхнувся.

– Хоч тепер його треба знешкодити. Автомобільна катастрофа, або серцевий припадок, або ще щось…

– Так, так… – неуважно пробурмотів Хауссон. – Сьогодні ж, Жерард, самі їдьте в Мюнхен і зробіть усе, що треба… А цей усе ще мовчить?

– Як папуга, повторює одне і те саме – вимагає негайно звільнити.

– Ну що ж, піду попрацюю з ним я.

Хауссон вийшов з кімнати і попрямував у кінець коридора, де сиділи солдати. Ті ліниво підтягли ноги і повільно підвелися. Один з них повернув ключ в оббитих залізом дверях. Хауссон зайшов у кімнату, в якій кілька днів тому опритомнів лейтенант Кованьков…

А в цей час Ричагов, кільканадцятий раз промандрувавши за Хауссоном від його квартири до будинку номер три, по вулиці Хенель, зайнявся ретельним дослідженням будинку. Він уже давно встановив, що в двір з вулиці Хенель в’їзду немає. В усіх сусідніх будинках ворота вели в двір.

Ричагов зайшов у двір сусіднього будинку з правого боку. Цей двір був обрізаний глухим брандмауером будинку номер три абсолютно глухою стіною. Тільки під самісіньким дахом блищало кругле вентиляційне віконце, зроблене, мабуть, для освітлення горища. Уважно обмацавши поглядом стіну, Ричагов ледве помітив, що раніше в ній на рівні другого поверху було вікно, тепер замуроване старою цеглою, яка за кольором зливалася з стіною.

Ричагов зайшов у двір будинку, що стояв ліворуч. І сюди від будинку номер три виходила така ж глуха стіна, але тут вікно на другому поверсі не було замуроване, і, судячи з усього, там була житлова квартира. На підвіконні стояли квіти.

Брандмауери будинку номер три, дуже витягнутого вглиб, були набагато довші від фронтону. Сусідні двори – непрохідні. Де ж тоді двір будинку номер три? Ричагов вийшов на вулицю Хенель, потім пройшов на паралельну вулицю Бенікен. Він припускав, що будинок номер три другим фасадом виходить на паралельну вулицю і що там може бути в’їзд у його двір. Але ще здаля Ричагов побачив, що будинок, який його цікавить, на паралельну вулицю не виходить. Тут порожніми западинами вікон дивився зруйнований чотириповерховий будинок. Розбита була й половина сусіднього будинку. Всі двері і нижні вікна зруйнованих будинків замуровані цеглою, і пробратися всередину неможливо.

Ричагов повільно проходив повз мертві будинки. Останній з них виходив на площу Майбах… Тут, за три кроки від рогу вулиці, Ричагов зупинився замислений: не може бути, щоб будинок номер три не мав під’їзду з двору… В усякому разі майорові Хауссону такий під’їзд потрібен.

Щоб знову вийти на вулицю Хенель, Ричагов звернув за ріг і завмер на місці. В глибині бічної стіни розбитого будинку він побачив масивні високі ворота, оковані залізними штабами. Ричагов і раніше бачив ці ворота, але йому й на думку не спадало, що вони, розташовані на такій відстані від будинку номер три, могли вести саме туди. У замкнених зсередини воротах не було жодної щілини.

Ричагов вийшов на бульвар, сів на лавочці, звідки добре було видно ворота, і почав чекати. Години через дві з вулиці Бенікен на всьому ходу вимчала машина – автобус без вікон. Машина стрімко розвернулась і вперлася фарами у ворота. В ту ж мить ворота розчинились і так само швидко зачинились. Але і в ці дві—три секунди Ричагов побачив усе, що йому було треба: серед руїн виднівся вузький проїзд до будинку номер три…

Уже понад годину майор Хауссон обробляв Кованькова, але все марно. Майор мав залізні нерви. З його обличчя не сходила доброзичлива усмішка, і він безперестану атакував лейтенанта. В душі Хауссон скаженів, що йому не вдається зламати цього хлопчиська, в якого за всіма зовнішніми ознаками має бути нестійкий, м’якосердий характер.

– Я закликаю вас, Кованьков, поглянути тверезими очима на все, що сталося з вами. Два наших світи стоять один проти одного… – Майор Хауссон стукнув кулаком об кулак. – І ви, і ми загалом мало віримо в рай на землі. І ми, і ви не хотіли б бути захопленими зненацька, і тому і у вас, і у нас діють інститути, завдання яких полягає в тому, щоб довідатися: а що саме потай думає друга сторона? І навіть коли наші дипломати розсипаються в компліментах один перед одним, ці інститути і далі ведуть свою, по можливості таємну роботу. І те, що зараз відбувається з вами, – зовсім рядовий епізод цієї вічної таємної війни. Місяць тому від нас до вас утік капітан американської армії Реджер. Він знав не дуже багато, але все-таки напевне згодився вам. Тепер ви послужите нам.

– Я вже сказав: ви від мене нічого не доб’єтесь. Я вимагаю негайно звільнити мене.

Кованьков чудово розумів: Хауссон хоче, щоб у нього притупилось відчуття незвичайності того, що відбувається. Не вийде! Війна так війна! Зціпивши зуби, Кованьков з гнівною посмішкою дивився на Хауссона, а той тільки доброзичливо посміхався.

– Ну-ну, лейтенанте, такі сильні емоції ні до чого! Тут, як бачите, немає радянських кінокамер, а мені й моїм колегам ваш безглуздий героїзм просто смішний. Давайте-но почнемо працювати. Ви служите у відділі, що здійснює зв’язок з німецькою адміністрацією північного району. Але ми чудово знаємо, що ваша поінформованість така ж вузька, як і смужка на ваших погонах. Батьківщину продавати вам не доведеться – така справа і непосильна для вас. Ми задамо вам елементарні питання. Де друкуються східні марки?.. В Берліні? В Лейпцігу?.. Чи, може, в Москві?

Кованьков мовчав, дивлячись убік, мимо Хауссона.

– Добре. Ще одне питання. Скільки продовольства щоденно надходить у Берлін з Радянського Союзу? Хоча б приблизно…

– Я не відповідатиму. Даремно гаєте час, – спокійно сказав Кованьков.

– Ну що ж, чудово, – недбало кинув Хауссон. – Оголошується перерва до завтра. Подумайте заразом ще й про таке: якщо ви не відповідатимете, ми видамо радянським властям вашу подругу Ренату Целлер як співучасницю викрадення. Хоч, можу вас запевнити, вона до цього зовсім не причетна. До побачення, лейтенанте, до завтра!

Виходячи з кімнати, майор зачепився за простягнені ноги вартового і зігнав на солдатові всю свою злість..

Хауссон повернувся в кабінет і сів за стіл. Безсила лють клекотіла в ньому, заважала дихати; він стискав у кулаки мокрі від поту руки. Але пальці, наче занімілі, не слухались його. Це не перший росіянин, з яким Хауссон має справу, і майор уже розуміє, що від цього хлопця нічого не доб’єшся. З усього видно, що лейтенанта пора відправити в зону «Ігрек» і піддати «гарячій обробці». В усякому разі тоді все швидше вирішиться: або цей росіянин заговорить, або перетвориться в труп, який не завдасть ніяких неприємностей… Але Хауссон зробити цього не міг. Учора ввечері він був у генерала: розмова була неприємною. Генерал спитав:

– Як справи з росіянином?

– Поки що мовчить, – відповів Хауссон.

– Можна дізнатися, на який термін розраховано ваше «поки що». – Хауссон промовчав. Генерал почав посмикувати плечем, а це нічого хорошого не віщувало. – Це погана робота, майоре. Ви неприпустимо довго готували операцію, вона обійшлася нам в добру копійку, а тепер, коли справа зроблена, ви повторюєте своє «поки що мовчить»!

– Ви ж не знаєте, генерале, що раніше… – почав було захищатися Хауссон, але генерал обірвав його.

– Що раніше? – закричав він. – Перебіжчик? Та мій ад’ютант краще поінформований у східних справах, ніж усі ваші перебіжчики, разом узяті! Може, і цей півроку мовчатиме, а потім повідомить сенсаційні дані про ціни на хліб у Східній зоні?

– Але ви ж знаєте, що цей офіцер з штабу і з відділу, який нас дуже цікавить. І саме тому, що він попав до нас недобровільно, потрібен час, щоб він отямився і почав давати показання.

– Дурниця! – генерал смикнув плечем і шпурнув олівець на стіл. – У свій час я питав вас: чому ви спинилися саме на цьому офіцерові? Ви сказали: по-перше, тому що він молодий; по-друге, порушуючи інструкцію, завів знайомство з німкенею. Ви говорили це? Чудово! Отже, я ще не хворий на склероз, і пам’ять у мене хороша. А виходить, що ви схопили росіянина, для якого вмерти за червоні ідеали – задоволення! В такому разі я поздоровляю вас, майоре, ви зробите для росіян ще одного героя…

– Постараюся не зробити цього, – похмуро промимрив Хауссон.

– Можливо, ви, майоре, не зовсім чітко усвідомлюєте тутешню обстановку? Ми робимо в Західній Німеччині те, що потрібно Америці. А росіяни дедалі більше розв’язують руки німцям і вимагають об’єднання країни. Цю вимогу підтримує весь народ. А якщо німці почнуть займатися об’єднанням, вони зірвуть і наші плани. Це ж ясно, як день! Нам треба спішно підірвати російські позиції в Німеччині. Лейтенант тільки в тому разі виправдає затрачені на нього зусилля, коли він, штабний радянський офіцер, спокійно і чітко скаже німцям те, що потрібно нам. А інакше… – Генерал смикнув плечем, помовчав і додав: – А взагалі довго чекати я не маю наміру…

На цьому розмова з генералом скінчилася. Ні-ні, не міг Хауссон поспішати з відправкою Кованькова в останню «гарячу обробку». Росіянин повинен заговорити тут. Повинен!

22

Наступна нарада оперативної групи у полковника Сьоміна була дуже бурхливою. Зіткнулися два варіанти операції: один, активніший, що мав уже реальні наслідки, другий, на перший погляд, пасивний. Подав його Ричагов.

І Суботін, і особливо Посельська вважали тепер, що вони напевне натрапили на слід. Вони вимагали, щоб і Ричагов менше стежив за Хауссоном і більше допомагав їм. Адже дуже багато розкрилося після зізнання Ренати Целлер.

– Так чи інакше, ми повернемося до Хауссона! – гаряче і схвильовано сказала Посельська, звертаючись до Ричагова і скоса позираючи на полковника Сьоміна. – Але повернемося, знаючи все, що зв’язано безпосередньо з викраденням лейтенанта. А це ж набагато полегшить і нашу атаку на Хауссона… Товаришу полковник, хіба це не так?

Сьомін підняв повіки, але нічого не відповів, поволі записав щось у своєму величезному блокноті.

Ричагов не обізвався на слова Посельської. Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, і дивився на люстру.

– Послухаємо Ричагова, – тихо промовив полковник.

Ричагов підвівся, пригладив долонею своє біляве волосся і сказав:

– Усі знають хід моєї роботи. Відомо те, що зробили Посельська і Суботін. На мою думку, зараз ще небезпечно квапитися з радикальними висновками. Треба ще й ще раз проаналізувати хід операції… – Ричагов говорив спокійно, переконливо, переводячи погляд з одного учасника наради на іншого. Ось його погляд зупинився на Посельській. – Думаю, як і досі, всю свою роботу ми повинні оцінювати тільки з однієї точки зору – чи наближаємося ми до мети? А наша мета – лейтенант Кованьков. Він перебуває в Західній Німеччині. В цьому розумінні навряд чи Посельська, навіть вивчивши в Лісовського батерфляй, допливе до лейтенанта Кованькова…

– Демагогія, – тихо, але виразно промовила Наташа.

Тільки тепер полковник Сьомін підняв важкі повіки і докірливо глянув на Посельську.

– Говоріть далі, Ричагов.

Ричагов визнавав, що Суботін і Посельська знайшли дуже цікавих людей. Немає сумніву, що ці люди об’єднані в нелегальну ворожу організацію, і викриття її – велика і важлива справа. Але, визнавши все це, Ричагов знову спитав:

– Скажіть мені: викривши цю організацію, ми хоч на один крок наблизимося до лейтенанта Кованькова?.. Ні. Ми тільки точніше встановимо обставини викрадення і зможемо покарати його учасників. Але ж Кованькову від цього легше не буде! Невже ви не можете зрозуміти такої простої істини?

Посельська і Суботін мовчали. Полковник Сьомін спитав, що ж пропонує Ричагов.

– Ми повинні проникнути в господарство майора Хауссона, – твердо сказав Ричагов. – Мій план щодо цього такий…

Все, що потім розповів Ричагов, було дуже цікавим, і навіть Посельська і Суботін, забувши про свої образи, слухали, не приховуючи хвилювання.

Полковник Сьомін усією своєю огрядною фігурою наліг на стіл, не зводячи погляду з Ричагова, його очі враз пожвавішали, а обличчя ніби помолодшало.

Ричагов усе це бачив і чудово розумів, що його план подобається і полковникові, і всім співробітникам групи.

Справді, це був цікавий, сміливий, багато в чому рискований план. У ньому було стільки великих і малих складностей, стільки небезпечних підводних каменів. Не дивно, що після виступу Ричагова запанувала тиша.

Посипалися запитання. Здавалося, що їм не буде кінця-краю. Ричагов відповідав швидко, впевнено. Свій план він підготував старанно. Особливо багато питань задавав полковник. Нарешті, Ричагов не витримав і, втупившись у стіл, стомлено сказав:

– Якщо ви, товаришу полковник, проти мого плану, то так і скалить.

Сталося несподіване. Сьомін важко підвівся з крісла, глянув на годинника і сердито промовив:

– Нарада закінчена. Завтра о дев’ятій нуль-нуль усім бути тут. До побачення.

Здивовано перезирнувшись, Ричагов, Посольська і Суботін вийшли в прийомну. Вони ще не встигли й словом обмінятись, як двері відчинились, і на порозі з’явився полковник.

– Я до генерала, – на ходу кинув він секретареві…

Генерал Соколов був значно молодший за полковника Сьоміна. Він це завжди розумів, як розумів і те, що за плечима полковника Сьоміна багаторічний досвід розвідника, добре знання Німеччини. Проте генерал знав, що полковник хворий, що йому потрібен відпочинок і серйозне лікування.

Побачивши Сьоміна, генерал підвівся йому назустріч.

– Як почуваєте себе?

– Чудово, – заклопотано відповів Сьомін і квапливо сказав: – Хочу доповісти вам про дуже цікавий план, який запропонувала група Ричагова.

Генерал миттю зрозумів суть плану і схвалив його. Слухаючи полковника, Соколов вдивлявся в його обличчя і думав: «Як же він любить свою нелегку справу, якщо, говорячи про неї, враз ніби скидає з себе роки і стає таким, яким він, напевне, був років десять тому, тоді, коли зумів пробратися в лігво Гітлера і працювати там майже до самої війни…»

Полковник Сьомін закінчив розповідь і насторожено глянув на генерала. В очах його застигло питання: «Ну, що скажете, генерале? Є ще порох у порохівницях?»

– План схвалюю! – весело промовив генерал. – Хороших хлопців ви, полковнику, виростили! Цікаво, що в плані ваше?

– Тільки уточнення окремих місць.

– Молодчина Ричагов! – Генерал замислився, потім швидко спитав: – А які новини з Франкфурте?

– Завтра наші німецькі колеги збираються викрити мниму хвору. Сама Рената Целлер, як і раніше, там.

– А як поводяться спортсмени?

– Поки що без змін. Зігмунд Лісовський все настійливіше вимагає в Посельської влаштувати йому побачення з її батьком.

– Обміркуйте це. Можливо, влаштувати йому це побачення? А може, пора вже Посельській піти звідти?.. Як наші німецькі товариші?

– Дуже старанні… І працюють акуратно.

– Допомагайте їм якнайбільше, Володимире Івановичу! Може, через рік – два ми з вами поїдемо звідси додому… – Генерал усміхнувся. – Є у нас іще й дома діла! Так, здається, в пісні співається?.. Тоді вже німецьким товаришам ні з ким буде порадитись.

– Розумію, розумію… – задушевно промовив Сьомін. – Вони це теж розуміють.

– От і добре… Ну що ж, Володимире Івановичу, план групи Ричагова мені подобається. Сміливо і рисковано. Добре й те, що цей важкий і небезпечний план Ричагов придумав не для когось, а для себе.

– Вся опергрупа запалилася цією ідеєю, – усміхнувся Сьомін.

– Ось вона, наша рушійна сила: в ім’я порятунку товариша себе не пошкодувати! Ну, а якщо ми і Кованькова вирвемо, і здійснимо другу частину плану, тоді цією операцією можна буде пишатися…

Сьомін кивнув головою.

– Не забігатимемо вперед.

Генерал задоволено потер руки і сказав:

– Так, рискований хід робимо, хай йому чорт! Попередьте всіх: діяти спокійно, обдумано! Адже найменша помилка або нерозумна поспішність може провалити всю операцію.

23

У Посельської в її взаєминах з спортсменами виникло зовсім не передбачене ускладнення. Арнольд Шок-ман, судячи з усього, серйозно закохався в неї. Саме тепер, коли Наташа почала готуватися до того, щоб непомітно зникнути з спортивного середовища, він, ніби передчуваючи це, буквально не відходив од неї ні на крок: підстерігав на вулиці, біля басейну, набивався провести її і вже не один раз заводив туманну розмову з різними натяками.

Цього вечора Наташа йшла на тренування неохоче. Дужий поривчастий вітер кружляв на вулиці смуги дощу і снігу. Ліхтарі оповила сітчаста імла заметілі, що скаженіла з кожною хвилиною, невиразний тунель вулиці ледве світився.

Збираючись у басейн, Наташа навіть здригнулася, згадавши, що їй треба буде роздягатись і лізти у воду, але зараз дівчині вже хотілось якнайшвидше опинитися в гомінкому теплому залі.

На наступному перехресті треба повернути за ріг, а там уже буде вулиця, на якій стоїть будинок спортивного клубу. Наташа прискорила ходу.

За рогом її чекав Арнольд Шокман. Він з’явився перед нею несподівано, Наташа аж відсахнулась.

– Вибачте, Ані, це я, – промимрив він, беручи Наташу під руку. – Не йдіть туди, там нікого немає. Тренування відмінили. Там тільки Зігмунд з своєю Альмою… ждуть вас.

– Лісовський хотів зі мною попрацювати! – сердито сказала Наташа, з цікавістю вдивляючись в Арнольда. Вона відразу помітила, що він дуже схвильований.

– Якщо не хочете, Ані, скалічити собі життя, не йдіть! – раптом рішуче промовив Арнольд.

– Боже, як таємниче, як страшно! – Наташа засміялась. – Останнім часом, Арнольд, ви буквально закидали мене таємничими попередженнями. Чи не час уже розповісти про все відверто і ясно?

– Так, Ані, нам треба поговорити. Ходімте куди хочете, тільки не до них…

Шокман і Посельська йшли проти вітру, розмовляти було неможливо. Коли вони порівнялися з кафе, Наташа сама запропонувала зайти туди. Зовсім несподівано Арнольд відмовився іти в кафе і в ту ж мить кинувся через вулицю, щоб перехопити таксі.

Посельська насторожилась. А що коли вся ця спортивна братія розкусила обман і тепер хоче зробити з нею те саме, що з Кованьковим?

Сідаючи в таксі, Наташа засунула руку в кишеню пальта і відвела на пістолеті запобіжник.

– Фрідріхштрасе, двадцять сім, – звелів Арнольд шоферові.

– Куди ми їдемо? – недбало спитала Посельська.

– Там є маленьке затисне кафе. – Арнольд взяв Наташу за руку і тихо сказав: – Не бійтесь, я вам нічого поганого не зроблю. Не можу зробити.

Кафе виявилось справді дуже затишним. І, видно, його любили, коли в таку погоду тут не було жодного вільного столика. Але Арнольда тут знали. Одразу ж винесли і накрили запасний столик.

– Чого бажає ваша дама? – спитав офіціант.

– Чорного кофе, – строго сказала Наташа.

– Мені теж, – трохи ніяково промовив Арнольд.

– Вам тільки кофе? – здивовано вигукнув офіціант і нахабно підморгнув Наташі.

– Два чорних кофе, – сердито звелів Арнольд.

– Слухаюсь. – Офіціант зник.

Наташа засміялась.

– Не соромтеся мене, Арнольд, замовляйте все те, що завжди.

– А я й кофе не хочу… Взагалі нічого не хочу. Мені треба сказати вам… дуже важливе.

Офіціант приніс кофе, і як тільки він відійшов од стола, Арнольд нахилився до Наташі і почав швидко розповідати, спочатку плутано і весь час боязко озираючись:

– Ані, ви можете думати про мене все що завгодно… Я кращий, ніж думають ваш Зігмунд і його намальована відьма Альма. Слово честі, кращий… їм тільки один раз пощастило втягнути мене в свої брудні справи. Досить! – Арнольд стукнув долонею по столу, і в його очах спалахнула рішучість. – Ані, ви можете, звичайно, сміятися…. але я люблю вас! Так-так, посміхайтесь!.. Я знав багатьох дівчат… Але ви – зовсім інше.

– А ви непогано, Арнольд, придумали, – тихо засміялась Наташа. – Залякати мене Лісовським і затягти сюди, щоб освідчитись в коханні.

– Кажіть і думайте що хочете! – Арнольд вперто хитнув головою. – Але сьогодні я вам розповім усе. Запам’ятайте: Зігмунд Лісовський і Альма Гуц – небезпечні люди. Спорт їм потрібен як ширма для брудних, чорних справ. Вони, просто кажучи, бандити…

Наташа поклала руку на руку Арнольда і, дивлячись йому в очі, тихо промовила:

– Слухайте, Арнольд, ви, напевне, думаєте, що Зігмунд…

– Ні, – рішуче заперечив Арнольд. – Я все знаю. В Зігмунда є Альма, а у вас якийсь росіянин. Звичайно, я був би радий, якби цього росіянина не було, але, коли він є, то можу покладатися тільки на долю… на те, що ви вже сьогодні зрозумієте, на що я готовий ради вас.

– Ну, добре! – Наташа посміхнулась. – Отже, Зігмунд і Альма бандити. Далі що?

– Так, вони бандити. Більше того, вони очолюють цілу зграю бандитів.

– На мій погляд, про це вам треба сказати не мені, а тому, хто цікавиться бандитами.

– Ні, ніколи! Я донощиком не був і не буду. Я вам кажу про це тільки для того, щоб ви, особисто ви, знали, з ким маєте справу. Тим більше, мені відомо, що вам, і вашому батькові, і навіть вашому росіянинові загрожує велика небезпека.

– Та невже? – насмішкувато вигукнула Наташа.

– Так, саме так. Я це точно знаю… – Арнольд замовк і, відкинувшись на спинку стільця, повільно обвів кафе поглядом.

Наташа злякалася, що вона поводилася неправильно і Арнольд більше нічого не скаже. Дівчина подала йому знак очима, щоб він підсунувся до неї.

– Скажіть мені, Арнольд, правду: навіщо ви це говорите про своїх друзів?

– Друзів?! Які вони мені друзі? – Він махнув рукою. – Ви ж не знаєте, хто такий я і хто вони! – Очі в Арнольда затуманилися, він довго мовчав. – Мій батько загинув у Франції, мати вмерла після війни. Я лишився один у цьому страшному Берліні… Квартира згоріла… Мені двадцять років. Нема нічого дивного, що моєю ареною став чорний ринок! Продавав сигарети, які випрошував у янкі. Не було сигарет – крав! Було, Ані, й це. Поїш мене взяли розсильним у профспілку. Потім став сторожем на стадіоні. Я дуже люблю спорт, і мені хотілося стати чемпіоном. Але одного бажання мало, тим більше, що я пристрастився до горілки і розваг. Та мене запримітила Альма Гуц і сказала: «Ти будеш чемпіоном». Разом з Зігмундом вони почали мене тренувати, і рік тому я встановив берлінський рекорд. Мою фотографію надрукували в газеті. Це були найщасливіші дні в моєму житті! А нещодавно Зігмунд і Альма заявили, що мій рекорд зробили вони. Зігмунд підкупив двох суддів – і все. Сволота!

– І ви думаєте, цього досить, щоб вважати їх бандитами? – серйозно спитала Наташа.

– Ні, Ані, історія мого рекорду – дрібниця! Було дещо й інше.

– Що саме? Розкажіть мені, Арнольд, усе. Можливо, я зможу допомогти вам? – тихо промовила Наташа.

– Ні, я ще хочу жити… – Арнольд криво посміхнувся.

– Ви схожі на Альму. Вона теж завжди безжально чорнить людей і при цьому не хоче пояснити, за що вона їх ненавидить.

Обличчя в Арнольда вмить почервоніло, і Наташа зрозуміла, що вона зробила правильний хід.

– А що б ви сказали, якби дізнались, що Альма і Зігмунд служать Заходу? – Арнольд втупився в Наташу злим рішучим поглядом. – Так, Заходу! Вони спекулюють валютою. Поширюють провокаційні листівки. Шпигують. Вони здатні на будь-який розбій… аби добре платили.

– Наприклад? – швидко спитала Наташа.

– Наприклад, взяти участь у викраденні росіянина.

– Якого росіянина?

– Скажімо, вашого друга. А якщо хочете, й вашого батька заодно. Швидше навіть вашого батька. Він дуже цікавить Зігмунда.

– Ви, Арнольд, говорите надто серйозні речі, щоб я могла вам повірити на слово.

– Ви збираєтесь заявити в поліцію?

– Ні, я хочу втекти від Альми і Зігмунда.

– Вони можуть наздогнати.

– А тоді можна і в поліцію.

– Стережіться, Ані, в них дуже довгі руки! Якщо ви справді вирішите втекти від них, зробіть це обережно, не викликаючи в них бодай найменшої підозри. А то в них є один букініст, який миттю відправить вас на той світ.

– Гельмутштрасе, чотири? – швидко спитала Наташа.

Арнольд відсахнувся. В очах його з’явився жах.

– Ви знаєте?

– Якось Зігмунд призначив мені зустріч у цього букініста, – недбало пояснила Наташа. – Такий собі маленький чоловічок і зовсім не страшний – скоріше смішний.

– Професіональний убивця, ось хто цей букініст! – Арнольд, помовчавши, сказав: – Ви чули, нещодавно було викрадено російського офіцера? Цю справу організував букініст.

– Звідки це вам відомо?

– Якщо хочете знати все, – Арнольд хапнув повітря, наче перед стрибком у воду, – вони й мене зробили співучасником цієї брудної справи. Так, так, Ані! Тільки, повірте, я нічого не знав доти, доки все це не відбулося на моїх очах. Вони втягли мене в це діло, щоб збити з пантелику одну німецьку дівчину, з якою я був знайомий.

– Ну і що ж? – недбало спитала Наташа.

– Вам цього мало? – розсердився Арнольд. – Я вам… задля вас… тому що люблю вас… я розповідаю все… А ви… – Арнольд раптом втупився в Наташу округленими очима. – Здається, я справжнісінький ідіот, – поспішно промовив він. – Ви, мабуть, з ними заодно? Так? Ну що ж…

– Не кажіть дурниць, Арнольд! Велике вам спасибі за все. Я втечу від цих бандитів, даю вам слово!

– Але я благаю вас про одне… – На лобі в Арнольда виступили краплинки поту. – Не робіть нічого, не порадившись зі мною. Пам’ятайте, я ваш найвірніший друг, я для вас зробив те, чого не зробив би ні для кого в світі. Невже ви цього не бачите?

– Бачу.

Арнольд рвучко схопив Наташину руку і поцілував її.

Наташа встала.

– А тепер мені пора додому. Батько, напевно, вже хвилюється.