Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

ТОНКОСТРУНЕНКО ВЗНАЄ, ЩО ПОГОДА ГАРНА

Стукаючи в двері і відкриваючи їх одночасно, протиснулася в кімнату широчезна фігура товариша Тонкоструненка: пухлі губи під масними очима, розділеними бараболькою носа, і сорочка, що вибилася з–під сильно випнутого на животі зозулястого піджака. Здається, людські прізвища відзначають особливості, вкорінені поза сферою раціонального, так би мовити, в «ядрі» єства. Бо справді, цей адміністратор будинку, чи то домком, чи то домуправ, чи кат його зна, хто такий (неможливо було з’ясувати ролю всюдиприсутнього місячновидого чолов’яжки), – нагадував своєю натурою круглий музичний інструмент, на якому напнуто одну–єдину струну його вереску, найтоншу з можливих.

– Вам лист є, – скреготнув, ніби голкою по порожній бляшанці, товариш Тонкоструненко, – а в такому випадку вимагають: гоп–гоп! – грайливо показує місячновидий, як треба танцювати з радости; і зразу ж чіпляється за душу Антона Никандровича двома масними і гострими рибальськими гачками зіниць. – Від кого лист? Ось тут написано…

Антон Никандрович забрав лист із його долонь.

– Беріть, беріть!.. Новини; да, течуть події. Десь троцькісти, десь диверсанти; ми сидимо та трусимось. Що чули?..

Тонкоструненко присотався очима, як головоніг своїми смоктавками, до серця Антона Никандровича, а дві цитринні вимочені скориночки губ зложив у приязну посмішку.

– Що ж я чув? – знизав плечима Антон Никандрович. – Сиджу й радію, що встановилась гарна погода.

Взагалі, в нашій країні тепер надзвичайно гарна погода.

– І я думаю: гарна, така гарна! – з ховрашиним посвистом випустив повітря з грудей і розчаровано поворушив цитринними скоринками Тонкоструненко. На сірому місяці його обличчя, під павутинкою попліснявілася нудьга.

Антон Никандрович мовчить: камінний стовп і більш нічого. Тоді Тонкоструненко фосфоризується жвавістю і вистрілює тоненькі слівця:

– Заморився я, заморився!.. Від самого ранку порпався в підвалі з помпою. Вода ґрунтова… залило! Качаєш–качаєш, пуф–пуф (Тонкоструненко передразнює помпу), і хоч ти чорта дай. Сам і помпу дістань, сам і направ, сам і качай… скрізь – сам; весь час – сам, а від мешканців помочі ніякої. Кожен відсторонюється: ніякої помочі; а я за всіх сам. Остогидло! – вилискує Тонкоструненко, і очі його, як два скляні пухирці – отрутою, наповнюються злістю; з губ зриваються бризки.

Помовчавши, прояснюється; почищеним крейдою місяцем випливає з–за хмар. Проміння приязної усмішки проливає на Антона Никандровича; бажає доброго здоров’я, після чого задом витискується з кімнати. В останню секунду, раніш, ніж без стукоту втулити двері в одвірки, знов зазирає в кімнату, мовби вкидає туди два розжарені камінці. Страшенно незадоволений тим, що Антон Никандрович стоїть непорушно: стовп – і більш нічого! – Тонкоструненко з грюкотом зачиняє двері.

ЛИСТ

В уяві Антона Никандровича повстала картина: крилатий стрючечок злітає з дерева, а вітер відносить навскоки до далекого лану, твердого, як білий камінь. І хтось стоїть навпроти; можливо, Іван Іванович Бісмурчак, голова профспілки. Вгорі гострокрилі птахи перелітають; спішать перемайнути через водяну безодню, в загадковий ирій. Туга точить серце: оса, що припала до яблука.

Лист від давнього приятеля, Інокентія Кононенка. В перших рядках – пояснення, як випадково дістали адресу від одного з учнів Антона Никандровича; далі – запрошення приїхати влітку в гості, в Київ; і після цього збільшеними літерами фіялковіла назва вулиці, число будинку і квартири. Ні, гадає Антон Никандрович, якщо побуваю в нашій столиці, то «вони» (збірний образ тих, що стежать і шукають провини) відразу повернуться в мою сторону, випустять пазурі. Мушу тихо сидіти; є така кузочка: вона перед лапою небезпечної тварини дерев’яніє, цілковито приподібнюючись до мініатюрної галузочки. Одного відбутого заслання досить, – треба терпеливо сидіти.

«Ми з Мартою перестали бути бездітними, – повідомлялося в листі, – …вісім років тому, в годину, про яку нелегко згадувати (треба згадувати і проклинати! – думає Антон Никандрович), пішли ми на базар, щоб продати лахмітину і купити пригорщу борошна. Коло магазинчика зібрались люди, і ми з Мартою поспішили стати «в затилок», бо думали: будуть щось «давати». Ми помилились; люди оточили приступці, на яких лежала напівгола дитина: гляділи люди, хитали головами і мовчали… вже звикли без слів спостерігати невиданні явища. їм і самим бракувало добра, через нестачу якого, мабуть, батьки свою дитину покинули. Нам її стало так жаль і такою вона любою видалася, що забрали її й понесли додому. Оглянувшись, я побачив, що присутні поглядами провожали нас, а одна старенька, забувши про антирелігійні доповіді, перехрестила здаля. Від того дня життя заповнилось клопотами коло нового члена родини. Позичили ми ванночку в сусідів і викупали Оксану (так назвали, на спомин про покійну матір Марти). До гризоти, пов’язаної з харчуванням, доклалася безперервна турбота про дитя, а щось мов освітило нашу кімнату і внесло невідомий досі зміст в життя. Ми з дружиною мали нові таємниці: як воно спить, як воно їсть; коли ж воно почало вимовляти: «мама» і «тато», ми відходили з дружиною до вікна і обливались дрібними. Можеш собі уявити, що сталося з нами тепер! Тридцять років прожили без дітей; думали, що доведеться помирати на самоті. Дивно, як непомітно проминає час! Марта вела щоденник нашої донечки. Я, скінчивши заняття в медтехнікумі, поспішав чимдуж додому, кидав оком на вітрини, вибирав, що купити – казку про звірів чи ляльку. Минулої осени Оксанка стала ученицею першої кляси. Коли випадала вільна хвилина, ми ходили в школу; навшпиньках наближались до одвірка, заглядали крізь шпаринку в замку або відхиляли двері на міліметр і стежили, як Оксанка щось записує в зшиток, підводить очі на вчительку і слухає. Іноді, коли вона вертається додому, ми немов випадково перестріваємо її на вулиці. Вона тримає чорнильницю в кулачку перед собою, і тоненькі пальчики вимазані в чорнилі. Вона всміхається, як я беру пальчики і питаю, що, здається, сьогодні довелося тяжко попрацювати над аритметикою. Всміхається з таким довір’ям, що я думаю мимоволі: от воно безпорадне, само на світі, – хто ж його захистить крім нас?»

Антон Никандрович на цьому і перестав читати лист. Весь затрусився; спазмами, беззвучно видихав повітря з грудей, з–під ребер, тоді як очі були без сліз, тільки дві краплі вийшло з них, але вони були такі великі, що заповнили їх. Припав старий до стола, обхопивши голову руками, і так помордувався хвилину в якомусь древньому звіриному риданні. Почував при тому, що є найбільше світове нещастя, яке між людьми ходить і ось тепер напало на нього самого: він його перетерпить; тоді для інших буде легше. Намучившись, відчув, що душа його вже пройшла через місце, де позбуваються зібраного від народження бруду, якого ніяк не можна обминути на світі, повному гріхів. Ридання напало тоді, коли знов старий уявив, як двоє голодних підбирають на вулиці, в жахливий рік, про який не можна згадувати без болю, чужу дитину; несуть, як рідну, в нужденний куток.

«…Я потім ще раз почну спочатку читати, – думає Антон Никандрович, – лист покладу сюди – в кишеню; нехай при мені, бо та комета, Молоточкіна, так його сховає, що ніколи не знайду; треба щось записати про той нелюдський рік, можливо, рукопис збережеться, як заява свідка, а нотатки про поезію підождуть… хай птиці відлетять, а голова профспілки зостанеться на камені, – я докінчу свою думку».

Антон Никандрович добув з полички грубезний том: Реальний словник клясичної старовини; розкрив його і подивився, чи можна сховати рукопис під горбатою спинкою.

АПОКАЛІПТИЧНИЙ РІК

Справлень у тексті було небагато. Першу фразу: «Зима І933 року випала сувора», – він викреслив. Рукопис відкрився понурими образами:

«Грязюка замерзала в грудки, тверді і чорні, як кулак убивці; а вітер – пронизливий, озброєний мільйонами голок, тонких, як думка підступного, і довгих: від Кремля до Кавказу, – прошивав пошарпану одежу на виснажених мешканцях, пригинав голови з сірими обличчями і зщулені плечі – додолу, до земного рівня, викликаючи терпіння, мабуть, однакові з тим, що були в праісторичні часи людського існування. Сніжний простір жахав, ніби то була безодня, куди судилося впасти і вмерти в муках.

На базарі збиралися зсутулені громадяни; вони тупцювали на місці, дмухали собі в руки, притуляли долоні до одного, до другого примороженого вуха, до носа, притискали лікті разом до грудей, хиталися і з терпким присвистом, посинілими губами видихали повітря.

Стояли в рядах, розклавши речі на забридженому брукові: погнуті цвяшки, каструлі з дірявими денцями, поламані ложки, понадбивані бруски точити ножі, пожовклі поштові конверти, листівки–краєвиди з пообламуваними кутиками, котушки без ниток, потріскані козирки від картузів, пошматані калоші, пояски без пряжок, підошви від зношених черевиків, стерті ґудзики, надбиті склянки, щербаті глечики, покалічені годинники – стінні й кишенькові, розхитані дерев’яні столи, сточені шашелем комоди і шафи, порозколювані дзеркала, покривлені залізні ліжка, старі журнали, книжки без початків, портрети батьків і дідів, нікому не відомих, ікони без ризок і рам, окуляри без шкелець або окулярні шкельця без оправ, кусники сургуча, половинки ножиць і тисячі–тисячі речей, при погляді на які складалося враження, що чорна костиста рука голоду вдерлася в квартири, вчепилася пазурами за їхні внутрішні куточки і вивернула, і витрусила, як старцівські торби, над базаром, – тоді посипалася рябою порошею маса нужденного дріб’язку і ріжновсякого непотребу – на землю; посипалася, мовби навмисне добрана в суцільну мізерію, бо цінні та придатні до вжитку речі давно повиношувані на торг і порозпродувані за безцінь, щоб купити шматок кукурудзяного хліба чи пригорщу квашеної капусти. Начальство базару збирало податки за місця і, звичайно, видавало «квитанції». В поголовному оподаткуванні громадян, що мерзли коло речей, воно проявляло титанічну енергію.

Можна було уявити собі незримого для населення сфінкса, який стояв за начальством, – сфінкса, владнішого, ніж смерть. Він дивився крижаними очима на круг несвітського лиха. Дивився і мовчав.

Хлібороби, що годували пів–Европи, ішли в місто по шматок хліба, відібраного в них і призначеного скупими пайками для всіх інших, крім них, бо відмовились добровільно стати мурашками в новітньому кріпацтві. Мешканці міста діставали денну пайку, щоб могли, хоч і жовті від недоїдання, рухати господарську машину, на яку спиралась держава. І вони вмирали, меншим відсотком, а з такими ж самими стражданнями, як і селяни, що брели до міста з надією дістати бодай недоїдки з їхнього стола. Холодні селянські хати обернулися під руками голоду в великі труни з розпухлими трупами на долівках та лавах. Прибирати їх було нікому; лежали вони цілими днями, і навіть сусіди не знали, що з ними сталося, бо й самі ждали тієї долі або й самі гляділи з другого світу, де «ність печалі і воздиханія», – гляділи на хати, з яких солома поздирана на паливо, а овочеві дерева навколо позрубувані на дрова: підогріти в печі юшку з бур’яном і ребрами останніх сільських собак та котів. Здоровіші з селян, добившись до города, крізь хуртовину, мимо слабіших, покоцюрблених у придорожніх заметах, блукали вулицями, безнадійно заглядали в вітрини порожніх магазинів. Згодом і вони знесилювалися, пухли, ступали товстими, як колоди, ногами, замотаними в брудне ганчір’я, тулилися до цегляних стін і падали на сніг; і там конали мовчки. Тільки діти, притулившись до каміння, скиглили, як пташенята, викинуті з гнізд. Скоро й вони затихали. Вулиці міста рясно вкривались трупами. Спершу мертвих негайно прибирали, а потім збайдужіли до них, і вони довго чорніли на тротуарах, бруках, подвір’ях. А нові, т. зв. «легкові» авта «відповідальних робітників» (уся робота яких полягала в здійсненні того, що суворо приписано), пролітали мимо, ревучи грудними органчиками сирен. Крізь шиби видно було пихуваті фізіономії повношийого і злоокого чиновництва: партійного, державного, політично–поліційного. Жодного погляду на трупи! – мимо!.. – з підвищеною хуткістю осіб, що мають обов’язок рятувати людство від проклятого старого світу і будувати на його місці оркестрово–гармонійний і соняшно–щасливий устрій безклясового суспільства.

Здається, з велетенського дуба, що виріс у загальній уяві з жолудя комуністичної ідеї, – дуба, під тінню якого повинен був просіяти земний рай для трудящих; дуба, корінням заглибленого в огненний осередок планети, а вершиною піднятого в небеса, звідки виведено Бога і посаджено Маркса, – з цього дуба обсипалися незлічимі листочки, що з зелених стали сіролахмітно–трупними і вкрили заметену морозним снігом українську землю. Жолуді ж нового врожаю впали на стогни города і, обернувшись в ляковані зелено–голубі автомашини з мордатими чиновниками, побігли поміж мертвими мучениками з безневинного села. Тільки стовбур зостався непорушений, про всякий випадок, щоб після голоду знову відростити листочки для повторного терзання християнських душ, а можливо – щоб витесати широку труну для всього людства.

А втім надрали чимало кори з того стовбура і наробили велетенських пароплавів; день і ніч навантажували на них збіжжя в південних портах і пхали за кордон, для підтримки всесвітнього заколоту, бо воно й так згнивало горами на зсипних пунктах, в елеваторах та церквах, що з них позламувано хрести. Замість проголошеного земного «раю» організовано концтабір на п’ятнадцять мільйонів душ, обнесений колючим дротом: фізичний концтабір по сусідству з білими ведмедями, і також духовний концтабір, з якого негайно переселювано в фізичний – тих, що думкою відхилялися від «генеральної лінії», крутійської, мов гадючий хвіст. Іржавими залізнодротяними квітами процвів модерний комуністичний февдалізм азійського взірця. А по золотому ланцюгу, обвинутому навколо дубового стовбура, по ланцюгу, з якого стікала кров і бруд, походжав червоноокий кіт пропаганди і муркотів найсолодші казочки для тих закордонних, що, діставши подарунки в найрізноманітнішому вигляді, до награбованих із церковної руїни ікон візантійського стилю включно, – запевняли потім, мовляв, дійсно: «процвітання». Моторошно ставало від того, що відомості про голод з його сімома мільйонами жертв затримували з більшою енергією, ніж треба було для його пригашення і, так само, для його заведення з наказу влади. Правду про голод затримували на кордоні навіть в таких дрібних частинках, як макові зерна; натомість валили в широкий світ газету, що, як на глум, називається: «Правда». Одна–єдина правда містилася там – у повідомленнях про збільшений здобуток золота, бо його витягували з голодного народу через т. зв. «Торгсін» (торгівлю з «іностранцамі»).

Щодня – розповіді про випадки людоїдства. Недалеко від маленької залізничної станції викрито кішло злодіїв, що спорядили цілу фабрику ковбас із дитячого м’яса. Одного разу випадкові подорожні побачили, як ворони порпаються в купах кісточок і тягають якісь кольорові ганчірки. Прогнали птахів і, придивившись до їхньої здобичі, зауважили дрібненькі пальчики. Почали шукати навколо і натрапили на смітник з рештками подертого дитячого вбрання та масою дитячих нігтиків. Недалеко стояв будинок, перероблений, очевидно, з старого сарая. В підвалі знайшли декілька дитячих трупів, дві діжки з засоленим м’ясом, ящики з ковбасами і кістки в кутку, коло плитки з начинням; на горищі – купи дитячих сорочок і черевиків. Власниця будинку, сорокалітня жінка, зовні непоказна, приїхала минулої осени з Казахстану, куди перепралася з Куйбишева в 1930 році. Вона казала, що нічого не знає, бо сиділа тихо в хатині – боялась вийти, коли вночі хтось порався в підвалі. Зрештою назвала декілька імен, але… шукай вітра в полі! Жінку, звичайно, відправили; куди – невідомо; справу «зам’яли», як прийнято в нас казати

Були й такі випадки: матері, що мали кількох дітей, убивали менших і годували котлетами з їхнього м’яса – старших. Рятували.

Сфінкс дивився і мовчав; тільки тоді, коли чесна закордонна преса починала говорити про голод, він огризався на неї, лаявся… то, – кричав він, – капіталістичні найманці намагаються очорнити рай всесвітнього соціялістичного пролетаріяту. А щоб вірили йому, асигнування Комінтерну для закордонних компартій збільшувалось і кількість пароплавів з борошном і різною живністю помножувалась. Европейський обиватель їв дешеві харчі, голодні селяни на Україні вмирали, закордонний комуніст енергійно пропагував, бо партійна каса наповнювалась, продажні газетки йому підспівували, обиватель радо вірив, бо хіба він ворог своєму шлункові? – Макові зерна правди застрявали на кордоні, матері вбивали своїх дітей, янголи ридали, а сатана реготався, звільнившись від праці. І звичайно дзвонили дзвони в християнській Европі; і кому з ситих було діло до того, що на якійсь Україні вмирають мільйони. А єпископ Лубенський, зовсім знесилений, шкіра та кості, гнаний етапом з крижаного острова, від затоплених шахт, в яких він мучився довгими роками, на Амдеру, шкандибав і спирався на милиці. Вночі, коли всі, потомлені, спали, як мертві, на сучкуватих мокрих дровиняках, він годинами молився Богу і вставав на дві години раніш за всіх і знову молився перед дальшою хресною мандрівкою по півночі. Останній кусник хліба ділив з голодними братами в недолі. З гігантною силою духа, великий пастир, великомученик, рівний першим страстотерпцям Христової церкви, протиставився князеві тьми. Він переміг апокаліптичного вісника, що символізує собою голод.

Один раз сфінкс обізвавсь і до населення; сказав: «вмирати стало ліпше, вмирати стало веселіше!» Так його зрозуміли, хоч він сказав: «жити»…

Траплялося, що селянин, бачачи неминучу голодну смерть, і свою, і родини, хапав сокиру і розрубував голову «уповноваженому», який витрушував останні зернини в дворі; тоді негайний військовий суд вирікав: «розстріл».

В двері постукало. Антон Никандрович з досадою подумав: «Завжди випадкові візити перебивають писання на пекучому; тут є якась закономірність». Похапцем згорнув рукопис і просунув під спинку Реального словника. Відкрив двері:

– А, колего, прошу заходити! Радий, – сказав до гостя, простягаючи руки.

ДІДОК І ЗОЛОТА ДРАБИНА

Фізик, Тадей Петрович Жолобовський – недавній сусід Антона Никандровича. Він прибув декілька місяців тому в супроводі чуток про столичний гурток містиків–природознавців, членом якого він нібито був. По дворічному ув’язненні його випущено з забороною викладати у вищих школах центральних міст. Поселившись поруч Антона Никандровича, він взяв на умовах тимчасового користування піяніно (бо його власний інструмент комусь лишився, як здобич) і цілими вечорами щось бринчав собі, а в перервах сновигав по кімнаті. Говорили, що він, фізик з визначним ім’ям, розробляє теорію, в якій щільно зближає музику і математику; що він захоплюється індійською філософією, і то віддавна, з передреволюційних літ, коли мандрував на Сході. Навіть говорили, що він ставив на меті відродити ідею всесвітнього братерства в її чистому вигляді – без наносного елементу, пов’язаного з життьовими вигодами та становищами. Атмосферою таємничости оточили провінціяльні чутки цього чоловіка, що вільно говорив кількома мовами і мав колосальну ерудицію, як у своїй спеціяльній галузі, так і в суміжних ділянках. Але він, на розчарування аматорів загадковости і романтики, поводився просто, щиро, натурально, як хуторський дядько; приязно всміхався, був коректний, короткомовний, співчутливий до кожного. Своєї ж побутової замкнутости тримався з кремінною твердістю.

Тадей Петрович недужий на т. зв. «слонову хворобу»; всі кістки в його й так великому організмі побільшені. Лоб підводиться видовженим прямокутником з двома залисками; ніс нависає над чорнющими вусищами, відкрученими на боки; і по–старомодному підстрижена еспаньйолка доповнює сувору фізіономію, що має, одначе, симпатичний живий вигляд, передусім – від очей: темно–карих, прозорих, вщерть налитих ясністю. Голос Тадея Петровича грудний, наче з жлукта, і приємний, м’якого тембру. Літера «р» виходить напівгаркавою, вона і цілком пасує до його просторного великокартато–сірого вбрання, попелясто–сріблистої краватки з квадратиками, й емалевого гарнітуру з рисунком, як на шаховій дошці.

– Маю хвилину перед засіданням. Підсумки, успішність… за півгодини можна зробити й підмести за собою, а сидітимеш півдня.

– Не ходіть на засідання! – радить Антон Никандрович.

Жолобовський дивиться з добродушною недовірливістю:

– Самі ж ходите?

– Ну, дадуть папірець: розпишись! і вже морально зобов’язаний. Від сьогоднішнього дня – ні ногою! А на засідання з семестровими підсумками треба ходити.

– Чи можу стати в пригоді? Щось добути, принести…

– Дякую; я все маю.

– Будете щирі зо мною?

– Не питайте! Ви знаєте, що з вами я завжди…

– Слухайте, мій дорогий Антоне Никандровичу, що ви схвильовані, по очах бачу. Не соромтеся мене в тяжкому стані! Уявіть собі: я, скажімо, брат вам, рідний там чи споріднений, чи чорт його зна який! Може, для вас треба щось зробити, обід принести?

Старий підвівся з–за стола і, дивлячись кудись перед собою, Підійшов до мамутоподібного сусіда. Поклав йому руку на плече:

– Якби ви знали, як я ціню ваше співчуття!.. Дуже, дуже. Але, повірте, все – гаразд.

Відійшов до стола і продовжує мову:

– Гарний лист від приятеля. Бездітні люди взяли собі за доньку – дитину, покинуту на вулиці; тепер щасливі. Це не Іван Іванович і його «пріснії», – ті, як були на «хлібозаготівлі», нишпорили по дворищах, залізними «щупами» кололи землю: шукали «яму». Розколупували стіни, розвертали печі, віддирали помости; забирали останню торбинку з квасолею, що висіла на кілочку. Вернувшись додому, випивали і сипали на підвіконня крихти для горобців, бо жаль було – бідні пташки голодні бігають по снігу.

– Феноменально! – скрикнув Жолобовський. – Горобця жаліють, а не дитину. Я звичайно, не проти, щоб жаліти й горобця, але це чорт зна, що таке.

Антон Никандрович зосередився на своїй думці; помовчав і сказав:

– Коли помруть старенькі приятелі, – кажу для прикладу, а жити бажаю сто років, – то прийдуть вони до брами раю. І виступить янгол до них і скаже: «Стрічаю милосердних; назначене вам життя безкінечне серед блаженних, бо ви одним вчинком своїм спокутували гріхи вільні і невільні. Ідіть зо мною!» Ви знаєте, Тадею Петровичу, мабуть, бувають моменти в житті, коли один–однісінький вчинок, приміром, самопожертва на війні, вирішує людську долю на віки–вічні. Ця думка сьогодні вразила мене.

– Можливо. Але що скажуть після смерти Івани Івановичі? Яка доля обтяжених?

– Яка? – роздумує Антон Никандрович. – Якщо не поправляться, – прийдуть після смерти до брами раю і сторож спитає: «Хто скаже за них добре слово?» Серед потойбічних душ розляжеться мертва, в буквальному і метафоричному сенсі, тиша. Тільки привиди горобців, що сидять на кущах, зацвірінькають: «це ми! це ми! Івани Івановичі сипали нам крихти на завіконня». Зменшить апостол страждання грішникам, скажімо, на трильйон еонів, згідно з заповіддю Того, хто «і скоти милує».

Тадей Петрович засміявся в еспаньйолку й чорнокинджальнї вуса. Через секунду загорівся і, заглядаючи в очі співбесідникові, ніби під печатки на книзі, питав:

– Скажіть мені, колего, правду: як на вашу думку, що чекає нас після смерти? Тьма? Ніщо? Згниє тіло, і кінець? Чи інший світ, продовження свідомости в іншій формі? Скажіть, як підказує вам внутрішній голос?

Чуючи жагучий шепіт людини, що спрагнула, мабуть, за ціле життя заглянути в незвісне, Антон Никандрович зрозумів в одну секунду, хто перед ним; від того теплою хвилею облило серце.

– Всьому, – сказав Антон Никандрович, – чим живемо, що бачимо, кінець! Абсолютний і невідворотний. Тільки темрява за границею останнього удару серця.

Жолобовський похмурився. А старий вів далі відповідь:

– Попрощаємося з уявленням земного круга, попрощаємося назавжди, вмираючи… І думатимем про інші речі. Ось які, я гадаю. Від нас закрито вічними дверима інший світ. Якби він і відкрився, був би й при найвищому рівні знання цілковито незрозумілий, точно кажучи – неприступний для розуміння. Не виключене, що він відкритий, а ми, через обмеженість нашого інтелекту і всього єства нашого, не можемо визначити, як він виглядає; так само не може бджола зрозуміти, що таке проміння «гамма».

– Скорбний агностицизм, – похитав головою Тадей Петрович, – ми ж мусимо стежок шукати…

– Вірно: я й веду до них. Є дві їх: релігія й мистецтво. В християнстві, в образах Святого Письма, для кожної навіть неписьменної людини, приступно для її уявлення і розуміння, відкриваються найглибші таємниці, можливо, закриті від вченого. З тими таємницями споріднене мистецтво – протягом тисячоліть виробляє способи, як нам відгортати одну по одній завіси від незнаного. В мистецтві кують ключ до дверей, що між двома світами. Через красу пролягає стежка… Дякуючи осягненню єдиного, в чому зливаються правда і краса, в майбутньому з’явиться нова духовна природа. Хто створив образ золотої драбини з янголами, розкрив найбільшу загадку світопізнання. В наступні мільйони літ повториться велична біблійна картина: пророки ходитимуть на горні вершини говорити з Творцем. Відступить завіса між сферами, що розділяє народження і смерть. Леліймо, як найкращу квітку землі – поезію: вона, одночасно з вірою, готує ключ до незримого царства… Стаємо на його кордоні, відчуваючи красу в житті; а красу відчуваємо як слід тоді, коли взнаємо безодню потворного. Рай і пекло не тільки за дошкою труни, а й тут – у щоденності; у серці нашому дані. Моральний світ становить копію невидимого, що відкривається, коли ми в останній раз закриваємо тлінні повіки. Мої старі приятелі, – Антон Никандрович стукнув пальцями по конверту, – знайшли, самі того не думаючи, найвірнішу дорогу до вічности. Недарма ж прислів’я твердить: «Від серця до Бога навпростець дорога». Якби Іван Іванович почув, що я говорю, негайно заявив би на загальних зборах: громадянин Споданейко – ворог народу, його треба виключити з профспілки і зняти з роботи. Чорт з ним, з Іваном Івановичем!., істина дорожча від профспілкового квитка. Пробачте за різкий вираз.

– Будь ласка, – сказав Тадей Петрович, – це й зо мною буває.

Антон Никандрович закінчив стишено.

– Бачите, розговорився… дещо записував.

– Прочитаєте?

– Що ви!.. Все – чернетки.

– Підожду. Сьогодні спало мені на думку, що після смерти нервова істота, мов тканина, розточується на окремі нитки, а вони розпливаються в якомусь морі. Так само розточується нервова природа інших живих істот, навіть рослин. Потім знову з того моря творяться чуттєві особистості. Я зібрався був нести свої слонячі кості на засідання, а роздумав. Справді чорт з ним, з Іваном Івановичем! – як ви сказали. Посиджу дома. Піяніно зосталося мені на радість. Кожен має свій блаженний острів, я – музику.