Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

42

Рівно о дев’ятій годині ранку по Суботіна заїхала машина. Шофер, парубок атлетичної будови, назвав себе Жаном. Говорив він німецькою мовою дуже погано.

Усю дорогу шофер мовчав. Суботін, сидячи поруч, спитав, чи далеко їхати. Шофер удав, ніби не почув питання.

За містом машина розвинула велику швидкість – близько ста п’ятдесяти кілометрів на годину. Суботін визначив, що вони їдуть на південний захід від Мюнхена. Він запам’ятав кілька характерних прикмет місцевості, по якій проходило шосе. Коли проїхали близько п’ятдесяти кілометрів, шофер зменшив швидкість і через кілька хвилин повернув ліворуч на майже неїжджену грейдерну дорогу. Машина вискочила на гору. Внизу розстелялася широка рівнина, що закінчувалась чи то лісом, чи, може, великим парком. Над деревами височіла готична башта. Туди й вела дорога.

Біля під’їзду замку Суботіна зустрів худорлявий рухливий чоловічок у цивільному, який добре володів німецькою мовою. Він назвав себе комендантом об’єкту. Звелівши шоферові віднести речі, комендант провів Суботіна на другий поверх, показав його кімнату і, вищиривши жовті дрібні зуби, промовив:

– Почувайте себе як вдома.

– Я хочу побачитись з майором Хауссоном, – суворо сказав Суботін.

– На жаль!.. – обличчя коменданта відразу стало пісним. – Я нічого цього не знаю, моє діло – кімнати, харчування, транспорт… До речі, якщо вам треба буде вийти з кімнати, натисніть ось на цю кнопку. Вас проведуть куди слід. – Він підморгнув Суботіну і взявся за ручку дверей. – На все добре, відпочивайте з дороги, – і в ту ж мить зник.

Минали години, але ні Хауссон, ні будь-хто інший не приходили до Суботіна. Замок здавався порожнім. Мертва тиша. Зрідка десь грюкнуть двері – і знову тиша. Десь о третій годині з’явилась літня жінка у супроводі молодої дівчини. Вони мовчки, з виразом непроникності на обличчях, поставили обід і вийшли. Через годину так само мовчки забрали посуд. Питати про щось у них було марно.

Суботін вирішив поспати, але заснути не зміг. Швидко спустились осінні сутінки. Суботін встав і почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Він не вмів довго тішитися успішно завершеною справою. «Зробленого ніхто не відніме», – любив він казати. І завжди всім своїм єством був спрямований у завтрашній день. Що ж чекає завтра?..

Без стуку в кімнату ввійшов Хауссон.

– Здрастуйте, пане Скворцов! Прошу пробачення, але я був дуже зайнятий. Як почуваєте себе на новому місці? Чи подобається вам ваша кімната? Влітку тут буде чудово. Ви вже відпочили після дороги? – Хауссон не чекав відповідей на свої запитання. – Прошу – до стола.

Він сів першим і, поки Суботін вмощувався в кріслі, уважно стежив за ним.

– Тут міститься спеціальна школа. Дуже важлива. Ми готуємо людей для роботи в радянській зоні Німеччини і безпосередньо в Росії. Тут ви житимете і працюватимете. Вас призначають вести дисципліну, яку ми умовно назвемо «Деталізація обстановки». Для курсантів ви – викладач, якого звуть Іваном Івановичем. Більше нічого вони не повинні знати про вас. Зрозуміло?

Суботін кивнув головою.

…Вже другу годину Хауссон повчав Суботіна, як він мусить викладати дисципліну «Деталізація обстановки». Він висловлював досить слушні думки. Хауссон, докладно проаналізувавши обстановку провалів у Росії, дійшов до висновку, що основна причина їх – недостатня професіональна підготовка агентів і зневажливе ставлення до фактора безперервної зміни обстановки в країні, куди закидають шпигунів.

– Росія – місце особливо складне… – Хауссон говорив задумливо, наче сам до себе, дивлячись на свої руки, що лежали на столі. – Послати туди добре підготовленого агента з американців можна тільки під якоюсь офіціальною вивіскою дипломатичного чи комерційного характеру. Без цього він провалиться у перший же день. Розмовляти російською мовою, як росіянин, американець не зуміє, по-моєму, і після десяти років навчання. Отже, поки що ми можемо розраховувати тільки на переміщених осіб. Але ж вони живуть своїми довоєнними уявленнями про Росію. А там, як ніде, обстановка змінюється дуже швидко. Помилитися можна на дрібниці. Я розмовляв якось з одним переміщеним, розповідаючи, він часто вживав слово «стахановець». Питаю, що це означає. Він каже: «Кращий робітник». Я про всяк випадок запитав довідку. Одержую відповідь: «Терміну «стахановець» у Росії більше немає». А в спішці можна було підготувати документ, що такий-то – стахановець на заводі. От вам і провал…

Суботін уважно слухав Хауссона і, коли той іноді зводив на нього очі, в знак згоди кивав головою: «Так, Хауссон ухопився за правильний ланцюг», – думав Суботін і вже розумів, як йому буде важко ухилитись від виконання вимог Хауссона; намагатися ж вводити курсантів в оману дуже небезпечно: те, що він скаже на лекціях, Хауссон завжди зможе перевірити.

– Чи згодні ви з цією моєю преамбулою щодо вашої роботи? – запитав, нарешті. Хауссон і, задоволений, відкинувся на спинку стільця, дивлячись прямо в очі Суботіну.

– Цілком, – вигукнув Суботін.

– Хочете щось доповнити?

Суботін безпорадно розвів руками і засміявся.

– Не в силах.

– Є, звичайно, ще один фактор – психологія… – Хауссон помовчав. На його суворому обличчі промайнула посмішка. – У Вашінгтоні дехто цю психологію оголосив наукою. Я ж дотримуюсь формули: розвідник і психологія – нонсенс. Розвідник – людина без нервів і без психології. Яка ваша думка?

– Як вам сказати… – Суботін зам’явся. – Справжній розвідник – так.

У цю мить Суботін думав про те, що у Вашінгтоні, мабуть, працюють люди мудріші за Хауссона, який не розуміє, що психологія переміщеного, закинутого як агента на батьківщину, – найсерйозніший, а іноді і вирішальний фактор…

На складання плану уроків Хауссон дав тиждень. Працювати довелося з ранку до вечора: Суботін вирішив подати Хауссону не тільки план, а й докладний конспект лекцій.

План і конспект було схвалено. Після цього Хауссон познайомив Суботіна з рештою викладачів школи. Для них Суботін теж був людиною без прізвища, все тим же Іваном Івановичем. Нарешті Хауссон відрекомендував Суботіна курсантам російського відділення. В тон же день розпочались заняття.

43

Ця зима здавалася Суботіну неймовірно довгою. Головне, він зовсім не знав, коли ж настане строк засилання агентів…

У плані операції враховувалися найрізноманітніші ситуації, в яких міг опинитися Суботін. Передбачалось і те, що з ним сталося тепер. Більше того, за планом, Суботін мав сам напроситися готувати агентуру для Росії. Так чи інакше, тепер план вимагав від нього сумлінно, не викликаючи найменшої підозри, працювати, а коли почнуть закидати агентів, попередити про це своїх.

Але була одна дуже серйозна обставина, яка непокоїла Суботіна. його життя і діяльність обмежувалися стінами школи. Зв’язкові від Ричагова не могли сюди проникнути. А що коли засилання агентів здійснюватиме не школа, а зовсім інша організація? Тоді все полетить шкереберть.

Як він міг передбачити і усунути цю небезпеку? Він вирішив: тільки з допомогою ще сумліннішої праці в школі. Треба міцно зв’язати себе з справою підготовки агентури, щоб начальство неминуче прийшло до висновку, що він має лишатися з своїми курсантами аж до моменту їх засилання.

У школі Суботін мав можливість читати газети. З усього було видно, що створення східнонімецької демократичної держави страшенно дратувало окупантів Західної Німеччини.

Особливу тривогу в них викликав настрій німців, які бачили, що на сході країни всенародним голосуванням обрано справжній демократичний уряд. А штучно створений окупантами західний, боннський уряд не користувався авторитетом серед населення. Ось чому все ширше розгорталася грязна війна проти демократичного життя у Східній Німеччині. Диверсії на заводах. Засилання провокаторів, які поширювали панічні чутки. Терористичні акти проти демократичних діячів. Посилення валютної війни. Наклепницькі вигадки про радянські плани поневолення Східної Німеччини.

Дізнаючись про все це, Суботін нервував ще більше. Іноді йому здавалось, що він зараз нічого не робить, а в перспективі може взагалі не виконати завдання. І ця мнима, на його думку ганебна, бездіяльність пригнічувала розвідника. Але поки що Суботін і далі додержувався попередньо наміченої тактики: з усіх сил старався добитися прихильності начальства.

Наприкінці листопада Хауссон уперше похвалив Суботіна за його роботу і запропонував йому – так би мовити для заохочення – поїхати на три дні в Мюнхен, як він висловився: «Розважитися з допомогою цивілізації».

В душі Суботін зрадів, але вголос байдуже сказав, що йому не дуже хочеться відриватися од роботи, яку він» так полюбив.

– Ви мужчина, – посміхнувся Хауссон, – і в Мюнхені знайдете чимало дублерів вашої Анни Лорх…

Суботін байдуже махнув рукою.

– Хай їм біс!..

У Мюнхені Суботін жив, звичайно, в готелі «Глорія» і щоранку купував у кіоску газети і журнали. За ці дні він обмінявся з Ричаговим цілою серією шифрованих повідомлень. Одержав він і коротку шифровку від полковника Сьоміна: «Ваші дії схвалено. Операція розгортається нормально».

Повернувшись з Мюнхена, Суботін працював ще з більшим старанням, навіть з натхненням. Він наче забув, хто він насправді: курсанти його поважали і слухали його лекції уважно. Навчання він проводив цікаво, весело, вміло переконуючи курсантів в тому, що їм доведеться виконувати не таке вже складне доручення. Маючи добру підготовку і чудове спорядження, вони блискуче виконають завдання і повернуться з славою до забезпеченого життя.

Хауссон був задоволений Суботіним. З першого січня його призначили старшим інструктором школи. Якось Суботін почав розмову з Хауссоном про строки навчання. Несподівано майор розсердився.

– Сподіваюсь, ви не хочете поспішати і повторювати берлінський експеримент? Це у Вашінгтоні, сидячи на теплому місці, можна думати, що така справа робиться швидко. Але ж ми з вами знаємо…

– Я задав це питання тому, – ображено перебив його Суботін, – що мені в останній час почало здаватися, наче саме ви підганяєте всіх викладачів, а я вважаю це неправильним.

– «Вважаєте, вважаєте», – Хауссон злостився все більше. – Робота має провадитись під девізом: «Все, що можна зробити сьогодні, – зроби сьогодні». Нам поки що не присвоїли найменування академії. Всі академії містяться у Вашінгтоні, а не тут…

Суботін усе зрозумів: мабуть, на Хауссона натискало вище начальство і примушувало його поспішати. Він заперечує, але разом з тим хоче, щоб курсанти і викладачі працювали з максимальним навантаженням. На випадок ревізії це відведе од нього обвинувачення, що він зволікає.

Хоч Хауссон і не назвав точного строку підготовки курсантів, з усього можна було зрозуміти, що він розраховує навчати їх не менше року. Невже те головне, ради чого Суботін тут, доведеться чекати цілий рік? Лишилась тільки одна надія: начальство все-таки візьме гору над Хауссоном.

А тим часом Суботін намагався якнайближче зійтися з своїми курсантами, щоб краще знати, що являє собою кожен з цих майбутніх ворожих лазутчиків.

Він проводив бесіди, які називав індивідуальним інструктажем, то з одним, то з іншим курсантом.

Найнебезпечнішим, звичайно, був Гарасим Барков – геркулес з дівочим обличчям і очима вбивці. Він був страшний своєю спокійною готовністю до всього. Під час бесіди з Суботіним Барков розповідав про свою роботу в гестапо в одному з шахтарських містечок Донбасу.

– Хвацька була робота! – сказав він, похмуро блиснувши сірими очима. – Мені довелося двох комуністів штовхнути в стовбур шахти. Так вони… – Він замовк, потім посміхнувся і додав: – Сліди завжди треба закопувати якнайглибше…

Яких неймовірних зусиль коштувало Суботіну бути в цю хвилину тільки уважним слухачем!.. Найстрашнішим у Баркова була його цілковита, переконана безпринципність. Служив німцям, тепер служить американцям. Завтра він служитиме кому завгодно, тільки платили б і не заважали жити для свого задоволення.

Костянтин Ганецький – колишній харківський репортер. Він розповів Суботіну всю свою біографію. Насамперед Суботін підмітив, що про дитинство і юнацькі роки Ганецький розказував так, як говорять про щасливу пору свого життя. Розповідаючи, він задумливо посміхався своїм спогадам.

– Хотів стати письменником, – з сумом закінчив він і замовк. Потім, ніби спохватившись, що робить тактичну помилку в розмові з старшим інструктором, почав байдуже говорити про війну, про те, як він не встиг евакуюватися і фашисти забрали його в Німеччину, де він працював перекладачем у концтаборі. І що було з ним далі, аж до вступу в цю школу.

– Так, ви обрали цікаве діло… – спідлоба стежачи за Ганецьким, промовив Суботін. – Надзвичайно цікаве! От і напишіть книгу про своє життя, яке завершується таким захоплюючим епізодом.

– Чому завершується? – насторожився Ганецький. – Хіба я старий? – Він удавано посміхнувся, але очі занепокоєно дивились на Суботіна.

– Я бачу, ви не дуже кмітливий, містер, – засміявся Суботін. – Зараз ваша книга потрібна тільки в Радянському Союзі як повчання, так би мовити, для нащадків. Але, сподіваюсь, ви не розраховуєте там звернутися до видавництва із своїм рукописом. А тут таку книжку вам дозволять видати тільки тоді, коли ви підете на пенсію. Пора вже знати: розвідники, які діють, книжок про себе не пишуть.

– О-о, я це розумію, – полегшено зітхнув Ганецький.

Мабуть, тільки Ганецький справив на Суботіна враження людини, що, потрапивши в Радянський Союз, активно діяти як шпигун не зможе. Решта курсантів були небезпечні по-різному, але все-таки небезпечні. їх душі були скалічені всією атмосферою життя у ворожому світі.

44

На початку травня вже стало ясно, що не Хауссон, а його далеке начальство взяло гору відносно строків навчання. До школи прибув містер Гарц. Хто він був за посадою і званням, знав лише Хауссон. Але Суботін відразу помітив, що хоч Гарц ставиться до Хауссона зовні шанобливо, насправді зовсім з ним не рахується і поступово прибирає до своїх рук керівництво школою. Незабаром стало відомо, що випуск школи відбудеться наприкінці липня.

Гарц відвідував заняття, потім викликав до себе викладачів і вимагав скорочення програми. Одного вечора» черга дійшла і до Суботіна. Всі ці дні Суботін дуже хвилювався: адже саме тепер вирішувалося, чи зможе він виконати до кінця своє завдання. Всі викладачі розповідали, що Гарц розмовляв з ними грубо, не бажаючи слухати ніяких заперечень. Ще більшою несподіванкою для Суботіна було те, що Гарц зустрів його привітно. Вони сіли за низенький круглий стіл.

– Я навмисне запросив вас останнім, – сказав Гарц. – З вами у мене буде особлива розмова. Ваші лекції справили на мене дуже хороше враження. Більше того, те, чому вчите ви, я вважаю найголовнішим. Мабуть, ви добре розумієте, до чого готуєте цих людей. Хауссон теж хвалив вас. Скажу відверто, це мене насторожило. Бачите, хоч Хауссон непоганий працівник, але, по-перше, він трохи застарів, по-друге, після скандального провалу в Берліні почав виявляти таку надмірну обережність, яка в нашій справі неприпустима, бо для нас відмовитися од деякого риску – значить, перестати діяти. Словом, Хауссону пора на відпочинок.

– Згоден, – швидко зауважив Суботін, не уточнюючи, з чим він погоджується.

– Ну, а якщо ви згодні, мені легше буде з вами розмовляти. Розумієте, в чому справа, містер Скворцов. Сподіваюсь, ви позбавлені безглуздої національної образи. Я зараз говоритиму про росіян. Ми маємо великі резерви переміщених осіб з Росії, досить великі для того, щоб не обкладати ватою кожного, кого посилаємо туди як агента. Ми ведемо війну, і, як у всякій війні, у нас можуть бути втрати. Іншими словами, ми повинні брати до уваги фактор кількості – а значить, і прискорити підготовку агентів.

– Розумію, – з готовністю відповів Суботін.

– Дуже добре. Я чомусь був упевнений, що ми зрозуміємо один одного. Але це не означає, що нашу агентуру не треба вчити всім запобіжним заходам. Мені сподобалось ваше останнє заняття, зокрема попередження, щоб курсанти не вірили сліпо з непогрішність документів, які для них будуть підготовлені. Цілком правильно. Я подумав: необхідно підказати, що, прибувши в Росію, їм самим треба діставати там надійні документи. При нагоді – вкрасти, а то й убити людину, документи якої можуть стати в пригоді. Правильно?

– Звичайно… – Суботін помовчав і зніяковіло додав: – От ви похвалили мене, а я ж до цього не додумався. Але вже на завтрашньому занятті я ретельно розроблю вашу думку. – Суботін відразу помітив, що Гарцу його лестощі сподобались.

Задоволено вислухавши їх, Гарц сказав:

– Тепер ще одна надзвичайно важлива обставина. Раніше, засилаючи агентуру, ми не дуже приховували те, що робимо це саме ми. Але після кожного провалу Москва зчиняє неймовірний галас. Тепер розроблена зовсім нова система. Ви знаєте, що тут у переміщених росіян є багато різних організацій. Так от, підготовлену агентуру ми формально ніби передамо одній з них. Це влаштовуватиме всіх. Російські організації скажено рвіться до цього пирога. Тож нехай вони сядуть за стіл. Але за це всі громи й блискавки з Москви спрямуємо на них. Зрозуміло?

Неважко догадатися, з якою напруженою увагою слухав усе це Суботін. Його непокоїла думка: чи знатиме він про відправку агентів? І раптом – о щастя! – Гарц каже:

– Сюди незабаром приїдуть керівники російської емігрантської організації. Саме вони відкриють курсантам тонкощі нашої нової системи. Після їхнього переїзду ми усунемо звідси всіх осіб американського підданства. Останні тижні школа буде, так би мовити, виключно російською. Ми свою оправу зробили і поступимося місцем іншим, як це зробив у свій час містер Мавр. – Гарц засміявся з свого жарту і вів далі: – Але без свого ока залишити школу ми не можемо. І ви, містер Скворцов, до самого кінця будете тут нашим оком.

Суботін не витримав і задоволено посміхнувся.

– Чого ви радієте? – здивовано спитав Гарц.

– Дуже хитро ви все придумали, – відповів Суботін. – Давно треба було.

– А Хауссон цьому довго чинив опір.

– Навіть не віриться, – Суботін знизав плечима.

– Факт. – Гарц зітхнув. – Немає нічого небезпечнішого, ніж консерватизм віку, коли людина зупиняється, а думає, що вона все ще йде.

45

На початку червня до школи прибули три діячі російської емігрантської організації – Баришев, Павлов і Соколовський. Баришев серед них був головним. Решта звертались до нього «пане голова», хоч він був наймолодшим – на вигляд років сорок п’ять. Поки в школі лишались Гарц і Хауссон, всі вони були тихі і смирні. Вперше пан Баришев показав зуби під час обговорення у Гарца процедури передачі їм школи Коли зайшла мова про юридичне становище Суботіна, Баришев сказав:

– Ми пана Скворцова не знаємо, але якщо він беззаперечно виконуватиме мої розпорядження, все буде в ажурі і…

– Стоп! – безцеремонно перебив його Гарц, стукнувши долонею по столу. – Слухайте, містер Баришев, що скажемо ми вам. Слухайте і добре запам’ятовуйте. Містера Скворцова знайшли ми для вас, а не навпаки. Містер Скворцов – єдина наша довірена особа в школі. Єдина! Зрозуміло?

Баришев слухняно кивнув головою.

– Ким юридично вважатимете ви його, нас не цікавить, і це не має ніякого значення. Але, наприклад, зв’язок з нами тримайте тільки через містера Скворцова. Будь-яке більш-менш важливе рішення ви приймаєте лише, порадившись із Скворцовим. Усе! Питання до мене є?

– Ні-ні, все цілком ясно, – приглушеним голосом відповів Баришев.

Незважаючи на це, коли Гарц і Хауссон поїхали в Мюнхен, Суботіну було нелегко ладнати з цими російськими панами. Баришев, хоч і виконував наказ Гарца, але поводився з Суботіним чванливо.

Одного разу Суботін посварився з ним через якусь зовсім незначну дрібницю. Баришев поступився, але сказав:

– Я змушений погодитись з вашою точкою зору, хоч зробити це мені важкувато. Адже я завжди пам’ятаю, що вас зараз могло і не бути серед нас, якби ви не натворили ділець у Радянській Армії. А ми вже тут не перший рік, ми люди невипадкові…

Суботіну кожного понеділка доводилось їздити у Мюнхен доповідати Гарцу про справи в школі. Щоразу Гарц запитував, як поводиться Баришев.

– Нормально, – ухильно відповідав Суботін. Він вирішив не скаржитися на Баришева: боявся, що це може ускладнити становище. Зрештою, заради справи можна перенести неприємності і більші, ніж ті, яких завдає цей мерзенний тип.

Наприкінці червня Гарц викликав Суботіна в Мюнхен серед тижня. Під час розмови по телефону Суботін спробував було послатися на спішні справи, але Гарц роздратовано перебив його:

– Я краще знаю, що важливіше! Виїздіть негайно!

Суботін виїхав дачним поїздом. У вагоні було порожньо. На наступній зупинці у вагон увійшов сивовусий літній німець в акуратно залатаному піджаку. На ногах у нього були грубі солдатські ботинки. Він пройшов через весь вагон і сів напроти Суботіна.

– Не заперечуєте? – запитав він, уже коли всівся.

Суботін розсміявся.

– Весь вагон – ваш…

Придивляючись до Суботіна і погладжуючи вуса, старий похмуро сказав:

– Не так давно весь світ був нашим, а потім… – Він замовк і підморгнув Суботіну.

– А що ж сталося потім? – посміхаючись, спитав Суботін.

– Ви служили в армії?

– Так.

– Офіцер?

– Так. Обер-лейтенант. А що?

– І ви ще питаєте в мене, що сталося потім. Це ви повинні мені сказати, а не я вам.

– Ну що тут неясного? Ми зазнали поразки.

– Що ви кажете? – Старий примружившись дивився на Суботіна. – А я думав, ми перемогли.

Суботін знизав плечима і, вдаючи ображеного, поглядав у вікно, за яким проносився акуратний пейзаж.

– Ви, бува, не з нового начальства? – із злістю в голосі спитав старий.

– Ні-ні, я тільки інженер.

– Ви розмовляєте німецькою мовою, мов американець.

– Нічого не поробиш – ознака часу. Доводиться ж з ними працювати.

– Слухайте… – Старик довірливо нахилився до Суботіна. – Скажіть, чому у нас тут, у Західній зоні, поводяться з росіянами так, наче перемогли не вони, а ми? Що, по-вашому, росіяни дурні і миритимуться з цим?

– Не розумію, про що ви кажете.

– Ах, не розумієте? – старий вихопив з кишені газету, розгорнув її. – Ось. Хочете прочитати?

– Ні. Я намагаюсь не читати газет.

– Ага! А чому? Ні, ви повинні читати, якщо ви справді воювали! Ви ж правду ногами узнали, поки до Німеччини добігли! Тут… – старий тицьнув пальцем у газету, – тут про Східну зону пишуть так, ніби росіяни – папуаси. А в мене рідний брат там від росіян землю одержав. Тут пишуть: росіяни тільки те й роблять, що розстрілюють німців. А брат пише, що його донька пішла вчитися в інститут у Берліні! Але справа навіть не в цьому. Брат пише, що все було б добре, якби із Заходу до них не засилали провокаторів, які підпалюють селянські будинки, вбивають активістів, не дають людям спокою. Хто це робить? Ви можете мені пояснити – хто?

Суботін знизав плечима.

– Не знаю…

– Ага, не знаєте? Добре… Тоді, може, ви, гер обер-лейтенанте, поясните мені інше? Я мав ферму і клаптик землі. Це належало моєму дідові, батькові, а потім – мені. Місяць тому прийшли американці. Вони вигнали мене з будинку у флігель, привезли робітників і почали будувати на моїй землі аеродром. Ось цими руками я засіяв свою землю. Все знищили. Ткнули мені пачку окупаційних марок і наказали: сиди тихо, а то гірше буде. її от я втретє їду в Мюнхен. їжджу шукати правди. А мене женуть у шию. Росіяни женуть? Ні. Женуть німці. Наші нові правителі і начальники. У кого ж тоді шукати захисту? Може, у росіян? Га? Такого неподобства в нашому житті ніколи не було! Ніколи! Чому росіяни не засилають сюди своїх паліїв? Я б їм сам показав, що палити. Будь ласка, – ангар, побудований на моєму лузі. – Старик махнув рукою. – І багато ще чого…

– Мабуть, росіяни такими справами не займаються, – задумливо сказав Суботін.

– Ну, звичайно, вони зайняті іншими справами. Брат пише: «Продавай ферму і переїжджай до мене. Одержиш землю, і працюватимемо разом». Але, виявляється, я вже не можу продати свою ферму!

Поїзд підходив до Мюнхена. Суботін розпрощався з стариком і попрямував до виходу, Від цієї випадкової дорожньої розмови йому стало легше: ні, містери, ніякі палії не допоможуть вам створити димову завісу для прикриття своїх брудних справ у Німеччині! Прості люди все добре бачать і розуміють…

Гарц чекав Суботіна. Не відповівши на його привітання, він роздратовано спитав:

– Чому так довго?

– Я їхав поїздом.

– А що з машиною?

– Пан Баришев поїхав на ній ще вчора.

– Куди? – Гарц злостився ще більше.

– Він мені про свої справи не доповідає.

– Повинен доповідати, – Гарц стукнув кулаком по столу. – Я, до речі, не розумію, пане Скворцов, чому ви не повідомили мене про те, що відбувається в школі.

– Все, що стосується роботи, ви знаєте.

– А я маю відомості, що Баришев весь час вам заважає.

– Я просто на це не звертаю уваги. Головне для мене – справа.

Гарц щось записав у блокноті.

– Добре, я цього пана швидко приборкаю.

– Коли почнемо закидати агентів? – спитав Суботін.

– Чому це вас хвилює? – насторожився Гарц.

– Мене хвилює, що курсанти досі не мають практичного уявлення про парашутні стрибки. Треба було б днів за три – чотири перед засилкою привезти їх на аеродром і кілька разів скинути з парашутом.

– Але ж їх цьому вчать у школі?

– Містер Гарц, не знаю, як ви, а я двічі стрибав з парашутом. Коли треба було вперше пірнати у безодню, все, що я вчив, вилетіло з голови. Як я стрибнув, сам не знаю.

Гарц замислився.

– Добре, подумаємо. А тепер – справа особлива. Хто з ваших курсантів оправляє найкраще враження?

– Гарасим Барков, – одразу відповів Суботін.

Гарц записав прізвище і сказав:

– Він іде в Росію особливим шляхом – буде Колумбом цього шляху. Людина він хоробра?

– Готовий до всього.

– Фізично сильний?

– Атлет.

– Чудово. Спеціально ним тепер, і займіться. Школу днів на десять доведеться лишити. Завтра привезіть сюди вашого хороброго: готуватимете його до подорожі.