Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

ТВІР, ЩО БЕЗСЛІДНО ПРОПАВ

До нього прийшли чотири студентки другого курсу; були в піднесеному настрої. На вікні, на столі спалахнули троянди, розкішно забілів ясмин, і кімната змінила свій вигляд. Дівчата розмістилися так: висока, вбрана в темну сукню, чорнокоса і смаглява Тамара Коломанко стала посеред вікна, і обрис її голови світився від денного тла. Праворуч, у кутку, на хиткому табуреті присіла Ніна Скоровода, білява «тихоня» з чудесними зелено–голубими, якимись розгубленими очима, – вона в полотняному білому платті власноручного шиття. Дві шатенки: Валентина Брижаха, рожеволиця, з очима, що нагадують мигдалини, прибрана в білу блюзу та сіру спідничку, і Ксеня Савур, одягнена в синю сукенку, в жакетку бронзового тону, блідолиця і кароока, з гарним чолом і маленькими нерівно окресленими устами, – ці дві сіли на одному стільці, що мав високу спинку з вибитою середньою планкою.

Дівчата нащебеталися і притихли, як ластівки на піддашші.

Взагалі студенти сердечно ставилися до Антона Никандровича, знали: щирий він і справедливий. Як лектор, був позбавлений красномовства; скупими і нехапливими жестами супроводив мову – простими і звичайними жестами, ніби перед ним стояли на катедрі купи сировини та ящики з інструментами, і він, закотивши рукава, то витягав щось і з’єднував, то розмикав і клав на різні місця. Його руки з довгими вузлуватими пальцями – в прозаїчних жестах справляли враження, що він виконує ремісничу працю: забарну, хоч і цілком опановану. В повільному темпі, навіки забувши, що перед ним авдиторія, маючи на увазі тільки процес праці, Антон Никандрович посувався з своєю машинерією вперед і вперед, а студенти намагалися занотувати кожну дрібницю, аж руки терпли.

Після лекції з Антона Никандровича раптово злітав його академічний тон і перед студентами показувався симпатичний, трохи нещасний – трохи смішний дід.

Любили його і розповідали про нього несамовито комічні історії. Тамара Коломанко з абсолютною точністю відтворювала його мову і жести, а зразу ж після жартів, зустрівшись із ним, зверталася з такою невимушеністю, ніби то був її рідний дядько.

На запитання гостей, як він почувається, Антон Никандрович сказав:

– А знаєте, краще: набагато краще. Власне, я тепер здоровий.

– Іван Іванович сьогодні казав, – повідомляє Тамара, – що він виклопотав спрямування в будинок відпочинку. Ми будемо провожати вас. Можна?

– Ні, бо не поїду.

– Чому? Антоне Никандровичу! Треба їхати, там так гарно.

Антон Никандрович відхитується головою.

– Підождіть! Хіба то відпочинок, коли вас посадять у переповнену кімнату і примусять по дзвінку вставати, по дзвінку снідати, по дзвінку йти на прогулянку, по дзвінку обідати, спати, читати, думати? Ні, я й так весь вік працюю по дзвінку.

– Так то ж лекції! – сперечається Тамара. – В нас тепер дзвінка немає: замінили гудком, реве, як пароплав на пристані. Відпочивати можна й по сигналу, – це нічого.

– Я старий чоловік. Хочу трохи віддихатися в тишині; відпочивати колгоспом я не звик.

– Краще буде в окремій кімнаті над морем, – радить Валентина. А Тамара робить практичний висновок:

– Ми попросимо Івана Івановича, нехай довідається, чи профспілка орендує окремі кімнати.

– І не думайте! – скрикнув старий. – Якщо поїду, сам собі знайду кутик. Іван Іванович по горло перевантажений.

«Тихоня» додала безневинним голосом:

– Він перевантажений по горло, коли о другій годині ночі закриваються ресторани.

– Ну, що ви, – докоряє Антон Никандрович, – як так можна?.. Він проводить у профорганізації витриману бойову лінію.

– Звичайно, бойову, ми сьогодні бачили, – погоджується Тамара, і «тихоня» скромно додає з куточка:

– Билися з Серпокрилом.

– Билися?! З–за чого?

– Вони не зовсім билися, – пояснює Тамара, – вони вправлялися ломаками, як спортсмени.

Світло на справу проливає мелянхолійна, з нахилом до сантиментальности, Валентина Брижаха:

– Вони стояли на горбі і ломаками розігрували герць…

– Як ідіоти, – смиренно перебила «тихоня» з куточка. На душі в Антона Никандровича стало неприємно, і він поспішив з поясненням:

– Фехтування – шляхетний рід спорту; колись на двобоях розв’язували питання чести, – ви, очевидно, про це знаєте.

– А жінки билися? – спитала «тихоня».

– Ні, в їхньому імені виступали мужчини; звичайно було так: хто претендував на руку і серце покривдженої, той бився…

– Я знаю, хто виступив би за Ніну, – похопилась Тамара.

– Мовчи, Тамаро! – остерегла Ксеня Савур. – Бо буде тобі лихо.

– Ви знаєте, Антоне Никандровичу, вона, – показує на «тихоню» Тамара, – нігтями катує мене і примовляє: «Дивись, яка ти худа, в тебе скоро сухоти будуть – пий риб’ячий жир, тобі ж приписано!» А я не можу його в рот узяти. В мене всі лікті розпухли, і я просто від страху п’ю його. Уявляєте собі, яка наша Ніна? Сховатися від неї неможливо, скрізь знайде; в одній руці годинник, а в другій ложка і пляшка з риб’ячим жиром.

Ксеня Савур нетерпеливилася щось спитати:

– Підожди, Тамаро! Антоне Никандровичу, чи тепер де–небудь бувають дуелі?

– Чому ж? В окремих і виняткових випадках, – пробурмотів старий.

– Коли двоє кохають дівчину, – розмріялась Валентина Брижаха, звузивши прозорі мигдалини очей, – два однаково гарні, і дівчина вагається, кого з них вибрати, тоді відбувається дуель. Молоді лицарі б’ються на смерть, а дівчина ридає, бо їй однаково жаль обох… чудесні дурниці робили люди колись! А тепер?., все – смертельно розумне.

Ксеня Савур заперечила, на когось прозоро натякаючи:

– Не завжди, Валентино! Є два лицарі, що зайдуть у закусочну, вип’ють півлітра і моментально погодяться.

– Ах, моя люба, ти аж надто прозаїчно бачиш речі! – з досадою промовила Валентина.

– Не прозаїчно, а реально; а коли дивитися реально, то можна знайти поезію скрізь, де вона є.

– Не сперечайся, Ксеню, – сказала «тихоня», – бо Валентина пише вірші; вона, коли захоче, то навіть Іван Іванович і Серпокрил виступлять як лицарі, що б’ються за серце принцеси.

– Звідки ми знаємо? Може, й справді за жіноче серце, – знизала плечима Валентина.

– І ти виправдовуєш дикість!? – аж скрикнула Тамара. – В двадцятому столітті битися з–за жінки… Взагалі, дуель – це такий ідіотизм, що гіршого не може бути.

Антона Никандровича обпекло, але він змовчав. Зате Валентина не піддавалась:

– Я волію бачити дуель з його красою і шляхетністю, ніж чути непристойну лайку п’яних мужчин.

– Згодна. А те ще більше краси і шляхетности в джентльменській розмові, коли чемно полагоджують «питання чести».

Тамара сказала і щасливо всміхнулась, мовби від чудесного спомину. Після цього так дизгармонійно прозвучало признання «тихоні».

– На жаль, Тамаро, краса безнадійно затоптується в житті. Я в дитинстві читала багато гарних казок і думала собі, заплітаючи тоненькі косочки, як конопляні батіжки, що треба над усе любити красу, що добро перемагає серед людей. Але не встигла я перейти в четверту клясу, як почався голод, і не знайшлось серед тих, хто носив зброю і командував військом, ні одного лицаря, який би почав битися за невинних людей. Лежали люди мертві по вулицях, і командувачі швидко пролітали в автомобілях, навіть не дивилися на них. На цілому світі не знайшлося жодного лицаря з зброєю, заступника нещасних. Тоді я зрозуміла, що не всьому треба вірити. Насправді – все навпаки: недобре і потворне перемагає, а все, що піднімається проти нього, приречене на загибель. Можливо, в майбутньому буде інакше, – я не знаю. Коли до мене залицяються військові, мені дивитися на них не хочеться; вони гарні й розумні, а ввесь час у мене думка крутиться: от, наприклад, знов буде голод або якесь подібне лихо, і вони знов байдуже минатимуть мертвих жінок, матерів і сестер, що валяються на бруку. Мені недобре жити, я все втратила, в що вірила і чого бажала; щодня чую: скрізь кленуть одні одних, дражняться між собою, і я дуже злюся, хоч мені й не хочеться цього. Я з усіма сварюся, сама стаю зла, як відьма, а думала, що буду добра, добра…

Ніна закрила обличчя долонями і залилася плачем.

Антон Никандрович зірвався з місця, безпорадно підкинув руками, а потім підійшов у куток до «тихоні» і почав гладити, голубити її голівку, як своїй дитині, і заспокоювати. І дівчата кинулися до неї – обнімають її і умовляють, кажуть, що вона даремно журить себе, кращої, ніж вона, у них немає.

– Відійдіть від мене! – з великим відчаєм сказала Ніна, опустивши безсилі руки від обличчя. – Нехай я наплачу ся, щоб усе забути.

І вона ще дужче залилася гіркими, в якійсь повній безпорадності. Раптом опанувала себе – перестала плакати; витерла хусточкою обличчя і суворо заявила:

– Нічого не було, прошу вас!.. Розмовляйте про що–небудь!

Усі мовчать. Валентина вертає мову до попередньої теми:

– Поки є людське серце з кров’ю, краса не може пропасти, – збережеться при всіх обставинах.

– При всіх? Наприклад, повести пейзажиста в пекло, він малюватиме етюд біля огненної річки, в якій горять грішники; гарна картина вийде! – глузує Ксеня Савур.

– У дійсному пеклі так і буде!

– Але як можна милуватися на гарний вогонь, коли знаєш, що в ньому люди мучаться?

– Мистець намалює людські муки в гарному огні.

– Не мистець, а виродок! – з огидою скрикнула Ксеня.

– Чому? Він зображує, що бачить. Стільки разів показано в мистецтві смерть серед прекрасної природи.

– Все одно, це протиприродне: показувати смертну муку ближнього і при тому діставати естетичну насолоду. Смакувати – ах, яке гарне це, ах, яке гарне те!.. Страшно подумати.

– Ксеню, хоч люди й мучаться, але світ не стає від того потворний. Красу не можна знищити!

– Ніночко, – звертається Тамара до «тихоні», – от бачиш, рано ще журитися: Валентина доведе…

– Не жартуйте, Валентина знає, що говорить, – втрутився в розмову Антон Никандрович. А Валентина заповзялася:

– І доведу! Доки б’ється хоч одне серце, доки зеленіє хоч один листочок – не пропаде відчуття прекрасного. Я можу навести приклад: сьогодні тато’ розповів під час обіду…

– Твій тато дуже гарний адвокат, але він наполовину письменник, і в його оповіданнях уява переміщує факти.

– Не завжди. Здебільшого тато передає факти точно, як юрист. Коли взнає про них від іншого, тоді розповідає, що чув.

– Ксеню, не треба сперечатися! Нехай починає, – просить «тихоня» з куточка.

Зовсім несподівано Валентина признається:

– Мама, так само, як Ксеня, сказала татові: це неможливо, щоб люди доходили до такого жаху. А я вірю.

– Добре, Валентино, розповідай! – приспішує Тамара.

– Але я прошу, щоб цього нікому більше не передавали. Тато попередив: це – секретна справа; він узнав про неї від слідчого, з яким приятелює. Слідчий казав: «Мені нагорить, коли довідаються, що я вам розповів».

– Що ти, Валентино! – досадує Тамара. – Хто ж би став розносити?

Валентина взяла з гаманочки кучеряво списані аркуші і почала читати:

– «За річкою, приблизно за півкілометра від берега, хтось підпалив дрова, – там були вербові пеньки, викорчувані торік, і рівно наложений зверху хмиз. Дрова заготували собі пастухи, що мали неподалеку сарай: чотири обмазані глиною стіни з солом’яним дахом. В одному кутку пастухи зробили собі житло, що освітлювалося від квадратового віконця на одну шибку. Як ішов дощ, вони заганяли скот під дах і самі ховалися в напівтемному, відгородженому комишовими кулями кутку. Дрова для земляної печі, викопаної недалеко від порога, завжди мали під рукою.

Одного дня, коли пастухи були з худобою біля берега, дрова почали горіти. Підбігши до них, пастухи побачили, що пеньки горять з одного лише боку, звідки вітер; зате сухий хмиз геть–чисто ввесь зайнявся. Стали розтягати купу за обрубане коріння і гасити вогонь. Що ж виявилося? – там лежав обвуглений труп. Він так обгорів, що пізнати, хто то, було неможливо. Знайшли почорнілий годинник, і коли відкрили його, то прочитали напис, вирізаний на кришечці: «Скульпторові Ф. Дзюбі – за ударну роботу. Клюб залізничників». Годинник пастухи віднесли в міліцію і розповіли про труп. Того ж дня міліціонери прибули до місця події, склали протокол; позаписували адреси пастухів, а труп забрали на підводу і поїхали. Почалося слідство, в результаті якого вияснили, що Дзюба того ж таки дня пропав з дому. По залізних пряжках, ґудзиках та ключикові, знайдених у попелі, дружина Дзюби потвердила, що невідомий, який загинув під час пожежі, – це її чоловік Федір. Звістку про смерть його вона, здається, прийняла спокійно. На запитання, чи відомо їй що–небудь про обставини, якими можна було б пояснити смерть її чоловіка, вона сказала: «Я нічого не знаю». А на домагання слідчого назвала трьох знайомих покійного, причому одного з них, Зеленогородського, характеризувала, як найближчого чоловікового приятеля, і додала, що цей приятель був їй особливо несимпатичний. Зеленогородського арештували, а останніх знайомих, після короткого допиту, відпустили додому. Невідомо чому, справою зацікавилась одна установа, яка й перебрала її собі до рук. Через декілька днів дружину Дзюби також арештували, чотирирічну доньку, Світланочку, взяла одна стара родичка – вона її доглядала і раніше: приходила вранці, коли Дзюба з жінкою відпроваджувався на службу, і покидала дім аж пізно ввечорі, як господиня верталася з ресторану, де вона, після служби в музичній школі, працювала піяністкою при оркестрі.

Деякий час про справу Федора Дзюби ніхто не чув. Аж ось два–три дні тому, за чаркою в «Будапешті» слідчий, який розповідав історію смерти Дзюби, – дізнався від прокурора про цікаві подробиці. Прокурор мав доброго знайомого в установі, що вела справу, і тому був цілковито в її курсі.

Зеленогородського «притиснули»; він дав зізнання, з яких можна було скласти таку картину.

Скульптор Федір Дзюба був завжди мовчазною і замкнутою людиною. В товаристві він сидів безмовний, з міцно затиснутими вузькими блідими устами. Чорні очі його в глибоких западинах горіли якоюсь лихоманкою. і взагалі, цей різко виражений брюнет мав хоробливий вигляд: бліде, як крейда, обличчя, без крапельки живого кольору; худий, кісткуватий, непропорційно широкий лоб, видовжене обличчя, сухе і запале, з горбатим носом і гострим, висунутим наперед підборіддям. Дуже неправильне обличчя не здавалося, проте, некрасивим, бо на ньому відбивалося внутрішнє горіння.

Вічно возився Дзюба з мармуром, цілі дні без перерви, а часто також і ночі, він стукав молотком, але праць своїх не любив показувати. Виняток зробив лише для бюста вождя, що був виконаний, на думку Зеленогородського – викладача малювання в художньому технікумі, – бездоганно; може, краще за більшість бюстів, уже відомих в країні.

Одного вечора Дзюба прийшов до Зеленогородського, мовчки покурив з півгодини і сказав:

– Мої нерви не можуть витримати.

– Що з тобою? – стурбувався Зеленогородський. – Розкажи, в чому річ?

Тоді Дзюба розповів про незгоду в родині: «Уже втретє Антоніна (так звали його дружину) зробила мені попередження, але про нього скажу пізніше. В оркестрі, в якій вона працює, створилася так звана партійна група, і секретар, товариш Кальник, втягнув туди Антоніну, як кандидатку партії. На закритих зборах він сказав, звертаючись до новаків, що згідно з заповітом основоположника партії, кожен член партії повинен бути добрим таємним агентом. Якщо навіть в його родині з’являться ворожі настрої, він повинен піти і заявити про них, куди слід. Спитав при тому Антоніну, чи може вона поручитися за свого чоловіка, себто – за мене. Антоніна промовчала, але секретар партгрупи з великою настирливістю повів свою лінію. Він щоразу вияснював на зборах і в особистих зустрічах, що інтереси нового суспільства стоять так високо, що ніяка жертва ради них, навіть розірвання найінтимніших зв’язків, не може бути надто великою. Більше того, він вимагав повідомлень про родину. Одного разу Кальник прямо сказав Антоніні: «Я маю відомості про ворожі думки вашого чоловіка; ви повинні дати собі звіт, яку відповідальність берете на себе, замовчуючи про них. За недонесення кримінальний кодекс передбачає в особливому параграфі – сувору кару. Ви повинні діяти, як свідомий член партії».

Прийшовши додому, Антоніна переказала мені цю розмову і сердито додала наприкінці: «Ти здогадуєшся, про що йде мова, я тебе попереджала декілька разів». А після чергової домашньої сварки вона закричала на мене: «Ти – контрреволюціонер! Я наслухалась отак (показала собі на горло) ворожих слів. І ті твої приятелі всі – приховані вороги. Знай: піду і заявлю!» Ніякими словами не можна передати почуття, яке тоді було в мене. Похололо в жилах – у самому серці; я побачив, що стою над краєм безодні. Останніми місяцями ми дуже погано жили з Антоніною. Вона відбилась від хати; приходила додому зовсім пізно ввечорі. На мої обережні зауваження відповідала в жахливо подражненому тоні. Цей тон вона твердо засвоїла в розмовах зо мною: говорила до мене, як до злочинця, хоч і знала, що я за все життя не зробив нічого поганого. Мій злочин перед нею був тільки в тім, що я не так думав про речі, як вона. «Ти сьогодні підеш на базар і купиш стакан сметани Світланці!» – люто кричить вона на мене. – «Антоніно, дуже прошу тебе, не говори до мене в такому тоні, це недобре», – просив я, але не помагало. Кожного разу вона в нечуваному пересерді зверталась до мене, і кожного разу я просив її, щоб не кричала, принаймні при дитині. Наше спільне життя обернулося в пекло, хоч раніше, до партійности Антоніни, ми дуже мирно і лагідно жили. Ніхто в світі не знає, як я мучився. Від нестерпного душевного болю я лягав на ліжко, і несамохіть мені приходило на думку порівняння: я – наче кінь, на якого наїхав трамвайний вагон… наїхав і в кров покалічив його; кінь, зібравши останні зусилля, відліз на траву і там конає в муках. Це порівняння вкорінилося в мою свідомість і більше вже не покидало мене. Я любив Антоніну і тепер люблю; це моє почуття давало мені натхнення, і як я міг працювати, ти сам бачив. А тепер усе розбите. Все святе потоптане. Жити мені вже немає ради чого.

– А те ж Світланка!.. – нагадав я.

– Коли ми розійдемось, Антоніна її забере. Вона попередила: «Ти ніколи більше не побачиш дитини!» Я зостануся сам із своєю мукою.

Через кілька днів після цієї розмови Дзюба прибіг до Зеленогородського; був блідий, як смерть, і страшенно задиханий.

– Завтра Антоніна йде заявляти. Я згину; жах у тім, що й інші постраждають.

Зеленогородський побачив, у якій небезпеці він сам:

– Треба тікати! А може, щось придумаєм.

– Я маю ідею, – сказав Дзюба з сміхом, – це буде зміїна хитрість, щоб виграти півроку: мені півроку досить. До побачення!

Схопив капелюх і швидко пішов. Він цілий тиждень очей не показував. Я сам відвідав його; зайшов ранком, якраз тоді, коли родина снідала. Дзюба мав вигляд людини, думка якої одночасно працювала над двома речами: він автоматично брав чай, швидко пив, а дививсь кудись на середину стіни, і очі хворобливо поблискували з–під широкого нерівного лоба.

Жінка поглядала то на нього, то на мене, аж поки допила свій чай і, взявши течку, поспішила на службу. Зразу ж після цього стара родичка повела Світланку в дитячий садок. Я спитав Дзюбу, що сталося і як тепер з його дружиною.

– Май терпіння! – сказав Дзюба.

Так я нічого й не довідався.

В майстерню, що була в міському парку, недалеко від річки, в невеликому цегляному будиночку колишньої оранжереї, Дзюба перестав ходити. А колись він просиджував там ночами коло мармурових брил. Певно, замкнувся тепер у своїй домашній робітні, яку спорядив на веранді, відгородивши дві третини її. То був його заповідний куток, закритий дощаною стінкою з вузькими дверцятами. Ключ від робітні незмінно зберігався в кишені камізельки. Протягом півроку ми рідко бачились, бо Дзюба був зайнятий, а я не хотів йому перешкоджати.

Несподівано він зайшов до мене і наказав:

– Ходім!

У веранді–робітні, коли Дзюба відгорнув полотняну завісу, перед моїми очима станула біла, як лелія, мармурова постать. Вона станула на камені, що на березі моря: знизу хвилі, тонко і прегарно вирізьблені, розбиваються об нього. Здається, в самій постаті не було нічого особливого: дівчина, саме в той час, коли перестала бути підлітком. Скільки в ній сором’язливої грації, сполученої з рішучістю в порухах. Вона одягнена в плаття, – якщо дивитися на згорточки, то воно з найтоншого льону і воно численними ритмічними лініями відвівається під поривами вітру з моря. Ті ритмічні лінії–згорточки неможливо встежити, і немає бажання це робити, бо вони сприймаються, одна група по одній, так, наче вони злагоджені згідно з музичним принципом. І що особливо полонить уяву – це обриси фігури, облитої вітром з моря: обриси сміливі, пружні, як струна на лукові, і такого досконального проведення та краси, що саме зорове приймання їх пробуджує радість.

Голова дівчини, так закосичена, як на Полтавщині в старовину, справляє враження, що з’явилась сама душа нашого милого села: чеснотливого і привітного, тисячолітнього села; вийшла до моря стрічати когось довгожданого, хто порятує, вийшла і, побачивши його, простягає вінок. Вся тема розрішена в одній постаті: звідти, де сталося лихо, прибігла безневинна до морського берега, стала на камені в час, коли сходить сонце, – а що сходить воно, видно з того, як дивляться очі, легесенько примружені. В цей час наближається до берега корабель переможця над фльотою зла: переможця напевно, бо досить поглянути, як розбиваються хвилі об камінь, щоб переконатися, який той корабель і що він близько. Вітер віє: такий вітер, який напинає вітрила тільки на кораблі переможця. Вінок, що простягає дівчина, сплетено з узорного дубового листя. У всьому міра і гармонія; у всьому краса і ясність; від першого ж враження виникає думка: ось довгожданий взірець досконалосте, прагнення до якого і жадоба – хоч раз за життя на нього глянути, завжди криються в серці і, задоволені хоч раз за життя, перетворюються в радість, що її не можна висловити. Я скрикнув, як одержимий:

– Це – прекрасно! Чи знаєш ти, що це взірець, – знаєш чи ні?

Я вигукнув останні слова так, ніби він стояв винний в чомусь передо мною. А він тільки неуважно поглянув мені в очі.

– Я не зовсім так думаю, – сказав він тихо. Раптом трохи підвищив голос. – Мені здавалося, що я маю і здійснюю право: ствердити свій образ світу, всупереч силі, що протиставляється; і здавалося, що я працюю під охороною сил, а яких – не знаю.

Дзюба говорив спокійно, мовби він зовсім байдужий до свого твору. Коли ми вийшли на вулицю, я спитався:

– Як тепер з Антоніною?

– Переконав її, що моя майстерня в парку – це один з дозірних пунктів для військ, які охоронюють побережжя від диверсантів, що я не контрреволюціонер, а навпаки – служу при погранотряді, як вартовий пункту.

– Хоч би порадився зо мною – перше ніж говорити їй нісенітницю. Як виявиться…

– Не думаю; якщо й виявиться, буде пізно, себто, я хочу сказати: мій твір виконає своє призначення. Мені снилося, ніби я п’ю чай; насипаю цукор у склянку, хоч і знаю, що він – нечистий. Прокинувшись, я згадав, як недавно розсипав цукор у робітні і збирав його разом з порошинками; думав, чи висипати геть?.. Ат! скільки того пороху, – перетравиться. Отже: сиджу і п’ю чай, і знаю, що цукор у склянці з домішкою, але не турбуюся про це, і настрій у мене веселий. Раптом відчуваю в’язкість у роті; беру щось на пальці від губ і бачу – згустіла рідина сіруватого кольору тягнеться тоненькою смужкою. Вдарила, як блискавиця, думка: це ж гіпс! Насипав гіпсового порошку в чай і п’ю, і тому повинен зараз померти в муках. Подібний випадок в дійсності був; я знаю з газети: десь одна бабуся пішла з рецептом в аптеку, а фармацевт дав їй замість ліку – гіпс. Бабуся випила, і в шлунку створився камінь. Вона сконала в страшенній муці. Коли фармацевт узнав, що з його вини трапилося нещастя, – він застрелився. Дивлюсь я на сіру смужку, а тривога проймає всю мою істоту. Встаю і йду, а темний та меткий дух з невиразною зовнішністю, так само, як собака, біжить поруч, підскакує, кусає мене за вказівний палець на правій руці, але болю не чути, – тільки в свідомості відзначилося, що дух кусає. Я спішу, бо треба негайно зробити операцію: хай хірург розрізує шлунок і виймає камінь. Стурбованість моя така велика, що я прокидаюся.

– Федоре, негайно – в гори! Ходитимем на етюди, відпочинем…

Він заперечливо похитав головою. Помовчав і попрощався. Про його смерть я довідався під час допиту.

На допиті Антоніна трималася дивно. Відривчасто говорила окремі слова. Очевидячки, розв’язка всієї історії з її партійністю і погрозами чоловікові була для неї страшенно несподівана. Розбиття родини, смерть чоловіка, арешт – усіх цих подій вона, здається, ніяк не могла усвідомити. Одного разу на допиті вона закричала, що Кальник жахливо обдурив її і занапастив її сім’ю. Невідомо, куди потім Антоніну спровадили. Підвівши під якийсь параграф, Зеленогородського засудили на шість років.

Робітня Дзюби довгий час стояла, як казали, «опечатаною», аж поки одного дня підлетіло авто і важний начальник з установи зламав печатку, відімкнув замок і всунувся набряклою червоною фізіономією в мармур. Довго стояв перед постаттю з вінком; тільки після запитання шофера: «Може, поїдемо?» – відірвав очі від неї і тяжко погупав геть. В скорому часі ціла бригада з надзвичайною обережністю перенесла статую на вантажну автомашину.

Опинилась постать в коридорі установи. А звідти її перетранспортовано в крайком партії, і ось при яких обставинах. Начальник установи подзвонив першому секретареві, щоб приїхав і глянув на цікаву річ. Обидва вельможі, виконуючи «височайший» наказ, намагалися жити мирно після того, як два їхні попередники на смерть погризлися. Начальник установи Каштан і секретар крайкому Куцурубов при кожній нагоді один одному робили приємність, хоч з найбільшою радістю штовхнули б один одного в прірву.

Блиснувши поглядом на мармур, біляво–сивастий, з темними очима в широчезних райдужних кругах, Куцурубов ревнув:

– Смотри! Відпаяв чортів син на великий палець з присипкою! Будь другом, дай мені цю штуковину!

– А хіба думаєш, я скупий і пожалію хорошої речі для друга? Глянь – цимес…

Кашкін собі пучку цмокнув.

На його всевладний жест підскочили заременовані служаки, витяглися в струнку, і через секунду почалась біганина, а в дворі загуркотів мотор.

Перевезена в крайком, мармурова фігура стала в напівтемній кімнаті, недалеко від кабінету секретаря, між горами пропагандивної літератури. Ключ від дверей завжди мав при собі сам товариш Куцурубов. Пізно вночі, натомлений засіданнями і тисячами інших справ, Куцурубов увіходив у кімнату і замикав за собою двері. Сідав на табуреті і довго–довго дивився на статую.

Вона пробуджувала в його душі дитячі спогади. Йому здавалося, що статуя навдивовижу схожа на його двоюрідну сестру Олену, чарівної вроди дівчину. Він пам’ятає її, хоч був ще малим, коли вона померла. Була вона тиха, лагідна, сором’язлива і надзвичайно гарна. Куцурубов пригадує, як він, в той час ще без додатку «ов» до прізвища, приходив у гості до дядька, материного рідного брата. Родичі раділи йому, давали теплого свіжого молока і чорного хліба. Клали ввечорі спати – з тихими добрими словами. За ввесь день він не чув жодного слова, сказаного спересердя. Лежачи на ослоні на кожушку, він довго не міг заплющити очі: все дивився на старовинний сволок, прикрашений різьбою і хрестами, наведеними від свічок. У хаті розливалося м’ягке світло від лямпадки, що висіла перед іконами. А в сінях ритмічно обзивалися цвіркуни. І пахло сухим сіном. І видно було, як мерехтять жовто–золоті та ясно–голубі зірки. Непомітно він засипав. Цілий світ, неповоротно втрачений, нагадувала Куцурубову мармурова постать. Здавалося: вертається добрий, милий світ, який він сам, проти своєї волі, проти свого бажання, руйнує власними руками. Йому ставало смертельно сумно. Він ішов у свій кабінет і добував з шафи пляшку вина, відразу випивав її всю і схилявся на стіл, закривши голову рукавами свого жовто–зеленого френча.

Через декілька днів він дивився на статую разом з двома своїми співробітниками. Товстий зеленопикий Сопов, прославлений за вміння випити дві сулії пива за вечір, держачи їх за шийки, сказав з неприхованою люттю:

– Пахне жовто–блакитною контрреволюцією.

Сухорлявий Чорноватлов, тонконогий з капшукуватим животом, витяг револьвер і вистрелив у вінок – бризки мармуру розлетілись по купах пропаганди.

– Брось, – заскреготів зубами Куцурубов. – Це моя річ, навіщо нівечиш?

– Хай буде твоя, – відказав Чорноватлов, – тепер вона пристойно виглядає, можна женитися.

– Да, без підозрілого віночка, з якого виглядав петлюрівський тризубець… тепер – своя в доску, – потвердив Сопов.

– Ух, які ви непохитні: боїтесь каміння!

Куцурубов супроводив свої слова презирливим сміхом.

Чорноватлов вирішив, що треба образитися:

– А хіба то добре: в крайкомі – фігура з якимсь ворожим знаком… ти скажи, що можуть подумати?

– Ворона лякана! Скоро стрілятимеш у свою тінь. Поняття не маєш, яке мистецтво перед твоїм носом. Тобі тільки чотирикутні опудала давай – аби ідеологія. А я вимагаю від кожного мистця в краю, щоб творив високоякісні речі. Чому Дзюба міг стругати натхненну штуку, а наша пропагандивна челядь сокирами витесує чортзна–що?! Розумієш, в чому суть, голова твоя садова?

– Розумію, – понуро промурмотів Чорноватлов.

– Ех, ти, пропаганда! – безнадійно махнув на нього рукою Куцурубов.

– Але ж цей натяк, якийсь тризубець, робив твір ворожим, – задискутував Сопов. – Ось у чім суть.

– Не в тім справа, я тобі кажу. А в тім, що треба нашу ідею реалізувати в картині, щоб серце струснула. Щоб краса була, досконалість, «цимес», як сказав мені товариш Кашкін. Коли б з наших скульпторів хто–небудь шарахнув таку розкіш, я б поставив питання про нагороду в сумі – чорт його бери, – в сумі ста тисяч! Треба розуміти, а ви – за револьвер: бах–бах! Крокодили… Стрілять і я вмію. Всю громадянську війну тільки те й робив – ще тоді, як ви за мамину спідницю держались. Мене за нутро хапає ця фігура. Гармонія! Всю свою душу, бісів син, вложив у камінь, – як пісню проспівав. Ех, якби наші так уміти. Ти! – ткнув пальцем Чорноватлову в живіт. – Думаєш, мені приємніше на чийсь голомозий набалдашник дивитися, ніж на чудо з мармуру? Помиляєшся!

Чорноватлов мовчить, а секретар тяжко зітхає.

– На пленумі ставлю питання про піднесення якости мистецької продукції в краю.

– А я хіба проти? – знизав плечима Чорноватлов. – Я буду підтримувати.

– Говориш одне, а робиш друге; ти – варвар, – відрізав йому Куцурубов.

І Сопов радо приєднується до оцінки:

– Абсолютний варвар, він спить на симфонічному концерті.