Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

СУПЕРЕЧКА

І

Ложечка торкає склянку: цок! цок! – а червонастий чай утворює дрібний вирок навколо неї. Відсвіжившись після сну холодною солодкою рідиною, Антон Никандрович виходить в коридор, повертає направо, тихо ставить ноги на дерев’яні ступені, що ведуть вниз, до «чорного ходу» в двір. Дід Полуниця сидить на лавці, під молодою яблунькою, мружиться, поводить бровами на хмарки і на курчата. Хмарки пливуть, як козацькі байдарки до Запоріжжя; а курчата клюють пшоно і тоненько розмовляють: ців–ців–ців, байдуже їм до пишновусого кота, що сидить зовні за решіткою. А той кіт вигинає шию, ласкається до Полунициної онуки, яка його гладить. Вона гладить його, він до неї ласкається, а огники–убивці вириваються з щілин на жовтих кружках його очей і наскрізь пронизують курча, що надто близько пробігає за дротяною мережкою.

– Посидьмо, Антоне Никандровичу, – запрошує Полуниця. – Посидьмо, погомонимо; що нового в світі?

– Нічогісінько путнього; в Европі один одного за душу беруть.

– Гляди, скоро й нас візьмуть, – скептично зауважує Полуниця.

– Війська стягаються до кордону, з того й того боку. Говорили ж, що наш «хазяїн» заявив на таємному засіданні: пора втрутитися в європейські справи, і що якийсь маршал обіцяв закрити небо над Німеччиною крилами наших літаків.

– Не знаю, – каже Полуниця, – як над Німеччиною, а над Україною вже так ганчір’ям закрили, що Бога не видно. Розсунеться все це. Ось побачите!

– Думаєте, при німцях буде краще?

– Хоч і гірше, аби інше. А може, й ліпше буде.

– Не буде ліпше: я німців добре знаю.

– Що – погануватий народ?

– Не то, щоб погануватий. Знаєте, на тисячу чесних громадян один великий мудрець. Народ акуратний і трудолюбивий. Але в їхній політиці сидить приспаний звір. Якщо вломиться він в чужу країну, – за кілограм сала вигубить тисячу безвинних дітей, жінок, дідів; ще й скаже, так треба, бо то не наші. Від німецьких політиків я не жду нічого доброго. А народ?., як всякий народ… Зрештою, його не питають, наказують: воюй!

Дід Полуниця похитав головою:

– Ви таке кажете, що аж не віриться. В них же церкви є, не те що в нас – склад заготзерна або купа каміння.

– Правда, є церкви; і політики в церквах також щиро моляться. Закопати живе немовля і зразу – в храм Божий… це бувало.

– Бути цього не може! – аж підкинувся дід Полуниця. – Так тільки тварюка робить.

– Ах, почитали б ви, що тепер німецькі політики пишуть: всіх ненімців знищити, то – гній для вибраної раси. І таке паскудне писання дають, як весільний подарунок, нарівні з Євангелією.

– Хай Бог простить! – шепче і хреститься дід Полуниця. – До чого дійшло… Показилися, чи що?

– Виліз кривавий звір. Самі німці не знають, яке їх лихо жде за Гітлерове божевілля. Мені їх жаль.

– Жаль то жаль, але щоб до того дійти…

– Між ними багато добрих людей. В них прекрасні книги, повні правди. Сила–силенна чудесних будівель виведена їхніми руками. Зроблено безліч винаходів, що полегшують страждання людини. Як приборкати в німецьких політиків первісного звіра, – цей народ знову дасть безсмертні цінності.

– Діду! – обізвалася внучка. – Он кіт дряпається, просить, щоб до курчат пустили.

– Не можна, донечко, цього не можна!

– А чому?

– Бо кіт курчатам голови повідкушує.

– Навіщо?

– Такий норов у нього: кров любить.

– А чому?

– Це від природи в нього… такий, значить, кіт: ніби й тихий він, а до курчат не можна пускати – подушить.

– А як ми йому заборонимо?

– Хоч забороняй, дитинко, хоч ні, а як одхилишся на хвилинку – зразу гам! і нема курчати.

– М–м–м… – протягує внучка і починає вчити кота, як чемно треба з курчатами поводитися. Кіт уважно слухає, а очима наче облизується на курчат.

Дід Полуниця вдається в спогади:

– Як теслярував я на Полтавщині в вісімнадцятім році, бачив їхніх солдатів. Жорстокі, ох, жорстокі! Старого хлібороба нізащо тягнуть удесятьох до дуба і вішають; такі ретельні при тому. Було, їхня кіннота наловить поросят на хуторі, придержує їх над сідлами і таким козирем двигається через город. Поросята в усіх пручаються, верещать, кувікають, вусаті пики аж сіяють од того концерту. А наші перехожі люди одпльовуються, хрестяться та бурмочуть: «От бісова сила!» Був тоді в одному селі георгієвський кавалер Дейнека, з чотирма хрестами на грудях. Недавно він з війни вернувся. Сидить у дворі та стругом нове топорище обстругує. Такий був строгий мужчина, з гострими козацькими вусами. Приходять до нього дядьки: «Нема нам жизні від німця, берись рятувати!» – «Як не буде другого виходу, тоді прийдете, бо мені ніколи: треба впоратися по господарству», – одказує кавалер. – «Та ми вже в третій раз приходимо; зав’язав німець петлю на шиї: гинемо!» Дейнека відклав тоді струг на верстат, накинув на плечі шинелю з чотирма хрестами, що на стовпчику висіла, питає дядьків: «Чи будете мене слухатися в усьому, як я наказуватиму?» – «Будемо! будемо! – закричали дядьки. – На жизнь і смерть будемо слухатися, все робитимем по твоєму слову». Що б ви думали? Через тиждень увесь чисто повіт горів. Обтягнув його Дейнека огненним кільцем. Поміщицькі палати, де розкукобились німці, полум’ям завіяло – тікали німці спросоння, в середині ночі, а як оглядалися, то видно було, що вершник з чотирма хрестами з огню летить навздогін з кривавою шаблюкою. Недалеко вже було й до кінця всім німцям, так упав Дейнека в битві. Пішла до Бога геройська душа. Як ховали Дейнеку, то попереду найстарші дядьки на подушках несли його хрести та шаблю. Все сивобороде і все молоде воїнство проводило покійника до могили на високій горі. Віддавали йому велику честь, з рушниць стріляли. Признатися по правді, я думав, що німці після того часу більше повернули на християнську подобу. Це ж не можна, щоб Европа, і вони з нею разом, наперед не пішли. – Вони в родинному колі добрі, навіть ласкаві, особливо жінки, – додає Антон Никандрович. – Солдати завжди носять при собі фотокартки своїх рідних. Я гадаю, й інші народи мають свій гріх, от хоч би й росіяни… білі генерали силу нашого люду на шовковицях повішали, а червоні комісари їх прогнали й таку саму силу людей вистріляли в підвалах. От вам! І ми хороші: тільки дозволь погуляти якому–небудь Махнові, швидко побачимо такого скаженого чортяку, що німець супроти нього поблідніє.

– А то так. Німець душить більше чужого, а наш зразу ж свого за горло хапає. Ще й кричить, що це для добра України.

– Як би там не було, – зітхнув Антон Никандрович, – нехай один ключ від моєї квартири буде у вас! Даватимете його тільки Астрябові, тому чорнявенькому студенту, що в мене буває.

– Я розумію, час тривожний. То один чоловік зникне, то другий.

– Потім розкажу, в чому справа. Одно знаю: замолоду я вчинив великий гріх, а тепер покутую.

– От ви й покаялись; проститься вам, бо хто покається, хоч мовчки, хай підведе з просьбою очі до Спасителя, – тоді проститься. Милосердю ж бо Спасителя кінця немає.

Антон Никандрович вислухав старого з покірністю, мовби перед священиком. Схилився до внучки, шорсткою долонею повів по м’ягких, як льон, кучерях її і’попрощався. Йому світло було на душі. Вернувшись додому, за старою звичкою, походив з кутка в куток. Став до відчиненого вікна. Високими ріками протікало проміння з–за хмар; захоплювало в свою течію – темно–зелений сосновник на горбі, оточений сірим парканом. Антон Никандрович почав писати в бльокноті:

«…В наших душах є стихія (чи – «сила»), що рухається в призначеному напрямку; рухається не в просторовому розумінні, а в розумінні вдосконалення, просвітлення, покращання, з погляду людського єства. Відступ від передбаченого напрямку відзначає могутній чинник, хоч і невловимий для всього матеріяльного озброєння науки, невловимий, як і сама «стихія»; ім’я того чинника: «сумління». Каяття й спокута вертають душевні сили до призначеного напрямку, до того пункту, на якому зроблено відступ.

Мало того, каяття й спокута помножують можливості успішного поступовання нашого морального єства в вірному напрямку, звичайно, якщо вони виконані вільно, себто тільки з наказу сумління та доброї волі. Каяття в злочинах незаподіяних, особливо – каяття такого роду під примусом і загрозою смерти, калічить моральний світ, надовго відриває нашу душу від благословенного напрямку, зводить її на манівці нещирости, криводушшя, лукавства, лицемірства і, зрештою, на стежку загибелі. Тільки страшні потрясіння, трагічні своїми наслідками для тих, хто чинить насильство, і для їхніх жертв, можуть розчистити терен для повороту моральних сил до їхнього справжнього скеровання. Сумнівно навіть, чи каяття в дійсно заподіяних злочинах, коли воно виконується під страхом, досягає своєї мети». Закривши бльокнот, Антон Никандрович переживає ще деякий час нервове збудження. А вже в коридорі тупають нерівні кроки: наближається Іван Іванович. Коли він стає в дверях, Антон Никандрович говорить йому в очі:

– В мене таке передчуття, що ви прийшли або сповістити мене про звільнення з посади, або сказати: кайся і відмежовуйся!

– Ви так зразу і переходите до справи. Терпіння, терпіння! Треба бути організованим членом колективу! – хрипко бубонить Іван Іванович, скрививши обличчя в болісну маску усміху.

– Прошу сідати!

– Як ви почуваєтеся, Антоне Никандровичу? За ввесь час своєї профспілкової праці я вважав, що настрій живої людини – це перше, чим ми повинні цікавитися. Від цього залежить здоров’я і продуктивність.

– Дякую; почуваюся прекрасно.

– Вчора я не міг бути на зборах. Провожав дружину на вокзал. Мене дуже хвилює інцидент з вами.

– Скажіть прямо, вимагають від мене прилюдного каяття, відповідної заяви чи ще якоїсь процедури?

– Ви гордий чоловік, Антоне Никандровичу!

– Справа не в гордості, скоріше – в гідності. Я цікавлюсь: вимагають самоприниження чи ні?

– Це як розуміти гідність…

– Хіба можуть бути два розуміння?

– Ще й більше; скільки суспільних кляс, стільки й розумінь, – так дивимось ми, марксисти.

– Підождіть, будь ласка! Мовчати, коли вас обливають помиями на загальних зборах, – це гідність чи рабство?

– Можу відповісти з відповідними аргументами.

– Цікаво послухати.

– Так от, на перший погляд, як беруть справу індивідуалістично, це звуть рабством. Але в ширшому значенні це не завжди так. Наприклад, наша партія і уряд вимагають чистоти ідеологічного фронту, добитися якої можна тільки тоді, коли всі помилки будуть чесно визнані і виправлені. Відмежуванням від своїх помилок ви заслуговуєте довір’я від радянської суспільности. А замазуючи свої гріхи, ви його позбавляєтесь, бо немає ніяких гарантій щодо майбутнього. Самокритика становить здорову атмосферу суспільних відносин.

– Прекрасно; а де ж гарантія, що завжди помиляється одиниця, а професійний чи партійний комітет завжди має рацію?

– Наша партія ніколи не помиляється! – категорично, з особливим притиском заявив Іван Іванович.

– Скажіть, будь ласка, чому ввесь час у підручниках, схвалених найвищими партійними інституціями, прийняття християнства вважалося, так би мовити, прийняттям «опіюму для народу», а от недавно те саме прийняття християнства об’явили прогресивним кроком і об’явили з благословення тих самих партійних інституцій.

– Тому, що немає вічних і незмінних істин; істина завжди історична і клясова. Що на одному етапі будівництва соціялізму вважалося реакційним, те на другому етапі будівництва стає прогресивною істиною.

– Вам подобаються народні прислів’я? – з гіркотою в голосі питає Антон Никандрович.

– Деякі.

– Одно з них каже: «Крутить правдою, як циган сонцем». Це я взагалі наводжу, без зв’язку з конкретними особами чи установами.

– А я на це можу сказати, що навіть народні прислів’я мають історичний і клясовий характер. У певний час вони містять в собі істину, а потім її втрачають. Я хоч і не спеціяліст, як ви, в народній творчості, але це я знаю краще, ніж ви. Це складне питання.

– Знаєте, – розводить руками Антон Никандрович, – тоді все набирає такої відносносте, що наука стає зайвою: не треба ні думати, ні перевіряти, взагалі не треба шукати наукової істини, а просто крутити головою сюди й туди, згідно з директивами, що раз у раз міняються.

– Це ви сказали з глумом, але самі не підозріваєте, яка тут глибока рація. Осередок нашої науки і її огнище – центральний комітет нашої партії. Він стоїть на найвищому пункті світових подій і, як маяк, освітлює нам шлях. Ясно?

– Абсолютно! Отже, вимагають прилюдного самобичування чи ні?

– Хоч би й так; тут нема нічого поганого. Самокритика – шляхетна справа. Якби ви знали, як на закритих партійних зборах один одного з калом змішують. Потім здоровкаються, мов нічого й не було. Ви хвилюєтеся з–за дрібниці.

– А що, як я відмовлюсь посипати главу попелом і шмагати себе по спині?

– Собі зробите гірше, щиро кажу.

– Завжди говорите щиро?

– Майже.

– Скажіть мені, що б ви подумали про особу, яка, припустимо, вбила жінку оцим молотком, а вчинивши злочин, вкинула труп в річку і нікому про це не сказала… себто не стала на шлях самокритики, яку ви вважаєте такою шляхетною справою?

Керівника профорганізації труснуло зсередини незримою бурею, але він посміхнувся, хоч і зблід при цьому над міру спроможносте своєї висохлої шкіри. їдко посміхнувся Іван Іванович.

– Скажу. Я думаю, що злочинець повинен покаятися, прийти в міліцію і заявити: «Я вбивця, заарештуйте мене!»

– Чому ж він не заявив?

– Звідки я знаю? Підіть і спитайте його!

– Хотілося вас спитати.

– Даремно.

– Це правда? Чи, може…

– Я вам кажу: даремно! – злісно, втрачаючи терпець, відрізав Іван Іванович.

– Ви настоювали, щоб я покаявся, а я питаю, чому не кається злочинець, що вбив оцим молотком людину? Чому й досі не покаявся той, хто вбив голодом сім мільйонів населення? Хто мордує мільйони по концтаборах, – чому?.. Нехай би вийшов перед народом, ударив себе в груди, крикнув: слухайте, я – злочинець. Зробив так то й так! Був би прекрасний зразок самокритики, що створює здорову атмосферу. Можете донести, мені тепер все рівно. Іван Іванович був дуже ображений і огірчений. – Я прийшов до вас, щоб поговорити щиро, маючи на увазі ваші власні інтереси. Ви ж почали говорити нісенітниці. Ви взяли якийсь молоток, ударилися в вигадки, щоб затруднити вияснення вчорашнього інциденту і взагалі питання про ідеологічну сторону ваших лекцій.

– Спершу я хочу взнати, хто вчора жінку вбив!

– Вам треба лікуватись, – я бачу. Нерви. От ви мені наговорили всячини, а я ж тримаюся, терплю, бо так велить мені професійний обов’язок.

– Ну, я вам скажу: ви – залізна натура.

– Залізна, не залізна, Антоне Никандровичу, але я нікого безпідставно не підозріваю в убивстві.

– І мене не підозріваєте?

– І вас – ні.

– Даремно; я – душогуб.

– Он що?! Кого ж ви вбили?

– Дівчину, яку я любив. Це було давно – в студентські роки. Моя наречена загинула через мене. Батьки її не давали згоди на наш шлюб. Від горя вона занедужала і померла. Подивіться на персні: я десятки років пильно ховаю їх від чужого нескромного ока. А ось вам показую, сам не знаю чому.

Іван Іванович дивиться на жовті персні з глибоким співчуттям, з виразом страждання на скривлених вустах. Ні рисочки, ні відтінку презирства чи осуду нема в його обличчі:

– З того часу, протягом всього життя я терплю в душі, – говорить Антон Никандрович, – терплю якийсь біль; невтишимий біль, мов щось пече мені всередині серця. Від всього можна сховати свою вину: від сонця, від людського погляду; але від власного сумління ніколи.

Чому це так?

Обличчя Івана Івановича натягнулося шкірою так, що зморшки на ньому зникли; досить байдужим тоном, лише з деякою різкістю він відповідає:

– Я вважаю, голос совісти також змінюється в залежності від історичних періодів. Для нас, марксистів, він має значення передусім тоді, коли ми робимо, свідомо чи несвідомо, злочин проти інтересів світової революції і будівництва соціялізму. В решті випадків він має значення, але не тією мірою. Все залежить від обставин.

– Признаюсь вам, – стишує голос Антон Никандрович, – мені соромно, що я допіру підозрівав вас в убивстві. Пригадую, один знайомий розповідав мені про дрібний випадок. Бувши підлітком, він бавився щодня разом з своїм побратимом – Пилипом на імення. То був сильний, як на свої літа, хлопчик і прекрасний товариш. Ясного весіннього дня сиділи друзі на лісній галявині, недалеко від дороги, що збігає з узгір’я, і вирізували з липових гілок усякі речі. Скінчивши свої справи, пішли обідати. І от щез ножик. Підозріння впало на Пилипа. «Скажи, – ти взяв ножик?» – «Ні, не брав», – говорить Пилип і сміється. «Пилипе, я подарую тобі ножик, але скажи мені правду!» Пилип заплакав і пішов. Було страшенно жаль його. Мій знайомий оповідав, що він утратив сон на декілька днів. Без приятеля світ став немилим. Ножик знайшовся – він просунувся під підкладку в піджаці і там застряв. Власник його переживав такий сором, що боявся в очі Пилипові глянути. Казав: на все життя зостався в пам’яті той випадок, як взірець безсоромности. Взагалі, зробив вік висновок, дев’ять десятих підозрінь, що приходять нам на думку, безпідставні.

Іван Іванович їдко засміявся, блиснувши металічними зубами, й сказав:

– Що моя дружина вчора поїхала, це можуть потвердити свідки; провожати її приходило багато знайомих. Крім неї, я не маю близьких осіб жіночої статі.. Отже, справа ясна: ваше марення з’явилося в результаті подразненого нервового стану. Просто ~ ваша недуга ще ке зовсім минула. Але припустимо на хвильку, що підозріння правдиве; це цікаво… як би, на вашу думку, я міг себе почувати?

– Дуже прошу, – сказав Антон Никандрович, приклавши, долоні до грудей, – покиньмо цю тему. Вона ні. до чого.

– Чому? Цікаво з психологічної сторони.

– Ви це говорите таким тоном, ніби про експерименти з оновленням ікони, який ви проробляєте перед авдиторією. І хочете провчити мене за необережність, правда? В такому разі, «каюсь і відмежовуюсь».

– Ні, хочу простежити комплекс в душі убивці. Припустимо, відбувається така сцена в темноті: я заманюю жертву до берега річки, як ви казали, я лютий на неї – чого вона мучить мене, ця… моя дружина. Вибравши момент, я вийняв з кишені молоток і замахнувся над її головою. Вона інстинктовно здогадалася, що їй грозить смертельна небезпека, і рвонулася в сторону. Але міцно тримає її моя рука. Молоток падає їй на голову, але так косо, що роздирає їй шкуру на голові і відриває вухо. На мої руки, я відчуваю, бризкає тепла кров, хоч у темряві її не видно. Жахливий передсмертний крик пронизує нічну тишину. Тоді я другим певним ударом проломлюю череп своїй жертві і кидаю тіло, що б’ється в смертних корчах, у воду; кидаю туди й молоток. Біжу поміж кущики, як божевільний, бо чую, що духи помсти женуться за мною з огнями, – це вже галюцинація в момент душевного потрясіння. За півкілометра від місця злочину сідаю і переводжу дух, обмиваю руки і обличчя від крови та бризок мозку. Присвічую сірником до одежі. В старенький піджак, передбачливо надітий відповідно до задуманої справи, загортаю каменюку і кидаю в воду. А потім пустирями вертаюсь додому. От і вся картина, яку малює аналітичний розум. Тепер підходимо до питання: що переживатиму я на другий день? Чи буду мучиться від голосу совісти? Якщо маєте рацію ви, – так, буду від голосу совісти неспокійний. В другому ж випадку, себто, якщо я маю рацію, стверджуючи, що явища совісти мають історично зумовлений характер, терзання від голосу совісти не буде, бо я матиму об’єктивне виправдання для свого вчинку, наприклад, в пекельному характері моєї жінки… Вона замучила мене! Чи вона мала право отруїти мені життя? Що заслужила – те й дістала, – я тільки боронився. А з смертю людей все кінчається: ніякого рахунку між душами після неї вже бути не може. Цікава проблема, правда? Ви казали, що той, хто замучив голодом сім мільйонів, повинен каятися. Це смішно! Уявіть собі, що він непохитно переконаний: для перемоги світової революції ті сім мільйонів повинні загинути – цією ціною ламається опір проти колгоспного ладу. Село без колгоспів буде постійним джерелом сил, ворожих комунізмові. Так само необхідні й муки й смерть, скажім, тринадцяти мільйонів засланих в північні концтабори: то все – елементи, які не хотять і не можуть миритися з новою концепцією суспільства. Повторюю, в цьому саме непохитно переконаний той, хто це організував. Як же ви хочете, щоб він каявся? Це ж буде насильство над його психікою, проти якого ви так протестуєте? Але повернемось до мого власного стану, як убивці.

II

Антон Никандрович аж зубами скреготнув, коли голова профорганізації розводився про вбивство: так це все конкретно було означене. «Аж дивно, який холоднокровний Іван Іванович! Має дротяні нерви, але вірити йому не можна», – подумав старий…

– Якби ви були ньям–ньямом, – сказав він, – то з’їли б сусідку і весело поплескували себе по череву. Явища совісти історично зумовлені, але не так, як ви гадаєте. З’являються вони в народів з розвиненою моральною природою, а не в дикунів, що, вбивши людину, мучать себе не більше, ніж кіт, що поснідав курчатком. Ви любите котлети?

– А чому ж ні…

– Чи нас мучить сумління, що ми вбивці живих істот? Деякі народи вірять в переселення душ… сидить кузочка на стеблі. «Хіба можна її нищити? А може, мій покійний батько перевтілився в неї: не хочу бути отцевбивником!» Де кінчається скотинячий егоїзм – там страждання ближнього сприймаються, як власні страждання. Починається історія людини, як людини. Згодні?

– Я послухаю і скажу.

– Гаразд. Немає сили більшої, ніж страждання. Воно відкуплює найтяжчі гріхи, зрушує з стану рівноваги нематеріяльні важелі, що проходять через серце й універсум.

Зрушені ним, діють невмолимі сили І приводять, зрештою, до відплати. Чи ви помітили, яка пошана до кари, що має злочинець відбути? Всі, навіть мучителі, жахаються страждання, яке бачать. Приглушують себе спиртом, наркотиками, божеволіють. Одночасно з стражданням, що спокутує всі окаянства світу, з’являється сумління – голос, що ним страждання говорить до кожного. Люди починають розуміти: нема більшого нещастя, як спричинити страждання, ближньому. В Україні зложилось прислів’я, що віддзеркалює народну душу: краще терпіти кривду, ніж чинити її. Якщо ви – неспійманий душогуб, ви приречені на муки совісти, від яких нікуди не втечете. Терпіння відбуваються в найтаємнішій сфері вашого єства, чи ви хочете їх, чи не хочете. Ви втрачаєте відчуття ясности і богоданности світу, що вас оточує, себто ви назавжди втрачаєте свій можливий земний рай.

– Ми не шукаєм готового, ми будуєм рай для трудящих, – сказав Іван Іванович.

– Не могли ж ви сказати: для білих бичків і сірих кобил!., звичайно, що для трудящих. Здається, є чотири елементи в переживаннях совісти: перший – картина спричиненого страждання; ви відгороджуєтеся від неї; але вона реальна й заманлива: це свідок вини, якого ви ніяк не можете позбутися! Другий – страх і разом бажання все затаїти найглибше, щоб ніхто не взнав, бо інакше втратите все в житті, а матимете довічну огиду до себе, всякі муки і ніяких радостей. Третій – почуття вини, від якого хочете виправдатися, мовляв, ваша жертва заслужила погибель, а проте воно, як черв’як, точить вам характер, змушує вас корчитися перед невидимими очима і робити нелогічні вчинки. Четвертий – гарний; навіть скажемо: благодатний!.. Я думаю: голос Всемилосердного, що обзивається в серці з співчуттям до затаєних мук; він схиляє до спокути й очищення, даючи надію на спасіння, хоч воно й виглядає в вашому стані, наче погибель. До революції, а почасти також і до 1930 року, була для народу церковна сповідь; тепер її цілковито знесено, і совість народна віддана на «обробку» в розтяжимих клясових законах. Гріх множиться й згромаджується в цілі гори. Душа народна розщеплюється на первісні часточки. Страшенно напружується індивідуальне, хаотичне переживання добра і зла, гріха і спокути; правди і кривди. Подивіться, яка навколо шалена спрага до найменших крапель справедливости! Яка страхітлива вразливість на кривду! В кожної окремої людини моральні сили розбурхані до стану, як перед вибухом: тут почнеться або гістерія, або нечуваний подвиг… на жаль, все це калічиться і гаситься страхом, характерним для деспотій. Словом, скажіть, чи це добре – зловити невинного дядька й силувати: нехай признається, що він злочинець?

– Недобре, але ж цього ніхто не робить.

– Ви думаєте?

– Я це знаю.

– І знаєте, якого фантастичного каяття вимагають від арештованих?

– Якого саме?

– Про це заборонено говорити! Припустимо, ви, вбивця своєї жінки, відчуваєте страх. Кошмар світиться перед вами. Але я сумніваюся, чи є в вас почутгя вини.

– Значить, підтверджується моя теорія, – безвиразно сказав Іван Іванович.

– Так… для матеріяліста, що крутить сонцем, і ньям–ньяма, який пообідав підсмаженою ногою своєї тітки і дрімає в холодку.

– А може, й кошмару не буде?

– Буде! Я перешлю молоток одній ясновидці – вона точно вкаже на вбивцю. Надзвичайна жінка.

– Де вона живе?

– Вона живе десь там, в одному городі, кілометрів за сто звідси.

– В якому городі?

– Не пригадую; але живе, мені казали про неї, – збрехав Антон Никандрович.

Іван Іванович піднявся з місця. М’язи коло рота напружені, в погляді холодок.

Відшкутильгавши до дверей, голова профорганізації притьма обернувся і голосно, зовсім щиро розсміявся.

– Я дуже задоволений. Ха–ха, напишу жінці, нехай посміється. В останню хвилину, коли прощались, вона сказала, щоб я писав їй тільки веселі листи. Передавати від вас привіт?

– Прощу ласкаво.

Антон Никандрович відчував себе дуже ніяково, ніби впійманий на грубій аритметичній помилці.

– Бачу, що ви докоряєте собі за цю сцену; не треба! – спочутливо буркоче Іван Іванович. – От подумайте про інцидент: мусимо «зам’яти» його. По–приятельському попереджаю, але нікому про це ні слова: вже давно товариш Тімурленков жахливо заклопотаний вашою справою, бо факультетська партгрупа підкопується під вас, «капає» на вас. Треба вживати запобіжних засобів, бо загрожує арешт. Я домігся того, що товариш Тімурленков ще раз спробує погасити справу. Розіграйте водевіль. Я розумію, це тяжко, але що поробиш?

– Ні! – відмовив Антон Никандрович. – Навіть на суді, абсолютно беззаконному, стоятиму на свойому. Знаєте, в вас є щось краще в душі, ніж у мене: ви мене оббілюєте, а я вас очорнюю; я – фарисей.

– Нічого, нічого, я більше вдячний вам, ніж ви думаєте. Сьогодні я нічого не скажу Тімурленкову, а завтра ще раз заскочу до вас. Не зволікайте! Серйозно кажу. Може, й сьогодні вже пізно.

Від цих слів морозом повіяло на серце Антона Никандровича.