Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

5

Розроблений Ричаговим план дій обговорювали вже третю годину. В синьому від тютюнового диму кабінеті полковника Сьоміна за довгим, столом сиділо чоловік десять… А втім, те, що відбувалося тут, найменше було схоже на обговорення. Це скоріше був колективний екзамен Ричагову. Він виклав свій план, і тепер з усіх боків сипалися запитання. На одні питання Ричагов відповідав миттю, впевнено. На інші – трохи подумавши. Всі терпляче чекали. Були й такі питання, на які Ричагов відповісти не міг. Тоді він, сердито дивлячись у свої папери, говорив:

– Про це я не подумав…

Закінчуючи обговорення, полковник Сьомін сказав:

– План хороший, сміливий і розумний. Те, що а ньому неясно, треба допрацювати. Кого ви, товаришу Ричагов, просите в свою оперативну групу?

– Суботіна і Посельську, – не задумуючись, відповів Ричагов.

– Ну що ж… Затвердимо, товариші, такий склад?

Хтось зауважив:

– Не забувай, Ричагов, що Посельську треба стримувати.

– Добре. – Ричагов посміхнувся. Він чудово розумів, чим викликано таке застереження.

– Мене дуже непокоїть, – сказав Сьомін, – останнє повідомлення західного радіо, нібито Кованьков, боячись розправи над ним з нашого боку, просить не влаштовувати прес-конференції і не допускати до нього журналістів. Чи не вивезли вони його з Німеччини? А може, в цьому криється навіть щось гірше…

– Від них усього можна чекати, – згодився Ричагов, – але так чи інакше ми повинні знайти Кованькова…

Через годину оперативна група вже приступила до роботи.

6

Відразу ж після цієї наради в кабінет полковника Сьоміна прийшли чотири німці. Всі вони були вже в літах і дивовижно скидалися один на одного – високі на зріст, неквапливі, з суворими, різко вирізьбленими рисами обличчя, з вузлуватими, натрудженими руками.

Полковник привітався з кожним за руку і запросив сісти до столу. Потім глянув на похмурі обличчя німців і розсміявся.

– Чому це ви такі невеселі?

Всі четверо скупо посміхнулися. Той, що сидів ближче до Сьоміна, зовсім сивий німець, сказав глухуватим голосом:

– Хвилюємося, товаришу полковник. Боїмося, що не справимося з цим завданням партії.

– Справитесь, друзі! Напевне оправитесь. Та й кому ж, як не вам, дбати про безпеку майбутньої демократичної республіки. На відміну од західних держав, ми не збираємося довго лишатися тут у ролі окупантів і нав’язувати вам свою волю. Ви вже обговорюєте конституцію вільного життя без капіталістів і поміщиків. Незабаром вона стане законом. – Сьомін лукаво посміхнувся. – Ох, і не сподобається ж це тим, хто орудує в Західній Німеччині.

Німці теж посміхнулися. Сивий пригладив долонею сукно на столі і сказав:

– Їм поперек горла і те, що в нас уже є… – Він помовчав. – Справді, це священна справа – безпека нашого нового життя. Але досвіду в нас немає. А в них, – він кивнув головою через плече, – і досвід, і вимуштрувані при Гітлері кадри…

– Досвід – справа наживна. Пригадую, ваш бойовий вожак Тельман сказав, що найкращий досвід набувається в боротьбі… – Сьомін задумливо посміхнувся. – Про досвід можу вам дещо розповісти… В двадцятому році мене, двадцятилітнього молодого робітника із залізничного депо, ввели в кабінет Фелікса Дзержинського. Сказали йому: «Ось ще один товариш з числа мобілізованих партією». Дзержинський привітався зі мною і каже: «Сідайте. Зараз ми поговоримо про вашу нову роботу». І потім він разів п’ять починав цю розмову. Тільки почне – хтось зайде або задзвонить телефон. А я все сиджу і чекаю розмови. Раптом вбігає співробітник і повідомляє, що в такому-то місці зібрались есери-терористи, а послати туди нікого. «Як це нікого? – здивувався Дзержинський і вказує на мене: – От вам чудовий, сміливий і меткий товариш. Дайте йому зброю і їдьте разом з ним». Ми поїхали і застукали, мов курчат, п’ятьох терористів. А днів через три я вже ходив на операції старшим у групі. Потім Дзержинський щоразу, як тільки зустріне мене, сміється: «Ах, товаришу Сьомін, винен я перед вами, – досі не поговорили про вашу нову роботу…»

Німці сміялися, поглядаючи один на одного і на Сьоміна. Сивий сказав:

– Мені довелося двадцять п’ять років тому бути біля Тельмана в тяжкі дні, одразу ж після розгрому гамбурзького повстання. Сидимо одного разу. На душі важко. Раптом Тельман як засміється! Тільки він умів так сміятися. 1 каже: «Вся ця чорна зграя не розуміє, який великий урок вона дала нам. Тепер, коли настане час, ми діятимемо напевно, розгорнутим фронтом, по всій Німеччині! Трощитимемо їм хребти і примовлятимемо: «Спасибі, панове, за академію двадцять третього року!» – Німець важко зітхнув. – От коли б Тельман був зараз з нами…

– Партія з вами, отже, і Тельман з вами! – твердо сказав полковник Сьомін. – І мечі хочеться нагадати вам ще одне його висловлювання: революціонер – професія масова, інакше немає й революції. До цього можна додати: захисник революції – професія масова, інакше захист ненадійний. Вам партія доручила охороняти безпеку будівництва соціалізму. І я певний, цю священну справу ви виконаєте з честю.

– Наше хвилювання, товаришу полковник, йде не від боягузтва, а від розуміння обов’язку… – Сивий німець сказав це, суворо дивлячись Сьоміну в очі. – Ми ось, – він вказав на своїх товаришів, – ще вчора були рядовими функціонерами партії в себе на заводі. Ми знаємо, як обробляється метал і як говорити з тими, хто його обробляє. Освіту ми дістали ще за кайзера. Освіта ця – грамота і таблиця множення.

Сьомін посміхнувся.

– А в мене чомусь дані про вашу освіту зовсім інші. Наприклад, кожен з вас пробув по десять – п’ятнадцять років у тюрмах і концтаборах. Це що, неправда? – Німці засміялися. Сьомін похитав головою: – Негарно, негарно, товариші, приховувати академічну освіту!

– Люди, яких ми вже набрали, – посміхаючись, сказав сивий, – дивляться на нас, чекають, що ми їм скажемо, з чого починати. А ми дивимось один на одного: з чого починати?

– Ну, оскільки наша російська приказка теж стверджує, що «Аби почати, а там вже й піде», – ми на перших порах допоможемо вам. Ми от зараз починаємо одну складну операцію, яка, кінець кінцем, теж спрямована на захист вашого життя. І ваша допомога нам дуже потрібна. Пришліть до мене сьогодні ввечері чоловік п’ять енергійних співробітників. Ми залучимо їх до нашої операції. Це для них буде і початком, і навчанням. Потім ми зробимо так: кожен з вас…

Розмова тривала…

7

Бібліотека містилася в кам’яному будиночку, що стояв у глибині великого двору. На першому поверсі видавали книги, а весь другий поверх був відведений під читальний зал.

Наташа Посельська діловою ходою перетнула двір і зайшла в бібліотеку. В коридорі дівчина у форменій блузі спілки молоді, ставши на стілець, прикріплювала до стіни оголошення. Воно повідомляло читачів про те, що з першого числа по п’яте бібліотека закривається на інвентаризацію книжкового фонду. Кнопки були погані, гнулися; до того ж дівчині було незручно приколювати їх однією рукою.

– Можна вам допомогти?

Наташа поклала на стіл свій портфелик і підхопила оголошення, що вже почало сповзати по стіні. Вдвох упоралися з ним швидко. Дівчина скочила з стільця.

– Спасибі за допомогу.

– Нема за що. Але тепер допоможіть ви мені: я хочу побачити вашу співробітницю Ренату Целлер.

– О, вам не пощастило! Вона вже третій день не виходить на роботу. Думаємо, що вона захворіла.

– А ви не знаєте її домашньої адреси?

– Зайдіть до директриси, треті двері праворуч.

Посельська постукала в двері і почула басовите: «Будь ласка».

Директриса – літня жінка з кумедними вусиками китичкою біля куточків рота – пильно глянула на Посельську.

– Прошу пробачення, – Наташа винувато посміхнулася, – тим більше, що турбую я вас зовсім не в службовій справі. Ви не можете дати мені нову домашню адресу Ренати Целлер? Я її шкільна подруга, приїхала з Лейпціга. Рената писала мені, щоб я прийшла сюди, а виявляється, вона захворіла.

Директриса мовчки вийняла з столу клейончатий зошит і знайшла в ньому потрібну сторінку.

– Запишіть. Вулиця Мюрітц, будинок три, квартира сім.

– Велике спасибі! – Наташа заховала в портфель адресу.

– Передайте, будь ласка, Ренаті Целлер, що ми занепокоєні її відсутністю, – сказала директриса. – Це так недоречно. У нас починається інвентаризація. Попросіть її повідомити мене, чи зможе вона вийти на роботу першого числа.

– Обов’язково все передам. Якщо вона хвора, я сама вам подзвоню.

Наташа записала номер телефону директриси і, ще раз подякувавши, пішла.

Вулиця Мюрітц починалася біля парку. Наташа, запам’ятовуючи все, що по дорозі попадало їй на очі, повільно пройшла повз будинок номер три і попрямувала в парк. Сівши на лавочку, звідки було видно будинок, вона замислилася… Так, заходити туди, мабуть, не слід. У квартирі можуть бути співучасники Ренати Целлер, і навіть вдало мотивована поява Наташі викличе підозру в насторожених людей. Перші дані про цю квартиру найкраще дістати через активістів з вуличного комітету.

Наташа з автомата подзвонила до себе у відділ, повернулася в парк на ту саму лавочку і далі стежила за вулицею Мюрітц та будинком номер три. Звичайно, прикро, що доводиться затримувати справу. Простіше було б зайти зараз у квартиру, де жила Рената Целлер, і з’ясувати все, що треба. Але Наташа пам’ятала, як полковник Сьомін, вичитуючи їй за один необачний крок, сказав: «У нашій справі, майже як правило, найпростіше – не означає найкраще».

По-різному приходять люди в розвідку. Наташа прийшла так.

Після закінчення інституту іноземних мов вона дістала призначення в Німеччину, в радянські війська. Тут її направили перекладачкою в розвідувальне управління. У відділі, куди потрапила Наташа, незабаром помітили, що перекладачка має допитливий і гострий розум. Вона швидко освоїлася з новою роботою і, на відміну од інших перекладачів, виконувала свої обов’язки, не залишаючись пасивною до суті справи. Якось само по собі сталося так, що співробітники почали з нею радитись, а потім і давати їй нескладні доручення, які вона швидко й добре виконувала. Через рік Наташа стала оперативним працівником і вже не уявляла собі, що в неї могла бути якась інша професія.

Під час тієї ж неприємної розмови полковник Сьомін сказав їй: «Холодний чиновник для нашого діла не підходить. Розвідник повинен бути палко закоханим у свою справу, любити її понад усе, більше за власне життя. Але при цьому розум у нас має бути гранично холодним. Перша якість у вас, мені здається, є, а от другої – немає. Сподіватимемось, що це прийде з досвідом. А якщо не прийде, – полковник зробив рух рукою, ніби змахнув з столу пил, – то підете від нас…» Наташа, певне, на все життя запам’ятала і ці слова, і цей зневажливий рух руки полковника.

8

Торгівля на чорному ринку в Західному Берліні була в розпалі. Строката юрба людей заповнила невелику площу, з усіх боків оточену руїнами. Протяги, що панували серед руїн, здіймали холодний білий пил, і над ринком висіло блідо-сіре марево. Риночна юрба мала дивовижний вигляд. Можна було подумати, що дорослі люди затіяли якусь гру, за правилами якої ніхто не мав права більше хвилини стояти на одному місці. Натовп не розтікався, але всередині його відбувався безупинний рух. В усіх напрямках сновигали спекулянти, напівголосно пропонуючи свій товар:

– Є кофе. На східні марки.

– Продаю сигарети. Беру східні марки.

– Купую східні марки.

– Швейцарські годинники. Перевага східним грошам.

Ця раптова масова любов спекулянтів до східної марки нікого не дивувала. Всі вже знали, як вигідно збувати ці марки американським міняльним конторам. Правда, не всі спекулянти, можливо, розуміли, що вони є учасниками широко задуманої диверсії проти східнонімецької валюти.

Поліцейський стояв на купі каміння і спокійно позирав звідти на ринок. Він був схожий на пам’ятник самому собі. А втім, час від часу «пам’ятник» залишав п’єдестал, підходив до натовпу, забирав першого-ліпшого спекулянта і відводив його за руїни; там з кишені спекулянта в кишеню поліцейського переходила деяка частина баришу. Спекулянт повертався на ринок і тут же підвищував ціни на свій товар. Це було єдиним наслідком втручання стража порядку.

На ринку можна було купити все – від плитки жувальної гумки до американського військового пістолета найновішого зразка. Американці активно користувалися ринком також для власної наживи. Вони навіть не дуже намагалися приховати свої спекулятивні операції, бо просто не розуміли, що з цим треба критися, і одверто застосовували основний закон життя своєї країни, де приватна ініціатива вважається матір’ю бізнесу. А тепер тим більше, бо саме начальство наказує насичувати чорні ринки дефіцитними товарами і продавати їх на східну валюту. Цей бізнес дуже й дуже вигідний…

Серед людей, які заповнили ринок, Володимир Суботін справляв враження комерсанта, що досяг великого успіху. Добре пошите осіннє чорне пальто, такий самий капелюх, шкіряні рукавички, в зубах – дорога англійська люлька «Брігош», у руці – масивна палиця з ручкою з слонової кістки. Суботін стояв на одному місці, ніби даючи зрозуміти, що він свій товар шукати не збирається, той прийде до нього сам. І справді, біля Суботіна раз у раз зупинялися спекулянти.

– Маю відріз англійського сукна.

– Пропоную французьку білизну.

Суботін не вшановував спекулянтів навіть поглядом, тільки ледве помітно заперечно хитав головою. Він терпляче ждав того, хто йому був потрібен…

Володимир Суботін потрапив у розвідку трохи незвичайним шляхом. На початку сорок другого року він добровольцем пішов на фронт. Тоді йому не минуло й сімнадцяти років, але всі думали, що йому більше. Це був високий на зріст, міцний юнак. Через три дні після прибуття на фронт він у зимовий заметільний ранок взяв участь в своєму першому бою. Він ще нічого не розумів, просто з важкою гвинтівкою в руках біг разом з усіма по пухкому снігу, біг, нічого не бачачи, не чуючи… І раптом все зникло. Отямився він у німецькому госпіталі.

Як тільки рана трохи загоїлася, Суботіна перевели в табір для військовополонених. Це був табір етапний – довго тут не затримували. Не чекаючи відправки, Суботін уночі задушив вартового і, захопивши його автомат, утік.

Тиждень він блукав лісами й болотами білоруського Полісся, доки не потрапив у розташування партизанського загону. Коли командир загону дізнався, що Суботін добре володіє німецькою мовою, було вирішено доручити йому дуже рисковане спеціальне завдання.

Суботін прибув у гітлерівську комендатуру міста Орші під виглядом дезертира, що розчарувався в радянській владі і бажає служити німцям і їх новому порядку. Там він став перекладачем при комендатурі. За цю довірливість фашисти дорого заплатили: партизани знали про все, що робиться у ворожому таборі, і відповідно до цього проводили свої бойові операції.

Тим часом Суботін діяв так хитро і розумно, що довіра до нього з боку німецького начальства ні разу не похитнулась. Більше того, в кінці сорок третього року йому дали дуже відповідальне доручення. Суботіна було послано в Польщу і Німеччину по таборах, де утримувалися білоруси. Він мав допомагати гітлерівським вербувальникам створювати з полонених військові підрозділи для боротьби проти Радянської Армії. І тут Суботін в очах гітлерівців виявив себе з найкращого боку. В кожному таборі внаслідок його роботи серед полонених завжди знаходився десяток-другий «добровольців». Але всі ці «добровольці», опинившись па фронті, негайно переходили до своїх. Так Суботін урятував і повернув Радянській Армії сотні солдатів…

У середині сорок четвертого року якийсь мерзотник виказав Суботіна. Він помітив, що за ним стежать. Мабуть, гітлерівці хотіли встановити його зв’язки. Це й урятувало Суботіну життя. Він утік…

Три тижні пішки Суботін пробирався на схід, поки на території Польщі його не заховав учитель. Проживши майже три місяці в підвалі вчительського будинку, Суботін встановив зв’язок з місцевими патріотами і пішов у польський партизанський загін, де і воював до приходу радянських військ.

З того часу Суботін і почав працювати у розвідці.

…У проїзді між руїнами зупинився вілліс. З машини вискочив американський офіцер. Він кинув шоферові свій кашкет, підняв комір плаща (на цьому його маскування під цивільного закінчилося) і попрямував до ринку.

Тільки тепер Суботін залишив своє місце і став так, щоб американець неодмінно пройшов повз нього. Коли офіцер порівнявся з ним, Суботін тихо сказав німецькою мовою:

– Цікавлюсь оптовими операціями.

Американець здригнувся, мов бойовий кінь на клич сурми, і зупинився біля Суботіна.

– Що саме? – спитав він поганою німецькою мовою.

– Відійдімо трохи далі, – сказав Суботін по-англійськи і повільно попрямував до руїн.

Американець слухняно йшов за ним. Вони сіли на руїнах цегляної стіни і почали ділову розмову.

– Мене цікавить тільки оптова операція.

– Що, що саме? – нетерпляче спитав американець.

– Дешеві годинники, панчохи і багато чого іншого, але неодмінно у великій кількості.

– Годинники можу запропонувати зараз, півдюжини.

– Ні, це не мій масштаб. Сотня – інша річ. І саме дешеві, але суму за них ви одержите пристойну.

– Не розумію.

– Все дуже просто. Я роблю свій бізнес в Східному Берліні. Маю справу з радянськими офіцерами. Платять величезні гроші за мотлох.

– Східними марками?

– Цілком зрозуміло.

Розмова завершилася тим, що Суботін все-таки купив ті годинники, які мав американець. Більше того, він заплатив таку ціну, про яку американець навіть не мріяв, вирушаючи робити свій бізнес.

9

Клуб преси в Західному Берліні містився на верхніх поверхах досить великого будинку. Надземна залізниця проходила врівень з вікнами клубного бару. В різномовний гомін, здобрений вкрадливими звуками піаніно, раз у раз вривався гуркіт поїздів, які проносилися по естакаді. У журналістів була така гра: коли ті, що сиділи за столом, не хотіли слухати когось із своїх колег, який розповідав старі новини або правив теревені, вони хором кричали: «Де поїзд?» І майже завжди в ту ж мить, заглушаючи все, гуркотів поїзд. А про того, що молов нісенітниці, говорили: «Типова надземна».

Павло Ричагов сів до столика, за яким уже сиділи два молодих журналісти.

– Якщо не помиляюся, французи? – спитав Ричагов правильною французькою мовою.

– Вони, – холодно відповів один з французів.

– Допоможіть своїй молодшій сестричці Бельгії, – ніби не помічаючи його незадоволення, сказав Ричагов. – Я тільки-но з Брюсселя. Приїхав на три дні. Потрібна хоч маленька сенсація. Моя газета горить.

– Тільки й того? Берлін – місто сенсацій.

– Колеги дорогі, одну маленьку, в кредит! – Ричагов по жебрацькому простягнув руку.

Французи є французи. Вони люблять веселих, відвертих людей. Ричагов одразу їм сподобався, і незабаром за столом уже точилася невимушена розмова.

– Ні, сестричко, в нас ти на сенсацію не розживешся. І запам’ятай: Берлін – місто застарілих сенсацій. Самі от сидимо й обговорюємо, чим би здивувати бабусю Францію.

– Хоч що-небудь… Горить газета.

– Теж, сестричко, не новина. Ми від своїх шефів одержуємо кожного дня по дві істеричні телеграми. Вимагають двісті рядків щоденно для першої шпальти про жахливе життя в Східному Берліні. Наймодніша тема! А народ, читаючи це, плюється.

– Може, ви передаєте нецікаве? – спитав Ричагов.

Французи перезирнулись і розреготалися.

– Сестричко, ти або наївна, або хитра… – погрозив один з них пальцем.

– Не розумію… – Ричагов знизав плечима. – Адже там, на Сході, справді жорстока диктатура росіян.

Журналісти знов перезирнулись, але вже не розсміялися. Один з них спитав:

– Ти, сестричко, часом не ведеш у своїй газеті весільну хроніку?.. Ну-ну, тільки не треба гніватись! Але факт – ти ж не знаєш, що таке політика. А вона, сестричко, плутана і загалом нечиста справа. Ти кажеш – там диктатура росіян. А тут що, по-твоєму? Райські кущі, заселені співучими ангелами?

– В усякому разі, – похмуро сказав Ричагов, – тут я бачу життя, до якого звик у себе вдома. А там – порядки, привезені з червоної Москви.

– А ти, сестричко, спитай при нагоді в самих німців: які порядки їм більше до вподоби?.. Не розумієш? А знаєш про наш вірний кореспондентський барометр? Чим настійливіше шеф вимагає від тебе ганьбити якусь країну, тим, значить, у цій країні життя краще, ніж у тій, де друкується дана газета. Ну, а про росіян… – француз махнув рукою. – Тут пиши тільки погане, ніколи не промахнешся. Особливо зараз, коли наш милий західний світ робить у Німеччині дурницю за дурницею.

– Чи не попав я часом за стіл комуністів, – посміхаючись, занепокоєно опитав Ричагов.

– Не бійся, сестричко. Комуністи сюди не ходять.

– Але про що мені все-таки написати в газету? – помовчавши, спитав Ричагов.

Обидва французи ніби за командою знизали плечима.

– Я чув по радіо, що від росіян утік якийсь офіцер. З цього можна зробити сто п’ятдесят рядків плюс фото?

Обидва журналісти знову мов за командою розвели руками. Один з них зітхнув.

– Не вийде. Тут містери щось темнять. Навіть наші американські колеги не можуть нічого про нього дізнатися. З поважним виглядом говорять: «Це перебіжчик особливий». Дурниця! А взагалі ці перебіжчики – м’ясо з душком. Тікають, як на підбір, дуже нецікаві типи. Іноді здається, ніби червоні відбирають всяку погань і женуть її сюди. Напишіть про це – от вам і буде сенсація.

Французи реготали. Разом з ними сміявся і Ричагов. Потім він спитав:

– А може, саме в тому, що вони його ховають, і криється сенсація?

– Облиш, сестричко, надію. Одно з двох: або цей перебіжчик цілковитий ідіот і його не можна показувати прес-конференції, або він знає трохи більше, ніж інші, і зараз янкі доять його з чотирьох дійок. А вже потім, видоєний, він почне паплюжити радянські порядки і запевняти, що російські генерали їдять на сніданок німецьких дітей. Якщо хочеш, я можу зараз же продиктувати тобі все, що він скаже. Мою газету аж ніяк не можна запідозрити в палкій прихильності до червоних, але навіть вона припинила друкувати це сміття… Мабуть, сестричка тільки що приїхала?

– Сьогодні вранці, – відповів Ричагов.

– Отже, сестричка ще не встигла зубожіти. А її братики не заперечують, якщо вона поставить на стіл пляшечку вина. Дивись, і спаде щось на думку, і ми всі пазом будемо охотитись за сенсацією. Га?

– Сестричка йде на все… Обер! Дві пляшки вина, – звелів Ричагов.