Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

ПОБУТОВІ КОЛОТНИКИ

Тополі коло будинку, в якому мешкала Маргарита, ритмічно тріпотіли листочками у високій вітряній течії; лагідно вигинали гілки і схилялись вершинами.

Іван Іванович прочинив хвіртку – залізну раму, замережану косими ромбиками. Рипнув притиснутий його підошвами пісок на доріжці, а рослини здивовано подивилися, про щось поспиталися очима одні в одних, делікатно загомоніли – легко захвилювалися. В цей момент голова профорганізації почув рокіт розірваного вітром акорду; щоб послухати, як грає Маргарита, він обійшов попід стіною в сад і став коло вікна, на тому самому місці, де недавно мучився його суперник – Серпокрил. З вікна, відчиненого до запашних бузкових кетягів, вилетіла музика: можна було порівняти її до пташиних зграйок, що линуть до моря. Співзвуччя сильно вражали Івана Івановича; як, бува, прикладають бальзам до старої рани, очищеної від гною і промитої теплою водою, а він, загоюючи тіло, викликає приємний лоскотливий біль, страшенно милий після довгочасного отруйного горіння на тому місці, – то так само й ласкаві, добрі співзвуччя в дужих ритмах впливали на одинокого Івана Івановича. Він стояв коло вікна з понуреною головою. Переживав випадкову втіху. Якби заборонили слухати цієї мелодії, він би сказав: «Візьміть, що хочете!.. Візьміть половину життя, але пождіть, нехай я до кінця дослухаю».

Власне, він не з–за радости хотів би її дослухати, – ні: музика навівала йому скорботу. І цю скорботу він хотів пережити до кінця. Захоплений нею, схилився до стіни, зірвав, не думаючи про це, листок від бузка, почав його м’яти і ламати в пальцях. Кинув рештку додолу, повернувся до рясного шуму в саду, до мурмотіння зеленого, рясного та кипучого. Ніби давно–давно заклятого на тремтіння всіма тоненькими фібрами та так і зоставленого навіки.

Музика стихла. Прохрипів знайомий голос – говорив Серпокрил:

– Маргарито, я хотів би все життя служити вашій красі і талантові.

Діткнутий цими словами, Іван Іванович струснувся; долонями обперся об цеглу, втопив очі в далеку крапку в саду: очі на його повернутій боком голові були розширені, повні невимовно серйозного виразу, що буває при гострих переживаннях, дуже для людини неприємних. Серпокрил говорив так пристрасно.

– Маргарито, світло очей моїх у темному житті!..

– У вас поетичні здібності, – лункою флейтою відповів жіночий голос.

– Бо я вас люблю. Поїдемо з цього міста… морем поїдемо; на пароплаві, білому, як лебідь.

– Ви мрійник, – зітхнув альт.

– Хіба це погано? Я вас так люблю…

– Встаньте! Пустіть руку!

Іван Іванович жахливо схвилювався. «Що тут робиться, – думав він, – я через неї божеволію, залюблений без тями, бо кожна усмішка її виглядає як багатонадійний знак… А тепер така прихильна, така інтимна розмова з поганцем Серпокрилом; він цілує руку, коли я терплю пекельну муку, душу свою гублю»…

Іван Іванович рвонувся від стіни і побіг, шкутильгаючи, в напрямку до вхідних дверей.

Через хвилину в кімнаті вчительки відбулася бурхлива сцена. В дверях стояв смертельно блідий керівник профспілки.

– Маргарито, виженіть його! – драматично показав на коліноприклонного Серпокрила.

Маргарита підвелася з пурпурового крісла і різко відповіла:

– Чемні гості спершу прохають дозволу ввійти в кімнату.

– Ви мені говорите про чемність?.. А я схилюся в поклоні, який в тисячу разів переважить чемність усіх Серпокрилів, купою взятих!

Серпокрил підвівся з долівки і обтрусив долонею на колінах:

– Чого ви розкричалися в чужій квартирі і як ви сміли зайти без дозволу?! Що ж до мене особисто, – раджу бути обережнішим. У давні часи за такий вираз, як ваш, діставали удар шпадою на дуелі. Я вам це точно кажу. Маргарито, дозвольте викинути його в вікно?..

– Ти свиня, Серпокриле! – закричав Іван Іванович.

– Не більша, ніж голова нашого місцевого комітету.

З цими словами Серпокрил схопив Івана Івановича за петельки і потяг до вікна.

Іван Іванович зачепився однією рукою за нерухомо вкріплену половину дверей, а другою потяг Серпокрила в напрямку до другої половини, що була відчинена в коридор.

– Що ви робите?! – жахнулась Маргарита. – Ви дикуни!

Суперники ввійшли в газард; вони воювали з несамовитим завзяттям, вже не зважаючи ні на оклики Маргарити, ні на мовчазну появу четвертої особи. Лише тоді, коли від рвачкого руху в змаганні зійшла з місця і перша половина дверей, виявився важкеленний бас:

– Як домуповноважений, мушу вам нагадати, що за хуліганство кодекс передбачає… вас, мабуть, цікавить, – скільки років тюрми?

Розпалені суперники застигли з несподіванки.

– Мадам, – темно посміхаючись, схилився Єєєхов, наскільки йому дозволяли наслідки катастрофи з ребрами, – низько прошу прощення за шум, але я сповняю свій обов’язок…

В одну секунду Іван Іванович і Серпокрил відчули на своїх карках лапи колишнього «квартального надзирателя» – лапи, в яких чавунно–важка поліційна могутність сполучалася з віртуозністю, виробленою при двох імперіях. Ломачано–матерчатими ляльками поторохкотіли суперники по коридору. Отямилися, коли їх кинуло через східці – на доріжку, а вхідні двері з стукотом зачинилися.

ПРОДОВЖЕННЯ КОРАБЛИКА

Адам Григорович пильно обдивляється молоток, як археолог – знахідку з давнього селища, і каже:

– Цю річ бережіть до слушного дня!

Пообіцявши так і зробити, Олександер нахиляється до Ольги, що сидить біля кораблика, пальчиками його торкає.

– Правда ж, гарний корабель? – піднімає вона обличчя до свого коханого.

– Дуже! Мені здається, тут ідея, що обіймає світ. Подивитися на такий кораблик – це ніби богословську книгу прочитати.

Перед очима в Олександра і Ольги фігури апостолів, поставлені вряд на облавку корабля: Іоанн – безбородий, з довгим русявим волоссям, одно пасмо спадає на чоло. Поверх яскравої темно–зеленої туніки на плечі накинута рожево–червона мантія. Фома з лопатчастою бородою, з темно–русявим волоссям, відкинутим від скронь. Велика книга в руці. Мантія в нього синьо–зеленава і рожево–брунатна туніка. Матвій тримає в руці сокиру, схожу на місяць–молодик. Чоло з записками,; чуб обстрижений зовсім коротко, а борода довга. Палево–золотистий хітон у нього і сіро–сріблистий плащ. Симон спирається на теслярський інструмент; нижня одежина сіро–бронзова, а верхня – зелена, темного відтінку, з мережаними краями. Яков, як і Фома, тримає книгу. Він з темним хвилястим волоссям, з рудуватою–бородою. Барва натільної одежини рожево–фіялкова, а тієї, що зверху, – жовто–зелена. В апостолів різноманітні пози, різноманітні вирази на обличчях – від суворої зосереджености мислителя до радісного настрою поета, що милується на схід сонця. Самі обличчя дуже характерні, як це буває в простих людей, що ввесь вік працювали на лоні природи. Вольові обличчя натхнені, просвітлені вірою, яку не розтроює дрібненьке хитрування людини з собою. Скульптор зобразив цілковито певні характери, що формуються в глибинах народного життя.

По обох боках корабля, замість люків, прорізано стрілкуваті вікна; засклено їх, розмальовано на них, мов вітражах, славнозвісні сценки з священної історії. А під вікнами, на виступі, що позначує водяну лінію, розміщено химери: крилаті мавпособаки з роззявленими пащами. Чудернацькі потвори страхають, спинаючись під стрункими, як напнуті жили, нитками і під колончастими виступами на міжвіконнях.

Сам Вельзевул, адський владика з шістьома ногами, виплив з глибини і почепився кігтями за дно корабля, зубами в п’ятку стерна вп’явся. Потворний він, як гріх; схожий на допотопного ящура. Страшний!

Вітрила на кораблі позначені хрестами.

При внутрішнім причілку корабельного чердака вбирає очі золотистими, огненними голубувато–мармуровими колонами вівтар, коло якого, перед запаленими свічами, перед ліліями править Божу службу Папа Бенедикт XVI.

Під усіма фігурами підписи, виконані староукраїнською церковною мовою – нашою урочистою, нашою зворушливою, нашою богонатхненною «латиною». Кириличні літери виведені кіновар’ю найчистішого тону.

Білі птиці сидять на реях, а одна злетіла, притулилась до стіп Спасителя на переді корабля.

– Поема, змайстрована з дерева, – сказав Олександер.

– Мені дуже подобається, дуже, дуже, – признавалась Ольга; знов підняла обличчя до свого коханого.

Скаржинський спокійно глянув на них обох.

– Скромна робота, – промовив він. – Нам треба подумати над справою… Чий міг би бути молоток?

– Якогось ремісника, – непевно сказала Ольга.

– Ремісник мав би залізний молоток, а не мідний, – заперечив Олександер. – Тут щось не так.

Ольга поспішно додала:

– Де є магнети, там його, мабуть, і вживали.

– Так, так, – засокотів Адам Григорович. – Це в сто разів правдоподібніше. Молоток давній. Може, ще до революції де–небудь обладнували фізичний кабінет. Негайно потребували молотка з міді й замовили – майстер відлив його поспіхом: річ, як бачите, не зовсім зугарна. Ручка грубо оброблена, покопирсана, місцями навіть обпалена. Трохи покористувалися молотком та й закинули його в куток; пізніше вживали до чого прийдеться. Найчастіше забивали цвяшки – ось сліди від голівок з насічкою. Отже, імовірні власники молотка: електротехнічна школа, фізико–математичний факультет і аул.

– Аул? – перепитала Ольга.

– Я так кажу, бо бачив у черкесів старовинні мідні молотки. Але черкеси відходять на сторону: вони мають свій неписаний кодекс з помстою, суворий, але далекий від такої вишуканої жорстокости, як у нас. Можна здогадуватися, що вбивця тримав молоток під полою, коли йшов з своєю жертвою до річки. Стоячи біля самої води, він вихопив його і вдарив жертву по голові, штовхнув її з берега, а слідом за нею й молоток кинув. Усім, хто вчора ввечері був біля річки, треба показати цей молоток. Особливо мене цікавить, що скаже Антон Никандрович.

– Може, заявити в міліцію? – запропонувала Ольга.

– Зіпсують справу. Напишуть сто папірців, перенумерують, підпишуть і покладуть у шафу для голодних мишей.

Олександер засміявся:

– Точно! Я їх, мільтонів, давно знаю. Ми починаємо працю, як приватні детективи. Між іншим, «Убийбога» сьогодні крутився на березі, як звичайно – п’яний до «зюзі».

На прохання Скаржинського, Олександер розповів про зустріч з головою профорганізації.

– Але ж це страшенно важливо! – скрикнув Адам Григорович. Він почав тихенько скребти нігтем по підборіддю.

Чорні огники в очних щілинах стояли непорушно, як за вжди в нього під час роздуму.

ГОТУЄТЬСЯ ЕМІГРУВАТИ ДО МЕРТВИХ

Вдень, при сонці, минувся страх Антона Никандровича. Запиленими руками старий складає в саквояж найпотрібніші речі: загальний зшиток, зовсім чистий, такий товстий, що в ньому вміститься том нотаток; скляний гранчак з чорнилом до автоматичної ручки; одно число «Київської старини», коробку з різними таблетками і декілька олівців.

Антон Никандрович наміряється наступну ніч, а якщо буде треба, то й подальшу перебути в таємному сховищі.

Саркофаг у підвалі під «Золотим собором» – найкращий нічний сховок від арешту.

– Можна! – кричить Антон Никандрович, коли в двері постукало; сам же далі порядкує в саквояжі.

– А–а!.. не забули старого. От що, – старий наблизився до Олександра і прошепотів: – Я йду на ніч в підвал під собором; внизу в вікно влізу, там немає шибок, а рама розхитана.

– Добра думка. Гляньте, будь ласка, на цей молоток!

Олександер поклав свою знахідку на стіл.

– Якщо хочете зробити з мене слюсаря, – сказав Антон Никандрович, – то ви аж надто ціните мої здібності.

– Це я витяг з річки, біля того місця, де вчора хтось кричав.

– Гм… можливо, це «речовий доказ».

– Адам Григорович радить, хай кожен з нас обережно розпитує, в кого був мідний молоток.

– Вірно!.. Хай полежить на столі: спитаю в завідувача майстерень, як зустріну. Гляньте в саквояж, чи все, що треба, я поклав?

Олександер подивився; все з саквояжа виклав на стіл.

– Консерви маєте?

– Звичайно. Осьде – чотири штуки.

– Хліб?

– Так, маю. Але стійте, я хотів зробити бутерброди і покласти зверху.

– Можна взяти цю газету? Загортаємо хліб. Термос я візьму – по дорозі наберу гарячого чаю. Яких ліків щодня вживаєте?

– Йод; від склерози, – він ось тут.

– Улюблена книга?

– Писання Сковороди – чудесна річ. Кладіть, кладіть! Взагалі, робіть, як знаєте, я вмиваю руки.

Антон Никандрович помив руки над відром – воно, разом з табуретом і погнутим алюмінієвим кухлем, становило «умивальник».

Тим часом Олександер доповнив «зміст» саквояжа чашкою, ложечкою, відкривачкою до консервів, рушником і милом.

А вітав у романтичній сфері:

– Я так хотів би пуститися берега!., піти в мандри, забути про збори профорганізації, про членські внески. Щоб вітер підбивався перелітному птахові під крила. Уявіть собі: прозорий росяний ранок; на сході тільки–тільки розливається пурпур. Ви собі йдете доріжкою між колосками. Перші птиці зриваються з диких кущів, обважнені краплями, і прорізують тишу криком до сонця… Воно виходить на обрій, як князь. Природа прокидається, гіпнотизує вас зеленими очима. Легкий туман відходить до байраку. Обігріється світ разом з вами; пошарудить вітерцем, поманить відпочинути в сухому холодку, під дубами, що коло дороги. З’ївши шматок хліба, ви простягаєтесь на травиці. Перед очима улюблена книга, яку ви носите з собою. Прочитали сторінку, дивитеся в височину – думаєте, думаєте без кінця. Проминають хмари, схожі то на лева, то на великого птаха з багатьма крилами, на старого пророка в розметаній одежі. Декотрі грандіозні, як фасади, збудовані з срібла і мармуру, – блищать краями проти сонця, А між ними чиста блакить розкривається: бездонна височина небесна; розкривається, мов книга, писана зрозумілою і незрозумілою мовою. Загадка зачаровує душу. Вся та книга повна добрости, благости, чиєїсь мудрости, для означення якої в мене немає слів. Навкруги повно світла, пахощів, щебету. Душа звикає до волі, після якої так страшно жити в суспільстві з тисячами сірих обмежених, щоденних загроз, смертних заборон, партійного кретинізму. Треба тікати за кордон!

– Я розпитував про сторожу на границях, – признається Антон Никандрович. – На кожному кроці вартові, собаки, будки, колючі дроти, заорані смуги, заборонні зони, автоматична сигналізація, – словом, сила перешкод. Якби гроші, витрачені на придержування нас в «раю», обернути на добробут, то, певно, кожний громадянин мав би «садок вишневий коло хати», мав би невеликий рай, достатній для щастя, як він його розуміє. Прошу заходити!

Делікатно постукали в двері, ввійши причепурені подруги: Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна.

– Я оце хотіла попередити, – щебече перша з них, – що сьогодні не буду прибирати, бо призначено загальні збори. Говоритимуть про клясову пильність, щоб вони показилися, – тільки те й знають, що душу вимотувати.

– Якилино Федорівно, чи варто клопотатись було з–за такої дрібниці, як прибирання…

– Атож як!? Я хочу, щоб тут і пилинка не впала. Йдемо з Катериною, – я й кажу: скільки бачила людей, а такого, як Антон Никандрович, я вперше бачу. Він як рідний батько, ні одного поганого слова від нього не чула. Хто цей молоток приніс?

– Я, – сказав Олександер.

– Неправда: приніс той кривий собацюра.

– А от помиляєтесь!

– Що?! Хіба я не знаю? Он і Катерина скаже, що це – його.

– Мабуть, – пролепетала голубоока Катерина і зашарілася, оглядаючись на Олександра.

– Бачите!.. Та йдіть ви, – маніжно повела тоді плечима молода тигриця і виблиснула білими зубами, – ви жартувати любите.

– Тут не жарти, – похитав головою Антон Никандрович. – Сьогодні Олександер випадково знайшов цей молоток у річці, недалеко від того місця, де вчора ввечорі ми чули страшний крик: «Рятуйте!» Признаюся, я маю підоз ру, що власник цього молотка вбив жінку.

Молоточкіна сміється:

– Ох, вигадники ж ви! Я б повірила, так ось Катерина не дасть збрехати, вчора ввечорі ми проводили Івана Івановича з його жінкою на вокзал. Кажу ж вам, бачили, як вона стояла на вагонних приступцях. Платочком отак жалібно помахала, я аж заплакала. Катерино?..

– Бачили, – пролебеділа і спалахнула дівчина.

– Зоставили ж ми біля неї, – повела Якилина Молоточкіна далі, – самого Івана Івановича і пішли з перону; чули, як другий дзвінок ударив. Що той пес міг убити жінку, це правда, він такий: жінка вагітна, а він коло вчительки якоїсь в’ється, мов гадюка на кілочку. Спровадив бідолашну на Урал. Я зайшла ще вчора вранці до нього в лябараторію, він цим молотком ящик лагодить, каже: бач, турбуюся, щоб жінці було добре – речі спаковуватиму. їде вона на Урал, там краєвиди, як на виставці, також повітря є тощо. Ходім, Катерино, бо незабаром збори відкриються, будуть нам у горло через лійку політику наливати. Тімурленков визвіриться на нас, а ми кліпатимем на нього, як цуценята на гицля. Ходім, серденько, бо проґавимо таке щастя! Бувайте здорові!

– До побачення, – квіткою забриніла Катерина.

Дзенькнула пружина в англійському замку.

– Ну? – широко станув Антон Никандрович перед Олександром і взявся в боки.

Олександер втопив очі в вікно.

– Містерія! Що вбивство було, я певен, – вимахнув рукою старий і відійшов до вікна, – а при чому ж тут молоток Івана Івановича?

З виразом диводумности старий широко розвів руками. Після короткої павзи продовжував:

– Безперечно, тут працює чорт, я його знаю. Не посміхайтесь, я правду кажу. Домовимось так: якщо мене не посадять, – (Антон Никандрович проілюстрував це останнє слово, схрестивши по два розставлених лальці обох рук в образ решітки), – то підемо до Карміндонихи: нехай подивиться в свої прокляті дзеркальця і скаже нам, кого вбито. Карміндониха – ясновидиця, може, дещо вгадає. Як саквояж?

– Готовий.

– Чи той саркофаг – добрий сховок? Як, на вашу думку?…

– Мені здається, добрий. Але я вибрав би сади на передмісті.

– Далеко.

– Зате певніше, ніж тут, в центрі міста.

– Е, досить певно! Це якби я в чужих людей ночував, – зразу б цапнули. А хто здогадається, що я сплю під пусткою? Між гробницями? Вельзевулова хмара наступає на мою душу. Мучуся тисячами мук. Грішник я, мов пес шолудивий, мов пес смердячий мушу ховатися на схилі життя – від цілого світу. За віщо ж переслідування?.. Знаю, за віщо: за правду!., за одну скориночку істини, що я насмілився зберегти; насмілився відкришити від неї найдрібнішу часточку, меншу, ніж бджолина сльоза, і подати її на розгляд молодшого покоління. За це – катуйся, тікай, як злодій, в гробову громаду, роз’їдену черв’яками. Увесь світ волає про істину; порівнює до світла, що живить і запліднює землю. А я ж хотів стояти в ньому, здерши з плечей лахміття гріха щоденного, брехні, облуди, – здерти все брудне з себе і стояти, як служка, в чистій одежинці. Ввесь мій вік заповнений служінням правді; ради неї приймаю останню біду на свою голову… видно, так суджено і так станеться: за гріх, що вчинений замолоду.

– Мені тяжко від свого безсилля, Антоне Никаидровичу! В інших обставинах можна було б винайти мільйон способів, як порятуватися. А тут?., один, два, три – і кінець.

– Жодного, – сказав Антон Никандрович.

– Ні, ще є способи; я поручусь.

– Якщо справді є способи, – ви неабиякий винахідник.

– Перечислюю, – сказав Олександер. – Перший спосіб – самозаслання; просто людина власною охотою від’їздить в так звані «найвіддаленіші райони» на роботу. Між іншим, я маю на увазі саме цей спосіб. В разі потреби, переїдемо разом: ви, я і Ольга. Другий спосіб: на деякий час піти, наприклад, на роботу в шахту і шарахнути нечуваний ударницький рекорд, або й тихо, непомітно, як інші, довбати руду чи вугіль. Злитися з масою нашого робочого люду. Але сади на передмісті – це все–таки ліпше, ніж собор, повірте мені!

– Я згоден, – задумливо відповів Антон Никандрович, – може, на другу ніч перейду туди.

– В години, коли «чорний ворон» полює на людей, я вартуватиму неподалеку, – сказав Олександер. – Мені в порті розповідав один колишній вояк: в них жахливий бюрократизм, вони самі грузнуть серед паперів. Бували випадки: кілька ночей підряд бігали вони за людиною, не спіймали, а жертва переїхала в інший район. Що ж ви думаєте? Ловці не повідомили своїх сусідів, мовляв, нехай самі розбираються! Не так уже й добре в них машина працює. І там російська розвезеність.

Антон Никандрович здобув незмінну папіроску «Дон».

– Майже щодня я згадую Бориса Розумовського. Ми часто з ним ходили на полювання, а він – добрий стрілець.

Які то гарні були години! Він подавав правила точного бою, хоч я й раніше вмів непогано стріляти. Ще на початку двадцятих років було в одному городку на Лівобережжі – товариство, що збиралося в лісовій долині і там установлювало пристрій з пружиною. Той пристрій метав угору пляшки з–під вина, а члени товариства з черги стріляли в них, мовби в птиць. Скільки скла понівечено!

Антон Никандрович задимів «Доном». Спитав:

– А ви знаєте добре місце?

– Знаю. Кладовище…

– Кладовище? – гримнув стариган. – В мене вже аж двадцять студентів, романтиків «моторошного»; вранці приходять, під ліктями книга Бодлера «Квіти зла», в перекладі Елліса… високим голосом, при дівчатах, деклямують, як вони ночували на гробах, мовляв, «ховалися». Але прогулятись можна: давно там не був, а скоро треба буде й самому…

– Згоден! Прогулянка! – поспішив Олександер. – Позаторік там мешкало двоє молодих, «Ромео і Джульєтта» – учні дев’ятої кляси. Про них писали в газеті, під час судового процесу. Вони були закохані до того, що переступили межу дозволеного в їхні роки. Дівчина завагітніла.

– Дуже погано! – вигукнув Антон Никандрович. – Школярі?.. Я цього не схвалюю.

– Я теж. Випадок нечуваний. Дівчина довго таїлася від злющої відьми, своєї мачухи, – батько її незадовго перед тим помер; оборонити від відьми було нікому. Дівчина мала бути власницею хати, як єдина спадкоємиця. Коли все стало помітно, дівчина мусіла признатися мачусі, чого накоїла.

– Била мачуха?

– Страшно била! В холодну пору вигнала з хати: випровадила ввечорі за двері й замкнулася.

– Фурія! – процідив Антон Никандрович крізь зуби.

– Справжня. А дівчина пішла, плачучи, і постукала в двері до свого коханка. Викликала його і сказала: «Мені тепер тільки одно зосталося – шворку на шию і до гілки». Хлопець заспокоїв її, пішов з нею, а сам думав: признатися матері чи ні? Він теж був наполовину сиротою, але мав рідну матір. Побоявся сказати, що сталося; може, не так побоявся, як посоромився. Скликав своїх товаришів, теж учнів дев’ятої кляси, на нараду в скверику. Дебати були бурхливі, вірніш – бурхливі були лайки на адресу мачухи. Рішення винесли в один голос: знайти десь приміщення для дівчини. Між хлопцями був мій приятель, який казав: «Підождіть тут, я пораджуся з одним вуркою!» Коли він з’явився до мене і розповів про дівчину, я пригадав собі, що на гробовищі є гарний склеп, цілком придатний для мешкання: можна було дівчину примістити. Склеп просторий, з віконцем. Хтось із босяків припер туди навіть тапчан і в кутку мангал поставив – грівся чи готував їсти. Квартира, як кажуть, «на зекс»! Ми прибули до «царства мертвих» і окупувати склеп. Присвітили, роздивилися – можна жити! Надвірні двері є, вікно є. Питаю дівчину: «Страшно?» – «Зовсім ні», – відповідає вона.

– Ну, якщо дівчина не боялась там жити, мені було б соромно труситись, – сміється Антон Никандрович. – Слухаю далі…

– Ми «організували» предмети домашнього устаткування. Хлопців було восьмеро. Ті принесли ковдру, подушку, сінник, простирало; ті – відро, кухоль, чайник, дрова; ті – хліб, крупу, сіль, чай, цукор… словом, команда працювала прекрасно. До дверей, обкованих залізом, пристроїли такий засув, як в середньовічному замку. Другого дня поставили піч і, як годиться, назвали її «буржуйкою». Трубу від неї ввели в віконце, що світилося аж під стелею. Уявіть собі: щовечора приходили хлопці до склепу, приносили їжу і все потрібне. Один з них навчився акушерства, і коли дівчина була в пологах, він добре виконав свої обов’язки. Золото, не хлопець! Це ж уявити треба: цілий місяць забезпечувати харчами дівчину, врятувати життя їй і дитині і – нікому ні слова! Але серце старої матері здогадалося, примітило, що не все гаразд. Одного вечора, коли хлопець вийшов з дому, мати подалась назирцем за ним. Прослідила, як він ховався в склеп, і зазирнула туди крізь віконце. Побачила сцену, від якої дух їй зайняло: син клопотався коло дівчини, що мала дитя на руках. Відразу стара здогадалася, в чому справа. Зайшла в склеп; не говорячи ні слова, взяла собі дитя на груди, вкутала його і попрямувала до дверей. Наказала: «Ходімте додому!»

Через декілька днів стара, впорядкувавши з молодою родиною, подала на мачуху в суд.

– Який характер! – захоплено сказав Антон Никандрович. – Я не думаю, щоб вона позивалась за майно.

– Звичайно, ні; вона обвинувачувала мачуху за нелюдське ставлення до пасербиці. Казала: що б там не було, а мачуха не сміла виганяти вагітну дівчину на холод і голод.

– Єдиний випадок, коли я хотів би бути головою суду; я б припік тій мачусі, іншим в «назіданіє», – промовив Антон Никандрович.

– Мачусі дали, здається, чотири роки; а хату передали дівчині, як власність. На суді стара мати сказала коротеньке, але сильне слово – як материнський прокурор, поставлений глядіти родинного права: «Поки небо стоїть над землею, ні вельможний, ні неможний не сміє ламати закону, на якому стоїть сім’я; ніхто не сміє зрікатися обов’язку – помагати матері, як вона носить дитя під серцем».

– Але знайшлися ще праведні судді, – мені здавалось, нема вже таких… Приємно знати.

– Дім, що згідно з присудом, мав стати власністю молодого подружжя, стояв «опечатаний», формальності тяглися довго, аж поки якийсь спритний тип з неозначеною професією добув ордер на помешкання і вліз туди.

– Кінець типовий. А знаєте, я хотів би пожити в такому склепі.

– О десятій годині жду вас на площі біля собору, – сказав Олександер, беручи термос; він не покладався на куховарську точність Антона Никандровича, що здебільшого пив уже холодний чай.

– Ага, щоб не забути: один ключ від кімнати матиму при собі, другий віддам старому Полуниці; попереджу, щоб дав вам, як буде треба.

Антон Никандрович сказав це і помугикав: «Що день прийдешній…» – перебираючи попелясту бороду.