Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Василь Ардаматський
ОПЕРАЦІЯ-ВІДПОВІДЬ

Переклад з російської В. Б. Рибки та Н. В. Тихонової.

Художнє оформлення та ілюстрації Г. С. Зубковського

1

Війна – позаду.

Берлін пережив три важких післявоєнних зими і готувався до четвертої. Але виглядало місто майже так само, як у травні сорок п’ятого року. Воно все ще було зруйноване і обвуглене. Полум’я народного гніву, що обрушилося на нього, було шаленим і нещадним…

До того ж Берлін жив таким життям, якого не знало жодне місто нашої планети за всю історію людства. Він був поділений на чотири частини, і кожна мала свою військово-окупаційну владу, свої порядки. Хоч і вважалося, що Міжсоюзницька комендатура з військових представників СРСР, Америки, Англії і Франції об’єднує місто і керує його життям, насправді вона вже давно перетворилася в місце нескінченних і марних суперечок між представниками радянського командування і представниками Заходу. Вже давно стало зрозуміло, що Америка, Англія і Франція провадять політику зриву всіх спроб Радянського Союзу налагодити об’єднане життя Берліна. Тут, по суті, повторювалося те саме, що і в Контрольній раді, покликаній керувати життям усієї Німеччини, – де представники Заходу, дедалі менше це приховуючи, добивались остаточного розколу Німеччини на дві частини.

Роз’єднання країни позначилось і на житті німців. У радянській окупаційній зоні все робилося для того, щоб німецький народ міцно став на шлях мирного демократичного життя. В той час як три західні окупаційні держави намагалися будь-що перетворити Західну Німеччину в свою військово-політичну базу для авантюр проти миролюбної політики Радянського Союзу і демократичного життя Східної Німеччини.

Осінь сорок восьмого року, коли починаються події нашої розповіді, була особливо напруженою. Західні держави вже перестали маскувати свої цілі.

«Маску зірвано! – писала в цей час одна західнонімецька газета. – Захід відкрито вступив у політичну війну із Сходом…»

Проте німці, що живуть у Західній Німеччині, не могли не бачити радісних демократичних змін у житті їх співвітчизників на сході країни. Це дуже непокоїло тих, хто хазяював на заході Німеччини. Тому в їх так званій «політичній війні» особливе місце відводилося всілякій диверсійній діяльності проти Східної зони і радянських окупаційних військ.

2

Грім серед ясного неба викликав би менший подив, ніж ця подія. Лейтенант Кованьков, Альоша Кованьков утік із Східного Берліна в Західний і попросив там політичного притулку. Це було неймовірно. В це неможливо було повірити.

Але ось минула вже година, як у штабі радянської військової частини, розташованої в Східному Берліні, розпочалися заняття, а стіл Кованькова стояв пустий. Опівдні офіцери штабу, з’юрмившись біля приймача, прослухали повторне повідомлення західнонімецької радіостанції про втечу радянського офіцера Олексія Кованькова. Можливо, тому, що диктор погано володів російською мовою, ще важче було повірити в те, що він говорив.

Передача закінчилася, заграв джаз. Усі глянули на пустий стіл Кованькова.

– Не вірю, не вірю, і все, – тихо промовив капітан Радчук.

Він був не тільки безпосереднім начальником, але й другом Кованькова. Жили в одній квартирі.

– Він ночував дома? – спитав майор Звягінцев.

– Години до дев’ятої ми грали в шахи… – Капітан Радчук зморщив лоба, пригадуючи, як все було. – Потім він сказав, що хоче віднести прачці білизну… Порпався в передній у чемодані. Хтось подзвонив йому по телефону… Незабаром я почув, як грюкнули двері.

– Він пішов з чемоданом? – швидко спитав Звягінцев.

– Не знаю. Я в цей час уже був у ліжку. Боліла голова, я прийняв пірамідон і незабаром заснув.

– А вранці? Ви ж завжди на роботу ходили разом.

– Звичайно мені доводилося його будити. А тут він ще ввечері попередив, що встане завтра дуже рано. Сказав, що йому треба сходити в готель, де зупинився земляк з Москви, взяти посилку.

Майор Звягінцев знизав плечима.

– Дивно… дуже дивно.

– Не вірю, не вірю, і край, – уперто повторив Радчук. – Альоша Кованьков утік, попросив притулку! Нісенітниця! Маячня!

– І все ж факт залишається фактом: його немає. – Лейтенант Уханов кивнув головою на пустий стіл Кованькова. – Він же всього рік у нас в штабі. Хіба ми його так добре знали? Як каже майор Звягінцев, анкета – це ще не прикмета.

– Та киньте ви, їй-богу! – обурився Радчук. – «Анкета, анкета»… Ви ж знаєте, що він просто хороший хлопець, усією душею – радянський. У нього наречена в Москві…

– Вікувати цій нареченій у дівках, – недобре посміхнувся Уханов.

Не до роботи було в цей день. Усі в штабі тільки вдавали, що працюють. О другій годині дня майор Звягінцев викликав до себе всіх офіцерів відділу, в якому працював Кованьков. Крім майора, в кабінеті були дві стенографістки і незнайомий юнак, кремезний, білявий, добре пошитому цивільному костюмі.

– Поговоримо, товариші, про Кованькова. Скажемо все, що ми про нього знаємо і думаємо. – Майор вказав на стенографісток. – Під стенограму поговоримо, так треба… Хто перший? Може, ви, Радчук, як його. так би мовити, товариш?

– Чому «так би мовити»? – Радчук встав. – Я справді товариш Кованькова, і мені нічого додати до того, що ви чули.

– А от повторіть для стенограми.

Радчук замислився. Стенографістки, тримаючи напоготові ручки, байдуже дивилися в свої зошити. Незнайомий цивільний, що сидів збоку на дивані, сказав:

– Дайте, капітане, загальну характеристику Кованькову.

– Лейтенант Олексій Гаврилович Кованьков, – почав Радчук нудним тоном рапорту, – двадцять третього року народження, комсомолець, точніше – вже кандидат у члени партії, є, на мій погляд, політично розвинутим і добре підготовленим до служби офіцером. Лейтенант Кованьков…

– Не те, не те! – Юнак зморщився. – Ви, якщо можна, по-людськи.

Радчук відчув у його проханні дружню турботу про долю лейтенанта і заговорив зовсім по-іншому. З його слів вималювався знайомий усім образ Альоші Кованькова, якого в штабі встигли полюбити і за сумлінну роботу, і за веселу вдачу, і за товариськість. Народився він у Москві в сім’ї вчителя. Закінчивши десятирічку, пішов у військове училище. Потім дістав призначення в окупаційні війська. Добре володіє німецькою мовою, і тому його одразу взяли в штаб, у відділ, який здійснює зв’язок з тимчасовими демократичними органами управління одного з районів Східної Німеччини.

Радчук скінчив розповідь і попросив дозволу сісти.

– Хвилиночку, товаришу капітан, – знову звернувся до нього юнак. – Ви сказали, що Кованьков недавно подружив з німецькою дівчиною. Ви її знаєте?

– Знаю, – трохи зніяковівши, відповів Радчук. – Її звуть Ренатою.

– Які стосунки були в неї з Кованьковим?

– Дуже хороші,– швидко відповів Радчук.

Русявий юнак посміхнувся.

– Це не відповідь.

– Повторюю – дуже хороші, і це найточніша відповідь на ваше запитання, – Радчука образила посмішка юнака.

– Чи не був Кованьков закоханий у цю Ренату?

Радчук подумав і відповів:

– По-моєму, на те йшло.

– Але ви тільки-но говорили, що в Кованькова у Москві є наречена.

– Цілком правильно, але… – Капітан на мить затнувся і, розізлившись на себе, що так збентежився, енергійно сказав: – Це, товариші, дуже складна справа. Згодьтесь, що третя людина не може бути в ній досить добре поінформованою. Кованьков якось звірився мені… Я не знаю, чи маю право…

– Маєте, – рішуче промовив юнак. – Більше того, зобов’язані!

– Кажіть, кажіть, – попросив майор Звягінцев.

– Коли Кованькова призначили сюди, наречена зажадала, щоб він подав рапорт з проханням скасувати наказ через сімейні обставини, і запропонувала одразу ж оформити шлюб. А Кованьков вирішив інакше. Він подумав: негоже офіцерові починати родинне життя із скасування військового наказу. Кованьков поїхав у Берлін. Пізніше послужливі товариші написали йому з Москви, що його наречена там не сумує. Та й сама вона теж написала про це, я читав її листа. Кованьков показував. Дуже неприємний, дуже злий лист… Ось так… А півроку тому він познайомився з Ренатою. Вона працює, здається, в бібліотеці. Мене він з нею познайомив теж приблизно півроку тому. Вона справила враження симпатичної і серйозної дівчини.

Русявий юнак швидко запитав:

– Від інших він своє знайомство приховував?

– Очевидно. Мене він, наприклад, просив нікому про це не казати. Ви ж знаєте, у нас до таких знайомств ставляться несхвально.

– А що розповідав вам Кованьков ще про цю німецьку дівчину?

– Якось він сказав: «От як буває. З тією, московською, дівчиною я був знайомий три роки, а насправді її не знав. А от Рената – зовсім інше…»

– В мене запитань більше немає. – Білявий юнак вийняв блокнот і щось записав.

Потім говорили інші. Всі вони відзивалися про Кованькова добре.

Друкарка відділу, Галинка, розповідаючи, так розхвилювалась, що на очах у неї виступили сльози.

– Альоша був чудовий, ну просто чудовий хлопець… Просто злочин думати про нього погано… Ми… – Вона не доказала, дістала з сумочки хусточку і притулила її до очей.

– Чи не можна без цього… без сирості, так би мовити… – тихо промовив майор Звягінцев.

3

Офіцери вийшли з кабінету. Майор Звягінцев і білявий юнак залишилися вдвох. Кілька хвилин вони мовчали.

– Ну, що ви скажете, товаришу Ричагов? – спитав, нарешті, майор.

– Справа окладна… – задумливо відповів юнак, підводячись з дивана. – Запишіть про всякий випадок мій телефон. Додатковий 33–07.

– Дала вам щось ця розмова? – спитав майор.

– Звичайно. Відомо принаймні, що за людина цей ваш Кованьков.

Юнак вийшов перевальцем, як ходять борці.

Незабаром Ричагов уже доповідав про те, що відбулося в кабінеті майора Звягінцева, своєму начальникові – полковникові Сьоміну. Полковник, товстий чоловік з хворобливо набряклим обличчям, слухав уважно, зрідка сердито кивав великою, до блиску вибритою головою. Коли Ричагов закінчив, полковник довго думав, потираючи долонею голову, потім сказав:

– Цікавий випадок, товаришу Ричагов. Згадайте попередні втечі. Шелиганов – морально розкладений тип. Бунчук – просто злодій, який, обікравши полкову касу, втік туди, де немає нашої міліції. Крупніков – ворог радянського ладу, що довго і вміло маскувався. А зараз, судячи з усього, ми маємо справу з хорошим хлопцем. Напевно, знову викрадення. Щоб розгорнути диверсійну діяльність у Східній зоні, для них дуже важливо захопити нашого добре обізнаного офіцера…

– Насторожує те, що до цього причетна жінка, – сказав Ричагов, – як і у випадку з Шелигановим…

– Я пам’ятаю, пам’ятаю… – Полковник Сьомін помовчав. – Але чому їх радіо так швидко оповістило світ про цього лейтенанта? Адже потрібен час, щоб перевірити, обробити втікача. Пам’ятаєте, навіть на пройдисвіта і запроданця Шелиганова їм довелося потратити тиждень, щоб примусити його робити те, що їм треба. А тут хороший хлопець, і ось так швидко його обробили… Одне з двох: або товариші Кованькова тюхтії і не знають його, або… викрадення.

– Але в разі викрадення вони, як правило, про це не повідомляють.

– 1 все-таки, мені здається, що цей лейтенант не втік. Так чи інакше, треба спішно провести дальше розслідування цього випадку і розробити план наших відповідних дій. Пам’ятайте, Кованькова можуть вивезти в глиб Західної Німеччини, і тоді все буде значно складніше. Я надіюсь на вас. Ричагов. Чуєте?

– Постараюся, товаришу полковник. Дозвольте йти?

Решту дня Павло Ричагов просидів за картотекою, вивчаючи справи про явні і мнимі втечі радянських військовослужбовців у Західну зону Німеччини. Тоді коли мова йшла про явну втечу, все було зрозуміло. Негідник, морально розкладена людина, вважаючи службу в армії за тягар, розумів, а іноді й інстинктивно приходив до висновку, що там, на Заході, йому буде краще. І справді, перші три – чотири місяці йому там подобалось, його портрети друкували в газетах, він виступав по радіо, його атакували кореспонденти. До того ж його добре годували ’й поїли. Але потім звичайно все кінчалось однаково – перебіжчика викидали на задвірки життя, як викидають на смітник вичавлений лимон. А іноді й знищували….

Ричагов вийняв з кишені фотографію лейтенанта Кованькова. На нього дивився веселий хлопчина з чорними густими бровами, під якими лукаво блищали трохи монгольські ясні очі. Лейтенант, знімаючись для особистої справи, напевно, намагався бути серйозним, але все ж характеру приховати не зміг. З веселими, лукавими очима до деякої міри не гармоніювала нижня частина обличчя лейтенанта, грубо і різко висічена, особливо рот, з двох боків ніби відкреслений вольовими зморшками. «Де ти зараз, хлопче?» – Ричагов зітхнув і підсунув до себе папку з справами про минулі втечі. Тут слова «втеча» не було. Воно замінялось іншими: «Певно, викрадений». В таких справах точно встановленим був тільки сам факт зникнення людини. Але дізнатися, що з нею сталося, не завжди вдавалося.

Переглядаючи оправи, Ричагов запам’ятав, що в кількох донесеннях нашої розвідки промайнуло прізвище майора Хауссона. Взагалі це прізвище Ричагов знав. Хауссон був одним з досвідчених працівників американської розвідки в Німеччині.

У Західному Берліні він з’явився відразу ж після закінчення війни. Наша контррозвідка звернула тоді увагу на майора, що називав себе уповноваженим Червоного Хреста. Нібито розшукуючи американських військовослужбовців, які перебували в німецькому тилу, майор нишпорив головним чином у районах розташування радянських військ.

Коли майорові натякнули, що він шукає своїх співвітчизників не там, де вони можуть бути, уповноважений Червоного Хреста одразу зник. Але фотографії майора знайшли собі місце в картотеці.

Незабаром було встановлено, що майор зовсім перестав цікавитися долею своїх співвітчизників і, сидячи в Західному Берліні, займався організацією шпигунства в радянських окупаційних військах. Одним з його постійних обов’язків стала також обробка перебіжчиків із Східної зони.

Ричагов вдивлявся у фотографію Хауссона. Сухорляве енергійне обличчя з такими глибокими очними ямами, що там, на їх дні, не можна було розгледіти очей. Ріденьке, ретельно пригладжене волосся. Майор знятий за столиком – очевидно, в кафе або ресторані. Ричагов перевернув фотографію і прочитав "Кафе «Оріон»". Напроти майора сидить невідома особа». Ричагов посміхнувся. На фотографи взагалі ніякої «особи» не було, тільки силует голови з великими вухами та одне перекошене плече, і все.

«Отже… Познайомимося ближче, пане майор. Де ви працювали раніше, до Німеччини?.. О! Виявляється, ви обнишпорили мало не весь світ…»

О десятій годині вечора Ричагов підвівся з-за столу, потягнувся, потер кулаками стомлені очі і зібрався додому.

Він ішов темними безлюдними вулицями. Берлін спав. На стінах будинків біліли плакати, що закликали німців будувати свою миролюбну, демократичну державу. Холодний вітер гнав по асфальту сухе листя… Раптом над Західною частиною Берліна шугнуло проміння прожекторів, з чорного неба на місто обрушився гул літаків. Ричагов посміхнувся: знайома картина – запрацював «повітряний міст»…

Ось і цей так званий «повітряний міст» теж був частиною політичної війни Заходу проти Сходу, Щоб дезорганізувати економіку Східної зони, західні окупаційні держави запровадили в себе власну валюту. В Берліні почали одночасно ходити два види грошей. Це викликало страшенну плутанину в цінах, вигідну спекулянтам. А коли радянські окупаційні власті, щоб припинити цю економічну диверсію, ввели деякі обмеження на дорогах, які зв’язують Східну і Західну зони, одразу ж було зчинено провокаційний галас про «червону блокаду» Берліна. Нібито для врятування жителів Західного сектора від голоду американці організували постачання їм продуктів і вугілля на літаках. «Повітряний міст» – так назвали вони цю свою авантюру. Саме авантюру, бо берлінці, наче нічого й не було, і далі харчувалися за рахунок радянської зони. А трохи пізніше стало відомо й інше: «міст» діяв в обидва боки – цими ж літаками з Німеччини вивозилися її національні цінності…

Ричагов кілька хвилин спостерігав карнавальну свистопляску прожекторів. Вона призначалася для жителів Берліна: дивіться, добродії німці, як ми дбаємо про вас!..

Ричагов плюнув і рушив далі. І знову почав думати про Хауссона: Адже майор зараз десь зовсім недалеко. Може, в цю мить він пильно вдивляється в лукаві очі лейтенанта Кованькова і чекає його відповіді на поставлене питання.

Ричагов мимоволі пішов швидше.

4

Лейтенант Кованьков у цей час спав. Так, він спав і навіть бачив якийсь приємний сон. На його устах, немов тривожна блискавиця, тремтіла посмішка. Але от посмішка згасла, густі брови насупилися, і па обличчі застиг вираз невдоволення. Повіки здригнулись і розплющилися, спочатку ледве-ледве, потім широко. Кованьков підвів голову, подивився навколо і повільно ліг на подушку… Головне, нічого не забути з того, що сталося за цей час, жодної дрібниці.

Отже, о дев’ятій годині вечора він збирався віднести прачці білизну. В останню мить, коли він уже надів шинелю, подзвонила Рената і запропонувала поблукати з годинку по місту. Сказала, що дуже хороший вечір… А втім, вечір був не таким уже й хорошим. Вулицями міста гуляв пронизливий, холодний вітер, шмагав у лице, лопотів зірваними афішами…

Кованьков одніс чемодан з білизною прачці і зустрівся з Ренатою. Вони бродили безлюдними вулицями. В їхній розмові не було нічого такого, ще варто було згадати в зв’язку з дальшими подіями цього вечора. Розмовляли про книги, про зорі, про спорт, про кінофільми. Не говорили про те, що змушувало їх удвох блукати по місту в цю пізню вечірню пору.

Вони перетнули Шлюспарк, а потім вулицями Шарлоттен і Массовер вийшли до станції метро. В них не було домовленості йти саме сюди, а вийшло так, ніби вони обов’язково мали їхати кудись підземкою. Рената вказала очима на синю неонову букву «М», що палала над входом у метро. За хвилину вони вже стояли на лункій платформі підземної станції. Підійшов поїзд. Вони сіли в зовсім порожній вагон і помчали під Берліном. На станції Александерплац вийшли і піднялися на поверхню. Площа була залита світлом. Тут пізній час не відчувався. Вони постояли, спостерігаючи метушливе життя площі.

– Ходімо до річки, – запропонувала Рената.

– Як до річки то й до річки, – засміявся Кованьков.

І знову вони говорили про книжки, зорі і багато про що інше. Всього, про що вони говорили, і не згадаєш. Біля повороту на Варшавський міст Рената зупинилася.

– От куди я вас завела!

– Це ж не край світу.

– Може, край, – раптом серйозно сказала Рената і почала дивитися на той бік річки. – Там уже американський сектор. – Вона труснула головою і спитала: – Знаєте, чому я люблю це місце?

Кованьков озирнувся – навколо не було нічого особливого.

– Тут наприкінці квітня сорок п’ятого року я побачила перший радянський танк і перших радянських солдатів…

У Кованькова защеміло серце. Не побувавши на війні, він часто з заздрістю думав про своїх товаришів по армії, яким випало щастя прийти сюди з перемогою і волею.

– На жаль, мене в тому танку не було, – сумно промовив він.

Рената глянула на годинника. Кованьков помітив, що вона дуже схвильована. Він знав: під руїнами будинку, в який влучила американська фугаска, загинули мати й брат Ренати, і подумав, що дівчину розтривожили спогади… Лейтенант навіть і не підозрював, що Рената схвильована зовсім з іншої причини.

От що сталося далі. Біля них зупинилось таксі.

– Рената, здрастуй! – вигукнув чоловік, який сидів поруч шофера.

– Алло! – Рената помахала йому рукою.

З машини вилізли два чоловіки. Високі на зріст, добре одягнені. Вони привіталися з Ренатою і трохи здивовано глянули на Кованькова. Рената сказала:

– Знайомтеся, це мій радянський друг. А це – друзі по спорту.

Чоловіки потиснули руку Кованькову і назвали свої імена. Він тоді навіть не намагався їх запам’ятати. А втім, тепер зрозуміло, що імена, звичайно, були несправжні.

– Довго ще збираєтесь стерегти міст? – посміхаючись, опитав у Ренати один з чоловіків.

– Мабуть, уже час додому, – відповіла Рената.

– Сідайте підвеземо. Ми після тренування вирішили покататися по місту.

– Поїдемо? – звернулася Рената до Кованькова.

– Можна… – невпевнено відповів він, розуміючи, що поводиться необережно.

Кованьков і обидва спортсмени сіли на заднє сидіння, Рената – біля шофера. Машина рушила. Всі мовчали. Раптом спортсмен, який сидів зліва від Кованькова, спитав:

– Ви звертали коли-небудь увагу на цю церкву?

Кованьков пригнувся, щоб побачити церкву, і в цю мить на голову йому накинули щось вологе, з гострим запахом…

Більше він нічого не пам’ятав, поки не опритомнів у цій кімнаті. Скільки часу минуло відтоді, лейтенант не знав – хтось зняв годинника з його руки. Кімната була без вікон. На столі стояв кухоль з чорним кофе, на тарілці лежав шматок м’яса, на дерев’яному підносі біліла розрізана на тоненькі скибочки булка. Все це дві години тому вніс і поставив на стіл високий кістлявий солдат в американській формі.

– Покличте сюди ваше начальство, – крикнув йому по-німецьки Кованьков.

Солдат навіть не оглянувся і вийшов з кімнати. Клацнув замок. Настала глуха, непроникна тиша. Кованьков підбіг до дверей і почав гатити по них кулаками й ногами. Двері були масивні, ніби одлиті з чавуну. Удари віддавалися жалюгідним, тихим звуком. Кованьков знову ліг і непомітно для себе задрімав. Мабуть, ще діяло снотворне. Боліла голова. До горла підступала нудота.

Тепер, прокинувшись, Кованьков відчув себе краще.

– Бандити, – сказав він уголос. – Хочете, щоб я став зрадником? Не вийде! Сволота!

Коли солдат приніс їжу, Кованьков спочатку мав намір оголосити голодовку, але потім передумав. Навпаки, треба бути в повній формі. Він встав, сів до столу, з’їв трохи м’яса, випив кофе, потім зробив зарядку і почав ходити по кімнаті. Ходив і думав, думав, думав… Невже Рената брала участь у його викраденні? Знову й знову згадував він подробиці їх останньої зустрічі. Справді, підозрілого було немало. І все ж Кованькову не хотілося в це вірити…