Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

ВІДСТУП РОМАНТИЧНИЙ
ТАЄМНИЦЯ ПЕРСНІВ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА

1

Фотокартки старого часу показували Антона Никан–дровича в образі денді – костюм найкращого крою, кругленький солом’яний брилик, похилений набік і назад; тросточка в одній руці та книжечка в другій. То стоїть він сам, на тлі ясминових кущиків, що аж непритомніють від сонця, обливаються піною квіту; то він сидить у товаристві дрібнобородих і гостровусих франтів студентського віку, з книжками, іноді з пляшками; то сидить або стоїть у товаристві тих самих франтів і також по–модному вбраних, стиснутих посередині пасочками, як срібні оси, студенток на фоні клюмб і квітчастих грядок і озер, і дібров. А то на човні, серед латаття і водяних лілій, з безкінечно милою, судячи з очей – щирою і вдумливою дівчиною в білому платті. Фотокартки зберігали видіння з студентського часу, коли Антон Никандрович вивчав філософію в Парижі, а потім філологію у Відні, в найбільшого знавця нашого слов’янського мовлення.

Хвиля дорогих серцю дрібниць, що вихлюпнула на стіл Антона Никандровича і там окам’яніла і почала вкриватися туманом давности, завжди ставала перед очі власника і завжди радувала його; викликала в пам’яті веселі, часом і скорботні спомини з юнацького віку. Якби хто–небудь розбив багажний ящик із шляхетних ялинових дощок, звідти загриміли б зворушливою мелодією, один за одним, припливи споминів – від книжок, читаних колись удвох із коханою, каталогів картинних галерій і музеїв, альбомних краєвидів, рідних і чужоземних. Міцні завізні стьожки і дротини, закручені за голівки цвяхів, тримають у строгій непорушності дошки; та самі ті дошки, коли їх торкнути, прозвучать, як деки скрипок. Бо в середині дрімають любі видива, аж поки владуща сила часу, розсипавши тлінну деревину, випустить їх на волю: тоді загримлять вони, заволодіють серцем Антона Никандровича – або погублять, або піднесуть до блаженства. Хіба що неждані події, динамітний тупіт яких доходить через степ, ударять, відірвуть від ящика, знищать живі, хоч і незримі ниті між ним і душею Антона Никандровича. Заборонено людині надто прив’язувати почуття свої до минущих цінностей. Речі, врятовані в знайомих, під час заслання і всіма силами бережені потім на житейському морі, скоро–скоро зостануться без власника. І дивно! Сам він розстанеться з ними без великого душевного болю; тільки з двома речами, що становлять одну суцільну дорогоцінність, неспроможні розлучити Антона Никандровича непередбачені випадки, багатства світу, доля, навіть смерть, бо в тій дорогоцінності відсвічується образ із дна його серця.

Одну з двох згаданих речей він дістав від батьків Людмили.

2

Для студента першого курсу явища відбувалися в надземному сяєві: був закоханий так, що замість побуту відбувався урочистий сон.

Студентові, синові богослова, що покинув посаду, Людмила була нерівною; батьки її належали до вельможного родовідного дерева і мали величезні маєтки в середній смузі степу, і, звичайно, ставилися до скромного претендента на руку доньки згорда, хоч говорили з ним безмежно чемно та співчутливо.

Людмила – тиха душа, що дивиться крізь темно–сірі, ясні–ясні, повні променистих – від середини зіниць до їхнього обводу – рисочок, широко відкриті очі: дивиться ніби зовсім спокійно. Обличчя Людмили могло відразу сполотніти, мов перед смертю, то вкритися рожевістю – на одну хвилинку, щоб знову набрати звичайного кольору: білого і гарного, як буває крин після грози.

Від темних брів – тіні на очах; і пишна зачіска: крила русявого волосся, що посвічувалось окремими пасмами; овал обличчя, рівно окреслений ніс – ледь–ледь означена торбиночка, а уста – з кутиком на верхній губі, з двома повнотками на нижній.

Людмила висока на зріст; видавалося, що тільки біла сукня її, оздоблена мереживом комірця і перехвачена смугою ясно–синього бархоту під грудьми, могла, спадаючи ритмічними згортками до щиколоток, відтінити пружні форми.

Свій обов’язок природа виконала: добрала рівну пару!

Антон Никандрович був юнак красний до такого лиха дівочого, що стрічні карі, чорні, сірі раз у раз оглядалися на вулиці, коли проминав їх. Та дивувались довго: звідки явився блакитноокий, – перший раз бачать. Часто паняночки після знайомства з ним постоювали на самоті проти люстерка в світлиці, зітхали, знявши станцьовано черевички. «З ним хоч на край світу!.. – шепотіли. – Але – холодний, не дивиться, у–у, бука!»

Батьки Людмили були б трішки прихильніші до не–маєтного Антона Никандровича, якби його родина мала іншу славу. Не можна говорити про скандальну репутацію, навпаки – родину поважали і нею цікавились надзвичайно.

3

В працях Никандра Севастяновича, на думку знавців, в найвірнішому освітленні визначена сутність і відмінні прикмети східного християнства.

Несподівано теософ перервав заняття на катедрі – подався в провінційний городок, на здивування і огірчення знайомих: зажив на околиці у прадавній хатці, оточеній черешнями, яблунями, соняшниками, дивиною, лев’ячими пащами, що світліли біля вікон.

Ходив із сивобородими дияконами вудити рибу; варив куліш під вербою, ночував у курені. Мандрував по селах, роздивлявся на старовинні церкви, щось собі записував у зшиточки. Просиджував безкінечний час під дзвіницями, серед безруких старців, в яких обрубки світилися крізь лахміття; розділяв останні гроші і віддавав одежу з своїх плечей. Відводив сліпців на ночівлю, як вони зоставалися самі – без поводирів, що бігали красти кавуни та яблука. Ночував з волоцюгами, набираючись між ними безсонних скакучих звіряток.

Стеріг городи та баштани з дідами в подраних солом’яних брилях, розкладав з ними багаття, ввечорі відганяв галузкою комарів, заводив довгі розмови про духовні речі, і діди наче сповідалися, що в них на серці. Вранці йшли діди поруч нього, прощаючись, давали кавун на дорогу, міцно–твердо просили, щоб він завітав знову, як трапиться нагода. Верталися діди до халабуд, дякували Богові, що привів зустрітися з добрим чоловіком, – як розмовляли з ним, на душі веселішало. Горожани шанували Никандра Севастяновича за лебедину тихість, але не могли примиритися, що світило науки, і отак низько спускається – серед обшарпанців та баштанних дідуганів. Старий Споданейко і його син були добрі друзі. Відносини склалися прості між ними; вони розуміли один одного з півслова; радо вели розмови, іноді й мандрували вкупі. Від батька Антон Никандрович успадкував любов до точного розбору кожного питання, без схолястичної маніри і нарочитости. Нахил до сміливого розвитку думки – власної, не залежної від модних течій, панівних шкіл, усталених поглядів, опінії «вибраного» прошарку і «стовпів» суспільства, – був найціннішим, як гадав сам Антон Никандрович, придбанням від батьківської науки.

Яким добрим світлом завжди була осяяна в спогадах Антона Никандровича постать батька, високого, згорбленого дідка, зовсім худого, з костуром у руці. Кущувата сіра борідка і ясні очі під навислими бровами.

4

Батько і син сиділи в гіллястому затишку. Антон Никандрович сказав про своє почуття до одної дівчини.

– Хто? – спитав старий.

– Людмила Долинська.

– Знаю; Долинські мріють віддати дочку, в найкращому випадку, за імператора; в найгіршому – за барона. І вона гідна того, а імператори і барони – ні. Доведеться тобі стояти приниженому перед людьми, що їх засліпило звання… а – хорошими людьми.

– Вибір безповоротний.

– Якщо вона покохала мого сина, доведеться їй сваритися з ріднею; окруження криє в собі небезпеку…

– Я вірю в свої сили!

– Сам колись переконаєшся: потрібен подвиг, щоб понищити деякі неминучі зв’язки з щоденністю… Світ – інший, ніж ми бачимо. Опрацюєш Печерський Патерик – це мій заповіт. Бачу, від чого болить твоє серце, і мені від того смутно.

– Сьогодні, – сказав Антон Никандрович, – миліші повісті іншого змісту, ніж житія…

Старий пильно подивився на сина. – Будь, мій сину, рішучий, коли доведеться діяти. Що – мати?..

– Зараз піду до неї.

– Що порадить, – виконай! В справах серця матері здебільшого ясновидющі. Я радо виїхав би з тобою в Софію, наприклад, чи в Відень. Були б ми разом.

– Тату, пізно!.. Без Людмили нема мені дороги: ми з’єднані навіки.

– Я хотів би бачити Людмилу своєю дочкою.

– Благословіть мій вибір! Перешкоди такі дрібні, я подолаю їх.

– Сину, та кращої дівчини в світі немає. Але батьки її не згодяться! Скільки я передумав над тим, що тепер робиться. Люди верхніх прошарків засліплені: як не умовляй їх, нічого не помагає. Самі в безодню сунуться і народ тягнуть. Я хоч простому людові правду скажу. Я зрікся всього, нехай сміються; правда дорожча. Зрештою, спробую поговорити з батьками Людмили.

– Прошу, тату, – ні слова! Якщо Людмила не переконає – ніщо не зміниться. Я йду.

– Хвилинку! А скажи, чи залежить ставлення Людмилиних батьків до тебе від того, що я, так би мовити, відлюдився? Якби я вернувся на посаду…

– Ні. Мабуть, тут – станові інтереси.

– Іди, сину! Як порадить мати, так і зроби.

5

Весна прийшла з далекого світового поля. Торкалася до вишень, і вони випускали приховані на грудях соковито–зелені листочки; ступала по чорній, повитій туманами землі, зразу ж прорізувалися тоненькі голочки з зеленого золота; поглядала навколо, і невідомо звідки зліталися птахи – як мешканці в новому приміщенні, клопоталися, гукали до всіх дзвенющими голосами.

Промовить весна до жоржин, тоді, як і торік, розцвітуться великопишні, наче свідки першого кохання Антона Никандровича.

Тим часом у столовій кімнаті мила турбота: готувалися варити улюблений батьків компот. Переставши курити, Никандр Севастянович пристрастився до смаковитого напою з сушених черешень і слив, охолодженого в льоху і налитого в полив’яні глечики. Під час роботи він попивав його дрібними ковточками; в роботі ж Никандр Севастянович був звір, як говорили приятелі, – міг старий систематично працювати по дванадцять і чотирнадцять годин щодня. Навіть прокидався серед ночі, робив нотатки та справлення в рукописах. Творча несамовитість охоплювала його, коли брався до чергової праці. Жив, як аскет; одну «розкіш» дозволяв собі: дрібненькими ковточками смакувати компот.

На етажерках красувалися книжки з золотими берегами, в кольорових матерчатих оправах, також простіші видання – з нефарбованими берегами чи невибагливо обкапаними, – в твердих палітурках, прикрашених сіро–синіми чи темно–рудими хвилястими смугами та бризками. Біліло і знаряддя, що вживала господиня, Анна Федорівна, борючися з пилюкою: висушене гусяче крильце; тим крильцем вона обережно змітала пил з книжок, – робила це в дворі або на ґанку; стояла коло стільця з горою книжок, і вітрець одвівав пилюку на сторону.

Никандр Севастянович, коли йому доводилося обтрушувати книгу, виставляв її в вікно, на витягнутих руках, і, тримаючи поземно на лівій долоні, тричі бахкав зверху правою долонею, і справа на тому кінчалася.

В його кабінеті вікно відкривалося в садову гущавину, що вранці сліпила росою, віяла бальзамічною свіжістю, глушила дзвоном пташиного голосу. Буйна зелень, розкидана в багатоплянному хаосі, дивилася розкритими квітами, манила на вузенькі доріжки між бузковими кущами, ароматом яких наповнена земля.

Біля вікна стояв широкий дубовий стіл і стілець із кленового дерева, а за два кроки темно–синій фотель – у ньому любила сидіти мати. Розмову вела завжди без жадного нервового піднесення в голосі, і в душі співбесідника наставала певність, що всі непорозуміння на світі минуться, аби люди вміли так ясно думати і так лагідно говорити. Дочка архітектора, що ставив оригінальні будинки для гімназії та єпархіяльних училищ по провінціяльних містах, вона вийшла заміж, слухаючися власного серця. Хоч батьки спершу опиралися її рішенню, бо молодий хорошун, її майбутній чоловік, мав репутацію «вільнодумця» і «вітрогона», – потім і вони пом’ягшали, коли близько познайомилися з її «Ніко» – прямодушним юнаком, що привітливістю обертав і недруга – в приятеля.

Поблискує перстень на материній руці. Очі, оточені сіточками брижок, пильно приглядаються; постать – у темній сукні, з зовсім білою зачіскою.

– Ми вирішили тікати за кордон.

Мати мовчить.

– Схвалюєте, мамо, чи ні? Розсудіть, ми підкоримось.

Через хвилину, не діждавшись відповіді, юнак скрикнув:

– Чого ж ви нічого не кажете?

Стара спокійно відповіла:

– Я знаю: роблю переступ проти закону і звичаю. Мій хлопчику, здається, то – єдиний вихід. Вас будуть переймати. Зв’язки в Долинських високі; є люди, що всю поліцію поставлять на ноги. Я дам адресу моєї шкільної подруги; її чоловік служить при губернаторі і має впливи. Сподіваюся допомоги від нього – порадами і паперами на виїзд. Але будь обережний!

Поцілував руку матері і кинувся в двір, мов там стояли осідлані коні, готові мчати тайно повінчаних.

6

Втікачів зловлено недалеко від кордону, почасти через їхню легковажність: пішли прогулятися по узліссю, коли з–за хмар з’явився місяць. Як столітній дід, що втратив полум’я в серці і з холодною, ніби в божевільного, посмішкою розповідає дітям про видіння з давнезної молодости, а малеча, рада тому, принишкла: не насмілиться пальчиком поворухнути перед казкою, – так само й місяць: відбиває сіяння невидимого юного сонця і посилає, мов казкову розповідь, позбавлену тепла в холодних старих просторах. А дерева на узліссі слухають – купаються в чародійній видноті. Людмила намовила Антона Никандровича походити між деревами, поки видно, попрощатися з рідною землею. Вони гуляли часиночку; місяць заходив, і вони спізнилися: домовлені люди, що повинні були провести через кордонну смугу, десь зникли.

Почасти спричинником невдачі був мізерний старигайчик, на якого всі дивилися, як на руїну з генеральськими еполетами і жовтими бакенбардами. Колись бравий начальник, потім «кімнатний генерал», пан Скворцов ходив на балі та бенкети, наїжено посувався по паркету; в будуарних кутках зачинявся до вдовичок і малював для них гральні карти з кумедними валетами, носячи при собі для цього заняття пачки школярських олівців. Після втечі Людмили і Антона Никандровича він виявив поліційний геній, бо мав свою пайку зацікавленосте в біографії дівчини: хотів одружити з родовитою спадкоємницею маєтків свого племінника, кавалериста і веселія серед горілчаних братів.

Скандал затушували. Назовні відносини між усіма зосталися, як були; тільки Людмилу деякий час тримали в найдальшому маєтку. Наприкінці літа вона знову з’явилася з матір’ю на скромній приватній вечірці.

Дякуючи посередництву Людмилиної подруги, курсистки, що читала книжки на соціяльні теми, пощастило закоханим зустрітися на поляні підгородного лісу.

Вони, взявшись за руки, ходили між кленами, що беззвучно ронили гострокутний лист. Сідали на пеньках; розмовляли; було так ясно на душі, хоч небосхил над горою, за цегельними заводами, запинала крилата синя хмара.

Пішли на поляну з останньою зеленою травою, над якою молоді дубки простирали гілля, а в головах глід червонів солодкими рясними плодами.

В небі була лазурна непорушність, ніби його створено і сказано: світися над радістю тіла, як і радістю духа, бо законні вони, якщо від любови – провісниці шлюбу.

Людмила і її коханий помінялись перснями. Коли виходили стежкою з поляни, Людмила спиралася йому на руку, щоки її палали, а скроні були вогкі.

Обнявши його востаннє, йшла повільно, повільно, мовби прислухаючись до відгомону, що бринів на серці, до голосу, який віщував, чого їй сподіватися.

7

Через два тижні Людмила і Антон Никандрович побачилися знову; то було на зібранні в краєзнавчому товаристві. Реферат про розколини на місці княжого замку робив приїжджий археолог, милий голомозко з клинастою бородою. Хлопчаки з усіх околиць, зустрічаючи його на вулиці, віддавали знахідки – від орнаментованого череп’я до мушкетних куль включно. Він сердечно дякував, плуганився додому з відтягнутими кишенями.

Послухати знаменитість зібралася місцева сметанка, Археолог довго м’явся і поглядав на двері; присутні повертали туди голови і пошепки висловлювати здогади про особу, без якої в археолога не було бажання починати.

Зрештою, з’явився високий дід у чорному: одягнутий без того, щоб сторонні погляди затримувалися на гарній подробиці туалету; акуратно виголений, з бородою, обстриженою в сніжний прямокутник. Ішов, спираючись на трость.

Був джентльмен: величний у простоті, з манірами стриманими, без найменшої афектації. Кожний жест – природний і скромний.

Никандр Севастянович належав до вимираючої, мов мамути, академічної аристократії.

Син, що сидів десь у куточку, недалеко від вікна, повів очима на батька, тоді на принишклу залю і тихенько посміхнувся: нехай хоч раз побачать старого в іншому світлі – це корисно. А то звикли глузувати з босого в лихенькій сорочці та пасічницьких штанах.

Освітившися найщирішою радістю, археолог загудів і пішов назустріч Никандрові Севастяновичу. Стиснув руку обома своїми волохатими граблями. Повів до крісла, що стояло біля самої катедри. Негайно розпочав реферат.

По скінченні юнак чекав хвилини – переглянутися з Людмилою.

Того ж дня Людмила призналася батькам, що потай, в громадянському вільному шлюбі стала дружиною, кого покохала. В домі зчинилась буря. Родина виїхала в найдальший маєток. Обставилась управителями, лісниками, сторожами, що носили мисливські рушниці, водили собак і заваджали спати калаталками.

Приятелі Антона Никандровича добули для нього револьвер і заявили, що готові добитися перемоги любови над несправедливістю. Почалася облога маєтку під отамануванням Антона Никандровича.

Було пізно: Людмила занедужала від нервового терпіння; з’явились ознаки божевілля. її відвезли в психіятричну клініку. Нещасна мучилася, різала собі руки, пробувала кинутися в вікно і скоро відійшла в світ, відкіля немає вороття. Від Антона Никандровича її смерть потаїли.

Вночі він прийшов до маєтку, постріляв собак, що, поспускувані з ланцюгів, гасали навколо. Переліз через паркан, а коли два сторожі обаранили його, він кинув одного з них за кущі; другому вивихнув руку, вдаривши ним об землю. Чотири змінні вартові, що спали в сараї, за садом, вибігли на ґвалт і зв’язали бешкетника. На дрожках відпровадили в місто. Тиждень він посидів під замком.

Знайомі, коли зустрічалися, дивились набік і твердо запевняли, що Людмила тепер за кордоном, на курорті, на якому – невідомо, бо Долинські тримають адресу в таємниці.

Антон Никандрович виїхав за кордон, нашвидку попрощавшись із батьками. В кількох курортних місцях йому казали: справді, тут недавно лікувалася вродлива чужинка, що приїжджала з матір’ю. В східнонімецькому городку з цілющими джерелами його сповістили про смерть пацієнтки. Він відмовився їхати додому, хоч батьки наполегливо кликали; тужили за ним. Телеграма про нездужання Никандра Севастяновича змусила його поспішити на батьківщину.

8

Останні слова до сина, проказані півчутним шепотом, були:

– Пам’ятай про заповіт… Я сам збирався писати.

Часописи вийшли з портретами Никандра Севастяновича в чорних рамках, з некрологами, спогадами людей науки – про небіжчика. Відбулись урочисті похорони, на які прибуло багато приклонників покійного теософа і сила старців, що вдень сиділи під церквами або на базарах, а вночі тулилися в неуявимих життьових норах та халабудах, а то й просто під тинами. Вони тепер зібралися до труни свого друга: склали невиданну процесію з фантастичною обідраністю. Було враження, що найнужденніші і найбезталанніші зійшлися оплакувати свого проводиря. Були й ченці в охайній чорній одежі, з строгим виразом на прозорих обличчях, і люди науки, і ремісники, військові, діди з хуторців, міщани, просто і траурно одягнені, – відчували, що втратили того, хто був їхньою совістю.

Антон Никандрович ніби занімів; підтримував під руку матір, що ввесь час закривала обличчя долонями, крізь які біліла хусточка. Стояв блідий, з розгубленими думками, з невидючим зором. Після похорону мати говорила йому:

– Кожному доля дана від неба…, що призначено, повинно статися.

Вона прожила недовго. Посвітилося трохи її життя і згасло.

Поховали її поряд з чоловіком, у затишному кутку, обведеному залізною огорожею. Тоді юнак вибився з колії: пішов, побрів хтозна–куди.

Спав на траві – за містом або в городському парку, був неголений і обшарпаний. При зустрічі з знайомими мовчки дивився крізь них, зненацька, зовсім несподівано і не до речі сказавши декілька слів, відходив своєю дорогою, ніби гнаний відчуттям провини в Людмилиній смерті.

9

Приїхали з Києва два сивуваті; обидва в однакових золотих окулярах і подібні натурою, з тією різницею, що в першого вуса були приблизно п’ять років тому чисто русяві, в другого – чисто чорні; а кругласті підборіддя схожі в обох, як дві краплі води. Обидва мужі – з накрохмаленими до сліпучости комірцями та манжетами. Зловили Антона Никандровича на вулиці; жахливо накричали, мовби він заподіяв злочин. Звеліли скласти батькові рукописи в чемодан і відпровадили на вокзал.

В Києві одягли, як слід, і віддали під догляд своїх дружин, двох жалісливих дам. Через деякий час тицьнули в руки акт: вони, друзі покійного, зобов’язуються опублікувати його праці, причому гонорар за видання повинен піти на освіту його сина. Один вусатий, колишній брюнет, зостався в Києві, а другий, колишній русявець, повіз юнака в Дерпт і наказав записатися на зимовий семестер. Зоставив його у своїх знайомих, у невеличкій кімнатці, на другому поверсі.

Строго наказавши Антонові Никандровичу, що, мовляв, треба пам’ятати, якого він батька син і що належить робити доброму студентові, вусатий кинув: «До побачення! – і зник.

Вістки про життя Антона Никандровича з того часу стали рідко доходити. Відомо, що він переїхав у Париж, а звідти у Відень, де взявся до славістики. З початком революційної хуртовини забрів до якогось села на Полтавщині і зробив дивовижну спробу побудувати «ідеальну громаду» на утопічний взірець. Справа йшла досить непогано, аж поки комісари з Рязанської губернії поклали край реформаторській діяльності Антона Никандровича. Диктаторський комунізм московського походження розтоптав на корені зародок новітнього ладу, який, на думку його ініціятора, мав розцвісти в майбутньому на Україні, на основі синтези християнського ідеалу і етичних та побутових норм українського села, що споконвіку мріяло про соціяльну справедливість і свободу, родинну злагоду і вільний від визиску труд серед вишневого раю. Вирвавшись від комісарів, Антон Никандрович подався в «сковородинські мандри» по Україні: говорили, ніби хтось бачив його в монастирі, як послужника.

По скінченні громадянської війни він учителював у місті, звідки походила його мати; викладав історію української літератури в «трудовій школі», створеній на місці гімназії. З школи перейшов, як лектор, на педагогічні курси, що перетворилися в Педтехнікум, потім в ІНО (Інститут народної освіти).

Перед початком т. зв. «суцільної колективізації» Антон Никандрович зник; з’явився на Україні лише через сім років, маючи такий самий зовнішній вигляд, як і всі з «неісходимої Сибірі». Подав заяву на катедру літератури в нововідкритому факультеті української мови та літератури в російській вищій школі на південних українських землях.

Заяву прийняли, і він, після затвердження на посаді професора історії літератури, почав свій курс перед небагатьма тоді студентами – українцями, шукачами філологічних знань. Через декілька років український факультет закрили з наказу якогось московського світила. Довелось перейти на російський факультет мови і літератури.

На початках з Антона Никандровича посміювалися: він, наприклад, приносив потрібні для цитації книги в кошику, звичайному кошику, в якому господині транспортують з базару огірки та помідори.

Дякуючи старим знайомим, урятувалася значна частина батьківської бібліотеки, що разом з його власними придбаннями становила цілу скарбницю для наукового робітника. З книжками було тісно в маленькій кімнаті на першому поверсі, в якій він жив перші роки. Крім того, злодії ласилися на уявні багатства, складені в його великих ящиках, настирливо добивалися в квартиру. Однієї серпневої ночі, перед тим, як заплющити очі на сон, Антон Никандрович перечитував перед слабенькою настільною лямпою під синім абажуром декотрі сторінки свого рукопису і попахкував цигарками «Дон». Хтось почав шкрябатися ззовні в раму вікна, завішеного ковдрою. Тихенька шкрябанина тяглася так довго, що, зрештою, дійшла до свідомости Антона Никандровича, хоч він був заглиблений у свою працю. Автоматично підвівся стариган з ліжка, відгорнув ковдру, прочинив вікно і спитав:

– Хто там? Прошу заходити!

Темна фігура погупотіла від вікна, ніби її чорти потурили.

Антон Никандрович переїхав на нову квартиру, в якій ми застаємо його за три дні до моменту, вирішального в його особистому житті, так само, як і в житті сучасного світу: за три дні до 22–го червня 1941 року, коли війна при ранішньому світлі вдерлася у вікно – в загорьовану українську хату.