Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

50

У суботу вранці на аеродром приїхав Гарц. У цей час курсанти під керівництвом інструктора з стрибків припасовували спорядження. Заняття провадилися на галявині поблизу будиночка, де жили курсанти. Суботін особисто перевіряв точність припасування і одночасно непомітно робив мікрознімки кожного курсанта. Помітивши машину Гарца, яка мчала до будиночка, Суботін наказав курсантам вишикуватись в шеренгу і зробив ще одно фото – групове.

Вийшло щось на зразок парадного огляду. Суботін підійшов до Гарца, що виліз з машини.

– У нас останнє заняття. Припасовуємо спорядження.

Гарц підійшов до шеренги.

– Здрастуйте, панове…

– Здрастуйте! – недружно відповіли курсанти.

Суботін зробив ще одне фото: Гарц перед строєм курсантів. Це фото стане в пригоді, коли Гарц та інші почнуть переконувати світ, нібито засилка диверсантів у Радянський Союз – суто внутрішня справа росіян…

– Я приїхав, щоб провести вас в дорогу. – сказав Гарц. – Ви повинні знати, що як тільки літаки піднімуться в повітря, у мене буде єдиний обов’язок: тримати зв’язок з вами, а після виконання завдання – забезпечити ваше повернення сюди. Для нас непохитним є простий принцип: кожне зроблене діло заслуговує на подяку. Я не можу сказати, що вас чекає легка справа. Проте я не можу сказати, що вона і нездійсненна. Особливо коли взяти до уваги, яка могутня технічна сила мобілізована, щоб допомогти вам виконати завдання і щасливо повернутися на Захід. Незважаючи на це… всі ми розуміємо, що ваша особиста заслуга у виконанні завдання буде дуже значною. Гідною буде і подяка. Справа, на яку ви йдете, може коштувати вам життя, якщо ви допустите помилку. Але вона і забезпечить усе ваше дальше життя після повернення. Я хочу, щоб ви це знали і завжди пам’ятали. Днями повертається ваш товариш по школі містер Барков, який блискуче виконав дуже складне доручення. Я дістав наказ запропонувати Баркову забезпечене життя в будь-якій країні за його бажанням. У свій час одержимо такі накази і щодо вас… Останнє. Завжди пам’ятайте: ви не просто солдати, ви солдати-політики. Великої визвольної політики, від майбутньої перемоги якої залежить і доля вашої батьківщини. Бажаю вам успіху.

Гарц поцікавився, чи немає до нього запитань. Обізвався тільки Костянтин Ганецький.

– Чи можна, – почав він, – коли буде гостра потреба, просити захисту у вашого посольства в Росії?

– Ні в якому разі! – раптом із злістю відповів Гарц.

Курсанти знову взялися припасовувати спорядження, а Гарц, підкликавши Суботіна, попрямував до будинку. Суботін ішов за ним і думав: невже Гарц сказав правду про повернення Баркова? Чому в його промові було так мало політики?

У кімнаті Суботіна Гарц сів за стіл і замислився. Обличчя в нього було розгніване. Суботін стояв біля дверей.

– Як вам сподобалось питання вашого курсанта? – звернувся, нарешті, Гарц до Суботіна.

– Питання безглузде, – знизав той плечима.

– Ідіотське! – вигукнув Гарц. – Воно свідчить про відсутність політичного розуміння своєї місії.

– Ви маєте рацію… Я, між іншим, дивуюсь, чому ви майже нічого не сказали їм про політичну суть операції.

Гарц кинув на Суботіна лютий погляд.

– Чому? Чому? Тупоголові діячі в генеральських мундирах є скрізь! У нас – теж! Бачите, проголошено новий підхід до цієї справи! Політика, мовляв, для переміщених осіб – ненадійна гарантія. Головне – це гроші і очікування райського життя!

– Тим часом росіяни дуже схильні саме до політики, це вже в їхніх радянських звичках, – сказав Суботін.

– Я теж так думаю. Ну от, а внаслідок цього в них виникає думка бігти в посольство. Цілковите нерозуміння політичної суті операції!

Так Гарц трохи відкрив Суботіну важливу обставину: вони не вірять в політичну відданість переміщених осіб. Ну що ж, це дуже приємно. Тепер про Баркова…

– Думаю, – сказав Суботін, – що з цієї ж причини вони байдуже поставились до повідомлення про повернення Баркова.

– А ви часом не вибовкнули їм про його провал? – швидко спитав Гарц.

– Ви вважаєте мене дурнем?

Гарц помовчав.

– Так, факт: на жодному обличчі я не помітив радості з приводу повернення товариша. В них, мабуть, ця новина може викликати тільки одне почуття – заздрість.

– Це теж сильне почуття, – зауважив Суботін.

– Можливо. Але не головне! Ми самі даємо підставу Москві кричати, що в Радянський Союз закидають дрібних карних злочинців!

– Добре було б, якби перед курсантами виступив сам Барков, – задумливо промовив Суботін. – Шкода, що він не повернувся трохи раніше.

Гарц з насмішкою подивився на нього.

– Боюсь, що чекати його довелося б дуже довго…

– Я думав… – Суботін розгублено затнувся.

– Він думав! – посміхнувся Гарц. – А ще хочете, щоб я вважав вас розумним!

Так, усе зрозуміло: повідомлення Гарца про Баркова брехня.

– Що робитимуть курсанти до вечора? – спитав Гарц.

Суботін глянув на годинника.

– Зараз вони закінчать підготовку спорядження. Більше не буде ніяких занять. О шістнадцятій нуль-нуль прощальний обід. Потім – сон. Підйом – за годину до старту. Інструктаж штурмана по карті і виліт.

– Обід треба провести в невимушеній і навіть веселій обстановці. Буде вино і віскі. Я вже розпорядився.

– Дуже добре! Я теж думав про це. Ви на обід прийдете?

– Мабуть, ні. Нехай за столом будуть тільки росіяни. Російська мова. Російські звички. Я не хочу заважати.

– Можливо, ви маєте рацію.

До обіду Суботін не міг зайти в «Пролісок». Гарц весь час був на аеродромі. Перед самим обідом він повернувся з штабу в будиночок і побачив Суботіна, який сидів в оточенні курсантів на галявинці. Всі хотіли встати.

– Сидіть, сидіть! – Гарц жестом підізвав Суботіна. – Що у вас тут робиться?

Суботін посміхнувся.

– Намагаюсь надолужити те, що було пропущено з політики. І знаєте, що я вам скажу? Вони на диво добре розуміють суть своєї справи.

Гарц кивнув головою.

– Я приїду перед стартом.

Суботін повернувся до курсантів, щоб продовжити з ними дуже важливу розмову.

– Ну, то яке у вас питання, Ганецький, – сказав він, сідаючи в коло.

– Мене цікавить, коли все-таки треба приймати отруту?

Суботін відчув на собі допитливі погляди.

– Питання дуже важливе… – Суботін помовчав. – Тут головне – не виявляти в паніці безглуздого поспіху. Адже виправити таку помилку не можна… – Суботін посміхнувся. – Отже, треба намагатись її не зробити. Вдаватись до цього тільки тоді… – Суботін підкреслював кожне слово, – коли вже цілком ясно, що іншого виходу немає. Коли цілком ясно. Розумієте?

Курсанти дружно кивали головами, і в їхніх очах Суботін побачив щось схоже на радісне задоволення. А він тільки цього й добивався…

Обід вийшов невеселий. Навіть віскі не допомогло. Найбільше сп’янілий Ганецький несподівано запропонував заспівати радянських пісень. Почали з’ясовувати, яку пісню всі пам’ятають.

– Облиште! – суворо наказав Суботін. – Ще не вистачало, щоб на аеродромі почули радянські пісні!

Курсанти понуро мовчали або тихо перемовлялись про щось своє.

– Іване Івановичу, а ви давно звідти? – раптом спитав Ганецький.

Суботін посміхнувся.

– Вчасно… Ось так я відповім…

– Виконували там завдання? – не відставав Ганецький.

– Було і це…

– Як же ви повернулись… – Ганецький почервонів. – Ні, я хотів дізнатись: чи важко було повернутись?

– Не дуже легко, проте і не так важко.

Наступне питання було несподіваним.

– А вам не запропонували забезпечене життя в будь-якій країні світу?

– Моєму поточному рахунку ви можете позаздрити, – посміхаючись відповів Суботін. – Проте я вирішив не припиняти роботи, доки Росію не буде звільнено від комуністів.

Курсанти перезирнулись майже з відвертою недовірою.

Але от усі розійшлись по кімнатах. У будиночку стало тихо. Суботін, зачинившись у своїй кімнаті, написав коротеньке шифроване донесення і загорнув у нього вийняту з мікрофотокамери схожу на гудзик для білизни касету.

В «Проліску» в цей час було ще мало людей. Але гіркий п’яниця Ганс, звичайно, був уже тут; він сидів за столиком у темному кутку ресторанчика. Суботін сів за вільний столик в іншому кутку, попросив пива і газету. Хвилин через п’ятнадцять Ганс вийшов з свого кутка і, похитуючись, почав обходити столики, прохаючи почастувати його пивом. Від нього відмахувались. Так він підійшов до столика Суботіна.

– Гаразд, матимеш кухоль пива, – навмисне голосно сказав Суботін.

Ганс підсів до столика. Кельнерка принесла йому кухоль пива. Суботін продовжував читати газету. Ганс чіплявся до нього з безглуздими питаннями.

Суботін сердито відсунув газету.

– Ти просив пива? Одержав. Тож не заважай мені…

Суботін знову взяв газету. Там, де вона лежала, за сільницею лишився маленький паперовий згорточок.

– Пробачте… – покірно пробурмотів Ганс. – Посолю пиво і піду.

Ганс пішов…

Суботін полегшено зітхнув. Після цього він майже годину ще пив пиво і читав газету. А потім теж пішов.

51

Гарц приїхав перед самим стартом. Він потиснув руку кожному курсантові і побажав успіху. Почалась посадка в літаки. Сонце тільки-но зайшло. Повільно насувався літній вечір, його тишу розірвав гуркіт заведених моторів. Суботін здригнувся.

– Я бачу, ви хвилюєтесь? – спитав Гарц.

– Ще б пак! – Суботін помовчав. – Тепер починається мій екзамен.

– Так, ви праві: дуже серйозний екзамен. Погано, що всі вони виявились, м’яко кажучи, не дуже хоробрими. На аеродромі з них глузують.

– Не можна вчити стрибкам напередодні операції! – роздратовано сказав Суботін.

– Ви маєте рацію, – задумливо промовив Гарц. – Треба це робити в школі.

– Звичайно… Мені після цього повертатися в школу?

– Після вильоту ми поїдемо з вами в радіоцентр і пробудемо там, доки не надійдуть повідомлення від агентів. А потім, я думаю, ви самі займетесь добором нових і певніших людей. Ну, а тоді, звичайно, знову в школу…

– А як з німецькою групою?

– Сьогодні вони теж поїдуть у Берлін і звідти перейдуть у Східну Німеччину. Ці хлопці, здається, надійніші.

…Літаки злітали один за одним через кілька хвилин. Ніч зустріне їх поблизу радянського кордону. Ну, а там усе готове до прийому непроханих гостей. В цьому Суботін був впевнений. Його охопило таке радісне почуття, що він тихо розсміявся. Гарц, на щастя, цього не помітив.

Через годину вони вже під’їжджали до радіоцентру на околиці Мюнхена.

Будиночок, якого не видно було з вулиці, стояв у глибині великого саду. Всі вікна були завішені шторами. Солдат провів Гарца і Суботіна темною алеєю до будиночка і показав на двері.

– Сюди.

За дверима вже інший чоловік зустрів їх і провів у кімнату, де вздовж стін стояла радіоапаратура. П’ятеро радистів з навушниками повільно пересували верньєри настройки. За столиком сидів офіцер. Побачивши Гарца і Суботіна, він підвівся.

– Поки що все гаразд, – доповів він. – Літаки йдуть точно за графіком. Агентів скинуть через три години.

Гарц мовчки вмостився в кріслі. Він хвилювався. Суботін сів біля дверей. Гарц зробив йому знак підсунутись ближче.

– Підлітаючи до кордону, льотчики припиняють радіозв’язок. Нема гіршого, як нічого не знати, – тихо сказав Гарц. Потім він довго мовчав, не зводячи погляду з радистів.

Ті, ніби закам’янівши, нерухомо сиділи з олівцями, готові кожної хвилини записати радіограми, які надійдуть з далекої, не відомої їм Білорусії. Всі три пари агентів після приземлення, перш ніж сховати свої рації, мають повідомити про себе.

– Усе-таки ваша Росія, – сказав Гарц, – клята країна. Ніколи не можна бути впевненим в успіху.

Суботін мовчав. Неважко здогадатися, що почути це йому було дуже приємно і навіть радісно.

– Ось, кажуть, загадкова російська душа, – вів далі Гарц. – Взагалі я лаюсь, коли так кажуть, бо люди залякують самих себе. Але все ж якась правда в цих словах є. – Гарц подивився на Суботіна і розсміявся. – А з другого боку, що загадкового, скажімо, у вас?

Суботін знизав плечима…

Близько півночі один з радистів почав щось швидко записувати.

Гарц, який був задрімав, схопивсь з місця, підбіг до радиста і глянув через його плече, пробігаючи очима написане.

Суботін завмер. Невже його «вихованці» проскочили? Він не міг знати, що для більшої’ вірогідності одній парі диверсантів дали можливість зв’язатися з центром.

У прийнятій і негайно розшифрованій радіограмі говорилося:

«Приземлилися точно і благополучно. Ховаємо спорядження і діятимемо за планом. Номер три».

Більше до ранку ніяких повідомлень не було.

Суботін нервував, хоч відсутність вістей од решти агентів не могла не радувати його.

– Нічого, нічого! – втішав його Гарц. – Терпіння, містер Скворцов! Закидання агентів – це не прогулянка туристів.

Але повідомлення не надійшли і протягом наступної доби. Тільки на початку третьої доби одержали радіограму від пари номер один, до якої входив невдаха-письменник Костянтин Ганецький. Розвідники сповіщали, що їх закинули не точно, що вони добу блукали, поки дісталися до лісу. Тепер усе гаразд, вони діють за планом.

– Як бачите, Скворцов, наше з вами терпіння винагороджено. З трьох, кинутих нами зернин, дві вже дали сходи. Якщо третя не зійде, все одно ми з вами можемо радіти. Я особисто розраховував максимум на одну зернину. Вітаю вас!

– Дякую!

Суботін був не на жарт стривожений.

Невже підвів зв’язок?.. Він знову-таки не знав того, що пара номер один своє донесення передала вже з будинку держбезпеки і що ця пара, як згодом і третя, деякий час мала за вказівкою чекістів містифікувати американську розвідувальну службу своїми бойовими радіодонесеннями.

52

Вранці Гарц видав Суботіну досить велику суму грошей і сказав, що нова група курсантів набиратиметься в Гамбурзі. А зараз він може відпочивати цілу добу. Суботін подякував Гарцу і сказав, що негайно вирушає в по, хід по магазинах.

Вийшовши з готелю, Суботін і справді побував у кількох магазинах. Він повертався до готелю, обвішаний покупками. Підійшов до газетного кіоска. Амалія Штерн простягла йому кілька газет.

– Шифр дев’ять…

У номері Суботін нетерпляче розгорнув газету і відшукав потрібний абзац.

«Усе гаразд. Вітаємо. Негайно повертайтесь додому. О двадцять третій годині біля кірхи Петра стоятиме таксі № БТ 30555».

Спочатку Суботін здивувався: навіщо повертатись додому, коли є можливість і далі викривати ворожу агентуру.

Проте Суботін розумів і інше: затягувати цю рисковану гру небезпечно. До того ж він людина військова, і наказ для нього є наказ.

Суботін зайшов у номер Гарца.

– Містер Гарц, оскільки ви якось висловили бажання знати, де я перебуваю в будь-яку хвилину, повідомляю вас, що ввечері я дивлюсь рев’ю, а потім дозволю собі випити і розважитись, як мені забажається. Як мені забажається, містер Гарц…

– Сьогодні ваш день, – засміявся Гарц. Суботін бачив, що у нього добрий настрій. – Але все-таки стримуйтесь од зайвого.

Суботін розсміявся.

– До завтра, містер Гарц!

Гарц помахав йому рукою.

* * *

Наступного дня Суботін уже сидів у кабінеті полковника Сьоміна. Тут зібралась уся оперативна група Ричагова. Полковник з привітною посмішкою оглянув усіх і підвівся.

– Насамперед дякую, товариші, за хорошу службу!

Всі учасники групи теж підвелись, їхні очі радісно блищали.

Як в цей час почував себе містер Гарц, уявити неважко. Напевно, він почував себе дуже погано.