Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

24

Рената не знала, що сталося з її сестрою насправді, їй сказали тільки, що стан здоров’я сестри різко погіршав, і тому до неї в палату тимчасово не можна заходити.

Рената щоранку приходила в лікарню і чула одне й те саме:

– Ніяких змін немає, ваша сестра, як і раніше, почуває себе погано.

А насправді сталося от що…

Німецьким товаришам з місцевого управління безпеки не важко було встановити, що сестра Ренати Целлер цілком здорова. Викриття мнимої хвороби було проведено хитро і так, щоб люди, зв’язані з нею, не запідозріли, що хтось догадується про справжню причину дивного захворювання Аліси Целлер.

Місцевий відділ охорони здоров’я одержав листа від медсестри, в якому вона звертала увагу на безгосподарське використання приміщення лікарні. Серед інших фактів вона наводила й такий, що в окремій палаті лежить, мабуть, близька знайома головного лікаря, хоч за станом здоров’я ця хвора могла б перебувати в загальній палаті.

Для розслідування заяви відділ охорони здоров’я створив спеціальну комісію. Якось вранці комісія несподівано з’явилась у лікарні, почала оглядати палати й опитувати хворих. Комісія приступила до роботи близько десятої години ранку, а о пів на дванадцяту головний лікар зник. Він зумів піти з лікарні, не помічений працівниками німецької держбезпеки.

За півгодини консиліум лікарів установив симуляцію хворої Аліси Целлер, і вона прямо з лікарні була перевезена в місцеве управління держбезпеки. Аліса Целлер розуміла, що її справа провалилася, але, мабуть, ще сподівалася на щось, бо відмовилася відповідати на запитання. Вже три дні працівники держбезпеки марно добивалися від неї зізнання. Аліса Целлер затято мовчала. Очевидно, вона хотіла виграти час для того, щоб її співучасники встигли допомогти їй або хоча б зникнути. Тому за квартирою Аліси Целлер і її сестри Ренати було встановлено пильний нагляд.

А Рената, нічого не підозрюючи, щоранку приходила в лікарню, потім поверталася додому, на квартиру сестри.

В цей день погода зранку була погана. Низько над самими будинками клубочилися брудні рвані хмари. На кілька секунд несподівано проглядало сонце, а потім знову місто надовго оповивали похмурі сутінки, і сипав, сипав дрібний мокрий сніг.

Піднявши комір пальта, Рената йшла з лікарні додому.

«Що це з сестрою?» – занепокоєно думала вона. Останнім часом Рената все частіше згадувала дивне запитання слідчого, яке явно свідчило про його сумнів у тому, що Аліса хвора. Справді дивно. Хвороба в Аліси тяжка, а виглядає сестра добре. І чому, нарешті, головний лікар виявляв до неї і Ренати таку посилену увагу, таке піклування про них? Якось під час відвідин, коли Рената розмовляла з сестрою віч-на-віч, Аліса висловила припущення, що головний лікар закоханий у неї. Але Рената чомусь не повірила цьому. Просто не повірила, і край, хоч сестрі нічого й не сказала.

Думки про сестру одразу ж викликали в Ренати тривожну згадку про пережите за останній час. про головне і найстрашніше, що сталося тоді увечері в Берліні, біля Варшавського моста. А все почалося з того, що до неї прибув чоловік з листом від Аліси. Отже, Аліса теж знала, що їхній батько живий. Але чому в такому разі, коли Рената якось уже тут, у лікарні, спитала в неї про це, сестра раптом рознервувала і, пославшись на сердечний приступ, ухилилася від прямої відповіді? Нарешті, чому Аліса згодом жодного разу не згадала про це?..

Рената підійшла до перехрестя, де вона звичайно переходила вулицю, щоб зайти в бакалейну крамницю. Дівчина вже так звикла до цього одноманітного маршруту, що цілком машинально зійшла з тротуару на асфальт. Усе, що відбулося в наступну мить, було схоже на кошмарний сон.

Рената почула зліва наростаючий гул мотора. Вона озирнулася. Прямо на неї з величезною швидкістю мчала низенька чорна машина, а друга, велика темно-зелена, наздоганяла цю чорну… Чиясь сильна рука схопила Ренату за плече і відкинула назад, до стіни будинку. Дівчина впала. Обидві машини промчали понад самісінькою бровкою тротуару. Велика зелена почала обганяти чорну і притискувати її до краю вулиці. Чорна машина правими колесами вже зачіпала бровку тротуару і в ту ж мить врізалася в чавунну тумбу. Машину відкинуло на тротуар, і вона перевернулася. Несамовито завищали гальма, зупинилася і зелена машина, проскочивши трохи далі…

З дверей перекинутої машини, мов з люка, видерся високий плечистий чоловік у короткій чорній куртці. Він звівся на ноги, похитнувся і раптом з несподіваною спритністю стрибнув на тротуар і зник у воротах… Чоловіки, що вискочили з зеленої машини – їх було четверо, з пістолетами в руках підбігли до перекинутої машини. Один з них погнався за чоловіком, який зник у воротах…

Усе це сталося за кілька секунд. Рената Целлер навіть не встигла ще підвестися. Біля неї стояв юнак, котрий, як і вона, стежив за всім, що відбувалося. Але от він нахилився до Ренати.

– Вас не зачепило?

– Ні.

– Виходить, вчасно я вас підхопив. Давайте руку, вставайте.

25

Покупець був надзвичайно нудним і в’їдливим. Букініст ніяк не міг зрозуміти, що, кінець кінцем, хоче цей пан з пісним, як у священика, обличчям.

– Покажіть мені що-небудь з історії.

– Будь ласка, от вам історія, ціла купа історії.

З півгодини покупець порпався у цій купі, ялозив кожну книжку, а потім з’ясувалося, що йому потрібна всього-на-всього історія музики.

– Чудово! От вам книги з історії музики.

Виявляється, йому потрібні ще й історичні романи, в яких описано життя великих музикантів, скажімо Бетховена або Моцарта, а найкраще Вагнера.

– Цього, вибачте, немає, – товстунові починав уриватися терпець.

Він стояв, спершись ліктем на стелажі, склавши руки на кругленькому животі, і з ненавистю позирав на покупця, що короткозоро нюхав книги. Але як тільки покупець відводив од очей книгу, на круглому рожевому обличчі букініста вмить з’являлася люб’язна посмішка.

– А ви не можете прийняти замовлення на такі книги? – скрипучим голосом спитав покупець.

Букініст нервово повів плечем.

– Прийняти замовлення не важко, а виконати його неможливо. Після цієї жахливої війни славнозвісний німецький букінізм залежить від випадковості. Ви тільки уявіть собі: я можу виконати ваше замовлення лише при умові, що в якогось німця «ікс» згоріло все, крім роману про Вагнера, і що цьому німцеві потрібна не дана книга, а ті десять марок, які я заплачу за неї. Бачите, який ланцюг випадковостей!

– А що коли цей німець все-таки принесе потрібну мені книгу? – спокійно спитав покупець.

– Дай боже, дай боже, – крізь зуби процідив букініст.

– І на цей випадок запишіть, будь ласка, мою адресу і, коли знайдеться книга, повідомте мене листівкою.

– З задоволенням! – Букініст зрозумів, що покупець, нарешті, піде, кулькою підкотився до конторки і дістав звідти брудний пошарпаний зошит.

– Слухаю вас.

Покупець сказав адресу і знову почав порпатися в книгах. Ніби навмисне, він вибрав найтоншу і подав її букіністові.

– Загорніть, будь ласка, недаремно ж я вас турбував. – Вперше на обличчі покупця промайнуло щось схоже на посмішку. – Скільки це коштує?

– П’ять марок, – проричав букініст.

– Будь ласка. Дякую. Я все-таки чекатиму вашу листівку, я дуже вірю в щасливий випадок. – Покупець педантично замотав шию шарфом, застебнув пальто на всі гудзики, підняв комір і вийшов з крамниці.

Букініст люто стукнув кулаком по прилавку і шмигнув за штори.

У кімнаті, де в свій час Зігмунд Лісовський зустрічався з Посельською, тепер сидів худорлявий чоловік років тридцяти. Він був у поношеній кожанці, на столі перед ним лежав кашкет-тельманка. Букініст шпурнув на стіл тільки-но одержані від покупця п’ять марок.

– От ціна моєї витримки! Ще хвилина, і я б застрілив його.

Чоловік узяв зім’яті гроші і акуратно розгладив їх долонею.

– Не пізнаю вас, Курт. Невже ваші нерви так здешевіли? І ми, виходить, переплачуємо вам? – Чоловік говорив німецькою мовою досить добре, але з тією старанністю, яка виказувала в ньому іноземця.

– Нерви не з заліза, – пробурчав, сідаючи, букініст.

– А не може бути так, що цей покупець спеціально заходив, щоб перевірити, з чого зроблені ваші нерви?

– Пусте! Я вже знаю цих божевільних. Гітлер знищував євреїв, а треба було душити інтелігенцію. Саме вони і штовхнули нас у безодню. – Товстун сплеснув руками. – І цим ідіотам хоч би що: дістань і дай роман про Вагнера.

Чоловік підсунув гроші букіністові.

– Добре сказано! Одержуйте!

Букініст змахнув гроші на підлогу.

Очі у чоловіка злобно блиснули.

– Пане Крамер, покупець явно переплатив за ваші нерви. Я вас просто не пізнаю.

– А я вас не розумію! – обурився букініст. – Чого ви вдаєте надлюдину і мелете дурниці? «Нерви, нерви…» Ви ж просто не знаєте, що сталося у Франкфурті. Зігмунд Лісовський буквально вистрибнув з петлі, і, нарешті, просто щастя, що Карл розбився на смерть. Він надто любив себе і продав би нас, як баранів, поштучно.

– Ви впевнені, що він справді мертвий?

– Так повідомлено в газетній хроніці.

– А що коли це повідомлення надруковано навмисне, щоб зберегти залишки ваших нервів?

– Не може бути! – букініст перелякано глянув на співбесідника.

В цей час десь під ліжком почувся звук, схожий на приглушений дзвінок. Хазяїн і його гість здригнулися, поглянули один на одного.

– Хто це? – тихо спитав чоловік.

– Не знаю… Всі були попереджені: входити через крамницю відкрито. – Букініст замислився і раптом полегшено зітхнув: – Це може бути тільки Зігмунд. Він один не знає умов сьогоднішньої явки.

Під ліжком почулися чотири глухих удари. Букініст і чоловік відсунули ліжко, відігнули ріжок лінолеуму, то покривав підлогу, і відкрили майстерно закамуфльований люк. Із чорноти підземного ходу висунулася голова Зігмунда Лісовського. Мовчки він виліз з люка, підсів до стола і похмурим поглядом втупився в букініста.

– Твій Карл, – почав він, нарешті, сиплим шепотом, – боягуз і паскуда!

– Гаразд, гаразд… – букініст махнув рукою. – Він мертвий і вже не може бути іншим…

– Як усе це сталося? – сухо спитав чоловік.

– По-перше, була погана погода… – розповідав Лісовський.

Але чоловік нетерпляче підняв руку.

– Без лірики, якщо можна.

– До цього дня ми двічі могли покінчити з нею, але Карлові, бачите, здавалося, що на вулиці багато перехожих.

– А чому ви самі не сіли за кермо? – швидко опитав молодий чоловік.

– Я звик робити те, що мені наказано, – злобно огризнувся Лісовський.

– Розумію. Це вже мій недогляд, – чоловік дивився на Зігмунда примруженими очима. – Я забув, що в німців дисципліна – друга релігія. Але чи завжди ви так додержуєте цієї релігії?

– Завжди.

– А моє завдання щодо батька Анни Лорх?

– Надмірна настирливість могла б відштовхнути… – Лісовський знизав плечима.

– Гаразд, припустімо. Так що все-таки сталося?

Лісовський розповідав далі.

– Друга помилка полягала в тому, що ми послухали вас і на своїй машині почепили франкфуртський номер. Там не так уже багато машин, щоб поліція не помітила появи нової. До того ж ми кілька днів або стояли, або крутилися біля того місця, де ходила Рената Целлер. Нарешті, того дня, буквально у вирішальну мить, щось трапилось з запальником, ми відстали, а потім на шаленій швидкості почали надолужувати прогаяне і звернули на себе увагу поліції. Так чи інакше, коли ми були за десяток метрів од Целлер, ми помітили погоню. Карл почав нервувати і збільшив швидкість. Внаслідок цього ми наблизилися до Целлер, коли вона зробила від тротуару перший крок, а за метр од неї була купа снігу. Карл почав об’їжджати купу, і через це ми пролетіли мимо Целлер і зіткнулись з машиною поліції. Ударом нас відкинуло на тротуар, і ми врізалися в тумбу.

– Карл загинув?

– Так. Він ударився грудьми об кермо. Я почув такий звук, наче зламали суху дошку. З рота в нього одразу хлинула кров. Від цього звичайно вмирають, – ледве посміхнувся Зігмунд.

Чоловік насмішкувато глянув на нього.

– Можна сказати тільки одно: для суду над вами ви зберегли чудового свідка звинувачення. Я маю на увазі Ренату Целлер. Вона засадить вас у тюрму років на двадцять.

Зігмунд мовчав.

Незабаром через крамницю в кімнату за гардиною прийшли ще два чоловіки, після чого букініст замкнув вхідні двері і повісив на них табличку: «Обід».

26

Уже кілька днів німецькі товариші вели пильне і. треба сказати, по-німецьки ретельно організоване спостереження за крамницею букініста. Робити це було нелегко. Будинок, в якому містилась крамниця, з усіх боків був оточений руїнами. Двері крамниці виходили на мертву вулицю. Якщо на ній з’являлася людина і не заходила до крамниці, вона одразу викликала підозру в букініста.

Один із спостережних постів улаштували метрів за двісті від крамниці. Для того щоб замаскувати його, імітували розбирання руїн і вивезення цегли. За допомогою потужної оптичної апаратури звідти добре було видно вхід у крамницю. Фотографували кожного відвідувача. Цей пост називався «Каменяр». Другий пост спостереження – «Піраміда» – розмістився в глибині зруйнованого кварталу, позаду крамниці букініста, на величезній купі битої цегли. На цій купі обладнали бліндаж з круговим спостереженням. Тут безперервно чергували два співробітники органів держбезпеки. Пости спостереження були зв’язані радіотелефоном з двома оперативними пунктами, розташованими на значній відстані. Там стояли напоготові автомашини.

Пост «Каменяр».

Черговий, припавши до оптичного приладу, підняв руку.

– Увага! Відчиняються двері крамниці.

Другий співробітник поклав руку на пусковий важіль кіноапарата, але товариш зупинив його.

– Не треба, це вийшов Йоганн Ремке.

Йоганн Ремке, він же і надокучливий покупець, неквапливо попрямував у бік оперативного пункту номер два.

– Ну, як справи, Ремке?

– Нічого. З нервами у нього не все гаразд, він ладен був мене живцем з’їсти!

– Гостя його не бачив?

– Ні, він, напевно, в кімнаті за портьєрою. Купив ось книжечку з символічною назвою «Початок кінця».

– Небезпечні вільності, Ремке! Він же міг запідозрити в цьому недобре.

– Він навіть не глянув, що я беру.

Пост «Піраміда».

– Дивись – чоловік! Куди це він прямує руїнами? йде впевнено, наче вулицею.

– Справді. А озирається, мов загнаний вовк.

– Дивись, дивись!

Це був Зігмунд Лісовський. Він зупинився біля цоколя зруйнованого будинку і довго оглядався на всі боки. Впевнившись, що ніхто його не бачить, зігнувся і пірнув у отвір напівпідвального вікна.

– Викликаю оперативний пункт номер один. Говорить «Піраміда». Тільки що…

Оперативний пункт № 1.

– Повідомлення прийнято, спостерігайте далі. Посилаємо співробітників з собаками.

Пост «Каменяр».

– До уваги оперативних пунктів! З східного боку.’ з’явились двоє. Ідуть до букіністичної крамниці. Починаємо кінозйомку. Один з них – той самий, що був у крамниці. Другий, з усього видно, тут уперше.

Оперативний пункт № 1.

– Увага! Слухайте всі, всі! Говорить пункт номер один. Рівно через п’ятнадцять хвилин після того, як ці двоє зайдуть у крамницю, розпочнемо операцію. Ще раз попереджаю: зброю застосовувати тільки в крайньому разі. Не вимикайте радіо, слухайте мене весь час…

– Мені доручено передати вам, що начальник Мілітаріінтеллідженс департамент містер Форстер вважає вашу роботу дуже поганою… – Почав худорлявий чоловік у потертій кожанці, коли зібралися всі, кого викликали до букініста. – Мабуть, ви повторюєте основну помилку свого безталанного фюрера: самовпевненість замість розуму. Ця історія у Франкфурті просто ганебна, два досвідчені агенти не зуміли впоратись з дівчиськом! А один ще й загинув нізащо. Тепер червоні натраплять на ваш слід. Які були документи у вбитого?

– Несправжні, – похмуро відповів Лісовський.

– Це я розумію. Але які? Зроблені у нас?

– Ні. В мене і Карла були документи, виготовлені в нього… – Зігмунд кивнув на букініста.

– Добре, хоч це передбачили, – полегшено зітхнув худорлявий. – Ті, що гналися за вами, не догадалися, що ви хотіли збити Целлер?

– Не думаю. Наша людина, яка спостерігала всю цю історію, сказала, що Целлер упала з переляку. їй допоміг підвестись якийсь перехожий, і вона пішла додому…

– А ви впевнені в її старшій сестрі?

– Цілком, – відповів букініст. – Головний лікар дав їй отруту. Як тільки Аліса Целлер побачить, що ми для неї нічого зробити не зможемо, вона замовкне назавжди.

– Давно треба було це зробити. А щодо головного лікаря, то він уже в нас. Отже, зірвано з хорошої стратегічної точки ще одну людину. Франкфурт став для нас білою плямою. І все через те, що ви ніяк не можете відмовитись од провінціальної театральщини, яку так полюбляло ваше гестапо! Навіщо було молодшу Целлер викликати у Франкфурт, інсценувати хворобу старшої? Хіба ви не могли покінчити з молодшою тут?

– Тут це було б важче, – відповів букініст.

– Але виявилось, що важче там. Усюди, панове, важко, де не вистачає вміння. От у чому справа. Найприкріше те, що цей провал стався саме тоді, коли ваші дії мали бути найактивнішими і найефективнішими.

– Головне ми зробили – російський офіцер у нас! – визивно кинув букініст.

Чоловік у кожанці нічого не сказав, навіть бровою не повів.

– Ви, нарешті, зв’язались з цим морським офіцером, батьком спортсменки? – звернувся він до Лісовського.

– Так. Відбулась перша розмова.

– Ну і що?

– Не сподобався він мені. Мовчить. А коли говорить – викручується, наче вуж.

– Коли ви ще з ним зустрінетесь?

– Домовились у неділю. Він прийде сюди о другій годині дня.

– Гаразд.

– Тепер ви всі маєте розпочати зовсім нову і не дуже складну справу. – Худорлявий старанно загасив сигарету і вів далі: – Війна кинула у вир життя багато підлітків, у яких немає батьків. Ці підлітки нас дуже цікавлять. Треба набрати їх якнайбільше. Хлопці тиняються біля театрів і ресторанів, їм хочеться красивого життя, а грошей немає. Кажіть їм: «Ідіть у Західний Берлін, вулиця Беллермана, дев’ятнадцять, четвертий поверх, квартира п’ятнадцять». Нехай запитають там Вольфганга Клоза, і він кожному дасть легкий і добрий заробіток. Таких підлітків нам потрібно сотні. Вони зможуть завдати багато неприємностей червоним. Настане час – вони із зброєю в руках вийдуть на вулиці Східного Берліна і…

Хтось постукав у двері.

Худорлявий замовк і запитливо глянув на букініста.

– Хто це може бути?

– Не знаю… – відповів товстун.

Настирливий стук повторився.

– Може, якийсь ідіот-книголюб.

Букініст підвівся і попрямував у крамницю.

– Стійте! – гукнув худорлявий. – Негайно відкрийте підземний хід! Все може бути…

Відсунувши ліжко, підняли лінолеум і відкрили люк.

– Тепер ідіть, – худорлявий стояв біля самого отвору. – На випадок небезпеки голосно скажете «так». Ідіть!

Знову почувся стук у двері, сильний, нетерплячий.

– Ідіть же, хай вам чорт! – вигукнув худорлявий. Букініст витягнув з стола пістолет, відвів запобіжник, поклав зброю в кишеню піджака і вийшов.

Небезпека підстерігала одночасно з двох боків. З крамниці пролунало голосне «так». З гуркотом відчинились вхідні двері, і відразу ж у крамниці зчинилась метушня, почулись удари, потім на підлогу гепнуло тіло. Худорлявий кинувся в люк, але завмер на першій сходинці: в темряві підвалу шугали бліки яскравого світла і все ближче чути було гавкіт собак.

– Викинути зброю! – тихо наказав худорлявий і перший кинув у кватирку свій пістолет. – Закрити люк!

Коли люк було закрито і покладено на місце лінолеум, у кімнату ввійшли співробітники німецької держбезпеки.

– Руки вгору!

Четверо слухняно підняли руки.

– В чому справа? – запитав худорлявий, намагаючись ногою підсунути ліжко на старе місце. – Ми комісіонери букініста. Що вам від нас треба? Хіба в Берліні вже не можна торгувати старими книжками?

– Відійдіть од ліжка! – пролунав наказ. – Станьте в той куток!.. Ось так.

З підвалу вже добре було чути голоси людей і шалений гавкіт собак.

– Виходьте, панове комісіонери, через крамницю, швидко!

27

Майор Хауссон насилу стримував себе. В який раз він намагався зломити волю лейтенанта Кованькова, але всі його зусилля були марними. Багаторічний досвід давав Хауссону право вважати молодість людини її слабістю. Він не раз добивався успіху, розраховуючи насамперед на недосвідченість чи нестійкість, властиві ще не загартованій життям людині!

Цей росіянин був молодий, обурливо молодий, а Хауссон не міг з ним упоратись. Він уже не вимагав від Кованькова ніяких відомостей.

– Невже ви, містер Кованьков, не розумієте, яку можливість втрачаєте? Трихвилинна заява перед мікрофоном – і все. А далі, коли ви захочете, кар’єра, що їй багато хто позаздрить, або забезпечене життя в будь-якій країні. Може, ви побоюєтесь відплати з боку своїх? Таке побоювання даремне. Вдень ви зробите заяву, а ввечері вже можете опинитись в Америці чи де побажаєте. Там вам нічиї погрози не будуть страшні. Сказати ж перед мікрофоном вам треба дрібницю: що росіяни тільки для пропаганди повідомляють про поставки у Східну Німеччину російського хліба і продовольства, а насправді все навпаки.

– Даремне стараєтесь. Я радянський офіцер, ми брехнею не займаємось. Весь Берлін їсть радянський хліб.

– Ви поїдете в Америку чи в будь-яку іншу країну разом з Ренатою Целлер. Вона чекає, що ви вирішите.

– Не дочекається й вона.

Хауссон дивився в голубі чисті очі Кованькова і роздратовано думав: «Що ж може зломити, нарешті, впертість цього по-дівочому рожевощокого хлопця?»

Хіба міг зрозуміти майор, що перед ним сидів не звичайний юнак, а комсомолець, який до того ж місяць тому в політвідділі армії одержав картку кандидата в члени партії комуністів! Якби Хауссон розумів, що це означає, він не спокушав би лейтенанта блискучою кар’єрою.

Просто дивно, що люди з світу Хауссона досі не усвідомили істини, підтвердженої багатьма прикладами: у безвихідному становищі комуніст вважає найкращою для себе кар’єрою можливість вмерти за честь і торжество своїх ідей. Так, багато чого ще не розуміють пани Хауссони, і через те вони роблять безліч помилок, які дискредитують їх перед усім світом.

– Наші розмови не можуть тривати без кінця. Ми примусимо вас сказати те, що нам треба. – Хауссон вп’явся жорстким поглядом у Кованькова. Але він не побачив у голубих очах лейтенанта ні страху, ні розгубленості.

– Давно готовий і до цього. – Кованьков глузливо дивився на майора.

Хауссон підвівся.

– Подумайте до завтра…

У кабінеті на своєму столі Хауссон побачив шифровку: «Арештована група букініста, в тому числі наш зв’язковий Грант. З усієї групи, за попередніми даними, на волі лишився тільки Арнольд Шокман».

Робота розвідки завжди нерозривно пов’язана з риском. Провали неминучі. Треба тільки добиватися, щоб успіхів було більше, а невдач менше. Хауссон, як ніхто інший, знав це і, хоч був роздратований впертістю російського лейтенанта, прочитав шифровку спокійно і поклав її в сейф. Доля погублених людей його анітрохи не хвилювала. Та й що він міг зробити для їхнього порятунку? Нічогісінько. Він уже давно звик називати таких людей битою картою. Єдине, про що він з жалем подумав, це про ліквідацію букіністичної крамниці. Яким чудовим прикриттям вона була для цієї групи!

Хауссон викликав стенографістку і продиктував донесення начальству про провал групи букініста. В цей час у кутку на столі задзвонив телефон прямого зв’язку з берлінською комендатурою.

Хауссон узяв трубку.

– Слухаю… Коли? Зараз приїду.

Поклавши трубку, Хауссон наказав стенографістці поки що не віддавати донесення у шифрувальний відділ.

– Буде важливе доповнення, – сказав він, квапливо одягаючись.