Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

37

Коли закінчилась війна, одразу стало ясно, що західні держави створюють штучні перешкоди для повернення на батьківщину радянських людей, насильно вивезених фашистами в Німеччину. Хто був у дні закінчення війни в Німеччині, той ніколи не забуде, як її шляхами з заходу на схід і з сходу на захід ішли нескінченні колони виснажених людей. Запроваджуючи в Європі свій бандитський «новий порядок», гітлерівці зігнали в Німеччину рабів з багатьох країн світу. Французьких шахтарів вони примусили працювати на шахтах Сілезії. Українські селяни гнули спину на землях поміщиків у Баварії. Уся Німеччина була вкрита таборами для рабів. Для тих, хто не підкорявся новоз’явленим рабовласникам, фашисти створили концентраційні табори смерті.

У перші дні миру на шляхах Німеччини можна було бачити багато людей в смугастих арештантських робах, з випеченими на руках табірними номерами. Ці люди скидались на мерців, які піднялися з труни. Вони повертались у рідні місця, і навіть їхній вигляд свідчив про пережиті страждання.

У радянській зоні сотні наших офіцерів, не досипляючи, падаючи від утоми, допомагали жертвам «нового порядку» швидше повернутися до рідного дому. На дорогах стояли солдатські кухні. В населених пунктах удень і вночі працювали спеціальні центри, які забезпечували звільнених з концтаборів в’язнів одягом і продовольством, притулком на ніч і транспортом.

Зовсім інше становище склалося в Західній Німеччині. З перших же післявоєнних днів радянське командування знало про те, що в Західній зоні не випускають з гітлерівських таборів тисячі і тисячі радянських людей. Спочатку це маскувалося вигадкою, нібито в таборах лютують різні інфекційні захворювання і там запроваджено карантин. Потім у західній пропаганді і в офіціальних документах з’явився термін «добровільна репатріація». Бачите, багато радянських людей не мають бажання повертатися на батьківщину. Цю явну брехню викривали всі, кому тільки пощастило вирватися з таборів.

Поширювались мерзенні наклепи, нібито всіх звільнених з таборів на батьківщині оголосять зрадниками і судитимуть. Одночасно давалися щедрі і брехливі обіцянки забезпечити «щасливе життя» у західному світі.

Так після війни розгорнулась справжня боротьба за звільнення радянських людей.

Те, що Радянська країна хотіла повернути на батьківшину своїх громадян, які потрапили на чужину, було цілком закономірно. Чому ж тоді західні держави вирішили перешкодити цьому? Саме тієї осені, коли розгорталися події нашої повісті, американський головнокомандуючий у Німеччині генерал Клей на одній з своїх численних прес-конференцій заявив, що органи західної окупаційної влади не збираються забороняти діяльність антирадянських організацій серед переміщених росіян. На прохання французького кореспондента більш докладно висвітлити це питання генерал роздратовано відповів, що він не хоче втручатися в приватні справи росіян.

Стара пісенька!.. Майже те саме сказав для преси про Суботіна й інший американський генерал. Він теж, бачите, не зобов’язаний знати, чим займається російський офіцер, який перейшов на Захід…

38

Хауссон очолив школу по підготовці агентури для засилання в Східну Німеччину і Радянський Союз. Звичайно, це було пониження. Тому майор ще з більшою старанністю взявся до роботи, сподіваючись своїм сумлінням заслужити прощення гріхів і якнайшвидше повернутися до значніших справ.

Школа розташувалась у старовинному замку за п’ятдесят кілометрів од Мюнхена. З усіх боків замок обступили дерева парку, і в будинку було завжди похмуро.

Майор Хауссон займав кімнату в башті. З її вікон відкривалася картина затишної осінньої рівнини.

Курсантів розмістили на першому поверсі. Це були найрізноманітніші люди віком від двадцяти до тридцяти років. Школа мала два відділення: німецьке і російське. Всі дев’ять курсантів німецького відділення були уродженцями Східної Німеччини, які з тих або інших причин після війни опинились у Західній зоні. На російському відділенні навчалося близько двадцяти чоловік. Усі вони були з так званих «переміщених осіб».

Давши собі слово бути тепер обережнішим, Хауссон вирішив як слід перевірити склад курсантів. Спочатку він викликав до себе німців. До нього з’явились дев’ять хлопців, одягнених за останньою американською модою. Всі вони трималися нахабно і самовпевнено.

Хауссон почав з’ясовувати, хто вони такі. Наче на підбір, усі курсанти були людьми випадковими і не викликали особливого довір’я. Один працював офіціантом у Мюнхені, став співучасником пограбування французького комерсанта, чудом уникнув суду, переховувався, потім потрапив до школи. Другий за професією шофер. Збив машиною людину, сидів у тюрмі. Звідти його взяли до школи. Третій працював складачем у друкарні, брав участь у випуску нелегального порнографічного журналу. За вироком суду мав два роки відбути у тюрмі. Потрапив до школи. І так далі, і все в такому ж дусі. Хауссон взагалі ставився до німців з презирством, називав їх «нацією виконавців». «Ну, що ж, – думав він, вдивляючись в обличчя курсантів, які сиділи перед ним, – ці теж що-небудь зможуть виконати. Вся справа в тому, щоб наказ був якнайсуворіший, а оплата найвищою».

Потім майор Хауссон познайомився з курсантами російського відділення. Ці справили на нього краще враження, хоч їхні біографії теж були дуже схожі одна на одну.

І що майже вразило його: біографії в них були набагато гірші, ніж у німців. Але в кожній було те, що давало надію, – озлобленість людини з покаліченою долею.

Майорові Хауссону здавалося, що цих хлопців можна захопити перспективою таємничої авантюрної діяльності. Особливо йому подобався Гарасим Барков, тридцятирічний чоловік, у зовнішності якого були дивовижні контрасти. Геркулес, а ручки маленькі, жіночі, випещені. Дівоче, чисте, ніжне обличчя, а на ньому – темно-сірі, немигаючі очі з матовим сірим блиском, очі вбивці. Під час війни працював у гестапо на Донбасі. Потім утік у Німеччину.

Познайомившись з курсантами, Хауссон почав викликати до себе викладачів. Усі вони виявились добрими знавцями своєї справи, але зовсім не уявляли особливостей тієї країни (мова йде про Росію), куди мали потрапити їхні вихованці. В цьому вони повністю покладались на самих курсантів, забуваючи, що ті вже дуже давно не були на батьківщині.

Викладач, який навчав курсантів шифрувальній справі, чоловік із зовнішністю старомодного художника, сказав Хауссону:

– Я готував людей для Франції. Я знав: що б не сталося, Франція є Франція. Я сам бував там, і все, що треба про неї знати, знаю. Але Росія… – Він розчесав п’ятірнею своє довге волосся, яке звисало на вуха, і додав: – Справжній сфінкс! Гірше, ніж Китай. Між іншим, – додав він, – щодо Східної Німеччини, ми про неї теж багато чого не знаємо.

Хауссон розумів, що шифрувальник має рацію. Саме це і є, мабуть, основною хибою в роботі дорученої йому школи. Але якщо він змушений відбувати тут покарання за берлінський промах, то повинен зробити школу зразковою.

Нема нічого дивного в тому, що Хауссон згадав про Суботіна.

Так, його можна і слід використати в школі. Треба тільки ще деякий час постежити за ним, чи не змінив він своїх поглядів, приголомшений тим, що сталося на прес-конференції?

39

Журналісти, галасуючи і штовхаючись, залишили зал. Суботіна і Кованькова вивели через двері на сцені. 1, нарешті, настала хвилина, коли Посельська опинилась у залі сама. Що робити? Наташа пройшла на сцену, але двері там були зачинені. Тиша, яка запанувала після неймовірного гамору, лякала. Наташа швидко вийшла із залу. У фойє – жодної душі… В готелі портьє, передаючи Наташі ключі, сказав:

– За вами борг, фрейлейн.

– Невже мій номер не оплачено? – здивувалася Наташа.

– На жаль! – Портьє розвів руками і багатозначно посміхнувся.

– Добре. Я зараз же піду в міняльну контору, одержу марки «Б» і заплачу…

Наташа вийшла з готелю і мало не зіткнулась з чоловіком, який усі ці дні ходив за нею слідом. Він посторонився і, трохи піднявши капелюха, пробурмотів пробачення. Але за Наташею не пішов.

Обмінявши марки, Наташа повернулась до готелю. На порозі її засліпив спалах фоторепортерської лампи. Всі, хто був у вестибюлі, проводжали її зацікавленими поглядами. Наташа все зрозуміла: мабуть, поки вона ходила, радіо вже розтрубило про прес-конференцію. Портьє, одержуючи від неї гроші, сказав, усміхаючись:

– Ви зробили прекрасну рекламу нашому готелю.

Чоловік, з яким Посельська зіткнулась біля входу, сидів у кріслі в глибині вестибюля і поглядав на неї з незрозумілою посмішкою. До стойки портьє підійшов і став поруч з Наташею якийсь літній, пом’ятий чоловік.

– Прошу пробачення. Кілька запитань для газети.

– Я втомилась… – Наташа хотіла піти, але кореспондент заступив їй дорогу.

– Тільки два запитання. На попередній прес-конференції вас відрекомендували як наречену російського офіцера. Де він тепер?

– Не знаю.

– Чудово. І ще одне питання: чи розраховуєте ви стати дружиною того офіцера і коли?

– Це наша особиста справа. – Наташа безцеремонно відштовхнула кореспондента і швидко збігла сходами.

У номері прибирала літня німкеня. Побачивши хазяйку кімнати, вона вимкнула пилосос і з відвертим презирством глянула на Посельську.

– Ви справді німкеня? – раптом із злістю спитала вона.

– Так, німкеня, – втомлено відповіла Наташа, вішаючи на плічка пальто.

– Як вам тільки не соромно займатися такими справами!

– Якими саме?

– Брудними – ось якими! – прибиральниця сердито висмикнула штепсель пилососа. – Що поганого вам зробили росіяни?.. Знищили зграю Гітлера? Так? – Жінка дивилась на Посельську з обуренням і гнівом.

Наташа в цей час гарячково обмірковувала, як поводитись у такій несподіваній ситуації.

– Я порадила б вам, – твердо сказала вона, – не сунути свого носа куди не слід. Забирайтесь геть!

Грюкаючи пилососом, прибиральниця вийшла з номера. Наташа зітхнула: «Я зробила правильно. Це могло бути і провокацією… Але що ж все-таки з Суботі-ним? Чи знайшов він можливість повідомити про себе? Як діяти мені самій?.. Ясно поки що одне: треба якийсь час перечекати».

Минуло ще три дні. Від Суботіна не було ніяких вістей. Перестали цікавитися Наташею і люди Хауссона. Вже тричі під час зустрічей із зв’язковими Посельська умовленим кодом передавала одне й те саме: «Нічого нового. Становище Суботіна невідоме…»

На четвертий день уранці Посельська прийшла в комендатуру, сподіваючись знайти там офіцера, який прийняв її після переходу зонального кордону. Чи не допоможе він їй зв’язатися з Хауссоном?

Наташі пощастило. Коли вона підійшла до комендатури, біля під’їзду зупинилась машина, і з неї вийшов саме цей офіцер. Наташа кинулась до нього.

– Здрастуйте!

– Здрастуйте! – повільно відповів офіцер, здивовано глянувши на Посельську.

– Ви пригадуєте мене?

– Пробачте, ні. – Офіцер козирнув і взявся за ручку дверей.

– Я – Лорх. Анна Лорх. Наречена…

Офіцер знизав плечима і швидко зник за дверима.

Наташа зайшла в комендатуру і звернулась до чиновника, що колись замовив їй номер у готелі. Цей згадав дівчину.

– Ви ще не влаштувались на роботу? – запитав він. – Зачекайте, я зараз.

Чиновник вийшов. Хвилин через п’ять він повернувся, але це вже був зовсім інший чоловік, Не дивлячись на Посельську, чиновник сказав:

– Комендатура влаштуванням на роботу не займається. Для цього є бюро найму. До побачення…

Все стало зрозуміло: її просто хочуть позбутися, вона їм більше не потрібна.

Наташа повернулась у готель. Тільки ввійшла в номер, задзвонив телефон. Портьє повідомив, що якийсь кореспондент добивається зустрічі з нею. Чи можна йому зайти?

– Можна… – Наташа поклала трубку. «Подивимось, що це за кореспондент».

Стук у двері. Не встигла Наташа відповісти, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Ричагов.

– Здрастуйте, фрейлейн! Не відмовте в люб’язності відповісти на кілька запитань.

– Будь ласка. Сідайте.

Ричагов вийняв блокнот і почав запитувати. Наташа відповідала. Він записував. Потім підвівся, подякував за інтерв’ю і пішов. На столі лишилась записка.

«Сьогодні ж їдьте в Мюнхен. З’явитесь Гамбургерштрасе, 5, квартира 4. Там живе ваша двоюрідна сестра Амалія Штерн. Вона допоможе вам підшукати роботу. Все йде добре. Записку негайно знищіть»

40

Суботін одразу ж встановив, що за ним пильно стежать. Почалося з того, що в Мюнхені його поселили не в готелі, а на квартирі, яку заздалегідь підготували; в ній була навіть економка. Він добре бачив, що кожний його крок реєструється.

«Ну що ж, стежте, добродії!» Суботін обрав досить безтурботний спосіб життя: вставав пізно, гуляв по місту, відвідував музеї, майже кожен вечір бував у кіно чи в театрі. Куди б він не йшов, за ним, наче тінь, плентався сищик…

Минув тиждень. І ось вранці його розбудила економка. Цього раніше ніколи не було. Жінка сказала, що приходив посильний і приніс листа, якого просив негайно йому вручити.

«Шановний пане Скворцов, прошу вас сьогодні о дванадцятій годині дня зайти за адресою Гартенштрасе, 31, квартира 7, для розмови про влаштування вас на роботу». Підпис нерозбірливий.

Рівно о дванадцятій Суботін стояв перед дверима сьомої квартири. На нього тут вже чекали: тільки він простягнув руку до дзвінка, як двері відчинилися, і Суботін побачив майора Хауссона.

– Проходьте, пане Скворцов.

Вони ввійшли у велику, зі смаком обставлену квартиру, Через анфіладу кімнат Хауссон провів його в маленький кабінет, єдине вікно якого виходило в сад – голий, осінній, сумний. У кабінеті було сиро, тхнуло цвіллю. Взагалі ця квартира, хоч і добре обставлена, справляла враження нежилої.

Хауссон сів у крісло, Суботін – на диван.

– Як живете, пане Скворцов?

– Нудно… Де Анна Лорх?

Хауссон посміхнувся.

– Не знаю. Я не агент шлюбної контори. Дивно, що вам нудно. По-моєму, ви живете тут, як американський турист.

– От через те й нудно! – сердито сказав Суботін. – Я без роботи жити не можу. Особливо після всього того, що сталося в Берліні.

Хауссон зморщився.

– Але краще вже бути без роботи, ніж така робота, яку ви провели там…

– Це правда… – Суботін зітхнув. – Але він обманув не тільки мене, а й вас.

– Хай вам чорт, він же росіянин! – обурився Хауссон. – І ви повинні були раніше за мене помітити, куди він дивиться.

Суботін знизав плечима.

– Великий хитруй історії Талейран сказав якось Наполеону: «Ваша величність, я ніколи не зможу обманути вашого довір’я, крім того випадку, коли я схочу це зробити».

Хауссон помовчав і вже спокійно закінчив:

– Працюватимете зі мною. Приготуйте свої речі. Завтра десь о дев’ятій годині ранку по вас заїде машина. Вас відвезуть до місця нової роботи. Про Анну Лорх забудьте. До цього питання ми більше не повернемося.

– Можна узнати, що за робота і де? – по-діловому спитав Суботін.

– Про все дізнаєтесь завтра, – Хауссон підвівся, даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено.

Суботін теж встав і, запобігливо зазираючи в очі Хауссону, переможно сказав:

– Я вдячний вам, майоре, за те, що ви не втратили довір’я до мене! Чесне слово офіцера – я виправдаю!..

Кілька годин Суботін блукав по місту, обмірковуючи зустріч з Хауссоном. Він добре розумів, що сприймати все сказане майором як щиру правду рисковано. Може, його просто хочуть ізолювати. А може, і вивезти з Німеччини. Але одна обставина заспокоювала Суботіна: чомусь сьогодні не було за спиною сищика. його не було вже вранці, коли Суботін вийшов з дому, не було й тепер. А може, сищик такий досвідчений, що Суботін просто не помічає його?.. Це треба перевірити.

Суботін попрямував до бульвару – він ще раніше вважав, що це зручне місце для виявлення сищика, і особливо тепер, пізньою холодною осінню, коли навколо ні душі.

Суботін перетнув бульвар по діагоналі.

Сищик повинен був або йти за ним і обов’язково виявити себе, або обійти усю площу, сподіваючись зустріти Суботіна біля виходу… Ні, через бульвар за ним ніхто не йшов. Нікого не було видно і на площі.

Біля самого виходу Суботін повернув назад, а в центрі бульвару, коло фонтана, сів на лаву. Ні-ні, за ним ніхто не стежив. Очевидно, вони впевнились, що його мюнхенське життя бездоганне. Але що з Наташею Посельською? Суботін підставив обличчя під колючу паморозь, що сипалася з сірого неба, і задумався…

Найімовірніше, Наташу просто викинули з гри. Справді, навіщо вона їм? Коли розробляли план, такий варіант щодо Посельської брався до уваги. Ще тоді було домовлено, що Наташа лишиться в Західній Німеччині і, не криючись, легально влаштується тут жити на загальних правах для німців, які втекли із Сходу. Якщо Хауссон справді тільки викинув Посельську з гри, особливо турбуватися про її долю нічого. Адже Ричагов у Берліні, він не дрімає. Але яку роботу придумав Хауссон для нього? Куди його завтра повезуть?

Тут, у Мюнхені, був один таємний телефонний номер. Та скористатися ним Суботін міг тільки в крайньому разі. Чи є зараз в цьому потреба? Ні, ні і ще раз ні. Подзвонивши, Суботін може сказати тільки одне: його відвозять невідомо куди і невідомо навіщо. В такому повідомленні майже нічого, крім тривоги за свою долю, не буде… Отже, це ще не той випадок, щоб скористатись таємним телефоном. Суботіну лишалося тільки непохитно вірити, що товариші теж діють і завжди про нього пам’ятають. Це стосується, зокрема, і людини, якій він мав подзвонити і про яку знав лише те, що її пароль «Брати Райт»…

Так, капітан не помилявся. Ця людина вже знала, що Суботін перебуває у Мюнхені, знала, де він живе, знала навіть, як він проводить свій час. Весь тиждень її агенти намагалися встановити з Суботіним зв’язок, але цього не пощастило зробити, бо за кожним його кроком стежили.

…Суботін уже збирався йти додому, але в цю мить побачив жінку, яка не поспішаючи йшла бульваром. Вирішив почекати, поки вона пройде. Може, це і є сищик, якому набридло чекати, і він вирішив глянути, чим займається його об’єкт?..

Жінка наближалась, не зводячи з Суботіна погляду. Він теж глянув на неї, здивовано піднявши брови. Жінка пройшла мимо, і Суботін почув, як вона, не зупиняючись, чітко вимовила:

– Брати Райт. Негайно купіть газету в кіоску біля готелю «Глорія».

Суботін дивився вслід жінці, яка віддалялась, і серце його радісно калатало.

Газетний кіоск стояв трохи осторонь входу в готель. Суботін підійшов до нього, вибравши хвилину, коли не було покупців. У кіоску сиділа Наташа Посельська. Пізнати її було важко: волосся іншого кольору, інша зачіска, обличчя яскраво нафарбоване. І все-таки це була вона. Наташа, кокетливо посміхаючись, подала йому газету, одержала гроші і тихо промовила:

– Шифр номер три. Тут кожного дня буду я або Амалія Штерн. Ми двоюрідні сестри. Живу в неї. Гамбургерштрасе, п’ять, квартира чотири.

– Сьогодні зустрічався з Хауссоном. Завтра вранці мене повезуть. Куди і навіщо – не знаю, – сказав Суботін, перегортаючи журнали на прилавку.

– Бажаю успіхів. До побачення, – Наташа посміхнулась.

Суботін прийшов додому, розгорнув газету на третій сторінці і в третій колонці, в третьому абзаці, застосовуючи шифр, прочитав:

«З Кованьковим усе гаразд. Вітаю. Хауссона призначено начальником диверсійної школи, яка розташована за п’ятдесят кілометрів од Мюнхена. Очевидно, і вас невипадково привезли в Мюнхен. Можливо, між цими фактами є взаємозв’язок. Оперативний зв’язок тримайте через Посельську і через людей, про яких вона вас повідомить. У крайньому разі – ви знаєте номер телефону».

Суботін посміхнувся; молодець Ричагов.

41

Кінчається ще одна довга осіння ніч. Ричагов встав з-за стола і розсунув штори. За вікном – сіра імла. Ледве видно будинки напроти, з відчиненої кватирки потягло холодом. Ричагов мерзлякувато зіщулився і знову сів до стола.

Починаючи з того дня, коли Суботін пішов на Захід, Ричагов ночував у кабінеті, та й спав він не більше трьох – чотирьох годин. Іноді і міг би поспати довше, але не спалося. Як тільки починало розвиднюватись, Ричагов зіскакував з розкладушки і хапався за телефон.

– Вузол зв’язку?.. Ричагов. Доброго ранку. Що-небудь є?.. Так… Так… Спішно до мене.

І починався новий день, сповнений величезного нервового напруження.

…Наївно думати, що така операція – справа одного Суботіна. Плани таких операцій, як правило, виконуються багатьма людьми. В центрі операції – головний виконавець, але йому допомагають незримі помічники, без яких він не зміг би діяти.

Зараз Ричагов з нетерпінням чекав донесень з вузла зв’язку. Він схилився над столом, на якому була розстелена карта, дуже схожа на метеорологічну. В центрі її – Мюнхен. А від Мюнхена, заглиблюючись на схід, відходили концентричні півкола, перетнуті ламаними радіальними лініями. Дорого дали б за цю карту Хауссон і його начальники, бо вона розкриває весь план операції.

Але ж Ричагов не знав раніше, що Суботін опиниться в Мюнхені… Відразу після переходу Суботіна в Західний Берлін для Ричагова настала гаряча пора. З хвилюванням і тривогою стежив він за ходом операції по звільненню лейтенанта Кованькова і одночасно розробляв план дальших дій. Ричагов був готовий до будь-яких несподіванок. Адже з Суботіним усе могло трапитися. Він міг опинитися не в Мюнхені, а скажімо, в Гамбурзі. А тому в плані був і Гамбург. Але треба віддати належне Ричагову: докладно вивчивши обстановку, він у переліку можливих варіантів під номером першим поставив Мюнхен.

Безліч різних подробиць заздалегідь підказали Ричагову правильне рішення.

І коли хід подій це рішення підтвердив, залишалось тільки правильно розставити людей і організувати вузли зв’язку. Підібрати учасників операції допомогли німецькі товариші, які знали в Мюнхені багато надійних людей. Ричагов розумів, що вирішальне значення має зв’язок з головним виконавцем. Тому кожен встановлений ним вузол, крім того, що сам був надійним, ще хитро перестраховував чи дублював інший. Полковник Сьомін особливо причепливо розглядав план саме з цього боку.

«Суботін, – казав полковник, – досить надійна людина. Але якась незначна помилка в організації зв’язку може звести нанівець всі його зусилля».

Повертаючись у свій кабінет від полковника, Ричагов не один раз обмірковував усе заново.

На скандальну прес-конференцію Ричагов прийшов разом з Дірявою Копилкою. Стіссен не хотів іти. Але Ричагову він був дуже потрібен: з’явитися на прес-конференції одному було до деякої міри рисковано.

Проте скандал, який несподівано зчинився, винагородив Стіссена за його поступку Ричагову. Він буквально бігав по залу з своїм фотоапаратом.

– Спасибі тобі, бельгійська подружко! – дякував він згодом Ричагову. – Зроблено три чудових плівки. І, крім того, кілька знімків, за які мені добре заплатить сам Мокриця. Хо-хо! Я сфотографував Хауссона в момент вибуху бомби. Вигляд у нього був, наче в монашки, з якої на вулиці зідрали спідницю. Хо-хо!

Ричагов зумів зацікавити Стіссена і дальшою долею російських офіцерів і з його допомогою одержав дані, які підтверджували, що капітана Скворцова везуть у напрямку Мюнхена….

Так, перша частина плану була реалізована блискуче. Журналісти, які знудьгувалися за сенсаціями, рознесли на весь світ скандальну пригоду на прес-конференції. Відіграв тут свою роль і одвічний вовчий характер дружби західних країн; англійці, наприклад, описували цей скандал з особливою зловтіхою.

Радянське командування негайно заявило енергійний протест і зажадало звільнення лейтенанта Кованькова, якого було викрадено. І вже наступного дня його звільнили. Що ж до Скворцова, то в протесті зазначалося, що цей капітан утік на Захід, боячись покарання за вчинені ним злочини. Радянське командування вимагало видати капітана Скворцова, як такого, що підлягає суду. Американське командування на це не пішло. Воно повірило в Скворцова. А Ричагову тільки цього й треба було…

У ті дні Ричагова найбільше непокоїла доля Посельської: він побоювався, що її просто «усунуть», як небажаного свідка. І тоді Ричагов сам востаннє зіграв роль журналіста, зустрівся з Наташею і направив її в Мюнхен до надійної людини…

У кабінет Ричагова ввійшов високий сутулий чоловік. Він втомлено посміхнувся.

– Не спиться?

– Від кого донесення? – швидко спитав Ричагов. – Від Посельської.

Ричагов мало не вирвав у нього з рук папірець.

Наташа повідомляла про свою першу зустріч з Суботіним, про те, що завтра його повезуть, але куди і навіщо – невідомо.

– Як це невідомо? – розсміявся Ричагов. – Хауссон потягнув його за собою в школу. Порядок! Повний порядок!