Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

МОРД

Стурбовані громадяни збираються в гуртки і знов розпорошуються біля «комодної» озії; так метушаться комахи, коли жорстокосердні гульвіси чи пильні дослідники розворушують їхній гуртожиток. Біля дверей біліє міліціонер: сфінкс! тисячолітня непорушність на обличчі…

А пергаменовий чоловічок, знервований, як на пожежі, переходить від гуртка до гуртка, поблискує огниками страху в очах.

Антон Никандрович і собі притуляє обличчя:

– Що сталося?..

Мовчання замість відповіді; на щастя, пергаменовий підходить по знервованій орбіті, щоб десятий раз повторити оповідання:

– Я прокинувся від страшного крику, виглянув на вулицю, – а воно починало сірити, – нікого нема… курю, аж ось двоє виходять з дверей! Тоді я надів плащ і – на вулицю, до них:

– Хто кричав?

– Провалюй! – сердито сказав передній.

– Хтось кричав у сусідній квартирі…

– Гляди, щоб у твоїй ніхто не закричав. Марш додому!

– Не піду, – сказав я.

Вони перекинули мене на тротуар і побігли, як собаки; я схопився та за ними… вибіг на вулицю «Зелену» – нема, десь зникли. Вернувся сюди, заглянув у сусідню квартиру, – жах!..

Мініятюрний старушок, чистенький, ніби на срібній медалі, зблизився до гуртка і наставив до вуха долоню:

– Що тут? – торкає лікоть Антонові Никандровичу: делікатно, так пилинку струшують.

– Мабуть, злодійство.

– Убили дитячого лікаря, Криловського, – свідчить пергаменовий.

– Криловського?! – відсахнувся старушок. – Убили?! Найшляхетнішу людину… – Боже!

Поклав собі старушок долоню на чоло і пішов до акації, крізь яку проривалося світло. Пергаменовий продовжує:

– Я заглянув до професора в кабінет – нема нікого. Напроти розчинені двері, до двох сусідів… вони з однієї установи; з якої, – це не моє діло. Я заглянув – і там нікого нема. Тоді я пішов до ванної. Дивлюсь: під стіною скорчений чоловік лежить; руки назад повиламувані, сорочка вся чисто змочена кров’ю: мабуть мучили. Губи і щоки відрізані, можна в обох рядах зуби рахувати; ніс теж відрізаний. Одно око вийняте, а друге перерізане надвоє. Горло посічене, як і груди, видно, бритвою. Кров на долівці, на ванні, на тепловій батареї, патрали людину, як звіра. Я глянув і затерп; не можу з місця рушити. Так мені погано стало, мовби хто молотом у груди вдарив. Я вхопився за одвірки, отямивсь, а тоді на вулицю. Вдихаю повітря і ввесь тремчу.

Свідок ілюструє оповідання – жестами. А мову перехоплює жінка з чорними, як вугільний папір, косами, одягнута в халат, що на ньому – райдужнокрила зграя.

– До професора вселили двох напіввійськових, а йому зоставили тільки кабінет. Сьогодні вночі ми чули, бо стіни в нас тонкі, що там було гуляння та випивання. Професор виходить і просить: «Затихніть!» На нього накричали, і він вернувся в кабінет; ходив з кутка в куток. Перед самим ранком він закричав, що треба бути людьми, що він заснути не може, а скоро йти в клініку: там ждуть хворі діти. Як він поможе їм, коли в самого важка голова?.. сказав: «Так заважати іншим, як ви, можуть тільки хулігани». Зчинився гармидер; затупотіло, завовтузилося; мабуть, п’яні кинулися на професора і потягли в ванну. Розлігся такий страшний крик, що всі в домі попрокидались, а не сміли зайти в квартиру до професора, бо знали про тих двох… ну, що то – з установи…

Жінка перестала говорити: підняла ліву руку і нігтем великого пальця водить по нігтеві підмезинного; а правою рукою поправляє халат на грудях. Чого заніміли уста, охочі до мови? На кого поглядають скоса очі – два світлечка, вибрані з чорних діямантів? Поглядають на суб’єкта, що від диньоподібної фізіономії вухо в нього відросло, як лопух, відкопилилось до бесідницького гуртка. Поплямлена спина повернулася в «три чверті»; черевик поставлений закаблуком на стерту цеглину, а передком похитуваний на вітерці – …не то що вуста в гарної жінки – в солов’я заціпеніють!

Антон Никандрович помітив, як ворушиться, як зростає в його сторону замурзаний мускулястий лопух, і тихо «змився». Хотів кинутися в напрямку до гнізда свого, а загледів діягноста Колодкевича, що піднімався цементовими східцями до страшних дверей. Колодкевич – найближчий приятель покійного; довгорукий, з велетенським вигнутим хребтом і гострими ногами, подобина старочасного ящура. Два роботяги: височенний, понурий діягност і середній на зріст дитячий лікар, ретельно виголений – лагідна усмішка на обличчі – становили пару, повну різкого контрасту.

Не було в місті другої людини, шанованої, як дитячий лікар Криловський! Матері та батьки малих дітей дивились, як на подвижника. Сотні дітей порятував він від певної смерти, а тисячам інших поміг у тяжкому стані, тому його клініка на околиці стала місцем своєрідної прощі для батьків – громадян міста. Авторитет керівників міста, що кували безкінчений ланцюг адміністративних нісенітниць і не могли дати ради ні з санітарними обставинами, ні з мешканевою скрутою, ні з постачанням і ні з якою іншою справою, що зачіпала добробут, а навпаки: всіма страшенно «партійними» діями доводили місто до розпачливої занедбаности, – всі ті авторитети блідніли перед ім’ям дитячого лікаря.

Вертається Колодкевич, ступає по цементових східцях – так, немов при кожному кроці підрубують щиколотки… валиться то на правий, то на лівий бік, а долоню тримає на очах.

І від того страшно стало Антонові Никандровичу. Скоріш додому!

«Я в царстві сатани, – йдучи геть, відзначає стариган, – напевно: в царстві сатани; розбійники, великі й маленькі – розпорядчики… розбійники; скрізь розбійники».

В течії думок настає розрив. Думка про життя, яким керують розбійники, застряє, як розжеврений цвях, в свідомості; мучить здогад: а що як справді, розбійники захопили стерно і спрямовують народи в прірву, і сміються З них?

З’являється в уяві кінь, запряжений в дрожки; пасажири, розбійники, щосили батожать тварину і регочуться. Перед очима тваринки почеплена табличка з написом: «Ідея» і з образом шаньки, повної вівса. Кінь летить до краю безодні, давлячи і калічачи стрічних, а розбійники з азартом стьобають його і збираються сплигнути в останній момент на землю.

Картина така небезпечна, що Антон Никандрович оглядається, чи хто–небудь не помітив її, і зауважує, на відстані півкварталу, жовту фізіономію, якій належить лопух. Пожований суб’єкт волочиться назирці. «А! стежить, але перехитрю»… Замість повернути ліворуч на коротку дорогу додому, завертає Антон Никандрович на праву сторону; раптом спиняється перед величезними двома статуями з бетону, тими, що допіру – з дрожок. «Гм», – нехотя стариган вертається назустріч лопухові на жовтій голові, а той моментально – назад! Дивився стариган, аж поки лопух, озираючись, зайшов за ріг. Тоді блискавично креснув Антон Никандрович через браму і обкреслив криву поза флігелями. З ласкавою поспішністю відповів студентам на привітання; поспішив проз «анатомку» до другого виходу з двору. Біля дверей «анатомки» побачив коня, запряженого в гарбу. «Як він опинився тут? – здивувався Антон Никандрович. – Ага! розумію…» Гарба навантажена голими трупами, як на возовиці. Підводчик потяг згори величезного мертвяка; тримаючи за стопу правої ноги, перевалив собі на спину і поніс до дверей. Ліва нога нещасного покійника відкинулася в повітрі, а голова, між повислими синіми руками, заскакала, б’ючись об каміння, що ним геометрично вимощено двір.

Кінь, фіялковоокий кінь вороної масти, промовив до Антона Никандровича:

– Чого дивишся, діду? Іди скоріше геть, бо й з тобою те буде!

Антон Никандрович вихопився з двору через другі ворота; обкружив квартал і пішов низинною дорогою, по колишньому річному дну, до свого кубла.

ПРИРОДА І ХАТА

Антон Никандрович сидить на ліжку і дивиться крізь вікно на шпака, що встрибує в свою келію, підняту на сірій жердці з покрівлі сусіднього домика. Заплющивши очі, переживає стан нервового збудження, без зорових вражень. Потроху заспокоюється і відчуває, що в повітрі морозно. Включає електричну пічечку на столі. Вдихає теплий струмок над ясно–червоними спіралями: легко і приємно на серці.

Асистент з горловою виразкою зник; з’явився натомість Олександер Астряб і попередив:

– Жінка, на прізвище Молоточкіна, казала, що прийде підлогу мити.

– Молоточкіна?.. Не жінка – комета! (помарилося: комета розбиває землю, а срібний старушок ридає під акацією).

Астряб розчинив вікно; так широко розчинив – голубі вітрила хлюпнули в кімнату, вдарили об стіл.

– Що ви робите? – скрикнув стариган, замотуючи собі горло картатим зеленим шарфом.

– Не бійтесь повітря! На дворі тепло.

– Я вернувся з лікарні і знаю, що надворі тепло. Але мені холодно.

Антон Никандрович сильно підкреслив голосом слово «мені». Запротестувавши проти свіжого повітря, він через декілька хвилин відчув, як солодко, як розкішно вливається в груди тепло; як приносить в жили і в рамена молоду міць.

«… Самому дивно, – думає він, – чого сиджу в окаянній кімнаті? В’язень чи що?»

Астряб припускає:

– Було б непогано пройтися над річкою.

– Ви думаєте? – перепитує стариган і береться за капелюх.

Вимальовується перед очима світлошоколядна річка – спокусниця; річка, що мчить орлицею, проводить праве крило при глиняних кручах, ліве – при дамбах та вербах.

Антон Никандрович поспішає, під руку з молодим приятелем, вибратися з осоружного півтемного коридору, з вулички, перерізаної чорним струмком, з вокзального району, повного свисту, шипіння, брязкоту, вугільної порохняви, перемішаної з парою над блискучим тисячострунням рейок і коробчано–червоною гусінню поїздів, – поспішає, ступаючи по високому мостику з залізними перильцями, до зеленого надбережжя, звідки гори видно.

Немає в природі торжественнішого твору, ніж камінні будівлі, вкороновані снігами та овіяні лазурною красою небесною; здається, там перебуває – в найвищому місці на землі – від споконвіку непокірний дух: примушує людину з божевільною сміливістю, йдучи на смерть, кидати прокляття в обличчя всевладному, хто поневолює і змушує миритися з ницістю.

Магнетично–синіми самоцвітами, з’єднаними в безперервну низку, заступають обрій гори.

Антон Никандрович довго дивився в далечінь, зворушений і зачарований.

– Олександре, чого вони манять до себе? серце забирають; я не маю спокою, дивлячись на них.

– Здається – прагнення до чудесного, що нам привиділося в дитинстві; але ми не знайшли його, коли повиростали.

– Можливо. А ще?

– Іти по страшних стежках: небезпека манить.

– Ви любите мандрувати?

– Дуже. Через те й стратив юність.

– Не жалійте! Я хотів би скинути тридцять років – ви молоді, не уявляєте цього почуття. Старість ми помічаємо на собі несподівано, багато разів підряд; і кожного разу сприймаємо, як хворобу, як нещасливий випадок, що трапився з нами; думаємо: це не обов’язкове, можна було запобігти… Бо душею ми ж молоді: душа не старіє!

– Одне запитання, – сказав Астряб. – Припустім, вернулася молодість… яка мрія була б найбільшою?

– Мрія? Розкривати світу, як поему – на сторінці чи на листку притулилась червона комаха… Споріднюватися з свіжими силами навколо. Поки відгороджені ми від природи стіною друкованого паперу і безглуздим ладом, – немає нам ні щастя, ні здоров’я. Замість утраченого блаженства – пиятика, розпуста, гра чорних пристрастей; омани бродять навколо душі, витанцьовують непристойний танець під роздерисердний вереск. А скалічена природа мститься: стьобає бичами недуг, аж поки, як порожні колоски, поляжемо в передчасній старості. Замість того, щоб хоч мужньо відійти від життя, відійти з примиреністю, ясністю вечірнього сонця, ми з прокляттям катованого звіра віддаємо останній подих. ПосЛіпли душами, загубили природу, як священний дар. Маса часописного друку, що з злими лайками день у день котиться перед очима, стала любіша від моря. А я ж люблю солоний вітер, що зриває піну з прибою, мов воїн – хорасанську намітку з бранки… вітер від сонця, одинокого, ніби перлина в мушлі. Здається, стихія моря належить юності, це – правда?

– П’ять років збосякував при березі.

– Але не думайте, що повертаю до минулого. Цікаво, скільки до моря? Буде сто двадцять?

– Приблизно, буде.

– Ох, далеко; а ввижається: чую, як стугонить за горами; чую, як дихає.

Антон Никандрович трішки повертає голову і прислухається.

– Ні, мовчить! Ви не думаєте, що я – чоловік ненормальний?

– Нормальніший, ніж я.

– Перебільшення! Мандруємо далі: от – ліс… його загадковість і небезпечність, особливо – небезпечність заплутатися в гріхах…

Раптом Антон Никандрович заговорив, ніби зовсім інша людина:

– Постійно жити в лісі – погано, як і коло моря. Я скажу чому: голодно! Голодно і нудно. Правда, в лісі привітніше, ніж коло моря: тут кожна рослина прихиляється; на поляні повно злагоди, теплого цвіту; все різноманітне, близьке до душі, – не так, як на морі, де очам гарно, а все холодне, крім каміння та піску…

– В такому разі, – сказав Астряб, – не розумію, чому так манить вас?

– Голубчику, я ж не кажу, щоб завжди жити біля моря, чи в лісі, чи на горах. Але мандрувати! Подивитись і – додому: в степ… що може бути краще за нього? Помиляється, хто думає, що на світі є Едем, прекрасніший, ніж степ!

З поглядом, зверненим до степу, якого тут, коло кручі, немає, тільки мріється світлою просторінню, – стоїть стариган; вуста згортає, ввібравши шпакуваті волосинки з підборіддя.

Видиво присвітлює до обличчя; можливо – річка, що віддзеркалює соняшний огонь.

– А село, – говорить Антон Никандрович, – до чого довели його?.. гнилі стріхи, продрані вікна. Колгоспні злидні дивляться через поріг. Замучені люди в лахмітті ходять, як тіні; виконують осоружну працю, з якої нема прожитку. Жорстока, до найпроклятішої безнадійности, їхня доля.

Такий тепер степ… мучиться, але до серця його найдужче промовляє страждання людське. Немає мудрости більшої, ніж та, що вітає над ним: мудрість милосердя…

Хто здійнявсь до найвищого ступеня чеснот, нехай прийме останню мудрість – милосердя в страшному, повному безперервного терпіння, щоденному житті. Там небо відкривається… Спаситель, що про нього ми забули, стоїть у високостях; простягає руку над нужденною хатою серед вишневого цвіту.

– Правда, – сказав Астряб, – але замість нормального життя люди в благословенній хаті ввесь час катуються.

– І що ж? Так було споконвіку: кого обрано для провіщення, терпить іспит. Серце удосконалюється – з страждання зростає добрість.

– Згоден. Але я вірю: і в нормальному житті народ спроможний удосконалитися…

– А я хіба не вірю? – аж кинувся стариган. – Людина не мурашка – титан! Страждає, прикута до скелі, а вирветься! ще десять років з гаком – і вирветься. Оживає душа моя, Олександре! Хоч і старий я, – серце молоде. Ходім цією вуличкою, за нею висока алея.

Стариган спішить, вибурмотуючи під ніс: «оживає», «знову», навіть мугикає мелодію.

В більшому крисами, ніж орбіта місяця, сірому капелюсі з темною стрічкою; в літньому легенькому пальті, зовсім темному, – завширшки з виораний лан, полатаний на ліктях, – спішить він до стародревніх лип, щокроку спираючись правою рукою на трость, а ліву незграбно волочучи в повітрі, чорний лебідь – підбите крило.

ДВІ ТРУНИ В КАРМІНДОНИХИ

В алеї, крізь склепіння якої проривається ясність, недалеко від столітньої липи – Антон Никандрович і Астряб.

Темно–русява, переткана сивизною, струмує в Антона Никандровича борода на грудях.

Піднявши трость (завершену головою слона з кости), старий показує на вивірку, що збігає по лушпайкуватій корі наниз, до притіненого моріжка. Астряб і собі впинається очима в звірятко.

– Сховаймося! – шепоче старий. – Вона боїться нас…

Обидва виходять з алеї до масивної брами під осокорами, що тільки й знають – тремотіти білястим листячком. Обпершись об брамові стовпи, перехожі стежать вивірку, як вона перебігає по травиці.

Глянув Астряб навколо і пальцями стрельнув:

– Ми під ворітьми в Карміндонихи.

– І що ж? – відказав неуважно Антон Никандрович, і знов – пильнувати вивірку. – Читає на картах старенька?

– Ставить на ноги всіх, кому обіцяно ящик з музикою.

– Чуму проганяє?

– Здається; рак і сухоти – напевно. Примушує тонну моркви з’їсти.

– Гм, сфера фантастики. Хіба з цікавости зайти?

Старий добув двадцять карбованців і відчинив великанську хвіртку, що заскреготіла, заглушила зойк недалекого паровоза з надрізаною горлянкою; проходячи крізь хвіртку, в секунду, коли стих і дерев’яний скрегіт, і зойк паровоза, він почув ніби оклик, ніби шовкову струну на скрипці: «вернися!»

Оглянувсь, – нікого нема; вивірка вибігла на соняшну пляму край моріжка і дивиться.

Антон Никандрович заплющив очі з мускульним зусиллям, знов розглянувся, навіть протер очі долонями, – нікого! Середніми пальцями вуха протрусив і гостро прислухався.

– Ви чули що–небудь? – спитав Олександра.

– Нічого.

– Чорт зна, що твориться, – з досадою сказав Антон Никандрович.

Дім серед зеленої журби берізок, до ґанку якого підступили перехожі, нагадував скарбівничку – випиляними З дощок орнаментами на піддашках і мідно цяцькованою дахівкою.

Обережно: стук! стук! у сінешні двері – відклику ніякого, і клієнти зайшли без припрошення. Біля внутрішніх дверей переглянулися, знов поторохкали зігнутими пальцями.

– Прошу ласкаво! – ніби в дзвоник ударило крізь двері.

Ввійшли: привіталися. В кімнаті півтемрява, бо вікна завішені. Клієнти, як звикли очима до сутінку, зауважили красну жінку, темноволосу – світлооку, і дівчину, що стояла поруч жінки, затуляла собі обличчя. Світло, такого мерехтливого тону, як на струхлявілих дубових трісочках, коли приском жаріють уночі, – ллє від високого дзеркала, приробленого до стіни. Куріє таганчик. Дим кучерявиться В рефлексах від скляної поверхні, звивається в змійки. Ворожка, вбрана в вишнево–червону сукню, простягає пальці і, відкривши обличчя дівчині, накладає на нього масть: темно–бронзову, з густою тягучістю меду.

– Прошу сідати на канапі! Я зараз звільнюся.

Обличчя пацієнтки страхає присохлими струпами: потравлено його й спотворено. А струнка постать! Весняна тополя – в дзеркальному свічінні.

Пошептала чарівниця над нею і стерла масть краями вишитого рушника. З прозорої скляночки побризкала дівчині в обличчя: частенько поторкала хусточкою… вигоїлося обличчя!

– Іди, молода, іди, моя доню! Кохайся, доню, та розум май!

Рушник відкинула та хусточку на піддзеркалок, відійшла до столика – мити руки в порцеляновім тарелі.

Тоді побачила дівчина відсвіт свій у дзеркалі, – зраділа дуже, долоні собі до грудей притиснула:

– Дякуватиму вам, благодійничко, – залебеділа сердешна, – довіку дякуватиму!

Вийняла з гаманочки гроші, поклала на піддзеркалок, біля хустки, і вибігла з хати.

– Приклад нерозважности, – докірливо сказала лікарка, сівши в крісло. – Загравала краля з одруженим сусідом, начальником кримінального розшуку… мабуть, чули про Нарцисова? Його жінка спроваджувалася з «авоською» базарювати, а він на персональній автомашині марки «ЗІС» орлом вертав під квартиру. Клав на стіл трофей – череп, знайдений десь у підвалі; обпирав об нього книжку поезій Туркота–Семидзвонника в перекладі на російську мову і придавлював знизу семизарядним револьвером, тоді сторінки рівно будуть розгорнуті. Брав пляшку шампанського, кликав сусідку, щоб справити переможний ефект. Приспівував: «Вийду я в бєсєдку, обніму сосєдку…» Успіхи були мізерні, хоч дівчина пригублювала скляночку. Одного разу жінка Нарцисова рано вернулася з базару, обтяжена гускою. Застукала благовірного, як він борюкався з сусідкою коло ліжка; звичайно – скандал!.. Увечорі, перестрінувши дівчину при вході в умивальню, жінка Нарцисова линула їй в обличчя сірчаної кислоти.

На суді Нарцисов став, як мур, на оборону жінки – проти спотвореної дівчини. Свідчив, що сусідка сама йому на шию вішалася, а він, самовідданий охоронець громадської безпеки, був стійкий, наче Йосиф Прекрасний. Дівчина плакала, повторювала, що Нарцисов говорить неправду, – хто ж повірив?.. Повірив тільки один – її попередній кавалер, до якого була неуважна: робітник нафтоперегінного заводу. Він знайшов для дівчини нову кімнату і заручився з нею. Порадіє хлопець, бо наречена вернула собі вроду, а на додачу порозумнішала. Відьма зітхнула і скинула очима на гостей:

– У вас яка справа?

– Високодостойна пані, – почав Антон Никандрович, – ми наважились турбувати вас, бажаючи знати майбутнє. Крім того, я хочу, за вашою допомогою, позбутися хвороби серця – тяжкого ускладнення після грипи.

Чарівниця підвелася, легенько позіхнула, при цьому – ритмічно поторкала собі уста стрункими пальчиками і вийняла з шафи аптечну склянку, з якої набрала сухого зілля – сипнула його в полум’я. Дим підійнявся над таганчиком при дзеркалі. І там стало чудно привиджуватися: чорний півень налітає на півня червоного; клює і мордує його: валить на землю і довбає очі. Переможений півень зненацька підскакує і кидається на ворога: так дзьобає, що вбиває відразу.

– Чи ви зрозуміли? – спитала чарівниця.

Клієнти вклонилися.

Тоді повела в сусідню темну, мов підземелля, кімнату, щось у повітрі розсипала з жмені, пошепотіла пристрасно і ждати стала.

Просвітліло на височині грудей, і поволі окреслилися дві труни: червона і зелена.

– Дивіться всередину! – звеліла господиня.

Зазирнули гості в червону труну і, нажахані, відсахнулися: вгледіли кров… трохи несповна її. Отямившись, заглянули в зелену труну і замилувалися на дорогоцінності в ній: золоті келехи, діядеми з перлами, серги, перстені, безліч речей. Стояли вчудовані гості над скарбом, аж поки видиво зникло; призвичаєними очима розглянулися по кімнаті – нічого немає… чотири голі стіни. Жадного навіть горняти на підвіконні, щоб містилася хоч одна галузка ясминова.

– Виходьмо! – прочинила знахарка двері. – Кров у червоній труні віщує велику війну: якщо й скінчиться братовбивство, то скоро доля знов зажадає жертви – ось чому труна неповна. Ще раз повинна пролитись кров… згинуть ті, що мучать людей і вбивають. Як наллється червона труна до краю і геть відійде, тоді почнеться побут щасливих людей, без смертельного клопоту. Людям належатимуть усі багатства; тільки одна думка буде страшна: що кожному, серед добра і втіхи, суджена смерть, на це і вказує сама зелена труна. Вам обом приведеться бути на війні, хочете чи не хочете, то вже краще свобідною волею стрінути призначене. Обом суджено скропити кров свою на ґрунт, а потім… потім багато мандрувати. Ви ж обидва цього хотіли! Знайте: все, чого ми бажаємо, здійсниться, але не тоді і не так, як думалось, А вас, – звернулась ворожка до Антона Никандровича, – попереджую: бережіться моря! тільки його бійтеся! більше нічого.

Після цих слів подала старому гранчасту склянку.

– Візьміть і випийте!

Антон Никандрович послухався. Відчув, як холодний трунок розливається під грудьми і як після цього зразу починає з оксамитною м’ягкістю, з невисловимою приємністю битися серце.

– От, – сказала відьма, – наша розмова й скінчена. Коли Антон Никандрович вийняв з кишені гроші і простягнув до піддзеркалля, господиня скрикнула:

– Соромтеся! Щоб я з вас гроші брала, навіщувавши стільки лиха?.. Та ніколи. Ідіть!

Граціозно виштовхала гостей з кімнати.

– Пречуденна гіпноза! – скрикнув Олександер посеред двору, набираючи повітря, ніби він – трохи риба. – Перший раз переживаю…

– Вірно: гіпноза і здогад.