Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

– Я?! То коли я стомлений, а взагалі люблю музику. Мій батько був музикант, і я сам цілий рік учився на скрипці.

– Чого ж кочевряжишся, – докоряє секретар, – от ми тобі й доручимо загвинчувати катеринку: будеш керувати справами мистецтва. Тільки – дивись!

– Я знаю, що робити, будь певен!

Нарада біля статуї закінчилась, і в скорому часі Чорноватлов справді «загвинчував» мистецтвами, а Куцурубова, такого чутливого на шедеври, чомусь «зняли» і перевели в інший, неукраїнський край. Статуя безслідно зникла».

Валентина скінчила читати; перегортала папірці, ждучи, що скажуть присутні.

– Кошмар… – прошепотіла «тихоня», і це слово справило нежданий ефект: Валентина схопила з стола сірники і, раніше, ніж присутні встигли відмовити її хоч би одним словом, запалила свій рукопис і вкинула в чавунну буржуйку. Заговорила після цього, мов непритомна:

– Так краще, не повинно бути жахливого, бо соціялізм приводить до перемоги світлого початку в житті, тому я напишу про радість…

В коридорі зненацька розлігся викрик.

– Сам винен! – дзвеніло голосом Якилини Молоточкіної.

Відчинились двері, і Якилина стала перед публікою в повному озброєнні: з відром, шваброю, ганчіркою, віником; стала, з кишеньки сірого халата свого здобула оповіщення та й поклала його перед очі Антона Никандровича. Дзвеніла далі:

– Стоїть нечиста сила під самісінькими дверима, а вухо, як халява, до дверей приросло. В коридорі темно, ну, я й наштовхнулась відром. Хіба ж я хотіла облити його вонючу голову? А тепер верещить, як кабан перед Різдвом.

– Що ти брешеш? – вскочив слідом за Якилиною і визвірився на неї Тонкоструненко. – Я підслухував?! Га? Я тільки спинився зав’язати шнурки на черевиках, бо чую, що тягнуться. А ти з відром, щоб тебе чорти втопили, облила мені голову і залізом стукнула.

Тонкоструненко не то що говорив, а скоріше на саксофоні свистів і при тому махав руками, наче дерево під час бурі – гілками.

– А хоч би й облила, – задеркувато говорить Якилина, – то й що? Та тебе треба кип’ячим сто разів на день обливати, он бач, скільки лепу на морді. Можна гречку сіяти.

– Як ти смієш так казати?! – Я щодня вмиваюсь гліцериновим милом. У мене черевики чистіші, ніж твоя пика.

– Ах ти ж послід!.. Я тобі покажу, – зайнялася Якилина гнівом і відбула недвозначну «еволюцію» шваброю. Очі її кидали зелену блискавку з побілілого обличчя.

– Дивись мені, дивись! – свистом попередив Тонкоструненко. – Яв місткомі поставлю питання…

– Я тобі зараз таке питання поставлю на тім’ї, що цілу п’ятирічку ходитимеш обв’язаний. Геть звідсіля!

Тонкоструненко задкома відступає на заздалегідь приготовані позиції, виставляючи про непевний випадок одну руку наперед, а другою прочиняючи двері за спиною. В момент, коли караюча швабра підноситься в повітрі, він вискакує в коридор.

Антон Никандрович і його гості безмовно сприймали бурхливий діялог між войовничістю Молоточкіної і ображеною невинністю Тонкоструненка, яка мала шнурки на черевиках, міцно і непорушно зав’язані з самого ранку. Піднісши оповіщення під окуляри, Антон Никандрович стривожився: було від чого…

«Сьогодні, 20–го червня 1941 року, о 7–й годині вечора, в приміщенні бібліотеки–читальні факультету мови і літератури відбудуться загальнофакультетні відкриті комсомольські збори сумісно з профактивом і науковими робітниками. Порядок денний:

1. Підсумки навчального 1940—1941 року. Доповідь декана факультету, проф. Ф. П. Кордуб’яжного.

2. Проблема більшовицького виховання педагогічних кадрів і боротьба з наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін. Доповідь секретаря парторганізації товариша К. Тімурленкова.

3. Поточні справи».

Від оповіщення в Антона Никандровича похолонуло в грудях. Навіть людина, що вирішила йти на двобій, нехай «ідіотичний», як називає Тамара Коломанко, – відчуває тривогу, викликану виразом: «наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін». «Так ось де Іван Іванович і Тімурленков підклали під мене міну! – з гіркотою на серці констатує Антон Никандрович…. – Ось де таїлась погибіль моя!» Від думки про свою безборонність і злісну причіпливість і нападки Тімурленкова в присутності студентів, від думки про «викриття», себто безжалісно інсценізовану комедію прилюдного політичного суду, після якої діє «чорний ворон», старому зробилося негаразд, ніби і він слідом за Дзюбою переживає нестерпну муку від того, що чує під грудьми каміння. Слова оповіщення, мовби розбовтаний гіпс, влилися всередину душі і перетворюються в червоний біль. Згадав Антон Никандрович і про сон: темні птиці віщували нещастя. Скорбота, як похоронний креп, огортає душу старого і ячить різкіше, ніж мідні голоси, що супроводжують катафальк по дощовій вулиці.

ДО СОНЦЯ – В ГОСТІ

Навколо, в чистому полі, соняшно, і зелень тихо схиляється з пагорбка, погойдує коронки.

– Будь ласка, – шукає Ольга пальцем на сторінці, – прочитай ще раз від цього місця: «А відпустивши…»

І Олександер читає зовсім помалу:

«А відпустивши народ, зійшов на гору самотою молитись; і як настав вечір, був там один. Човен був уже серед моря, і било його хвилями, бо вітер був противний. У четверту ж сторожу ночі прийшов до них Ісус, ідучи по морю».

Ольга знову:

– Секундочку! Хочу спитати: Ісус – Бог; до кого ж Він міг молитися?

– Він молився до Отця, – сказав Олександер.

– Отже, перед Отцем Він був людиною; чому ж люди молились тоді до Нього?

– Він був Богочоловіком! – сказав Олександер, радіючи, що згадав слово, яким міг визначити своє уявлення.

– Добре; але Маркс казав: релігія – це зітхнення придушеного раба. Чому ж вільні люди вірили? Хіба Рафаель був рабом?

– Ні.

– Річард – Лев’яче Серце?

– Ні! Здається, Маркс мав на увазі суспільно–історичну формацію, при якій релігія виникала.

– Хіба релігія виникала серед рабів?

– Ні, не завжди.

– Академік Павлов був рабом? Олександер сміється.

– Я ж серйозно спитала.

– Смішне, Ольго, те, що все стало шкереберть: раби не вірять, вільні вірять. Сама діялектика все поставила всупереч своєму злому пророцтву.

– Олександре, чи немає тут Божої кари за великий духовний злочин, як ти думаєш?

– Можливо. А взагалі, події йдуть не так, як хочуть люди, об’єднані в наймогутніші організації. Хтось керує по–своєму.

– Той, хто керує, має іншу логіку, ніж у людських книжках.

– Я зауважив, – говорить Олександер, – що в тій логіці є розмах, більший, ніж може вмістити наша свідомість. Хтось думає подіями, як ми думками, думає повільніше, ніж хочемо, а часом – швидше, ніж можемо встежити.

– А тепер ще – про весілля і вино з води в Кані Галілейській! – попросила Ольга і перегорнула сторінки.

Він читає:

«Рече їм Ісус: поналивайте водники водою. І поналивали їх аж по верх.

І рече їм: Черпайте тепер, та й несіть до старости. І понесли.

Як же покоштував староста води, що сталась вином, – а не знав, звідкіля, слуги ж знали, що черпали воду, – кличе жениха староста.

І каже йому: Кожен чоловік перш добре вино ставить, а як підоп’ють, тоді гірше; ти ж додержав добре вино аж досі».

– Олександре! Мені безмежне почуття входить у серце… Ось цей світ – він любий та гарний; такий, що заспівати або заплакати хочеться, як дивлюсь на нього. Хто ці квіти, білі й жовті, зелену траву – хто вигадав? Хто дозволив нам бути?.. Тут бути, біля них, і радіти на них? Дав можливість розуміти, що ось ми з тобою люди, а то он – квіти?.. Олександре, от, скажімо, родина: чи є вічний закон, як вона складається, – не канцелярський, не той, що в ЗАГСі, а небесний, вищий за все людське, і не можна його порушувати, скажи мені!

– Напевне є! Про це говорили поети і пророки.

– Пророків ніхто ніколи не слухав, – сказала Ольга. – 3 хрестоматій відомо, що їх побивали камінням або виганяли в пустиню.

– Ольго, я думаю, колись буде вислів: голос вопіющого в концтаборі. Пустиня вже не пустиня, і посади пророків зайняті.

– Не знаю, не чула.

– Чула і знаєш!

– Профуповноважений Сороконожков?

– Глузуєш з мене, Ольго, але ти на вірній дорозі до правди. Сорок Сороконожкових, взятих сорок разів і помножених на сорок, заміняють сорок сороков церков у «кондовій» столиці–матушці. Партактивіст одягнувся в мантію пророка і віщує про шлях для всього людства.

– Сьогодні збори, Олександре. Не підемо?

– Підемо неодмінно. Чорні хмари над головою в Антона Никандровича.

– Що, пророблятимуть?!

– Так,

– Це жах! Олександре, його виклинатимуть партійно–комсомольські ентузіясти, це – чума…

– Забудьмо про них! Я хотів тобі сказати. Я мусів сказати, здається, про родину…

– І що ти хотів сказати? – спитала Ольга, дивлячись йому в очі і легенько червоніючи. Він теж дивився в очі їй, відчував, що кров, як вино, приливає до грудей, взяв її за плечі і сильно пригорнув собі до серця – її голова відкинулась назад. Тоді він притулив її обличчя до свого обличчя, руки поклав їй на стан; а вона переплела свої руки на шиї в нього. Обнявшись, вони довго сиділи і мовчали. Він своїми устами торкався до її уст і відчував глибину їхньої дівочости… поклик до радости приходив, викликаний теплом від вогких уст – таких, як таємна пелюстка в троянди, до якої ще не торкалася жодна порошинка, що є в земній чорноті. Олександер відчував, як Ольга припадала вся – гілка в цвіту. Вони сиділи, були безкінечно заласкавлені в своїй близькості. Так, ніби знайшли скарб, якому немає міри, – належить скарб обом, і вони його від початку життя беруть порівну.

Тепло, насичене пахощами від зілля, обвівало їх, і їхня кров горіла чисто і ясно. їхня ніжність була сильна, як мед, що бджоли беруть на соняшних травинках.

Ольга відвела Олександрові руки і сказала:

– Я часом боюся бути щасливою.

– Пообіцяй, що позбудешся страху сьогодні, як я скажу.

– Обіцяю і ручуся.

– А тепер скажу: ти повинна стати безумною і сповіритись тільки на почуття…

– О! Що буде, – прошепотіла Ольга.

– Ти обіцяла!

– І буду вірна слову. Тільки дай сказати… до нашого сонечка.

– …Коли воно відбіжить за тополі, – зашепотіла Ольга з тихою поважністю, – за тополі відбіжить біля твого вікна, тоді я звернуся так: «Прощай, сонечко, сонечко, що вірно світило моєму дівуванню, – зійди, зійди, сонечко, завтра, так само вірно світи мені, як я стану дружиною моєму коханому».

Олександер брав і цілував білі руки дівочі.

Вона провела долонями йому по чолу, по скронях. Потім, перевівши погляд на далекі гори, що світилися, як сині покрівлі, і на небо над ними, – перевівши погляд туди, звідки до нас приходить світло, – Ольга в думці, без слів, проказала, що було на душі:

– Де лежить дорога до Тебе, Великий Отче, я не знаю, бо мене не вчили, але відчуваю святість Твого обличчя. Присягаюся бути доброю дружиною моєму Олександрові. Я сирота, одинока і грішна. Захисти мене від недолі.

Олександер і Ольга сиділи на зеленому згір’ї, забувши про книжку з обгорілими палітурками, що лежала в стороні. Книжка, кілька рядків з якої освітили душу їх обом, – лежала розкрита, і тоненька тінь від степової травини падала на друк. Здається, та травина, прихилившись до однієї літери, хотіла пересвідчитися: «Яка ти, літеро, чи ти мертва, чи ти жива, наче ось моя біла квітка?» – спитала і почула таку благословенну відповідь, що аж заполоменіла білою радістю в дрібних очах своїх і випросталася під вітром, розкішна і прекрасна, – ніби з казкового світу. І вітер – легкий, теплий, прийшовши з–над обрію, поторкав, порушував сторінку і сумирний присів біля пагірка. Сонце водило золотим пальцем, читаючи рядки; і після того бджола, чи трішки недужа, чи стомлена працею, що почалася від рання, – присіла біля того пальця, посиділа, струсила також золоті порошинки біля однієї красної літери, підняла крильця і подзвеніла додому. Метелик, тріпочучи крильцями на своїй нерівній і нешвидкій дорозі, стишив літ над білими сторінками, прочитав літеру і подаленів над квітками степовими, схожими на мініятюрні плянети. А червоненька комашка з крапочками, округла і тиха, зовсім мирна, прибула до літери і там зосталася: грілася на яскраво–білому полі, біля соняшного пальця і теплої літери – біля ароматного обличчя степової травинки, що в зеленотканій ризі пишалася серед моря спокою.

БІЛЯ «ДИСКОБОЛА»

Частина квітника з каннами, що оточують «Дискобола», запала в землю. Антон Никандрович пригадав історію з могилою найвидатнішого адигейського діяча. Оплакали шляхетні земляки свого героя, поховали на площі міста, що було одночасно козацьким і їхнім адміністративним центром. Хотіли збудувати великий і гарний пам’ятник. Та помилилися чесні адигейці: тільки одному «сонцю», що сяє між «цар–пушкою» і «цар–колоколом», належить ім’я батька, любленого народами так, що вже далі нікуди.

Почались арешти; проповзла по місту чутка про контрреволюційний націоналізм між адигейцями, про службу покійного турецькому султанові в старі часи.

Серед темної ночі, як злодії, підкралися слуги «сонця» і вирили з землі, осквернили тлінні останки героя, проміневі слави якого позаздрило пресвітле в царській «грано–витій» палаті.

На місті сплюндрованої могили поставили «Дискобола» – дивіться, які ми!., валлійське закохані. І квітничок хай буде, щоб естетика очі брала.

– Привітання! Я вас жду.

Антон Никандрович зауважує русявобороду персону і дивується:

– Звідки ви знали і… Підождіть, я пригадую: ми з вами говорили після доповіді в театрі. Товариш Лотосов?

– Він.

– А чому ви сказали: «Я вас жду?»

– Знав.

– Звідки ж ви знали?

– Треба цілий том писати… я – містик.

– О–о–он що–о–о! – підняв голову Антон Никандрович, наче хотів через голову містика роздивитися, що це таке.

– Ви надзвичайно цікава людина, – додав від щирого серця.

– Підозріваю…

– Що?!

– Я – надзвичайно цікава людина.

Старий засміявся і разом з тим затривожився:

– Скажіть прямо: ви не стежите за мною по політичній лінії?

– Свята наївність… Якби стежив, – хіба б сказав? Розумію ваше почування. Щоб знали: шість років відбув і втік, себто вкоротив термін на дві п’ятих. Можна гукнути міліціонера, – он стовбичить, – і вказати на мою особу: вертаюсь негайно в концтабір.

– Прошу пробачити, – забурмотів Антон Никандрович.

Містик веселий; сміх аж бризкає з очей, аж сіяє, стікає по бороді, і вона світиться, русява, розкішна, шовковою хусточкою розгладжена.

– Як можна відкривати це людині, що лише вдруге зустріли?

– По очах бачу: якщо в глибині погляду каламутить, – бережись, Іоно! Я боюся очей, схожих на видуті ґудзики, непорушних і закам’янілих; крім них, боюся неспокійних, як вуж на битій дорозі, досить прозорих, карих переважно, спарованих з блудливою усмішкою на скривлених губах, а сміх при тому нещирий, черевний, ядучий, як зараза! – ось чого боюся. Майбутнє бачу.

Антон Никандрович делікатно повідомляє:

– Я хотів би повірити в це.

– А ви знаєте, хто я? – перехопив мову бородань. – Не знаєте. Я – сич. І вам скажу, а ви не забудьте… збитими ногами підете вколо світу, мовби вколо дуба дитина ходитью… але чому ж це сьогодні – смерть? Не знаю, ай, не знаю! Не питайте Іону!

– Байдуже, хоч і смерть, – скорбно, з відтінком гніву сказав Антон Никандрович. – Мені нудно в касарні, втекти не можна, бо на дверях ідол сопе, біля вікна Іван Іванович щелепами клацає. Яка нудьга! Тут, звичайно, в магіку вдаришся, аби не збожеволіти. В зороастризм перейдеш. Стануть перед людиною з револьвером: «Думай… твою так, – пробачте за цитату з оригіналу, – думай, що буття визначає свідомість! Думаєш, чи ні? Відхиляєшся від істини?! Так ось тобі!» Стріляють і кричать: «Ми – найдемократичніші»!

Лотосов серйозний; навіть сумний. Лаконічно підсумовує:

– Тікати в Ієрусалим! Я пробував. Піймали.

– І що? Рубали ліс?..

– Скільки хотів.

Несамохіть Антон Никандрович посміхнувся: він чудний, цей містик.

– Вам смішно, і мені смішно, – сказав Лотосов. Антон Никандрович повернувся до нього з докором:

– Невже ви образилися?

– Ні; згадав смішні сцени. Перед світанням мороз; по снігу, в темноті поспішають ув’язнені до вбиральні, – вона за кілометер від бараків. Мусять встигнути туди й назад до початку праці. Першими вилазять безногі, якщо падають в ями, там і замерзають. За ними йдуть невидющі; перечіпляються через безногих, вилазять нагору. За невидющими йдуть сухорукі й однорукі, а далі простужені, всякі недужі, всі в шматтях, сірі, як глина. А здорові переплигують через тих, що впали, бо мусять поспішати. Зразу ж відбувається похід від убиральні до бараків. Потім праця. А за всім смерть. Я так засміюся, що заридаю. Ану, будь ласка, огляньтеся!

Старий здивовано напружив брови, повернувся до фундаменту, що лишився від храму.

– Там, – простягнув Лотосов правицю, – сиділи старці, лірники, цимбалісти, скрипалі, співці, просто жебруща каліч, – де вони тепер… не знаєте? Я бачив де: повезли їх і – в морозну річку під кригу. Понесла вода в океан; там недалеко. Риба сита стала; багато ловили її – на консерви для соціялізму.

– А я думав, де вони ділись? Так раптово зникли. Це ж несвітський жах.

– За кордон, за кордон, – зашепотів Лотосов, – як прийдуть німці, зразу ж за кордон! На жаль, я тільки й знаю: гутен таг та мерсі.

– Я повинен тут зостатися. Вітчизна – от що!

– О, дивезний старий! – підняв долоні Іона Іванович. – Йому на печі сидіти.

Вони знов повернулися до «Дискобола»; можна було подумати, глянувши на них: два підстаркуваті милуються на статую, що влада поставила для втіхи населення.

Іона Іванович говорить збуджено:

– Ви ж на верхів’ї культури, а так про вітчизну… для нас вітчизна – світ! Я росіянин, ви українець, обох нас однаковою дорогою в Сибір водять. Стрілятимуть однаковою кулею. Так будьмо ж громадянами всесвіту!.. він – наш.

– Я згоден, при умові, що всі озброєні росіяни вийдуть з наших земель. Тоді швидко домовимося.

– А–а! – протягнув Лотосов. – Бач куди… хитрий!

З українцями як говориш, то видно: для них питання про відносини з Росією мають такий вигляд…

Невідомо, який вигляд питання намалював би Лотосов; у момент, коли він вимовив слово: «вигляд», на вулиці зчинився неуявимий гармидер. Лотосов і Антон Никандрович повернули обличчя до метушні біля зупиненого трамвайного вагона. Швидко й самі приєдналися до натовпу, що кидався то в одну, то в другу сторону, а нові й нові цікаві бігли звідусіль, витягали голови і штовхалися ліктями. Лотосова течія понесла в один бік, Антона Никандровича в другий.

Через голови передніх було видно: коло пошкодженого трамвая лежала розбита вантажна автомашина. Кондуктор між двома міліціонерами підкидав руку з великим ключем і в чомусь переконував, показуючи на шофера з вантажної автомашини. А нема шофера з другої – «легкової» автомашини, що передніми колесами набігла на тротуар і вдарилася об бетонову підставу під естакадою. Накривка з мотора злетіла, і сам мотор аж вивернувся з свого гнізда. Широка шибка на авті розбита вдрузки. Група перехожих взяла пораненого військового – водія цієї машини; повела його геть від місця катастрофи – до найближчого магазину, а він закривав обома руками обличчя в крові. Зразу ж за ними вбігла в двері санітарка, що була десь неподалеку.

Люди так товпилися на перехресті, що Антон Никандрович ледве випручав лікті і став на приступцях – саме на розі під глянцюватим зеленим будинком. Став і спитався свого сусіда, голубоокого підлітка, обпаленого сонцем до найвищого ступеня червоношкірости і білочупринности.

– Що сталося? Розкажіть мені, будь ласка!

– Швах діло, – авторитетно пояснив підліток. – Шофер грузовика партач, показував номер, – газонув, хотів проскочити в кондуктора під носом, а його трахнуло, – трамваєм, раз! і точка. Можна було дать направо: трамвай стишить хід – і все в порядку. Або тормознути. Ну, лейтенант – молодець! Перед очима – грузовик через дорогу; тоді він – на тротуар… а там пацани з дитсадка йдуть; бачить лейтенант: біда. На залізо звернув – скло посипалося! сам об’юшився, а з честю вийшов: без дитячої смерти! Судитимуть його за шкідництво, їм машина, гадам, дорожча, ніж малишва.

Підліток сплюнув крізь зуби (чвірк!) і заспокоїв Антона Никандровича:

– Не журись, дядя! Бувай здоров!

Після цього, як бомба, врізався в натовп.

Він мав рацію. З’явився понурий вісник наступних подій.

Обов’язковий при кожному публічному скандалі Митька Мікроб зліз на поруччя при вітрині магазину і викрикнув з гістеричними інтонаціями:

– Держава соціялізм будує, техніку вводить, а він мотор ламає, шкідник!

Викрикнувши, Мікроб простягнув руку до рота якогось засмученого громадянина, що низько насунув пом’ятий капелюх і курить; простягнув руку Мікроб, забрав з рота папіроску і надірвав вогкий кінець паперового мундштука. Закурив і зневажливо повчає пограбованого:

– Надо порядок знать: подержався хоботом за папіроску – дай другому. Невихована публіка!

Громадянин многостраждально подивився з глибини капелюха і, тяжко зітхнувши, почав вибиватися з натовпу.