Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

ТІ, ЩО СПОЧИВАТИМУТЬ ВІЧНО

– За нами наглядає Митька–Мікроб, – шепнув Олександер, – я помітив його, як переходили через перехресток, тюпає, пес, і щось жує.

– Звернім з дороги!

– Навіщо? І так відчепимось.

Зиркнувши сюди–туди, Олександер смикнув старого за рукав.

– В цей магазин!

Зайшли; Астряб стежить крізь верхню скляну половину дверей. В руці термос і клунок.

– Тепер виходимо!..

Рушають слідом за могутньою перекупкою, що волочить два кошики: один з городиною й торішніми яблуками, другий з асортиментом бакалійного магазину, звідки стирчить коров’яча нога.

– Вельмишановна громадянко, – торкається Астряб до її монументального плеча, – з вашого кошика попадали яблука; Митька забрав їх і їсть.

– Щоб його чорти забрали! Я з нього кишки вимотаю.

Астряб і Антон Никандрович прискорили крок. Здаля спостерігають, що буде. Митька напоровся на перекупку, мов корабель на скелю. Початок катастрофи був такий: густо–червона перекупка вхопила Митьку однією граблиною за піджачок на животі, а другою потягла по фізіономії зверху вниз. Астряб пояснив:

– Півгодини репету і сто ударів. Немає сили, що встоїть перед бабою Штилихою, кадрова дивізія здригнеться на «вихідних позиціях».

Без перешкод мандрівники прибули до підгороддя, до схованки степової Джульєтти на кладовищі.

Царство мертвих лишилося без огорожі; стежки не–прополоті, непрочищені; камінні й залізні пам’ятники в старій ділянці похилилися; могили позападали, поросли бур’янами. Хрести навколо – ніби люди, яких настигнула смертоносна пошесть на майдані: обперлись одні об одних або попадали в траву, покорчились, посхилялись над камінними плитами. А на плитах тліє вимитий дощами торішній лист. На одному викарбуваному і позолоченому написі: «Мир праху твоєму», – на полірованому чорному граніті лежить нежива ластівка: впала й так лежить, бо немає в покійника родичів, щоб прийняли її. Між гробами пробігають бездомні пси з опущеними головами й хвостами. Дикі, густі, як зелені тучі, що спустилися з височини, стоять над хрестами сплетіння дерев. До них піднялись бур’яни: чіпляються, продираються вгору, щоб випити свою краплю світла. Руйнується притулок мертвих – обертається в завалля; тільки самотні квіти де–не–де героїчно відбиваються від дикого божевілля і своїми кольористими очками свідчать про незнищенні в людському серці іскри побожної пошани до мертвих. Це – найслабші й найвідрадніші охоронці спогаду про душі, що колись, як і ми, жили, раділи, страждали.

Антонові Никандровичу глибоко печаль зайшла:

«…Ось тут покійники відокремились, думають вічну думу – їм тільки спокій потрібен. Чого я прийшов сюди, тишу порушив?»

Роздивляється старий на пообламувані розп’яття: дерев’яні, камінні, чавунні; на бронзові і мармурові статуї з крилами – вони теж, як і квіти, вартують біля мертвих. На вершині сірого надгробного каменя замисливсь янгол; руки простер. Вічна скорбота виткала в нього тінь на обличчі. Настрій відречення від всього, що заполонило землю. Боже–Боже, коли ми зрозуміємо тайну того, що по той бік кордону? Он високо–високо, на стрункому пам’ятнику стоїть образ душі, висічений з білого мармуру, – він чистий; в гармонійних обрисах виражена просвітленість, свобода від кричущих пристрастей нашого суєтного круга, нехай і нетривкого, а повного веселощів чи скорбот, як золота чаша на тризні. Образ душі, очищений від тяготи всього бренного, сіяє, одягнувшись в нову, даровану від мистецтва мармурову плоть, – він зачаровує зір… піднімається високо–високо з зеленої гущавини. Безжурна душе! Неземна! Ти з голубизни дивишся на нас, а ми в грубій плоті, повній крови і нервових напружень, стоїмо на землі, не знаючи, якою мовою з тобою говорити… Хто з нас живіший? Чи ти, вгорі, в промінні, що проливається в зелені сутінки, чи ми – тут, на чорному ґрунті, застеленому короткочасною травою? Між нами вічний кордон! Ні ти не переступиш його, ні ми; хіба що вмремо. Ми іноді подумаємо про кінець, про Страшний суд. А крім того – трудимось, боремось, ненавидимо, любимо, творимо добро, заздримо, жертвуємо собою, вбиваємо, сумуємо, молимось, спокутуємо провини або забуваємо про них і… не встигаємо оглянутись, як пора лягати в сиру глибину, залишивши нащадків, а часом (собі ж на великий жаль) і без того. Всі без винятку в тлін обернемось, прикрити землею, квітками чи бур’янами; всі: я, Олександер, голова місцевого професійного комітету, секретар парткому, Митька–Мікроб, перекупка, що сьогодні з’їсть коров’ячу ногу і закусить яблуками, трамвайний кондуктор, редактор газети, найвищий тиран в країні, найнижчий сторож біля хлібного кіоска. Все – так просто; всім відомо, що так буде. А завжди повертається думка в свій короткий життьовий полон на планеті. Це велика мука: не знати ніколи, в чому загадка нашого «жити» і «не жити», нашої приреченосте чи нашого призначення. Ніхто не вернеться з–за того кордону. На ньому стоїть Розп’яття – символ страждання і смерти для спасіння людства. Проти Розп’яття такі мізерні погрози сьогоднішнього генерального душогуба в Кремлі – мізерні, нещасні, смішні; навіть смерть проти нього тільки жалюгідна і потворна тінь. З вічною надією, з благословенням люди дивитимуться на Розп’яття, припадатимуть душами до стіп його, знаходитимуть джерело потужносте, щоб розгромлювати зло. Здійсниться, що всім призначено, і повинна виникнути нова держава – її збудують зодчі Божого царства на землі, накресливши закони ясні, точні, мов рухи сонця і звізд, дійсні закони замість облудних – написаних тільки, щоб очі сліпити. З вільних народів створиться вселенська громада, без здирщика і злидаря, без деспота І раба, без насильства, визиску, брехні, голоду, духової темряви, кривди, лицемірства, гризні. Чи скоро ж це буде? І чи, намучивши людство, не зайде зло світове з другого боку. Чого ж тобі, серце моє, так болить?!

Навколо склепу Джульєтти – загорожа: решітка, іржавий чотирикутник. Камінні східці ведуть наниз. Антон Никандрович і Астряб зайшли всередину – там темно; тільки напівживий вечірній промінчик проходить навскоси з віконця. Олександер вийняв сірники і присвітив. На тапчані, прикритому драною одежиною, лежить вуркаган. Другий підводиться на лікоть – з трави, розісланої долі. Скрізь розкидано скоринки, риб’ячі хребти з густими ребрами. В кутку, серед сміття, поблискує гострячками купа побитих пляшок. Пожмакана кепка з вивернутою підкладкою валяється біля стіни. Крива дровиняка приткнута до дверей, від яких виламано засув.

Той, що лежить долі, дивиться каламутними очима на непрошенйх; від перепою він неспроможний діяти руками, але язик його вивергає таку неуявимо огидну московську лайку, що, мабуть, і мертвяки, особливо жіночої статі, зашарілися б навколо, на відстані людського голосу,

– Котись, шкет, зайнято! – заключне кольоритну тираду тип і опустив голову на купу мотлоху.

Олександер і Антон Никандрович вискочили з склепу прудкіше, ніж коли б почули голос мертвяка з розкритої труни.

По короткій нараді біля мармурового янгола вирішили йти до «Золотого собору» на площі і там шукати спокійного сховища.

ТИМЧАСОВИЙ ПОКІЙНИК

Був сутінок, коли Антон Никандрович і Олександер прийшли до собору. Червонаста цегла, зложена в грандіозну будівлю з дугастими лініями і важкенними формами в напівсхідній–напівзахідній гармонії барокового наростання з колонками при завершених півколами вікнах, що вищими і вищими поверхами розташовані на сторонах: цегла вражала згромадженістю в складному вигляді… з многістю виступів, карнизів, западин, ніш, – в цьому дивовижному храмі світилася вона, мовби виготувана з фосфоричної глини. Вершиною своєю будівля піднімалася аж до перших зірок, безпосередньо єднаючись із небесною банею; а при фундаменті, врізаному глибоко в чорнозем і піднятому в височину, над рівнем його, тремтіли дерева в вогкій темноті, що прибувала від недалекого моря. Дерева вкривали широчезну необгороджену площу, на якій, крім собору, стояла дрібненька хатка – мешкання когось із храмового причту в давні роки. Невідомо, чи там хто залишився, бо вічно двері були замкнуті, а вікна затулені віконницями з широкими шпугами. Від хатки і попід собором прослалася смуга колишнього цвинтаря, на якому був добрий лад вісім–десять років тому, себто до колективізації і суцільного голоду. Багато змін зайшло з того часу; цвинтар сплюндровано, мовби від татарської навали, мовби мільйон ніг погупотів у п’яному шаленстві по площі. Попалена, збита, зниділа трава припала до сухого ґрунту; дерева з обламаними гілками стирчать як деркачі, – тільки з одного боку вони врятувалися і дають вечорами скромний притулок закоханим, що, зійшовши з тротуару під їхню тінь, цілуються на прощання; надгробні плити перевернуто й порозколювано, хрести покрадено, як технічний матеріял; скрізь понакидувано пожмаканих газет, ганчір’я, консервних бляшанок, побитого скла, трісок, всякого сірого сміття й останнього бруду, що його лишає життя у великому місті.

Шибки в підвальних вікнах собору вибиті, рами зсунуті з місця, і якщо вдень нахилитися і напружити зір, то можна побачити в підземеллі, в зовнішньому ряді, величезні гробниці з минулого століття. Там знайшли останній спочинок подвижники, що клопоталися про спасіння душ козацької громади.

Олександер висадив раму в одному з вікон і вліз в підвал; Антон Никандрович посунувся слідом за ним. При світлі від сірників мандрівники обкружили один ряд по–гребінь і зайшли в основну частину підземелля. Під серединою церкви стояв розкритий, мабуть, під час осміювання «попівського обману», гарний білокамінний саркофаг, ребрасте віко якого зсунуте з місця. Студент заглянув на дно і сказав Антонові Никандровичу:

– Гробниця порожня.

– А можна якось там подмухати, бо, певно, порохнява сіла?..

Через п’ять хвилин Олександер прибирав всередині імпровізованим віником з галузок і настилав трави, яку нарізав кинджалом – супутником під час колишнього босяцького вештання.

– Якщо вам сумно, я теж ночуватиму тут.

– Хочете сказати: страшно? Що ви!.. Колишній солдат його імператорської величности не повинен боятися неозброєних привидів.

– А про всякий випадок, візьміть цей гострячок!

– Черкеська робота; красна робота. Знаєте, на старість я до зброї збайдужів.

– Однак, Антоне Никандровичу, маєте вдачу: так спокійно спати серед пустки.

– Невесело мені!.. Таке відчуття, що над країною нап’ята червона павутина, центр її в Кремлі, а кінці зав’язані на смугастих прикордонних стовпах. До кожної перетинки в кожній клітині приклеєно когось із нас. Перетинки трішки розтягаються, щоб ми могли піти з квартири до місця праці, до магазину, аптеки, лазні тощо. Якщо затріпочеться хтось надміру, зразу ж по червоній мережці біжить павук, хапає непокірного й випиває соки з нього раніше від призначеного часу. А ось тут я – на волі! Між мною і павуком смерть: вона йому страшніша, ніж мені. Вчора я погано спав.

– Зараз відходжу, – сказав Олександер.

– На сон клонить, і вам пора: Ольга дожидатиме.

Влізши в саркофаг, старий гукнув:

– Будь ласка, насуньте віко і підкладіть камінь, щоб повітря проходило!

Коли Олександер насунув віко і глянув крізь щілинку до старого, той гірко промовив:

– Може, завтра втечемо в Казахстан, до чесних вузькооких, від «старшого брата…» Господи, і чого йому від нас треба?!

Зоставшись самотою, Антон Никандрович витяг з кишені свічку і в куточку засвітив її. Взяв писання Сковороди. Перед тим, як читати, несамохіть згадав про Туркота–Семидзвонника, про його ховання в могилі. Подумав: не повинен був я судити другого – сам тепер такий! Взагалі, як хочеш когось судити за щось, зроби інакше в тих самих умовах. Але після того твій суд буде вже не потрібний, бо вже станеш вище: для найбільшого подвигу на землі – прощення.

Антон Никандрович взявся читати Сковороду; натрапив на образ духовного чоловіка. Так і уявив собі, як писав мудрець: він, той чоловік, – вільний, ширяє невтомно в височінь і в далечінь, через гори, ріки, океани, пустелі; входить крізь замкнуті двері; зір його проникає в безмежне, таємне, минуле, майбутнє; він має очі голуба, крила орла, моторність оленя, відвагу лева, вірність горлиці, вдячність бузька, кроткість ягняти, швидкість сокола, бадьорість журавля; в тілі його твердість адаманту, смарагду, сапфіру, яспису, тарсису, кришталю, анафраксу. Сім Божих птиць витають над ним: дух краси, віри, надії, милосердя, порадности, прозріння, чистосердя. Голос його гучний, як грім, дужий, як буря, меткий, як блискавка.

Такий повинен бути одухотворений чоловік, що бореться проти зла… Антон Никандрович замилувано уявляє його, юного, схожого на Юрія Переможця, хоч сам принишк на дні гробниці, сховався від всюдисущого тирана. Немов покійник, накрився камінною покрівлею в підземеллі, під серединою собору, в якому молилися востаннє нащадки запорізьких лицарів. Сховався там, а думає про перемогу над силою червоного царства. І хоч витягни його звідти, хоч ти його живцем пали, – він, самотній дід, зостанеться при своїй думці, бо знає, що з неї, з великого полум’я виїдуть на блискавичних конях молоді борці – схожі на того, хто дракона списом прошив.

Антон Никандрович відклав книжку, свічку погасив. Спати! В пітьмі, здається йому, навіть камінь над головою став нематеріяльно–прозорий. Ворушиться навколо чорна таємна мара: волохата, з напруженою аж до магічного свічіння, жорстокою ворожістю; от–от доторкнеться до грудей, глуха до живого людського голосу, байдужа до благання, бо слухається тільки чогось далекого і незрозумілого. Поблизу піднялися найчужіші рештки, що були в складі живих істот. Щось поткалося світляною наміточкою – її видно крізь щілину – і щезло. Враз пролетіло мимо з відчайним криком, гіркішим і розпачливішим за дитяче ридання. Кров заледеніла в жилах Антона Никандровича від того несподіваного зойку. А щось потупотіло в іншому місці, між сусідніми гробницями. Тихенько похитнувся й сам саркофаг над підлогою. Хтось із тяжким стогоном глухо і трудно зітхнув. В обличчя повіяло могильним холодом, так, наче зотлілий труп підійшов і простягає руки.

– Боже, от що значить: нерви! – з мукою прошепотів, опанувавши себе і тричі перехрестившись, Антон Никандрович. – Лежіть, лежіть, упокоєні душі!.. Хіба я ворог вам? Не гнівайтесь на мене – велика напасть примушує шукати притулку серед вас. Будь ласка, простіть мені!

Після цих слів Антон Никандрович поклав хрест на всі сторони і сам ще раз перехрестився. Мирний настрій повіяв на душу, ніби згідно з урочистою умовою про взаємне співчуття з покійниками.

Приходить сон, подібний до стародревнього знахаря, – закутує душу самотнього діда, як фараона, в завої, вмочені в бальзам.

КОНФЕРЕНЦІЯ МЕРТВИХ І ЧИК

Антон Никандрович роздягається, біля так званого «рівчака», а точніше, на березі річки, в яку «рівчак» впадає. Склавши одежу, старий підходить до води. Чує якийсь стукіт; оглядається і бачить зелений кіоск. Ляда піднята; відчиняється віконце, і щось продають для тих, хто на березі: сітро, а може, газети. В момент, коли старий намірився ввійти в річку, піднялась тривога, бо через низину звідкись побурхала спінена вода в напрямку до берега і відрізала дорогу до міста. Струмені її сягнули до річки. Забравши одежу, старий перебродить через них; минає дерево з низько простертими гілками. Біля дерева хлопчик читає книжку. Малюнок на відкритій сторінці зображує бородатого чоловіка, наполовину роздягнутого і приланцюгованого до стіни. Мордар наставляє зміїсто скручений залізний прилад і вганяє його молотком дядькові під ребра. Вистогнує дядько, а мордар з обуренням кричить: «Чого ж ти не сказав, що залізо туго входитиме?!» Антон Никандрович дивується, як це може бути, щоб тіло так затверднуло. Помічає пречуденний підпис під картинкою: «Знак тихого добра на серці». Цей підпис треба запам’ятати і занотувати, – вирішує старий. Довго йшов він, аж поки став на місці, призначеному для зборища. На диво, ті, що повинні були з’явитися, прибули рівно в призначений час. Довга, випалена пожежею рівнина, завбільшки з повіт, заповнилася кістяками, блідими, мов вапно, і зовсім тонкими. На підвищенні перед ними промовляє через радіо–гучномовець оратор: чорнявий, лисуватий, бідовий, з невеликими вусами.

«– Вважаю конференцію відкритою, – проголошує оратор. – Ми повинні обговорити плян продукції…»

Присутні б’ють браво; цокотнеча від їхніх костистих долонь така незвичайна моторошною сухістю, що гадюки повилазили з нірок і попливли на той бік.

«– Ми створили новий колектив, не зважаючи на опір несвідомих і ворожих елементів».

У передніх лавах несамовито сплескують. Один кістяк повернувся до присутніх і гукнув замогильним голосом:

«– Спасибі любому наркому за нашу радість! Ура!»

«– Урр–р–р–а–а! – ревло по рівнині так, що річка спинила біг і заніміла в берегах; круки застигли в повітрі, наче привішені.

«– Порядком самокритики, – продовжує оратор, – мушу зважити всі наші досягнення і недоліки. Кожен хай виходить і говорить свою думку. Гарантую безпеку…»

Всі завмерли. Стало тихо.

Невідомо яким чином, зійшов з дитячої книжки скривавлений дядько; звернувся до кістяків:

«– Воно товариш підходить правильно; а я скажу: мені болить… подивіться! – гукнув дядько і показав рану. – У мене жінка й четверо дітей; їсти просять. Товариш правильно сказав, що добре буть мертвим, а я скажу: непогано і живим буть. Хай товариш скине тіло і надіне, от хоч би й на цей шкелет!… мірка та сама».

Дядько показав на когось у першому ряді. Той кістяк страшенно зрадів. Простягнув руки до оратора, розчепірив щелепи в посмішці:

«– Мені м’ясо! Скидай! Хі–хі–хі».

Затанцював на місці.

«– Давай! Давай!» – загриміли ліктями одні об одних присутні.

«– Чого вам треба від бідного чоловіка? – заверещав оратор, коли кістяк вчепився за м’ясо на його червоній шиї. – Прийми руки! Я всіх одягну, з живих познімаю, – одягну!»

Присутні, глянувши одні на одних дірчастими фізіономіями, відступились від оратора. А він подав знак, і тоді з усіх боків посунули на конференцію косарки; от–от почнуть трощити, різати, косити публіку бистрими пилками. Нажахані кістяки полягали на землю і почали, ворушачись із боку на бік, зариватися в глибінь і вкриватися землею. Рівнина зачорніла могилами, зарябіла стовпцями, на яких – таблички з іменами покійних.

Сонце обірвалося і впало за обрій. Натомість виплив місяць; а з середини його визирнув, наче з віконця в кіоску, секретар партійної організації, товариш Тімурленков.

При тьмяному світлі видно: на кладовищі зостався сам дядько.

«– Візьміть його! – кричить оратор до сокирчастого джентльмена з рідкими зубами. – Я виступав, щоб виявити ворожий елемент…»

Антон Никандрович, що таївся біля високого кинджалуватого аєру, побіг щодуху до саркофага і ліг на дні – удає, що він спить. Але чує, що дядько тікає його слідами. Ось він зупиняється коло саркофага.

«Ти сонний чи мертвий?» – питає Антона Никандровича. Старий мовчить; очі в нього заплющені. Але йому видно дядька з голови до ніг, бо на окрайці саркофага горить, ставши на хвіст і задні лапки, жовта ящірка.

Хочеться відповісти, – вуста не рухаються, вся істота скована. З велетенським зусиллям Антон Никандрович прокидається, бачить перед собою замурзану пику і обшарпані плечі.

«…сонний чи мертвий?» – дочуває запитання старий; кліпає очима. Свічка, поставлена на камінному краю, горить і легенько віється.

– Був на конференції; я – живий.

– Бачу, старий псих! Покажи колеса!

Антон Никандрович зрозумів, що його черевики в небезпеці, але послухався: вибрався до камінного причілка, сів. підтягнув ноги на огляд обшарпанця.

– Плювать я хотів на твої дірки! – розлютувався босовило – Не може путніх копит справити. Заліз джімілятник у чужу малину…

– Пробачте, що це – «джімілятник»?

– З місяця звалився? – підняв брови злодій. – Ти хто такий?

– Я? Людина…

– Ех, борода! Хіба тепер є люди? Гадюки. Обшарпанець поклав свій клунок біля свічки і взяв книжку: полистав, свиснув:

– Мабуть, борода, з політичних? М–м… я думав, джімілятник: фасад такий.

– Поясніть, будь ласка…

– Джімілятник – хто з дамських торбинок, тово!.. – робить обшарпанець віртуозний жест рукою. – Що тут написано?

– Філософська книжка: як треба жити.

– Інтересний ти чоловічок, як бачу. Служиш?

– Мучусь, – сказав Антон Никандрович.

Обшарпанець по–дружньому вдарив по плечу:

– Не журись, борода! Видать, ти – не собача душа.

Я з такими мирюсь. Чортові лягаші, – бубонить він закочуючи рукав і мацаючи свіжу рану коло ліктя.

Антон Никандрович зацмокав, захитав головою, завозився коло саквояжа, виймаючи йод і рушник.

– Негайно ж перев’язати, – настоює він; відриває смужку, від рушника. – Держіть руку рівно!

Обшарпанець стоїть смирно, як в лазареті, а старий обливає рану йодом і ретельно перев’язує.

Без жодного слова, пильно дивиться вуркаган на Антона Никандровича.

– Куриш, отець? – питає, коли перев’язка скінчена.

Старий хитнув головою. Добув свого «Дону» і запропонував новому знайомому. Той скептично обдивився цигарку з усіх боків, – не взяв її в руки. Почастував Антона Никандровича «Нашою маркою». Прикурив від свічки.

– От що, отець: Чик бачить, у тебе серце єсть… будеш другом! Якщо Чик повірив, значить, по гроб жизні. Земля горить, а він тебе не забуде. Спи! Я примощусь недалеко.