Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

32

І от Суботін та Кованьков удвох у маленькій кімнатці без вікон. їх розділяє пустий стіл. Крім двох стільців, на яких вони сидять, у кімнаті інших меблів немає. Де сховано мікрофон, не видно.

Перша розмова з Кованьковим була для Суботіна надзвичайно важкою і водночас дуже радісною, бо ви-кликала в душі гордість за радянську людину.

Кованьков з презирливою посмішкою дивився на Суботіна, який відчув і ніяковість, і задоволення від того, як поводиться полонений. Почати цю розмову Суботіну було нелегко.

– Ну, лейтенанте, давайте знайомитись. Капітан Скворцов.

– Не маю бажання знайомитись із зрадниками батьківщини! – швидко відповів Кованьков.

– Дурниці, лейтенанте. Безглузде донкіхотство.

– Краще бути безглуздим Дон-Кіхотом, ніж мерзенним зрадником.

– Це все слова, лейтенанте. А дійсність виглядає інакше: для вас, як і для мене, про повернення туди, де ми служили, не може бути й мови. Навіть коли б така нагода трапилася, скористатись з неї було б безумством. Невже ви не розумієте: після всього, що сталося, в армії для нас немає місця?

– Мене викрали злодії, і моя армія це знає! – переконливо вигукнув Кованьков.

– Що то за радянський офіцер, якого можна викрасти, мов курку або якусь роззяву. Так, лейтенанте, те, що з вами відбулося і відбувається, не подвиг. Це ваша ганьба, ганьба офіцера!

– Невже ви теж були радянським офіцером?

– І непоганим. Але обставини склалися так, що я опинився тут, і зовсім не шкодую. Здається, Бісмарк сказав, що солдатська професія інтернаціональна.

– З посиланням на Бісмарка чи без нього, – впевнено сказав Кованьков, – ви для мене – зрадник батьківщини. Якби була зброя, я без вагання застрілив би вас, мов собаку.

– Отже, добре, що у вас немає зброї, – посміхнувся Суботін. – Я ще хочу пожити.

– Рано чи пізно вас поставлять до стіни.

– Тоді вже краще пізно. Закінчуючи нашу щиру бесіду, – Суботін посміхнувся, – я хочу сказати, лейтенанте, що з вами може трапитись. Вас вивезуть з Німеччини, а, можливо, і взагалі з Європи! І тоді вже ніхто не зможе поручитися за вашу долю. Нарешті можна обійтись і без послуг транспорту. Для них, – Суботін кивнув через плече, – найкращим варіантом буде ваше цілковите і надійне зникнення. Ви просто зникнете назавжди, ніби вас і не було на світі. Вони вміють це робити чудово, повірте мені.

– Краще смерть, ніж зрада. Перекажіть це тим, кому ви продалися в холуї. Так і перекажіть: лейтенант Кованьков готовий вмерти в першу-ліпшу мить, але присяги не зрадить! І забирайтесь геть! Я не бажаю Дихати з вами одним повітрям! Забирайтесь геть! – Кованьков схопився з місця, обличчя його побагровіло.

– Чудово, лейтенанте… – Суботін підвівся і, нахилившись через стіл до Кованькова, прошепотів: – Так держати! – Весело підморгнувши йому, Суботін швидко вийшов з кімнати.

Слова, які сказав Суботін пошепки, і його підморгування Кованьков зрозумів не відразу. Проте згодом, пригадуючи останню хвилину розмови, лейтенант не раз повертався до думки, точніше до відчуття, що капітан – людина, яка симпатизує йому. Але повірити в це було неможливо.

Суботін застав Хауссона за радіоприймачем. Той сидів у глибокій задумі і, мабуть, підслуховував по радіо розмову, яка тільки-но відбулася там, у маленькій кімнатці.

– Ви говорили добре… – не обертаючись до Суботіна, сказав Хауссон. – І правильно, що пригрозили йому. Справді, нам може увірватися терпець. Ще два – три дні, і ми… більше не витрачатимемо на нього часу.

Суботін посміхнувся.

– Все-таки треба ще трохи почекати. Я певен: після сьогоднішньої розмови він заново обміркує всю ситуацію, і завтра я зроблю нову спробу. А зараз мені хотілося б поїхати до Анни Лорх.

Хауссон підвівся.

– Ні, капітане. Дозвольте не пояснювати чому, але кілька днів вам доведеться безвиїзно жити в цьому будинку. Зараз вам покажуть вашу кімнату.

Хауссон натиснув на кнопку дзвінка, і в ту ж мить увійшов солдат.

– Покажіть панові його кімнату і поясніть, як користуватися сигналізацією на випадок, коли він захоче вийти з кімнати… На добраніч, капітане!

Суботін, не відповівши, з ображеним виразом на обличчі вийшов з кабінету вслід за солдатом.

33

Спочатку зв’язок Посельської з своїми було налагоджено, здавалося б, дуже просто. Зв’язковий кожного дня мав пройти в певному місці Західного Берліна, його прикметою були або згорнутий трубкою і перев’язаний червоною тасьмою синій папір у руках, або пакунок у формі груші, який висів на гудзику пальта, або ще щось за домовленістю. В призначеному місці – кожного разу в новому – зв’язковий з’являвся першого числа о першій годині дня, другого – о другій, третього – о третій і так до п’яти. Потім лічба часу повторювалася. Наташа повинна була йти назустріч зв’язковому, а той – непомітно зробити з неї мікрознімок. Розгадувався цей знімок за допомогою найскладнішого шифру: бралися до уваги і одяг Наташі, і положення її рук, сумочки, шарфа, капелюшка, і вираз обличчя, і фарба губної помади, і ще багато чого іншого.

Посельська вирахувала час сьогоднішньої зустрічі і почала готуватися до неї. Більше години пішло на те, щоб її зовнішній вигляд відповідав короткому шифрованому повідомленню: «Суботіну доручена обробка Кованькова».

О пів на другу Наташа вийшла з готелю і відразу помітила, що слідом за нею йде юнак у сірому пальті. «Ну що ж, іди, – подумала вона. – Може, попадеш на плівку, і твоя фізіономія займе своє місце в нашій картотеці».

Рівно о другій годині Наташа була на розі площі перед будинком Національного музею. Вона не поспішаючи йшла тротуаром, вдивляючись у перехожих. Ось з-за рагу вийшов чоловік з синім, згорнутим у трубку папером. Він ішов повільно, розслабленою ходою і здавався безтурботним, цікавим до всього. Наташа рушила йому назустріч. Кроків за десять вони обмінялися поглядами. І от уже розминулися. Сищик, нічого не помітивши, плентався далі за Посельською. Перша зустріч пройшла добре…

………………………

О шостій годині ранку Суботіна розбудив черговий солдат. Майор Хауссон був уже в кабінеті.

– Як спалося, капітане?

В його запитанні Суботін відчув деяке роздратування і насторожився.

– Не вистачило години дві, – безтурботно відповів він.

– Треба кінчати цю мороку з Кованьковим. Встановлено, що він усю ніч не спав. Мабуть, справді обмірковував вашу пропозицію. Людину завжди легше зломити після безсонної ночі. Сьогодні треба дати йому зрозуміти: ми не посоромимося, вибираючи засоби, щоб гідно винагородити його впертість… До речі, скажіть йому, між іншим, що радянське командування не зробило з приводу його зникнення жодної заяви. Нехай знає, що він для них не дуже велика втрата. Викличте в нього страх за свою долю. Адже Кованьков залишився один проти нас усіх. Страх за долю – це головне. Потім у нього розв’яжеться язик.

– Він може спитати, що від нього хочуть.

– Зовсім небагато. Ми влаштуємо широку прес-конференцію, і він як офіцер штабу, що здійснював зв’язок з німецькою адміністрацією, зробить заяву про те, що завезення росіянами продовольства в Берлін – пропагандистська брехня, мета якої прикрити вивезення в Росію промислового устаткування і цінної сировини з Німеччини. Така програма-мінімум. А якщо лейтенант здасться остаточно, його заяву можна буде значно розширити. Однак зараз ведіть розмову з ним тільки про мінімум!..

Суботін одразу помітив, що Кованьков провів безсонну ніч. Обличчя в нього сіре, пом’яте. Коли Суботін увійшов, лейтенант байдуже подивився на нього згаслими очима. Суботін не на жарт занепокоївся: невже Кованькова справді зломлено?

– Як почуваємо себе? – весело спитав Суботін.

– Чудово! – Кованьков весь ніби зіщулився, підтягнувся, і в його очах спалахнув уже знайомий Суботіну вогник упертості.

Вони знову сиділи один проти одного. Суботін почав хитру і складну гру. Він казав Кованькову саме те, що вимагав Хауссон, і в той же час очима стверджував зовсім інше: «Тримайсь і знай: я твій друг». Те неможливе, про що всю ніч думав Кованьков, знову підтвердилось, але він і далі держався насторожено. Не припиняючи розмови, Суботін вийняв з кишені папірець і написав на ньому: «В кінці сьогоднішньої бесіди скажи: «Дайте мені три – чотири дні, щоб все обміркувати».

Суботін показав записку Кованькову, той прочитав її. Суботін старанно заховав записку.

Розмова тривала. Суботін погрожував Кованькову розправою, знищенням. Той мовчав.

Суботін підвівся.

– Ну, лейтенанте, за вами останнє слово. Від нього залежить ваше життя.

Кованьков глянув на Суботіна і знову побачив в його очах підтвердження неможливого. І лейтенант вирішив довіритися цьому неможливому. Зрештою, поки що він нічого не втрачав.

– Прошу дати мені три – чотири дні, щоб все обміркувати!

– Оце вже інша річ, лейтенанте! – весело вигукнув Суботін. – Я негайно доповім про ваше прохання начальству. До побачення.

Тепер Хауссон зустрів Суботіна значно привітніше.

– Ну що ж, капітане, на трубі страху ви зіграли добре. Що не кажіть – страх велика сила. Яке ваше враження? Він зломлений?

– Думаю, що так.

– Чудово. Ми влаштуємо лейтенантові бучну прес-конференцію. І коли після його заяви вдаримо в усі дзвони, в це повірять навіть глухі.

Суботін помовчав і запитав:

– Чи не допомогла б нам та німецька дівчина, з якою дружив Кованьков?

– Ні, він їй уже не вірить. Крім того, вона для нас небезпечна. У свій час дівчина повірила нам, що її батько живий і перебуває тут. Ми її хитро обдурили, а потім використали для викрадення Кованькова. А батько її, зрозуміло, неживий. До того ж вона напевно перебуває під наглядом радянської розвідки… Але головне, це історія з батьком… Німці з їхньою сентиментальністю – небезпечний матеріал для таких експериментів.

– Шкода, – тихо промовив Суботін, а сам подумав: «Отже, Рената Целлер розповіла правду».

34

Суботін щодня провадив спасенні бесіди з Кованьковим, під час яких, непомітно для Хауссона, радянські офіцери розробили сміливий план дій.

Кованьков покомизився ще тиждень, а потім удав, ніби цілком розчарований у своїй впертості, і погодився зробити все, що пропонував майор.

Так, він зачитає на прес-конференції заяву, яку йому підготують. Так, він відповість на запитання, інспіровані тим же Хауссоном, і відповість саме так, як хоче майор.

Прес-конференцію було призначено на п’ятницю. В четвер Хауссон провів репетицію, зібравши для цього всіх співробітників. На репетиції Кованьков тримався добре. Суботін захоплено спостерігав, як вміло грав віч роль радянського офіцера, який розчарувався в комунізмі, але не в своїй батьківщині. Саме цей мотив каяття, а не будь-який інший, вимагає Кованьков занести в заяву. І ця невблаганна вимога лейтенанта посилювала враження вірогідності його поведінки.

Після репетиції Хауссон влаштував вечерю для Кованькова та Суботіна і проголосив такий тост:

– Всупереч деяким колегам, я дотримуюсь думки, що росіяни – ділові і розумні люди. За них! – і він вказав бокалом на Кованькова та Суботіна.

Для прес-конференції було знято великий зал Ділового клубу. Його заповнили близько двохсот кореспондентів преси і радіо всього світу. Добрий десяток кінооператорів, націливши камери, чекали появи героя прес-конференції. Радіооператори бубніли в свої мікрофони. Видно було, що Хауссон розпалив цікавість газетярів.

На сцену вийшли Кованьков і Суботін. У залі запала мертва тиша, тільки потріскували кінокамери та клацали затвори фотоапаратів. Головний режисер прес-конференції майор Хауссон, як завжди, усівся в останньому ряду, наче сьогодні не його свято.

Кореспонденти швидко записували в свої блокноти:

«Російський лейтенант схвильований…»

«Бліде симпатичне обличчя…»

«Його зовнішній вигляд, особливо широко відкриті, сірі очі, викликають довір’я…»

«В руках у лейтенанта нема ніякого тексту – це теж викликає довір’я…»

«Ми не знаємо, хто з ним за столом другий, але він теж викликає довір’я…»

Серед тиші залунав чистий і рішучий голос Кованькова. Він говорив німецькою мовою:

– Панове, я звертаюсь до вашої совісті, до совісті громадської думки всього світу. Якщо є ще на світі справедливість і чесність, ви повинні повірити тому, що я зараз розповім, і стати на захист справедливості…

Між іншим, цей вступ до підготованої Хауссоном заяви теж було внесено на вимогу Кованькова. Суботін спочатку проти цього удавано заперечував, а потім погодився: мабуть, справді такий виступ посилить увагу в залі. Нарешті поступився і Хауссон. Ці фрази Кованьков виголошував і на репетиції. Але зараз початок промови лейтенанта чомусь стривожив Хауссона.

– Панове, – говорив далі Кованьков, – я мав тут переказати заяву, яку підготували для мене співробітники американської розвідки на чолі з майором Хауссоном і ще ось цим зрадником Радянської країни, якимось Скворцовим… – Кованьков показав на Суботіна.

На обличчі в того з’явився вираз переляку й розгубленості. Суботін ураз відсахнувся од лейтенанта і почав очима шукати когось у залі – Хауссона, звичайно.

А Кованьков тим часом вів далі:

– Мене було по-зрадницькому викрадено тією самою американською розвідкою з Східного Берліна. Під загрозою розправи аж до знищення вони хотіли примусити мене зробити тут заяву, сфабриковану ними. Але я цього не зроблю. Я взагалі про політику тут не говоритиму…

У залі зчинився галас. Кореспондентські ручки швидко забігали по паперу. Сенсація! Нарешті справжня сенсація!

Хауссон схопився з місця. Мало не втративши самовладання, він хотів гукнути: «Прес-конференцію закінчую», але своєчасно стримався. Все одно вже пізно, ніяка сила тепер не могла відвернути скандалу. Недаремно ж пресу звуть шостою державою. Держава є держава, тут жарти погані.

– Я не говоритиму про політику, – вів далі лейтенант Кованьков, – бо знаю, що мої переконання для вас чужі. І все-таки сподіваюсь вашої допомоги. Оце й усе, що я хотів сказати. А втім, ще кілька слів…

У цей час Суботін кинувся до Кованькова, відштовхнувши його од мікрофона, і вигукнув:

– Оголошується перерва!

Зал відповів реготом і свистом. Кованьков показав на Суботіна і, перекриваючи галас, крикнув:

– Мабуть, для цього мерзотника вже влаштовували чи ще влаштують прес-конференцію. Знайте: це професіональний карний злочинець, спекулянт і зрадник!..

35

Майор Хауссон, який бував у бувальцях і вмів спокійно поводитись у дуже небезпечних ситуаціях, цього разу розгубився, злякався. В нього було багато ворогів і заздрісників у відомстві, і він знав, що цей скандал йому так не подарують. Хауссон ішов коридором до генеральського кабінету і, сам того не помічаючи, уповільнював ходу. Перед дверима зупинився, повторив у думці своє заповітне: «Це ще не смерть», – і смикнув ручку дверей…

Генерал гидливо глянув на Хауссона, що зупинився перед його столом, і кинув олівець.

– Вітаю вас, майоре! Чудова робота! На місці росіян я б дав вам орден! А щодо Америки, то вона вам аплодує! Браво, майоре! На вас чудово зароблять газетні видавці. Можете пишатись: ваша популярність в Америці затьмарила зараз славу всіх кінозірок. Браво, майоре!

Хауссон нерухомо стояв перед генералом і дивився кудись мимо нього. Він розумів, що вся ця дошкульна тирада – тільки вступ, і чекав головного – того, що визначить його дальшу долю.

– Чого ви мовчите? – крикнув генерал. – Чи, може, ви розучилися не тільки працювати, а й говорити?

– Що ж я можу сказати… – Хауссон знизав плечима. – Цей російський лейтенант зумів усіх нас обкрутити кругом пальця.

– Що значить «усіх нас»?

– Насамперед мене, – твердо відповів Хауссон.

– Так… А ще кого?

– Ну, і ще раз – мене. Хоч ви, як ніхто інший, знаєте, що помилки в нашій роботі неминучі.

Хауссон сказав це не без натяку: він нагадував генералові про його скандальний провал у Касабланці під час війни.

– Помилки бувають різні, майоре! – обличчя генерала побагровіло. – Одні після помилок стають генералами, а інші перетворюються в ніщо. Ви зрозуміли мене?

– Чудово.

– Отже, коли ви ще тямите щось, то повинні зрозуміти, що свій «подарунок» зробили нам у тачки складний момент, коли подібні справи не можна пробачити!

– Чи треба, генерале, ваше зауваження розуміти як обвинувачення в тому, що я створив і цей складний момент?

Це був постріл з далеким прицілом. Саме в цей час на президентських виборах перемогли демократи. Трумен лишився президентом. Проте політичні конкуренти демократів – республіканці, завдали своїм противникам чимало прикростей.

Особливо різко нападали вони на все те, що робилося в Німеччині. Щоб відвести удар од себе, лідери демократів придумали хитрий маневр: в усьому, мовляв, винні люди, які мають застарілі погляди часів війни, люди Рузвельта. Лідери пообіцяли замінити цих людей іншими. Генерал, який розпікав Хауссона, був типовим представником «людей війни». Він розумів, що Хауссон знає про нього більше, ніж будь-хто інший. Майор саме на це розраховував і влучав у ціль…

Генерал не відповів на питання майора. Ще вчора генерал обміркував усе: він нещадно розправиться з Хауссоном, оголосить його чи не головним винуватцем усіх помилок, припущених у німецькому питанні внаслідок неправильної орієнтації розвідки, а себе видасть за начальника, який перший починає усувати з Німеччини людей із застарілими поглядами.

Хауссон, звичайно, все це передбачав, саме тому він і зробив постріл з далеким прицілом. Мовчанка генерала свідчила про точне влучення в ціль. Тепер треба діяти рішуче, не оглядаючись.

– Ніколи не слід, генерале, – говорив майор спокійно і майже співчутливо, – переоцінювати значення політичної передвиборної гри. Нещодавно я одержав листа від Великого Джона. Про наслідки виборів він пише з гумором: коли не брати до уваги витрачених грошей, що їх довелося дати на проведення передвиборної кампанії, все лишилось, як і раніше. До речі, його й тепер дуже цікавить Рур. Він вам про це не писав?.. Ні? Я йому радив зв’язатися саме з вами.

Генерал мовчав. Хауссон міг вважати бій виграним… Усе, що відбулося потім, було вже не більше, як взаємні маневри противників з метою виведення своїх сил з бою.

– Чи не думаєте ви, майоре, – посміхнувся генерал, – що ця скандальна історія буде поставлена вам в заслугу?

– Ні в якому разі, – швидко відповів Хауссон. – За свою особисту провину я готовий зазнати кари.

У кабінеті довго панувала мовчанка. Потім генерал сухо сказав:

– У Берліні ви не можете залишитись. Гадаю, вам доведеться прийняти нашу нову школу в Мюнхені. Я сьогодні домовлюся з центром. Треба, майоре, щоб минув час і забулась ця жахлива історія.

– Ну що ж, я згоден! – майже весело сказав Хауссон. – Тим більше, що в сучасному бурхливому житті все забувається дуже швидко.

– Не тіште себе надією, майоре. Схід відповів на наші удари цілою серією контрударів. У нас склалося дуже напружене становище.

Хауссон посміхнувся.

– Людей, що застаріли, як ми з рами, замінять новими, і справа поліпшиться… Що ви пропонуєте зробити з другим росіянином і його німкенею?

– Я дивився його досьє… – генерал знизав плечима. – Цей нібито підвести не може. В якому стані він зараз?

– Засмучений. Пригнічений. Брався власноручно застрілити лейтенанта.

– От-от. Боюсь, що він тільки на такі діла і здатний.

– Не думаю, генерале. Цей чоловік не дурний. А головне, всі шляхи назад у нього відрізані.

– Сьогодні росіяни повторили вимогу видати його.

– Що їм відповіли?

– Знову нічого. Але я дав інтерв’ю західноберлінській газеті. Заявив, що цей російський офіцер гам обрав Захід і даремно радянське командування, вперто не бажаючи зрозуміти принципів західної демократії, добивається, щоб ми розпорядилися долею людини і позбавили її можливості жити так, як вона хоче. Словом, ми на їхні вимоги просто не відповідатимемо, і край.

– Чи не можна було б його використати в школі? – запитав Хауссон. – Адже він знає Росію, її порядки, звичаї…

Генерал похитав головою.

– Не знаю, майоре, не знаю… От, якщо центр вирішить довірити вам школу, тоді ви самі це питання й вирішите… До речі, німкеню, з якою сплутався цей росіянин, треба усунути. Виженіть її к бісовій матері!

– Це може вплинути на капітана Скворцова… – обережно заперечив Хауссон.

– Ми не шлюбна контора, майоре! – роздратовано промовив генерал. – Вона не потрібна. Виженіть —і годі…

36

Суботіна вивезли з Берліна через годину після скандальної прес-конференції. Поки їхали машиною, стемніло, і Суботін навіть уявити не міг, куди його везуть. Машина зупинилась перед глухими ворітьми. По обидва боки від них тягнулася, зникаючи в темряві, така ж глуха і висока огорожа; зверху над нею на кронштейнах було натягнуто колючий дріт. Два кремезні юнаки в цивільному, що супроводжували Суботіна, за всю дорогу не промовили жодного слова. Тепер вони досить довго щось пояснювали офіцерові, який вийшов з хвіртки.

Нарешті ворота відчинились. Машина промчалась дорогою, обсадженою густим чагарником, і зупинилась під аркою будинку, схожого на старовинний поміщицький палац. Тут же у стіні були двері з чавунним гербом у вигляді білки, що сиділа на кучерявій ялиновій гілці. Як тільки Суботін вийшов з машини, двері відчинилися.

– Сюди, будь ласка, – сказав один з юнаків. Очевидно, на цьому місія цивільних закінчувалась, вони більше не з’являлися. В напівтемному коридорі Суботіна зустрів військовий в офіцерській формі, але без знаків розрізнення.

– Прошу за мною, – уривчасто наказав він і пішов уперед довгим і похмурим коридором з низькою склепистою стелею. – Ось ваша кімната. Заходьте…

Не важко уявити собі, якою тривожною була ця ніч для Суботіна.

Кімната, в якій він опинився, була схожа на тюремну камеру: довга, вузька, з голими стінами, вікна-бій-ниці із зачиненими зсередини масивними віконницями. Тьмяна лампочка під високою стелею. Стіл, стілець, солдатське ліжко, і більше нічого! Що все це значить? А головне: повірили вони чи не повірили у спектакль, який було розіграно на прес-конференції? Все вирішувало саме це. І тільки це.

Суботін в який раз пригадував усе, що сталося, і причепливо аналізував, чи не припустився десь хай найменшої помилки. Ні, все вийшло на диво точно за планом. «Молодець Кованьков!» – подумав Суботін. І в ту ж мить майнула тривожна думка: «Що з Наташею Посельською?» Після прес-конференції він більше не бачив її.

Вранці, коли Суботін ще лежав у ліжку, до його кімнати без стуку ввійшов солдат.

– Вас просять униз, – сказав він.

Суботін вирішив зробити першу розвідку.

– Це обов’язково? – запитав він слабким голосом. – Я погано почуваю себе…

Солдат вийшов. Не минуло і десяти хвилин, як з’явився лікар. Поклавши на стіл шкіряну сумку з червоним хрестом, він сів на краєчок ліжка і взяв руку Суботіна. Лікар був дуже молодий, але поводився впевнено, якщо не сказати нахабно. Перевіривши пульс, він нахилився до Суботіна, вдивляючись в його очі.

– Що з вами? – запитав він нарешті.

– Якась дивна слабість, – тихо відповів той.

– Чому – «дивна»? Звичайна розрядка після нервового напруження.

– Мабуть, – погодився Суботін. – Мені вставати обов’язково?

Лікар знизав плечима.

– Внизу подано сніданок. І я радив би вам не розгвинчуватись, встати і діяти. У таких випадках це найкращі ліки.

Суботін посміхнувся.

– Тоді, не гаючи часу, скористаємося цими ліками…

Солдат, який чекав у коридорі, провів Суботіна не в їдальню, а в кабінет, де його нетерпляче ждав літній американський полковник. Побачивши Суботіна, що входив у кабінет, він сердито глянув на годинника.

– Здрастуйте, капітане. Сідайте! – уривчасто кинув він. – Я хочу сказати кілька слів, щоб вам надалі було все ясно. Я і мої люди до ваших справ не мають ніякого відношення. Ви… ну, так би мовити, мій гість. Та, на жаль, тут військова установа. Прогулянок по парку дозволити не можемо. Вам доведеться весь час сидіти в своїй кімнаті. Оскільки мене попередили, що мета вашого перебування тут – уникнути громадської цікавості, вважаю, що такий режим влаштує і вас… Можете йти снідати… – Полковник одним духом випалив усе це і знову сердито глянув на годинника.

– Я хотів би мати змогу читати газети, – вимогливо промовив Суботін.

– Добре. До сніданку вам подаватимуть газету.

У дверях з’явився солдат.

– Проведіть пана в їдальню… – Суботін підвівся. – До речі, мало не забув… Я дістав розпорядження переодягти вас у цивільний костюм. Смачного вам!..

Кельнер у дивній напіввійськовій формі подав Суботіну сніданок і став біля стіни. Як тільки Суботін випив кофе, зайшов солдат.

– Прошу…

Суботін повернувся у свою кімнату…

Так він прожив шість днів. Тепер уранці Суботін читав газету і був у курсі подій. Прочитав він і про себе. Генерал у своєму інтерв’ю твердив, ніби нічого не знає про долю російського офіцера Скворцова. Офіцер сам зробив вибір і віддав перевагу західному світу. Де і як живе зараз? Генерал, звичайно, не може знати, як живуть мільйони людей, що населяють Західну Німеччину… Суботін кілька разів прочитав це місце з інтерв’ю. Ні-ні, все гаразд: вони йому вірять і, судячи з усього, збираються використати його. «Ну що ж, саме це нам і потрібно…»

На сьомий день під час обіду до їдальні швидко ввійшов полковник, з яким Суботін розмовляв після приїзду сюди.

– Прошу пробачення, але вам треба поквапитися. По вас приїхали… – І знову Суботін нічого не побачив. Тим же самим коридором його вивели під арку будинку, де вже стояла машина. Поруч з шофером сидів знайомий Суботіну офіцер з відділу Хауссона.

– Добрий день, містер Жерард! – зрадів Суботін.

Не відповідаючи на привітання, офіцер відчинив задні дверці. Машина зірвалась з місця і помчала алеєю. Промайнули розчинені ворота, за якими до самого обрію простяглось пряме, мов стріла, шосе.

Суботін доторкнувся до плеча офіцера і, наблизившись до нього, тихо і гнівно запитав:

– Містер Жерард, невже ви не знищили це щеня – лейтенанта?

Офіцер знизав плечима.

– Скандал набув надто широкої огласки. І взагалі я не хочу говорити про це.

Суботін бачив, що офіцер у поганому настрої. Проте дещо вже відомо: Кованьков живий! Чудово! Задамо друге запитання.

– Куди ми їдемо, містер Жерард?

– У Мюнхен.

– Чого?

– Думаю, що ви там житимете і працюватимете.

– Сподіваюсь, з містером Хауссоном?

Офіцер знову знизав плечима і не відповів.

– Ще одне питання, містер Жерард, де Анна Лорх?

– Уявлення не маю. Я займаюсь тільки тим, що стосується справи…

Суботін здогадався, що з Наташею справи погані. Від тривоги за неї похололо в серці