Текст книги "Операція-відповідь"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

10

Наташі Посельській передали одержані від вуличного комітету відомості про квартиру, в якій проживала Рената Целлер. Так, проживала. Але вже третій день, як її немає дома. Поїхала у Франкфурт-на-Одері, де в неї тяжко захворіла сестра.

Наташа попросила перевірити, чи справді Рената Целлер перебуває у Франкфурті, і незабаром дістала відповідь: «Так, перебуває, живе на квартирі сестри і майже весь час проводить біля неї в лікарні». Посельська розгубилася: вона була більш ніж певна, що Ренати там немає. Але з другого боку, ніщо не викривало дівчину як учасницю викрадення Кованькова, і їй начебто не було чого ховатися. Підозріле тільки те, що вона поїхала у Франкфурт уранці після пригоди… А може, саме в цьому й полягає хитрість? Якщо Рената Целлер певна, що доказів проти неї нема, навіщо їй ховатися чи тікати на Захід? Досить про всякий випадок виїхати з Берліна…

Німецькі товариші, які допомагали оперативній групі Ричагова, дізналися, що в Берліні Рената Целлер жила в сім’ї своєї далекої родички Августини Мільх, яка працювала науковим співробітником у Музеї народного мистецтва.

Августа Мільх – член Комуністичної партії, вдова. її чоловік, за національністю єврей, загинув у концтаборі Бухеньвальд.

Августа Мільх жила разом з своєю старшою сестрою, яка господарювала вдома. Наташі стало відомо також, що Августа Мільх чомусь була незадоволена поведінкою Ренати Целлер. Від воротаря Посельська довідалася, що квартирантка Августи Мільх майже завжди поверталася додому опівночі. Ці дані повністю суперечили відомостям, зібраним про Ренату Целлер, і тому, що говорив про неї своєму другові Кованьков. Якою ж вона була насправді? Серйозною, симпатичною дівчиною, як сказав Кованьков, чи такою, що навіть у родичів викликала незадоволення своєю поведінкою?

…У цю денну годину в музеї не було жодного відвідувача. Касирка кудись вийшла, і Посельській довелось її чекати.

На неї зглянулася контролерка, яка запросила дівчину спочатку оглянути музей, а потім купити квиток. Наташа спитала в контролерки про Августу Мільх. Так, Августа Мільх працює в музеї, в реставраційній студії. Це на другому поверсі.

Посельська старанно оглянула всі зали, а потім піднялася на другий поверх і ввійшла в реставраційну студію.

У великій світлій кімнаті працювало близько п’яти чоловік.

– Можна мені побачити товаришку Мільх?

– Я – Мільх.

Назустріч Посельській з глибини кімнати вийшла жінка в білому халаті. їй було років п’ятдесят. З-під білої докторської шапочки вибивалося сиве волосся.

– Слухаю вас.

– Я зараз оглянула музей. Я трохи захоплююсь глиною, і в мене виникло кілька питань.

– Будь ласка, проходьте.

Августа Мільх провела Наташу до свого стола.

– А чому ви звертаєтеся саме до мене?

– В цьому винна Рената Целлер. Дізнавшись, що я колекціоную глину, вона, по-перше, підмовила мене відвідати ваш музей, а по-друге, сказала, що ви поет глини.

Августа Мільх вислухала це з похмурим, непроникним обличчям.

– Сама Рената, – зітхнувши, сказала вона, – не знайшла часу зайти сюди. Добре, що хоч вас підмовила. Які ж у вас до мене питання?

Посельська помітила, що після згадки про Ренату Целлер Мільх стала менш привітною.

– Чи встановлено точно, коли людина вперше почала користуватися глиняним посудом?

– Точно ні, – сухо відповіла Августа Мільх. – Похід археологів у глибину віків ще триває. Поки що в пластах історії, розроблених археологами, глина супроводжує людину всюди.

– Посуд?

– Не тільки. Зброя, скульптура, іграшки.

– Чи є класифікація мистецтва стародавніх майстрів глини?

– Дуже груба, а іноді й спірна. Між іншим, найцінніша колекція стародавньої глини була в Західній Німеччині, але, на жаль, її нещодавно вивезли… – Августа Мільх посміхнулась. – Мабуть, любителі глини є і в західних країнах, а повітряний міст, як і всякий міст, має діяти в обох напрямках. – Раптом Августа Мільх запитала: – Ви подруга Ренати?

Посельська посміхнулась.

– Ми колись разом училися в школі. А потім бачились усього два рази.

– Ви спортсменка?

– Чому спортсменка? – здивувалася Наташа.

– Я подумала, що ви, як і Рената…

– А хіба Рената спортсменка? Вона мені про це не казала.

Августа Мільх посміхнулась.

– Мені вона говорила, що хоче стати чемпіонкою з плавання. Але, думаю, спорт був для неї лише приводом для того, щоб зникати вечорами.

– Он як! – засміялася Наташа. – Цікаво, де ж вона тренується? Обов’язково сходжу подивлюся.

– Нібито в басейні профспілки будівельників. Але зараз її в Берліні немає.

– А де вона?

– В сестри, у Франкфурті.

– Надовго?

– Не знаю. Її сестра тяжко захворіла, і Ренату викликали телеграмою.

– Сподіватимемося, що все скінчиться благополучно. – Посельська підвелася з стільця. – Вибачте, товаришко Мільх, що я відірвала вас од роботи.

– Нічого. Заходьте до нас через тиждень, ми виставимо чудові дрібнички сімнадцятого століття.

– Дякую, обов’язково зайду. До побачення. Передайте привіт Ренаті.

Августа Мільх, нічого не відповівши, взялася за роботу.

11

На нараді в полковника Сьоміна обговорювали перші дані, які одержала оперативна група Ричагова.

Посельська, Суботін і сам Ричагов розповіли про те, що вони зробили, і тепер чекали запитань і порад полковника. А він от уже кілька хвилин сидів нерухомо, заплющивши очі.

– Рано оцінювати те, що ви зробили, і рано говорити про щось напевно… – нарешті почав полковник. – Поки що ви тільки наближаєтесь до мети. Цілком очевидно, не всі шляхи виявляться правильними. Мені здається, товаришка Посельська зараз ближче, ніж інші, до суті факту, який нас цікавить. Але це ще нічого не означає – завтра, післязавтра ближче можуть опинитися інші… – Полковник глянув на Посельську. – Виявіть максимум обережності. Піти в басейн треба, згоден. Дуже можливо, що ваша версія правильна, і спорт справді був другим життям Ренати Целлер. Там і могла визріти її співучасть у злочині. Може, десь поблизу виявляться й інші учасники викрадення Кованькова. Цей басейн – непогане укриття для бандитів у Східній зоні. Але що буде, коли якась ваша помилка наведе їх на думку, що за ними стежать? Вони, не гаючи часу, зникнуть, дадуть сигнал тривоги на Захід, і тоді ускладниться робота всієї групи. Ви розумієте це, товаришко Посельська?

– Так, розумію, – тихо відповіла Наташа.

– В музеї ви, здається, помилки не припустили, але риск все ж був.

– Який же риск? – здивувалася Наташа.

– А що коли Августа Мільх теж співучасниця?

– Але ж усе, що ми про неї знаємо, свідчить проти цього, – гаряче заперечила Посельська.

– І все-таки: а що як?

– «А що як» – не логіка! – запально вигукнула дівчина.

Полковник засміявся.

– От бачите, ви навіть тут гарячкуєте. Спокійніше, товаришко Посельська, обережніше, хитріше, мудріше…

– Пораду приймаю, – тихо промовила Наташа.

– Тільки це й вимагається від вас, – полковник зазирнув у свої записи і подивився на Ричагова. – Тепер про ваші справи, товаришу Ричагов. Отже, ці французькі журналісти знають майора Хауссона?

– Безумовно. І все, що вони говорили про нього, збігається з нашими даними. Між іншим, вони сказали, що журналісти наділили Хауссона іронічним прізвиськом «Батько російських перебіжчиків».

– Непогано придумали, – посміхнувся Сьомін.

– Він завжди буває на прес-конференціях перебіжчиків. Але вдає, що тільки присутній…

– Так… А де міститься контора Хауссона, вони знають?

– Казали про якусь зону «Ігрек». Там розміщена все, що американці хочуть заховати.

– Так. Це ми знаємо й без французів. Є дані, що Хауссон має ще одну контору десь у центрі Західного Берліна. Треба якнайбільше дізнатися про самого майора. Де він живе? Куди їздить? З ким приятелює?

– Спробуємо… – тихо кивнув Ричагов.

– Ви думаєте лишитися бельгійським журналістом?

– Так, ще днів зо три.

– Точно встановлено, що справжнього журналіста з цієї бельгійської газети немає?

– Абсолютно точно, його відкликано півроку тому. І справді, ця газета переживає скрутне матеріальне становище. їй вже не до кореспондентів у Берліні. І потім, нічого поганого для газети я не роблю. Більше того, я ще ні разу не назвав її. І постараюсь не називати в майбутньому.

– Добре, – промовив полковник Сьомін. – Непогано було б познайомитися з якимось американським кореспондентом, причому якнайпідлішим.

– Я вже думав про це, – сказав Ричагов. – Французи назвали мені фотокореспондента Отто Стіссена, обіцяли познайомити з ним. Газетна братія прозиває його Дірявою Копилкою. Це за те, що він, не гребуючи засобами, намагається зробити бізнес, але все пропиває.

Полковник засміявся:

– От злі язики!.. Тож познайомтеся з цією Дірявою Копилкою. – Полковник глянув на Суботіна: – Ну, комерсанте, тепер про ваші справи. Поки що ви призвели нас до витрат і маєте намір призвести до ще більших.

– Цього треба було чекати, – похмуро сказав Суботін.

– Вся справа в тому, хто він, ваш американець, за чином і званням? Чи вартий він таких витрат?

– Я вже сказав: судячи з усього, він належить до середньої групи. Можливо, майор…

– А де він служить? Адміністрація? Пропаганди? Просто військова частина? В останньому випадку він зможе закидати нас годинниками, але виявиться непотрібним у головному. – Полковник помовчав і запитав: – Так, кажете, ваша пропозиція провести комбінацію радянськими грошима його не здивувала?

– Ніскільки. Спочатку я йому запропонував західні марки. Він відмовився, його влаштовують тільки східні. І коли про все було домовлено, я спитав: може, він хоче одержати за годинники радянські гроші? Він відповів, що йому вони не потрібні, але він знає одного полковника, який дуже цікавиться радянськими грішми. Обіцяв познайомити з ним післязавтра.

– Ви зустрінетесь там же?

– Так.

– Одразу ж забирайте його з ринку. Це місце небезпечне. Шахраї – народ спостережливий. Зустрічайтеся з ним в якомусь кафе, де бувають солідні спекулянти. І кожну мить пам’ятайте: полковник, охочий до радянської валюти, нас дуже цікавить. Тут ви можете зустрітися з нашим безпосереднім противником. Розумієте, про що я говорю?

– Розумію. Але як же все-таки мені бути, коли гой мій знайомий роздобуде велику партію товарів?

– Подивимось… подумаємо… Все залежатиме від того, наскільки ця ваша спекуляція наближатиме нас до головного. Пам’ятайте про нашу мету і про те, що час не жде. Пора вже змикати фронт. Якщо Ричагову пощастить зблизитися з Дірявою Копилкою, там, можливо, знадобиться й Суботін. Ричагов познайомить Копилку з комерсантом, який вміє робити великі й вигідні операції.

– Оце добре! – вигукнув Ричагов. – А я сиджу і думаю: в який бізнес мені встряти з цим п’яницею.

12

У приміщенні плавального басейну було тепло й задушно. Хлорованою водою пахло навіть у вестибюлі.

Посельська уважно вивчала оголошення і розклад, якими були обліплені стіни вестибюля. Навколо не змовкав веселий гомін молоді. З бару долинала танцювальна музика. І от, нарешті, Наташа знайшла те, що шукала: розклад тренувальних занять, у якому серед інших згадувалося й прізвище Ренати Целлер. Вона була в групі, якою керувала Альма Гуц. І саме сьогодні ввечері Рената Целлер мала тренуватися.

Біля Посельської зупинилися дві дівчини, що теж цікавилися розкладом тренувань.

– А! – вигукнула одна з них. – Ми з тобою знову попали до Альми. Жахливо!

Друга знизала плечима і сказала:

– Біс її бери! Головне – плавати.

– Вибачте, можна мені у вас дещо запитати? – Наташа майже благально дивилася на дівчат.

– Будь ласка.

– Порадьте мені, до якого тренера записатися?

– О! Тут же ідіотська система – постійного тренера мати не можна. Всі вони працюють у кількох басейнах і весь час підмінюють одне одного.

– Ви мені вибачте, – Посельська скромно опустила очі, – але я чула, ніби ви незадоволені цією… як її, – вона заглянула в розклад, – Альмою Гуц.

– Скажемо тобі відверто, – одна з дівчат довірливо взяла Посельську під руку. – Цій Альмі найбільше личило б працювати тренером з танців у Західному Берліні. Екземплярчик!

– Біля неї завжди ціла юрма таких самих, як вона, – додала друга дівчина. – Між іншим, ти матимеш у неї колосальний успіх.

– Це чому ж? – здивувалася Наташа.

– Бог не позбавив тебе вроди.

Дівчата розсміялись і побігли.

Посельська підійшла до столика, над яким висіло оголошення: «Тут провадиться запис у тренувальні групи».

За столиком, заглибившись у книгу, сиділа вогняно-руда дама з яскраво підфарбованими, неймовірної довжини – майже до ушей, бровами. Окинувши Наташу побіжним поглядом, вона відсунула книгу і вийняла з шухляди товстий журнал.

– Хочете записатися?

– Так. Можна?

– Ви член профспілки будівельників?

– Я студентка інженерно-будівельного інституту…

Посельська справді вже кілька днів як була за всіма правилами зарахована в інститут.

– Можете записатися.

– Я б хотіла тренуватися в групі Альми Гуц.

Рудоволоса дама окинула Посельську пронизливим поглядом.

– Усе зрозуміло.

– Що вам зрозуміло? – роздратовано спитала Наташа.

– Ви ще й ніг не вмочили в басейні, а вже все знаєте… Ви записані. Йдіть у роздягальню, а потім у басейн номер два. Ось цей талончик віддасте Альмі. Щасливого плавання! – рудоволоса дама зайшлась беззвучним сміхом.

Посельська здивовано знизала плечима і пішла в роздягальню.

Якби Наташа Посельська справді надумала зайнятися водним спортом, вона нізащо не наважилася б надіти такий купальний костюм. Не одну годину витратила вона, обходячи комісійні магазини, перш ніж натрапила на цей витвір спотвореного смаку. Іншим разом Наташа відчула б незручність і сором, попавши в гурт напівроздягнених юнаків і дівчат. Але зараз доводилося б>ти сміливою і навіть розв’язною.

Вона проштовхнулася крізь натовп спортсменів, привертаючи своїм яскравим костюмом загальну увагу.

– Кого шукаєш, пташко? – гукнув їй високий на зріст, вродливий юнак.

– Не тебе! – Відповіла Посельська.

Навколо схвально засміялися.

Біля стартової тумбочки Альма Гуц пояснювала щось дівчатам, які оточили її. Посельська одразу догадалася, що це саме вона. Тридцятирічна Альма Гуц, надміру розповніла як для спортсменки жінка, була б навіть гарною, коли б не тонкі губи, що надавали її обличчю зміїного виразу.

За вказівкою тренера, дівчата стрибнули в басейн. Альма, сівши на стартову тумбочку, спостерігала, як вони плавають.

– Скажіть, будь ласка, ви Альма Гуц? – Посельська стояла за її спиною.

– Так, саме так і є, – не оглянувшись, відповіла жінка.

– Я зарахована у вашу групу.

Альма Гуц обернулася до Посельської і неквапливо оглянула її. В міру того, як вона зводила очі, в них все виразніше відбивалася зацікавленість.

– О, звідки ти, чудове дитя? – низьким голосом проворкувала Альма і подала Наташі руку.

– Мене звуть Анна. Анна Лорх, студентка інженерно-будівельного інституту, – майже з кніксеном відрекомендувалася Посельська.

– Сідай! – Альма Гуц вказала на стартову тумбочку. – Який у тебе чудовий костюмчик!.. Скільки?

– Що – скільки? – здивувалася Наташа.

– Скільки коштує ця розкіш?

– А! Я не знаю, його купував мій тато, здається, в американському секторі.

– О! Я бачу, тобі пощастило й на тата! – Альма помацала рукою костюм. – Безсумнівно: Мейд ін Ю-Ес-Ей. Чарівно!.. Ну, а що ми вміємо робити у воді?

– Нічого.

– Не вміємо навіть плавати?

– Просто плавати вмію. І довго.

Наташа могла б додати, як вона ще десятикласницею навзаводи перепливала у себе в Горькому Волгу. Але про це вона, звичайно, змовчала.

– Покажи руками, яким стилем ти любиш плавати?

Посельська показала.

– О! Це так званий російський стиль. Почнемо з того, що його треба назавжди забути.

– Чому він російський? – образилася Посельська. – Мене вчив так плавати мій тато. А він морський офіцер рейху.

– Он як? – Альма Гуц буквально вп’ялася своїми гострими очицями в обличчя Наташі. – Добре, що ти образилася. Але, на жаль, це факт. Так плавають усі російські солдати, я сама бачила. Але чорт з ними, з росіянами, правда?

Посельська кивнула головою.

– Якщо ти можеш плавати довго, я тренуватиму тебе на великі дистанції. Хочеш?

– Згодна.

– Отже, до діла! Займай першу доріжку і пливи. Плавай, поки не стомишся, а я засічу час і подивлюсь, як ти виглядаєш у воді. – Альма поплескала Наташу долонею по спині: – Вперед Анна Лорх!

Посельська стрибнула у воду і, щоб не показувати свій російський стиль, попливла на боку, викидаючи над водою тільки одну руку. Вона не лічила, скільки разів перепливла басейн, але побачила, що багато хто стежить за нею. Це підохочувало. Та ось Альма Гуц подала їй знак, щоб вона вилазила з басейну.

– Чудово, Ані! – промовила вона, обмацуючи поглядом немов виточену фігуру Наташі. – Клянусь аллахом, через рік, а може й раніше, ти побачиш свій портрет у газетах або я зречусь спеціальності тренера. Йди одягайся і зайди в бар. Нам треба поговорити.

В барі вони сиділи за маленьким столиком біля оркестру. Альму тут знали всі.

– Якщо можна, тихше! – гукнула вона музикантам.

Трубач, який керував оркестром, підійшов до краю естради і подав їй руку!

– Ваше прохання для нас – наказ!

Альма Гуц замовила кофе і тістечка.

– Я не заперечувала б, – сказала вона Наташі, – розвести кофе коньяком, але вдень тут міцного не подають: оберігають здоров’я робітничого класу! – Вона засміялася. – А ти в яких стосунках з міцними напоями?

– Я ж хочу стати спортсменкою… – Посельська навмисне уникала прямих відповідей.

– А якщо тренер скаже, що в невеликій дозі можна?

– Якщо можна, значить, можна, – посміхнулася Наташа.

– Знай. Я ненавиджу спортсменів-аскетів. Моя теорія: спортсмен повинен жити нормальним, повнокровним життям. Яка користь, коли один аскет, забувши, що таке життя, здобуде світовий рекорд!

– Це, мабуть, правильно, – трохи збентежено сказала Наташа.

– Ну, я бачу, ми знайдемо спільну мову. Тепер ось що. Я працюю одночасно в трьох басейнах, – Альма підморгнула і зробила пальцями жест, який мав означати, що їй потрібні гроші. – Треную цілі череди безнадійних телиць. На жаль, така доля всіх хороших тренерів. Але. якщо зненацька в наші руки попадає екземплярчик з перспективою, як ось ти, ми робимо ставку на нього. Для мене теж важливо, щоб в один чудовий день в газеті поряд з прізвищем рекордсмена стояло: «Тренер Альма Гуц». Слава – дрібниця, йдеться про марку фірми. Це позначається на оплаті праці. Я кажу тобі про все відверто. Знаю – ти мене зрозумієш правильно.

– Я розумію, – тихо промовила Наташа.

– Так от: я роблю ставку на тебе, а це означає, що тобі доведеться стати моєю тінню і тренуватися одразу в трьох басейнах. Офіціальний розклад висітиме тут, а приходитимеш ти туди, куди я скажу. Згодна?

– Звичайно! – радісно вигукнула Наташа.

– В інших басейнах доведеться давати трохи грошей, щоб не помічали появи чужої. Для тебе це посильно?

– А багато треба? – спитала Наташа.

Альма назвала суму, не велику, але й не малу.

– Ну, стільки, звичайно, можу… – невпевнено сказала Наташа.

– Даватимеш мені, а я підсуну кому треба. А сьогодні ввечері нам з тобою доведеться потанцювати з двома тренерами з інших басейнів. Гадаю, це нам нічого не коштуватиме, вони все ж джентльмени. Але такий звичай. Це в нас називається «вечір перед стартом», Ти зможеш?

– З радістю.

– Тоді о десятій вечора приїжджай в ресторан «Палас». Знаєш?

– Звичайно, знаю.

13

Зустрівшись з Володимиром Суботіним удруге, американець поводився зовсім інакше. Навіть про операцію з годинниками говорив так, ніби зустрічі два дні тому й не було.

Ось уже цілісіньку годину Суботін розмовляв з ним у кафе біля Олімпійського стадіону. Американець туманію натякав на якісь труднощі, що виникли перед ним, а про операцію з радянською валютою і не згадував. Володимир насторожився: йому здалося, що його співбесідник просто зволікає час. Для чого він це робить?..

– Ну, от що, – рішуче промовив Суботін, – вас армія забезпечує платнею, а для мене гроші – час. Я хочу знати: операція відбулася чи ні?

– Мені потрібна гарантія, – якось невпевнено, ніби повторюючи чужі слова, сказав американець.

– Яка, в дідька, вам ще гарантія? – вміло удав розсердженого Суботін. – Я рискую головою, а не ви! Я повинен вимагати гарантії, а не ви!

– Згодьтеся, пане Гердман (так назвався цього разу Суботін), що сотня або дві годиннників – це вже дуже великі гроші. Ви не ображайтесь. Ми з вами ділові люди, і я не можу вручити вам таку велику цінність без гарантії з вашого боку.

– Боже мій! – обурився Суботін. – Адже я беру годинники рівно на три дні, протягом яких вони будуть реалізовані. Всього три дні! Коли б комерсанти не довіряли один одному в своїх справах, то половини операцій не відбулося б!

Суботін удав, що збирається йти. І в цей час помітив: співбесідник очима подає знак комусь за його спиною. Що означає цей знак?

Підійшов кельнер. Американець поліз у кишеню по гроші, але Суботін придержав його руку.

– Плачу я. Адже я винен у тому, що ви згаяли час. Ми ж ділові люди, – насмішкувато сказав він і дав гроші кельнерові. – Між іншим, я не вимагав гарантії, коли брав у вас ті півдюжини годинників, а даремно! Можете пересвідчитися… – Суботін вийняв з кишені і віддав американцеві годинника, якого він сьогодні вранці навмисне стукнув, щоб той зупинився.

Американець оглянув годинник, завів його, приклав до вуха.

– Неймовірно! – сказав він. – Товар було одержано з надійних рук.

– Нічого, буває… – засміявся Суботін і підвівся. – Віддайте цей годинник в надійні руки. А наступного разу вимагайте гарантії.

– Але ви зазнали збитку?

– Аніскільки. Просто решту п’ять я продав дорожче. Комерція є комерція… До побачення… Дуже жалкую.

– Одну хвилину! – поспішно сказав американець і, тепер уже не криючись, подав комусь знак підійти.

До столика підійшов і, не привітавшись, сів на стілець чоловік років сорока п’яти, в дорогому просторому костюмі.

– Знайомтеся, пане Гердман. Цей чоловік цікавиться російською валютою.

– Пане полковник! – Суботін догідливо дивився на чоловіка, що підсів до столу, а той кидав гнівні погляди на американця. Суботін зрозумів: він не помилився – це і є той полковник, який цікавиться радянськими грошима.

– Моє прізвище Купер, – роздратовано сказав чоловік. – Купер, і все. Зрозуміло?

– Зрозуміло, містер Купер, – посміхнувся Суботін.

– І не містер, а пан.

– Зрозуміло, пане Купер.

– Звідки ви дістаєте радянську валюту?

– Я веду комерційні справи з радянськими офіцерами.

Купер посміхнувся.

– Дивно… Заробітну плату вони одержують марками, звідки в них валюта?

– Ну, це вже не моя турбота. Я сам веду справи в марках. Це зараз найвигідніше. Але вони майже щоразу пропонують мені радянську валюту. І вашого колегу я спитав про це тільки на всяк випадок: а що коли тут потрібна і радянська валюта.

Помовчавши, Купер спитав:

– Як ви встановили діловий контакт з російськими офіцерами?

– Дуже просто. В них є клуб, а в клубі працює моя людина.

– Ким вона там?

Суботін засміявся.

– О, це вже таємниця фірми!

За столом запанувала тиша. Купер упритул розглядав Суботіна, а той теж пильно дивився в очі полковникові. Першим одвів очі Купер…

Американці перезирнулися. Обличчя Купера почало червоніти.

– Від усього цього тхне авантюрою! – злобно сказав він. – Шукайте собі інших дурнів!

Він підвівся і не озираючись пішов з кафе. Другий американець почвалав за ним.

Суботін спантеличено дивився їм услід. Щука зірвалась… Але Суботін не знав, що ця безуспішна зустріч з Купером колись стане йому в пригоді. Ще й як стане!