Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

46

Наступного дня Суботін привіз у Мюнхен Гарасима Баркова.

Вони пройшли до Гарца, і той буквально засипав курсанта питаннями. Барков витримав цей натиск спокійно, відповідав коротко, чітко і навіть трохи ліниво. Суботін помітив, що Гарц не витримує холодного погляду курсанта.

Нарешті Гарц припинив розпитування і, помовчавши, сказав:

– Операція, яка вам доручається, організаційно і технічно продумана ідеально. Але риск є риск. Можна і загинути. Чи готові ви до цього?

– Я вже давно готовий… та щось досі не гину.

Гарцу відповідь явно сподобалась, він глянув на курсанта з цікавістю і повагою.

– Добре. Ідіть у свій номер. Він поруч з моїм.

Не встигли Барков і Суботін розкласти речі у своєму двокімнатному номері, як до них прийшов Гарц у супроводі високого, неохайно одягненого чоловіка. Гарц вказав своєму супутникові на Баркова.

– Підходить?

Той оглянув курсанта з ніг до голови.

На це Барков реагував цілком байдуже: стояв у вільній позі, втупившись сірими, немигаючими очима в незнайомця.

– Так, цілком, – відповів той. Гарц підштовхнув Баркова до незнайомця.

– От і добре! Знайомтесь, містер Барков. Це – винахідник. Так ви його й називатимете: «містер винахідник». Він сконструював чудову машину, а ви перший випробуєте її. – Потім Гарц відрекомендував «винахідникові» Суботіна. – Це старший інструктор школи Іван Іванович. Він простежить за підготовкою.

Не звертаючи уваги на слова Гарца, «винахідник» все ще розглядав Баркова.

– Ви вмієте плавати?

– Вмію.

– Добре?

– Досить пристойно.

– Тоді не гаятимемо часу.

Гарц пішов. Суботін, Барков і «винахідник» попрямували в іншу кімнату і тут одразу почали проводити підготовчі заняття. «Винахідник» розповів про свій апарат, в якому одна людина може пропливти під водою досить велику відстань. Людина сідає всередину невеликої торпеди, яку випускають з зануреного підводного човна. Торпеда має власний електричний двигун і відповідні прилади для руху в заданому напрямку. Апарат уже випробувано, він показав чудові якості і гарантує цілковиту безпеку для людини, що ним користується.

Барков слухав усе це байдуже. Зрештою, це почало дратувати «винахідника», і він спитав:

– Чи вас цікавить це хоч якоюсь мірою?

Барков посміхнувся.

– Що значить цікавить чи ні? Мені накажуть, і я виконаю.

– Але ж повинна бути хоч якась особиста зацікавленість справою! – здивовано промовив «винахідник» і, помовчавши, почав пояснювати далі.

З усього, що він говорив, для Суботіна важливе було тільки одно: «винахідник» кілька разів підкреслив, що на підготовку операції відведено лише п’ять днів і що вчитися доведеться дуже наполеглива.

Навчання провадилося щоденно з дев’ятої годили ранку до другої години дня. Потім – обід, і з п’ятої години навчання тривало до пізнього вечора.

Гарасим Барков виявився здібним учнем. Він добре оволодів технікою керування торпедою і вже на третьому занятті відповідав без запинки на всі питання «винахідника».

Гарц у ці дні не з’являвся.

Через чотири дні разом з «винахідником» прийшли два офіцери морської служби. Вони розглядали Баркова так, ніби хотіли його купити. Після огляду всі рушили в номер Гарца.

Ця нарада була, звичайно, найважливішою. Тут Суботін дізнався про суть задуманої операції, Гарасима Баркова збирались висадити з підводного човна біля узбережжя Латвії, поблизу порту Н. Шпигун повинен був підпливти до берега і затопити торпеду, йому доручалося вчинити диверсію в порту. Після того, як Барков виконає завдання, він мусив через Литву пробратися у Східну Німеччину і прийти за умовленою адресою. Звідти його мали переправити у Західну Німеччину. Висадити диверсанта було намічено між десятим і п’ятнадцятим числами. Точний строк залежав від погоди. Справа в тому, що під час шторму торпеду не можна було випускати. Суботін вирішив, що досить попередити своїх про район, де закидатимуть диверсанта, і там буде встановлено пильне спостереження за морем: підводний човен не проскочить, і прикордонники охотитимуться не за торпедою, а за самим човном. Значить, його обов’язок – негайно оповістити про рейд підводного човна.

Після наради Суботін пішов погуляти в місто. Повертаючись у готель, він вибрав хвилину, коли біля газетного кіоска не товпились покупці, і підійшов до нього.

В кіоску сиділа Амалія Штерн. Даючи Суботіну газети і журнали і одержуючи від нього гроші, вона з байдужим виразом на обличчі вислухала все, що їй сказав у кількох фразах Суботін, і ледве помітно кивнула головою. Замість відповіді вона тихо промовила: «Анна Лорх уже дома».

В своєму номері Суботін застав Гарца, «винахідника» і морських офіцерів. Барков поспішно складав свої речі.

– Де ви швендяли? – роздратовано спитав Гарц.

– Просто пішов прогулятися. Купив газети. Навчання ж закінчилось?

Гарц одвернувся і знову почав розмовляти з «винахідником». Офіцери нетерпляче ждали біля дверей, поглядаючи на Баркова. Незабаром офіцери і Барков поїхали.

Гарц був страшенно злий. Суботін насторожено придивлявся до нього, намагаючись здогадатися, в чому справа. Незабаром усе з’ясувалось… Гарц одержав шифровку від вищого начальства, в якій повідомлялось, що два агенти гамбурзької школи, яких було послано на Україну, зазнали провалу, У шифровці підкреслювалось, що провали є наслідком поганої підготовки агентури, і особисто на Гарца покладалась відповідальність за роботу мюнхенської школи.

– Я і так відповідаю за школу! – роздратовано казав Гарц. – Але ж не можу я сам виконувати завдання замість курсантів!..

Гарц розумів: оправа не тільки в тому, що школа погано готує агентів. Він взагалі всіх переміщених осіб вважав людьми ненадійними. Одержана шифровка підтвердила його думку; зараз навіть Суботін викликав у нього недовір’я.

– Має бути якийсь порядок! – сердито вичитував Гарц. – Гуляти, звичайно, вам не забороняється, але я повинен знати, де мій співробітник у будь-яку хвилину. Надалі прошу вас пам’ятати про це.

47

У другій половині липня Суботін дістав наказ підготувати шість курсантів до стрибків з парашутом. До складу цієї групи він включив фізично найслабших курсантів.

Коли по них приїхав автобус, «пан голова» Баришев виголосив прощальну батьківську промову. Ледве стримуючи посмішку, Суботін слухав його бундючні слова про Росію, яку треба звільнити від ярма комуністів.

– Те, що вдень і вночі мучить мене як священна мрія, – походжаючи по кабінету, говорив Баришев, – незабаром здійсните ви. Заздрю вам! Ви ступите на російську землю. Ви з’явитесь там як перші вісники майбутнього визволення Росії від комуністичного кошмару. Як би я хотів бути на вашому місці! Але нічого, те, що би робитимете там, ми робимо тут. У нас з вами спільна боротьба і спільна велика мета.

Курсанти слухали неуважно. Суботін помітив, що на обличчі невдахи-письменника Костянтина Ганецького був вираз розгубленості і навіть переляку.

– Нехай же перед вами тремтять від страху пани комісари! – кричав Баришев. – З вашою допомогою ми дізнаємося, де розташовані їхні аеродроми, важливі заводи. І настане час, коли по цих об’єктах буде завдано такого удару, що від них лишиться тільки мокре місце! А ви повернетесь на Захід, де вас чекатимуть особисті поточні рахунки в солідних банках. Солідними будуть і суми. Герої зробили свою справу і можуть жити, не відмовляючи собі ні в чому…

Закінчивши промову, Баришев натиснув кнопку дзвінка, і в кабінет увійшла жінка з підносом, заставленим чарками з коньяком.

– За ваші славні діла! За нашу спільну перемогу! – вигукнув Баришев і звично, ривком вихилив чарку.

Коли всі випили, Баришев по черзі поцілував кожного курсанта, примовляючи:

– З богом, милий! З богом, милий!..

Саме в цю мить у кабінет увійшов Гарц. Він зупинився біля дверей, окинув усіх лютим поглядом.

– Що тут відбувається? – спитав сиплим від злості голосом.

– Відзначаємо… випуск першої групи курсантів… – невпевнено відповів Баришев. – Може, і ви, містер Гарц, скажете їм своє напутнє слово?

Гарц зупинив погляд на Суботіну.

– Чому курсанти досі не виїхали?

Суботін підвівся.

– Пан голова хотів поговорити з курсантами. Я думав…

– Мене не цікавить, що ви думали! Бенкети влаштовувати рано! – Гарц глянув на Баришева: – Немає іншого приводу для п’янки?

«Пан голова» мовчав, переступаючи з ноги на ногу.

– Негайно на аеродром! – наказав Гарц.

– Мені їхати? – боязко спитав Баришев.

– Там бенкету не буде! Будь ласка, залиште нас з старшим інструктором.

Кабінет швидко спустів. Гарц втупився в Суботіна злими примруженими очима.

– Це справжнє неподобство, пане Скворцов! Навіть підозріле неподобство, якщо хочете знати! Неприємність за неприємністю, а ви влаштовуєте бенкети?

– По-моєму, люди, яких я готую, ще не дали приводу для розмови зі мною в такому тоні, – суворо і з гідністю сказав Суботін.

– Невже? Ви в цьому впевнені? Може, ви хочете сказати, що сталося з вашим хоробрим Барковим, який був готовий до всього?

Суботін мовчав: навіщо йому було знати подробиці? Важливо інше: з Барковим сталося те, що повинно було статися.

– Мовчите? – викрикнув Гарц. І раптом, наче з нього випустили повітря, повільно сів у крісло і надовго замовк.

– Ви перевіряли радіопідготовку людей? – втомлено спитав він.

– Так.

– Добре перевіряли?

– Кілька днів тільки цим і займався. Всі працюють з рацією впевнено.

– Таке безглуздя! Таке безглуздя! – Гарц сплеснув руками. – Я ж товкмачив цим самовпевненим панам: Баркову потрібна рація. Не можна – габарити не дозволяють! Кинули людину, наче сліпу, а тепер здіймають галас.

– А що, власне, сталося?..

– Що? І ваш сміливець, і підводний човен зникли! Ось що! Може, вам цього недосить?

Суботін знизав плечима.

– Мало що могло статися… Ви ж самі вчили мене спокійно переносити втрати.

– Бувають різні втрати! Ваш Барков – дрібниця! А ви розумієте, що таке загибель підводного човна?

Суботін кивнув головою.

– Але, можливо, Барков на місці? І діє?

– А як про це дізнатись? – крикнув Гарц. – Як? Сидіти і чекати, поки самі росіяни повідомлять про успіхи вашого сміливця?

Суботін промовчав. Гарц підвівся.

– Негайно рушайте на аеродром. Особисто простежте за парашутним тренуванням. Я теж приїду туди.

Гарц швидко вийшов з кабінету. За хвилину його машина вже мчала алеєю парку.

48

Цей аеродром офіціально вважався «законсервованим», а насправді діяв цілу добу. Тут не було сформованих військових з’єднань, але в ангарах і на полі завжди стояло десятків два військових літаків.

У барі штабного будинку з ранку до вечора галасували льотчики. Вони були і в військовому, і в цивільному одязі. На другому поверсі розмістилася командна група, очолювана полковником, якого всі льотчики по-панібратськи звали «товстий Біт». Цей флегматичний огрядний чоловік зовсім не був авіаційним офіцером. Усіма льотними справами керував молоденький майор Лавенс.

Літаки звідси вилітали в Берлін, Афіни, Белград, Стокгольм, словом, в усі кінці світу. Вдень і вночі тут не стихав гул моторів і турбін.

Суботіна разом з курсантами поселили в стандартному будиночку, що стояв в кінці аеродрому. Не встиг Суботін оглянути все, як прийшов меткий американський сержант, який, доповів, що є шофером прикріпленої до його групи машини.

– Полковник Біт просив вас негайно прибути до нього, – сказав сержант. – А мене звуть Поль. Якщо хочете, звіть мене маршал Поль. Я страшенно люблю високі звання…

– Ну що ж, вези мене, маршале Поль! – розсміявся Суботін.

У кабінеті полковника був і Гарц. Коли Суботін увійшов, Гарц сказав:

– Це керівник групи.

Полковник Біт кивнув Суботіну на стілець і, проводжаючи його сонним поглядом, сказав:

– Мені все ясно. Кожному з ваших людей ми дозволимо зробити два тренувальних стрибки. Один – удень, другий – уночі. Не більше. В мене тут не школа парашутистів. Харчувати ваших людей будемо.

– Їх не можна харчувати в загальній їдальні, – вставив Гарц.

Полковник роздратовано пересмикнув плечима.

– Це я знаю! Вони одержуватимуть їжу в термосах дома. Строк головних польотів прошу погодити з штабом «Зет». Ми возимо не тільки за вашими адресами і перевантажені страшенно.

Полковник повернув до Суботіна своє одутле обличчя.

– Практично льотними операціями займається майор Лавенс та його люди. З ними й тримайте зв’язок.

Другого дня курсанти зробили по одному тренувальному стрибку з парашутами. їх піднімали в повітря по двоє. Суботін літав разом з ними і стежив за стрибками. Усі курсанти страшенно боялися. Суботін бачив це і радів. Чи не найменше боявся Костянтин Ганецький. Він стрибав у першій парі. Коли два парашутисти одірвалися від літака, інструктор з стрибків прокричав Суботіну:

– Локшина, а не хлопці! Другий трохи кращий!

Останнє стосувалося Ганецького. Під час нічного тренування справа дійшла до того, що якийсь курсант не схотів стрибати. Вхопившись руками за краї відчинених у темінь дверцят, він не міг зрушити з місця. Інструктор щось горлав йому на вухо, але курсант тільки хитав головою. Тоді інструктор зігнутим ліктем вдарив його в спину. Тіло парашутиста обм’якло, зігнулось. Точним рухом інструктор збив його руки з дверей і штовханом у спину викинув з літака.

Одного курсанта після стрибка довелося дуже довго шукати в околицях. Незважаючи на те, що аеродром подавав спеціальні світлові сигнали, курсант, приземляючись, втратив орієнтування і пішов у бік Мюнхена. Тільки вибравшись на шосе, він зрозумів, де перебуває, і попутною машиною приїхав на аеродром.

Суботін у цей час на машині розшукував курсанта. Завжди веселий і балакучий, шофер цього разу чомусь похмуро мовчав.

– Чого такий сумний сьогодні, маршале Поль? – весело спитав Суботін.

Поль відповів не одразу. Попетлявши путівцями, вони знову виїхали на шосе і зупинились. Поль вимкнув фари, і темрява обступила машину. Тепла літня ніч зачаровувала своєю тихою красою. Поль зітхнув.

– Дивлюсь я на вашу роботу, шеф, і нічого не розумію.

– Що ж тут незрозумілого, маршале? Люди стрибають з парашутом, втрачають орієнтування. Їх треба розшукати. От і вся мудрість.

– Дякую вам, шеф, за пояснення, – церемонно вимовив Поль. – Але мені неясно зовсім інше. Я на цьому аеродромі вже близько року. Кого тільки не возив на своєму віллісі: болгарів, греків, албанців, поляків, угорців – і не пригадаєш усіх. На мою думку, ми їх усіх закидаємо додому. І всі вони, як і ваші хлопці, чомусь бояться цього. Ех, якби росіяни закидали додому американців, я перший з піснею полетів би до своєї милої дівчинки Сесіль!

Суботін мовчав: треба бути дуже обережним. Особливо тепер.

– Що ж, мабуть, маршал Поль багато чого не знає, тому і не розуміє. Розкажи краще про свою дівчину. Хто вона? Чи чекає тебе?

– В листах вони всі чекають, – тихо засміявся Поль.

– Вона працює?

– Коли я від’їжджав, працювала на швейній фабриці. Але останнім часом у наших газетах щось надто часто пишуть про дуже високий рівень життя у нас – напевне почалося безробіття.

– А ким ти був дома?

– Ким я міг бути? Шофером! Ганяв по Бостону фургон торгової фірми «Ейліс». – Він знову зітхнув: – Жити можна було.

– Служити ще довго? – співчутливо спитав Суботін.

– Довго… Коли в дивізії був, служилося легше. Товариші… Розумієте? А тут… – Він махнув рукою. – Якби не «Пролісок», вмерти можна. Може, поїдемо, шеф?

– Їдьмо, маршале.

«Пролісок»… Так називався придорожній ресторанчик недалеко від аеродрому. Поглядаючи збоку на шофера, Суботін думав, чи випадково згадав Поль «Пролісок». Справа в тому, що з учорашнього дня цей ресторанчик став для Суботіна місцем явок для зв’язку з своїми. Але Поль, мабуть, базікав з сердечної простоти. Та все одно треба бути насторожі.

Повернувшись, Суботін застав курсантів дома. Після вечері ніхто не розходився. Настрій у всіх був невеселий. Помітивши це, Суботін удав, ніби вечірні стрибки пройшли нормально, і, не згадуючи про них, почав смішно розповідати, як він сам стрибав уперше. Через те, що він справді стрибав, у його розповіді було багато такого, що тільки-но пережили курсанти. На їх обличчях засяяли посмішки…

Курсанти розійшлись по кімнатах і полягали спати. Суботін зайшов до чергового по штабу і спитав метеорологічне зведення на завтра. З аеродромного бару долинали голоси, музика. Суботін через штабну прохідну вийшов з аеродрому і попрямував до «Проліска».

«Маршал» Поль був уже там і навіть встиг випити. Найсмішніше, а може, найтрагічніше було те, що він сидів за одним столиком із зв’язковим Суботіна – це був літній чоловік з неголеним, брезклим обличчям > п’яниці.

Хазяїн дрімав, прихилившись до буфета. Крім цих двох, у ресторанчику не було нікого. Місцеві відвідувачі розійшлись по домівках. На столі стояла почата пляшка віскі. Мабуть, її приніс з собою Поль.

– Шеф! Сюди! Сюди! – загорлав Поль.

Хазяїн ресторану прокинувся. Суботін подав йому знак не турбуватися.

– Сідайте, шеф. Знайомтесь. Звіть його Фріцем… хоч він називає себе Гансом. – Поль п’яно розсміявся. – Хочете, шеф, послухати ідіота? – Поль показав на свого товариша по чарці. – Він тільки-но переконував мене, нібито їхній Гітлер – геній, якого не зрозуміли. Через це, каже, я і п’яницею став. З горя, так би мовити. Пане Фріц, може, ти божевільний?

Ганс ображено відвернувся.

– Не треба сміятися з нього, – тихо сказав Суботін англійською мовою. – Краще налий мені трохи.

Поль підвівся, похитуючись пішов до стойки по склянку. Поки він ходив, за столом було сказано пошепки дві фрази.

– Він не намагався про щось дізнатися? – спитав Суботін.

– Заспокойтесь. Нудьгуюче щеня, не більше… У вас що-небудь є?

Суботін заперечно похитав головою.

Поль налив Суботіну віскі, цокнувся і випив. Суботін відпив ковток і одсунув склянку.

– Не можна, – посміхнувся він шоферові. – Ти хочеш, щоб твоє начальство мене вигнало?

Сталося несподіване. Поль ударив кулаком по столу і вигукнув:

– Хочу! Так, хочу, щоб вас вигнали! Ви, шеф, хороша людина! Поля не обдуриш, у мене на людей нюх шоферський. Тож слухайте, шеф… Ви хороша людина, а займаєтесь чорт знає чим.

– Що ти верзеш? – образився Суботін. – Випий зельтерської, промий мозок.

Але Поля вже не можна було зупинити. Він схопив Ганса за руку.

– Слухай, Фріц, я розкажу тобі, чим він займається…

– Мовчати! – тихо, але владно промовив Суботін. – Забув, що ти в армії, що для базік є військовий суд?

Поль дивився на Суботіна з ненавистю. Потім ця ненависть ураз згасла в його очах, руки безвільно повисли, наче він збирався стати за командою «струнко». І раптом шофер заплакав, по його скам’янілому обличчю текли сльози.

Ганс нахилився до нього через стіл.

– Слухай, друже, як тобі не соромно? Ти ж мужчина.

– Мені набридло… – по-дитячому схлипнув Поль. – В аеродромний бар мені заходити не можна – там тільки для офіцерів. Тут я теж не людина… – Він рвучко обернувся до Суботіна.

– Ідіть, шеф! Перекажіть усе начальству! Нехай мене судять! – В очах його знову спалахнула ненависть. – Але буде суд і вам за ваші брудні справи! Буде!

Поль підвівся і не озираючись пішов до дверей.

– Цікаво? – тихо спитав Суботін.

– Дуже, – відповів Ганс.

– На добраніч. Я наздожену його. Щоб він, бува, там не вчинив скандалу…

На шосе Суботін наздогнав Поля і взяв під руку. Той не опирався. Мовчки вони дійшли до аеродрому. Суботін підштовхнув Поля вперед, і він благополучно проминув вартового, який про щось замислився.

49

Виліт курсантів було призначено в ніч на неділю. Суботін дізнався про це лише в п’ятницю ввечері і дуже занепокоївся.

Поки що він знав тільки одне: агентів закидатимуть парами одночасно з трьох літаків. Але досі не міг довідатися про місце, де їх скидатимуть. З деяких відомостей міг тільки здогадуватися, що районом дій шістьох агентів має стати Білорусія.

Суботін пішов до майора Лавенса, але той теж не знав точної адреси приземлення.

– Та й навіщо це вам? – глузливо спитав він. – Якщо не помиляюсь, ви ж самі не летите.

– Але ж мої люди повинні знати?

– Коли треба буде, їм скажуть, – відповів майор і, посміхаючись, додав: – На думку інструктора з стрибків, ваші хлопці хоробрі, як леви. їм, мабуть, байдуже, куди стрибати, хоч у пекло.

– Хоробрість, майоре Лавенс, не навчальний предмет. Вона або є у крові, або її немає, – із злістю сказав Суботін.

– О-о, наука про хоробрість не моя спеціальність, я – пас! – Майор, сміючись, підняв руки.

В цей час до кімнати ввійшов присадкуватий офіцер з погонами капітана. Побачивши майора з піднятими руками, він спитав:

– Розучуєте, майоре, улюблений жест німецьких генералів?

– Мені запропонували наукову дискусію про хоробрість, та я – алес капут.

Капітан здивовано подивився на Суботіна, що сидів, байдуже поглядаючи навколо.

– Це керівник групи російських смільчаків, – пояснив Лавенс.

– А-а! – капітан розсміявся. – Про ваших героїв на аеродромі складають легенди. Ви їхні підштанки перевіряли, все гаразд?

– До цього не дійшло! – Суботін теж розсміявся. Він вирішив підтримати веселий настрій американців. Може, це дасть змогу про щось довідатись. І він не помилився.

– А пам’ятаєте, майоре, отого рудого поляка? – Капітан ледве стримував сміх. – Цей поляк, – розповідав він, звертаючись уже до Суботіна, – під час нічного стрибка встиг зробити все, що роблять діти, коли сидять на горщику. На землі його шукають і не можуть знайти. Кричать, кличуть – зник поляк, та й годі! Цілу годину шукали, поки знайшли. Сидить наш поляк голісінький біля річки і білизну полоще… – Капітан аж зайшовся сміхом.

Реготали і Лавенс з Суботіним.

Тепер Суботін вирішив сам посмішити американців.

– Це що! – сказав він. – Я от чув про випадок дивовижніший. Закинули одного на Україну. Він приземлився… Можливо, теж білизну поправ і прийшов на призначене місце. Живе там день, другий. Від страху мало не вмирає. І вирішив: найкращий вихід – здатися. От він зупиняє на вулиці перехожого і каже йому: «Слухайте, я шпигун, відведіть мене куди слід». Перехожий від нього навтіки. Він до іншого: «Слухайте, я шпигун…» Коротше кажучи, його взяли і посадили в будинок для божевільних.

Американці реготали до сліз.

– Як же ви довідалися про цю «героїчну» пригоду? – запитав Лавенс.

– Кажуть, росіяни в своїх газетах фельєтон про це надрукували.

– Так, що не кажи, важка у вас робота! – сміючись зауважив Лавенс.

– Дорогий майоре, я все-таки іду в бар. – Капітан підвівся. – Чи не хочете за компанію? На годинку?

– На жаль! – майор показав на телефон. – Має дзвонити начальство.

Суботін вийшов разом з капітаном. Біля входу в бар вони зупинились.

– Може, зайдете? – спитав капітан.

– З задоволенням…

Вони сіли біля стойки і замовили коньяк. Через годину Суботіну уже було відомо, хто на аеродромі перший завжди знає точну адресу висадки шпигунів. Капітан розповів, що льотчики узнають адресу дуже просто – в метеобюро. Синоптикам першим сповіщають адресу.

Пізно вночі Суботін зайшов у метеобюро. Черговий спав, поклавши голову на руки. Суботін розбудив його і суворо спитав:

– Яка погода на моєму завтрашньому нічному маршруті?

– Це на Кіпр чи куди? – позіхаючи, спитав черговий.

– Який там Кіпр? У Радянський Союз!

– Радянський Союз… Радянський Союз… – белькотів черговий, шукаючи якийсь папірець. – От. На нуль годин перспектива на завтра виглядає так: район Барановичі – хмарність, дощ… взагалі те, що треба. Район Бреста теж, а от в районі Вітебська гірше: там буде ясно. Але нам сказали: польоти не відміняються. Точніші дані будуть завтра о п’ятнадцятій нуль-нуль.

– Дякую. На добраніч.